Вивчення історичного роману у віршах "Маруся Чурай" Ліни Костенко в 11 класі (112106)

Посмотреть архив целиком















Дипломна робота

Вивчення історичного роману у віршах „Маруся Чурай” Ліни Костенко в 11 класі



ЗМІСТ


ВСТУП

РОЗДІЛ І. ДІВЧИНА З ЛЕГЕНДИ

1.1 Тема роману „Маруся Чурай”

1.2 Образ мандрівного дяка в романі „Маруся Чурай”

1.3 Сценічне безсмертя „Марусі Чурай”

РОЗДІЛ ІІ. Вивчення роману у віршах Маруся Чурай” Ліни Костенко

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ



ВСТУП


Актуальність дослідження. Історичний роман у віршах „Маруся Чурай” писався Ліною Костенко в роки її вимушеного мовчання (16 років). Цей твір поетеси представляє в українській літературі рідкісний жанр. Певні антології можна знайти у Максима Рильського – „Марина” (1933 р.), „Любов” (1940 р.), „Мандрівка в молодість” (1944 р.). Проте багатоплановий історичний роман у віршах – новина в українській літературі, і не тільки в ній, де на національному ґрунті проростають політичні, філософські та естетичні проблеми.

Слід зауважити, що тема Марусі Чурай, коли дівчина отруїла свого зрадливого коханого, була досить поширеною в українській літературі: драма М.Старицького „Ой не ходи, Грицю...”, віршована драма В.Самійленка „Маруся Чураївна”, повість О.Кобилянської „В неділю рано зілля копала”. Образ піснетворки зустрічається і в творчості Левка Боровиковського „Чарівниця”, і в С.Руданського „Розмай”.

Працюючи над своїм романом, Ліна Костенко використала ті скупі напівлегендарні відомості про піснетворку, які пробилися до нас крізь віки.

1974 року в Київському видавництві „Дніпро” вийшов збірник „Дівчина з легенди Маруся Чурай”, де вміщено тексти пісень („Засвіт встали козаченьки...”, „Летить галка через балку”, „Віють вітри, віють буйні”, „Ой не ходи, Грицю...”, „Грицю, Грицю до роботи...”), що їх народна пам’ять приписує легендарній полтавчанці.

Історико-філософський, соціально-психологічний роман у віршах „Маруся Чурай” справедливо названий критикою енциклопедією духовного життя України ХVІІ ст. Роман Ліни Костенко через минуле висвічує багато явищ сьогодення, проектуючи їх на майбутнє.

Відрадно, що за історичний роман у віршах „Маруся Чурай” (1979) та книжку „Неповторність” (1980) письменниця у 1987 році удостоєна Державної премії ім. Т.Г.Шевченка.

Як бачимо, до образу легендарної співачки в українській літературі зверталися й до Ліни Костенко, але розробляли тему у виключно любовній площині, часто ще й сентиментальній. Ліна Костенко в центр свого твору ставить питання жертовного служіння співця своїй нації, навіть якщо нація не гідна поки що такого співця, інша річ, що цей співець її вивищить до свого рівня. До того ж авторка спокушає свою героїню, Марусю Чурай, до роздумів, важкої і ненаситної праці її інтелекту, її небуденних почуттів, її життєвого розуму і досвіду, примушує тяжко каратися за скоєні помилки і в той же час гідно зустрічати смерть і першого разу на еталоні, і другого, коли Марусю руйнують невблаганні сухоти.

По праву можна вважати, що вершиною творчості Ліни Костенко став історичний роман у віршах „Маруся Чурай”, де на національному ґрунті проростають політичні, філософські та естетичні проблеми.

Історію кохання молодих людей Ліна Костенко розглядає в контексті національно-визвольної боротьби українського народу проти польської шляхти, тих національних змін, що відбувалися в українському суспільстві в середині ХVІІ століття.



РОЗДІЛ І. дІВЧИНА З ЛЕГЕНДИ


1.1 Тема роману „Маруся Чурай”


Візьмемо до уваги одне принципове вихідне положення, без якого неможливо точно інтерпретувати образ героїні роману. Йдеться про те, що Ліна Костенко трактує Марусю Чурай, як дівчину, обдаровану геніальним мистецьким талантом, що означає надзвичайно тонку і багато в чому специфічну, не таку як в інших, духовну організацію. Треба сказати, що образи високообдарованих митців доволі часто зустрічаються в художній літературі, проте далеко не завжди письменникам вдається з адекватною повнотою та глибиною відтворити їх. Справа в тому, що образ талановитого митця може бути створений тільки письменником, що володіє адекватним талантом. У нашій літературі це під силу було Тарасу Шевченку (“Перебендя”, твори автобіографічної тематики з яких постає образ власне автора як митця). Серед інших українських письменників чи не найбільшу зацікавленість тематикою митця виявила Леся Українка. Образи талановитих митців вона творила “із себе”, ґрунтуючись на самоспостереженнях, на самоосмисленні.

Дівчина з легенди – Маруся (Марина Гордіївна) Чурай, донька урядника Полтавського добровільного кінного козацького полку Гордія Чурая. Отого самого, що зарубав польського шляхтича, котрий похвалявся перед громадою, як славно він мордує українського хлопа. Отого самого, що втік із Полтави на Січ і став правою рукою гетьмана нереєстрового козацтва Павлюка (в народі – Бута). Отого самого, що під час бою під Кумейками 1637 р. Разом із Павлюком та іншою козацькою старшиною потрапив до рук польського коронного гетьмана М.Потоцького. отого самого, що через рік (1698) був по-звірячому страчений у Варшаві, а голова його красувалася на списі у Полтаві. Отого самого Чурая, котрого народ прославив у пісні, називаючи „сизим орликом”.

Донька Гордія та Горпини Кураїв увібрала в себе все краще, чим наділені були її батьки, увібрала у душу свою, у свій талант усе краще й від рідного народу. Ще змалечку дівчина була наділена, крім надзвичайної вроди, ще й величезним поетичним даром, бо могла, не стараючись і не напружуючись нітрохи, говорити віршами про звичайні, повсякденні, побутові речі. Вірші, за спогадами сучасників і очевидців, так і сипали з неї, рими добиралися легко й природно, маючи під собою багатюще народне джерело. Смерть батька стала очевидно, для дівчини тим поворотним моментом, коли дитячі словесні забавки вилилися у глибинну пісенність душі, у непереборну потребу творити, таку не сильну, як потреба живого дихати, чути, бачити мислити... А доля геніїв нашого народу, як правило, нелегка. Не раз людська підлота, заздрість, підступність, користолюбство трощили, нищили людські долі, топтали ніжний цвіт почуття. І через це пройшла Маруся: безвольний коханий Григорій Бобренко, що під впливом хижої й владолюбної матері залишає дівчину, в яку був закоханий іще з дитинства і з якою разом виріс, і бере собі за дружину Ганну (Галю) Вишняк, племінницю Полтавського полковника Мартина Пушкаря, доньку осавула Федора Вишняка.

Маруся, що чекала Гриця з походу, зберігаючи йому кришталеву вірність, у розпачі звертається у своїх піснях то до Бога, то до людей, то до зрадливця – коханого, але долі повернути не може.

У творі Ліни Костенко отруєння Гриця – трагічна помилка, непорозуміння: героїня підготувала зілля для себе, а хлопець (там він не одружений, а тільки наречений) випадково випив. Пісні ж самої Чураївни, що крок за кроком розгортають перед нами трагедію покинутої, зрадженої, знеславленої дівчини, доводять інше. Сама пісня „Ой не ходи, Грицю та й на вечорниці...” є і розпачливим зойком зболілої, вистражданої душі, й обвинувачувальним актом призначення вбивці. Якщо пісні „Ішов милий горонькою”, „Болить моя головонька від самого чола”, „Засвіт стали козаченьки”, „Ой Боже ж мій, Боже, милий покидає”, „Чи ти, милий, пилом припав”, „Шумить-гуде дібровонька” крок за кроком розгортають сторінки трагедії душі дівочої і ницості й зради душі юначої, то пісня „Ой не ходи, Грицю...” є логічним завершенням, крапкою у розвитку їх стосунків.

Доведена до відчаю, Маруся спробувала накласти на себе руки (кинулася із греблі у Ворсклу), але була врятована Іваном Іскрою, хлопцем, що безнадійно, без відповіді був закоханий у неї. А Гриць, не зважаючи на одруження, далі продовжував до неї ходити, люблячи, але знаючи, що за дружину не візьме, бо не дозволить мати. І потім, уже будучи одруженим (у романі цього немає), не полишає нещасну дівчину, ще більше вводячи її в неславу. І неможливість розплутати цей божевільний клубок людських стосунків і почуттів змушує Марусю до останнього, відчайдушного кроку – одним вчинком знищити причину своїх і його страждань. Що і було виконано.

В історичному романі у віршах „Маруся Чурай” дівчину-отруйницю присуджено скарати „на горло” через повішання. Насправді факти свідчать, що була присуджена кара через „усікновення голови” (страшніше й жорстокіше!). І в останній момент, уже біля плахи, вірний козак Іван Іскра привозить від самого гетьмана Богдана Хмельницького наказ про скасування кари і заборону надалі без гетьманової згоди карати будь-кого „на горло”.

Чураївна залишається живою, але вона вже мертва, душа її вмерла разом із коханим і похована разом із ним, а тлінна оболонка довго на сім світі не затримається, бо тіло без душі – ніщо.

І ота пісня стала її останньою піснею, бо мертва душа шедеврів уже не створить. Історія зазначає, що після Грицевої смерті та суду, що засудив дівчину до смертної кари влітку 1652 р. Маруся Чурай прожила ще рік і померла від сухот 1653 р. Так людська підступність і злоба погубила чарівний цвіт української піснетворчості, українську Сафо, як називали її літературознавці, що прожила на світі неповних 28 років.

Та вічно молодими, нев’янучими, свіжими залишаються її пісні, як і трагедія любові, вилити в них. Це саме та мить геніального осягнення, коли суто особисте, інтимне стає всезагальним, вселюдським, а краса душі і почуття сприймається на висотах національної культури. Одна із багатьох, і, в той же час, одинока Маруся Чурай... Дівчина з легенди.


Случайные файлы

Файл
99803.rtf
121478.rtf
143084.rtf
116141.rtf
11126.rtf




Чтобы не видеть здесь видео-рекламу достаточно стать зарегистрированным пользователем.
Чтобы не видеть никакую рекламу на сайте, нужно стать VIP-пользователем.
Это можно сделать совершенно бесплатно. Читайте подробности тут.