Кадрове забезпечення у сфері вищої освіти в Україні (100353)

Посмотреть архив целиком

Зміст


Вступ

1.Вимоги до викладачів при прийнятті до університетів

1.1. Порядок прийому

1.2. Вимоги до ступеню

1.3. Порядок ведення занять

1.4. Регулювання оплати праці викладачам

2. Порядок отримання вченого ступеню

2.1. Вимоги до вченого ступеню в Підросійській Україні

2.2. Порядок захисту дисертацій

3. Правове регулювання порядку підвищення кваліфікації

3.1. Види підвищення кваліфікації

3.2. Види відряджень для підвищення кваліфікації

Висновки

Перелік використаних джерел

Додаток 1. Узагальнені відомості про вчені ступені, присуджувані в Росії до 1917 р.

Додаток 2. Підготовка професорсько-викладацького складу в ХХ столітті в Російській імперії та за кордоном

Додаток 3. Кількість дисертацій, що були захищені в Росії (1863-1874 рр.)


Вступ


Розвиток єдиної, цілісної системи освіти в Підросійській Україні почалося в першій половині XIX сторіччя у зв'язку з лібералізацією громадського життя у всій Європі. І першою ластівкою було затвердження в 1804 році «Попередніх правил народної освіти».

Попередніми Правилами було задано також формування мережі вищої освіти Росії. Ними встановлювалося, що «засновуються університети для викладання наук найвищго ступеню» і що «нині призначається їх шість, а саме, крім існуючих уже в Москві, Вільні й Дерпті, засновуються в окрузі Санкт-Петербурзькому, Казані й у Харкові. Потім призначаються для університетів міста: Київ, Тобольськ, Устюг-Великий і інші, але в міру способів, які знайдені будуть до того зручними». Помітимо, що Попередніми Правилами не тільки визначався загальний план розвитку університетської мережі, але й вирішувалося завдання інтеграції раніше існуючих університетів у новостворювану систему російської освіти.

Отже, відповідно до вказаних Правил, в Україні почала розвиватися вища університетська освіта.

Тут слід замітити, що взагалі вища освіта в Україні почала розвиватися значно раніше, ніж у Росії. Але нелегкі часи перебування під польським ярмом та епоха Руїни відкинула назад українську систему навчання. Перехід під протекторат Росії з майбутнім поневоленням української території хоча й негативно позначився на розвиткові саме української національної освіти; освіта ж взагалі пережила період ренесансу.

Перші університетські статути послідовно реалізовували виборний принцип як основу автономії, якою наділялося академічне співтовариство. Досить показовий у цьому плані загальний порядок обрання «в усі університетські місця» і посади. Наприклад, п. 22 Статуту Київського Університету був установлений наступний порядок обрання професорсько-викладацького складу: «Всі ординарні Професори, не виключаючи і Професорів Богослов'я, обираються від Університету в такий спосіб:

1) Сповіщається про професорське місце, що звільнене, на яке має бути обраний інший Професор.

2) Всяк, що бажає заступити це місце, зобов'язаний представити в Університет свої твори, видані або рукописні, так само загальну думку свою про ту науку, про яку йде мова, про предмет її, про її простір, межі, успіхи, дійсному або сьогоденному становищі, найзручнішому способі її викладання, і різних письменниках, кращим образом роз’яснюючих різні стосовні до неї предмети.

3) Університет, після розгляду творів і паперів і по зборах особливих відомостей про тих, від кого вони доставлені, приступає до вибору Професора по балотирації.

4) Університет доносить про обраного Професора своєму Піклувальникові, що представляє про нього Міністрові».

Підготовка професорів і вчителів велася в педагогічних і вчительських інститутах при університетах і в Петербурзькому педагогічному інституті. Прийняті в інститут студенти діставали ступінь кандидата, по закінченні інституту їм належало прослужити в навчальному відомстві протягом шести років1 .

Впродовж другої половини XIX ст. в умовах модернізації країни відбулися істотні зміни в її соціальному вигляді, чисельності, матеріальному й суспільному становищі. Разом з тим правовий статус професорської інтелігенції залишався колишнім і регламентувався відповідно до загальноросійського законодавства й університетського статуту. Ще із часу введення статуту 1804 р. за кожним ученим закріплювався певний клас у Табелі про ранги. Відповідно до цього документа, професура займала відповідну нішу в загальній чиновницькій ієрархії: ректора вузів мали чин дійсного статського радника, що відповідало IV класу, ординарний і екстраординарний професори - статського (V клас) і колезького (VI клас) радників відповідно, які надавали право на потомствене дворянство.

Виконавча влада довірялася Правлінню університету, що складався з деканів факультетів, а також помічника ректора. Статут надавав університетам право створювати наукові товариства, заохочувати наукову діяльність приватних осіб обранням їх у почесні члени, введенням в учені ступені й нагородами.

Досить докладну розробку в статуті знайшла система атестації професорів, магістрів і кандидатів у спеціальній главі «Про випробування й введення в університетські достоїнства». Всі, хто претендував на магістерську й докторську ступені піддавалися іспитам, які проводилися членами університетської Ради. Здобувачеві магістерського ступеня було потрібно витримати співбесіду, усний і письмовий екзамени з двома питаннями, визначеними за жеребом, здобувачеві докторської — з чотирма питаннями. Крім того, здобувачам потрібно було прочитати публічні лекції (магістрові — одну, докторові — три) і представити дисертації для захисту на публічних зборах. У випадку, якщо здобувач не набирав більшості голосів на захисті, то він міг удруге представити дисертацію2. Як бачимо, процедура присудження вчених ступенів була досить складною, тривалою і важкою, що в певній мері пояснює дефіцит університетських професорів і магістрів.

Через недолік вітчизняних викладачів на більшу частину кафедр запрошувалися викладачі-іноземці. Читання лекцій на іноземних мовах виписаними з-за кордону професорами заважало успішному навчанню студентів і міністерство зажадало від університетів вибору професорів зі своїх вихованців.

Якщо ж казати про провідну тенденцію освітньої політики царату в Україні, то тут передусім потрібно назвати знищення національної культури, що призвело, перш за все, до загострення боротьби за національну школу, сприяло появі громадівського руху, виникненню таємних товариств, виникненню перших приватних навчальних закладів тощо.

Однак потрібно вказати, що власне наукова діяльність в українських університетах здійснювалася саме за єдиною для Російської імперії освітньою політикою, тобто підкорялася тим самим законам та статутам, що й усюди в Російській імперії. До того ж, деякі науки та заходи підвищення кваліфікації доступні для вивчення були лише у Москві або Санкт-Петербурзі. Це призвело до виникнення українських громад у вказаних містах.

Відомо, що в Петербурзі редакція журналу „Основа” стала осередком такої громади. В її діяльності брали активну участь М. Костомаров, Т. Шевченко, П. Куліш, В. Білозерський.

В цій роботі буде розглянуто особливості забезпечення саме кадрового составу вищих навчальних закладів підросійської України. Як вже було вказано, ці особливості будувалися на єдиній для всій Росії схемі.

Буде проведено докладний аналіз змін, які виникали у забезпеченні кадрового складу вищих навчальних закладів підросійської України протягом вказаного періоду; порядок зайняття вакантних місць; порядок захисту дисертацій.

Роботу можна використовувати у навчальних цілях.


1.Вимоги до викладачів при прийнятті до університетів


1.1 Порядок прийому


У другій половині ХІХ століття в Україні діяли три університети – Київський, Харківський та Одеський. Найстарішим з них був Харківський університет, з котрого згодом виділялися окремі інститути.

Заснування університету в Харкові було пов’язане з активною діяльністю В.-Н. Каразіна і його однодумців. Цією групою передових людей Слобожанщини в 1802 р. були засновані бібліотека і ботанічний сад. Урочисте відкриття університету відбулося 29 січня 1805 р. і він став другим університетом в Україні (перший був заснований у Львові в 1661 р.). Університет розмістився у будинку, який належав харківському губернатору (тепер - вул. Університетська, 16). У перший рік існування в університеті працювало 25 викладачів і навчалось 57 студентів, у подальшому їх число поступово зростало. Першим ректором університету став професор словесності, філософ, логік І.-С. Ризький. Заклад швидко став значним центром з підготовки фахівців для практичної педагогічної та науково-дослідницької діяльності в Російській імперії. Загальне число його вихованців за дореволюційний період перевищило 15 тис. чоловік. На початок ХХ ст. за кількістю професорсько-викладацького складу та студентів він перебував на четвертому місці в імперії.

Ще в 1811 р. при Харківському університеті був відкритий педагогічний інститут з метою підготовки вчителів для гімназії і повітових училищ. Першим директором інституту став професор університету Х.-П. Роммель. У 1866 р. інститут було перетворено на Практично-педагогічні курси, які існували до 1917 р.

З 1873 року в Харкові починає своє життя Ветеринарний інститут, перетворений з ветеринарного училища, яке існувало з 1851 р. Це був вищий навчальний заклад для підготовки фахівців-ветеринарів. Навчальний курс складався з чотирьох років (в середньому інститут готував 10 ветеринарних лікарів на рік). З кінця 90-х років XIX ст. в ньому розгортається серйозна наукова робота, яка поставила інститут на одне з перших місць серед подібних закладів у Російській імперії. При інституті існувала спеціальна бібліотека, анатомічний театр, декілька лабораторій, аптека, мінералогічна колекція, дві невеличкі клініки.


Случайные файлы

Файл
elektr.doc
36616.rtf
10007-1.rtf
185462.rtf
5611-1.rtf




Чтобы не видеть здесь видео-рекламу достаточно стать зарегистрированным пользователем.
Чтобы не видеть никакую рекламу на сайте, нужно стать VIP-пользователем.
Это можно сделать совершенно бесплатно. Читайте подробности тут.