Зовнішня політика США у пост біполярний період (97397)

Посмотреть архив целиком















Зовнішя політика США у пост біполярний період



План


1. Політика США щодо Ірану

2. Політика США на Близькому Сході

3. США та перша іракська війна в Перській затоці 1991 року

4. Антитерористична операція в Афганістані (2001-2002 роки)

5. Друга іракська війна 2003 року: причини, перебіг та результати

6. США та країни Латино-Карибської Америки (JIKA)

7. Зовнішньополітичні пріоритети нової демократичної адміністрації на чолі з Б.Обамою та перші кроки на міжнародній арені




1. Політика США щодо Ірану



В основі зовнішньополітичної лінії Ірану лежить побоювання на предмет того, що країна може опинитися в оточенні ворожих сил. Для таких підозр існують вагомі докази: держави Перської затоки розмістили на своїй території американські війська і дискримінують шиїтські громади у себе вдома; Пакистан провокує прикордонні інциденти і підтримує антиіранський режим в Афганістані; деякі колишні радянські середньоазійські республіки дозволили американцям відкрити у себе військові бази. Найнебезпечнішими для Ірану є Сполучені Штати, які намагаються використовувати ту своїх стартегічних інтересах Середню Азію та Ізраїль, який володіє ядерною зброєю і який окупував мусульманські святині.

Не менше Іран боїться своїх арабських сусідів, з яким у нього існують багаточисельні протиріччя. Основним фактором, який визначає їхні взаємини, є націоналізм чи, точніше, протилежні національні інтереси сторін. Іншим фактором,який зміцнює антиарабські настрої в Ірані, стало сприйняття його багатьма арабськими режимами як єдиної тут неарабської країни, «периферії арабського світу». З точки зору Ірану уже упродовж двох століть відбувається його культурне й територіальне «виштовхування» із зони Перської затоки. Відносини між державами регіону ускладнюються територіальними спорами. До того ж їх розділяють релігійні розбіжності: по Перській затоці проходять кордони розмежування двох гілок ісламу - на півночі зони затоки переважают шиїти (в основному іранці), а на півдні - сунніти (в основному араби). Іран і великі нафтодобувні держави регіону також притримуються протилежних поглядів на обсяги видобутку нафти і на цінову політику у цій царині. Нарешті, Іран - найбільша країна регіону як за чисельністю населення, так і за територією (якщо не брати до уваги майже безлюдну Аравійську пустелю). Малі держави Перської затоки почувають себе незатишно поряд з таким великим сусідом і з підозрою спостерігають за військовою діяльністю Ірану.

У забезпеченні власної безпеки Іран надіється тільки на самого себе, заявляючи, що необхідно бути готовим до самозахисту і до повернення собі статусу гегемона Перської затоки. Для цього, вважають в Тегерані, Ірану необхідна власна військова промисловість і ядерна зброя, а також гарантії для себе від можливих втручань і агресії Сполучених Штатів.

Іранська ядерна програма займає центральне місце у стосунках Ірану і США. Вашингтон вдається до найрішучіших зусиль для того, щоб не дозволити Тегерану обзавестися своєю ядерною зброєю.Ці зусилля можуть бути успішними, якщо Іран доведе мирну спрямованість своєї програми, але вони можуть також і не мати позитивного результату, і в цьому випадку Сполученим Штатам потрібно буде вибудовувати взаємини з ядерним Іраном. Така можливість обговорюється, і американській стратегії в регіоні доведеться шукати відповіді на цілий комплекс непростих питань.

В ядерній програмі Ірану США вбачають не тільки безпосередню загрозу своїй безпеці і безпеці території Ізраїля, але і ризик неконтрольованого розповсюдження ядерної зброї. Для США іранська програма стала символом майбутньої епохи ядерних воєн на Близькому Сході, втіленням небезпек, породжених отриманням ядерної зброї режимами, які не поділяють гуманітарних цінностей Західного світу і які керуються іншими, аніж Захід, міркуваннями при прийнятті рішень про застосування сили. У цьому контексті посилання Росії на міжнародне право і заклики еяких західноєвропейців до безкінечних переговорів володіють обмеженим впливом на американців - їх влаштує лише стовідстокова гарантія того, що нинішній режим Тегерана не обзаведеться ядерною зброєю. При цьому гарантіями третьої сторони у цьому питання СІІІА не задовольняться Якби в Ірані існував режим, більш парийнятний для Вашингтона, та ж проблема, можливо, оцінювалась би Вашингтоном дещо по-іншому. За сьогоднішніх обставин США перебувають у жорсткій опозиції, як і раніше, не виключаючи варіанту військової операції проти Ірана.

Значна частина американської зовнішньополітичної еліти ставить сьогодні питання про майбутнє американо-іранських відносин. При цьому зазначається, що «поступки», які б бажав отримати Вашингтон в обмін на врегулювання, значно переважають те, на що міг би піти Тегеран.

До того, як американо-іранські відносини зайшли у глухий кут після приходу до влади Ахмадінежада, окремі американські експерти пропонували конкретні кроки, які могли б підштовхнути керівництво Ірана поглянути на відносини зі США по-іншому. Основою серед них була ідея переглянути політику санкцій, оскільки ставало очевидним, що запроваджені

Сполученими Штатами заборона на продаж зброї і економічні санкції у кращому випадку лише сповільнювали роботи у сфері ядерної технології і створення балістичних ракет. Експерти наполягали на збереженні ембарго на поставки зброї в Іран, але пропонували переглянути політику економічних санкцій, стимулювати закордонні капіталовкладення в інфраструктуру Ірана і переглянути список технологій подвійного використання, заборонених до експорту. Вважається, що зближенню позицій двох країн допомогла бзода Вашингтона на будівництво трубопроводів з Середньої Азії через територію Ірана, до того ж, такий проект міг би послабити вплив китайських інвестицій в іранській нафтогазовій промисловості. Аналітики також пропонували забезпечити більшу прозорість американської військової політики в регіоні Перської затоки. У якості перших кроків, на їхню думку, США могли б спільно з Іраном знешкодити міни у водах затоки, укласти угоду про попередження інцидентів на морі, провести спільні навчання з рятування на морі; могли б розпочати дискусію з проблем безпеки у форматі 6 плюс 2, який був заст осований в афганському врегулюванні.

На думку прихильників «зближення», ці кроки дозволили б Штатам налагодити діалог з низки питань, у т ому числі домовитися з Іраном про умови взаємодії у Перській затоці до того, як вінзміцнить свої позиції ядерною зброєю і зможе виступати більш жорстко. Вони вважали, що діалог можна було б розширити відновленням академічного та студентського обмінів, взаємними візитами чиновників невисокого рівня, підтримкою прийняття Ірану у СОТ.

Проте адміністрація Буша була налаштована на остаточне «вирішення» іранської проблеми. Частково ця проблема була створена самими Сполученими Штатами, частково - вона продукт складних взаємин Ірану зі своїми сусідами по регіону. У різний час підходи Вашингтонащодо Ірану змінювались, але США завжди діяли виключно у своїх інтересах, інколи закриваючи очі на можливі наслідки.

У своїй іранській політиці Вашингтон спеціально залишає всі варіанти відкритими. Підхід адміністрації Дж. Буша-молодшого до Ірану ставав дедалі твердішим і через це, що позиції інших зацікавлених держав і міжнародних союзів з питання взаємин з Іраном залишаються неузгодженими. Жодна країна, включаючи Росію і КНР, не зацікавлена у створення Іраном ядерної зброї, але РФ, наприклад, не відчуває патологічного страху від наявності у Тегерані нинішнього теократичного режиму, схильна розширити контакти з Іраном, враховуючи при цьому свою вигоду, і вважає, що «іранська загроза» перебільшена. Приблизно так само ставиться до «іранського питання» і КНР, яка активно торгує з Іраном - недаремно його президент був запрошений на саміт ШОС в червні2006 року.

США обурилися цими спробами «нажитися» на проблемі, яка з їхньої точки зору загрожує перерости у глобальну небезпеку, і така оцінка цієї ситуації, яка певною мірою створена самими США, стає дедалі більшим подразнювачем в американо-російських і американо-китайських відносинах. Якщо Тегеран не погодиться на варіант, який гарантуватиме міжнародній спільноті, і насамперед Сполученим Штатам та їхнім союзникам, повну безпеку, Вашингтон може піти на силовий варіант або передати цю роль Ізраїлю. Менш вірогідним, але також можливим у перспективі бачиться варіант коли США закриють себе і своїх союзників протиракетним щитом і залишать Росію і КНР один на один з наслідками перетворення Ірану у ядерну державу. І нарешті, у Сполучених Штатах розглядається варіант , за якогоу Тегерані зміниться політичний режим і до влади прийдуть сили, налаштовані на більш конструктивну взаємодію з Заходом.

Разом з тим адміністрація Буша, термін якої завершився в січні 2009 року, так і не визначилась, в якому стані вона залишить іранську проблему наступному президенту. Виступаючи з нагоди п'ятої річниці терактів 11 вересня, Дж.Буш ще раз уточнив ідеологічні акценти американської політики на «Великому Близькому Сході». Він остаточно відмовився від недавно популярної тези про зіткнення цивілізацій і підкреслив, що США борються за виживання цивілізації як такої (тобто західної цивілізації і західного способу життя). Якщо не протидіяти процесам, які розгортаються на Близькому Сході, вважала адміністрація Буша, то цей регіон перетвориться в хаос. «Якщо мизараз не переможемо ворога, - сказав Буш, - то нашим дітям доведеться мати справу з терористичними державами і диктатурами, які володітимуть ядерною зброєю і які заполонять Близький Схід».

Поки США діють через механізми ООН і «шістку» держав, які ведуть переговори про ядерну програму Ірану. Через відсутність прогресу на переговорах з Іраном наступним логічним кроком може бути запровадження міжнародних економічних санкцій проти Ірану. З точки зору Вашингтона, такі санкції скоріше будуть символічними і будуть прикликані зміцнити єдність «шістки» і продемонструвати його Ірану. Серйозного тиску на Іран шляхом економічних санкцій здійснити не вдасться , на що існує принаймні три причини. По-перше, ні Росія, ні КНР не підтримають по-справжньому жорстких санкцій проти Ірану (щонайменше зразу); по-друге, Західна Європа не готова скоротити споживання іранської нафти і провести кілька холодних зим, альтернативна ж політика енергоспоживання, яка зробить Європу ще більш залежною від російських поставок, також не зовсім влаштовує Париж і Берлін. І нарешті, по-третє, навіть у режимі офіційних санкцій, як це було в ірано-іракській війні, чи неочевидних санкцій з боку Заходу наприкінці 1990-х років і на початку нинішнього століття Іран продемонстрував вміння не тільки використовувати різного роду шпарини і експортувати свою нафту через треті країни, але і здатність розробляти сучасні системи зброї (ракетні системи, торпеди, власний бойовий літак).


Случайные файлы

Файл
42891.rtf
47600.rtf
25958-1.rtf
11200.rtf
90909.rtf




Чтобы не видеть здесь видео-рекламу достаточно стать зарегистрированным пользователем.
Чтобы не видеть никакую рекламу на сайте, нужно стать VIP-пользователем.
Это можно сделать совершенно бесплатно. Читайте подробности тут.