Особливості конфліктів на початку ХХІ ст. Можливості їх врегулювання (96239)

Посмотреть архив целиком

22



МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

ДОНЕЦЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІСТОРИЧНИЙ ФАКУЛЬТЕТ

КАФЕДРА МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН І ЗОВНІШНЬОЇ ПОЛИТИКИ










Особливості конфліктів на початку ХХІ ст.

Можливості їх врегулювання

(Курсова робота)




студента І курсу, д/в

спеціальності «Міжнародні відносини»

Сорокіна Дмитра Сергійовича






ДОНЕЦЬК – 2009


ЗМІСТ


ВСТУП

РОЗДІЛ 1. ВИЗНАЧЕННЯ МІЖНАРОДНОГО КОНФЛІКТУ. КЛАСИФІКАЦІЯ

    1. Поняття «міжнародний конфлікт»

    2. Структура та фази міжнародного конфлікту

    3. Класифікація, типологія міжнародних конфліктів

РОЗДІЛ 2. ОСОБЛИВОСТІ МІЖНАРОДНИХ КОНФЛІКТІВ НА ПОЧАТКУ XXI ст.

    1. За сферою суперечностей

    2. За засобами

    3. За географічними масштабами

    4. За складом конфліктуючих сторін

    5. За тривалістю

РОЗДІЛ 3. МОЖЛИВОСТІ ВРЕГУЛЮВАННЯ МІЖНАРОДНИХ КОНФЛІКТІВ

3.1 Переговори і консультації

3.2 Добрі послуги і посередництво

3.3 Міжнародні слідчі і примирні комісії

3.3 Міжнародний арбітраж і судовий розгляд

ВИСНОВКИ

СПИСКИ ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ І ЛІТЕРАТУРИ



ВСТУП


Актуальність теми. За підрахунками інститутів, що займаються питаннями воєнної історії, з часу закінчення другої світової війни було тільки двадцять шість днів абсолютного миру. Аналіз конфліктів за ці роки свідчить про збільшення кількості міжнародних збройних конфліктів, які при сформованих умовах взаємозв'язку і взаємозалежності держав і різних регіонів, здатні до швидкої ескалації, перетворення у великомасштабні війни з усіма їхніми трагічними наслідками.

Це є свідченням на користь того, що варто розглядати і вивчати особливості всіх сучасних форм збройної боротьби - від невеликих збройних сутичок до широкомаштабних збройних конфліктів. Мета такого дослідження полягає в тому, що воно сприятиме пошуку ефективних науково-обгрунтованих способів запобігання даним конфліктам, а якщо цього не вдається зробити, то локалізації і припинення на більш пізніх етапах їхнього розвитку.

Як у зарубіжній, так і у вітчизняній науці спостерігається дефіцит системного аналізу об’єкта дослідження. Застосування створених класиками конфліктології методологічних розробок, які мають досить високий рівень абстракції, суттєвого результату не приносить через те, що вони не дозволяють виявити особливості сучасних збройних міжнародних конфліктів, які позначаються в усіх сферах суспільного життя.

Отже, актуальність обраної теми обумовлена, насамперед, відсутністю грунтовних концептуальних розробок дослідження сучасних збройно-політичних міжнародних конфліктів, які останнім часом зазнали суттєвих змін, набувши нетрадиційного асиметричного характеру, що потребує подальшої розробки понятійного апарата, типології, доповнень і уточнень в описі їх структурно-функціональних характеристик для пошуку ефективних методів діагнозу, прогнозу та оптимізації способів їхнього врегулювання.


Метою роботи є розкриття сутності збройно-політичного конфлікту, з’ясування особливостей сучасних збройно-політичних конфліктів і виявлення на цій основі ефективних способів їхнього врегулювання.

Задачі дослідження. Досягненню цієї мети підпорядковане розв'язання низки дослідницьких задач. Зокрема необхідно:

  • виявити сутність збройно-політичного конфлікту як особливого суспільного явища;

  • виокремити характерні витоки та закономірності сучасних збройно-політичних конфліктів;

  • розробити типологію збройно-політичних конфліктів;

  • віднайти ефективні методи діагнозу й прогнозу сучасних збройно-політичних конфліктів;

  • знайти оптимальне поєднання силових та несилових способів врегулювання сучасних збройно-політичних конфліктів;

Об`єктом дослідження є конфлікти як явище в міжнародних відносинах

Предметом дослідження є вплив системи міжнародних відносин на розвиток сучасних конфліктів і можливості їх врегулювання.

Мета

Завдання

Ступінь вивченості проблеми

З’ясування мети і вирішення завдань дослідження зумовили наступні методи наукового пошуку.

  • Теоретико-методологічною основою аналізу такого складного суспільного феномену як збройно-політичний конфлікт є низка як загально-наукових, так і спеціально-наукових методів пізнання.

  • Метод сходження від абстрактного до конкретного дозволив з’ясувати сутність збройно-політичного конфлікту.

  • Системний, структурно-функціональний, порівняльний методи дали можливість визначити поняття “збройно-політичний конфлікт”, виявити й розглянути структурні елементи, особливості сучасних збройно-політичних конфліктів та розробити їхню типологію.

  • Метод моделювання сприяв вдосконаленню діагнозу сучасних збройно-політичних конфліктів з метою ефективного прогнозування й оптимізації способів їхнього врегулювання.

При написанні роботи також використані принципи і методи критично-конструктивного, порівняльного аналізу, соціально-філософського, структурно-функціонального підходів до розглядуваних проблем.

Наукова новизна одержаних результатів. Дослідження є однією з перших в Україні робіт, де здійснюється системний аналіз сучасних збройно-політичних конфліктів та способів їхнього врегулювання.

Практичне значення одержаних результатів. Результати дослідження можуть бути використані в діяльності аналітичних центрів, державних структур під час розробки діагнозів і прогнозів збройно-політичних конфліктів для підвищення ефективності прийнятих рішень щодо їхнього врегулювання.

Зміст дослідження, фактичний і аналітичний матеріал про особливості сучасних збройно-політичних конфліктів та можливості їхнього врегулювання може знайти застосування при підготовці лекцій, спеціальних курсів, навчально-методичних посібників і рекомендацій у допомогу викладачам і студентам при вивченні деяких тем політології, конфліктології, геополітики, теорії міжнародних відносин, воєнних дисциплін.

Науково-практичне значення дослідження полягає також в тому, що матеріали, положення та висновки дослідженя можуть бути використані в якості теоретичної основи для розробки зовнішньополітичних і воєнних стратегій, підготовки миротворчих сил, посередників, спостерігачів, дипломатів.


РОЗДІЛ І

ВИЗНАЧЕННЯ МІЖНАРОДНОГО КОНФЛІКТУ. КЛАСИФІКАЦІЯ


    1. Поняття «міжнародний конфлікт»


Міжнародні конфлікти є невід`ємною складовою міжнародних відносин, так як міжнародні відносини є частиною людської історії.

Попри істотну суспільну значущість наукового дослідження міжнародних конфліктів найважливіша проблема сучасної міжнародної конфліктології — дефініювання поняття "міжнародний конфлікт" — не є розв'язаною і до цього часу. Незважаючи на те, що кількість опублікованих наукових праць з цієї проблематики пнеприпинно зростає, єдиного і цілісного уявлення щодо конфліктів та їх найважливіших особливостей, досі, не сформовано. Значна частина вчених розуміє міжнародні конфлікти як етнічні зіткнення, репрезентовані національними державами, тоді як їхні опоненти наполягають на соціальній природі цього явища.

Насамперед необхідно визначитися з терміном «міжнародний конфлікт», під яким розуміють:

  1. це "ситуація суперництва, в якій сторони визнають несумісність можливих позицій, і кожна сторона намагається посісти положення, несумісне з тим, яке намагається зайняти інша"1. Звідси, очевидно, конфлікт варто визначати як явище, що відбувається між появою суперечності у стосунках сторін та її остаточним розв'язанням. К. Боулдінга

  2. стану дуже серйозного погіршення (загострення) стосунків між учасниками міжнародного життя, які з метою розв'язання між ними суперечки загрожують один одному застосуванням збройних сил або безпосередньо їх застосовують» [ Доронина Н.Й. Международньїй конфликт. — М., 1981. — С. 35.]

  3. як категорію соціальної поведінки для позначення ситуації існування двох чи декількох сторін в боротьбі за щось, що не може належати їм всім одночасно Р.Касте

  4. конфлікт, який виникає за участі двох чи декількох міжнародних акторів та має міжнародно-політичні наслідки;об’єкт конфлікту при цьому виходить за межі юрисдикції будь-якого з його учасників. ,Ф. Брайар

  5. це конфликт, що має місце в системі міжнародних відносин чи виходить на її рівень, і який нерозривно пов’язаний з державами як основними учасниками цієї системи.

  6. це, також, застосування озброєної сили державою проти суверенитета, територіальної недоторканості чи політичної незалежності іншої держави. Р. Джалілі

  7. "Міжнародний конфлікт" - розв'язання протиріч, в якому беруть участь дві чи декілька держав. М. Яніон

  8. як відносини між державами, які можуть існувати між ними на всіх рівнях і у різній степені (Райт.)

Необхідним також, на думку автора, є зазначити, що сутність світової політики – це конфлікт та його регулювання групами людей, котрі не визнають загальної ролі верховної влади.


1.2 Структура та фази міжнародного конфлікту


Структура конфлікту: сукупність стійких елементів конфлікту, динамічно взаємозалежних і організуючий конфлікт у цілісну систему.

1) Елементи конфлікту: (його учасники).

2) Предмет конфлікту (існуюча або уявлювана проблема є основою конфлікту, із приводу чого сторони вступають у протиборство).

3) Об'єкт конфлікту (він глибше, ніж предмет. Це головне ядро конфлікту. Рушійна сила конфлікту:

а) матеріальна причина;

б) соціальна причина (влада, статуси й ролі);

в) духовна причина (духовні цінності, ідеї, норми, принципи, умови, у яких розвивається конфлікт, проблема інтересів і потреб, і т.д.);

г) образ конфлікту

Фази міжнародних конфліктів

Проблема дослідження особливостей перебігу та якісно відмінних фаз міжнародних конфліктів загалом впирається у відсутність єдиного розуміння меж конфлікту, тобто чіткого визначення моменту його початку та завершення. Питання, що саме вважати конфліктом — власне момент початку активних конфронтативних дій чи процес загострення відносин між ними — не є риторичним та вимагає додаткової уваги. Проблема розуміння внутрішньої структури конфлікту як суспільного явища становить значний науковий інтерес та досить часто аналізується у сучасній конфліктології.

Російський конфліктолог М. Лєбєдєва пропонує варіантну модель розвитку конфлікту, що ґрунтується на ідеї послідовного вибору сторонами стратегії, підходу до розв'язання суперечності, методу і способу дій. На її думку, конфлікт є ступінчастим явищем, почергові стадії якого стають можливими через прийняття відповідних рішень конфліктуючими сторонами. Характер конфлікту випливає зі стратегії, обраної сторонами, оскільки всі їх дії логічно продовжують і деталізують спосіб поведінки в критичній ситуації. Виходячи з подібних міркувань, російський дослідник Р. Сєтов вважає, що "для розуміння конфлікту доцільно вибудувати... шкалу, що комбінує час та інтенсивність"1. Він запропонував досить оригінальну модель, що відображає три фази міжнародного конфлікту: латентну, кризову та воєнну.

За Р. Сєтовим, є три найважливіші фази міжнародного конфлікту: латентна, криза і війна. Виходячи з діалектичного розуміння конфлікту як якісно нової ситуації в міжнародних відносинах, що виникла через кількісне нагромадження взаємно спрямованих ворожих дій, треба визначати його межі в проміжку від виникнення протиріччя між двома учасниками міжнародних відносин та пов'язаного з ним протистояння до його остаточного розв'язання тим чи іншим способом. Якщо ж розглядати міжнародний конфлікт окремо, абстрагуючись від усіх процесів міжнародних відносин, поза його межами, то цілком очевидно, що він складається з періодів кількісних змін, які в разі досягнення ними певного критичного рівня призводять до якісно нової ситуації, що складається між ворогуючими сторонами. Власне періоди між якісно різними ситуаціями конфлікту треба називати його фазами.

Конфлікт може розвиватися у двох основних варіантах, які умовно можна назвати класичним (конфронтаційним) та компромісним.

Моменти конфлікту за Р. Сєтовим:

  • Виникнення усвідомленої та представленої суперечності у стосунках між сторонами, тобто спору.

  • Перехід від нагромадження ворожих дій до активної боротьби.

  • Досягнення "кульмінації" щодо використання ресурсів конфронтуючих сторін і масштабів боротьби між ними.

  • Остаточне розв'язання суперечності між ворогуючими сторонами.

  • Припинення конфлікту.

Варіанти розвитку конфліктів:

Класичний варіант розвитку передбачає силове розв'язання, що лежить в основі стосунків між ворогуючими сторонами та характеризується загостренням відносин між ними, близьким до максимального. Такий розвиток подій має чотири фази:

  • загострення,

  • ескалація,

  • деескалація

  • згасання конфлікту

Тобто у конфлікті відбувається повний хід подій, від появи суперечності до її розв'язання, включаючи боротьбу між учасниками міжнародних відносин, яка у міру залучення в неї ресурсів до максимально можливого обсягу загострюється, а після його досягнення поступово загасає.

Компромісний варіант, на відміну від попереднього, не має силового характеру, оскільки в такій ситуації фаза загострення, досягаючи значення, близького до максимального, не розвивається в напрямку подальшої конфронтації, а в точці, в якій ще можливий компроміс між сторонами, продовжується шляхом розрядки (наприклад, у 70-х роках XX ст. у стосунках між США та СРСР). Такий варіант розв'язання суперечності між учасниками між народних відносин передбачає досягнення згоди між ними, зокрема й шляхом взаємних поступок, що частково задовольни»: інтереси обох сторін та в ідеальному випадку визначає несилове розв'язання конфлікту. У такому варіанті розвитку конфлікту присутні дві фази:

загострення та розрядка (яку можна розглядати як аналог деескалації), що не змінює суті конфлікту, а лише позбавляє його силового змісту.

Загалом, розглядаючи повний хід конфлікту, тобто його класичний варіант, потрібно докладно охарактеризувати його три основні фази: загострення, ескалацію та деескалацію.

Фаза ескалації розпочинається моментом застосування сили та завершується її максимально можливим використанням, тобто кульмінацією конфлікту. Ескалація є сталою трансформацією зовнішньополітичної ситуації за шістьма основними параметрами:

1. За засобами боротьби між сторонами конфлікту у фазі ескалації ситуація змінюється у напрямку застосування жорсткіших способів протиборства.

2. За масштабами протиборства, оскільки сторони збільшують обсяг ресурсів, залучених у конфліктні дії, як і географічні межі зіткнення між ними.

3. За об'єктами спору у фазі ескалації спостерігається розширення кола питань, у яких сторони займають непримиренні позиції, а окрім того ці протиріччя мають тенденцію до узагальнення і поступової трансформації суперництва між ними у повне взаємне несприйняття.

4. За прагненнями сторін їх позиція трансформується від визнання необхідності досягнути певного результату до спрямованості на нанесення максимально можливої шкоди противнику та його виснаження.

5. За свідомістю осіб, що керують діями сторін. У цій фазі послідовно трансформується свідомість політичних лідерів держав. Ідеться про сприйняття цими особами мети конфліктних дій, яке на початку фази вирізняється егоїстичністю чи суперництвом, а наприкінці ескалації — антагоністичністю.

6. За кількістю учасників ескалація відзначається постійним зростанням кількості осіб і держав, задіяних у конфлікті. Кожна із конфліктуючих сторін намагається залучити на свій бік союзників, а треті держави можуть приймати сторону однієї з них.

Фаза ескалації, починаючи зі взаємних активних силових дій сторін і до ЇЇ завершення, характеризується постійним зростанням масштабів боротьби (зокрема, географічних), інтенсивним залученням найрізноманітніших засобів та ресурсів, спрямованих на посилення ворожих дій. Цей процес має двосторонньо спрямований характер, тобто розмах боротьби прямує до максимально можливого значення, її критичне загострення є вирішальним для всього конфлікту та служить основою його переходу в іншу якість.

Фаза деескалації є неминучою для будь-якого конфлікту, тобто після досягнення сторонами максимально можливих масштабів боротьби наступає логічний спад напруженості. Фаза деескалації розпочинається в момент кульмінації, коли сторони конфлікту вичерпують необхідні для боротьби ресурси, боротьба не призводить до очікуваних результатів, втрачається соціальна підтримка дій уряду, витрати на продовження боротьби неприпустимо зростають.

У цій фазі можливі два варіанти розвитку конфлікту.

У першому випадку результатом боротьби стає знесилення однієї зі сторін, яка при цьому змушена поступатися на користь сильнішої. Тобто протиріччя розв'язується на користь сторони, яка зуміла дієво вплинути на протилежну, змусивши її до певних дій чи бездіяльності, або завдати поразки. У другому випадку знесилення конфліктуючих сторін призводить до зниження рівня протиборства, а, отже, й до загасання конфлікту. Така ситуація змушує обидві сторони шукати компромісне рішення або просто зафіксувати (status-quo) на певному рівні напруженості відносин.

Фаза згасання конфлікту починається в момент, коли ворогуючі сторони припиняють застосування сили. З метою остаточного розв'язання конфлікту вони вдаються до переговорів, які завершуються укладенням і підписанням між ними мирного договору. Неостаточне розв'язання суперечності, що призвела до конфлікту, або фіксування певного рівня напруженості у стосунках між конфліктуючими сторонами (у вигляді прийняття ними певного (modus vivendi ) є основою для ймовірної повторної ескалації конфлікту. Власне такі конфлікти мають затяжний характер, періодично загасаючи, вони знову вибухають із новою силою.

Повне припинення конфліктів можливе лише тоді, коли суперечність, що зумовила його виникнення, у той чи інший спосіб розв'язана.


1.3 Класифікація, типологія міжнародних конфліктів


Труднощі типології пов'язані з рядом обставин:

1. конфлікти ставляться до категорії соц.явищ, границі яких явно не простежуються;

2. будь-який конфлікт має безліч сторін, аспектів і можливих граней, що не дає можливості створити єдину класифікацію й однозначно відрізнити один тип конфлікту від іншого;

3. сутність конфлікту найчастіше неможливо визначити навіть по закінченні часу: закамуфлированность справжніх джерел, причин і мотивів учасників;

4. суб'єктивність дослідника.

Існує величезна кількість типологий конфліктів, кожна по-своєму гарна, але при цьому кожна по-своєму обмежена.

радиційно ж всі типи конфліктів розрізняються за такими критеріями:

  • - за кількістю учасників: багатосторонні та двосторонні;

  • - за географічним показником: регіональні, локальні, міжконтинентальні, глобальні;

  • - за тривалістю: короткострокові, довготривалі;

  • - за рівнем ворожості: збройні та незбройні;

  • - за методом ведення війни: з дотриманням правил та без;

  • асиметричні конфлікти- це конфлікти, в яких додатковим засобом впливу є наявність третіх сторін або взаємозалежність учасників;

  • міжнародно-терористичні акти.

Абсолютний конфлікт – повне знищення супротивника.

Інституціональний конфлікт – конфлікт, якому можна регулювати.

Позиційний конфлікт – боротьба за лідерство.

Конструктивний конфлікт – конфлікт, що не виходить за рамки ділових аргументів і відносин, норм. Має позитивні функції - облік негативного досвіду кожної особистості.

Неконструктивний конфлікт – конфлікт, при якому один з опонентів використовує аморальні методи боротьби.

Стабілізуючий конфлікт – спрямований на усунення відхилень від норми.

Деструктивний конфлікт – руйнування устояних норм і поглиблення протиріч. Діляться на: ситуативні (спрага особистої вигоди) і деструктивно-тотальні (спрага престижу, влади).

Також міжнародні конфлікти можна поділити за такими критеріями:

За сферою суперечностей міжнародні конфлікти можна визначати як політичні, економічні та ідеологічні, що загалом відповідає основним сферам взаємодії учасників міжнародних відносин. Вони поділяються на:

Політичні конфлікти

Економічні конфлікти

Ідеологічні конфлікти.

Міжетнічні конфлікти.

За засобами конфлікти традиційно прийнято ділити на збройні та незбройні, оскільки власне використання чи невикористання збройних сил у розв'язанні міжнародних суперечностей визначає собою його найголовніші специфічні риси.

  1. Збройні конфлікти :

  • Деетатизацїі

  • Інтернаціоналізації

  • Дегенерації

  1. Незбройні конфлікти

  • Дипломатичні

  • Економічні

  • Інформаційно-пропагандистські

  • Конфлікти у сфері культури

За географічними масштабами міжнародні конфлікти можна поділити в порядку їх розширення на три типи: локальні, регіональні та глобальні.

  • Локальні

  • Регіональні конфлікти

  • Глобальні конфлікти, або світові війни

За складом конфліктуючих сторін міжнародні конфлікти досить чітко діляться на:

  • Двосторонні конфлікти

  • Багатосторонні конфлікти

  • Коаліційні конфлікти

За тривалістю міжнародні конфлікти, як видно з попередніх класифікацій, діляться на:

  • Короткотривалі, або блискавичні, конфлікти

  • Середньопгриєалі конфлікти

  • Довготривалі, або затяжні, конфлікти



РОЗДІЛ 2. ОСОБЛИВОСТІ МІЖНАРОДНИХ КОНФЛІКТІВ НА ПОЧАТКУ XXI ст.


2.1 Особливості за сферою суперечностей


За сферою суперечностей міжнародні конфлікти можна визначати як політичні, економічні та ідеологічні, що загалом відповідає основним сферам взаємодії учасників міжнародних відносин.

Політичні конфлікти випливають із традиційного для сфери зовнішньої політики протиставлення держав щодо розподілу влади (домінації) і престижу у міжнародних відносинах. У міжнародній політиці влада будь-якої держави намагається розв я-зувати двоєдине завдання, з одного боку, реалізувати власний суверенітет, а з іншого - встановити і підтримувати стійкий вплив на владу інших держав.

Економічні конфлікти порівняно із політичними характеризуються значно ширшим колом учасників. Поряд із державами, їх сторонами можуть виступати також і будь-які суб'єкти підприємництва, особливо ТНК, які мають розгалужені інтереси за кордоном.

Ідеологічні конфлікти виявляються у ворожнечі між народами і державами, причиною якої є несумісність домінуючих систем цінностей, поглядів на суспільство та світ. Несумісність панівних ідеологій позначається на настроях широких кіл громадян, позиціях політичних партій і рухів, владних елітах конкуруючих між; собою держав світу.

Міжетнічні конфлікти традиційно пов'язують із зіткненнями між представниками різних етнічних спільнот, організованими рухами, групами та навіть окремими особами. Конфліктність фактично закладена у взаємини між етносами в умовах їхнього сусідства в межах вузького географічного ареалу їх проживання.



2.2 Особливості за засобами


За засобами конфлікти традиційно прийнято ділити на збройні та незбройні, оскільки власне використання чи невикористання збройних сил у розв'язанні міжнародних суперечностей визначає собою його найголовніші специфічні риси.

  • Збройні конфлікти, тобто війни, є цілеспрямовано організованими зіткненнями збройних сил конфліктуючих сторін з метою завдання максимально можливої шкоди та знищення військового та господарського потенціалу противника. Завдаючи великої руйнівної шкоди, воєнні засоби в міжнародних відносинах є найбільш дієвим способом реалізації зовнішньополітичних інтересів держави, що неодноразово призводило до вибуху воєн:

  1. Деетатизацїі воєн, яка проявляє себе у поступовій втраті

монополії держави на збройне насильство та розширенні участі окремих суспільних груп (субнаціонального чи міжнародного характеру) у бойових діях.

  1. Інтернаціоналізації збройних конфліктів, що пов'язана, з одного боку, зі збройним втручанням держав світу та міжнародних організацій у внутрішні громадянські війни, а з іншого — появою міжнародних терористичних та злочинних організацій, що виступають воюючою стороною.

  2. Дегенерації війни, яка полягає у сталій тенденції до зростання жертв серед цивільного населення.

    1. Незбройні конфлікти характеризуються конфронтативними діями ворогуючих сторін, не пов'язаними з застосуванням воєнної сили.

    2. Дипломатичні, що виражаються у ворожих демаршах, як, наприклад, обмін нотами протесту, оголошення персонами поп §гаіа окремих дипломатичних працівників, розірвання дипломатичних стосунків між конфліктуючими сторонами.

    3. Економічні, що проявляють себе, передусім, у т. зв. торгових війнах, які здійснюються за допомогою конфронтативно спрямованої митної політики щодо імпорту товарів, капіталів, послуг та інформації з країн, які протистоять у ситуації конфлікт. Засобами таких конфліктів є також повна або часткова заборона (ембарго) на торгівлю з ворогуючою стороною, яка шляхом політичного тиску може бути поширена також і на треті країни, як це на початку XIX ст. практикувала наполеонівська Франція щодо Великої Британії, а у 60—70-х роках XX ст. — США щодо Куби. В економічних конфліктах також широко використовують фінансові засоби тиску, такі як замороження авуарів сторони, яка протистоїть, у закордонних банках, підрив її національної валюти, порушення системи постачання енергоносіїв тощо.

    4. Інформаційно-пропагандистські, пов'язані з активним втручанням в інформаційне поле конфліктуючої сторони з метою порушення внутрішньої стабільності, розпалювання національної, соціальної чи релігійної ворожнечі, закликів до різних форм непокори владі. Приблизно таким чином у часи "холодної війни" працювали радіостанції "Голос Америки", "Вільна Європа" чи закордонна редакція Московського радіо, найрізноманітніші періодичні друковані видання та телевізійні компанії СІЛА та СРСР. Сучасний постбіполярний світ, що характеризується вільною циркуляцією інформації як у рамках інформаційних мереж С^, ВВС, КВС, СВС та АВС, так і глобальної комп'ютерної мережі Іп^егпеі, є тим більше вразливим на використання інформації у т. зв. інформаційних та ідеологічних війнах, проти яких сучасні держави практично беззахисні. Кожна із сторін у такому конфлікті намагається захистити свій внутрішній інформаційний простір від проникнення у нього небажаної інформації, разом з тим усіма засобами намагаючись втручатись за допомогою інформаційних мереж у внутрішні справи протилежної сторони.

    5. Конфлікти у сфері культури визначаються конфронтатив-ними заходами держав світу, пов'язаними з повною або частковою забороною поширення у тій чи іншій країні літератури, музики, кіно чи відеопродукції, що походить зі сторони ворогуючої країни. Прикладом можуть бути заходи Франції, спрямовані на обмеження поширення в країні т. зв. американської масової культури, або повна її заборона в цілому ряді арабських країн.


2.3 Особливості за географічними масштабами


За географічними масштабами міжнародні конфлікти можна поділити в порядку їх розширення на три типи: локальні, регіональні та глобальні.

  • Локальні конфлікти — це ті для яких характерне поширення:

        • у прикордонних районах суміжних держав (як, наприклад, Індо-Пакистанський конфлікт чи Іраксько-Іранська війна);

        • в окремих невеликих географічних пунктах відносно їх приналежності (конфлікт між Великою Британією та Аргентиною за Фолклендські (Мальвінські) острови);

        • на невеликих територіях конфліктуючих сторін (арабо-із-раїльські війни 50—70-х років XX ст.).

  • Локальні конфлікти найбільш поширені в біполярних міжнародних системах, що випливає з охарактеризованого вище опосередкованого протиборства, ініційованого глобальними наддержавами. Типовим прикладом такої прихованої боротьби за перерозподіл сфер впливу між США та СРСР була ціла низка локальних конфліктів у часи "холодної" війни. Таким конфліктам перевалено властиві незначний обсяг ресурсів, що залучаються до боротьби, та спорадичність. Якщо вони відбуваються в прикордонних районах держав, то, як показує досвід, мають затяжний характер, але в усіх інших випадках минають блискавично. Локальні конфлікти за певних умов мають тенденцію

  • до розширення масштабів та перетворення в більш небезпечні регіональні та глобальні.

  • Регіональні конфлікти отримують поширення в більшій частині країн регіону або охоплюють його повністю. Такого типу конфлікти характеризуються, на відміну від попередніх, великими обсягами залучених до боротьби ресурсів, та, як правило, середньою тривалістю. Існує два найбільш поширених варіанти їх виникнення:

        • вибух локального конфлікту призводить до поступового втягнення третіх держав до нього, тим самим розширюючи не тільки склад учасників, але й його географічні межі та ресурсні масштаби. Прикладом такого конфлікту є Центральноамериканський 70—80-х років XX ст., у який у той чи інший спосіб втягнулись усі держави регіону, а також опосередковано США, СРСР та Куба;

        • держави регіону задовго до виникнення конфлікту групуються у складі ворогуючих коаліцій, які в момент вибуху конфлікту одразу вступають у боротьбу згідно з наперед розробленими планами, як, власне, вибухнули обидві світові війни.

  • Глобальні конфлікти, або світові війни, охоплюють практично весь світ, оскільки, якщо непрямо, то, принаймні, опосередковано зачіпають усі регіони, всі країни світу, навіть в тому випадку, коли вони не беруть безпосередньої участі у воєнних діях. Такі конфлікти характеризуються величезними територіальними та ресурсними масштабами боротьби між коаліціями, що протистоять одна одній. Вони, як правило, також є середньо-тривалими, про що свідчить те, що Перша світова війна тривала 4 роки, а Друга — 6, що пояснюється міжрегіональним характером ТВД, які включали в себе сухопутні, морські та океанічні ділянки сумарною площею декілька мільйонів квадратних кілометрів. Світові війни, як правило, виникають у мультипо-лярній міжнародній системі та пов'язані, як було показано вище з дисбалансом могутності провідних держав світу та коаліцій,

  • Міжнародні конфлікти такого типу практично завжди виникають шляхом ескалації від локального до глобального рівнів. Так, Перша світова війна розвивалась від локального конфлікту між Австро-Угорщиною та Сербією.


2.4 Особливості за складом конфліктуючих сторін


За складом конфліктуючих сторін міжнародні конфлікти досить чітко діляться на: двосторонні, багатосторонні та коаліційні.

  • Двосторонні конфлікти, як правило, випливають з територіальних, етнічних та релігійних протиріч, що виникають між суміжними державами, тому вони переважно мають локальний і затяжний характер. В окремих випадках двосторонні конфлікти також можуть відбуватися на міжрегіональному рівні, як, наприклад, японсько-американська торгова війна 70—80-х років XX ст., або війна між Іспанією та США на початку XX ст.

  • Багатосторонні конфлікти характеризуються хаотичним або поступовим втягненням держав у боротьбу між тими чи іншими і'х угрупованнями, спричиненими переважно протиріччями політичного, економічного та військового характеру. Такого типу конфлікти мають здебільшого регіональний масштаб та є середньотривалими, а в окремих випадках вони також можуть бути затяжними, як, наприклад, Центральноамериканський, що пояснюється різним співвідношенням залучених ресурсів та масштабів території, на якій відбувається конфлікт. Тут існує закономірність щодо того, що при великих географічних масштабах використання ресурсів у конфлікті не може бути швидким.

  • Коаліційні конфлікти, на відміну від попереднього типу, є наперед організованим, одномоментним втягненням держав у протиборство. Тобто створена заздалегідь коаліція держав розпочинає дії згідно з т. зв. сазиз їоеаегіз, на основі попередньо укладених союзницьких угод про воєнні та політичні гарантії взаємної безпеки. Такі угоди мають конфронтативний характер, оскільки завжди спрямовані проти тієї чи іншої держави, або коаліції, яка протистоїть. Задовго до Першої світової війни були створені ворогуючі коаліції: Троїстий союз та на основі франко-російського договору — Антанта. Втягненню держав Європи у Другу світову війну передувало укладення Німеччиною та Італією т. зв. Сталевого пакту та надання англо-французь-ких гарантій Польщі та Румунії. Коаліційні конфлікти в XX ст., як правило, мали глобальний характер, відзначалися середньою (4—6 років) тривалістю та величезними ресурсами, що залучалися до протиборства.


2.5 Особливості за тривалістю


За тривалістю міжнародні конфлікти, як видно з попередніх класифікацій, діляться на: короткотривалі (блискавичні), серед-ньотривалі та довготривалі (затяжні).

  • Короткотривалі, або блискавичні, конфлікти загалом є локальними та характеризуються незначними обсягами ресурсів, що залучаються до конфронтації, їх тривалість може коливатися у проміжку від кількох днів до кількох місяців. Вони відбуваються переважно на двосторонній основі, а значно рідше — багатосторонній, як, наприклад, Суецький, де конфліктуючими сторонами були Велика Британія, Франція та Ізраїль, з одного боку, й Арабська Республіка Єгипет — з іншого.

  • Середньопгриєалі конфлікти відбуваються впродовж 4—6 років і характеризуються переважно регіональним та глобальним геопросторовим масштабом. Вони, як правило, відбуваються на коаліційній основі та відзначаються величезними ресурсами, що застосовуються в протиборстві. У XX ст. такими міжнародними конфліктами стали обидві світові війни, які суттєво змінили міжнародні відносини, ставши "каталізаторами" процесу трансформації міжнародної системи.

  • Довготривалі, або затяжні, конфлікти тривають від 6—7 до 10 і більше років. Для них характерні як регіональні, так і локальні географічні рамки та невеликі масштаби ресурсів, що при цьому використовуються. Такого типу конфліктом є, наприклад, ірано-іракський, який тривав загалом близько 10 років. Однак, як виняток, можна назвати японсько-американську торгову війну, яка, маючи міжрегіональний характер, тривала майже двадцять років. .



РОЗДІЛ 3. МОЖЛИВОСТІ ВРЕГУЛЮВАННЯ МІЖНАРОДНИХ КОНФЛІКТІВ


3.1 Переговори і консультації


Врегулювання міжнародного конфлікту – це знаходження такого стану рівноваги у відносинах між його суб'єктами, порушення якої не було б вигідним жодному з них, тобто стану оптимальності.

Двосторонні або багатосторонні безпосередні переговори між сторонами спору є найпоширенішим та найефективнішим засобом врегулювання міжнародних спорів. Переговори використовуються для врегулювання майже кожного спору, принаймні як початкова стадія. У багатьох міжнародних договорах про мирне вирішення спорів переговори стоять на першому місці серед інших мирних засобів.

Переговори — надзвичайно гнучкий засіб: їх формат, рівень, тривалість та інші параметри можуть бути встановлені для потреб конкретної ситуації, а спори можуть вирішуватися як на підставі чинного міжнародного права, так і шляхом створення нових норм. Переговори дозволяють усунути небажане втручання третіх сторін у спір. Водночас цей засіб має суттєві недоліки: більш сильна сторона має можливість здійснювати тиск на слабшу сторону; переговори можуть завершитися безрезультатно; досягнута домовленість може бути юридично необов'язковою.

Різновидом переговорів є консультації. Вони, як правило, використовуються для продовження встановлених контактів. До консультацій звертаються тоді, коли необхідно поновити переговори у зв'язку з обставинами, що виникли знов. Як зазначається в Декларації про запобігання й усунення спорів і ситуацій, які можуть загрожувати міжнародному миру і безпеці, і про роль ООН в цій сфері від 5 грудня 1988 p., державам слід використовувати консультації для того, щоб краще розуміти погляди, позиції та інтереси одна одної.

3.2 Добрі послуги та посередництво


Мета цих засобів — сприяти розпочинанню переговорів між сторонами та досягненню домовленості щодо врегулювання спору. Ці засоби можуть використовуватися державами, міжнародними організаціями, приватними особами (авторитетними громадськими діячами) індивідуально або колективно.

На відміну від посередника, особа, що надає добрі послуги, не бере участь у переговорах і не пропонує шляхи вирішення спору, її головне завдання — допомогти спірним сторонам вступити у переговори, після чого її місія закінчується. Пропозиції особи, що пропонує добрі послуги, не є обов'язковими для сторін спору та можуть бути відхилені ними.

Посередник займає більш активну позицію завдяки тому, що сторони погоджуються на його участь у переговорах. Посередник може отримати право керувати переговорами та пропонувати варіанти вирішення спору, які, проте, не мають обов'язкової сили. Відмова сторін спору від запропонованого варіанту не вважається недружнім актом.


3.3 Міжнародні слідчі і примирні комісії


Трапляється, що суть спору зводиться до різного розуміння фактичних обставин, що стали підставою для спору. Неупереджений авторитетний висновок щодо дійсного стану фактичного боку спору дозволяє прискорити його врегулювання, насамперед внаслідок усунення невизначеності щодо кола норм міжнародного права, які підлягають застосуванню до суперечки. Це можна зробити шляхом створення самими спірними сторонами на паритетних засадах органу, що відповідно до встановленої процедури ухвалить висновок про фактичні обставини спору (слідчої комісії) або ж на основі результатів розслідування запропонує шляхи вирішення спору (погоджувальної комісії).

Міжнародні слідчі комісії утворюються в разі виникнення розбіжностей в оцінці фактичних обставин справи. Слідчі комісії покликані з'ясовувати питання факту за допомогою безпристрасного і сумлінного розслідування. Для утворення такої комісії сторони, які сперечаються, мають укласти особливу угоду, якою визначити обсяг повноважень, місцезнаходження, порядок і термін утворення. Для участі в роботі комісії сторони можуть призначати пред ставників або адвокатів, які будуть викладати позицію сторін, які сперечаються, та її підтримувати. Слідчі комісії можуть допитувати свідків, досліджувати фактичні обставини шляхом вивчення документів і фактів, викликати експертів тощо; сторони, які сперечаються, зобов'язані сприяти цьому. Результатом роботи комісії є доповідь, яку вона склала та яка має обмежуватися встановленням фактів. Сторони мають право скористатися фактами доповіді на власний розсуд.

Примирення як процедура регламентоване Конвенцією з примирення і арбітражу в рамках НБСЄ (тепер — ОБСЄ), котра є додатком до Результатів Наради з БСЄ про мирне урегулювання спорів, яка відбулася в Женеві 12—23 жовтня 1992 р. Метою примирення є надання допомоги сторонам у спорі в пошуках урегулювання відповідно до міжнародного права та їхніх зобов'язань у рамках ОБСЄ. Для цього утворюється Комісія з примирення з мирових посередників, котра після вивчення всіх аспектів спору складає доповідь з пропозиціями з його мирного врегулювання. Протягом тридцяти днів сторони мають визначити своє ставлення до пропозицій доповіді — або погодитися з ними, або не погодитися.

Різновидом слідчих і погоджувальних комісій є інститут прикордонних представників. Відповідно до ст. 21 Закону «Про державний кордон України» від 4 листопада 1991 р.1 для вирішення питань, пов'язаних із підтриманням режиму державного кордону України, виконання міжнародних договорів із цього питання, створення умов для мирного розв'язання прикордонних конфліктів та інцидентів на певній ділянці державного кордону України з особового складу Державної прикордонної служби України призначаються прикордонні представники України, а також їхні заступники.

Зазвичай слідчі та погоджувальні комісії не уповноважуються ухвалювати юридично обов'язкові рішення для сторін спору. Втім на сьогодні діють і такі міжнародні договори, що передбачають обов'язковість їх рішень (наприклад, ст. 45 Конвенції про режим судноплавства на Дунаї 1948 p.).


3.4 Міжнародний арбітраж і судовий розгляд


Міжнародний арбітраж. Цей засіб зарекомендував себе як ефективний інструмент вирішення міждержавних конфліктів, зокрема досить складних, обтяжених серйозним міжнародним протистоянням сторін. В останні десятиліття поширилася практика передбачати арбітражне врегулювання як засіб врегулювання можливих міжнародних конфліктів щодо тлумачення та застосування міжнародних угод. З іншого боку, кількість звернень до цього засобу помітно зменшилася.

Звернення до арбітражу є добровільним, здійснюється шляхом укладання спірними сторонами особливої міжнародної угоди, що називається компромісом. У ній сторони регламентують: порядок визначення складу арбітрів; предмет спору; компетенцію арбітражу; процедуру розгляду справи; характер і джерела норм, на підставі яких має бути ухвалене рішення; порядок винесення рішення; юридичну обов'язковість рішення.

Якщо компроміс укладається після виникнення конкретного спору, має місце арбітраж ad hoc. Також можлива попередня домовленість про арбітраж як засіб врегулювання потенційного спору, що закріплюється в договорі з певного питання або у спеціальному договорі про арбітраж. У цьому разі має місце постійний арбітраж. Його юрисдикція може бути обов'язковою або факультативною (добровільною). Окремо слід відзначити Постійну палату третейського суду, створену на підставі Гаазьких конвенцій 1899 і 1907 років про мирне вирішення міжнародних спорів. Для кожного спору, що передається на вирішення Палати, його сторони укладають компроміс та обирають арбітрів із переліку осіб, що формується державами — учасницями Конвенцій.

До складу арбітрів можуть призначатися особи, які мають кваліфікацію, необхідну для призначення у своїх країнах на найвищі судові посади, чи є юристами, котрі мають визнану компетентність у галузі міжнародного права. Арбітри призначаються терміном на шість років і з правом переобрання ще на один термін. Рішення арбітражного суду приймаються більшістю голосів.

Арбітражний суд має право розглядати всі спори, котрі передали йому на розгляд, але може виключити зі своєї компетенції спори щодо територіальної цілісності держави, її національної оборони, права на суверенітет над сухопутною територією і деякі інші.

Згідно зі статтею 30 Конвенції суд вирішує спори відповідно до міжнародного права або, з погодження сторін, або на підставі справедливості й доброї волі.

Міжнародні суди. Теорія використовує для визначення всього розмаїття існуючих міжнародних судів родове поняття міжнародний судовий орган (або міжнародна судова установа.

Міжнародний Суд ООН є одним з головних органів ООН (п. 1 ст. 7 Статуту ООН). Ст..92 Статуту визначає його і як головний судовий орган ООН. Міжнародний Суд утворюється і діє на основі Статуту, котрий є невід'ємною частиною Статуту ООН.

До відання Суду належать всі справи, що йому передадуть сторони, і всі питання, спеціально передбачені Статутом ООН або чинними міжнародними договорами. Сторонами у справах, котрі розглядаються Міжнародним Судом, можуть бути тільки держави. Рішення Суду ґрунтуються на міжнародному праві, яке Статут Міжнародного Суду визначає як складене з міжнародних конвенцій, міжнародних звичаїв як доказ загальної практики, визнаної за правову норму, загальних принципів права, судових рішень і доктрини найбільш кваліфікованих спеціалістів (ст. 38). Міжнародний Суд діє на постійній основі.



СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ І ЛІТЕРАТУРИ


Джерела

Література

  1. Интернационализация диалога и переговорных процессов. Гостиный двор "Международной жизни" // Международная жизнь. - 1989. - № 1. - С. 147- 157.

  2. Искусство дипломатических переговоров // Международная жизнь. - 1989. - № 8. - С. 129-139.

  3. Исраэлян В.Л. Дипломаты лицом к лицу. - М.: Международные отношения, 1990.

  4. Исраэлян В.Л., Лебедева М.М. Переговоры - искусство для всех // Международная жизнь. - 1991. - № 11. - С. 48-55.

  5. Ковалев А.Н. Азбука дипломатии. 5-е изд., перераб. и доп. - М.: Международные отношения, 1988. - ... с.

  6. Лебедева М.М. Трудный путь урегулирования конфликтов // Вестник Московского университета. Серия 18: Социология и политология. 1996. № 2. С. 54-59.

  7. Рубин Дж., СалакюзДж. Фактор силы в международных переговорах // Международная жизнь. - 1990. - № 3. - С. 27-38.

  8. Цыганков П.А. Международные отношения. М.: Новая школа, 1996 (глава XI "Конфликты и сотрудничество в международных отношениях"). С. 242-268.

  9. Кокошин А.А., Кременюк В.А., Сергеев В.М. Вопросы исследования международных переговоров // Мировая экономика и международные отношения. 1988. № 10. С. 3-13.

  10. Кременюк В.А. Формирование системы международного общения // Дипломатический вестник. Год 1987/Под ред. О.Г. Пересыпкина. М.: Международные отношения, 1988. С. 127-142.

  11. Лебедева М. Мировая политика. – М.: Аспект-Пресс, 2003. – С. 73-162.

  12. Киссинджер Г. Дипломатия. – М.: Ладомир, 1997. – C. 9-19.

  13. Капітоненко М.Г. Модель “гегемоністичної стабільності” і роль України // Актуальні проблеми міжнародних відносин. – Вип. 42, част. 2. – К.: ІМВ, 2003. – С. 41-47.

  14. Капітоненко М.Г. Україна в постбіполярному світі // Актуальні проблеми міжнародних відносин – Вип.. 57, ч.1. – К.: ІМВ, 2005. – С. 23-30.

  15. Интернационализация диалога и переговорных процессов. Гостиный двор "Международной жизни" // Международная жизнь. - 1989. - N 1. - С. 147-157.

  16. Исраэлян В.Л. Дипломаты лицом к лицу. - М.: Международные отношения, 1990.

  17. Исраэлян В.Л., Лебедева М.М. Переговоры - искусство для всех // Международная жизнь, 1991, N 11, с. 48-55.

  18. 1994, № 8-9.

  19. Лебедева М.М. Вам предстоят переговоры. - М.: Экономика, 1993.

  20. Лебедева М.М. Вестфальская модель мира и особенности конфликтов на рубеже ХХ1 века. // Космополис, Альманах 1999. – С. 132-137.

  21. Лебедева М.М. Отечественные исследования процесса ведения переговоров: истории развития и перспективы // Вестник МГУ. Сер.18. Социология и политология. – 2000. – N 1. – С.154-165.

  22. Лебедева М.М. Политическое урегулирование конфликтов: подходы, технологии, решении, - М.: Аспект-Пресс, 1997.

  23. Лебедева М.М. Развитие неофициального посредничества в современном мире: тенденции, проблемы, перспективы // Вестник Московского университета. Серия 18. Социология и политология. - 1998, N 3. - С.28-35.

  24. Лебедева М.М., Хрусталев М.А. Основные тенденции в зарубежных исследованиях международных переговоров // Мировая экономика и международные отношения. - 1989. - N 9. - С. 107-111.

  25. Морозов Г. Мировое сообщество и надгосударственность // Мировая экономика и международные отношения. – 1997. - № 5.

  26. Морозов Г. Обновление ООН: программа реформ // Международная жизнь. – 1998. -№ 4.

  27. Нергеш Я. Поле битвы - стол переговоров: Пер. с венгр. - М.: Международные отношения, 1989.

  28. Фукуяма Ф. Войны будущего // НГ, 11 февраля 1995 г.

  29. Цыганков П.А. Международные отношения. - М.: Новая школа, 1996 (глава Х1. “Конфликты и сотрудничество в международных отношениях.”, с.242-268).

  30. Чумиков А.Н. Управление конфликтом и конфликтное управление как новые парадигмы мышления и действия // Социол. исследов., 1995. N 3. - с.52-57.

  31. Юри У. Преодолевая "нет". Или переговоры с "трудными" людьми. - М.: Наука, 1993.

  32. Юридическая конфликтология / Ред. В.Н. Кудрявцев. М., Институт государства и права, РАН, 1995.

  33. Fukuyama F. The End of the History? / The National Interest. - N 16 (Summer). - 1989. - P. 3-18. Перевод на русский язык. Фукуяма Ф. Конец истории? // Вопросы философии, 1993. - №3.

  34. Иноземцев В.Л. Расколотая цивилизация. – М.: “Academia” – “Наука”, 1999.

  35. Искусство дипломатических переговоров // Международная жизнь, 1989. - N 8. -

  36. Киссинджер Г. Дипломатия. - М.: Ладомир, 1997.138-144.

  37. Лебедева М.М. Конфликты внутри и вокруг России: применять силу или вести переговоры? - М.: МГИМО, 1993.

  38. Луков В.Б. Современные дипломатические переговоры: проблемы развития // Дипломатический вестник. Год 1987 / Под ред. О.Г.Пересыпкина. - М.: Международные отношения, 1988. - С. 117-127.

  39. Мир/Peace: Альтернативы войне от античности до конца второй мировой войны. - М.: Наука, Институт Всеобщей истории, 1993.

  40. Нитце П. Прогулка в лесу // Международная жизнь. - 1989. - N 11. - С. 119-134; N 12.- С. 129-138.

  41. Паин Э. Этнические конфликты в политической игре // Независимая газета, 10 июля 1992.

  42. Попов А.А. Причины возникновения и диалектика развития межнациональных конфликтов // Идентичность и конфликт в постсоветских государствах / Под ред. М.Б.Олкотт, В.Тишков, А.Малашенко. - М.: Моск. Центр Карнеги, 1997. - C. 15-43.

  43. Розов. Н.С. Конфликты в геополитике и ценностный подход к переговорам // Международная жизнь, 1993, № 9.

  44. 3. Фролов Д.Б., Воронцова Л.В. Информационное противоборство: история и современное состояние. – М.: Горячая линия – Телеком, 2004;

  45. 2. Международный терроризм, борьба за геополитическое господство. Монография / под.общей ред. А.В.Возженникова. – М.: РАГС, 2005. – 56 с.

  46. 3. Моторный И.Д. Современный терроризм и оценка диверсионно-террористической уязвимости гражданских объектов: Монография. Издатель Шумилова И. И. 2004. – 45 с.


  1. Современные международные отношения: Учебник / Д.В. Алгульян, Е.П. Бажанов, В.Г. Барановский и др.; Под ред. А.В. Торкунова. - М.: РОССПЭН, 1999. – 135 с.

  2. Степанова Е. А. Военно-гражданские отношения в операциях невоенного типа // М.: „Права человека”. – 2001. – 64 с.

  3. 26. Сотрудничество и конфликт в международных отношениях. Сборник учебных материалов. Практикум Н.А.Ламагин (руковод.авт.колектив.) и другие СПб: Сентябрь, 2001. – 145 с.

  4. 27. Сутырин С. Ф., Ломагин Н. А., Лисовский А. В. Сотрудничество и конфликт в международных отношениях. Издательский дом "Сентябрь". 2001. – 80 с.

  5. 28. Цыганков П.А.,Дробот Г.А.,Слива А.И.,Фельдман Д.М.,Хлопов О.А. Международные отношения: теории, конфликты, организации Учебное пособие (Серия Спецкурс), Альфа-М. 2001. – 288 с.

  6. Кукушкина А. В., Действие норм международного права в период вооруженных конфликтов. «Государство и право», 1994 г. №1;

Інтернет-видання

    1. Лебедева.... Название // http://www.obraforum.ru/fenenko.htm

    2. http://www.kimo.kiev.ua/

    3. http://www.gumer.info/bibliotek_Buks/Polit/tork/

    4. http://www.mavicanet.com/directory/rus/34477.html

    5. http://konf.org.ua/19/

    6. http://www.xserver.ru/user/plsmk.shtml

    7. http://www.hist.msu.ru/Departments/ModernEuUS/INTREL/PROGRAMS/03Conflict.html

    8. http://www.vuzlib.net/beta3/html

    9. http://www.mgimo.ru/news/issues/document12383.phtml

    10. http://www.international.tsu.ru

    11. http://www.imemo.ru/meimo

    12. http://www.inion.ru

    13. http://www.mezhdunarodnik.ru

    14. http://www.politsstudies.ru

    15. http://obraforum.ru/bogaturov.htm



Случайные файлы

Файл
166902.rtf
MICROIK.DOC
112264.rtf
55050.rtf
112925.rtf