Кінезіотерапія дітей с церебральним паралічем (91701)

Посмотреть архив целиком

Зміст


Вступ 2

1. Поняття реабілітації 4

2. Кінезіотерапія 12

2.1 Поняття кінезіотерапії 12

2.2 Метод кінезіотерапії 16

2.3 Вживання активних методів лікування 18

2.4 Вживання пасивних методів лікування 22

3. Оцінка ефективності медичної реабілітації 24

3.1 Досвід лікування дітей з ДЦП по методиці В. Козявкіна 24

3.2 Проведення експерименту згідно методики В. Козявкіна 39

Список літератури 44




Вступ


Значна поширеність захворювань і травм, складність і стійкість порушення функцій, що тривалою і часто стійкою втратою працездатності, ставлять проблему медичної реабілітації хворих в ряд найважливіших медико-соціальних проблем охорони здоров'я.

Багатолітня розробка авторами проблем реабілітації при різній патології дозволила викласти свої уявлення про відновне лікування, обґрунтувати необхідність комплексних реабілітаційних заходів, направлених на стимуляцію регенеративних для реституції процесів, посилення компенсаторних механізмів, а також запропонувати нові технологічні підходи до відновного лікування хворих при різних травмах і захворюваннях.

На базі сучасних фізіологічних і клінічних концепцій створені теоретичні основи лікувальної фізкультури, систематизовані фізичні вправи і визначені методичні положення до їх вживання. Таким чином, створені необхідні передумови для методичних розробок приватних питань в області практичного вживання засобів лікувальної фізкультури (фізичних вправ, масажу, працетерапії і ін.). Все це разом узяте сприяло формуванню вітчизняної школи лікувальної фізкультури.

Сучасна лікувальна фізкультура має тверді клінико-фізіологічні основи і продовжує розвиватися. В результаті багаточисельних експериментальних і клінічних досліджень і спостережень показана висока ефективність методу лікувальної фізкультури при різних захворюваннях і травмах, значно розширені показання до застосування різних засобів лікувальної фізкультури, виявлені механізми їх лікувальної дії на різні функції органів і систем організму. У основі позитивного ефекту, що отримується при вживанні засобів лікувальної фізкультури, лежить процес дозованого тренування, ведучій до підвищення функціональних здібностей всього організму і окремих його систем і органів.

Актуальність даної теми дуже велика, оскільки дуже багато дітей в даний час страждає хворобою ДЦП. Практичне значення теми – у вживанні викладеної методики В. Козявкина можна значно поліпшити фізичний стан дітей.

Мета курсової роботи – довести ефективність пропонованої методики.

Предмет дослідження – захворювання ДЦП у дітей.

Об'єкт дослідження – діти із захворюванням ДЦП.

Робота складається з 3‑х частин. Використані різні літературні джерела інформації.




1. Поняття реабілітації


Реабілітація (від лат. «повернення» halibis«здатність») – відновлення фізіологічного процесу. У сучасне поняття реабілітації входять бісоціальні закономірності відновлення здоров'я і працездатності хворих і інвалідів в комплексі з соціальними і економічними умовами, що їх визначають. Ця проблема вирішується за допомогою підходу, який передбачає комплексну оцінку біологічного, особового і соціального аспектів вирішення основної проблеми.

Об'єктом реабілітаційного процесу є хвора людина. Реабілітаційний процес проходить три стадії.

I – відновне лікування.

II – стадія ресоціалізації, з відновленням звичайних видів життєдіяльності, а також соціальних навиків.

III – повернення реабілітанта в звичайні умови життя.

Основні принципи реабілітації представляють: ранній початок, спадкоємність, етапність, індивідуальний підхід, комплексність заходів, що проводяться.

Реабілітація продовжує лікування і передує диспансеризації і вторинній профілактиці.

Реабілітація починається відразу після постановки діагнозу, часто реабілітаційні заходи починаються в реанімаційних відділеннях відразу після проведення операції.

Успіхи цивілізації, науково-технічний прогрес, досягнення медицини, на жаль, не привели до зниження інфекційних і неінфекційних хвороб серед населення планети. Навпаки, зростає число алкогольних, сердцевосудинних, респіраторних, ендокринних захворювань, нервово-психічних розладів, з'явилася група так званих емеристних інфекцій (СНІД, парентеральні гепатити і т. д.).

Причиною вищезгаданого є глобальна дія на організм людини соціальних, екологічних, медичних чинників.

До них відносяться:

  • недостатнє, неповноцінне живлення;

  • забруднення атмосфери і довкілля технічними чинниками;

  • невиправдане вживання алкоголю, наркотиків, куріння;

  • невиправдане вживання лікарських засобів;

  • стресові стани.

Всі вищеперелічені чинники враховуються при проведенні реабілітаційних заходів.

Основою проведення реабілітаційних заходів є облік як індивідуальних особливостей що реабілітується, так і його соціального статусу, вираженості порушення життєдіяльності і працездатності.

Відновні заходи повинні здійснюватися з врахуванням всього комплексу чинників: біологічних, особових, професійних і соціальних, – стосовно ролі і місця людини в довкіллі.

Під реабілітацією у вузькому сенсі розуміють відновлення порушених функцій організму або їх компенсацію.

Реабілітація стала однією з соціальних проблем, до якої притягнені не лише лікарі різних спеціальностей, але і психологи, педагоги, юристи, соціологи.

Реабілітація як окрема медична дисципліна стала розвиватися після Другої світової війни у зв'язку з проблемою працевлаштування величезної кількості інвалідів, що залишилися в різних країнах в результаті військових дій.

У 1958 р. відбулося перше засідання Комітету експертів ВІЗ по реабілітації, на якому була зроблена спроба створити точну термінологію і прийнято рішення вивчати проблему. У 1966 р. XIX Асамблея ВІЗ прийняло резолюцію про реабілітацію. У ній вказувалося на значення реабілітації в зменшенні фізичних, психічних і соціальних наслідків захворювань; зверталася увага на необхідність розвитку реабілітаційних служб.

Єство реабілітації визначалося наступним формулюванням: «Реабілітація є відновленням здоров'я осіб з обмеженими фізичними і психічними здібностями для досягнення максимальної фізичної, психічної, соціальної і професійної повноцінності».

Організація Об'єднаних Націй розробила спеціальну програму реабілітації, яка проводиться ВІЗ, Міжнародною організацією праці, ЮНЕСКО і Дитячим фондом ООН – ЮНІСЕФ.

У Україні реабілітація визначається як система державних, соціально-економічних, медичних, професійних, педагогічних, психологічних і інших заходів, направлених на попередження розвитку патологічних процесів, що наводять до тимчасової або стійкої втрати працездатності, на ефективне і раннє повернення хворих і інвалідів в суспільство і до суспільно-корисної праці.

Для сучасної медицини в Україні реабілітація представляє закономірний процес розвитку профілактичного напряму. Вона завершує працю багатьох ланок відновлення здоров'я хворого до початкового до моменту захворювання рівня морфологічної і функціональної норми. Створення груп або служб реабілітації в різних областях медицини дає можливість чітко організувати весь процес лікувальних і відновних заходів з максимальним ефектом.

Спектр реабілітаційних заходів, використовуваних у відновному лікуванні, вимагає створення адекватних умов для їх проведення. Це можливо лише при правовій, методичній і фінансовій підтримці. Прогресивною формою розвитку охорони здоров'я є реабілітаційні відділення і центри. Реабілітаційні заходи мають бути загальнодоступні і якісні.

Правові і всегромадські підходи до проведення реабілітаційних заходів ґрунтуються на виданих національними і міжнародними органами документах по організації проведення реабілітаційних заходів, таких, як:

1) стандартні правила забезпечення рівних можливостей для інвалідів (Накази Генеральної асамблеї Організації Об'єднаних Націй від 20 грудня 1993 р. Резолюція №48/43);

2) Хартія третього тисячоліття (прийнята Генеральною асамблеєю міжнародної реабілітації. Лондон, 9 вересня 1999 р.).

У цих документах визначені основні положення нормативно-правової бази реабілітаційних заходів в Україні.

ВІЗ визначає реабілітацію як сукупність заходів, покликаних забезпечити особам з порушенням функцій в результаті хвороб, травм і природжених дефектів пристосування до нових умов життя в суспільстві, в якому вони живуть. Реабілітація – це відновлення здоров'я, функціонального стану і працездатності, порушених хворобами, травмами або фізичними, хімічними і соціальними чинниками. ВІЗ визначає здоров'я як стан фізичного, психічного і соціального благополуччя.

На кожному рівні надання медичній допомозі лікар має в своєму розпорядженні певні методи діагностики, лікування і реабілітації. Цей набір збільшується у міру рівня надання медичній допомозі. Завдання лікаря – чітко розмежувати можливість лікування і реабілітації на підставі тих діагностичних методів, які йому доступні, виділити патологічний процес і порушені фізіологічні функції і на підставі цього побудувати свою терапію і реабілітацію індивідуально для кожного хворого.

Реабілітацію хворого можна розділити на три етапи.

Перший етап – клінічний. На цьому етапі необхідно провести кордони між лікуванням і власне реабілітацією. З одного боку, лікувальні і реабілітаційні заходи проводяться одночасно, а інші цілі цих заходів відрізняються один від одного. Лікування направлене на ліквідацію або мінімальний прояв хвороби. Реабілітація направлена на досягнення фізичної, трудової, соціальної адаптації людини. Реабілітація доповнює лікування.


Случайные файлы

Файл
131248.rtf
176100.rtf
97654.doc
19670-1.rtf
91785.rtf




Чтобы не видеть здесь видео-рекламу достаточно стать зарегистрированным пользователем.
Чтобы не видеть никакую рекламу на сайте, нужно стать VIP-пользователем.
Это можно сделать совершенно бесплатно. Читайте подробности тут.