Бароко у західноєвропейському та українському мистецтві (74295)

Посмотреть архив целиком















Бароко у західноєвропейському та українському мистецтві






Зміст


Вступ

1. Бароко: краса “перлини неправильної форми”

1.1 Бачення світу та людини в XVII столітті

1.2 Бароко як доба, художній напрям і стиль

2. Бароко як нове світовідчуття і нове мистецтво Західної Європи та України

2.1 Основні риси та особливості західноєвропейського бароко

2.2 Бароко в українському мистецтві

2.3 Стильові відмінності між західноєвропейським і українським бароко

Висновки

Список використаної літератури

Додатки






Вступ


Актуальність дослідження:

Дослідження культури бароко є актуальним не лише у ракурсі історії. Звернення до барокових традицій художнього мислення безпосередньо стосується сучасних проблем формування національної самосвідомості та культурної ідентичності, впливає на становлення категоріальних універсалій новітньої естетики, культурології, мистецтвознавства як в Україні, так і у всій Європі.

Епоха бароко - одна з найбільш цікавих епох в історії світової культури. Цікава вона своїм драматизмом, інтенсивністю, динамікою, контрастністю і, в той же час, гармонією, цілісністю, єдністю. Для нашого часу - смутного, невизначеного, динамічного, що шукає стабільності і впорядкованості, - епоха бароко надзвичайно близька по духу.

Мистецтво бароко розвивалося передовсім у католицьких країнах Європи: в Італії, Іспанії, Португалії і їх колоніях, у Фландрії, частково у Франції, проникло до Польщі, балтійських країн, а в ХVІІІ ст. до України і Росії, дало помітні здобутки в Австрії та Німеччині.

Звичайно ж, розповісти про всю культуру бароко все одно, що «обійняти неосяжне». Цей час збагатив світову скарбницю мистецтва. Представники доби бароко розкрили різні грані стилю.

Саме тому нам було цікаво звернутися до цієї теми, щоб знайти в минулому якісь орієнтири, здатні допомогти пошуку себе в складних життєвих ситуаціях. Окремі грані (основні риси епохи, поширення бароко у країнах Європи та Україні) розглянуті нами більш детально, інші - менш.

Об’єкт дослідження – особливості розвитку бароко в Європі та Україні.

Предмет дослідження – основні риси мистецтва бароко в Україні та Європі; Педро Кальдерон та його драма «Життя – це сон».

Мета роботи - дослідити вплив історичних умов на свідомість європейського суспільства XVII ст. та простежити розвиток барокового стилю в Західній Європі та Україні.

Для досягнення даної мети були поставлені такі завдання:

  • дослідити жанрові особливості бароко, причини його зародження в Європі та Україні;

  • проаналізувати своєрідність світосприйняття митців бароко (на прикладі драми Кальдерона «Життя – це сон»);

  • розглянути відмінності між рисами західноєвропейського та українського бароко.

Наукова новизна роботи полягає у здійсненні систематизації літератури про бароко в західноукраїнському та українському мистецтві, дослідженні особливостей формування і розвитку стилю бароко; виділенні основних рис західноєвропейського бароко у зіставленні їх із рисами бароко в українському мистецтві; підкресленні характерних тенденцій у розвитку бароко.

Практичне значення роботи: результати дослідження можуть бути використані у курсі викладання зарубіжної літератури у вищих та середніх навчальних закладах освіти, а також при розробці спецкурсів та спецсемінарів з теми бароко у мистецтві.






1. Бароко: краса “перлини неправильної форми”



1.1 Бачення світу та людини в XVII столітті


Велику роль у мистецтві XVII століття відігравало бароко, яке дозволило втілити безмежність і суперечливість світу й людини, ту складність буття, яка не підлягає раціональному осягненню, боріння різних сил і стихій, загадкову таїну сущого. Бароко дало можливість митцям висловити у різноманітних художніх формах уявлення про духовний стан світу й особистості, виразити моральні запити цієї доби [17, c. 18]. Бароко стало результатом змін у світобаченні людства, що відбулися під впливом бурхливого розвитку науки й філософської думки.

XVII ст. у Західній Європі відзначається надзвичайною складністю соціальних та духовних процесів. У цей час тривала криза феодалізму, який, однак, ще був досить сильним. Водночас відбувався активний процес формування національних держав, об'єднання країн під владою могутніх монархів. Невипадково XVII ст. називають «віком абсолютизму», бо в багатьох країнах Європи королі прагнули підкорити собі свавільних феодалів. Вони підтримували мистецтва і науки, вступали в союз із церквою, намагаючись панувати і у сфері ідеології [2, c. 15]. Формування монархічних інститутів проходило в запеклій боротьбі між дворянством і буржуазією в галузі політики та економіки. Загальна соціальна атмосфера у світі була вкрай неспокійною. Народи Європи потерпали від жорстоких битв за перерозподіл територій. Нa зміну релігійним війнам, що супроводжували Реформацію XVI ст., прийшла не менш кривава та руйнівна Тридцятилітня війна (1618—1648). Чимало людей загинули під час революційних подій в Нідерландах та Англії . [13, с. 8-9]

Релігія продовжувала відігравати провідну роль у країнах Європи, проте її позиції значно похитнулися у зв'язку із розвитком науки, техніки, торгівлі, мореплавства. З утвердженням капіталістичних відносин швидкими темпами розвивалося виробництво, зростало значення прикладних наук [21, c. 22].

У Європі з'явилися перші наукові товариства: Лондонське наукове товариство Паризька Академія. У XVII ст. відбулася справжня світоглядна революція, яка спричинила руйнацію традиційних уявлень про Всесвіт, формування нової картини світу і нового розуміння людини. Переворот у свідомості людства зумовили, передусім, великі наукові відкриття, що свідчили про розкріпачення людського розуму та його безмежні можливості в пізнанні світу [13, c. 12].

Зміна свідомості обумовила нове бачення світу та людини. Світ постав перед людьми не статичним і завершеним у своїх формах, а динамічним, вічно мінливим. Це безкраїй, розмаїтий, непізнаний до кінця світ. Він вабить і водночас лякає своєю таїною. У ньому панують не тільки божественні закони, а й передусім закони природні, невідомі сили й стихії, дію яких людство ще остаточно не збагнуло [11, c. 4].

Людина XVII ст. відкрила силу власного розуму, своїх внутрішніх можливостей. Вона намагалася проникнути в глибини світу і своєї душі, та чим більше пізнавала, тим більше зустрічала загадок і протиріч, їй розкрився неосяжний Всесвіт, але подеколи він жахав її своєю безмежністю [13, c. 13]. Людина прагнула до повноти й гармонії буття, однак приховані пристрасті та бажання спричиняли напружену душевну боротьбу, яка не завжди закінчувалася перемогою світла і добра. Вона повстала проти Бога, водночас постійно відчувала свою залежність від вищих сил [11, c. 5].

У XVII ст. пануючим стає новий тип світовідчуття, для якого буття - динамічне, змінне, драматичне. Такий тип мислення, що бачить в самій основі речей суперечність, розірваність, колізію, а не єдність, гармонію, властиву епосі Відродження, поверненням до дуалізму середньовічної релігійної свідомості. Знов світ сприймається в зіставленні матеріального і духовного, природного і божественного, емоційного і раціонального [3, c. 30].

У результаті виникають роздуми про первинність того або іншого початку, про панування одного над іншим. У результаті в філософії розгорається протиборство діаметрально протилежних філософських вчень і принципів: метафізики (Декарт) і матеріалізму (Гоббс, Локк, Бекон), тобто боротьба ідеалістичного і матеріалістичного підходів в онтології, сенсуалізму і раціоналізму в методології, індуктивного і дедуктивного методів пізнання [17, c. 20]. Зрештою, розвиток філософської думки в даному напрямі привів до формулювання антиномій Канта, діалектичного мислення Гегеля.

Тогочасна ідеологія визнає існування антагонізмів (протиріч), але вважає державу і церкву силами, що примиряють конфлікти життя. Спочатку філософія прагне знайти пояснення світу (в чому єдність?).

Так, О.М. Ніколенко дає на це питання таку відповідь:

Рене Декарт: єдність світу в розумі. Саме свідомість, за Декартом, є початком пізнання. Бог - найбільш довершений сущий, його функції в гармонії і гарантіях істинності пізнання;

Бенедикт Спіноза знаходить єдність в пантеїстичному сприйнятті Бога, який включає в себе видимий і невидимий світ, матеріальну суть, духовні елементи;

Томас Гоббс твердить: єдність - в матерії. Все духовне є суть матеріального. Люди повинні об'єднатися в суспільство з сильною абсолютистською державною владою.

Блез Паскаль знаходив єдність і суть в ідеальній любові, джерелі благородної поведінки. Саме релігія (Християнство) відкриває таємницю Буття;

Готфрід Вільгельм Лейбніц бачив єдність в гармонії світобудови, що складається з нескінченного числа монад - самоцінних завершених життєвих організмів [13, С. 14-15].

Якщо в культурі епохи Відродження панував життєствердний пафос, то в XVII ст. митці відчули гостроту нерозв'язаних конфліктів. Діячі Ренесансу поетизували людину, возвеличували її, представники ж культури нового часу показували людину у більш реальному плані, намагалися проникнути в її духовний світ, відобразити боротьбу, що точиться в людській душі. На відміну від мистецтва Відродження, де переважало відчуття особистої свободи людини, в культурі XVII ст. героям доводилося постійно боротися із залежністю від Бога та ірраціональних сил, чинити опір прихованим у душі пристрастям, середовищу, обставинам. [11, c. 2-3]. У творах гуманістів епохи Відродження центральне місце посідала людина, тоді як зображення її оточення мало лише другорядне значення. У XVII ст. зростає роль довкілля (природного чи соціального), воно постає не просто фоном для зображення життя людини, а сферою її буття, місцем, де відбуваються великі драми й зіткнення. Митці Відродження сприймали світ статичним і незмінним. А діячі культури XVII ст. зображували явища в постійному русі й мінливості їхніх форм [14, c. 12-14].


Случайные файлы

Файл
42946.rtf
16990.rtf
5631-1.rtf
19197.rtf
46544.rtf




Чтобы не видеть здесь видео-рекламу достаточно стать зарегистрированным пользователем.
Чтобы не видеть никакую рекламу на сайте, нужно стать VIP-пользователем.
Это можно сделать совершенно бесплатно. Читайте подробности тут.