Образ Дон Хуана у творчості Рамона дель Вальє Інклана (74162)

Посмотреть архив целиком

Маркіз де Брадомін


Перш за все варто сказати кілька слів про автора, щоб зрозуміти, як його життя вплинуло на творчість, хто з письменників мав на нього вплив і що посприяло написанню «Сонат» зокрема.

Рамон Марія дель Вальє–Інклан народився 28 жовтня 1866 року у місті Вільянуева де Ароса, що в Понтеведрі. Він вважається ключовим автором XX століття іспанської літератури.

Батько письменника ліберальний письменник Рамон дель Вальє – Бермудез і мати Долорес де ла Пенья – і – Монтенегро походили з родів ідальго, що володіли високими титулами. Письменника охрестили ім’ям Рамон Хосе Сімон Вальє і Пенья, але він взяв творчий псевдонім від предка по батьківській лінії Франсіско дель Вальє–Інклана.

З дитинства у його розпорядженні була велика батьківська бібліотека. До 1885 року навчався у Інституті Понтеведри. В цей час величезний вплив мав на нього його друг, журналіст Хесус Муруайс, будучи визначальним у формуванні Вальє–Інклана як письменника.

З вересня 1885 року за порадою батька почав вивчати право в університеті Сантьяго де Компостела з середньою успішністю, адже Рамон частіше з’являвся в кафе, ніж в аудиторіях. В ці роки розпочалася дружба письменника з тими, хто пізніше став визначними фігурами галісійської культури і політики. В цей час публікується в газетах «Café con gotas» та в барселонській «La Ilustración Ibérica». Разом з братом Карлосом беруть активну участь у журналістському житті міста.

У 1890 році зі смертю батька покидає навчання праву і повертається у Понтеведру.

Протягом 1890–1893 рр. подорожує спочатку до Мадриду, потім до Мексики і Куби і в 1893 році повертається в Іспанію і зупиняється в Понтеведрі. Протягом перебування там, що тривало до 1896 року видає свою першу книгу на любовну тему «Femeninas» (1894).

В 1896 році знову оселяється в Мадриді. Там відвідує багато вечірок, де знайомиться з великою кількістю визначних постатей епохи, такими як Рікардо Гомес, Піо і Рікардо Бароха, Асорін, Бенавенте та іншими.

У 1900 році бере участь у конкурсі оповідань, організованому газетою «El liberal». Хоча Вальє не перемагає, але його оповідання «Sátanas» помічає Хуан Валера.

Протягом Першої Світової Війни був запрошений французькою владою відвідати воєнний фронт. У Парижі зав’язав стосунки з іспанськими авторами, такими як Педро Салінас, Мануель Сігес Апарісіо і Корпус Барка.

У 1916 році отримав наукове звання на кафедрі естетики мистецтв у школі Сан Фернандо. Цього самого року публікує «Чудову лампу», медитацію про літературні факти, на яку дуже вплинув окультизм журналіста, письменника і теософа Маріо Роса де Луна і засновниці «Теософічної общини» Хелени Бравацької.

У 1921 знову подорожує до Мексики, за персональним запрошенням самого президента Республіки, Альваро Обрегона. У 1925 році осідає у Мадриді. Приймає участь у роботі експериментального театру «Чорний дрізд».

З 1924 року Вальє – Інклан демонструє свою незгоду з диктатурою Прімо де Рівери. У 1929 потрапляє до в’язниці Модело де Мадрид, через відмову заплатити податок.

В останній період життя письменник показує явну симпатію до комунізму. За його ініціативи, у 1933 році проходить зібрання Першого Конгресу Асоціації письменників і митців – революціонерів у Мадриді.

В березні 1935 року переїхав до Сантьяго де Компостели, там потрапив до лікарні, в якій помер від раку 5 січня 1936 року.

Сонати публікуються в книжках у 1902 році – «Осіння соната», 1903 – «Літня соната», 1904 – «Весняна соната» і 1905 – «Зимова соната». Ці розповіді являють собою вигадані автором спогади Маркіза де Брадоміна і становлять найвизначніший приклад модерністичної прози в іспанській літературі. В «Сонатах» автор виявляє чуттєву ностальгію, яка є типовою для учнів батька модернізму, Рубена Даріо. Модернізм – це сукупність художніх тенденцій, що затвердилися у другій половині 19 століття у вигляді нових форм творчості, де перевагу мало не так наслідування духу природи і традиції, як вільний погляд майстра, здатного змінювати світ на свій смак, за своїми враженнями.

За свого часу, «Сонати» досягли небаченого успіху і принесли їх автору неабияку славу. Поміж усіх творів Вальє–Інклана, «Сонати» найбільше перевидавалися. Критики в один голос визначили неперевершену красу прози твору. Окрім неї, автор має ще багато заслуг. Однією з них стало створення атмосфери кожної пори року. І також, безсумнівно, нею стало створення ще одного представника галереї Дон Хуанів, Маркіза де Брадоміна. Переходячи до характеристики Маркіза де Брадоміна, варто почати з опису його автором у передмові до твору: «Це був дивовижний Дон Хуан. Мабуть, найдивовижніший з усіх! Католик, огидний і сентиментальний.» Отже, вже з перших слів розуміємо, що перед нами не звичний для літератури красень – спокусник, що даний персонаж поводиться певним оригінальним чином.

Наявне дуже чітке роздвоєння між Брадоміном головним героєм, пристрасним шанувальником тілесних насолод, і Брадоміном оповідачем, який з ностальгією споглядає давно минулі події. В його словах читається туга за минулим. Автор піддається під вплив емоцій.

Проте, в інших ситуаціях маркіз поводиться більш відсторонено. Він навіть може сміятися зі своєї старості і слабкості. Критик Віланова вказує, що вибір автобіографічної форми дає хорошу можливість переглянути свої гріхи, і це може бути основною метою «Сонат». Спогади є фрагментарними і не поступовими. Багато що залишається в тіні, деякі речі легко і нізвідки виникають, так як його любов до загадкової Лілі, через яку Брадомін їде до Мексики.

Головний герой є неймовірним, у його поведінці немає логічності, що притаманна людині; він з’являється як «позолочена, гарно вдягнена лялька, добре вихований, з дотиком Відродження і музикою (часом можемо чути її в повітрі) менуету» [3:632]. Але як літературний персонаж він нас задовольняє.

Окрім постійної присутності маркіза, єдності сонатам надає і той факт, що деякі персонажі переходять з одного твору в інший, вони вже є знайомі читачу з минулого. Минуле об’єднує все у творі, теперішнє не точне і швидкоплинне, а майбутнє навіть не згадується.

Галантність і еротизм займають чільне місце у «Сонатах». Брадомін – це нове втілення міфу про Дон Хуана, адже він володіє всіма його якостями, які є такими дорогими для модерністів і декадентів. Сам себе Брадомін називає сентиментальним, проте деякі автори так не вважають. Наприклад, у «Підручнику іспанської літератури» сказано: «Ми не віримо, що він був сентиментальним, так як він сам себе характеризує. Все якраз навпаки. Нам він здається цинічним, егоїстом і неспроможним співчувати завойованим ним жінкам. Вони є лише способом ще раз підтвердити його еротизм» [3:632]. Хороший приклад цих слів ми бачимо в «Осінній сонаті». Конча не вселяє йому ніякого милосердя чи любові, а лише викликає бажання.

В жінках Брадоміна приваблює лише те, що можна відчути: «секс, риторика і забуття. Перш за все забуття. Складається таке враження, ніби він поспішає відправити жінок, яких кохає у музей своїх спогадів» [3:633]. До кохання маркіз відноситься скептично, він обожнює жінок, але не вірить їм.

Його пригоди завжди мають дотик розпусти. Його спокушає гріх. Для того, щоб переконатися у цьому варто лише глянути на список його «коханих»: незаймана дівчина, що готується стати черницею, жорстока креолка, помираюча від туберкульозу і, врешті – решт, власна донька. Маркіз вихваляється тим, що вчинив всі види гріхів, хоча скаржиться, що «тільки троянди Венери виросли в його душі». Йому б хотілося спробувати кохання з юнаками, але, на жаль, вже пізно.

Часом, наш герой задовольняється показуючи себе переможеним якимись містичними подіями. Він навіть порівнює себе з Святим Хуаном де ла Круз [3:633]. З усіх декадентських якостей, які множаться у творі, безсумнівно найбільш визначною є постійна взаємодія, що виникає з непоясненних насолод, кохання і смерті. «Для Брадоміна запах ладану чи воску у приміщенні, де знаходиться покійний, запах похоронних квітів, що починають в’янути, навіть сам звук церковних дзвонів виступають афродизіаками» [3:637].

Таким є середовище, поряд з покійним Гаетані, де народжується кохання Брадоміна до Марії Росаріо. З усіх рис Кончі безперечно найбільше його спокушає її трупна блідість, вихудале обличчя, коротше кажучи, це тінь смерті. Дівчина помирає, в той час як вони з маркізом пристрасно цілуються: «її холодні і бліді вуста викрутила жорстока гримаса». Далі слідує сцена, що абсолютно не підпорядковується здоровому глузду. Поки тіло його коханої ще не встигло охолонути, Брадомін лягає в ліжко з її племінницею Ісабель. Сам маркіз навіть відчуває великий переляк від такої своєї сміливості.

Навіть в «Літній сонаті», де все, як здавалося, служить життю і повноті людського існування, наявні випадкові натяки на смерть. Вражаючою є сцена, в якій чорний моряк гине у пащі акул перед задоволеним поглядом жорстокої креолки, яка саме в цей момент здається маркізу найбільш чуттєвою і прекрасною.

У «Зимовій сонаті» криваві події карлістської війни ставлять смерть на перший план.

Сантос Сільва спостерігає, що на протязі чотирьох новел повторюються моменти, пов’язані з темою еротизму. Брадомін заявляє, що він духовний син Казанови, чиї «Спогади» є його улюбленою книгою. Також він визнає вчення римського письменника Овідія, який в «Ars Amandi» навчив маркіза не однієї любовної стратегії. Також знаходимо багато символічних натяків на міф про Ероса.


Случайные файлы

Файл
176408.rtf
94792.rtf
65826.doc
34228.rtf
ref.doc




Чтобы не видеть здесь видео-рекламу достаточно стать зарегистрированным пользователем.
Чтобы не видеть никакую рекламу на сайте, нужно стать VIP-пользователем.
Это можно сделать совершенно бесплатно. Читайте подробности тут.