Роль професіоналізму в утворенні гумористичних ситуацій в художньому творі (за творами О. Вишні) (73487)

Посмотреть архив целиком











Роль професіоналізму в утворенні гумористичних ситуацій в художньому творі (за творами О. Вишні)


Курсова работа




«Так от: що треба, щоб посміятися не з ворога, а з друга? Треба любити людину. Більше, ніж самого себе. Тоді тільки маєш право сміятися... із себе, із своїх якихось хиб, недоліків, недочотів і т. д. І буде такий дружній, такий хороший сміх...»

О. Вишня


«Коли ходить про сатиру, то замість Гайне, Свіфта, Рабле, що, відкидаючи якусь ідею, нищили її цілу, з голови до п'ят, - знаходимо Остапа Вишню, дотепного, талановитого, але до дрібничок “літературного обивателя”, як казав Щедрин, “непреклонного облічітєля ісправніковской неосновательності і городніческого заблуждєнія”, протестанта проти «маленьких вад механізму»

Д. Донцов.


«Гумор Остапа Вишні низькопробної культури. О. Вишня – це криза нашого гумору... Гудити О. Вишню з його “прийомами” - це значить фактично писати рецензію на читача... Ми констатуємо факт величезної популярности і успіху серед читачівської маси Вишневих “усмішок”. Цей факт примушує нас сказати, що тільки низький культурний рівень або справжня “культура примітивізму” може продукувати Вишневий гумор і живитися ним. Недалеке майбутнє несе забуття Остапові Вишні!»

Б. Вірний (К. Антоненко).


Вступ


Остап Вишня

Під таким ім'ям увійшов у літературу незрівнянний сміхотворець Павло Михайлович Губенко, видатний майстер слова і великий громадянин. Народна любов до письменника була безмежна. Цього не могли заперечити навіть найзавзятіші літературні недруги гумориста.

Прикладом, один з них, - ім'я розкривати не хочеться, просто огидно! - на початку 30-х років у цілковито доносницькій статті всеж-таки змушений був визнати: «Популярність Остапа Вишні на сьогодні досягла ні з чим не зрівнянних розмірів: загальний тираж його творів вже сягнув семизначного числа, вже виліплено бюста письменника; коли десь виступає з промовою або з читанням своїх творів наш автор – аудиторія починає реготати, ледве встигнувши зачути його прізвище; нарешті, як вінець усьому, серед «народу» зафіксовано чимало легенд, що їх героєм є розглядуваний письменник... Треба відверто констатувати, що такої слави не зажив жоден з українських письменників, за винятком хіба Тараса Григоровича Шевченка, отже, коли зважити лише на наведені зовнішні дані, є всі підстави вважати Остапа Вишню, коли не за геніального, то принаймні за грандіозного письменника, одного з тих, хто є джерелом спілки масового читача з вершками сучасної української (а через неї і світової) культури». Остап Вишня – одна зі справжніх вершин у художній літературі, зокрема в жанрі сатири та гумору, це громадсько, духовно, художньо багата творча індивідуальність. Недаремно ледве не кожна його гумореска, усмішка, фейлетон (а вони день від дня друкувалися в періодичній пресі 20-х років) сприймалися читачами як свіже, нове слово про людину та обставини, як відкриття найрізноманітніших людських типів і життєвих обставин, змальованих щоразу оригінальним вишнівським словом. У цьому розумінні Остап Вишня – письменник-відкривач (стосовно негативних типів, явищ, тенденцій соціального буття тощо), письменник-новатор (стосовно найрізноманітніших сторін дійсності та художнього їх осягнення, трактування тощо). Мета даної роботи – показати самобутність, велич таланту та роль професіоналізму в утворенні гумористичних ситуацій, що так гарно вмів великий письменник-гуморист на прикладі циклу «Мисливські усмішки», та довести, що його твори не втратили своєї цінності і є актуальними і в наш час! Робота складається з вступу, трьох основних розділів, висновків, списку використаної літератури, та посиланнь в тексті на літературу.

I. Сатира та гумор у творчості українських письменників 20-30-х р. ХХ століття


Розвиток сатири та гумору перших пожовтневих років літературознавці пов'язували з двома факторами: художньою творчістю народних мас, покликаних революцією, та з сатиричними, здебільшого політично-агітаційними виступами В. Маяковського і Дем'яна Бєдного, які стосовно української гумористики оцінювались як спонукальний приклад. Протягом десятиліть такі ствердження стали певними штампами і сьогодні потребують уточнень.

Так, на сторінках червоноармійських і цивільних газет друкувалися сатиричні вірші, гуморески, байки, спрямовані проти білогвардійщини й зовнішньої контрреволюції. Водночас у пресі протилежного табору з'являлися сатиричні публікації, пройняті антибільшовицьким і антиінтервенціоністським пафосом. Вони засвідчували сподівання тої частини народних мас, яка соціальне визволення й національне відродження України, її вихід із сфери імперської, колоніалістської політики великодержавницького центру пов'язувала з утвердженням самостійної Української держави. Цей масив не брався до уваги і не вивчався.

У 1919 р. свої перші фейлетони, спрямовані проти денікінщини та зовнішньої контрреволюції, публікує в Кам'янці-Подільську в газетах «Трудова громада» та «Народна воля» П. Грунський (Остап Вишня, письменник, про якого далі буде у нашої работі). Тоді ж із байками, сатиричними віршами, документальними віршованими фейлетонами виступає В. Блакитний (псевдонім, справжнє імя сатирика - Валєр Проноза). Його злободенні сатиричні твори склали збірки «Нотатки олівцем», «Червона гірчиця» (1924) та «Державний розум» (1925). До різних форм віршованої сатири звертаються Микита Волокита (В. Поліщук), В. Ярошенко, С. Пилипенко, - саме їм, як і Остапові Вишні, випало вдовольняти спрагу періодичної преси на критичні, сатиричні твори. Вони ж зтверджували у правах літературного громадянства сатирико-гумористичні форми, зокрема байку.

Сергій Пилипенко (1891 - 1934), як і В. Блакитний, був на журналістській і видавничій роботі, виступав одним з організаторів культурного будівництва, - прагнув політизувати байку, дещо оновити її форму. В полемічному вірші «Демонстрація», в основу якого взято розгорнуту метафору – демонстрація всіх літературно-жанрових сил, «соціалізмові корисних», автор згадує й малопримітну Байку, що «вкупі зі всіма Червоний прапор підійма».

М. Зеров, упорядковуючи антологію «Байка і притча в українській літературі XIX - XX в.», і добором імен і творів (В. Блакитний, С. Пилипенко, В. Ярошенко, М. Терещенко, М. Годованець), та розглядом байкарства в цей період засвідчує процес відродження цієї класичної в українському письменстві форми та її зтвердження в системі інших жанрів сатири та гумору.

Схвалюючи політизацію байки, С. Пилипенко та його однодумці-побратими дбали передусім про надання нового дихання «старому» й консервативному щодо змін жанру. Орієнтуючись на оновлення байки, відзначав С Пилипенко, що дорогу цьому процесові успішно прокладав і В. Блакитний. У статті про І. Батрака, автор, маючи на увазі збірку «Державний розум» та інші, зазначає, що багато зроблено для оновлення змісту байки (використання газетної хроніки, заміна алегоричних масок реальними персонажами, пропагандування нових норм моралі тощо) і що тепер завдання вбачає в «зреформуванні» «віршованого оболону байки». С. Пилипенко насправді відступав від канонічного байкарського вірша – написав кілька творів чотири-, шести- і восьмирядковою строфою, але це зовнішньо-технічне новаторство зашкодило неповторності, закладеній у формі байки («Рівність», «Новий Ваверлей»).

Зрештою, формальне новаторство (у царині форми і змісту) призвело до того, що окремі байки С. Пилипенка сприймалися як гумористичні вірші або ж як притчі, а В. Блакитного – як публіцистичні вірші, фейлетони, а то й памфлети. Можна, таким чином, стверджувати: вчинки байкарів, панівній у суспільстві пропаганді, що спрощено трактувала таке поняття, як злоба дня, мали певні свої плюси для розвитку алегоричного жанру, але принесли й відчутні недоліки.

І все ж з'являлися сатиричні твори, що виходили поза коло прикладного значення, а відкривали щось істотно важливе і для сучасного, і для майбутнього. Такі сатиричні вірші та байки друкував В. Блакитний (вірш «Попередження»). Авторові чужа логіка опонента, він не хоче співати «на шпальтах газети, що все гаразд, мовляв, і всі раді...». Сатирик проголошує:


«...Не можу на рими наводити лак

(Така більшовицька натура).

Не заздрю лаврам писак

І прилизаним трубадурам.

Коли що не гаразд

(Я — не гордий.)

Р-раз! Р-раз!

Віршем по морді!..»


У вірші 1923 р. він відстоює не лише свою громадянську позицію, - йдеться тут і про право сатири, й ширше, письменства, на принципове ставлення до негараздів у суспільному житті, і про неприйнятність позиції митця-лікувальника.

І саме в роки 20-ті сатира та публіцистика, - нехай вони лише збирались з силами, - могли гостро й відверто ставити проблеми загально-народного, загально-національного звучання. Сатиричний вірш, байка В. Блакитного вимагали оперативного реагування на факт чи негативне явище.

Сатиричні вірші та байки здебільшого мають документальний характер на місці епіграфа подається інформація про факт чи подію або ж відповідна документальна «посвята», хоча автор часто, не обмежуючись оцінкою якоїсь життєвої конкретики, виводить розмову на рівень художніх узагальнень («Про СІК, РИК і ОКРИК», «Слава» та ін.).

Саме про це писав видатний російський письменник К. Г. Паустовський, коли розповідав у своєї книзі про життя в Одесі:


Случайные файлы

Файл
17371.rtf
Staroobradci.doc
13313-1.rtf
161745.rtf
117904.rtf




Чтобы не видеть здесь видео-рекламу достаточно стать зарегистрированным пользователем.
Чтобы не видеть никакую рекламу на сайте, нужно стать VIP-пользователем.
Это можно сделать совершенно бесплатно. Читайте подробности тут.