Український театр другої половини ХІХ століття (71193)

Посмотреть архив целиком












Курсова робота

Український театр другої половини ХІХ століття



Зміст


Вступ

1. Розвиток театрального мистецтва в Україні в др. пол. ХІХ ст.

1.1 Аматорське театральне мистецтво

1.2 Професійний театр України

2. Український театр за кордоном

2.1 Українські артисти в Петербурзі

2.2 Український театр на Кишинівській сцені

Висновки

Список використаних джерел та літератури

Додатки



Вступ


Актуальність теми.

В історії українського відродження в Росії новий український театр відіграв не тільки красиву й ефективну, але й сповнену глибокою неминучою значення роль. Український народ протягом багатьох століть не мав власної держави. Україна входила до складу то Польщі, то Росії, то Радянського союзу й змушена була майже завжди в тій чи іншій формі терпіти політичне, духовне й навіть релігійне гноблення. Особливо несприятливими були умови для розвитку культури в Україні у ІІ пол. ХІХ ст. Цей період в історії України був одним з найтрагічніших. Було заборонено найцінніше, що тільки є в кожного народу, - рідну мову. Це була доба, коли донести до народу рідне слово було майже неможливо, а нерідко й небезпечно.

Коли сумної пам’яті закон 1876 року закрив майже наглухо всі шляхи до українського національного руху в Росії, театр лишився одним з небагатьох просвітів, і в пристрасному устремлінні знайти який-небудь вихід національному почуттю потреби національного самовияву, була з усією енергією використана та невелика галузь цього самовияву, яка давала йому сцена.

Українське професіональне театральне мистецтво в другій половині ХІХ століття розвивалось у дуже несприятливих умовах: не було спеціальних закладів які б виховували кадри, приміщень, які відповідали своєму призначенню, належних традицій режисури й акторської гри, високохудожнього репертуару, який би забезпечив постійний зростаючий інтерес публіки до театру.

Тільки палка любов до своєї справи, надзвичайна енергія сценічних діячів і жива підтримка публіки дали можливість українському театру з честю вийти з цих утруднень і завоювати собі тривке місце навіть у тих тяжких умовах, в які ставив його ворожий українському життю режим. Найболючішою його стороною була бідність репертуару. Театральна цензура залишила українському театру тісну галузь етнографічно-народного життя, але й з цієї галузі нові п’єси доводилось проводити з неймовірними утрудненнями, і навіть величезними матеріальними витратами.

Отже, театр у ці роки фактично був єдиним джерелом цього культурного життя нації. Він залишався єдиною надією уярмленого народу на своє духовне відродження. І дали цю надію Україні перш за все такі видатні українські культурні діячі, як М. Кропивницький, М. Старицький, І. Карпенко-Карий, М. Садовський, М. Заньковецька, П. Саксаганський та інші митці, завдяки яким українське сценічне мистецтво наприкінці ХІХ століття – на початку ХХ століття було піднесено на небачений до того щабель - на вершину світової культури.

На протязі майже двох століть проблема розвитку і виникнення професійного театру в Україні в другій половині ХІХ ст.. мала неабияку актуальність. Причиною цього є те, що майже пів століття український театр зазнав утисків з боку російського царизму. Українська сцена була майже єдиним свідченням того, що українське життя не завмерло цілком, а поклоніння українській сцені – єдиним можливим для української публіки свідченням своїх симпатій та відданості рідній стихії.

Об’єктом даного дослідження є вивчення театрального мистецтва України в другої половині ХІХ ст..

Предметом – є становлення, розвиток, умови існування театру.

Український театр його класичної доби починається з аматорський гуртків середини ХІХ ст., які ставили здебільшого “Наталку Полтавку” Котляревського, “Сватання на Гончарівці” Квітки-Основ’яненка та “Назара Стодолю” Шевченка. А з 1882р. Починається буйний розвиток українського театру й українського театрального мистецтва. Історія виникнення, розвитку українського театру хронологічно охоплює період другої половини ХІХ ст., тобто з 1850 до 1900р.р. В цей час театр був започаткований як професійний, мав свою трупу, свого режисера і свого директора. Мав великий успіх не тільки на території України, а й за її межами.

Метою курсової роботи є дослідження і вивчення історії становлення і розвитку професіонального театру України другої половини ХІХ ст.

Для досягнення мети переді мною поставлені наступні завдання:

з’ясувати, що передувало утворенню професіонального театру в Україні;

визначити головні осередки становлення театру України;

з’ясувати, які умови розвитку театру були у другій половині ХІХ ст.;

охарактеризувати діяльність перших професіональних театрів, які діяли на території України;

встановити, яке значення мав розвиток театру для міст України, Росії та Кишинева;

дати належну оцінку ролі театру у формуванні української державності.

Хронологічні рамки – друга половина ХІХ ст. (1850-1900рр.)

Географічний простір, по якому розгорталося життя українського театру, охоплює всю територію України. Аматорські гуртки були організовані майже у всіх містах і містечках України. Вистави цих гуртків відбувалися в Києві, Одесі, Полтаві, Немирові, Сумах, Кам’янці – Подільському, Житомирі. Драматичні гуртки були організовані в таких містах як Бобринець і Єлисаветград. Єлисаветградський гурток мав назву “Артистичне товариство”. З 1861 – 1866р.р. заслуженим успіхом користувався аматорський театр у Чернігові, відомий під назвою “Товариство кохаючи рідну мову”. В таких містах України як Київ, Харків, Одеса, поруч університетів, були засновані театри та український репертуар.

У Єлисаветграді був заснований справжній професіональний театр. У Львові 29 березня 1864 року розпочав свої вистави театр товариства “Руська бесіда”.

При написанні курсової роботи мною були використані такі методи: аналізу та синтезу, порівняльно-співставний метод та загально наукові принципи: історизму, який дозволяє виявляти характерні закономірності виникнення та розвитку театру в Україні; об’єктивності – базується на критичній оцінці передумов виникнення професійного театру та плюралізму, який дав змову всебічно їх дослідити.

Історіографія проблеми.

Питання про виникнення і розвиток театру в другій половині ХІХ ст.. умови його існування цікавлять дослідників вже півтора сторіччя.

Наприклад, В. Василько присвятив своє життя дослідженню історії українському театру. Він визнає тільки театр Старицького, Кропивницького, Садовського і заперечує заслуги решти театральних труп. Він вважає, що інші російсько – малоруські трупи лиш ганьбили мистецтво і що головною метою об’єднання (1889р.) труп Садовського, Саксаганського і Карпенка-Карого була загально боротьба з “нашестям варварів” на українську сцену, боротьба проти низького художнього рівня знов створених театральних труп. Але існування однієї театральної трупи в період національно – культурного відродження (за визначенням В. Василька”) просто немислимо. До того ж, багато артистів другорядних труп мали неабиякий талант і користувалися заслуженим успіхом у глядачів.

Досі у вітчизняній науці про історію театру українського народу немає фундаментального дослідження під назвою “Народний театр”, де було б висвітлено усі аспекти й проблеми цього багатовимірного етномистецького й соціокультурного явища.

С. Чорній вважає що основні елементи українського театру з передхристиянської доби збереглися до межі ХІХ і ХХ ст.. в українському етнографічно-популярному театрі.

Етнографічно – побутовий театр кінця ХІХ – поч. ХХ ст. – театр про народ і для народу, театр, який вийшов із народу, де поєднались гра, автентичний та вторинний фольклор, побут, обряди, етнографізм, а не тільки принципи “перетворення” та “діяння”, цілком можна визначити як різновид народного театру, найбільш соціально заангажованої мистецької системи.

Соціальна природа театру дозволяє йому виступати в ролі інституту, що регулює відносини в суспільстві, коли у відповідних просторово-часових межах відбувається символічна взаємодія між митцями і глядачами, що ґрунтується у продукуванні (митцями) та сприйнятті (глядачами) дій які відбуваються “фіктивно” – ігровій формі, і яка еволюціонує як певна культурна практика. Саме тоді театр стає не тільки специфічною й естетичною, а й соціальною маніфестацією.

А отже, історію українського народного театру – естетичної й соціальної маніфестації – не можна розглядати поза історією українського народу.

І. Дзюба вважає, що український народний театр другої половини ХІХ ст., в основі якого були високі шевченківські заповіді і який, зрештою, постійно

звертався до театральної інтерпретації творчості Т. Шевченка, перетворився, з огляду на здеформовані умови існування українського етносу, на один з механізмів само створення нації в часі і просторі. Адже не тільки творчість Т. Шевченка, а й корифеїв національної сцени стала загальноукраїнським духовно-культурним явищем, згуртувала регіональні-наддніпрянські, галицькі, буковинські, закарпатські – інтелектуальні митецькі еліти на основі загальнонаціональних інтересів, цілей і завдань.

Вивченням театру, історією його розвитку займаються також такі театрознавці, як М.С. Тихонравов, П.П. Пекарський, О.І. Веселовський, О.С. Архангельський, П.Й. Морозов, М.К. Йосипенко, В.Б. Донченко. Вони стверджують, що фольклорна “різдвяна драма” як жанр, є початковим етапом становлення професіонального театру.






Чтобы не видеть здесь видео-рекламу достаточно стать зарегистрированным пользователем.
Чтобы не видеть никакую рекламу на сайте, нужно стать VIP-пользователем.
Это можно сделать совершенно бесплатно. Читайте подробности тут.