СРСР у післявоєнні роки. Тріумфальний сталінізм (61007)

Посмотреть архив целиком

Размещено на http://www.allbest.ru/















Курсова робота з теми:

СРСР у післявоєнні роки. Тріумфальний сталінізм


1. ПОВЕРНЕННЯ ДО ДОВОЄННОЇ МОДЕЛІ ЕКОНОМІЧНОГО РОЗВИТКУ


Повернення до мирного життя передбачало, передусім, відновлення економіки та її переорієнтацію на мирні цілі. Нанесені війною людські й матеріальні втрати були дуже важкими. їх масштаб визначався не тільки жорстокістю нацистів по відношенню до населення, що складалося, на їх думку, з представників нижчих рас, грабежем величезних територій, що знаходилися під німецькою окупацією в окремих випадках до трьох років, але й помилками радянського командування, які привели до загибелі й полону мільйонів солдат. Відносно людських втрат підсумок війни може бути визначений тільки приблизно, шляхом зіставлення різних статистичних викладень. Відмовляючись, як і раніше, від публікації докладних даних, радянські власті останнім часом оцінюють загальні втрати убитими приблизно в 27 мли. чоловік. Це число включає в себе солдат і офіцерів діючої армії, військовополонених, осіб, відправлених на примусові роботи, і жертви серед цивільного населення. У 1946 р. населення СРСР (172 мли. жителів) ледве перевищувало рівень 1939 р. напередодні включення до Радянського Союзу територій з населенням біля 23 мли. чоловік. Втрати становили шосту частину активного населення, в якому частка жінок після війни досягла 56%.

Втрати в економічному потенціалі були підраховані більш точно: 32 тис. зруйнованих підприємств, 65 тис. км виведених з ладу залізничних шляхів, скорочення поголів'я коней па 50%, свиней - па 65%, великої рогатої худоби - на 20%. 35 мли. чоловік залишилися без даху внаслідок руйнування 1700 міст і селищ, 70 тис. сіл. У вересні 1945 р. сума прямих втрат, заподіяних війною, була оцінена в 679 млрд. рублів, що в 5,5 разів перевищувало національний прибуток СРСР в 1940 р.

Крім величезного руйнування війна обумовила повну перебудову народного господарства на військовий лад, а її закінчення - необхідність нових зусиль для його повернення до умов мирного часу. З цим було пов'язане і глибоке перетворення суспільства, яке протягом деякого часу відчувало, як і на початку 30-х рр., етап підвищеної мобільності, сприятливий для соціального просування багатьох її членів. Суспільні зміни виявилися передусім в оновленні робітничого класу, збільшенні притоки жінок в народне господарство, в пріоритеті технічної і професійної компетентності навіть за рахунок політичної «правовірності» (особливо для військових і господарських керівників).

В економічних відносинах війна привела до деякого обмеження волюнтаристської практики: контроль держави над різними формами вільного ринку був дещо послаблений; як ласлідок, в районах, що уникли окупації, підвищилися прибутки сільських жителів; заохочувалося дрібнотоварне виробництво. Пом'якшення заходів економічного примушення, безсумнівно, зіграло свою роль у патріотичному єднанні, яке дозволило режиму витримати випробування війною. Повернення до мирних умов передбачало необхідність не тільки відновлення економіки, але й вибору шляхів цього процесу: чи підтримати напрями еволюції, що намітилися у час війни або ж відкинути їх і повернутися до моделі розвитку 30-х рр.

Ці найважливіші питання стали предметом напруженої дискусії при розгляді в 1945-1946 рр. проекту четвертого п'ятирічного плану. Дискусія завершилася перемогою прихильників повернення до довоєнної моделі економічного розвитку. На вибір шляхів відновлення економіки істотно впливала оцінка міжнародного стану. Серед прихильників більш урівноваженого економічного розвитку, деякого пом'якшення волюнтаристських методів були такі різні люди, як А. Жданов, секретар ЦК ВКП(б); М. Вознесенський, голова Держплапу; М. Родіопов, голова Ради Міністрів РРФСР. На їх думку, з установленням миру капіталістичні країни повинні були відчути жорстоку економічну і політичну кризу. Враховувалася їх можливість конфлікту між 11 державами через переділ колоніальних імперій, - конфлікту, в якому насамперед зіткнулися о США та Великобританія. Через деякий час це бачення міжнародних підноснім може здатися неймовірним, але н контексті Ялтинської конференції, де Рузвельт рішуче висловився проти британського колоніалізму, воно сприймалося радянськими людьми, вихованими на вірі в «міжімперіалістичні протиріччя», як більш або менш реалістичне. Згідно з цим баченням, для СРСР не існувало в той момент ніякої загрози з боку «фронту» західних держав. Крім того, Радянський Союз мав у своєму розпорядженні реальні можливості для маневру, оскільки міг виступити як рийок збуту для економіки капіталістичних країн, охоплених кризою. На такого роду міркуваннях засновувалася, наприклад, пропозиція Молотова, стосовно зобов'язання замовити в США товари на 6 млрд. долл. в обмін на визнання Люблінського комітету. В умовах відносно сприятливого міжнародного клімату не було ніякої необхідності продовжувати політику прискореного розвитку важкої промисловості.

Навпаки, прихильники повернення до моделі економічного розвитку 30-х рр., серед яких головну роль грали Маленков та Берія, підтримані керівниками важкої промисловості, посилалися на дослідження економіста Є. Варги, який в грудні 1944 р. почав публікацію важливих фрагментів своєї праці, присвяченої проблемам світового капіталізму, спричинених наслідками другої світової війни.

Варга заперечував теорію неминучої кризи капіталізму і підкреслював, навпаки, його чудову здібність до пристосування. Маленков, Берія та їх прихильники робили з цього висновок про те, що здатність капіталізму справлятися зі своїми внутрішніми протиріччями робила міжнародне становище дуже тривожним, тим більше що володіння атомною бомбою давало імперіалістичним державам явну військову перевагу над СРСР. При такому погляді прискорений розвиток військово-промислової бази країни являвся абсолютним пріоритетом.

Маніпуляція зростаючою міжнародною напруженістю в 1946-1947 рр., утворення фронту консервативних керівників промисловості, неврожай 1946 р., який послужив приводом для посилення контролю над селянством, ось чинники, які пояснюють невдачу прихильників більш збалансованого розвитку народного господарства і деякого скорочення ролі волюнтаристських методів і примусових заходів в економічному житті.

Прийнятий Верховною Радою СРСР в березні 1946 р. «План реконструкції» не вніс остаточної ясності в питання вибору того або іншого шляху. Затверджені ним показники економічного зростання вражали, при цьому на перший погляд здавалися більш реалістичними, ніж цифри довоєнних планів (в порівнянні з рівнем 1940 р. передбачалося збільшення продукції сільського господарства на 27%, промислової продукції - па 38%, продуктивності праці - па 36%, національного прибутку - на 38%). Вже восени 1946 р., внаслідок неврожаю (менше 40 млн. т), зумовленого частково жахливою засухою, а частково катастрофічною невдачею досвіду «дробового управління» (кожний колгосп, підлеглий з початку 1946 р. одночасно Раді у справах колгоспів і трьом міністерствам, повинен був вирощувати багато різних культур, що не завжди відповідало місцевим можливостям), уряд вирішив знову «прибрати до рук» селянство, контроль над яким в роки війни був до відомої міри послаблений. Була розгорнута широка кампанія по розвитку в колгоспах мережі партійних осередків. Одночасно Комісія із справ колгоспів, створена 19 вересня 1946 р. і керована А. Апдреєвим, який проводив у 30-х рр. колективізацію на Кавказі, а з 1943 по 1946 р. був наркомом землеробства, отримала завдання вжити «всіх заходів для ліквідації порушень колгоспного статуту». Тільки за один 1946 р. 4,7 млн. га земель, «незаконно привласнених колгоспниками», було повернено в колгоспний фонд. З 1947 по 1949 р. таким же чином було відібрано ще 5,9 млн. га. Ці заходи повністю зруйнували досить хитку довіру до уряду, яка виникла на селі під час війни та відразу після неї. У 1947-1948 рр. у відношенні колгоспників уряд прибіг до заходів примушення, які нагадали їм про найгірші часи першої п'ятирічки: два укази, прийняті 4 червня 1947 р. і близькі по духу і букві до знаменитого закону від 7 серпня 1932 р., передбачали від п'яти до двадцяти п'яти років таборів за всяке «посягання на державну або колгоспну власність». У 1948 р. колгоспникам було настійно рекомендовано продати державі дрібну худобу, яку їм було дозволено тримати колгоспним статутом. Як наслідок, за півроку було потай забито більше 2 млн. голів худоби. Були сильно підвищені збори й податки з прибутків від продажу па вільному ринку. До того ж торгувати па ринку можна було тільки при наявності спеціального дозволу, який підтверджував, що відповідний колгосп повністю виконав свої зобов'язання перед державою. У той час як розмір обов'язкового постачання кожний рік зростав, ціпи, які держава платила колгоспам за сільськогосподарську продукцію, залишалися аж до 1952 р. нижчими за рівень 1940 р. і відшкодовували, наприклад у разі виробництва зернових, тільки одну сьому собівартості. Грошова реформа грудня 1947 р., що полягала в обміні банківських білетів (10 старих рублів за один новий), проходила па умовах, більш вигідних для вкладників ощадних кас (1 за 1 до З тис. рублів, 3 за 2 від 3 тис. до 10 тис. рублів, 2 за 1 для внесків понад 10 тис). Саме тому виключно сильно реформа ударила по селянах, які зберігали гроші, виручені під час війни і особливо в 1945-1946 рр., коли ціни на вільному ринку були особливо вигідними, у себе, а не в ощадкасах, оскільки не насмілювалися заявити про свої накопичення. Успіх цієї акції засвідчив той факт, що біля третини грошової маси не було представлено власниками в державні банки. Всі ці заходи стимулювали масовий стік селян в міста: біля 8 млн. сільських жителів покинули свої села в 1946-1953 рр.

Наприкінці 1949 р. економічне й фінансове становище колгоспів настільки погіршилося, що уряду довелося розробити ряд реформ. У 1950 та 1951 рр. були проведені дискусії про сільськогосподарську політику і заходи, яких було необхідно прийняти. Андреєв, що відповідав за аграрну політику, був замінений іншим «фахівцем» з сільського господарства - М. Хрущовим, який до призначення в 1949 р. першим секретарем Московського обкому ВКГІ(б) і секретарем ЦК партії займав пости першого секретаря ЦК Компартії України (1938-1949) і голови Ради Міністрів УРСР (1944-1947). 19 лютого 1950 р. «Правда» опублікувала статтю, присвячену фундаментальному питанню про те, яка форма організації праці колгоспників краща - ланка або бригада? Обговорення було гострим, оскільки ставилося питання про всю організацію колгоспного виробництва, що існувала з 1939 р. З кінця 30-х рр. власті перебували в упевненості, що ланка - маленька бригада, яка в більшості випадків складалася з членів однієї сім'ї, - є найбільш ефективною - в людському і технічному планах - структурною одиницею в умовах недостатньо механізованого сільського господарства, коли особиста ініціатива залишалася вирішальним чинником прогресу. Всупереч цьому стаття «Правди» стверджувала, що ланка відроджувала повністю помилкову концепцію, яка вела, передусім, до зміцнення індивідуалізму та сімейної солідарності в збиток «колективній свідомості». З весни 1950 р. колгоспна адміністрація поклала кінець самостійності лапок, черговий раз викликавши глибоке невдоволення селянства і дезорганізувавши сільськогосподарські роботи.

8 березня 1950 р. Хрущов опублікував у «Правді» план укрупнення колгоспів, який виходив з тих же цілей, що й реорганізація внутрішньоколгоспної виробничої структури: посилити політичний та економічний контроль на селі. Міри, прийняті одразу за постановою від ЗО травня 1950 р. по укрупненню колгоспів були проведені дуже швидко: за один рік кількість колгоспів скоротилася з 252 тис. до 121 тис. ідо 94 тис. до кінця 1952 р. Вони супроводжувалися новим і значним зменшенням індивідуальних наділів селян. Власті скоротили також натуральну оплату, яка становила значну частину колгоспного «заробітку» і вважалася великою цінністю, оскільки давала селянам можливість продавати надлишки продуктів на ринках за високими цінами.

Якщо скасування ланок та укрупнення колгоспів частково вирішували проблему забезпечення сільського господарства кадрами, особливо політичними (в 1952 р. три чверті «укрупнених» колгоспів мали партійні організації, тоді як після закінчення війни партосередки були тільки в одному колгоспі із семи), то з економічного боку ці заходи були погано обґрунтовані. У відсталих районах з нечисленним населенням (від Білорусії до Верхньої Волги) вони лише посилили невдоволення і опір селян, що робило ілюзорним всякий прогрес сільського господарства. Ініціатор цих реформ Хрущов розраховував закінчити розпочату ним справу радикальною - і утопічною - зміною всього укладу селянського життя. 4 березня 1951 р. «Правда» опублікувала проект створення «агроміст», викладений Хрущовим наприкінці січня в одному з виступів. Агромісто мислилося справжнім містом, в якому селяни, переселені із своїх хат, повинні були вести міське життя в багатоквартирних будинках вдалині від своїх індивідуальних наділів. Схилені до нового, міського образу життя комфортом і комунальними послугами селяни в той же час розпрощалися б зі своєю такою живучою індивідуалістичною психологією і стали б звичайними трудящими, включеними в колектив. Таким чином, цей проект вирішував відразу дві проблеми: трансформуючи селянську свідомість, він знищував селянина як такого; одночасно стиралася різниця між сільською та міською працею, між селянином і робітником, реалізовуючи таким чином довгождану єдність пролетаріату, основи соціалістичного суспільства. Наступного дня після опублікування проекту «Правда», однак, виступила з уточненням, в якому зазначалося, що в попередньому номері мова йшла не про проект, а про початок дискусії. На деякий час Хрущов був усунений від керівництва сільським господарством, за яке він знову енергійно прийметься пісня смерті Сталіна.

Повернення до примусових і вольових методів у промисловості почалося в 1946 р., коли через труднощі переходу на мирну продукцію спад промислового виробництва в порівнянні з попереднім роком досяг 17%. Відразу після закінчення війни помітно зросла плинність робочої сили на підприємствах, як і в 30-х рр. У 1946 р. було прийнято кілька постанов, що намагалися закріпити на підприємствах робітників, які в пошуках кращих умов праці переходили з місця на місце, користуючись нестачею робочої сили. У тому ж році був офіційно підтверджений принцип відрядної оплати праці; що ж до норм виробітку, то вони були кілька разів довільно збільшені. У 1947 р., підбадьорений хорошими економічними результатами, уряд вирішив збільшити ряд показників п'ятирічного плану. 1948 рік був ознаменований появою нових грандіозних проектів, в тому числі «Сталінського плану перетворення природи» (що передбачав серед іншого створення штучного моря в Західному Сибіру і дамби через Тихий океан, щоб відвести холодні течії від сибірських берегів), і проектів будівництва ряду великих гідростанцій. Після смерті Жданова, зняття Вознесенського, незабаром без суду розстріляного (1950 р.), пройшов перегляд четвертого п'ятирічного плану і прийняття надволюритаристських установок економічного зростання. Якщо група Вознесенського намагалася створити відносно збалансований план, в рамках якого економіка могла б розвиватися гармонійно, то їх наступники повернулися до випробуваної в 30-х рр. політики пріоритетів, яка надавала перевагу окремим «великим проектам» і галузям (передусім важкої промисловості), консервуючи низький рівень життя населення.

у 1947/48-1952/53 рр. були відтворені ті ж економічні явища і той же цикл, що і в 30-х рр. Спочатку вибухоподібне зростання інвестицій, які досягали в середньому за рік 22% національного прибутку проти 17% в довоєнний період, далеко виходячи за передбачені планом показники. Як і під час першої п'ятирічки, величезне число анархічно розпочатих новобудов залишилися незавершеними. Інвестиційний бум, що роздмухувався більше директорами підприємств, ніж плануючими органами, супроводжувався інфляційними явищами, пов'язаними з дефіцитом, труднощами в постачанні і перекосами в і шпаті праці, а також дуже високим зростанням попиту на робочу силу з боку підприємств, більше стурбованих максимальним збільшенням числа працюючих і парку обладнання, ніж створенням умов для підвищення продуктивності праці. У результаті кількість працюючих збільшилася на 8,5 млн. чоловік, в той час як план передбачав прибавку в 4,8 млн. Прийом на роботу в промисловості у 70 випадках із 100 відбувався «біля воріт підприємств», що недвозначно свідчило про невдачу Централізованої і «планової» системи в області зайнятості. Як і до війни, більшість нових робітників (60% із 7 млн.) були вихідцями з села. Притока некваліфікованої робочої сили привела до кризи в організації праці, яка багато в чому нагадувала ту, що вибухнула в країні в роки двох перших п'ятирічок. її виявами стало дуже обмежене зростання продуктивності праці (в середньому 6% на рік за четверту п'ятирічку), такі «негативні явища», як збільшення числа прогулів, плинність робочої сили, проблема виробничої дисципліни і т.д. Як і в 1935-1937 рр., був ініційований підйом стаханівського руху. «Стахановим четвертої п'ятирічки» став О. Філіппов - каменяр, учасник соціалістичного змагання за відновлення міст, зруйнованих під час війни. Як і в 1935-1937 рр., цей експеримент зустрів опір не тільки інженерів і техніків, які розуміли, що всякий рекорд веде до дезорганізації виробництва, але й простих робітників, для яких черговий «трудовий подвиг» обертався довільним і загальним підвищенням норм виробітку.

Оновлення робітничого класу за рахунок притоки сільських жителів супроводжувалося помітним соціальним просуванням кваліфікованих робітників і молодих городян. З 1947 по 1953 р. біля 4 млн. чоловік отримали вищу та середню спеціальну освіту. З них 1,5 мли. були робітники, що пішли з виробництва для отримання освіти в профтехучилищах або вузах. Для цих робітників особисте просування частково компенсувало життєві труднощі. Відносна недостача робочої сили, у зв'язку із зменшенням внаслідок війни активного населення на одну шосту, привела до зростання номінальної зарплати протягом всього періоду 1945-1953 рр., що становило 8% нарік в 1945-1950 рр. і 2,3% на рік в подальшому. Однак, враховуючи найсильніший дефіцит, про який свідчила значна різниця між ринковими і державними цінами, і виходячи з того, що державна роздрібна торгівля не покривала всі потреби, зростання вартості життя значно випереджало збільшення зарплати. Аналіз споживання показує, що в містах рівень життя 1928 р. (що ледве наблизився до рівня 1913 р.) був досягнутий тільки в 1954 р., а рівень 1940 р. (більш низький, ніж в 1928 р.) - в 1951 р.

Спробуємо підвести підсумки. У сільському господарстві, після катастрофи 1946 р. і вражаючого ривка 1947 р., в подальшому темпи зростання залишалися дуже скромними. Хронічні труднощі села були викликані головним чином антиселянською політикою уряду, яка придушувала будь-яку ініціативу і штовхала найбільш заповзятливих до втечі в місто, незважаючи на дуже жорстке законодавство, яке суворо карало селян, що фактично були громадянами другого сорту, за їх «відступництво».

У промисловості фаза швидкого зростання (1947-1948 рр.) і навіть «пері-1 ріпу» (1949-1950 рр.) потім змінилася фазою явного сповільнення, що тривало до 1954 р. Починаючи з 1948 р. промисловість у повній мірі зазнала труднощів, викликаних надволюнтаристським переглядом показників четвертю п'ятирічного плану. Це нагадувало динаміку загострення економічних і а соціальних конфліктів 30-х рр.: розпилення капіталовкладень на догоду директорів підприємств, дезорганізація виробництва через всілякий дефіцит, розлад фінансів, зростання незавершеного будівництва, відсутність цінового контролю за діяльністю директорів (внаслідок чисток, що обрушилися на Держплан в 1948-1949 рр.), напруженість в середовищі робітничого к пасу.

Повернення, іноді навіть в карикатурній ([юрмі, до схеми розвитку 30-х рр. були теоретично обґрунтовані Сталіним у нього останній роботі «Економічні проблеми соціалізму в СРСР». Виходячи з традиційної тези, згідно з якою розпад капіталізму робить останній агресивним і небезпечним, Сталін стверджував, що переважний розвиток важкої промисловості і прискорення процесу перетворення сільського господарства в бік все більше одержавлених і «соціалістичних» форм власності і організації праці (радгоспи) повинні були залишатися двома пріоритетами радянської економічної політики. Сталін спеціально уточнював, що колгоспи - перехідна структура - не повинні, хоч вони цього й бажали, отримати можливість викупити МТС і володіти своєю власною технікою. Якби це сталося і вони стали б власниками своїх засобів виробництва, це означало б крок назад в «мірі колективізації» сільського господарства! Виступаючи проти прихильників того, щоб ціпи (особливо на сільгосппродукти) засновувалися па реальній вартості, Сталін заперечував будь-які поступки ринку, звеличував заміну грошових платежів продуктообміном і систематичне зниження роздрібних ціп, що прирікало колгоспи, які, до речі, не звільнялися від необхідності капіталовкладень, на збитковість.

Повернення до моделі розвитку 30-х рр. викликало значні економічні потрясіння, що різко погіршили в 1951-1953 рр. всі господарські показники, і серйозну напруженість у суспільстві. До останньої додалися посилення політичних та ідеологічних заходів, а також посилення міжнародної напруженості на фоні складного переплетіння взаємодіючих сил. Період 1945-1953 рр., який відрізнявся великою цілісністю, сприймається сьогодні як логічне завершення, підсумок економічної та політичної лінії, що проводилася після відмови від непу.


2. ПОСИЛЕННЯ КОНТРОЛЮ У ВСІХ СФЕРАХ


Якщо в економічній області війна привела до обмеження волюнтаристської практики, то в ідейно-політичній сфері вона спричинила ослаблення нагляду, збільшила число неконтрольованих ідейних рухів, особливо серед тих, хто протягом кількох років знаходився за межами системи (в окупованих районах або в полоні), в національному середовищі та інтелігенції.

З поверненням до мирного життя власті спробували, діючи частіше за все жорстко, відновити контроль над розумами. Поводження з військовополоненими, репатрійованими в СРСР, вже з літа 1945 р. свідчило про посилення режиму. Загалом тільки біля 20% з 227 тис. репатрійованих військовополонених отримали дозвіл повернутися додому. Більшість же колишніх військовополонених були або відправлені в табори, або засуджені до заслання мінімум на п'ять років або до примусових робіт по відновленню розорених війною районів. Таке ставлення було продиктоване підозрою, що розповіді репатрійованих про пережите будуть дуже різнитися від того, що офіційно видавалося за правду. Показово, що в червні 1945 р. сільські органи влади отримали інструкцію встановити в селах па видному місці щити з написами, які б попереджували, що не треба вірити розповідям репатрійованих, оскільки радянська реальність незмірно перевершує західну. Це повідомлення мало па меті морально ізолювати репатрійованих і примусити людей підозрювати їх у зраді.

Повернення до складу СРСР територій, включених до його складу в 1939-1940 рр., які залишалися в окупації протягом майже всієї війни, під час якої там розвинулися національні рухи противників СРСР, викликало ланцюгову реакцію озброєного опору, переслідування і репресивних заходів. Опір анексії! колективізації був особливо сильним в Західній Україні, Молдавії та Прибалтиці. Перша радянська окупація Західної України (вересень 1939-че-рвень 1941 р.) викликала до життя досить могутню підпільну озброєну організацію - ОУН (Організація українських націоналістів). Після приходу туди німецьких військ її лідери зробили безуспішні спроби створити незалежні українські уряди у Львові та Києві. Члени ОУН часто добровільно вступали в підрозділи СС (такі, як дивізія «Галичина») для боротьби проти євреїв і комуністів. У липні 1944 р., коли Червона Армія вступила в Західну Україну, ОУН створила Вишу раду звільнення України. Лідер ОУН Р. Шухевич став командуючим Української повстанської армії (УПА), чисельність якої досягла осінню 1944 р., згідно з українськими джерелами, 20 тис. чоловік. З липня 1944 р. по грудень 1949 р. радянські власті сім разів пропонували повстанцям скласти зброю, обіцяючи їм амністію. У 1945- 1946 рр. сільські райони Західної України, її «глибинка», знаходилися в основному під контролем повстанців, які користувалися підтримкою селянства, що категорично відкидало саму ідею колективізації. Сили УПА діяли в районах, що межували з Польщею та Чехословаччиною, переховуючись в цих країнах від операцій у відповідь Радянської Армії. Про масштаби цього руху можна судити по тому, що СРСР був вимушений підписати в травні 1947 р. угоду з Польщею та Чехословаччиною про координацію боротьби проти українських «банд». Згідно з нею польський уряд перемістив українське населення на північний захід країни, щоб позбавити повстанців їх міцної бази. Голод 1947 р., що примусив десятки тисяч селян із східної частини України бігти в західну, менш потерпілу, дозволив повстанцям протягом ще деякого часу поповнювати свої ряди. Остаточно Західна Україна була підкорена тільки в 1950 р., після проведення там колективізації, переселення цілих сіл, депортації, заслання або арештів біля 300 тис. чоловік (з 1945 по 1950 р.). Ця цифра включала тих, хто співробітничав з німцями, повстанців і простих селян, які чинили опір колективізації або підтримували партизан з УПА. Судячи за визнанням міністра внутрішніх справ УРСР в грудні 1949 р., «повстанські банди» набиралися не тільки із селян. Серед різних категорії! «бандитів» цей документ згадував також «молодих людей, що втекли із заводів, донецьких шахт і з фабрично-заводських училищ».

Повернення Західної України до складу СРСР супроводжувалося переслідуванням уніатів. Після смерті в листопаді 1944 р. митрополита Західної України Шептицького Уніатській церкві було рекомендовано злитися з Російською православною церквою. Незабаром новий митрополит Сліпий та кілька інших ієрархів були арештовані і осуджені іа співпрацю з німцями. У березні 1946 р. в Києві відбувся об'єднувальний Синод, на якому головував патріарх Олексій. У 1951 р., після вбивства Закарпатського єпископа Ромши, уніати цього регіону були також приєднані до Російської православної церкви.

У прибалтійських країнах радянські власті, перш ніж приступити до колективізації, провели депортацію «класово ворожих» елементів, конфіскували землі великих власників, які були розподілені серед бідних селян, подавили опір анексії з боку озброєних груп партизан (ГН5-1948 рр.). У 1948 р. питома вага колективізованих господарств не перевищувала 2,4% в Латвії, 3,5% - в Литві і 4,6% в Естонії. Насильна колективізація була проведена в два роки (1949-1950 рр.). У 1950 р. в цих республіках було ніективізовано відповідно 90,8, 84 і 76% господарств по тій же моделі, що й в усій країні в 1929-1933 рр.: ліквідація форм добровільної кооперації, що охоплювала в цих районах три чверті селянських господарств, розкуркулення, економічний і поліцейський тиск на селян, що змушувало їх забивати свою худобу і вступати в колгоспи.

26 червня 1946 р. «Ізвєстія» опублікували указ про висилку за колективну зраду чеченців, інгушів і кримських татар, ліквідацію Чечено-Інгушської автономної республіки, а також «розжалування» Кримської автономної республіки в Кримську область. Насправді депортація цих та інших, не названих в указі народів, була проведена вже за кілька років до цього. Указ від 28 серпня 1941 р. оголосив про «переселення» німців Поволжя під приводом наявності серед них «диверсантів» і «шпигунів». З жовтня 1943 по червень 1944 р. за «співпрацю з окупантами» були депортовані в Сибір та Середню Азію шість інших народів: кримські татари, чеченці, інгуші, калмики, карачаївці, балкарці, усього за архівними даними, приведеними Земськовим, більше 700 тисяч чоловік. Протягом приблизно десяти років депортовані народи офіційно ніби не існували. У липні 1949 р. нараховувалося більше двох з половиною мільйонів спецпереселенців. З них німці складали основний контингент (1,1 мли.), «колишні куркулі» - невелику частку репресованих (5% від загального числа).

Політика репресій проти деяких національностей і відмови від задоволення їх національних сподівань у відомому значенні була продовжена в «промові Перемоги», вимовленій Сталіним 24 травня 1945 р. Піднімаючи тост не за радянський, а за російський народ, Сталій пояснив, що останній - «провідна сила Радянського Союзу» - зіграв вирішальну роль у війні. Своїм «ясним розумом», «стійким характером» і «терпінням» він заслужив право бути визнаним вождем «найбільш видатною нацією з усіх націй, що входять до складу Радянського Союзу».

Промова Сталіна означала відмову від колишньої концепції російського народу як першого серед рівних на користь його дореволюційного бачення як народу-просвітителя і заступника. Разом з тим, Сталін, по суті, лише повернувся до ідей, які він відстоював всупереч Леніну в 1922 р. у своєму проекті автономізації, де Росія грала роль центру системи. Ця концепція була «історично обґрунтована» у другій половині 40-х рр. прославлянням минулого російського народу і ревізією історії його відносин з іншими народами СРСР. Як і в 30-х рр., до створення нової історії країни партія підключилася неповоротко і грубо. У 1946 р. був закритий «Історичний журнал», визнаний нездатним розробити новий підхід до історії. Створені замість нього «Питання історії» в свою чергу в 1949 р. зазнали жорстокої чистки. Історикам було настійно рекомендовано «уникати недооцінки впливу Київської Русі на Західну Європу» і «показувати дійсно прогресивний аспект історичного внеску російського народу в розвиток людства».

До роботи були залучені і представники природознавства. Сесія Академії наук СРСР, що відбулася 5-10 січня 1949 р. в Ленінграді і була присвячена 225-й річниці заснування Російської Імператорської Академії Наук, «остаточно» довела історичну перевагу російської науки. їй був приписаний пріоритет наступних відкриттів: радіо, лампа розжарювання, трансформатор, ліга к, парашут, передача електроенергії. Таким же чином Ломоносов став першовідкривачем закону збереження енергії. Якщо російське минуле звеличувалося у всіх своїх аспектах (стародавність заселення, рівень цивілізації, досягнення в області мистецтва й науки, військові перемоги, просвітницька діяльність), то політичні і культурні звершення, які відносилися до далекого минулого неросійських народів, повинні були затушовуватися на фоні возвеличень наданого росіянами благодіяння. Дореволюційна історія цих народів зображалася як безперервно міцніюча дружба між ними та російським народом, а царська імперія подавалася аж ніяк не «в'язницею народів», а тиглем, в якому виплавлялася єдність народів, зібраних разом завдяки їх колонізації російським народом, який відкрив до того ж перед інородцями революційну перспективу. У рамках цього нового бачення національні рухи опору царизму, що колись визнавалися «прогресивними», могли тільки засуджуватися. Після чотирьох років пожвавлених дискусій імам Шаміль, ватажок руху за незалежність Кавказу в першій половині XIX в., був визнаний «англійським шпигуном», а рух - «реакційним». Наслідком цієї «історичної» дискусії, проведеної Інститутом історії АН СРСР, стала глибока політична криза в Грузії. 1 квітня 1952 р. Пленум ЦК КП(б) Грузії, проведений в присутності спеціально прибулого з Москви Берії, змістив усе керівництво республіки, що перебувало при владі з 1938 р. Нове керівництво на чолі з А. Мгеладзе почало крупномасштабні чистки, які торкнулися більше ніж 400 секретарів міськкомів та райкомів партії, переважної більшості партійних кадрів на місцях. У 1951 р. критиці з центру був підданий національний епос мусульманських народів: азербайджанська епопея «Деде Коркут», узбецька «Альпамиш», казахський епічний цикл «Бр Саїн», «Шора Батир» і «Кобланди Батир», киргизький епос «Манас», які були осуджені за їх «клерикальну й антинародну» спрямованість і заборонені. У більшості мусульманських республік національна інтелігенція мовчки прийняла цей удар по культурній спадщині. Виключення склала Киргизія: навіть в партійних організаціях бурхлива полеміка з приводу заборони «Манасу» продовжувалася кілька місяців.

Одночасно з «обмеженнями» неросійських народів в 1946 р. була розгорнута кампанія по відновленню дещо ослабленого під час війни контролю за інтелектуальним життям країни, Інтелігенція сподівалася, що тенденції, які намітилися в роки війни, отримають подальший розвиток у мирний час. Однак надії ліберальних сил були швидко розвіяні. Літом 1946 р. влади розгорнули широкий наступ проти будь-якого вияву інтелектуальної творчості, де виявлялися так звані «закордонний вплив», «західне занепадництво», «метафізичні тенденції», «антиросійський партикуляризм», «дрібнобуржуазний індивідуалізм» і «мистецтво для мистецтва». Ідеологічне керівництво цією кампанією здійснювалося особисто Ждановим з таким завзяттям, що вона була охрещена її жертвами «жданівщиною». Однак і після смерті Жданова ця кампанія продовжувалася з не меншою, а можливо, і більшою жорстокістю аж до 1953 р. Якщо причини, з яких інтелігенція «прибиралася до рук», були зрозумілі в умовах, коли власті взяли курс на всіляке вихваляння Сталіна, на остаточне створення культу його особи і легенди про нього, то пояснення вибору конкретного моменту для розгортання наступу викликає певні труднощі. Схоже, однак, що саме серйозна економічна криза літа 1946 р., що знову привела до голоду (особливо сильному на Україні, в Молдавії і Нижньому Поволжі), підштовхнула власті до рішення примусити інтелігенцію мовчати. У СРСР, який недавно вийшов переможцем з війни, інтелігенти, звичайно, не повірили б, що засуха - єдина причина голоду в країні, і перед обличчям цього обурливого явища - з кінця XIX ст. голод незмінно відновлював громадянську свідомість освічених кіл проти влади - критика з боку інтелігенції неминуче перейшла б па економічну політику уряду, відповідального в не меншій, а можливо, п більшій мірі, ніж засуха, за катастрофічно низький урожай 1946 р. Першою ознакою зміни в духовному кліматі суспільства було рішення про створення 1 серпня 1946 р. нового журналу «Партійне життя», покликаного контролювати розвиток інтелектуального, наукового і художнього життя, позначеного з часу перемоги «ідеологічною млявістю, появою нових ідей та іноземних впливів, які підривають дух комунізму».

14 серпня ЦК партії обрушився на журнали «Зірка» та «Ленінград» (перший отримав догану, а другий був закритий) за те, що вони стали провідниками «ідеології, чужої духу партії», особливо за публікації творів поетеси А.Ахматової та сатирика М.Зощенко. Через кілька днів останні були виключені з Союзу письменників на зборах, де Жданов довго пояснював, що в розповіді «Пригоди мавпи» (більше, ніж будь-яка інша, поставленій в провину Зощенко) «зображення життя радянських людей, свідомо потворне, карикатурне й вульгарне, знадобилося Зощенко для того, щоб вкласти у вуста мавпи паскудненьку, отруєну антирадянську сентенцію щодо того, що в зоопарку жити краще, ніж на волі, і що в клітці легше дихається, ніж серед радянських людей». Фадєєву, призначеному першим секретарем правління Союзу письменників, було доручено навести порядок в цій організації. 4 вересня нова постанова ЦК піддала критиці «безідейні», тобто без ідеологічних лозунгів, фільми. У ньому були названі три фільми: «Велике життя», оповідання про життя донецьких шахтарів, звинувачене в тому, що в ньому «фальшиво зображені партійні працівники», відсутній показ «сучасного Донбасу з його передовою технікою і культурою, створеною за роки сталінських п'ятирічок»; «Адмірал Нахімов» Пудовкіна і друга серія «Івана Грозного» С. Ейзенштейна. Славнозвісний режисер зазнав критики передусім за те, що створив помилковий образ (як «безхарактерної людини» «типу Гамлета») царя, який фігурував відтепер серед великих будівників російської держави поруч з Петром Великим і... Сталіним.

Новий тижневик «Культура й життя» отримав завдання перевірити, чи дійсно наука, література, мистецтво, кіно, радіо, музика, преса, музейна справа «поставлені па службу комуністичного виховання маси». У кінці 1946 р. «Культура й життя» почала кампанію проти «декадентських тенденцій» в театрі і зажадала виключити з репертуару всі п'єси зарубіжних драматургів. 24червня 1947 р. Жданов провів нараду філософів, на якій добився засудження «Історії західної філософії» Г. Алексапдрова, який керував до цього Агітпропом і став у 1946 р. лауреатом Сталінської премії. Згідно із Ждановим, Александров виявив надмірну терпимість у своїх думках про ідеалістичну, буржуазну і декадентську філософію, «що надихала» боротьбу імперіалістичних держав проти СРСР (за цю відсутність полемічного завзяття його порівняли із «беззубим вегетаріанцем»).

Ще через кілька місяців жданівщипа добралася до музики - сфери, якої вона до нього не торкалася. Приводом послужило виконання в грудні 1947 р. трьох творів, замовлених до тридцятиріччя Жовтневої революції: «Шостої симфонії» Прокоф'єва, «Поеми» Хачатуряна та опери Мураделі «Велика дружба». 10 лютого 1948 р. ЦК ВКП(б) ухвалив постанову «Про декадентські тенденції в радянській музиці», що засуджувала оперу Мураделі, який «нехтував кращими традиціями й досвідом класичної опери взагалі та особливо російської класичної опери, яка відрізняється внутрішньою змістовністю, багатством мелодій і широтою діапазону, народністю, витонченістю, красивою, ясною музичною формою, що зробила російську оперу кращою оперою в світі». Мураделі, затверджувалося далі, допустив у лібрето опери «історично фальшиве» трактування відносин між росіянами, з одного боку, і грузинами та осетинами, з іншого, під час «боротьби за встановлення радянської влади і дружби народів на Північному Кавказі в 1918-1920 рр.». Не менш гострої критики зазнали композитори, «що дотримувалися формалістського, антинародного напрямів»: Прокоф'єв, Шостакович, Хачатурян, М'ясковський та інші, які «знизили високу суспільну роль музики і звузили її значення, обмеживши його задоволенням перекручених смаків естетствуючих індивідуалістів». Наслідком постанови стала чистка п Союзу композиторів, «Антиформалістська» кампанія велася протягом усього 1948 р. з великою рішучістю: майже всі відомі інтелектуали та діячі мистецтва були осуджені, виключені з творчих асоціацій і вимушені припинити свою діяльність. Разом з тим на відміну від практики 30-х рр., які, правда, не знали такого в'їдливого контролю за кожною областю духовного життя, більшість підданих остракізму інтелектуалів та діячів мистецтва не були арештовані або відправлені в табори,

З кінця 1948 р. критику «формалістських» тенденцій затьмарило відкриття нового шкідливого ухилу: «космополітизму». Проте, формалізм і космополітизм були двома сторонами одного й того ж «підлабузництва перед Заходом». Заборона на контакти і вступ у шлюб радянських громадян з іноземцями стала першим антикосмополітичним заходом. Критика космополітизму швидко набувала все більш відвертого антисемітського характеру. Газети змагалися одна з одною у виявленні «справжніх імен» осуджених космополітів. Кампанія була направлена насамперед проти інтелігентів-євреїв, звинувачених у «індивідуалістичному і скептичному відособленні», «антиросійському космополітизмі», «сіоністській діяльності в інтересах імперіалізму». За таємничих обставин у дорожньому випадку загинув художній керівник Єврейського театру С. Міхоелс. Переслідування почалися після того, як радянські євреї продемонстрували свою підтримку створенню держави Ізраїль і вітали приїзд до Москви його першого посла Голди Меїр. Єврейський антифашистський комітет, який в роки війни займався збором серед єврейських громад в різних країнах, головним чином в ЄША, фінансових коштів для підтримки Радянського Союзу, був розпущений, а його періодичні видання, включаючи «Ейпикайт», в якому співробітничали найвидатніші представники єврейської інтелігенції СРСР і культурні організації - заборонені. Кілька сотень інтелігентів були арештовані. Деякі з найвідоміших (Фейфер, Перец Маркиш, Бергельсон, Квітко) були відправлені в Сибір і в 1952 р. розстріляні за обвинуваченням у намірі зібрати євреїв у Криму, звідки були виселені кримські татари, і організувати там акти саботажу. Оголошення про розкриття в січні 1953 р. «змови вбивць у білих халатах», в якій підозрювалися кілька медичних світил єврейського походження, остаточно деморалізували радянських євреїв, що протягом кількох тижнів із дня на день чекали рішення про загальну депортацію.

Ідеологічний контроль був поширений на всі сфери духовного життя. Так же упевнено, як в історії і філософії, партія виступала як законодавець і в мовознавстві, біології та математиці, засуджуючи деякі науки як «буржуазні». Гака доля спіткала хвильову механіку, кібернетику та психоаналіз.

У 1950 р. Сталін взяв особисту участь в дискусії про мовознавство, виступивши зі статтею «Марксизм і проблеми мовознавства» проти теорій М. Марра. Сталін намагався довести, що мова є сукупністю словесних подразників, які дозволяють направлено викликати у людини відповідні психічні реакції та дії. Лінгвістичні проблеми були лише приводом, щоб підняти питання взаємовідносин між надбудовою та базисом радянського суспільства, що дозволило Сталіну ще раз заявити про абсолютну необхідність непорушної та всесильної держави в СРСР. Через два роки в «Листі товаришеві Холопову», опублікованому в «Правді» 2 серпня 1952 р., він повернувся до цієї теми, відкрито оголосивши неправильною висунену Енгельсом в «Анти-Дюрінгу» тезу про відмирання держави після революції, оскільки капіталістичне оточення не було знищене, а соціалістична революція реально перемогла тільки в одній країні.

Зовсім інше значення носила дискусія про біологію. Вона була пов'язана з економічними, насамперед сільськогосподарськими, труднощами країни і торжеством псевдонаучної теорії про спадковість шарлатана Т. Лисенко, який обіцяв Центральному Комітету «і особисто товаришеві Сталіну» в мінімальні терміни забезпечити достаток сільськогосподарських продуктів. Кар'єра Лисенко почалася в лютому 1935 р. па II з'їзді колгоспників-ударників, де він, тоді молодий агробіолог, обручишся па «куркулів від науки». Дуже швидко він був призначений президентом Всесоюзної академії сільськогосподарських наук імені В.І. Леніна, звідки вигнав справжніх генетиків, своїх наукових опонентів, і домігся в 1940 р. арешту знаменитого генетика й ботаніка М. Вавилова, який помер у в'язниці в 1943 р. Війни та переслідування генетиків та біологів, розпочаті напередодні, були з подвоєною енергією відновлені в 1947-1948 рр. Під впливом Лисенко ЦК нав'язав таку інтерпретацію розуміння мінливості, яка з'єднувала марксистський детермінізм із визнанням можливості впливати на людську природу. Сесія сільськогосподарської академії, скликана в серпні 1948 р., послужила сигналом/для переслідування всіх генетиків та біологів-«менделістів» (серед яких було багато євреїв). Академіки А.Жебрак, П. Жуковський, Л. Орбелі, О. Сперанський, І. Шмальгаузен та їх учні - загалом кілька сотень дослідників - були звільнені з Академії та зі своїх факультетів. У країні була заборонена генетика Менделя, а також всі галузі знання, які розглядали ту або іншу форму невизначеності: квантова фізика, теорія ймовірності, статистичний аналіз в соціології і т.д.

Лисенківщина була вираженням політики партії по відношенню до всього наукового знання, тріумфом тієї волюнтаристської псевдонауки, яка дозволяла керівництву країни, що знаходиться на грані голоду, стверджувати, що радянське сільське господарство в найближчому майбутньому чекає вражаючий підйом. Лисенківщина надихала абсурдні «сталінські плани перетворення природи», а також «плани перетворення людини», під якими «фахівці з психології» типу академіка К.Викова розуміли систематичне застосування теорій Павлова для створення «нової людини».

Ідеологічне і політичне посилення 1945-1953 рр. привело до розростання репресивних органів і концентраційної системи. З 1946 р. діяльність з охорони порядку і придушення інакомислення здійснювалася двома органами, чиї права та обов'язки залишалися туманними і не регламентувалися ніяким законом: Міністерством внутрішніх справ (МВС) та Міністерством державної безпеки (МДБ). Численні перестановки в їх керівництві, які відбулися в ці роки, відображали складні перипетії тієї боротьби за владу, якою в політичному плані був відмічений кінець сталінської ери. У 1946 р., залишаючись заступником Голови Ради Міністрів та членом Політбюро, Берія поступився керівництвом МВС генералу Круглову. МДБ, могутність, якого постійно росла, відійшло до одного з підлеглих Бери Абакумова, заступником якого Круглов працював протягом деякого часу. У листопаді 1951 р. Абакумов був замінений Ігнатьєвим, ставлеником Сталіна. Якщо вірити деяким свідоцтвам, Сталін перестав тоді довіряти Берії і поставив політичну поліцію під посилений контроль «спеціального сектора» свого Секретаріату.

Враховуючи чисельність нових категорій засуджених до таборів (колишні військовополонені, «ворожі елементи» з регіонів, недавно включених в СРСР, підсобники окупантів, представники народностей, що зазнали масової депортації), потрібно визнати, що в післявоєнні роки радянська концентраційна система досягла свого апогею, коли багато які засуджені в 1937-1938 рр. до десяти років таборів без суду отримали повий термін на основі адміністративного рішення. З іншого боку, є підстави вважати, що й смертність серед ув'язнених після 1948 р. значно скоротилася завдяки усвідомленню владою необхідності «берегти» економічно вигідну робочу силу. Часткове відкриття архівів ГУТАБу дозволило ряду російських дослідників уточнити число «населення ГУТАБу», оцінка якого коливалася в історичній та мемуарній літературі від 3 до 15 млн. чоловік. Дані ГУТАБівської бюрократії говорять про 2,5 млн. ув'язнених в ВТТ/ВТК на початку 50-х рр., в роки апогею табірної системи. До цієї цифри треба додати ще 2,5 млн. спецпереселенців. Що ж до цифри розстріляних або тих, що не «дійшли до пункту призначення» (померлих у «транзиті»), вона залишається досі невідомою.

У порівнянні з попередніми роками організація концентраційної системи відрізнялася раціоналізацією використання ув'язнених, створенням для політв'язнів спеціальних таборів і зростанням числа серйозних спроб повстань ув'язнених.

Можна вважати, що на відміну від післясталінського ГУТАБу, якщо інформація про насиченість європейської частини СРСР таборами не була сильно зменшена, основна частина таборів знаходилася тоді в найвіддаленіших і суворих районах нового освоєння - від безводних пустель Середньої Азії до полюса холоду в Якутії. У кінці 40-х рр. радянська концентраційна система мала вже чвертьвікову історію. Місцем, де почалося її формування, були Соловецькі острови. Досить символічним є те, що центром, навколо якого стала створюватися в 1923 р. структура архіпелагу ГУТАБ, послужив великий монастир на цих островах, який до революції був стратегічною фортецею. а потім в'язницею. У кінці 20-х рр. «населення» Соловків було розкидане по будівництвах залізниць і лісоповалах Карелії, Мурманської, Архангельської та Вологодської областей. Першим великим сталінським будівництвом з використанням ув'язнених стала прокладка Біломоро-Балтійського каналу (1931-1933 рр.). У той же час було розпочато поетапне будівництво «Північно-Східної дороги», вздовж якої були розкидані більш або менш постійні табори. Ця транспортна артерія, що бере початок від стратегічного Котласського перехрестя, просувалася зі своїми рейками, лісосіками та рудниками спочатку до Усть-Вимі, а потім до Ухти, Печори і Воркути. Вона ділилася на дві гілки: одна па Північний Урал, у район Солікамська, а інша -в арктичні райони (Салехард, потім Норильськ), куди в 1939 р. були переведені останні соловецькі в'язні. У другій половині 30-х рр. ув'язнені почали будувати ще одну лінію від Південного Уралу до Кузбасу, Байкалу (група таборів Озертаб) і Амуру (група таборів Бамтаб). У той же період, принаймні, центральна частина Казахстану і Колима також покрилися мережею таборів.

Повністю ізольована - дістатися туди можна було тільки морем - Колима стала регіоном-символом ГУТАБу. її адміністративний центр і порт прийому ув'язнених - Магадан був побудований ними самими, як і життєво важливе Магаданське шосе, яке з'єднувало тільки табори. Видобуток золота в надлюдських умовах, пізніше детально описаних колишніми в'язнями, складав основний вид їх занять. У Казахстані ув'язнені почали розробку родовищ вугілля та мідної руди в районі Караганди. Звідти табори розповсюдилися в Джезказгаи та Екібастуз, що отримали відомість завдяки повстанням, які там сталися в 1953 р. Трохи північніше сільськогосподарське освоєння степів забезпечував Стептаб, що нараховував в 1949 р. 200 тис. ув'язнених.

У складній системі таборів ув'язнені були зайняті переважно на лісоповалі («летючі табори» в тайзі пересувалися разом з лісосіками), в гірничодобувній промисловості, головним чином (за винятком вугільних шахт Воркути й Караганди) в галузях з високою мірою ризику для життя (видобуток урану, свинцю, азбесту, золота, алмазів - більшість цих рудникових таборів, де смертність була особливо високою, відносилася до ПСВТТабу, який розкидав по величезній території від Якутська, Ногаєвої бухти до гирла Колими з центром в Магадані), на будівництві залізниць (залізниця Байкал - Амур, прокладка якої велася ув'язненими з БАМТабу, що нараховував в своїх трьох десятках «табпунктів» кілька сотень тисяч ув'язнених; арктична залізниця Салехард - Ігарка довжиною 1200 км, так і не введена в дію), на будівництві великих дамб (Усть-Кам'яногорськ, Братськ), міст (Комсомольск, Находка, Магадан, Братськ, Норильськ, Воркута, Балхаш, якщо називати тільки найбільші), на реалізації таких престижних проектів, як Волго-Донський канал, будівництво якого закінчилося в 1952 р. У 1948 р., в обстановці загальної недостачі робочої сили через понесені у війні втрати, коли особливо постраждало населення найбільш працездатного віку, власті розпорядилися використовувати ув'язнених більш «економно» і «рентабельно». У 1945-1948 рр. особливо високою була смертність серед ув'язнених, відправлених в табори за перебування в німецькому полоні. Цим слабким і хворим людям не вдавалося виконувати норму виробітку більше, ніж на 30-40%, за що їм відповідно урізалося харчування. Тому «доходяги», як їх називали на табірному жаргоні, швидко вмирали. Щоб стимулювати продуктивність праці, з 1948 р. власті дозволили видачу додаткової зарплати «ударникам», також були збільшені пайки для тих, хто виконував норми виробітку. Економічна рентабельність ГУТАБу дістала різні оцінки: деякі (О. Солженіцин, С. Розенфельд) підкреслюють неймовірну дешевизну цієї робочої сили, «оплачуваної» з розрахунку забезпечення її відтворювання; інші (Амальрик, Буковський) наполягають на широкому поширенні всякого роду «приписок», дуже низькій продуктивності табірної робочої сили і величезних витратах на утримання численного і корумпованого табірного персоналу. Як би там не було, «населення» ГУТАБу внесло основний вклад в освоєння нових районів, ресурси яких могли б експлуатуватися вільною найманою робочою силою, як це робиться в цей час, правда з дуже великими економічними витратами.

У 1948 р. були створені табори «спеціального режиму», в яких у дуже важких умовах містилися особи, засуджені за «антирадянські» або «контрреволюційні акти», у цих людей не залишалося ніяких ілюзій відносно системи. Вони, як правило, пройшли військову службу, вміли поводитися із зброєю і мали абсолютно інший життєвий досвід і світосприймання в порівнянні з «ворогами народу» 30-х рр. - інтелігентами, партійними функціонерами і господарниками, переконаними в тому, що їх арешт - результат жахливого непорозуміння. Здатні чинити опір тиску «карних злочинців», які при пособництві адміністрації завжди тероризували «політичних», ці «нові ув'язнені» перетворили деякі «спецтабори» на справжні осередки повстання і політичного опору. Саме 1948-1954 рр. були відмічені кількома повстаннями ув'язнених. Найвідоміші з них сталися в Печорі (1948 р.), Салехарді (1950 р.), Екібастузі (1952р.), Воркуті і Норильську (1953 р.). Бродіння в таборах, особливо «спеціальних», досягло дуже високого рівня після смерті Сталіна і відсторонення Берії, тобто навесні і влітку 1953 р. і в 1954 р. Очолений, як і більшість попередніх заколотів, колишніми військовими, цей рух прийняв відкрито політичний характер.

Повстання ув'язнених дали підставу окремим авторам (передусім К. Лефору) стверджувати, що «населення» ГУТАБу складало деякий «соціальний клас», що особливо експлуатувався і гнобився правлячим класом. Для Солженіцина ГУТАБ був територією особливої «зеківської нації» зі своєю власною культурою, своїми кодексами і законами, мовою, суспільством, структурованим у робітничі бригади, для яких призначалася колективна норма виробітку і де застосовувалися принципи колективної відповідальності; суспільством, розділеним на «політичних» і «карних злочинців», зі складною ієрархією наглядачів, зеків, призначених майстром «сачків», яким вдалося, завдяки тому, що вони володіли якою-небудь рідкою і потрібною спеціальністю, добитися від адміністрації звільнення від спільних робіт, всесильних блатних («злодіїв у законі» на табірному жаргоні), що зневажали люмпеном-пролетаріатом, «внутрішніх рабів», часто перетворених на пасивних гомосексуалістів.

Існування цієї паралельної «нації» не було тільки результатом репресивної політики, що проводилася відносно окремих осіб і груп, підозрюваних у політичній опозиційності. Воно відображало загальну криміналізацію соціальної поведінки. Всупереч солженіцинському зображенню ГУТАБу, символом якого є інтелігент-дисидент, «політичні» складали меншину табірного населення. У той же час більшість ув'язнених все ж не були «карними злочинцями» в звичайному розумінні цього слова. Частіше за все в табір попадали звичайні люди за порушення одного із незліченних репресивних законів. Мета законодавства полягала в тому, щоб примусити працювати і дисциплінувати масу, яка не горіла бажанням брати участь у продовженні функціонування системи і її відтворюванні.


3. СРСР У ПІСЛЯВОЄННИХ МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИНАХ


Міжнародне положення СРСР після війни, в якій він переміг ціною великих втрат, було вкрай парадоксальним. Країну було розорено. У той же час її лідери мали законне право претендувати на провідну роль у житті світової спільноти. Безперечно, на Радянський Союз тоді працював своєрідний «ефект Сталінграда» як в суспільній свідомості, так і серед еліти країн-союзників. Але все ж співвідношення сил було для СРСР мало не найгіршим за весь час його існування. Так, він отримував вигоду з окупації величезної території більшої частини Європи, і його армія була за чисельністю на першому місці у світі. У той же час в області деяких видів військової технології і СНІ А, і Великобританія далеко обігнали СРСР, промисловий потенціал якого в західних регіонах до того ж поніс величезні втрати.

Таким чином, в наявності була гостра суперечність між видимою ситуацією і реальним розкладом сил. Радянські керівники ясно усвідомлювали це становище, що примушувало їх переживати сильне почуття уразливості, незважаючи на те, що СРСР став однією з великих держав. Тим самим включення Радянського Союзу в міжнародну сферу характеризувалося великою нестабільністю. У цій ситуації були можливі два підходи: перший передбачав зусилля по збереженню «великого альянсу», створеного в роки війни, і отримання перепочинку для реконструкції і розвитку економіки; другий робив ставку на придбання «гарантій безпеки» за допомогою розширення сфери радянського впливу. Ці два взаємовиключаючі підходи, які передбачали протилежне сприйняття «інших», відбивалися в позиціях, що дискутувалися в партійному керівництві. Перший з них, який захищався в 1945 р. групою Жданова - Вознесенського, виходив з традиційної тези про неминучість розвитку в мирний час «міжімперіалістичних протиріч», передусім між Великобританією та США, які дозволили б СРСР вести, як і в довоєнні роки, витончену дипломатичну гру в багатополюсному світі і перешкоджати утворенню «єдиного імперіалістичного фронту». Другий підхід, підтримуваний Маленковим і Сталіним, виходив з припущень про неминучу кризу, яка змете капіталістичну систему, але відсував її прихід у віддалене майбутнє, визнавав існування можливості урегулювання відносин у двополюсному світі між соціалістичним табором па чолі з СРСР та імперіалістичним табором па чолі з США і підкреслював небезпеку швидкої конфронтації між ними.

Через деяку пасивність західних держав другим підхід, що безпосередні, о виражайся у політиці придбання «гарантій безпеки», взяв гору в перші ж місяці після Ялтинської конференції, - [імовірно, за особистого сприяння Сталіна, який повністю підтримував концепцію зон впливу, був підбадьорений успіхами в Польщі, Румунії та Чехословаччині і бажав домогтися остаточного визнання СРСР в якості наддержави.

В умовах все більш поляризованого світу ця політика привела в подальші роки до утворення блоків, конфронтації, насамперед щодо німецького питання, і до справжньої війни в Кореї. Після поодиноких зіткнень 1945-1946-рр. «холодна війна» увійшла в свою активну фазу влітку 1947 р., коли світ розколовся на два антагоністичних блоки. Проте, посилення напруженості завжди уміло дозувалося і з одного, і з іншого боку в залежності від того, як кожний табір бачив свою сферу впливу і оцінював свою волю до опору. Так, СРСР виявляв велику обережність і навіть несміливість (Сталін визнає це через кілька років) у своїй політиці по відношенню до китайських комуністів в 1945-1948 рр., вважаючи, що американці розглядають цей регіон як частину своєї сфери впливу. Наштовхнувшись на тверду позицію СІНА та Англії, він відмовився від своїх претензій на Іран і Туреччину. Навпаки, зрозумівши буквально заяву Рузвельта в Ялті про те, що американські війська протягом двох років будуть виведені з Європи, Радянський Союз пішов на ризик у Берліні і виявив непохитну рішучість суворо контролювати, чого б це не коштувало, режими, які він створив па своїх східноєвропейських рубежах.

Незабаром після Ялтинської конференції Захід був поставлений радянською стороною перед кількома фактами, що здійснилися:

у Польщі «поляки з Лондону» отримали в «коаліційному уряді» лише другорядні міністерські портфелі; передбачені ж рішеннями конференції вибори проведені не були;

у Румунії король Міхай був вимушений створити уряд, в якому домінували комуністи;

у Чехословаччині Бенешу, після його візиту в березні 1945 р. до Москви, довелося включити в уряд кілька комуністів.

На Потсдамської конференції, що відбулася 17 липня - 2 серпня 1945 р., західні учасники поступилися спільному тиску СРСР та Польщі і погодилися з тим, що польсько-німецький кордон пройде по лінії Одер - Нейсе. Питання про репарації було також вирішене на користь СРСР, який дістав право вивозити не тільки все, що побажає, із своєї окупаційної зони, але й забрати чверть обладнання в західних зонах. США та Великобританія із здивуванням виявили появу нових радянських вимог: перегляд укладеної в Монтре Конвенції про режим чорноморських проток; повернення СРСР Карського та Ардаганського округів, які межували з Радянською Вірменією і відійшли в 1921 р. до Туреччини; отримання військово-морської бази в Дедеагачі (Фракія) на Егейському морі.

Лондонська нарада міністрів закордонних справ п'яти країн - членів Ради Безпеки ООН у вересні 1945 р. виявила нові джерела напруженості між СРСР та Заходом. Західні країни поставили Радянський Союз до відому, що вони не підпишуть мирні договори з Румунією та Болгарією до проведення там вільних виборів. Радянська сторона витлумачила цю позицію як відмову від угод, укладених з Черчіллем в жовтні 1944 р., про сфери впливу у Східній Європі. До того ж СРСР продемонстрував на цій нараді набутий «комплекс великої держави», зажадавши виключення Китаю та Франції з усіх переговорів про мирні договори і надання собі протекторату над Тріполітанією з тим, щоб, як годиться великій державі, забезпечити свою присутність у Середземному морі. Після трьох тижнів переговорів СРСР і західні учасники були вимушені констатувати свою незгоду з більшості питань і домовилися знову зустрітися в грудні у Москві.

У Москві міністри закордонних справ трьох великих держав прийшли до компромісу з питання про Болгарію та Румунію після того, як СРСР погодився на проведення там нових виборів, тим самим неявно визнавши, що попередні, які дали «вітчизняним фронтам» більшість в 90%, були фальсифіковані. Радянський Союз погодився також на участь «малих країн» у Мирній конференції, яка повинна була відбутися в Парижі літом 1946 р.

Проте, кількома тижнями пізніше радянська дипломатія підтвердила свій намір вирішувати великі міжнародні проблеми тільки з США (показово, що з кінця 1945 р. контакти між Сталіним та Еттлі, який змінив Черчілля на посту прем'єр-міністра Великобританії, ставали все більш епізодичними). У лютому 1946 р. Молотов, зокрема, заявив, що СРСР - одна з двох найбільших країн світу і ніяке міжнародне питання не може бути вирішене без його участі.

Зберігаючи свою прихильність політиці розділу сфер впливу, протиставленої американському проекту колективної безпеки, який відводив ООН центральне місце в урегулюванні конфліктів, СРСР постарався зміцнити свої позиції в Ірані, оскільки до цього моменту політика отримання «гарантій безпеки» приносила свої плоди.

З 1941 р. Іран знаходився під спільною окупацією Великобританії та СРСР, що зобов'язалися вивести свої війська протягом шести місяців після закінчення війни. Однак Радянський Союз виявляв явний намір надовго влаштуватися н Ірані. У вересні 1944 р. він безуспішно спробував створити змішану радянсько-іранську нафтову компанію. У той же час Радянський Союз підгримував партію Гуде, яка об'єднувала значну частину противників існуючого режиму, і сепаратистські рухи курдів і азербайджанців, маючи на меті або послабити центральну владу в Тегерані і поставити її в повну залежність від Туде, або анексувати північні провінції, що межували з радянським Азербайджаном. У грудні 1945 р. за радянської підтримки на півночі Ірану були проголошені Автономна Республіка Азербайджан і Курдська Народна Республіка. Не домігшись у Раді Безпеки, де розглядалося це питання, прийнятного для себе рішення, Великобританія направила додаткові військові контингенти на південь Ірану. В обмін на створення змішаної радянсько-іранської нафтової компанії Радянський Союз погодився вивести свої війська (травень 1946 р.). Наприкінці 1946 р. Іран денонсував договір про нафтовидобуток, відновив контроль над північною частиною своєї території, придушивши курдських та азербайджанських сепаратистів, на що СРСР вважав за краще не реагувати, щоб не втягуватися в цьому районі в силовий конфлікт із США та Англією.

Коли іранська криза досягла своєї кульмінації (початок березня 1946 р.), Черчілль виголосив у Фултоні (Міссурі) в присутності президента Трумена свою знамениту промову про «залізну завісу». Ця промова, основні положення якої розділялися на Заході далеко не всіма, особливо англійськими лейбористами, які знаходилися тоді у влади, проте, свідчила про початок нового й важливого етапу в усвідомленні Заходом реальності загрози «радянського експансіонізму». Перед обличчям цієї небезпеки тільки тверда політика - така, до якої Великобританія прибігла в наступні тижні в Ірані мала шанси виявитися результативною.

Паризькі конференції квітня 1946 р. і Мирна конференція, що проходи ла у французькій столиці з 29 липня по 15 жовтня 1946 р., були присвячені головним чином урегулюванню німецької проблеми. Вони не привели пі до якого зближення західних і радянських позицій, за винятком питання при репарації. Тим часом держсекретар США Бірнс оголосив у Штутгарті, що на думку американського уряду, настав момент передати німецькому народе відповідальність за ведення своїх власних справ, надати Німеччині можливість знайти самостійність в економічній області. Бірнс далі навіть заявив що «велика трійка» не приймала на себе в Потсдамі ніяких остаточних зоби в'язань про західний кордон: Німеччини. Зі свого боку СРСР приступив до активної «денацифікації» своєї окупаційної зони, аграрної реформи, націоналізації промислових підприємств і створення змішаних радянсько-німецьких підприємств, які працювали виключно па СРСР (після плутанини, створеної вивозом обладнання з німецьких заводів, перевага була віддана цьому варіанту). Хоча СРСР незмінно підтверджував свою прихильність ідеї возз'єднання демократизованої та демілітаризованої Німеччини, зростаюча не відповідність політичних та економічних структур в західних і радянських окупаційних зонах робила цю операцію все більш ілюзорною.

Після невдачі Мирної конференції відносини між західними країнами та СРСР ще більше погіршилися через пряму допомогу, що надавалася Югославією, Болгарією та Албанією, які знаходилися в зоні радянського вплину, комуністичному партизанському руху в Греції, і через тиск СРСР на Туреччину, від якої Радянський Союз вимагав разом з ним взяти участь в охороні проток, «щоб перешкодити їх використанню іншими державами в цілях, ворожих причорноморським державам». США енергійно відреагували па це. направивши вражаючу військово-морську армаду в східний сектор Серед земного моря. Рішучість Трумена, яка була підтримана Парижем і Лоидоном і спиралася на американську атомну монополію, принесла той же ефект і що й жорстка позиція Великобританії в іранському питанні. Зрештою, і грецька і турецька кризи зіграли в історії «холодної війни» роль, яка далеко перевершила ставки, що були зроблені конфліктуючими сторонами. По су 11 вони послужили прямим джерелом доктрини Трумена, яка стала першим кроком до оформлення американських зобов'язань відносно Європи, до створення НАТО.

Щоб спробувати врегулювати невирішені Мирною конференції проблеми, нова нарада міністрів закордонних справ зібралася в Москві 1(1 березня 1947 р., напередодні викладу Труменом конгресу своєї доктрини економічної допомоги «вільним народам, що чинять опір спробам з боку озброєної меншості, або зовнішньому тиску» (першими отримали американську допомога Туреччина і Греція). У Москві дискусія розвернулася з кількох фундаментальних питань німецької проблеми. Молотов відкинув американську пропозицію про укладення договору про нейтралітет Німеччини. Генерал Маршалл, якого Трумен щойно поставив на чолі держдепартаменту, відхилив нове радянське прохання про репарації. Америка, заявив він, проти політики перетворення Німеччини на «притулок для бідних у центрі Європи». Сторони не прийшли до згоди і з питання про державний устрій майбутньої Німеччини. З невдачі московської конференції американці зробили для себе безперечний висновок про необхідність без гаяння часу пов'язати західні окупаційні зони із західноєвропейськими державами економічними і навіть політичними угодами. 5 червня Маршалл виклав у Гарварді основні напрями економічного плану, покликаного «допомогти європейцям знову знайти економічне здоров'я, без якого неможливі стабільність та мир». У червні в Парижі була проведена конференція, відкрита для всіх країн, в тому числі і СРСР. Абсолютно несподівано для всіх 26 червня у французьку столицю прибув Молотов у главі делегації, кількість членів якої і їх ранг давали привід для оптимістичних прогнозів. Однак через три дні радянські представники висловили свою принципову незгоду з американським проектом: вони погоджувалися па двосторонню допомогу без попередніх умов і контролю, але заперечували проти колективного підприємства, здатного поставити під сумнів винятковий вплив СРСР у Східній Європі та збільшити здібність Західної Європи до опору. У той же час вони постаралися зменшити психологічний ефект, викликаний пропозицією Маршалла, шляхом порівняння величезних потреб післявоєнної Європи і обмежених можливостей США. Зрештою, 2 липня Молотов перервав переговори, заявивши, що «поставлені під контроль» європейські країни втратять ради задоволення «потреб і бажань деяких великих держав» свою економічну і національну незалежність. Тим часом деякі східноєвропейські країни, в тому числі Польща і Чехословаччина, прийняли запрошення на міжнародну конференцію, скликану 12 липня в Парижі для обговорення плану Маршалла.

Однак через кілька днів під тиском СРСР спочатку Польща, а потім і Чехословаччина оголосили, що вони не будуть представлені в Парижі. У Чехословаччині комуністи вже контролювали, крім поста Голови Ради Міністрів, міністерства внутрішніх справ і національної оборони і могли в будь-який момент захопити всю владу в державі. Та й громадська думка в країні після Мюнхену більше довіряла слов'янському старшому брату, ніж західним демократіям. 10 липня чехословацький уряд пояснив, що його участь у конференції могла бути витлумачена «як акт, направлений проти СРСР». 11 липня Румунія, Угорщина, Албанія і Фінляндія також заявили про свою відмову; таким чином, саме липнем 1947 р. потрібно датувати розкол Європи: з одного боку - «клієнти» США, з іншого - сателіти Радянського Союзу.

Погіршення міжнародного клімату продовжувалося протягом усього 1947 р., відміченого все більш помітним втягуванням східноєвропейських країн в орбіту СРСР. У 1947 р. оформлення режимів «народної демократії» вступило у свою другу фазу: після інтермедії «коаліційних урядів» (1945-1946 рр.) влада переходила до комуністів. У Румунії в грудні король Міхай відрікся від престолу па користь Народної республіки. У Болгарії, де колишній керівник Комінтерну Дімітров, повернувшись з СРСР, створив у листопаді 1946 р. уряд з комуністичною більшістю, влітку 1947 р. була прийнята Конституція, скопійована з радянської. У кінці серпня був страчений лідер Аграрної партії Болгарії Н. Пєтков, герой антифашистського Опору. У Польщі сформований у 1945 р. коаліційний уряд пішов у відставку після виборів у січні 1947 р.; комуніст Берут став президентом республіки, а Гомулка зайняв пост Генерального секретаря комуністичної партії. Вибори в Угорщині (серпень 1947 р.), майстерно проведені комуністом - міністром внутрішніх справ Л. Райком, завершилися поразкою Селянської партії. Комуністи вирішили, що отримані на виборах 22% голосів, які робили їх першою партією в країні, дали їм право захопити всі ключові пости в уряді, що вони й зробили. Тільки Чехословаччина, хоч і поступилася радянському тиску з питання про план Маршалла, продовжувала, здавалося, чинити опір встановленню комуністами повного контролю над державою.

Наступну фазу формування «блоків» пройшло наприкінці вересня 1947 р., коли представники шести компартій країн Східної Європи і двох наймогутніших західноєвропейських комуністичних партій (Франції та Італії) зібралися з ініціативи СРСР в замку Шклярська Пореба (Польща), щоб створити Комінформ - спільне інформаційне бюро із штаб-квартирою у Белграді, покликане забезпечити обмін досвідом і, у разі необхідності, координацію діяльності компартій на основі взаємної згоди. На Заході звістка про створення Комінформу була, природно, сприйнята як відродження Комінтерну. На ділі ж є серйозні підстави вважати, що, за задумом Сталіна, цей крок вже тоді готував «відлучення» Югославії, сіючи сім'я розбрату між її представниками, спеціально поставленими на друге місце в ієрархії міжнародного комунізму, та всіма іншими.

Як би там не було, радянський блок виглядав вражаючим монолітом, а народження Комінформу - оголошенням війни західній цивілізації. До речі, саме таким чином заява, яка була опублікована по закінченні зустрічі і повторювала основні тези доповіді Жданова, представляла міжнародне становище. Згідно з ним, у світі сформувалися два табори: з одного боку, імперіалістичний і антидемократичний табір, з іншого, антиімперіалістичний і демократичний табір, основна мета якого полягає в ослабленні імперіалізму, в посиленні демократії і ліквідації залишків фашизму. Заява різко критикувала тих соціалістичних лідерів, які «приховували розбійницький характер імперіалістичної політики під маскою соціалістичної фразеології». Теорія «двох таборів» поховала спроби Бенеша та Масаріка зберегти хороші відносини з обома сторонами. Парламентські вибори в Чехословаччині повинні були відбутися в травні 1948 р. Всі чекали відступу комуністів, на яких значна частина громадської думки покладала відповідальність за важку продовольчу кризу. Усвідомлюючи навислу над ними загрозу, комуністи постаралися ще більш зміцнити своє панування у профспілках, армії та поліції. На початку лютого 1948 р. міністр внутрішніх справ комуніст Нозек призначив кількох комуністів на вищі пости до органів державної безпеки. На знак протесту і з метою примусити уряд провести дострокові вибори 12 міністрів із помірних подали у відставку. Голова Ради Міністрів комуніст Готвальд звернувся за допомогою, погодивши цей крок із заступником міністра закордонних справ СРСР Зоріним, який знаходився тоді в Празі, до робітничої озброєної міліції, чий виступ забезпечив остаточну перемогу комуністів. 25 лютого Береш поступився тиску вулиці, піддашші комуністам усі важливі пости в уряді, за винятком портфеля міністра закордонних справ, залишеного за Я. Масаріком (але той покінчив життя самогубством 10 березня). На виборах, що відбулися 30 травня за єдиним списком, перемогли комуністи. 8 червня Бенеш подав у відставку. Хоч «празька операція» і не внесла яких-небудь значних змін в геополітичну ситуацію, вона отримала величезний резонанс у світі. 5 березня 1948 р. генерал Клей відправив із Берліна телеграму, дуже характерну для тривожної обстановки, що панувала в той момент: «Вже кілька тижнів я відчуваю, що в радянській позиції відбуваються приховані зміни, які примушують мене думати, що війна може вибухнути з драматичною раптовістю». Центральному розвідувальному управлінню США було потрібно десять днів, щоб підготувати для Трумена доповідь із висновком про неможливість виникнення війни в найближчі 60 днів.

Конфронтація СРСР і Заходу піднялася ще на один рівень влітку 1948 р. через події, пов'язані з блокадою Берліна. Невдача конференції «останнього шансу» з німецької проблеми (Лондон, листопад - грудень 1947 р.) прискорила процес утворення Західної Німеччини. На знак протесту проти рішення західних держав про організацію виборів у західнонімецькі засновницькі збори, маршал Соколовський, радянський представник у міжсоюзницькій Раді по контролю за Берліном, 20 березня вийшов із цього органу, що привело до ліквідації чотиристоронньої адміністрації Берліна. Була збережена тільки комендатура, яка управляла муніципальною діяльністю. 31 березня радянська сторона встановила контроль за комунікаціями між Західним Берліном і Західною Німеччиною, щоб примусити західні держави залишити колишню столицю - аванпост капіталізму, який М. Хрущов через тринадцять років порівняє з «раковою пухлиною».

Західні країни відповіли на це випуском нової грошової одиниці - марки, загальної для їхніх трьох зон. У свою чергу СРСР через кілька днів увів нову грошову одиницю в своїй зоні, заявивши, що вона буде мати ходіння у всьому Берліні. Наступного д»їя (24 червня) радянська сторона повністю блокувала західні зони в Берліні. Маршал Соколовський відкрито заявив, що «технічні труднощі» в пересуванні між Берліном і Західною Німеччиною збережуться доти, доки Вашингтон, Лондон і Париж не відмовляться від свого проекту створення «трьохзонного» уряду. Захід був вимушений організувати «повітряний міст», яки і і забезпечував місто біля року, до 12 травня 1949 р., коли блокаду було, нарешті, знято. На Раді чотирьох міністрів закордонних справ, що проходила в Парижі з 22 травня по 20 червня ! 949 р., Вишенський, який замінив Молотова на посту керівника радянської дипломатії, відкинув проект самостійності трьох західних зон. У відповідь па створення 23 травня Федеративної Республіки Німеччини скликані в Східному Берліні Народні збори прийняли Конституцію «демократичної неподільної Німеччини». Через кілька місяців, 7 жовтня 1949 р., була проголошена Німецька Демократична Республіка, якій Радянський Союз передав усі громадянські правомочності.

У світі, що розвивався, здавалося, у бік створення монолітних «блоків», раптовий розрив між СРСР та Югославією, про який стало відомо весною 1948 р., виявив наявність сильної напруженості і розходження інтересів всередині «соціалістичного табору». Радянсько-югославська злагода, дуже тісна в момент закінчення війни, яка символізувалася Договором про дружбу та взаємодопомогу від 11 квітня 1945 р., з кінця 1947 р. почала давати тріщини. Сталіна дратувала незалежність Тіто, чия сильна індивідуальність контрастувала із сірою безликістю інших комуністичних лідерів Східної Європи. Не був позбавлений Тіто й певних амбіцій. Він не тільки заперечував приналежність Трієсту Італії, півдня Карінтії - Австрії і частини Македонії - Греції, але й домігся того, що Албанія майже повністю перебувала під його впливом. Тіто розраховував на створення балкапської федерації, яка об'єднала б для початку Югославію та Болгарію. У разі успіху задуму і приєднання інших країн до федерації, виникла б реальна можливість того, що Тіто стане її безперечним лідером. Все це викликало підозру у Сталіна. У кіпці 1947 р, Тіто та Дімітров оголосили у Бледе про своє рішення розпочати поетапне здійснення ідеї федерації. 28 січня 1948 р. «Правда» опублікувала статтю, де затверджувалося, що вищеназваним країнам не потрібна ніяка, в будь-якому випадку помилкова і штучна, федерація. 10 лютого Сталін скликав радянсько-болгаро-югославську нараду, на якій, зайнятий позицію, протилежну висловленій два тижні тому «Правдою» думці, наполягав па створенні болгаро-югославської федерації, безсумнівно розраховуючи, що за допомогою більш піддатливих болгар він отримає можливість краще контролювати дії Белграда. 1 березня Югославія відхилила радянську пропозицію про створення федерації з Болгарією. З березня по червень криза, яка супроводжувалася обміном секретними нотами, продовжувала загострюватися: Тіто вивів з уряду двох прорадянських міністрів і відмовився з'явитися як обвинувачений перед Комінформом; Сталін у свою чергу відкликав із Югославії радянських фахівців і пригрозив припинити економічну допомогу. Нарешті, 29 червня був опублікований документ, в якому інші члени Комінформу, зібравшись у Бухаресті, засуджували Комуністичну партію Югославії. Спільна заява особливо підкреслювала нетерпимість «ганебного, чисто турецького терористичного режиму» Тіто і закликала «здорові сили» КПЮ примусити своїх керівників «відкрито й чесно визнати свої помилки і виправити їх», у разі ж відмови - «змінити їх і висунуті нове інтернаціоналістичне керівництво КІНО». Однак, югославські комуністи зберегли єдність і пішли за своїм лідером. Наслідки розриву були важкими для Югославії, оскільки всі її економічні угоди із східноєвропейськими країнами були анульовані і вона виявилася в блокаді. Проте, па V з'їзді КИЮ, який відбувся в липні 1948 р. радянські обвинувачення були одностайно знехтувані, а політика Тіто отримала повну підтримку. Розуміючи, що його надії па капітуляцію не виправдовуються, в серпні 1949 р. Сталін вирішив денонсувати договір, укладений в квітні 1945 р. Тепер югославський уряд на чолі з «гітлерівсько-троцькістським агентом» розглядався як «противник і ворог». 25 жовтня 1949 р. дипломатичні відносини між СРСР і Югославією були розірвані.

Обвинувачення у «тітоїзмі» зіграли - як і «холодна війна» - важливу роль у згуртуванні радянського блоку, рості виключень із партій і процесів проти комуністів, багато з яких були учасниками руху Опору, звинувачених у націоналізмі. «Відношення до СРСР - пробний камінь для кожного комуніста», заявив у грудні 1949 р. Сланський, Генеральний секретар Компартії Чехословаччини. З 1949 по 1952 р. в країнах народної демократії під контролем або за прямою участю «радників» із сталінського МДБ пройшли дві хвилі чисток. Перша була направлена проти «національних» політичних лідерів, замінених «москвичами» - людьми, своїм минулим більш тісно пов'язаними з СРСР. Друга, в якій «космополітизм» був головним критерієм для засудження й арештів, ударила по комуністах переважно єврейської національності; їх основний злочин полягав у тому, що, будучи в минулому членами інтербригад або працюючи в Комінтерні, вони були свідками сталінських методів «чистки» кінця 30-х рр., застосованих тепер у комуністичних партіях східноєвропейських країн.

Під час першої хвилі (літо 1948-1949 р.) були «вичищені»: в Польщі -Гомулка, замінений на посту Першого секретаря Компартії Берутом; в Угорщині - Райк (страчений) і Кадар (ув'язнений ); в Болгарії - Костов (страчений); в Словаччині - Клементіс (страчений). Друга хвиля «вичистила»: в Че-хословаччині - Сланського (страчений з тринадцятьма іншими обвинуваченими, з яких одинадцять були євреї, після відкритого процесу, який нагадував московські); в Румунії - видну діячку Ганну Паукер, єврейку за національністю, незважаючи на те, що в попередні роки вона користувалася активною підтримкою Москви і зіграла головну роль в боротьбі проти Тіто. Щоденна критика «гітлерівсько-фашистського егоїзму», полювання за ухильниками всіх мастей, що велася з таким же істеричним озлобленням, як і боротьба з троцькізмом у 30-х рр., повинні були показати неможливість будь-якого іншого шляху до соціалізму, крім обраного СРСР.

1949-1950 рр. стали, безсумнівно, кульмінацією «холодної війни», ознаменованої підписанням 4 квітня 1949 р. північноатлантичного договору, чий «відкрито агресивний характер» невпинно викривався СРСР, війною в Кореї та переозброєнням Німеччини. 1949-й був «дуже небезпечним» роком, оскільки СРСР вже не сумнівався, що американці надовго залишаться в Європі. Але він же приніс радянським керівникам і задоволення: успішне випробування першої радянської атомної бомби (вересень 1949 р.) і перемога китайських комуністів.

На відміну від своєї політики, яка проводилася в інших районах світу, на Далекому Сході СРСР з 1945 р. діяв дуже обережно. Вступ Червоної Армії у війну проти Японії в серпні 1945 р. дозволив йому відновити в цьому регіоні позиції, втрачені в 1905 р. царською імперією. 15 серпня 1945 р. Чан Кайши погодився з радянською присутністю у Порт-Артурі, Дайрені та Маньчжурії. За радянської підтримки Маньчжурія стала автономною комуністичною державою, яку очолив Гао Ган, який, очевидно, був тісно пов'язаний із Сталіним. Наприкінці 1945 р. останній закликав китайських комуністів порозумітися з Чан Кайши. Ця позиція була кілька разів підтверджена в 1946-1948 рр. Той факт, що, починаючи з літа 1947 р., політична й військова ситуація змінилася на користь китайських комуністів, загалом не змінив стриманого відношення радянського керівництва до китайських комуністів, які не були запрошені па нараду, присвячену заснуванню Комінформа. Цій стриманості можна дати кілька пояснень: розуміючи американські наміри відносно Японії, радянське керівництво розглядало Далекий Схід як переважну сферу впливу США (на відміну від Європи). Але чи не побоювалося воно також, що у разі перемоги китайських комуністів виникне новий полюс комунізму? У цьому значенні потрібно визнати непослідовність політики, направленої проти Тіто, що дозволяло Мао Цзедуну зміцнювати свою незалежність. Показово, що радянська преса майже не помітила вирішальний наступ китайських комуністів влітку 1949 р., оскільки була дуже зайнята звітами про викриття незліченних «гітлерівсько-троцькістсько-тітоїстських» змов у Східній Європі.

Ентузіазм СРСР з приводу «китайських братів по зброї» проявився тільки після остаточної перемоги Мао Цзедуна. 23 листопада 1949 р. СРСР встановив дипломатичні відносини з Пекіном і Вишенський заявив в ООН, що тепер його країна не визнає націоналістичний Китай. Після важких двомісячних переговорів 14 лютого 1950 р. в Москві Мао Цзедун підписав із Сталіним Договір про взаємодопомогу терміном на тридцять років. Радянський Союз зобов'язався відмовитися у дворічний термін від усіх своїх прав у Маньчжурії і протягом п'яти років повернути Дайрен і Порт-Артур, надати Китаю позику в 300 мли. доларів, освоїти Синьцзяп силами змішаних фірм з переважанням радянського фінансового і технічного капіталу. Тривалість переговорів, скромна сума кредиту, термін, передбачений для передачі Маньчжурської залізниці і портів, підкріплюють гіпотезу, згідно з якою Москва, перш ніж прийняти на себе більш серйозні зобов'язання, хотіла побачити, яку політику обере Мао. Спільна ворожість по відношенню до США була, безсумнівно, одним із основних чинників згоди. Те, що це так, було відкрито підтверджено кількома тижнями пізніше: коли Рада Безпеки відмовилася виключити націоналістичний Китай з ООН, СРСР вийшов з усіх її органів (до серпня 1950 р.).

Саме завдяки відсутності СРСР Рада Безпеки змогла 27 червня 1950 р. прийняти резолюцію про введення американських військ до Кореї, де північні корейці за два дні до цього перетнули 38-у паралель. Згідно з деякими сучасними версіями, до цього кроку Північну Корею підштовхнув Сталін, який не вірив в можливість дій у відповідь США після того, як вони «покинули» Чан Кайши, і хотів скласти конкуренцію Мао на Далекому Сході. Проте, коли Китай у свою чергу вступив у війну на боці Північної Кореї, СРСР, наштовхнувшись на тверду позицію США, постарався зберегти локальний характер конфлікту. Після зміщення войовничого генерала Макартура напруженість навколо корейських подій зменшилася. 23 червня 1951 р. постійний представник СРСР в ООН Малік, який за два роки до цього вів переговори з питання про блокаду Берліна, запропонував, щоб «воюючі сторони почали дискусію про припинення вогню і досягнення перемир'я». Переговори з цього питання увінчаються успіхом тільки через два роки, після смерті Сталіна.

У більшій мірі, ніж конфлікт у Кореї, «головним болем» радянської зовнішньої політики на початку 50-х рр. було питання про інтеграцію ФРН у західну політичну систему та її переозброєння. Використовуючи глибокі розходження між західними державами з цієї проблеми, радянська дипломатія мала можливість вправно маневрувати. 23 жовтня 1950 р. міністри закордонних справ східноєвропейсько-о табору, що зібралися у Празі, запропонували підписати мирний договір із Німеччиною, який передбачав її демілітаризацію і виведення з неї усіх іноземних військ. У грудні західні країни в принципі погодилися на зустріч, але зажадали, щоб на ній були обговорені всі проблеми, по яких мало місце протистояння Заходу та Сходу. Переговори, які продовжувалися з 5 березня по 21 червня 1951 р. в Парижі, не привели сторони до угоди. Причиною неуспіху стало досить другорядне питання: Радянський Союз наполягав на тому, щоб мова йшла і про Атлантичний пакт, чому противилися країни Заходу. Наступного року СРСР зробив ще одну спробу. 10 березня 1952 р., через кілька днів після Лісабонської конференції керівників країн НАТО, на якій був прийнятий перший план переозброєння Європи, в тому числі і ФРН, Радянський Союз направив західним державам ноту, яка містила пропозицію укласти мирний договір з демілітаризованою та нейтральною Німеччиною. У порівнянні з попередніми проектами - як радянськими, так і західними - цей плай містив нові моменти, які повинні були спокусити німців (дозвіл Німеччині мати необхідні для оборони національні збройні сили, загальна амністія для всіх офіцерів вермахту і функціонерів НСДАП, за винятком винних у військових злочинах). Неможливо було більш відверто запропонувати повернення до політики Рапалло, за якою радянська дипломатія відчувала ту ж ностальгію, що й за часами, коли існування багатополюсного миру дозволяло СРСР грати на «міжімперіалістичних протиріччях». Однак, щоб спокусити німців у 1952 р., Москві потрібно було заплатити більше: передусім відмовитися від вимоги визнати як попередню умову кордон по Одеру - Нейсе і погодитися з утворенням нового загально-німецького уряду за підсумками вільних виборів. У цій ситуації західні держави заявили, що укладення мирного договору передбачає створення уряду, повноважного його підписати, отже, для початку необхідно домовитися про організацію вільних виборів. Грубість радянської реакції у повній мірі відобразила перенесене СРСР розчарування.

У своїй останній роботі, опублікованій у вересні 1952 р., Сталін розвивав ідею, яка полягала в тому, що якщо в теорії «суперечності» між капіталістичними країнами є менш сильними, ніж між капіталістичними і соціалістичними країнами, то не обов'язково справа йде так і па практиці. Звідси слідувало, що, «всупереч думці деяких товаришів», війни між капіталістичними країнами були неминучі і в тих умовах.

У багатьох тоді створилося враження, що ця теза була плодом розумового розладу автора. Але чи не провіщав він стратегічний поворот: відмова від концепції двох таборів, щоб зіграти на «протиріччях імперіалізму»? Передбачити можливу еволюцію в цьому напрямі протягом 1953 р. дозволяє інтерв'ю Сталіна, опубліковане 24 грудня 1952 р. в «Нью-Йорк тайме», в якому генералісимус, хоч і не давши ясної відповіді на це найважливіше питання радянської зовнішньої політики, виявив готовність до співпраці в можливій дипломатичній акції, виходячи з того факту, що «СРСР бажає, щоб Корейській війні був покладений кінець», і до зустрічі з Ейзепхауером. Проте, Ейзенхауер дочекався смерті Сталіна, щоб, кажучи словами президента СНІ А, «зробити перші кроки до створення взаємної довіри, заснованої на спільних зусиллях».


4. «РОЗВИНЕНИЙ» СТАЛІНІЗМ

сталін ідеологічний контроль табір

Політичне життя СРСР у післявоєнні роки було відмічене не тільки ідеологічним посиленням контролю над суспільством, але також і приходом структур влади до специфічних форм, які демонстрували відмову від деяких ленінських норм, і зверненням до його спадщини і очевидну спадкоємність з практикою (чистки) і політичним примушенням (передусім відносно ключового питання оновлення і ротації партійних кадрів) 30-х рр.

У післявоєнні роки Сталін постарався зміцнити підмурівок своєї влади за допомогою ультранаціоналістичної ідеології, відмови від традиційних, встановлених Леніним, принципів функціонування партійних органів і безмежного розвитку культу Верховного Вождя, який став маршалом, генералісимусом і Головою Ради Міністрів.

Саме тоді «культ особи» досяг апогею. У кожному селищі споруджувався свій пам'ятник Сталіну. Святкування в грудні 1949 р. сімдесятиріччя вождя дозволило культу особи перейти всі мислимі кордони. Протягом тижнів газети перелічували тисячі подарунків, надісланих Сталіну у знак вдячності з усіх кінців світу. Тисячі послань, сповнених безкрайнього поклоніння й захоплення, стікалися до Великої Людини. Вищі церковні ієрархи публічно завірили його в своїй найглибшій вдячності і в тому, що вони підносять гарячі молитви, відчуваючи безприкладні мудрість і велич, з якими він управляє Батьківщиною.

Незважаючи па весь хор славослів'я і рабських запевнень у вірності, ніколи ця людина не була так самотня. Свідоцтва його близьких, дочки, Хрущова і М. Джіласа одностайні в цьому. Ізолювавшись через свою підозрілість від усіх, уникаючи церемоній і прийомів, знаючи про життя країни тільки по прикрашених картинках офіційних доповідей, старіючий Сталін проводив тепер більшу частину часу на своїй дачі в Кунцево, звідки приїжджав на кілька годин у Кремль. На дачу він викликав старих членів партійного керівництва, змушуючи їх, якщо вірити спогадам Хрущова, з будь-якого приводу пити ночі безперервно до повної знемоги. Підкреслюючи значення цих застіль, наближені Сталіна того періоду відмічають його рідке уміння сплутати карти і, застосовуючи свою улюблену тактику, підбурити між собою своїх вірогідних наступників, доручивши їм розв'язання найголоволомніших проблем, щоб потім, вставши вище конкретних особистостей і розбіжностей, взяти на себе роль арбітра й продовжити зміцнення політичної системи, в якій ленінські традиції грали все меншу роль, тобто сталінізму.

Радикальний розрив з ленінською спадщиною здійснювався на кількох рівнях:

- На рівні символів, що виражалося у відтворенні цивільних і військових звань, які були скасовані Леніним, оскільки втілювали, на його думку, традиційну державу (так, в 1946 р. народні комісари перетворилися на «міністрів»); в примітному перейменуванні, покликаному знаменувати перехід до нового етапу в історичному розвитку народу і держави (Робітничо-селянська Червона Армія була перейменована в Радянські Збройні Сили, а більшовицька партія в 1952 р. стала Комуністичною партією Радянського Союзу -КПРС).

- На теоретичному рівні йшла прихована критика ленінської концепції партії. Так, в промові, проголошеній 9 лютого 1946 р., Сталін заявив про те, що єдина різниця між комуністами і безпартійними полягає в тому, що перші є членами партії, а другі ні.

- На більш глибокому рівні реального здійснення влади розрив із ленінізмом виражався в послідовному ігноруванні керівних органів партії: тринадцять з половиною років, з березня 1939 по жовтень 1952 р., не скликалися з'їзди, і п'ять з половиною років, з лютого 1947 по жовтень 1952 р., - пленуми ЦК. Навіть Політбюро (10 членів і 4 кандидати в члени) майже ніколи не збиралося в повному складі через введену Сталіним практику «малих комісій» (повністю незаконної з точки зору Статуту) з розпливчатими повноваженнями: Комісія П'яти, Комісія Шести, що займалася в принципі закордонними справами, але також і деякими питаннями внутрішньої політики, Комісія Семи. Як правило, Сталін вважав за краще приймати членів Політбюро індивідуально або невеликими групами з питань, пов'язаних зі «спеціальністю» кожного. Сталін, який страждав від гострої шпигуноманії, незмінно виключав із цих зустрічей, особливо в останні роки життя, деяких членів Політбюро, підозрюваних у переході на службу тієї або іншої іноземної держави. Це сталося із Ворошиловим, запідозреним у співпраці з Інтеллідженс Сервіс (але не арештованим, що досить ясно говорить про справжні мотиви цієї так званої немилості); потім, після XIX з'їзду партії, - з Молотовим та Мікояном. Хрущов залишив вражаючі розповіді про епізодичні засідання Політбюро, де найважливіші рішення, наприклад про п'ятий п'ятирічний план, приймалися без усякого обговорення за кілька хвилин учасниками, які відчували паніку тільки від однієї думки, що вони можуть висловити точку зору, яка зіпсує настрій Вождеві. Тим часом Сталін робив усе, щоб сконцентрувати владу у створених ним структурах, непідконтрольних обраним у 1939 р. керівним партійним інстанціям. Роль його особистого Секретаріату та Спеціального сектора Секретаріату ЦК під керівництвом Поскрьобишева, очевидно, постійно зростала, полягаючи в нагляді над усім Секретаріатом ЦК - реальним центром прийняття рішень і контролі за їх виконанням. Кожний із головних соратників Сталіна в післявоєнні роки (Маленков, Жданов і Хрущов) займав у той або інший момент один з чотирьох постів секретарів ЦК партії.

При тих - дуже уривчастих - знаннях про механізм прийняття рішення на найвищому рівні, які ми маємо в своєму розпорядженні, неможливо дати вичерпну відповідь па питання про реальну владу в післявоєнному СРСР. Чи дійсно Сталін був самодержцем, описаним Хрущовим та Джіласом? Або ж лідером меншості в Політбюро, оточеним ворогуючими групами, які виникали в передбаченні швидкого розподілу спадщини і чиї позиції відображали реальні тенденції у виборі рішень з ключових питань того моменту? Ці дві гіпотези не виключають одна одну. Вони дозволяють оцінити складність і витонченість політичної гри Сталіна, якому вдалося так же надійно прибрати до рук вищих воєначальників, овіяних славою Перемоги, як і обернути собі па користь суперництво та амбіції своїх політичних колег, відволікаючи таким чином увагу від соціальних протиріч і відцентрових ідеологічних тенденцій, які виявляться після того великого дня, коли його не стане.

Першою конфліктною ситуацією, в якій Сталін взяв на себе роль арбітра, був спор Маленкова і Жданова, які вважалися після закінчення війни його потенційними спадкоємцями. Сходження обох почалося ще в довоєнні роки. У 1939 р. Маленков був призначений секретарем ЦК і начальником управління кадрів ЦК. Завдяки своїм безперечним організаторським здібностям він отримав під час війни нові відповідальні призначення. Член ДКО, у 1943 р. Маленков був поставлений на чолі Комітету з відновлення звільнених районів. У 1944 р. він очолив Комітет з демонтажу німецької промисловості, який займався отриманням із Німеччини репарацій на користь СРСР. У той час як Маленков, після блискучої партійної кар'єри підіймався все вийде у сфері державного управління, Жданов не менш успішно просувався в структурі партійного апарату. Будучи з 1934 р. секретарем ЦК, членом Оргбюро ЦК і спадкоємцем Кірова на посту першого секретаря ленінградської партійної організації, він зіграв видну роль в чистці місцевих партійних і господарських кадрів в 1936-1938 рр. На XVIII з'їзді партії в березні 1939 р. він був обраний членом Політбюро.

Суперечка між Маленкозим, підтримуваним Берією, Кагановичем і керівниками важкої промисловості, з одного боку, і Ждановом, на боці якого були голова Держплану Вознесенський, Доронін, Родіонов, Ковальов і деякі воєначальники, з іншого, одночасно торкалася, як ми вже бачили, міжнародного становища, а також темпів і шляхів економічного розвитку СРСР в післявоєнні роки. Політичний конфлікт між Маленковим і Ждановом розвивався з кінця 1945 р. навколо суто приватного питання: Жданов і Вознесенський атакували Маленкова у зв'язку з його політикою вивозу німецької промисловості, яка приводила, згідно з їх уявленнями, до жахливого розбазарювання коштів. Мікоян, посланий Сталіним розібратися на місці, повернувся з дуже несприятливою доповіддю, яка свідчила про необхідність відмовитися від політики демонтажу на користь створення змішаних фірм, які б організовували в Німеччині виробництво продукції для СРСР. Сталін підтримав групу Жданова, зняв Маленкова з посади, одночасно вивівши його з Секретаріату ЦК. Протягом двох років Жданов і його помічник М. Суслов, призначений в червні 1947 р. керівником Агітпропу (замість близького до Маленкова Г. Александрова), користувалися довірою Сталіна, очолюючи ідеологічне придушення інтелігенції, національних рухів і згуртування європейських компартій навколо КПРС. Разом з тим у політичному відношенні група Жданова - Вознесенського виявилася дуже різношерстою, об'єднуючи і «жорстких» ідеологів типу Жданова, і таких економістів-реформаторів, як Вознесенський, місцеву володарюючи еліту (ленінградська партійна організація, першим секретарем якої був Жданов) і керівників, які бажали б відновити деяку форму - звичайно, дуже специфічну - законності шляхом «повернення до принципів» перед обличчям ультранаціоналістичного, неленінського дрейфу сталінської влади. Плани цієї групи в області економіки зазнали поразки з ряду причин, зумовлених як катастрофічним погіршенням продовольчого становища в 1946-1948 рр., що дало привід для відновлення жорсткого контролю над селянством, утворенням консервативного фронту керівників промисловості, так і спекуляціями у внутрішньополітичних цілях міжнародною напруженістю. Ймовірно, відносно стратегії економічного розвитку Сталін солідаризувався з прихильниками повернення до волюнтаристської схеми 30-х рр.

У 1945-1946 рр. Сталін дуже майстерно маневрував по відношенню до іншої групи, яка могла б перетворитися на самостійну суспільно-політичну силу, здатну якщо не зібрати разом тих, хто хотів змін, то, принаймні, створити противагу цивільній владі і навіть виступити арбітром у спірних питаннях: щодо ставлення до армії. Хоча в російській історії не існувало путчистської традиції і феномен 1937 р. повинен був, швидше усього, додати впевненості цивільній владі, все ж, і не беручи влади, армія кілька разів, передусім в 1917 р., активно сприяла зміні політичної системи. У 1945 р. радянське керівництво на чолі із Сталіним усвідомлювало, що, стикнувшись із зовнішніми по відношенню до системи реаліями і випробувавши на собі вакуум і некомпетентність цивільної влади в 1941 р. армія могла стати центром кристалізації ідей, небезпечних для режиму. До того ж, користуючись величезним престижем, воєначальники, особливо Жуков, який взяв Берлін, були, принаймні, не менш популярні, ніж цивільні керівники - армія могла вселяти побоювання цивільній владі. Тому вже до 1945 р. були вжито деяких засобів, щоб попередити можливу загрозу з боку військових: ідеологічна інтеграція армії в партію, немилість відносно військових керівників, знеособлення історії війни.

У першому випадку активно проводилася політика масового залучення до партії тих, «хто відзначилися на полі бою»: в кінці 1945 р. демобілізовані військові, що вступили в партію в діючій армії, складали більше 40% загальної чисельності ВКП(6) - 2,5 з 5,7 мли. (усього в партію за час війни вступило біля чотирьох мільйонів нових членів). Велика частка фронтовиків мала два суперечливих наслідки: з одного боку, вона свідчила про те, що партії вдалося забезпечити собі широку присутність в армії; з іншого - мала на увазі, що й армія спроможна впливати на установки партії, якщо воєначальники вирішать мобілізувати своїх «ветеранів», що були розкидані по країні і повернулися до мирного життя. Тому вже до кінця 1945 р. найвидніші воєначальники отримали призначення у віддалені регіони і були майже повністю усунені з політичного життя. Найбільш популярний з них - Жуков - був відправлений командувати спочатку Одеським військовим округом, потім Уральським, і з 1946 р. про нього майже не писали. 4 травня 1948 р. радянська преса не згадала навіть його імені в матеріалах, присвячених річниці взяття Берліна. Вся заслуга розробки плану вирішального штурму Берліна була, природно, приписана Сталіну. Відсторонення воєначальників супроводжувалося знеособленням історії війни, що стало очевидним уже в 1946-1947 рр. У численній «військовій літературі» на першому плані стояли безіменний солдат і партія, що виступала як натхненник і організатор військових операцій, яку ніщо і ніколи не заставало зненацька.

Влітку 1948 р. після дворічної немилості Маленков був повернутий Сталіним до складу Секретаріату ЦК. Через кілька тижнів, 31 серпня 1948 р., раптово помер Жданов, залишивши своїх прихильників беззахисними перед Маленковим, який у співпраці з Берією, керівником всесильного МДБ Абакумовим і, безсумнівно, з благословення Сталіна організовував найбільшу чистку, направлену проти Вознесенського, співробітників з Держплану і Ленінграда - міста, яке завжди було у Сталіна під підозрою. Вознесенський був зміщений і в 1950 р. без суду розстріляний. Загалом «ленінградська справа» коштувала життя кільком сотням партробітників, більшість з яких своєю кар'єрою в цьому місті були зобов'язані Жданову; вона також дозволила усунути інших керівників, які підтримували свого часу Жданова, в числі яких був Голова Радміну РРФСР Родіонов. Всі ці відповідальні працівники були звинувачені у спробі «розвалити соціалістичне господарство методами міжнародного капіталізму» (явний натяк на економічні розходження між Маленковим і Вознесенським в 1945-1946 рр.) і в «змові з прихильниками Тіто, направленій на повалення радянської влади». На перший погляд Сталін не брав участі в цих заходах, однак навряд чи це було дійсно так, враховуючи його могутність і пильний контроль за течією життя країни. Можливо, що саме від Сталіна виходила ініціатива чистки партапарату Ленінграда - міста, чиї боязкі наміри до самостійності вселяли центральній владі побоювання, які ставали мотивом для репресій. Готувалася й «московська справа» у зв'язку із звільненням Г.М. Попова з посади секретаря МК ВКП(б). Але вона не була доведена до «логічного» кінця.

Повернення Маленкова в групу перших осіб країни, усунення Вознесенського та його колег із Держплану співпали з переорієнтацією четвертого п'ятирічного плану у бік надволюнтаристського економічного росту. Одночасно відбувався перехід до децентралізованого і ще більш причепливого контролю різних галузей економіки. Відділ кадрів Секретаріату ЦК, визнаний надзвичайно централізованим і тому неефективним, був скасований, а його функції передані галузевим відділам (важкої промисловості, планування, фінансів і торгівлі, транспорту, сільського господарства і т.д.), покликаним дати більш раціональне кадрове забезпечення кожної конкретної галузі. Ці заходи, що означали повернення до практики другої половини 30-х рр., виражали тверду рішучість партії ретельно стежити за підприємствами, коли визначилося поновлення довоєнної волюнтаристської практики. Хоча Маленков і виглядав як спадкоємець, призначений самим Сталіним, однак останні" в той же час сприяв просуванню Хрущова, який отримав у 1949 р. пости першого секретаря Московського обкому партії і секретаря ЦК після нетривалої і відносної немилості, викликаної голодом на Україні в 1946-1947 рр. Виступи Хрущова із сільськогосподарських питань, його проекти реформ, плити, якщо вони й не знаходили загальної підтримки (проект агроміст був відразу ж знехтуваний), створили йому репутацію «найкомпетентнішого» практика в цій найважливішій галузі.

Суперництво на вищому рівні, безсумнівно, живилося існуванням різних груп всередині зовні монолітної, але насправді дуже неоднорідної партії. У 1945 р. ВКП(б), в яку за роки війни вступило величезне число фронтовиків, що частіше за все не мали ніякої політичної освіти і твердих ідеологічних переконань, нараховувала більше 5,7 млн. членів і кандидатів. Комуністів, що вступили в партію до війни, було не більше 2 млн. У цій оновленій на дві третині партії можна виділити кілька різних груп:

- Перша складалася з комуністів, що вступили у ВКП(б) до війни і продовжували справно виконувати свої функції на територіях, які уникли окупації (біля 1 млн. чоловік).

- Друга група також складалася з комуністів з довоєнним стажем (приблизно 500 тис. чоловік), евакуйованих із зайнятих ворогом областей і прифронтової смуги. Ці люди, повернувшись у свої рідні місця, повинні були влитися в нові парторганізації, створені після звільнення цих районів Червоною Армією.

- Третя група включала в себе членів партії (переважно цивільних, значну частину яких складали жінки), спішно прийнятих на місцях (приблизно 1 млн. чоловік). Розподіл постів і посад між ними і комуністами, що повернулися, відбувався, ймовірно, не без тертя.

- Четверта група була чисельно невелика, але мала сильну підтримку в народі, вона складалася з комуністів-підпільників окупованих територій, пов'язаних із населенням спільно принесеними жертвами і надто незалежних з точки зору центральної влади. Ці комуністи повинні були «повернутися на своє місце», заново навчитися дисципліні, визнати владу цивільних керівників, чию невдачу вони бачили в 1941 р.

- П'ята група, безсумнівно, найбільша за чисельністю (2,5 млн.), об'єднувала військових, що вступили в партію на фронті, які отримали партквиток і можливість просування завдяки своїм подвигам на полі бою або рекомендації вищестоящого воєначальника.

- Шоста група включала комуністів, що вступили в партію після війни. У 1946-1952 рр. прийом, як і в 1938-1941 рр., орієнтувався па «кращих», тобто представників так званої народної інтелігенції - техніків, інженерів, службовців, студентів. З 1,5 млн. нових членів, прийнятих у ці роки, більше двох третин належали до цих категорій.

Для деякої кількості цих «нових» комуністів, чий вік не перевищував тридцяти років і які бажали зробити кар'єру в швидко зростаючому партійному апараті (що нараховував в 1952 р. біля 200-220 тис. звільнених працівників), на початку 50-х рр. існувала реальна проблема просування: переважна більшість відповідальних постів (як на рівні міськкомів і райкомів, так і в центральних органах) були зайняті комуністами «брежнєвського покоління», тобто досить молодими людьми (40-45 років на початку 50-х рр.), які висунулися завдяки чисткам 1936-1938 рр. У післявоєнні роки відмічалася досить висока стабільність партійних кадрів: 61% делегатів XIX з'їзду (1952 р.) за тринадцять років до цього були учасниками попереднього з'їзду, що свідчило, беручи до уваги природні смерті і втрати у війні, про примітну спадкоємність. Ротація перших секретарів парткомів в РРФСР не перевищувала за рік 12-15% від їх загального числа, що було, безумовно, нижчим за показники 30-х рр. Вимушене топтання на місці і нетерпіння цілого покоління людей з дуже різним життєвим досвідом, серед яких було немало працівників, здатних справитися з новими і більш складними задачами, що постали перед партією, являли собою реальну проблему. У гой же час, як і в 30-х рр., кадри відповідальних працівників залишалися дуже вразливими, оскільки були вимушені вдаватися до хитрощів, приховування і приписок, щоб виконати, незважаючи на пасивність маси і скрутне економічне становище, непосильні, як правило, задачі або, принаймні, рапортувати про їх виконання. Ця ситуація, тупикова відразу в економічному, політичному і соціальному планах, змушувала Сталіна, за відсутністю іншого рішення, здатного порвати із системою, встановленою із закінченням непу, розглядати можливість нової чистки, яка дозволила б, як у кінці 30-х рр., не торкаючи основ, оновити політичні, адміністративні, господарські та інтелектуальні кадри держави.

У вересні 1952 р. серія газетних статей попередила комуністів про «проникнення імперіалістичних агентів у ряди партії». Ці статті вінчали розгорну і у в кіпці 1951 р. широку кампанію в пресі проти «злочинної недисциплінованості», «кумівства», «бюрократичного переродження» деяких працівників. У цій напруженій атмосфері 5 жовтня 1952 р. відкрився XIX з'їзд ВКП(б). Учасники вітали Сталіна одностайною овацією, який, однак, доручивши зробити основні доповіді своїм найближчим сподвижникам, обмежився семи-хвилинним заключним словом. Звітна доповідь ЦК була зроблена Маленковим, який повідомив про створення в СРСР атомної бомби і оптимістично оцінив внутрішню обстановку в країні. Обійшовши мовчанням чистки 1948-1949 рр., Маленков зробив акцент на «чудових» економічних результатах п'ятирічного плану, як у промисловості, так і в сільському господарстві. Його і дині критичні зауваження стосувалися перегинів у реорганізації колгоспів і проектів агроміст. Хрущов виступив з доповіддю про Статут партії, в якій він обрушився на різні форми бюрократичного та антидемократичного переродження. Обидві ці доповіді не відкривали, по суті, ніяких нових перспектив ш в економічному розвитку, ні в подоланні соціальної напруженості. Основні нововведення полягали в зміні політичних структур на вершині партійної ієрархії, тобто в самому центрі влади, і були зроблені з особистої ініціативи Сталіна. На чолі КПРС (яка втратила своє визначення «більшовиків») Полі і бюро було замінено значно більш громіздкою Президією, яка нараховувала 36 чоловік (25 членів та 11 кандидатів). Така ж «інфляція» торкнулася Секретаріату ЦК, чия чисельність була збільшена з 5 до 10 членів, і самого ЦК, склад якого подвоївся, досягши 232 чоловік. На XX з'їзді КПРС Хрущов так пояснив значення цих змін: замінивши Політбюро більш широким органом, Сталін відповідно зменшив вплив своїх колег, які тепер були оточені «новаками», більш молодими, менш досвідченими і легше керованими. (Цей процес нагадував еволюцію ЦК в 30-і рр. При Леніні ЦК був нечисленним і активним органом. Згодом його склад був збільшений, щоб ослабити позиції старих більшовиків, які входили в нього і перемістити владу в нові структури, де їх не було.) Очевидну неповороткість Президії Сталін зміг ще раз обернути собі на користь, продублювавши його більш вузьким органом Бюро Президії, дев'ятьох членів якого він призначив особисто. На ділі ж в останні місяці свого життя - як і в попередні роки, - Сталін вирішував усі питання в тісному колі, яке складалося, як правило, з Маленкова, Хрущова, Берії та Булганіна. У результаті Президія, здається, так ніколи й не зібралася в повному складі.

13 січня 1953 р. «Правда» оголосила про викриття «терористичної групи лікарів», у складі якої були названі спочатку дев'ять, а потім п'ятнадцять відомих медиків, з них приблизно половина були євреї. Лікарям було пред'явлене обвинувачення в тому, що, скориставшись своїм високим положенням в Кремлі, вони убили в 1948 р. Жданова і робили замах на життя великих воєначальників (маршали Конєв та Василевський, генерал Штеменко), виконуючи наказ Інтелліджеис Сервіс і єврейської добродійної організації Амерікен Джойит Дістрібьюшен Коміті. У той час, як лікар Тимашук, яка викрила їх. в урочистій обстановці отримувала орден Леніна, обвинувачені, відповідним чином оброблені, зізнавалися у всіх гріхах. Як і в 1936-1937 рр., учасники тисяч мітингів вимагали покарання винних, розширення слідства та повернення до справжньої «більшовистської пильності». «Справа лікарів», закрита після смерті Сталіна, безсумнівно, не стільки продовжувала кампанію проти «космополітів» (що зачепила й кілька східноєвропейських країн), скільки свідчила про виникнення більш важливого руху до нової радикальної чистки партійних і господарських кадрів та інтелігенції. Після розкриття «змови» преса повернулася до тону і лозунгів 1936-1938 рр., вимагаючи «покінчити із злочинною безтурботністю в рядах партії і остаточно ліквідувати всякий саботаж».

Тим часом слідство, що велося під керівництвом Ігнатьєва та його заступника Рюміна, займалося фактами, які сталися до їх приходу в МДБ. Отже, воно могло покласти відповідальність за «втрату пильності» на колишнього керівника держбезпеки Абакумова та його заступника Берію. Проведена в 1951 -1952 рр. в Грузії чистка торкнулася великої кількості мінгрельських кадрів. (Нагадаємо, що сам Берія був мінгрелом і оточував себе земляками.) Висловлена у зв'язку з викриттям «змови лікарів» гіпотеза про міжнародну єврейську змову також могла бути використана проти Берії, який під час війни створив разом з Міхоелсом Єврейський антифашистський комітет для встановлення зв'язків із міжнародними єврейськими організаціями. Отже, очевидно, що в цьому випадку Берія не тільки не брав участь у підготовці чергової чистки, але й міг стати однією з її жертв разом з іншими керівниками, які були предметом особливої турботи Сталіна, в тому числі Молотовим (його дружина-єврейка була депортована), Ворошиловим та Мікояном. Однак, поки ідея широкої змови інтелігентів, євреїв, військових, вищих керівників партії і економіки, партійно-господарської еліти з неросійських республік, що нагадувала про гірші часи єжовщини визрівала, в ніч на 1 березня 1953 р. у Сталіна стався крововилив у мозок. 6 березня ТАРС повідомив, що серце геніального продовжувача справи Леніна, вождя Комуністичної партії та усього радянського народу перестало битися 5 березня в 21 годину 50 хвилин. Тіло Сталіна було перевезене з Кунцева до Будинку Союзів, де перед труною пройшли тисячі людей. Після вимовлених Маленковим, Берією та Молотовим промов труну було встановлено в Мавзолеї, поруч із ленінським саркофагом.


Размещено на Allbest.ru


Случайные файлы

Файл
178934.rtf
ref-14224.doc
61213.rtf
79470.rtf
39102.rtf