Російська імперія на початку XX ст. (61004)

Посмотреть архив целиком














Російська імперія на початку XX ст.


План


  1. Політичні, економічні і соціальні протиріччя

2. "Робітниче питання"

3. Опозиційні рухи

4. Криза 1900-1903 рр.



1. Політичні, економічні і соціальні протиріччя


При розгляді політичного становища в європейських державах початку XX ст. відразу впадають в очі специфічні особливості Російської імперії. У той час, як повсюди в Європі державна влада розвивалася в напрямку парламентаризму та виборних структур. Російська імперія залишалася останнім оплотом абсолютизму, а влада государя не обмежувалася ніякими виборчими органами. У Зведенні законів Російської імперії видання 1892 р. урочисто проголошувався обов'язок цілковитої слухняності цареві; влада його визначалася як "самодержавна й необмежена".

Абсолютні прерогативи царя обмежувалися лише двома умовами, означеними в основному правовому документі імперії: йому ставилося в обов'язок неухильно дотримуватися закону про престолонаслідування та сповідувати православну віру. Будучи наступником і спадкоємцем візантійського імператора, цар-самодержець отримував владу безпосередньо від Бога. З цієї точки зору будь-яка спроба відмови від верховної влади ставала святотатством. У 1907 г. Д.Мережковський писав, що в той час, коли будь-який інший імператор міг силою обставин перетворитися на конституційного монарха, православний государ був позбавлений такої можливості. Подвійна природа його влади перешкоджала будь-якій еволюції, прирікала самодержавство на застій. Непорушність принципу царської влади робила неможливим введення конституційного ладу. Звичайно, самодержавство могло провести реформи зверху, але в його наміри ніколи не входило створення будь-якого конституційного органу, який неминуче став би оплотом організованої опозиції.

У керуванні країною цар спирався на централізований і суворо ієрархі-зований бюрократичний апарат, який виник ще у XVIII сторіччі: міністрів і радників, призначених ним самим, і консультативні органи, до яких входили вищі представники двору та бюрократії. Державна рада була законодорад-чим органом, а члени її, чиновники вищого рангу, призначалися довічно. Думки, висловлювані членами Ради при розгляді законів, ніяким чином не обмежували свободи рішень государя. Виконавчий орган самодержавної держави - Рада міністрів, створена за часів Олександра І, - мала також консультативні функції. Що ж до Сенату, заснованого ще за Петра І, то в кінці XIX ст. він фактично перетворився на орган, виконуючий функції Верховного суду. Сенатори, які призначалися майже завжди довічно особисто государем, повинні були обнародувати закони, роз'яснювати їх, стежити за їх виконанням і контролювати законність цій представників влади на місцях.

Як і в минулому, вищі державні чиновники у переважній більшості були спадковими дворянами. Аристократ ія також займала ключові посади в провінції, і, передусім пост губернатора, відповідального за збір податків та охорону державного майна. Аристокра пя проводила свій вплив і через інститут "предводителів дворянства", які обиралися дворянськими зборами на місцях і затверджувалися царем. Цей інститут, створений за Катерини II, являв собою одночасно виборчий орган дворянського самоврядування та основну ланку адміністративної системи. Єді і на значна зміна даного інституту стосувалася його родового складу, що було джерелом можливого непорозуміння між представниками вищих верств бюрократії та частиною земельної аристократії. Зниження частки представництва землевласників відбувалося паралельно із збільшенням частки міських і промислових власників. Поміщики середньої руки все рідше обирали адміністративну кар'єру, оскільки чиновництво, зі слів одного поміщика з Пензенської губернії, переродилося "на клас позастанових інтелектуалів" і стало тією "непереборною стіною, що розділила монарха та його народ".

Зрештою "великі реформи" царя-визволителя Олександра II, спричинені наполегливою необхідністю пристосувати до вимог сучасної держави юридичні та адміністративні інститути країни, призвели черговий раз до зміцнення вікового союзу між престолом і дворянами, не призвівши на відміну від реформ Петра І до рішучих змін у суспільних зв'язках. Обмеженим і суперечливим характером реформ пояснюється повернення назад, до реакції, яке сталося після вбивства Олександра II. Щоб придушити сплеск опозиції нових верств суспільства - представників ліберальних професій, студентів, купецтва й підприємців, далеких від традиційних соціальних структур, - яким царський абсолютизм відмовляв у будь-якій участі в політичному житті, - Олександр III (1881-1894 рр.) встав па шлях "коптрреформ". Протягом усіх грипаді ія ги років його царювання політиці реставрації самодержавства були підпорядковані всі галузі життя: університети були закликані до порядку й поставлені під урядовий нагляд, в ліцеях була проведена "чистка" від усякого роду педворянських елементів - "дітей крамарів, слуг та інше", посилилася цензура, посилилася русифікація Польщі, Фінляндії, влада адміністрації на місцях була зміцнена введенням інституту земських начальників, також із дворян. Законодавчі акти від 12 червня 1890 р. (відносно земств) і від 11 червня 1892 р. (відносно міських дум) обмежили повноваження цих органів, що були встановлені ще за часів "великих реформ" Олександра II. Із усіх заходів, зроблених з метою зміцнення самодержавства, найбільш непопулярним став, без сумніву, Указ від 14 серпня 1881 р., згідно якого можна було відмі-,нити, оголосивши "частковий" або "повний" надзвичайний стан, і без того куці гарантовані законом права й притягти до військового суду трибуналу винних у політичних злочинах.

Вступ на престол Миколи II (1894 р.) пробудив надії тих, хто, як і раніше прагнув, беручи за зразок суспільні цінності сучасних промислово розвинених країн, до реформ, таких, як відділення релігії від держави, гарантія основних свобод, наявність виборних органів влади, національний суверенітет. На адресу царя надходили прохання, в яких земства висловлювали надію на поновлення і продовження реформ, проведених в 60 - 70 рр. 29 січня 1895 р. Микола II у своїй промові перед представниками земств категорично відмовився від будь-яких поступок і, назвавши їх "безглуздими мріяннями", заявив: "Нехай всі знають, що Я, присвячуючи всі Свої сили благу народному, буду охороняти начало самодержавства так само твердо й неухильно, як охороняв його Мій незабутній, покійний Родитель". На рубежі століть у царської влади була лише одна насущна політична задача - у будь-який спосіб зберегти самодержавство.

Подібно тому, як політична система Російської імперії значно відрізнялася від західної, розвиток капіталізму в країні мав свою специфіку. Якщо в інших європейських країнах промисловість розвивалася природним шляхом і незалежно від держави, то в Росії з часів Петра І вона знаходилася повністю під контролем держави і розвивалася дуже нерівномірно, насамперед в залежності від стратегічних задач уряду. Економічні досягнення самодержавній державі давалися тяжко; вони виснажували народ, не дозволяючи Росії подолати відсталість і наблизитися до найбільш розвинених країн Західної Європи. Протягом всієї першої половини XIX ст. уряд з острахом дивився на розвиток промисловості та його неминучий наслідок - "виразку пролетаріату". Тільки зазнавши жорстокої поразки в Кримській війні, яка виявила всю небезпеку економічного відставання, царський уряд усвідомив насущну необхідність промислового та військового розвитку. Суперництво з європейськими державами змушувало російське самодержавство передусім створювати широку мережу залізниць і фінансувати важку промисловість. Таким чином, залізничне будівництво (тільки за період з 1861 по 1900 р. було побудовано та введено в експлуатацію 51 600 км залізниць, причому 22 тис. з них були введені в експлуатацію протягом одного десятиріччя, з 1890 по 1900 р.) дало значний імпульс розвитку всієї економіки загалом і пере творилося на рушійну силу індустріалізації Росії. Однак протягом трьох десятиріч, почилаючи із дня звільнення селян, зростання промисловості залишалося загалом досить скромним (2,5 - 3% на рік). Економічна відсталість країни була серйозною і іерешкодою на шляху індустріалізації. Аж до 1880 р. країні доводилося ввозити сировину і обладнання для будівництва залізниць. На шляху до реальних змін стояли дві основні перешкоди: перша - слабкість і нестійкість внутрішнього ринку, зумовлена дуже низького купівельною спроможністю народної маси, особливо селянства; друга - нестабільність фінансового ринку і банківської системи, що виключало можливість серйозних капіталовкладень.

Для подолання цих перешкод була потрібна значна і послідовна допомога з боку держави. Вона прийняла конкретні форми в 1880-их рр., а повною мірою розгорнулася в 1890-их рр. Продовжуючи справу, розпочату його попередниками - Ройтерном, Бунті, Вишнеградським, С.Вітте, міністр фінансів з 1892 по 1901 р., зумів переконати Миколу II в необхідності проведення послідовної економічної програми розвитку промисловості. Ця програма складалася з чотирьох основних напрямків:

жорстка податкова політика, яка вимагає значних жертв з боку міського, але особливо сільського населення. Важке податкове обкладення селянства, постійно зростаючі непрямі податки на товари широкого споживання (насамперед державна монополія на горілку) та інші заходи гарантували протягом 12 років бюджетні надлишки й дозволяли вивільнити необхідний капітал для вкладення в промислове виробництво та розповсюдження державних замовлень на промислових підприємствах;


Случайные файлы

Файл
46007.rtf
125933.rtf
123692.rtf
72970-1.rtf
175201.rtf




Чтобы не видеть здесь видео-рекламу достаточно стать зарегистрированным пользователем.
Чтобы не видеть никакую рекламу на сайте, нужно стать VIP-пользователем.
Это можно сделать совершенно бесплатно. Читайте подробности тут.