Утворення і розвиток Київської Русі (59951)

Посмотреть архив целиком









Утворення і розвиток КИЇВСЬКОЇ РУСІ


1.1 Теорії походження Київської Русі


Це одне із найзаплутаніших питаннь у вітчизняній історіографії, що зумовлено відсутністю достатньої джерельної бази, суперечливістю та неоднозначністю відомого історичного матеріалу.

Вперше до питання Русі звернувся літописець Нестор у своїй “Повісті минулих літ” де привів бездоказову легенду про запрошення варягів на Русь. Середньовічні хроністи фундаторами Київської Русі вважали скифів, сарматів, аланів та інших відомих їм народів східної Європи. В сучасній історичній науці існує декілька теорій походження Київської Русі, серед них найпоширенішою є норманьська і антинорманьська.

Норманська теорія. У середині XVIII ст. німецькі історики Г.Байєр та Г.Міллер розробили так звану норманьську теорію. Посилаючись на “Повість минулих літ”, вони стверджували, що державність на землі Київської Русі принесли вихідці із Скандінавії – нормани, які вели активну військову, торгову й політичну діяльність. Нині норманістська теорія втрачає своє наукове значення.

Антинорманська теорія. Започаткував цю теорію у XVIII ст. М.Ломоносов. Антинорманісти стверджують, що:

східні слов'яни були в змозі самостійно утворити свою державу;

що державність – це результат тривалого соціально-економічного, політичного, культурного розвитку, тобто вони мали всі необхідні внутрішні передумови;

державотворчі процеси у східних слов’ян розпочалися ще до появи варягів;

з'явившись на східнослов'янських землях, варяги переслідували свої власні інтереси: захоплення торговельних шляхів, обкладення даниною місцевого населення і т.п.

Антинорманську теорію підтримували у свій час українські історики: М. Костомаров, В.Антонович, М.Грушевський, Д.Багалій та ін.

Компромісна (природно-історична) теорія. Сучасна наука, відкидаючи крайнощі попередніх теорій визначає, що нормани протягом IX-XI ст. відігравали на Русі активну політичну роль і навіть очолили князівську династію (за іншою версією, це були не нормани, а представники слов'янських племен ререків з Південної Прибалтики). Однак це не вони стали засновниками Київської Русі, будучи насамперед професіоналами, готовими служити кожному хто потребував їхніх умінь і міг заплатити за їхні послуги. Насправді, держава на українських землях почала формуватися задовго до IX ст. як наслідок економічної, політичної та етнокультурної консолідації східного слов'янства. Цей процес був складним і тривалим, його перші ознаки виявляються ще в Антському об'єднанні (II – поч.VII ст.)

Хозарська теорія. Її автор професор Гарвардського університету О.Пріцак, який виводить коріння Київської держави з Хозарського каганату. На його думку, поляни були не слов'янами а різновидом хозар, а їхня київська гілка – спадкоємницею роду Кия, який заснував Київ у VIII ст. Однак, ця версія не витримує критичної перевірки. Археологічні пам'ятки хозарської (салтово-маяцької) культури в Києві зустрічаються надзвичайно рідко і не становлять навіть відсотка від загальної кількості знахідок.

Походження терміна “Русь” Походження цього терміна на сьогодні ще остаточно не з'ясовано. Прихильники норманської теорії вважали , що Русь отримала назву від “ Руотси” – це фінська назва шведів у середині XI ст. Антинорманісти стверджували, що назва “Русь” слов'янського походження, оскільки тісно пов'язана з назвами річок Рось, Руса, Роставиця у Центральній Україні . На думку істориків Б.Д.Лановика, М.В.Лазаровича, з VII ст. цим терміном називали групу східнослов'янських племен Середнього Подніпров'я (Київщина, Чернігівщина, Переяславщина). Першими серед східнослов'янського населення стали називати себе русама поляни. Деякі науковці вважають, що поляни перебрали на себе ім'я одного із племен, що проживало уздовж річки Рось. З розширенням Київської Русі, цей етнонім, що став їх самоназвою і поширився на всю територію розселення східнослов'янських племен.

Пізніше, занепадом державності на українських землях скористалися володимиро-суздальські, а згодом і московські князі, які претендували на культурну спадшину всієї старої Русі, її історію, традициї. Після входження України до скаду Московської держави (к. XVIII ст.) її в офіціальному діловодстві стали називати Малоросією. Впродовж XVIII ст., у добу піднесення Російської імперії, вона остаточно привласнила політичну і культурну спадщину Київської Русі.

Отже, історично склалося, що назва нашої Батьківщини протягом тривалого часу мала дві назви – Русь і Україна.Перша з них тепер уже стала історичною, а друга – остаточно утвердилася як національне найменування.

Вперше назва Україна (Оукраина) зустрічається у 1187 р. у Київському літописі в значенні “край”, “земля” і стосувалася середньої Наддніпрянщини. У пізніших літописах термін “Україна” персоніфікується і вживається як власна назва всієї території, де проживав український етнос.

Етапи розвитку Київської Русі. В українській історіографії історія Київської Русі поділяється на три періоди.

Перший – з 882 р. коли на престол сів Олег – до смерті Святослава у 972 р. Протягом цього періоду (майже 100 років) відбувається значне розширення території Київської Русі, об'єднуються землі і племена Подніпров'я: поляни, древляни, сіверяни. За часів правління Олега, Ігоря і Святослава були приєднані до Русі землі уличів, тиверців, вятичів, Білу Вежу, Тмутаракань.

Другий період – розквіт Київської Русі. Це роки коли при владі знаходилися князі Володимир (980-1015 рр.) і Ярослав Мудрий (1019-1054 рр.). Це період найбільшої могутності Київської Русі . Розширювалися кордони держави : приєднані землі волинян, білих хорватів, окремі землі Балтії. Проводяться суттєві внутрішні реформи з метою укріплення і централізації влади. У 988 р. Володимир приймає християнство. Поступово родовий принцип управління змінюється державним. Варязьку аристократію витісняють дружинники і бояри місцевого походження. Стабілізується державна територія і кордони, удосконалюється державний апарат. Формується вотчина і феодальні відносини, які були юридично закріплені у зводі законів “Руська правда” (1015 р.)

Третій період – феодальна роздробленість Київської Русі (друга половина XI – перша третина XII ст.) – час правління Ярославовичів та їхніх нащадків. У політичному житті цей період характеризується центробіжними тенденціями. У господарській сфері – пануванням феодальної власності на землю, формуванням великого вотчинного землеволодіння, зростанням продуктивних сил у сільскому господарстві і ремеслі. В XIII ст. влада великого київського князя стала номінальною. З'являється більше півтора десятка суверенних князівств, у тому числі шість на території сучасної України – Київське, Чернігівське, Переяславське, Галицьке, Волинське, Турово-Пінське.


1.2 Утворення держави Київська Русь


Протягом VII-VIII ст. союзи східнослов'янських племен перетворювалися на протодержавні утворення – племенні княжіння, які згодом об’єдналися у державу. До утворення Київської Русі у східних слов'ян існувало 14 великих племінних об'єднань.

Археологічні знахідкі, знайдені в південно-західних районах розселення східних слов’ян, свідчать, що їхня матеріальна культура має багато спільних рис. Тобто в VІІІ ст. на землях полян, древлян, волинян, уличів, тиверців, східних хорватів сформувалася фактично єдина археологічна культура з незначними відмінностями. Вона характеризувалася одинаковим рівнем соціально-економічного розвитку племінних об’єднань, подібними рисами в будівництві житла, виробництві, поховальних обрядах. Така подібність була важливою передумовою створення єдиної східнослов’янської держави із центром у південно-західному регіоні.

Початок створенню у південно-західному регіоні руської держави поклали союзи племен. Одним із найдавніших племінних союзів був дулібський. Політичним центром дулібів було Зимнівське городище, розташоване у верхів'ях Бугу. Однак на початку VII ст. авари розгромили дулібів. За цих умов державотворчий процес у слов'ян очолили поляни.

Велике значення для процесу формування східнослов'янської держави мало заснування Києва наприкінці V – на початку VI ст. Літописна легенда розповідає про заснування Києва братами Києм, Щеком, Хоривом та їхньої сестрою Либіддю. Кий, перший князь полянського союзу племен, побувавши на службі у Візантії, заснував городок Києвець на Нижньому Дунаї, але не зміг там закріпитися і вирушив до Подніпров'я де заклав Київ.

У “Повісті минулих літ” згадується про формування на середину IX ст. трьох державних об'єднань: Куявії (полянські землі із центром у Києві), Славії (ільменські племена із центром у Новгороді) та Артанії (ймовірно, територія північно-східної Русі або Приазов'я). Приблизно одночасне формування державності у полян із центром у Києві та в ільменських слов'ян із центром у Новгороді викликало дискусію навколо питання які саме східнослов'янські землі відіграли провідну роль у процесі утворення Київської Русі – північ (Новгород) чи південь (Київ).

Політика об'єднання земель навколо Києва активно проводилася останніми представниками місцевої київської династії. Нащадками Кия (Києвичів) були, ймовірно, Аскольд і Дір (40-80-ті роки IX ст.), за князювання яких поляни звільнилися від сплати данини хозарам. Внутрішньої стабільності досягла держава за часів Аскольда, який воював з племенами деревлян і уличів, домігся визнання Русі найвпливовішими державами того часу – Хозарським каганатом і Візантією. В результаті вдалих походів на Візантію було укладено вигідні договори, Київська держава утвердилася на узбережжі Чорного моря, яке в деяких джерелах того часу йменувалося Руським морем.


Случайные файлы

Файл
123681.rtf
102462.rtf
166829.doc
ANALIT.DOC
31659.rtf




Чтобы не видеть здесь видео-рекламу достаточно стать зарегистрированным пользователем.
Чтобы не видеть никакую рекламу на сайте, нужно стать VIP-пользователем.
Это можно сделать совершенно бесплатно. Читайте подробности тут.