Становище Німеччини напередодні Другої світової війни (59661)

Посмотреть архив целиком

Розділ 1. Становище Німеччини напередодні приходу до влади нацистів


Веймарська республіка не виправдала сподівань німецького народу. Люди стомилися від політичних криз та економічної нестабільності. Ситуацію значно ускладнила «велика депресія» 1929 – 1933 рр., яка фактично розвалила німецьку економіку, а також значно активізувала праві партії, зокрема і НСДАП, на чолі якої стояв Адольф Гітлер. На додаток до того ніхто не відміняв виплату Німеччиною репарацій, які в такій ситуації, як і на початку 20 – х років, були просто непосильним тягарем для держави і німецького народу. І це все поряд з тим, що обсяг промислового виробництва скоротився на 40%, прибутки трудящих зменшилися на 42%, кількість безробітних досягла 6 млн. чоловік[1;192]. Ситуація була надскладною. Здавалось, що німецька економіка буде прямо таки знищена під час цього безприкладного в історії скорочення виробництва. На протязі кількох років інвестування капіталу було нерентабельним; збут на внутрішньому та зовнішньому ринках дуже сильно загальмувався. Передусім гинули середні підприємства; застарів з такими труднощами створений виробничий апарат, так як не могли проводитись нормальні амортизаційні відрахування та обновлення основного капіталу. За рівнем промислового розвитку Німеччина була відкинута більш ніж на три десятиріччя назад. Все промислове виробництво було підірване. Промисловість обмежилась випуском самих необхідних предметів вжитку: виробництвом продовольчих товарів та деяких промислових товарів широкого вжитку, в той час як типові для розвиненої промисловості країни галузі виробництва, такі, як будівнича індустрія, електротехніка, загальне та транспортне машинобудування та інші, все більше занепадали. Основний капітал не обновлявся, відбувалося проїдання матеріальних цінностей і робились спроби зберегти залишки підприємств прямо таки докапіталістичними методами[7;8]. Все частіше питання життя країни вирішувалися надзвичайними декретами. Для прикладу, у 1930 році рейхстаг прийняв 52 закони, з них 5 надзвичайних, в 1932 році – 5 законів при 60 надзвичайних[1;192]. Таким чином уряд, на чолі якого стояв Брюнінг, «привчав» народ до анти парламентських методів правління, чим значно полегшував життя нацистам в майбутньому.

Економічна політика Брюнінга довгий час базувалась на збереженні монопольних цін. Лише у 1931 році надзвичайним декретом було дещо знижено ціни на товар, але разом з тим знижено і заробітну плату до рівня 1927 року. Це посилило конкурентоспроможність німецьких товарів на світовому ринку, але знизило купівельну спроможність населення[2;212]. В такому випадку ми можемо говорити про зростання прибутків великих підприємств, але з погляду рядового споживача криза посилилась.

В 1931 році поглибилась кредитно – фінансова криза, цілий ряд банків зазнали банкрутства. В зв’язку з цим було призначено комісара для нагляду за банківською системою держави. Результатом брюнінгової політики «оздоровлення» стало заволодіння державою 90% капіталу другого по величині в країні Дрезденського банку, врятування від банкрутства Берлінського банку, двох найбільших пароплавних компаній – «Гапаг» та «Північно – німецький ллойд», ряду сільськогосподарських латифундій, а також концерні Рьохлінга та Борзіга, відвернуто крах найбільшого в Європі Сталевого тресту. Сталевий трест та Дрезденський банк фактично перейшли до рук держави[2;212]. До речі Сталевий трест об’єднував в собі половину всіх металургійних підприємств Німеччини[1;183].

Таким чином ми можемо говорити про те, що такі дії уряду врятували німецьку економіку від повного розвалу, але разом з тим дозволили державі значною мірою механічно регулювати економічне життя, активно в нього втручатися, нав’язуючи свої правила гри. Загалом держава брала участь в 583 акціонерних товариствах з капіталом більше 5 млрд. марок[2;212].

Поспішаючи в боротьбі з інфляцією, Брюнінг розраховував, що іноземні банкіри оцінять його зусилля по стабілізації марки і державного бюджету, нададуть нові кредити і послаблять свою позицію щодо репараційного питання. Прийнявши у 1930 році план Юнга1, Німеччина не збиралась його виконувати. Брюнінг вперто шукав шляхи відстрочки виплат. У 1931 році Німеччина фактично припинила виплату репарацій[2;213]. Отже, можна припустити, що іноземні банки були дуже незадоволені, адже в умовах економічної кризи ці гроші були б зовсім не зайвими. Першими відреагували США і ввели проти Німеччини економічні санкції [2;213]. За такої ситуації уряд Брюнінга втрачає довіру великих німецьких промисловців, а підтримки населення він і не мав. Тому на кінець 1931 року всередині блку, який підтримував Брюнінга, почали з’являтися відцентрові тенденції, значноь активізувалась профашистськи настроєна частина депутатів[2;213]. На додаток до цього в жовтні 1931 року було створено «Гарцбурзький фронт». В ньому були представлені всі націоналістично налаштовані партії, починаючи з Німецької націоналістичної народної партії Гугенберга до Націонал – соціалістичної робітничої партії Гітлера. В цілому картина склалася така: націоналістичні партії зробили в боротьбі з опонентами те, чого ті не змогли зробити – об’єднатись в один кулак. Проте, знову ж таки через особисті амбіції Гітлера та Гугенберга «Гарцбурзький фронт» розпався. Не зважаючи на це, Гітлер все частіше і частіше вимагав відставки кабінету Брюнінга. Він міг собі це дозволити, адже після виборів 14 вересня 1930 року НСДАП була однією з найчисельніших партій у рейхстазі – 107 мандатів[2;218]. Більше представників у парламенті мала лише соціал-демократи – 143 мандати. Гітлер вимагав віддати керівництво державою в руки тих, кого природа дійсно наділила особливими дарами[3;447].

Нацисти швидко набирали популярність серед великих промисловців, навіть тих, хто раніше скептично відносився до здатності Гітлера створити для своєї партії масову базу[2;213]. Гітлера підтримали такі промислові та фінансові магнати як Шахт, Тіссен, Кірдорф, Флік та інші.

На цих таки виборах партія «Центр», представником якої був Брюнінг, отримала 87 мандатів, а отже уряд не мав більшості у парламенті. Звідси висновок, що кабінет Брюнінга існував лише за підтримки президента[2;211]. Коли під Гінденбургом «захитався трон» Брюнінг всерйоз злякався. Без підтримки президента і великого капіталу уряд не міг довго існувати. А незадоволення урядом росло… Політика східної допомоги, що посилилась при Брюнінгу,потребувала багатомільйонних видатків на ліквідацію заборгованості східних німецьких землеробів, проте далеко не всі побажання східних аграріїв, яким були нанесені збитки, могли бути задоволені. Не вдалось також завадити тому, що аграрії земель східніше Ельби, які переважали в Імперському землеробському союзі, уже в 1931 році вступили в стійку опозицію Брюнінгу і при цьому знайшли розуміння в Гінденбурга, який, будучи господарем помістя Нойдек у Східній Прусії, особливо піддавався впливу з боку своїх однодумців[6;28].

Зростаюча неприязнь до Брюнінга проявилась і з боку промисловців. Багато з них до цього часу сподівались, що прийняті урядом економічні заходи та надзвичайне законодавство ще більше скоротять рівень заробітної плати та соціальних допомог. Але найбільші труднощі полягали в тому, що разом з економічною кризоюпрокотилась хвиля об’єднань та закриття великих підприємств та банків і одночасно, завдяки державній санації, відбулося масштабне втручання держави в макроекономіку, що у все більшій мірі порушувало принцип ліберально – капіталістичного приватного підприємництва. Хоча численим підприємцям все частіше доводилось створювати концерни, вони звинувачували Брюнінга у державному соціалізмі[6;28]. В циркулярному листі Імперського об’єднання німецьких промисловців різко критикувалась економічна політика Брюнінга[6;29].

Отримавши можливість втручатися в економіку, уряд Брюнінга не приминув нею скористатися, за що платою стала його відставка в кінці травня 1933 року. Що стосується аграріїв і рейхсверу, то вони сприяли падінню Брюнінга[6;29].

Старання Брюнінга в умовах парламентаризму і партійної демократії вивести з криз державу та забезпечити за допомогою ефективного економічного та бюрократичного апарату необхідні, здавалось би, міри по санації системи не виявилися б даремними, якби було швидко досягнуто успіху і задоволено очікування нетерпеливих народних мас. Між тим, радикальні партії обох напрямків робили все, щоб систематично підривати довіру до уряду. Дефляцій на фінансова політика Брюнінга, яка в надлишковій мірі спиралась на само оздоровлення економіки, виявилась фатальним і помилковим рішенням; вона посилила головний недолік його методів стабілізації обстановки, що заключався у відсутності опори на суспільні групи, що здатні витримати таке навантаження[6;30].

Новий уряд очолив фон Паппен, теж представник партії «Центр», але профашистськи налаштованої її частини. Проте становище кабінету фон Паппена було не набагато кращим за становище кабінету Брюнінга. Враховуючи помилки попередниката під тиском преси Паппен висунув більш активні програми створення державою робочих місць. Це стало прийнятним для промисловості не лише завдяки виділенню надзвичайних кредитів (у вигляді податкових чеків) на створення додаткових робочих місць, але й завдяки дозволу, у випадку найму більшого числа працівників підприємцями, скоротити наполовину тарифні ставки. В результаті у профспілках не без підстав заговорили про спроби побудови економіки «за рахунок найманих працівників»[6;28]. В таких умовах соціал-демократи і комуністи зі всією злістю взялися за уряд фон Паппена.


Случайные файлы

Файл
6807-1.rtf
164278.rtf
58337.rtf
73661.rtf
28310.rtf




Чтобы не видеть здесь видео-рекламу достаточно стать зарегистрированным пользователем.
Чтобы не видеть никакую рекламу на сайте, нужно стать VIP-пользователем.
Это можно сделать совершенно бесплатно. Читайте подробности тут.