Соціально-економічний розвиток Російської імперії після реформ 60-х років ХІХ століття (59588)

Посмотреть архив целиком

11

















Курсова робота

на тему:

Соціально-економічний розвиток Російської імперії після реформ 60-х років ХІХ століття




План


Вступ

1 Буржуазні реформи 60-х рр

1.1 Земська реформа

1.2 Судова та фінансова реформи

1.3 Реформи в галузі народної освіти та друку

1.4 Військова реформа 1861-1874 рр. Російської армії

1.5 Зміни в системі управління містами в 70-х рр. ХІХ ст

2 Соціально - економічний розвиток Російської імперії після реформ 60-х років ХІХ століття

2.1 Промисловість

2.2 Аграрно-селянське питання

2.3 Соціальний склад населення на кінець ХІХст

Висновки

Список використаної літератури.



Вступ


Проблема становлення та розвитку соціально-економічних відносин, як об’єкт дослідження привертає увагу науковців оскільки ці процеси є основою функціонування держави.

Історія соціально-економічного розвитку Російської імперії активно розвивається багатьма істориками протягом останніх двох століть. З огляду на сучасний етап історичного розвитку Росії, проблема вивчення історії соціально-економічного розвитку є, актуальною оскільки ці дві складові є основою формування і перспектив розвитку будь-якої держави. Велике значення у розвитку Росії 19ст.,мали реформи 60-70-хрр.,що стали основою формування капіталістичних відносин. В умовах перебудови економіки значною мірою зростає доля промисловості в економіці Росії за рахунок іноземного капіталу, внутрішніх інвестицій держави створення системи кредитування до цього ж у пореформений час велика кількість безземельних селян отримують роботу, як наймані працівники, що в майбутньому склали частково промислову буржуазію та промисловий пролетаріат.

Об’єктом дослідження роботи є процес соціально-економічного розвитку в другій половині ХІХст.

Предметом дослідження є напрями та форми соціально-економічного розвитку у пореформений період.

Хронологічні межі дослідження обумовлені тим, що в 60-хрр.,ХІХст.,була проведена низка буржуазних реформ, що помітно вплинуло на подальший розвиток країни. А в 1900р. розпочалась економічна криза.

Мета дослідження полягає у визначенні напрямів та форм соціально-економічного розвитку в пореформений період.

Завдання підпорядковані поставленій меті.

Передбачено: проаналізувати етапи буржуазних реформ; визначити їх вплив на подальший розвиток країни.

Методи дослідження. Методологічну основу дослідження становлять принцип історизму, котрий тісно поєднується з конкретно-історичним, структурно-функціональним, історико-порівняльним і хронологічним, ідентифікаційним та проблемно-соціологічним методами.

Історіографія. Питання соціально-економічного розвитку в Російській імперії розглянуто в ряді праць радянських та російських дослідників.

Серед дослідників радянської епохи необхідно виділити наступних: Антонов В., Наумова Г.Р., Кірюшенко Н.В., Захарова Л., Тюковкін В., та ін.

Так Кірюшенко Н.В., описав соціально-економічне положення Російської імперії, яка давно вже потребувала реформування.

Серед сучасних дослідників питання соціально-економічного розвитку Російської імперії займаються: Іванов А.А., Клєйн Б.С., Федорова В.А., Кучу мова А.І., Іскандеров А.А., Головатенко А., та ін. Так, Іванов А.А. описує життя на селі Поволжя та Приуралля. Федорова В.А., в книзі Історія Росії ХІХ-початку ХХ століття надає велику увагу реформам 1863-1874 рр. та їх впровадженню та наслідкам. Захарова Л.Г. звернула свою увагу на процес проведення виборів, в уїзні та земські установи, та чітко окреслила коло виборців. Треба сказати, що земська реформа не поширювалась на Сибір, Архангельську, Астраханську та Оренбурзьку губернії, де не було чи майже не було поміщицького землеволодіння, а також на національні окраїни Росії-Польшу, Литву, Кавказ, Казахстан та Середню Азію. Федорова В.А., розглядаючи військову реформу звертає нашу увагу на зроблені зрушення, бо інакше, як ми знаємо обставини які склалися у Російської імперії бажали очікувати кращого.

Так командний склад російської пореформеної армії був представлений переважно дворянами, хоча нормально кожний солдат мав можливість дослужитися до офіцерського звання. Захарова Л.Г., також розглянула в своїй роботі питання розвитку в Росії у 60-90 х роках ХІХ століття.

Праці цих вчених, читаючи та аналізуючи які ми можемо уявити собі цілісну картину історичного розвитку Російської імперії під час впровадження на її теренах буржуазно-демократичних реформ, вони показали основні проблеми, які потрібно було вирішувати не тільки у столиці, а саме на місцях.

Практичне значення роботи: Ця робота може бути використана студентами при підготовці до семінарських занять, написання рефератів, доповідей тощо.



1 Буржуазні реформи 60-х рр


1.1 Буржуазні реформи 1863-1874рр. Земська реформа в області місцевого управління


Відміна кріпосного права в Росії викликала необхідність проведення реформ в області місцевого управління ,суду , освіти, фінансів, в військовій справі. Для буржуазних реформ 1863-1874рр.,характерні їх незавершеність, непослідовність та вузькість.

Міністр внутрішніх справ П.А. Валуєв, призначений головою комісії для підготовки реформи місцевого управління, був відомий своїми консервативними поглядами. До березня 1863р., був створений проект «Положення про губернські та земські установи» ,який після обговорення в Державній раді 1січня 1864р.,був затверджений Олександром ІІ, та отримав силу закону. Вибори в уїзні земські збори проводились на трьох виборчих з’їздах (за куріями).Всі виборці ділились на три курії:1)уїзних землевласників, 2)міських виборців та,3)виборних від сільських товариств. В першу курію входили всі землевласники які мали не менше 200 десятин землі. Цю курію представляли переважно дворяни – землевласники та велика торгівельно-промислова буржуазія. Другу курію представляли купці всіх трьох гільдій, власники, торгівельних і промислових підприємств у містах з річним доходом більше 6 тис., руб.,а також власники міського нерухомого майна вартістю не менше 500 руб., в дрібних та 2 тис., у великих містах. Третя курія складалася з представників сільських товариств, головним чином селян. Однак по цій курії могли балотуватись також і місцеве дворянство, духівництво, як і представники «сільських товариств».[3,16 ]

Положення 1січня 1864р., про земські установи, введення земств було передбачено в 34 губерніях, тобто приблизно в половині губерній країни. Земська реформа не поширювалась на Сибір, Архангельську, та Оренбурзьку губернії, де не було чи майже не було поміщицького землеволодіння, а також на національні окраїни Росії: Польщу, Литву, Кавказ, Казахстан та Середню Азію. Так у 1871р., в Москві при чисельності її населення в 602 тис.,- право обирати та бути вибраними до державної думи мали лише 20,6 тис., людей,(близько 3,4%) з яких 446 чоловік складали перші виборчі збори, 2220-друге та 18 тис., чоловік-третє.


1.2 Судова та фінансова реформи


У 1861р.,Д державній канцелярії було Доручено розпочати розробку основних положень перебудови судового законодавства Росії.

20 листопада 1864р., Олександром ІІ затвердив судові статути. Вони вводили коронний та мировий суди. Коронний суд мав дві інстанції : першою був окружний(звичайно в кожній губернії, яка складала судовий округ), друга судова палата, яка об’єднувала декілька судових округів.

Судові статути 1864р.,вводили інститут присяжних повірених, адвокатуру, а також інститут судових слідчих-чиновників судового відомства, яким передавалось вилучене зведення поліції попереднє слідство з карних справ.

Виданий 17 квітня 1863р.,закон виділяв громадське покарання за вироком цивільних та військових судів плетьми, шпіцрутенами, кінсками,, клеймування. Тілесні покарання зберігались , як заміна позбавлення волі для непривілейованих прошарків населення –до 100 ударів розгами волосних судів. Розги застосовувались до штрафних солдатів та матросів ,каторжників, з сильним та ув’язненим до арештантських відділень.

Проведення в 60-х роках ХІХ ст., серії фінансових реформ було спрямовано на централізацію фінансової справи і торкнулося головним чином апарату фінансового управління. Наказом 1860р.,було затверджено створення Державного банку який замінив попередні кредитні установи-земський та комерційний банки, зовнішня скарбниця та прикази громадського прозріння. Державний банк отримав право кредитування торгівельних та промислових закладів. Впорядкований був державний бюджет. Розпорядником усіх прибутків та витрат став міністр фінансів. Була відмінена система відкупів, за якою велика частина податку йшла не в казну, а в кишені відкупників.

Більша частина податків та зборів припадала на долю податного населення. Зберігалася стара система, впроваджена ще Петром І , подушна подать для селян, міщан ремісників. Привілейовані прошарки населення (дворяни, духівництво, купецтво) від неї були звільнені. Подушна подать, оброчні та викупні платежі в 60-70-х рр. ХІХ ст., складали більше 25% державних прибутків, однак основну їх частину (більше 50%) складали косвені податки, які теж виплачувало податне населення. Більше 50% витрат в держбюджеті йшло на утримання армії та апарату управління, до 35% на виплату відсотків по держборгам, видачу субсидій та інше. Витрати на народну освіту, медицину складали менше 1\10-держбюджету.[8,453]


1.3 Реформа в галузі народної освіти та друку


Народна освіта завжди розглядалась самодержавством як важливий інструмент ідеологічної обробки народних мас-виховання в них відданості «вірі, царю та батьківщині». 14 червня 1864р.,було видано «Положення про початкові народні училилища». У пореформеній Росії існувало три типи початкових шкіл: затвердженні міністерством народної освіти (міністерські),земствами (земські) та церковноприходські. За статутом 1864р.,гімназії поділялись на класичні та реальні, і ті і інші семикласні. У гімназіях навчались діти головним чином дворян та буржуазії. Так, у 1874р.,у класичних гімназіях діти дворян та чиновників складали -59%,духівництва-6%, міської буржуазії-28%, селян-5%, інших-2%. У реальних гімназіях діти дворян, складали-53%, духівництва-3%, міської буржуазії-33%, селян-7%,інших-4%. 10 листопада 1862р.,був затверджений статут жіночих гімназій, за яким затверджувались гімназії(також семирічні) для дівчат, однак з більш скороченою, порівняно з чоловічими гімназіями, програмою викладання загальнонаукових дисциплін. Під впливом студентських виступів 1861р.,уряд приступив до розробки проекту реформи вищої школи. Статут 1863р.,надавав університетам доволі широку автономію. Рада університету отримувала право самостійно вирішувати усі наукові, учбові та адміністративно-фінансові питання. Це питання як присудження наукових ступенів і знань, розподілення державних коштів по факультетам, поділ самих факультетів за відділеннями, заміна одних кафедр іншими, відправка молодих вчених на стажування за кордон. Дія університетського статуту розповсюджувались на 6 університета: Московський, Петербурзький, Казанський, Харківський, Київський і на відкритий у 1862р.,в Одесі Новоросійський університет;Дерптський, Гельсингфортський університети мали свої статути. Статут 1863р., дозволяв університетам мати п’ять факультетів: фізико-математичний, медичний, юридичний, історико-філологічний та факультет східних мов.[4,17]

Замість нового цензурного статуту, введення якого вважалось несвоєчасним та небезпечним, було вироблено проект «Тимчасових правил» про цензуру, затверджених царем 6 квітня1865р., діяли 40років,відміняли попередню цензуру для оригінальних творів не менше 20 аркушів. З кінця 60-х років уряд видає серію законів та постанов, які збільшували міри адміністративного впливу на друк. Закони 1868-1872рр., надавали право міністру внутрішніх справ забороняти рознічну торгівлю газетами, передавати справи про закриття «неблагонадійних» органів друку не у суд, а до Кабміну.


1.4 Військова реформа 1861-1874рр. Російська армія у другій половині ХІХст


В середині 60-х років була проведена реформа військово-навчальних закладів. За законом 1874р.,військова повинність поширювалась на усе чоловіче населення, яке досягло 20-річног віку, не залежного від соціального походження. Для сухопутних військ встановлювався 6-річний термін дійсної служби і 9-років перебування в запасі, для флоту 7- років дійсної служби і запасу громадяни зачислялись і перебували до 40-річного віку. Від дійсної служби звільнялись в першу чергу чоловіки, які мали пільгу за сімейними обставинами. За законом 1874р., від військової повинності звільнялися духівництво, представники деяких релігійних сект та організацій, народи Середньої Азії, Казахстану, деякі народності Кавказу та Півночі.

Командний склад російської пореформеної армії був представлений переважно дворянами, хоча формально кожний солдат мав можливість дослужитися до офіцерського звання.[1,194]

Істотні зміни відбулися в озброєнні армії. На озброєння поступила гвинтівка. Артилерійський парк замінювався системами гармат, почалось будівництво парового військового флоту.

В кінці ХІХ ст., в російській армії були проведені слідуючи зміни. За новим військовим статутом 1888р., встановлювався 5-річний термін дійсної служби та 13-річний термін перебування в запасі для всіх родів військ з послідуючим зарахуванням до ополчення. Придатний до служби числився в ополченні до43-років; з 20 до 21-року збільшувався призовний вік на дійсну службу; в 2-4 рази збільшувався термін служби для людей які закінчили середні та вищі навчальні заклади, а також для вільновизначившихся.


1.5 Зміни в системі управління містами в 70-роки ХІХ ст


У процесі проведення селянської реформи, яка скасувала кріпосне право, 20 березня 1862-р.,зявилося, імператорське повеління приступити до вдосконалення міського управління.

26 квітня міністр внутрішніх справ П. Валуєв запропонував губернаторам сформувати у кожному місті особливі комісії з досвідчених громадян, які володіли нерухомим майном, для вироблення своїх пропозицій. У документі обґрунтувалися причини необхідності реформування міського самоврядування. «Центральний апарат, - зазначалося в ньому, - виявився неспроможним розвивати господарство у пореформених містах і містечках, через те, що ці функції повинні виконуватися місцевими органами управління. Було створено 509 комісій, які працювавши досить плідно, опублікували свої пропозиції окремими виданнями.[8,443]

У виробленому проекті реформи давалося визначення поняття «міська громада». До нього входили всі міські мешканці, котрі виконували повинності, володіли майном чи займалися підприємницькою діяльністю.

Основною умовою надання виборчих прав була сплата податків до місцевих скарбниць, а тому виборцями вважалися власники нерухомості та особи які викупали посвідчення купців 1-ї і 2-ї гільдій, торгові ліцензії чи промислові патенти, та на час виборів досягли 21-річного віку і мали дворічний ценз осілості. За введення майнового цензу висловилася переважна більшість комісій і тільки Чернігівська наполягала на пріоритетності освіченості.

Місцеві органи наділялися як розпорядчими так і виконавчими функціями. Перші покладалися на загальні думи, які формувалися усіма виборцями. Вони мали обговорювати і приймати постанови, що стосувалися господарства і житедіяльності міст, контролювали роботу виконавчої влади, призначати посадових осіб, організовувати і проводити вибори.[10,152]

Згідно з проектом, голови повинні були обиратися для кожної думи, щоб розмежувати функції розпорядчої і виконавчої гілок влади. Така система з самого початку закладала основу для створення конфліктних ситуацій у стосунках голів оскільки загальній думі належала другорядна роль, а голова розпорядчої, перетворювався у вищу посадову особу міста з правом одноосібного прийняття рішення. Голова розпорядчої думи міг ігнорувати постанови загальної думи. Хоча саме остання звітувалася перед вищими державними інстанціями.

До державних функцій належали контроль за дотриманням торгівельно-промислового законодавства, виконання військових повинностей, сприяння у роботі державним і земським установам. До громадських обов’язків належало ведення комунального господарства, благоустрій міст, забезпечення населення продуктами харчування. Організація протипожежної охорони, народної освіти, медичного обслуговування тощо.[2,225]

У новій редакції стала помітною тенденція протекціонізму стосовно дворянства. Ця категорія отримувала виборче право за наявності у містах нерухомого майна, ценз осілості при цьому був не обов’язковим.

Перероблений і доповнений проект 20 березня 1869р., знову надійшов до Державної ради. Для його вивчення було створено досить авторитетну комісію, яку очолив князь С. Урусов. До її складу ввійшли голови столиць й Одеси , великий князь Костянтин Миколайович та інші реформатори, котрі підтримали запропоновану виборчу процедуру. Дискусія виникла лише стосовно дворічного цензу осілості для торгово-промислової буржуазії. Було прийнято пропозицію міського голови м. Череповця і старости Вознесенського посаду щодо відміни цензу осілості для купецтва, тому що якраз представники цього прошарку населення давали найбільше надходжень у міську казну у вигляді податків і були зацікавлені в ефективній діяльності органів самоврядування. Ідею введення територіального принципу групування виборців, ініційовану цими ж людьми, не підтримали – залишалася західноєвропейська система трикурійного поділу.

Для піднесення авторитету самоврядних структур і зближення розпорядчих і виконавчих органів було вирішено зробити так, щоб на чолі обох гілок влади стояла одна людина.

Уточнений і доповнений проект з кінця березня 1870р., розглядався Об’єднаними департаментами, а з 11 травня розпочалося обговорення його у Державній раді, де було визнано, що реформа відповідає інтересам урядових кіл. Документ набрав чинності після підписання царем 16 червня 1870р.[4,121]

Дія нового Положення поширювалося на всі міста внутрішніх російських губерній, Сибіру, Бессарабії. У 1872р., реформу було введено у Москві, Петербурзі та Одесі шляхом внесення змін у діючі Положення-таким чином зрівнювалися права та обов’язки органів самоврядування по всій країні.

Нове міське положення передбачувало наступні органи міського громадського управління: міські виборчі збори, міську думу й міську управу. Міські виборчі збори скликалися для обрання голосних міської думи кожні чотири роки.

До повноважень міської думи належало:

  • призначення виборних посад;

  • призначення, утримання посадовим особам міського громадського управління та визначення його розміру;

  • встановлення, збільшення або зменшення міських зборів й податків;

  • утримання бруківок і тротуарів, чищення вулиць на загальні кошти міста та багато іншого.

Досягнення реформи 1870р.,було надання міському громадському управлінню порівняно широкої самостійності.

Таким чином реформи 60-70-х років ХІХ ст., починаючи з відміни кріпосного права, знаменували собою істотні зміни в політичній настройці.

Загальний хід соціально-економічного розвитку Росії на шляху до капіталізму в кінцевому рахунку обумовив необхідність проведення реформ які в свою чергу, сприяли подальшому розвитку капіталізму в країні. Проведені зверху самодержавством, ці реформи були половинчатими та непослідовними. Наряду з проголошенням буржуазних принципів в управлінні, суді, народної освіти і. т. д., реформи обмежували станові переваги дворянства та фактично зберігали безправне положення податних станів. Нові органи управління, школа та друк були повністю впорядковані царській адміністрації. Наряду з реформами, самодержавство підтримувало старі адміністративно-поліцейські методи управління та становість в усіх сферах загальнополітичного життя країни, що зроблено можливим перехід у 80-90-х роках.

В першому розділі ми розглянули Буржуазні реформи 60-років. В другому розділі розглянемо розвиток капіталізму в російській імперії в 60-90-х роках, та селянське питання.



2 Соціально - економічний розвиток Російської імперії після реформ 60-х років ХІХ століття


2.1 Промисловість


Період 80-х років ХІХ ст., характеризувався завершенням промислового перевороту в Росії. Саме в цей час повністю перемагає машинне виробництво у головних галузях російської промисловості впроваджується сучасна технологія, промисловість і транспорт переводяться на більш економічне для того часу паливо – кам’яне вугілля.

Поряд з триваючим розвитком. концентрацією і технічним переоснащенням промисловості старих промислових районів – Ірану, центрально – промислового, північно – західного 80-ті роки були періодом бурхливого розвитку промисловості нових районів: Донецького вугільного, Криворізького залізно – рудного басейнів та Бакинського нафтопромислового району.[3,310]

До кінця 80-х років головним районом металургійної промисловості Росії був Урал. Протягом наступних 10 років Південний гірничопромисловий район значно випереджає Урал за темпами розвитку металургії, і першість у цій головній галузі міцно переходить до нового району.

Урал – у минулому основний район російської металургії – у 80-ті роки перебував у стадії застою, головною причиною якого були пережитки кріпосництва. Уральські гірничопромисловці були одночасно й найбільшими землевласниками. Через три десятки років після реформи 1861р., робітники Уралу працювали на заводах і фабриках за знижену плату, виробляючи заводчику – поміщикові за орендовану у нього землю, ліс або вигін.

Удосконалюється технологія металургійного виробництва: на півдні всі заводи працюють на коксі, впроваджується гаряче дуття в домнах, на всіх заводах півдня розвивається сталеплавильне виробництво за найновішими методиками.

В цей період в Росії винятково розвитку набула нафтова промисловість. Видобуток нафти зріз з 605 тис, т., в1880р., до 4 млн.т., в 1890р. У 1882р., в російській нафтовій промисловості впроваджується найпрогресивніший метод перегонки сирої нафти перегрітою парою. Після спорудження нафтопроводу Баку – Батум починається вивіз російських нафтових продуктів за кордон. Російський час оволодіває ринками в Туреччині, Персії(Іран) Китаї, Японії, Індії. Проте конкурентно спроможність російських нафтових продуктів на світовому ринку знижувалася через відсутність власного наливного флоту. Освоюється виробництво парових котлів на Путі вельському, Коломенському, Боровському заводах, локомобілів – на Людиновському заводі, великих двигунів (до 1000 к.с.,) –на Московському заводі Гужова. Починається масовий випуск двигунів на заводах Нобеля в Петербурзі і Баку, Бром лея в Москві, парових насосів для потреб залізниць, шахт і нафтової промисловості.

Російське машинобудування в 80-х роках могло вже м самостійно забезпечити машинами перші міські водопроводи в Росії – в Нижньому Новгороді, Самарі, Рибінську, Царицині, Тулі.

Проте відзначене машинобудування продовжувало значно відставати від потреб промисловості, що розвивалася. Ввіз іноземних машин для всіх галузей промисловості наприкінці ХІХ ст.., в Росії була цукрова. За виробництвом цукру Росія займала в 80- роках четверте місце в світі.[18,67]

В 80-х роках, особливо в другій половині, розширюється будівництво залізниць. За це десятиліття було побудовано такі основні залізниці в Росії: Єкатерининська, яка з’єднувала Донецький басейн і Криворіжжя між собою і з портами Азовського моря, Закавказька – до Батума, Закаспійська – до Ашхабада, Уральська – від Покровська – на – Волзі до ріки Урал, залізниця Харків – Бала шов – Комишин, зв’язала Харківський промисловий район Донбас з Середнім і Нижнім Поволжям.

Зростання залізничного будівництва і залізничних перевезень сприяло посиленню міжрайонних і господарських зв’язків і збільшувало внутрішні потреби країни продукції важкої промисловості, в першу чергу в металі та вугіллі.

В пореформеній Росії , на відміну від кріпосної епохи, формувалась нова кредитна система, відповідна капіталістичному розвитку економіки країни.

Істотне значення мали фінансові реформи, які були проведені на початку 60-х років і створили єдину державну кредитну систему. В 1860р., замість ліквідованих Позичкового і Комерційного банків, опинившихся збитковими, був створений Державний банк, який отримав емісії (випуску) грошових знаків. До 90-х років він мав вже 110 філіалів. Для розвитку земельного ринку велику роль грали засновані в 1882р., Селянський і в 1885р., Дворянський банки. Селянський банк видавав кредити під заставу придбаних селянами земель. У зв’язку з широким розповсюдження на стику 70-80-х років серед селян чуток про «чорний переділ» землі (відібрані у поміщиків про передачу селянам) уряд вважав, що діяльність Селянського банку «позбавить селянське населення від зайвих ілюзій» і буде сприяти «розвитку поваги до права власності служившему засобом проти розповсюдження в народі дурних думок і вчень». Дворянський банк надавав довгострокові ссуди на вигідних умовах (1-2 річних) спадкових дворянам землевласникам під заставу їх земельної власності. Швидко розвивався приватний , акціонерний, комерційний кредит. Перший акціонерний комерційний банк був заснований у 1864р., в Петербурзі. Згодом подібні банки були створені у Москві, Києві і Харкові. До середини 70-х років в Росії існувало вже більш 40 комерційних акціонерних банків із загальною сумою капіталу в 350 млн., рублів, а до 1900р., комерційні банки збільшили свої капітали втричі. Однак деякі комерційні банки опинилися в банкрутстві.

В розвитку кредитної системи зачну роль грав іноземний капітал, складини якого у російську економіку значно посилилась з 80-х років ХІХ ст. До 1890р., інвестиції іноземного капіталу в Росії складали вже близько 200 млн., руб., а до 1900р., вони досягли 900 млн.

З 80-х років іноземний капітал починає втручатись у серу російської промисловості, в основному в гірничодобуваючу та хімічну галузі, у машинобудування. Прівелював капітал Франції. Англії. Германії та Бельгії (загальною вартістю він складав 96 % іноземних вкладень капіталу у російські промисловість. Французькі і бельгійські капіталісти особливий інтерес проявляли до металургії та металообробці, машинобудуванню, банківській справі. [14.,312]

В Росію іноземний капітал приваблювали вигідний ринок збуту та дешева робоча сила, що забезпечувала йому високі прибутки. Відомі такі іноземні підприємці в Росії , як англієць Юз, заснувавши свою справу у вугледобуванні та металургії Півдня Росії, шведи Нобель – у нафтовидобутку Бакинського району, англієць Брамлей та француз Гужон, які мали великі металооброблюючі заводи в Москві, німецька фірма Зінгер зі своїми філіалами в Росії по виробництву і продажу ткацьких машин, швецька фірма Еріксон, зайнявши монопольне положення в розвитку телефонної мережі.

Однак попередні враження про господарство іноземного капіталу у російській промисловості відкидався пізнішими дослідниками вітчизняних економістів та істориків, які доказали, що іноземний капітал хоча і являвся важливим та не головним фактором промислового розвитку дореволюційної Росії.

Сільське господарство у пореформеній Росії лишалося домінуючою частиною економіки, а аграрне питання було головнішим в соціально – економічному та політичному житті країни.

За даними поземельного перепису 1878 – 1879 рр., увесь земельний фонд Європейської Росії складав 391 млн.десятин. Оскільки статистика нараховувала більше 100 млн.десятин невикористаних земельна Півночі, то реальний сільськогосподарський земельний фонд Європейської Росії складав близько 281 млн.десятин. Земельний фонд поділявся на три основні категорії: 102 млн.десятин складали приватні землі, 139 млн. – селянські надільні (в тому числі що належали козацтву) і 50 млн. – державного та удільного відомств.

В 90-х роках ХІХ ст.. селяни були змушені орендувати у поміщиків близько 37 млн.десятин землі (що складало 30% від їх наділів), розраховуючись за неї більшою частиною відробітків (через відсутність необхідних для грошової оренди засобів. [10.,218]

Основна тенденція приватного землеволодіння у пореформеній Росії базувалась на переході від становості до без становості – до створення буржуазної земельної власності. Дворянське землеволодіння скорочувалось внаслідок продажу дворянам своїх земель представникам інших прошарків населення. Якщо у 1861 р. в руках дворян знаходилось 87 млн.десятин землі. А до кінця 70 – х років – 79 млн., то на початку ХХ ст.. – 52 млн.десятин, тобто кількість земель зменшилась на 41 %. У зв’язку з цим значна частина дворянського землеволодіння в складі загального приватного володіння за пореформений період скоротилася з 80% до 50%, а селянська зросла з 5% до 20%. За 1861 – 1904 рр. дворяни продавали 81,4 млн.десятин землі, та за цей час вони придбали 45, 5 млн.десятин. Таким чином, крім переходу дворянської землі в руки інших прошарків населення, йшла мобілізація дворянського землеволодіння всередині самого стану: укріплювались поміщицькі латифундії за рахунок скорочення дрібних дворянських володінь. Змінювався і характер використання землі, придбаної селянами. Земля все більше втягувалась у торгівельний оборот. Збільшилась й ціна на землю: за 40 пореформених років – в середньому 5 разів, а у чорноземних губерніях – у 10 разів. У руках дворян залишались найбільш цінні, високоприбуткові угіддя (ліси, кращі орні землі та сінокоси). Відмічено також, що дворянське землеволодіння концентрувалося у регіонах з більш високими цінами їх зростання у пореформений період. В наслідку цього, не дивлячись на скорочення дворянського землеволодіння, вартість дворянських земель до початку ХХ ст. зросла з 1,25 млрд. руб. До 2,5 млрд., тобто подвоїлась. [12.,480]

Для приватного землеволодіння було характерно перевага латифундій (розміром більше 500 десятин) – налічувалося на початку ХХ ст.. до 30 тис; в них концентрувалось 70 млн.десятин землі (44 млн. у дворян), і на 1 володіння приходилось в середньому по 2333 десятини. В той же час майже стільки ж (71 млн.десятин) знаходилось у 10,5 млн.селянських дворів, і на кожний двір припадало в середньому менше 7 десятин, тобто менше половини необхідної кількості землі для більш чи менш продуктивного ведення господарства.


2.2 Аграрно-селянське питання


Існувало два типа общини: проста, яка складалася з одного поселення чи його частини (якщо це поселення належало кільком поміщикам), і складна, яка складалася з кількох поселень. Прості общини могли складатися з кількох дрібних сіл, що характерно було для лісистих місцевостей північних губерній, у яких багато тисяч сіл з числом дворів по 3-5 кожне. Великі села (вони були звичайними у південних степових губерніях) складали общину – волость.

Загальні переділи проводились слідуючим чином. Уся земля спочатку ділилась на частини за їх якістю та місцезнаходженню, а вони в свою чергу, розподілялись між господарями за числом душ та тягол. Розбивка учасників на смужки проводились за допомогою мотузки, лаптів та інших нехитрих способів, при цьому селяни добивали точних зрівнювальних результатів.

Наряду із загальними все частіше стали практикуватись і приватні, коли частина наділів відбиралась у дворів з «убылями душами» та передавалась дворянам зі збільшившимся складом сімей. Задля забезпечення відбуття повинностей залишалась кругова порука за несправного платника відповідала вся община. Община втручалась у сімейні відносини селянського двору: наслідування, опіка, сімейні розділи, призначення голови родини - «большака», який представляв селянський двір на сільському сході та відповідального за відбуття повинностей. Таке втручання диктувалось піклуванням про забезпечення платежоспроможності селянського двору. Широко практикувались «помочи» : колективна допомога селянам, які постраждали від стихійних лих, чи будівництві будинку, при сільгоспроботах. Община брала на себе функції «соціального забезпечення». [9,57]

Таким чином, сільська поземельна община, як низова частка селянської соціальної структури, виконувала різноманітні господарські, соціальні та фіскально – поліцейські функції. Поглиблювалось майнове розшарування селян – общинників. Розпадались патріархальні устої селянської родини: почастішали родинні розділи, падала влада «большака» у родині. Змінювались традиційні общинні порядки: почав зникати інститут ради старійшин, який раніше вирішував общинні та сімейні справи, заможні двори відкупались від натуральних повинностей, котрі перескладались на бідних. Функції общини носили важкий та протирічивий характер. З одного боку, община виконувала функції демократичної організації, товариського та сусідського союзу, з іншої, вона була фіскально –поліцейським інструментом у державі для здирання у селян податей та підтримки «порядку» на селі. 28 грудня 1881р., були видані укази про зниження викупних платежів та про обов’язковий перехід на викуп тимчасовозобов’язаних селян. 18 травня 1882р., був затверджений Селянський поземельний банк (почав функціонувати з 1883р.,), який видавав кредити на купівлю землі як окремим господарям, так і сільським товариствам.

Законом 18 травня 1886р., з 1 січня 1887р., (в Сибіру з 1899р.,) відмінялась подушна подать з податних станів. В кінці 80-х початку 90-х років була видана серія законів, спрямованих на збереження патріархальних звичаїв на селі, що руйнувалися під натиском капіталізму. В першу чергу це стосувалося патріархальної селянської родини та общини.

На початку 90-х років видаються закони, спрямовані на укріплення селянської общини. Законом 14 грудня того ж року «Про деякі міри до попередження відчуження селянських надільних земель» заборонялось закладати селянські надільні землі, здача наділу в оренду обмежувалось територією своєї общини.

Однак переділи. Продаж та здача у оренду селянських надільних земель, залишали наділи та йшли у міста в обхід законів, які безсилі зупинити об’єктивні, капіталістичного характеру, процеси на селі.

З ціллю укріплення економічного положення дворянства 21 квітня 1885р.,був затверджений Дворянський банк, який давав кредити поміщикам під заставу їх земель на пільгових умовах. В інтересах дворян – землевласників 12 червня 1886р., було видано «Положення про найом на селі роботи». В цілях забезпечення поміщиків робочою силою новий закон 13 червня 1899р., істотно обмежував переселення селян. «Самовільного» переселення місцева адміністрація зобов’язувалась висилати на попереднє місце проживання. Все-таки всупереч цьому суворому закону, за десять років після його видання кількість переселенців збільшилась у декілька разів, причому 85% з них складали «самовільні» переселенці.[1,282]


2.3 Соціальний склад населення на кінець ХІХст


За даними загальноросійського перепису 1897р., країни складало 125 640 тис., чоловік (без Фінляндії, в яких на той час налічувалось 2556 тис., жителів). При цьому на Європейську Росію припадало 102,9 млн., і на Азіатську Росію – 22,7млн., жителів. Населення Росії поділялось таким чином: 99,8млн., (71%) складали селяни, 13,4 млн., (10,7%) – міщани, 1,7 млн., (1,5%) – нащадкові та особисті дворне, 624тис.,(близько 0,5%) - купці і поважні громадяни, 589 тис., (близько 0,5%) – духівництво, близько1 млн., (0,8%), «інші» - іноземці, декласовані елементи. За своїми заняттями населення розподілялось на сільськогосподарське 97млн., (17,2%), торгово – промислове – 21,7млн.,17,3%) і «невиробниче» - 6,9млн.,(5,5%).Станові розбіжності зберігались до 1917р. Дворянство продовжувало залишатися головним привілейованим станом, який користувався значними пільгами, особливо при зайнятті цивільних та військових чинів. На рубежі ХІХ – ХХст.,75% чиновництва і до 90% офіцерів армії та флоту складали дворяни; вони ж займали всі державні посади. Однак процеси капіталістичного розвитку країни втягували в свою орбіту і дворянство: ; дворянське підприємництво росло не тільки в сфері сільського господарства, а й в промисловості, залізничній та банківській справах.

Важливим та соціальним фактором у пореформеній Росії являлось формування промислового пролетаріату і промислової буржуазії. Промисловий пролетаріат істотно вирізнявся від пролетаріату кріпосної епохи представленого кріпосними робітниками східних і посесійних мануфактур, чи селянами які йшли на заробітки, залежавши ми від влади свого господаря, зв’язаними з землею, та общиною. У пореформену епоху сформувались кадри постійних робітників, відірваних від землі і проживаючих зі своїми родинами у великих промислових центрах. Ще у 80 – 90 – ті роки ХІХст., було звичною справою, коли робітники йшли з московських фабрик на літні роботи в село.

Ядро пролетаріату в пореформену добу складали наймані робітники у великих промислових підприємствах і на залізничному транспорті. За 60 – 90 – ті роки ХІХст., чисельність їх збільшувалось в два рази – з 706 тис., до 1432 тис. В кінці 90-х років ХІХст., налічувалось ще 1 млн., робітників в будівництві, близько 2 млн., на різних «чорних» роботах (різноробочих) і 3,5 млн., сільськогосподарських робітників.

Основним джерелом кількості найманих робітників в різних галузях промисловості, сільському господарстві, транспорті, в сфері послуг був промисловий і сільськогосподарський відхід селян. Якщо на початку 60 –х років щорічно видавалось близько 1,3 млн., паспортів на строк від півроку до трьох років, то в 90 – х роках, вже більше 7 млн., паспортів. Ще більша кількість відхідників направлялись на сезонні роботи за короткостроковими «білетами» (на строк від одного до чотирьох місяців). У зв’язку зі збільшення використання на фабриках жіночої праці у відхід все більше втягувались і жінки. Змінився і попередній патріархальний погляд на жіночий відхід на заробітки. Селяни які йшли на заробітки згодом поселялися у містах на постійне місце проживання.

Процес формування промислової буржуазії почався ще в дореформену епоху. Він виражався в тому, що з оточення дрібних товаровиробників виділялись представники торгівельного і ростовщицького капіталізму.[2,9-11] Накопичивши необхідний стартовий капітал, вони згодом вкладали його в промислову справу, перетворюючись на промисловців. Однак зайнявшись промисловим підприємництвом, вони в той же час продовжували поширювати і торгівельні операції. Поєднання промислового капіталізму з торгівельним – характерне явище для мануфактурної стадії промисловості. Підприємець виступав тут одночасно у ролі купця та фабриканта. Внаслідок зростання промислового капіталу і промислової буржуазії було зв’язано з переходом від мануфактури до великої машинної індустрії.

Соціальною базою формування промислової буржуазії служити купецтво, міщанство, та переважно представники розбагатівшого селянства. Відомі династії російських фабрикантів – Гучкови, Коновалови, Кокошкіни, Кондрашеви, Га реліни, Ямановські, Зубови, Морозови, Прохорови, Рябушинські – вийшли з селянства.

У 70 – 80 – ті роки з’являються організації російської буржуазії для захисту її підприємницьких інтересів. В 1873р., у Петербурзі з’явилася «Рада з’їздів представників комерційних банків». Він об’єднував банкірів Петербурга, Москви і декількох великих промислових центрів. У 1874р.,в Харкові була заснована «Рада з’їздів гірничо промисловиків Півдня Росії,представляючий інтереси власників металургійних, машинобудівних і залізорудних підприємств Донбасу і Криворіжжя. У 1880р., виникла «Рада з’їздів гірничо промисловиків Уральської області». У 1884р., в Баку було засновано «Раду з’їздів нафтопромисловців, а в 1888р., з’явилася «Рада підприємців діяли на основі статутів, затверджених урядом. Регулярно, іноді по декілька разів на рік, збирались їх з’їзди, котрі займалися питаннями тарифів, податків, робочим законодавством та іншими справами торгівлі і промисловості. Ці союзи промисловців послужили основою для формування великих монополістичних об’єднань.[6,151.


Висновки:


Реформи 60 -90 –х рр., в Російській імперії стали основою докорінної перебудови Російської економіки, соціально – політичних, культурних та інших змін завдяки цим реформам Росія поступово перетворилась з аграрно – сировинної держави у промислово розвинену країну з постійно зростаючими темпами приросту. Крім багатьох позитивних аспектів цих реформ були й негативні явища: розшарування населення як результат слабкого соціального захисту. Ці та інші елементи призводили до зростання політичної напруженості в країні (страйки, маніфестації тощо).

Реформи 60 – 90 – х рр., рр., це був лише перший етап перебудови Російського суспільства. Нажаль в поданій роботі ми не змогли охопити увесь спектр завдань, що міститься в цій темі, оскільки об’ємність цієї тематики дуже велика та багатогранна. Реформи, реформи й ще раз реформи, це слово означає дуже багато, зміни, якісь кардинальні перетворення. Росія давно потребувала реформ, але самодержавство, чиновницька бюрократія яка охопила своєю павутиною всю країну, не давала рух реформам, всіляко саботувала їх впровадження. Сам пануючий стан не був готовий до реформ, які давно вже мали бути проведені, та побоювання царизму народного гніву, збройних повстань та інших методів боротьби все-таки пішла на деякі поступки ми сьогодні називаємо буржуазно – демократичними реформами. Все було б добре якщо б написане на папері впроваджувалося у життя: наприклад не всі стани вільно й без всілякої плати могли здобувати навчання, прості солдати на папері могли здобути офіцерське звання, а в житті цього не було. Та все ж, проведення буржуазно – демократичних реформ 1863 – 1874рр., було великим кроком для реформаторів російської імперії того часу. Поступова Російська імперія перетворювалася в капіталістично розвинену країну з ринковою економікою.

Проведення буржуазно – демократичних реформ було позитивним явищем для російської імперії.

Список використаної літератури:


  1. Федорова В.А. Реформы 1863 – 1874гг.,// в кн., История России ХІХ-нач., ХХв. – 1998. – с .260 – 284.

  2. Клейн Б.С. Россия между реформой и диктатурой (1861 – 1920гг.) Вопросы истории – 1991 - №-№ 9 – 10. с. 3 – 13.

  3. Захарова Л.Т. Россия на переломе /. //История Отечества: мода, идеи, решения. Очерки истории Росси ХІХ в., - нач ХХв. - №.: НПЛ, 1991. – с. 293 – 325.

  4. Наумова Г.Р. Мелкая промышленность и развитие капитализма в Росси ХІХ – ХХгг. Преподавание истории в школе, № 6, 1990, с. 14 – 22.

  5. Кирюшенко Н.В. Сазонов М.И. Розсип на пути реформ // Преподавание истории в школе 1990 - №4 с.36 – 44 (ХІХ в.)

  6. Иванов А.А. Сложные земельные общины в национальной деревне Поволжья и Приуралья (к. ХІХ перв. треть ХХІ) //Вопросы истории 2004.-№1.-с.149-154.

  7. Головатенко. Крепостное Право и попытки соц. реформ в XVIIХІХ в. Преподование ист. В школе, 1993,№5,с.14.

  8. Социально-экономическое развитие России в к.ХІХ-н.ХХ в.// В кн.Истории России. ХІХ н. ХХ в /Под редакцией Фёдорова. М.-1998.-с.440-461.

  9. Кучумова А.И. сельская община в России – М.:значение, сф. История, 1992,№1. вторая половина ХІХ в.

  10. Геллер М.История Российской империи. В 2-х томах. Т.1-М., 2001.-512 с.

  11. История России (ІХ-ХХ) /Под ред..А.Дворниченко, В.Измозика.- М., 2003. - 530 с.

  12. История России (ІХ-ХХ в.) /Я.Перехов.-М., 2002.-623 с.

  13. Практикум по истории СССР 19 в.-М.:Просвещение, 1988.-184 с.

  14. История СССР (19-начало 20 в.)/Под редакцией И.Фёдосова.-М.:Высшая школа, 1981.-462 с.

  15. Платонов С.Учебник русской истории. В 2-х томах.-М.:Прогрес, 1992.-400 с.

  16. Вдовин В.Сборник документов по истории СССР для семинарских и практических занятий 2 пол.19 в. Учеб.пособие.-М.:Высшая школа, 1975.-349 с.

  17. Захарова Л., Кузнєцова И.практикум по истории СССР 19 в._М.:Просвещение,1980.-155 с.

  18. История СССР, 1861-1917 г./В.Тюковкин, В.Корнилов, А.Ушаков.-М.:Просвещение, 1989.-463 с.

  19. Хрестоматія по истории СССР 1861-1917/В.Антонов.-М.:Просвещение, 1990.-416 с.

  20. Искандеров А.А. Российская Монархия, реформы и революция. //Вопросы истории, 1999.,№2,с.87.



Случайные файлы

Файл
5233.rtf
46780.rtf
1636.rtf
80814.rtf
57196.rtf