Етнополітика та її особливості в різні періоди життя українського народу (57265)

Посмотреть архив целиком

Міністерство освіти і науки України

Національний університет України “КПІ”

Факультет соціології. Кафедра історії









Курсова робота

на тему:

Етнополітика та її особливості в різні періоди життя українського народу














Київ – 2009


Проблема етнічного походження та етнічної структури Київської Русі викликала дискусію серед істориків. Прихильники теорії спільного етногенезу трьох східнослов’янських народів (М. Гуслистий, О. Моця, П. Толочко та ін.) розглядають Київську Русь як моноетнічну державу, утворену єдиною давньоруською народністю. Ця група істориків пов’язує передумови її створення з розпадом давньослов’янської спільності (середина Ітис. н.е.) та виділенням східних слов’ян, які в свою чергу складалися із різних союзів племен, відомих в історії як літописні племена. Дуліби, бужани, волиняни, деревляни, поляни, сіверяни, дреговичі, в’ятичі, радимичі, уличі, тиверці, хорвати, словени – у процесі масової слов’янської колонізації заселили територію східної Європи: від півдня до півночі, від Карпат до Оки і Волги на протязі V-VІІІст. Різні природно-географічні та історичні умови, в яких опинилися східні слов’яни (балтський та угро-фінський елементи на півночі та північно-східній території, іранський елементи та тюркський – на півдні), викликали етнічну диференціацію східних слов’ян з одного боку, а з іншого – консолідацію етнічних елементів, що утворила етнополітичну спільність – давньоруську народність. Завершенням етногенезу східних слов’ян стало утворення держави – Київська Русь.

Прихильники концепції моноетнічного складу Давньоруської держави, звертають увагу на умовність етнічного поділу східних слов’ян. Вони стверджують, що східнослов’янські племена щонайбільше вирізнялися певними етнокультурниминими особливостями і ступінь такого вирізнення навряд чи йшов далі етнічної групи. При цьому не заперечується факт існування «українського» етнографічного масиву у складі давньоруського народу ще до утворення Київської держави, що зберігав особливості впродовж усього періоду її існування. Але ж вважається, що початок формування українського народу як етнічної спільності, тобто такої, що самоусвідомилась і вирізняла себе у відносинах з іншими спільностями припадає на другу пол. ХІІ ст. Свідченням існування єдиної давньоруської народності та етноконсолідуючими факторами вони вважають існування спільної території, мови, спільного - економічного та культурного життя. За словами П. Толочка на «племінно-порубіжних територіях стосовно початків Київської Русі відсутня археологічна специфічність».

Такий підхід пояснюється спрощеністю у розумінні етногенетичних процесів, ігноруванням відносної автономності етносу як соціальної системи. Сучасні українські історики, які є прихильниками автохтонної теорії походження українського народу (окремішності українців), М. Брайчевський, М. Смолій, О. Бойко та інші вважають, що відносна праслов’янська етномовна спільність ніколи не була суцільним монолітом. На середину І тис. н.е. вона остаточно розпалась на окремі певні масиви – приетноси. Етнотворчі процеси продовжилися під час розселення східних слов’ян та утворення територіальних політичних союзів державного типу. Консолідація різних етнічних елементів у тих союзах була по суті формуванням первісних народностей, які мали вже сформовану етнічну структуру: єдність мови, культури, господарського життя, а також етнічну самосвідомість, зафіксовану у назвах земель. Як наслідок на території Київської Русі відбувався процес формування декількох етносоціальних організмів – на території України з центром у Подніпров’ї (Київська, Переяславська, Чернігівська, Галицька та Волинська землі), на Північному Сході (Новгород-Псковська, Володимиро-Суздальська та Рязанська землі), на Північному Заході, на території Білорусії (Полоцька, Мінська, Туровська землі). Ці процеси стали основою формування трьох східнослов’янських народностей: української, російської та білоруської. Не можна також погодитися з авторами (В.Почета, В.Мавродін), котрі намагалися пояснити їх виникнення феодальною роздробленістю, або політичним поділом території їх розселення між різними державами.

Значні мовні та господарсько-культурні особливості дають змогу виділити Південь України в чітко відмінний етнічний масив. Відокремлення праукраїнців від інших східнослов’янських племен доказує назва етнічної території та населення України, що відомо з перших століть нашої ери. Сформувавшись у VІІІ-ІХ ст. український етнос виявився здатним до самоорганізації на державному рівні. Результатом його державотворчих зусиль стала поліетнічна Руська земля. Оскільки раніше до її складу увійшли протоукраїнські землі, ядро й столиця цієї держави містилося на Середній Наддніпрянщині. Отже, Київська Русь утворилася як ранньоукраїнська держава. На 60-ті рр. ІХ ст. вона об’єднувала лише полян, деревлян, чернігівську частину сіверян. Протягом Х - початку ХІ ст. до неї увійшли всі східнослов’янські і деякі неслов’янські племена.

Предметом гострих дискусій вчених залишається державна структура Київської Русі, яка визначала її етнічний склад та етнополітику. Значна частина її дослідників (М. Грушевський, В. Пашута та ін.) вважають, що держава існувала у вигляді своєрідної конфедераціїції, до якої входило більше 20 різних племен в тому числі і неслов’янських. Відомо, що підпорядковані Києву землі Новгорода, Полоцького, Турівського, Ростово-Суздальського та інших князівств жили своїм особливим політичним і етнічним життям. Наприклад, Новгородська земля мала свою політичну структуру на чолі зі своєрідним парламентом – боярським віче. Крім ільменських слов’ян на її величезній території мешкали угро-фінські племена.

Інші історики (Б. Рибаков, І. Фроянов та ін.) називають Київську Русь “союзом союзів”. Доказом цієї точки зору є той факт, що кордони території союзів племенних князівств збігалися, як правило, з її поділом на адміністративні одиниці – повіти. До складу боярської думи, дорадчого органу, що діяв при великому князеві входили представники місцевої племенної знаті. Ігноруючи їх інтереси, він ризикував позбутися підтримки. Лише під час проведення адміністративної реформи Володимира (978-1115 рр.), який усунув від влади місцевих князів, зосередивши її в руках своєї династії, був запроваджений більш конструктивний підхід до управління державою – “родинний сюзеренітет”. Нарешті в другій половині ХІІ ст. починає формуватися Московське князівство на основі Володимиро-Суздальської та Ростовської земель, які входили раніше до Черніговського та Переяславського князівств. Відносна самостійність земель відбивалася на етнокультурних особливостях населення, що викликало поступову трасформацію землі як політично-територіального утворення в етнічну землю.

Незважаючи на розбіжності в оцінці структури Давньоруської держави, більшість істориків сходяться в одному, що за весь преіод свого існування вона так і не стала єдиною монолітною державою. Повного і остаточного злиття східнослов’янських племен у так звану давноруську народність не сталося.

Особливості етнічної структури Київської русі визначав і той факт, що у васальній залежності від неї знаходилися багато неслов’янських етносів, різних за соціальним і культурним розвитком. Вздовж північно-західних, північних та північно-східних кордонів Русі мешкали: литва, курши, латгали, чудь (ести), печери, пермь, черемиси (марійці), мери, весь, мордва та ін. За часи Святослава була підкорена і входила у сферу впливу Києва Волжзька Булгарія, населена тюркськими народами. В часи Святослава і Володимира після розгрому Хозарії до Києва переселилась чимала кількість купецтва як іудейського, так і мусульманського віросповідання. Це стосувалось і південного степу, де мешкали торки, берендеї, чорні клобуки. Володимир підпорядкував їх своїй владі і розселив на південному порубіжжі для захисту кордону. Всі неслов’янські народи зазнали значного впливу слов’янської культури або асімілювалися.

Інтегровані в державну структуру не слов’яньські етноси об’єктивно сприяли етнонаціональним процесом, що відбувалися у самому слов’янському середовищі.

Є підстави розглядати консолідаційні процеси часів Київської Русі як процеси обмеженої дії. Населення Київської Русі визначалося переважно за приналежністю до тієї чи іншої землі – «смоляни», «чернігівці», «кияни», «судальці», тощо. Уявлення про Русь чи «Руську землю» як всю територію давньоруської держави зберігалися тоді у сфері церковного життя та у її зовнішньополітичних відносин з судідніми країнами. Таким чином, територіальна єдність давньоруської території мала відносний характер.

Під спільною давньоруською мовою, що була значною мірою штучною, чужою для простого народу, можна розуміти лише писемно-літературну мову, яка виконувала державні функції й була спільною для всієї території Київської Русі паралельно з церковнослов’янською мовою. У народному мовленні у різних місцевостях виникли різноманітні діалекти, які поділили згодом східнослов’янську мовну територію на великі діалектні зони. Спільні риси для східнослов’янських мов – не є підтвердженням тези про існування давньоруської мови.

Єдність давньоруської культури в Київській Русі була умовною. Фактично існували дві культури – одна з них – офіційна, наднаціональна, створювана державницькими структурами. Ця культура не могла привести до формування єдиного етносу. Та справжня народна культура виявлялася в народних звичаях, обрядах, побуті, фольклорі. В кожному регіоні люди мали свої культурні традиції.


Случайные файлы

Файл
7637-1.rtf
72016-1.rtf
53854.doc
132867.rtf
100456.rtf




Чтобы не видеть здесь видео-рекламу достаточно стать зарегистрированным пользователем.
Чтобы не видеть никакую рекламу на сайте, нужно стать VIP-пользователем.
Это можно сделать совершенно бесплатно. Читайте подробности тут.