Другий Зимовий похід УПА (57245)

Посмотреть архив целиком

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ











Курсова робота

на тему:

«ДРУГИЙ ЗИМОВИЙ ПОХІД УПА»


План


Вступ

1.Бій під Малими Миньками.

2.Базар. За Україну , за її волю…

3.В поворотній дорозі.

Висновок


Вступ


Спільний польсько-український виступ проти більшовицьких військ у 1920 році, спочатку досить успішний, закінчився для української сторони невдачею.

Польща змирилася з Радянською Росією 12 жовтня 1920 року і війська УНР залишилися сам-на-сам із супротивником.

Коли ж під час Визвольних змагань у 1917-1921 роках кращі сини і дочки України боролися з московсько-більшовицькою навалою, вони й самі не знали, якого страшного ворога мають перед собою. Яке велике і страшне фізичне і моральне знищення несла комуно- більшовицька влада Україні й українцям як народові. Якби народ не дав збаламутити себе лжепророком, своїм і чужим, і не став одностайно до боротьби з наїзником та його прибічниками в Україні, він мав би нагоду закріпити свою власну українську державність. Лише пізніше роки показали, як дорого мусив український народ заплатити за те, що не зумів стати господарем на своїй прабатьківській землі. Але винуватити народ за те, мабуть, не можна, бо не народ, а його провідники не знали, чого вони хочуть, на знали, куди вести той народ, щоб забезпечити йому щасливе майбутнє.

Бій під Малими Миньками був останнім боєм української армії періоду Визвольних змагань. На наш погляд, через помилки командування Повстанчої Армії повстання зазнало поразки і привело до розстрілу 359 вояків – повстанців під Базаром.

Ця сумна подія ось уже 85 років відома як «Базарська трагедія». Щоправда, слова «відома» і «трагедія» не стосувалась «якихось» п’ятидесяти мільйонів українців, яким за радянських часів шкідливо було знати серед багатьох інших і цю правдиву сторінку своєї власної історії. Тому, на жаль, у свідомості більшості тодішніх жителів України Григорій Косовський був героєм, а Юрій Тютюнник – «бандитом»; хоча саме за наказом «героя» було розстріляно 359 обеззброєних полонених українських вояків Ю.Тютюнника, які прийшли до своєї України з однією метою - повалення в рідній країні радянської влади і утвердження її як незалежної держави.

У світі стаються трагедії, яких не можна ані обминути, ані обійти, проте трагедія під Базаром 22 листопада 1921 року була наслідком зарозумілості й самовпевненості генерала Тютюнника. Трагічну роль відіграли і політики, які ставили свої партійні догми вище української державності. Не бракувало й таких, котрі намагалися забезпечити собі трудами і кров’ю Повстанчої армії поворот в Україну на добрі посади, славлячи персональний інтерес вище всенародного.

Ось чому я зацікавився цією темою. Працюючи з різними джерелами, я намагатимусь дослідити цю історичну подію. Адже «Базарська трагедія» - маловідома сторінка в історії України.

23 листопада 1920 року С. Петлюра звернувся до польської влади дозволити існування Армії УНР на польських теренах, супроводжуючи це клопотання і додатковими проханнями: щоб до українських військ не залучали полонених російських вояків, щоб не було порушено структурної організації української армії, щоби польська влада подбала про медичне обслуговування і харчування вояків, щоби старшинський склад одержав право вільного пересування у межах Польщі і право безперешкодного виїзду за кордон за дипломатичними паспортами. Також С. Петлюра прохав дозволити діяльність юнацької школи, створення скорочених курсів Генерального штабу і під старшинського вишколу, видання спеціальних газет для вояків, заснування шкіл для неписьменних.

Звичайно, польський уряд не міг дозволити все це у повному обсязі. Проте звернення С. Петлюри поклало початок виробленню умов перебування Армії УНР на території Польщі.

В результаті цих переговорів 2 грудня 1920 року військовим міністерством Польщі була видана інструкція, згідно з якою Армія УНР визнавалась як дружня і союзна. Польська адміністрація зобов’язувалася забезпечити нормальні умови життя українським воякам. Щоправда, такі умови так і не були створені. Вояки УНР мали обмежену свободу пересування. Мешкали у трьох спеціальних таборах, які знаходились поблизу населених пунктів Каліш, Шепйорно, Стршалково. Основна маса старшинського складу жила у місті Ченстохово. Загальна кількість армії УНР станом на січень 1921 року становила 17464 особи.

Грудень 1920-січень 1921 року пройшли у роботі над облаштуванням побуту. Польська влада не виконувала своїх обіцянок щодо забезпечення нормального харчування, відтак вояки нерідко потерпали від голоду, бракувало одягу і взуття. Проте і в цих умовах продовжувалась діяльність по зближенню з Польщею.

У січні 1921 року Рада міністрів УНР видала «Закон про Раду Республіки», яку тимчасовий найвищий орган народної влади. Польща не виявила заперечення щодо таких політичних рішень уряду УНР. Чому? Радянська Росія зволікала з підписанням договору і Польща не відкидала можливості використати українську армію. Але 18 березня 1921 року цей договір був підписаний і ставлення до Ради Республіки з боку Польщі змінилося, як і загалом до українців – політика стала жорстокіша. Стало зрозуміло, що варто покладатись тільки на власні сили. Дії по зміцненню боєздатності української армії стали пріоритетними. Надалі всі накази і положення видавались таємно.

28 квітня 1921 року з метою відновлення централізації керівництва Вища Військова Рада ухвалила «Закон про Вище Військове Управління» - всю владу зосереджував у своїх руках Голова Директорії і Головний Отаман військ УНР

С. Петлюра. Здійснюється реорганізація армії, налагоджується зв’язок з військовими підрозділами армії УНР у Румунії, Болгарії, Туреччині, а головне – зі старшинами і козаками, які залишились у тилу більшовиків для організації партизанських виступів. Активнішою стає діяльність створеного ще наприкінці 1921 року Партизансько – Повстанського Штабу, який підпорядкувався безпосередньо С.Петлюрі, як головнокомандуючому усіх українських регулярних повстанських військ. На чолі штабу стояв генерал – хорунжий Ю.Тютюнник.

Спочатку штаб перебував у м. Тарнові, а з кінця червня 1921 року – у Львові.

Головним завданням цього штабу була підготовка і проведення збройного виступу у тилу більшовиків.

Територію України з метою кращої організації повстанського руху поділили на чотири Повстанські фронти. Згодом їх реорганізували у п’ять Повстанських груп і двадцять два Повстанських райони, налагоджено було координацію дій між ними. На території нашого краю було спочатку визначено Північний повстанський фронт, реорганізований невдовзі у Другу Повстанську групу, яку очолив підполковник Ю. Мордалевич. Важливим координаційним центром став Всеукраїнський Центральний Повстанський Комітет, створений таємно у Києві на чолі з полковником І.Чепілком. До цього Комітету входив і талановитий поет Григорій Чупринка ( у 1930-ті роки репресований). Комітет підтримував постійний зв’язок з Партизансько – Повстанським штабом. Разом вони координували діяльність повстанських загонів. На території Житомирщини діяли загони, які підпорядковувалися загалом командиру другої повстанської групи Ю. Мордалевичу. Це загони під командуванням отаманів Струка (Радомишильський повіт), Лисиці ( Коростень і навколишні села), Бабича (Попільня,Паволоч, Верхівня).

На початку літа 1921 року партизансько – повстанський рух був дуже потужний і охоплював усю територію України. Саме тоді склались найсприятливіші умови для походу: селянство, розчароване більшовицькою владою, розгніване примусовим вилученням усіх продовольчих запасів і жорстокістю червоного терору, масово йшло у повстанські загони. На жаль, початок виступу було перенесено на пізніший час. Головна причина – нестача зброї, набоїв. А тим часом протягом літа 1921 року РСЧА (робітничо – селянська Червона Армія) завдала відчутного удару повстанським загонам в Україні. Частину повстанців звабили амністією. У селян реквізували увесь врожай – вони були приречені на голодну смерть. Розгорнувся так званий терор голодом. Разом з тим це унеможливило надавати допомогу продовольством повстанським загонам. Але відмовитись від походу в Україну вояки УНР не бажали – метою свого життя вони вбачали визволення України.

Підготовка до походу проводилась в умовах, коли польська влада згідно з умовами Ризького договору, підписаного з Радянською Росією, не повинна була допускати існування військових формувань, налаштованих проти Червоної Армії. Разом з тим, С. Петлюра звертався до поляків з проханням допомогти озброєнням. 12 жовтня 1921 року Головний Отаман військ УНР С. Петлюра призначив генерала – хорунжого Ю. Тютюнника командуючим усіма повстанськими силами в Україні, а начальником Генерального Штабу Повстанської армії УНР – полковника Ю. Отмарштайна. Командиром Другої Повстанської Групи після Ю. Мордалевича став підполковник Ступницький.

Обставини, серед яких розпочинався Другий Зимовий похід УПА під проводом Юрка Тютюнника, нічого доброго не віщували. По-перше, насувалася зима, по-друге, партизанський рух в Україні різко пішов на спад – навіть вцілілі повстанські загони напередодні холодів саморозпускалися. По-третє, всі три групи Української повстанської армії (Волинська, Подільська і Бессарабська) не були як слід забезпечені: не вистачало зброї, набоїв, амуніції, не було коней, зимового одягу та взуття. «Все було за тим, щоб рейд (в окуповану більшовиками Україну) відкласти»- зазначав генерал-полковник УНР Олександр Вишнівський 2. Та ейфорія повернення в Україну, пам`ять про Зимовий похід 1919 – 1920 років, який починався в не менш драматичних умовах, а завершився переможно, й бажання рішуче порвати з жахливою дійсністю польських таборів для інтернованих кликали козаків і старшин у смертельну, хоч й обнадійливу дорогу.


Случайные файлы

Файл
53646.doc
56608.rtf
20925-1.rtf
107284.doc
121461.rtf




Чтобы не видеть здесь видео-рекламу достаточно стать зарегистрированным пользователем.
Чтобы не видеть никакую рекламу на сайте, нужно стать VIP-пользователем.
Это можно сделать совершенно бесплатно. Читайте подробности тут.