Відродження української держави (56878)

Посмотреть архив целиком

Зміст


Вступ

Розділ 1. Історичні передумови відродження української держави

1.1 Розпад Російської імперії та відродження української держави

1.2 Система органів Центральної ради

1.3 Жовтневий переворот більшовиків. Його вплив на Україну

Розділ 2. Проголошення України незалежною демократичною державою. Розвиток конституціоналізму

2.1 Четвертий універсал і проголошення України незалежною демократичною державою

2.2 Конституція Української Народної Республіки

2.3 Українська держава за Гетьмана П. Скоропадського та Директорії

Висновки

Список використаних джерел



Вступ


Продекларований в українській Конституції стратегічний курс країни на формування "громадянського суспільства", побудову "правової держави" схвально сприймається майже всім спектром її політичних сил і соціальних прошарків. Тобто пріоритет загальнолюдських цінностей як універсальних соціально справедливих потреб та інтересів індивіда, що визначаються сенсом його суспільного та біологічного існування через окрему особистість, громадянство своєї держави і належність до світової спільноти, нарешті і в нас набуває аксіоматичного характеру.

Отже, необхідність суспільного та державного реформування сприймається як вимога часу. Але ж запропоновані шляхи досягнення українським соціумом проголошених конституційних віх на сьогодні ще не знайшли не лише одностайності, а й значного превалювання тієї чи іншої точки зору. Така ситуація не може сприяти успішному розвитку держави. Історія доводить, що демократично-парламентські методи здійснення докорінних реформ у так звані "перехідні періоди" не мали вагомих позитивних результатів, - для цього була необхідна чітка та сильна вертикаль виконавчої влади.

У зв’язку з цим мета нашого дослідження полягає у висвітленні історико-правових аспектів функціонування української держави 1918-20 рр., формування демократичних засад існування суспільства того часу, та закріплення таких засад в нормативних актах та Конституції.

При роботі автор застосовував конкретно-історичний та системно-структурний методи аналізу інформації

Історіографічну базу складають загальноісторичні та історико-правові роботи, які містять концептуальні визначення щодо державності в Україні 1918–20 рр.


Розділ 1. Історичні передумови відродження української держави


1.1 Розпад Російської імперії та відродження української держави


Кінець XIX-початок XX ст. характеризується новим політичним пожвавленням, яке охопило українські землі у складі Австро-Угорської та Російської імперій, новим спалахом національної свідомості й активності. В

Україні виникли нелегальні політичні партії та організації, зокрема Революційна Українська партія (РУП), Українська соціалістична партія, Товариство Українських поступовців (ТУП) на чолі з М. Грушевським.

Поштовхом для розвитку українського національного руху стали події 1905-1907 рр. у Росії. У цей період було дозволено видавати україномовну літературу, утворювати українські культурні товариства, установи.

З'явилися українські видавництва, культурно-просвітницькі товариства ("Просвіта"), музичні й театральні колективи. Все це допомагало піднесенню освітнього рівня українського населення.

Після революції у Росії вперше був створений і почав працювати представницький орган, подібний до західноєвропейського парламенту - Державна дума, де сформувалась українська фракція депутатів: 1906 р. вона налічувала 40 осіб, 1907 р. - 47, які домагалися національної автономії України. Однак після поразки революції в Росії розпочалися репресії проти українського національного руху.

Вороже поставилися до нього не тільки офіційні урядові кола та праві реакційні партії, сили, а й російські ліберали, котрі на словах захищали "інородців", насправді ж вважали український національний рух небезпечним для цілісності Російської держави [8, c.53].

Важливою подією в історії України стала перша світова війна, під час якої у воюючих, країнах загострилися численні економічні, політичні та національні суперечності. Розділена між державами-суперниками, Україна перші роки війни (особливо її західні землі) була дуже-зруйнована. Близько 3 млн. українців воювали у російській армії, 250 тис. - в австрійській. Як у Австро-Угорщині, так і в Росії розпочався новий наступ на українство. "Кінець українству!" - таке гасло висунула російська адміністрація. Закривали українські видання, заарештовували і засилали багатьох українських політичних діячів, письменників, інтелігентів. Припинили діяльність політичні партії, організації, товариства.

На український національний рух зводили наклепи. Так, міністр закордонних справ Росії А. Сазонов на початку 1915 р. заявив з думської трибуни, що український-рух у Росії - зрадницький, штучний, організований за німецькі гроші.

Аналогічну політику проводила російська влада і в захопленій восени 1914 р. Галичині. Російська адміністрація на чолі з графом О. Бобринським закрила всі українські видавництва, просвітні, культурні та інші товариства й організації, вивезла у Росію устаткування заборонила видання будь-якої літератури українською мовою. "Галичина і Лемківщина, - заявив О. Бобрянський делегації магістрату м. Львова, - є здавна корінною частиною однієї великої Росії. На цих землях корінне населення завжди було російським... Я буду тут запроваджувати російську мову, закон і устрій". Почалися масові переслідування, арешти, репресії, вислання українських політичних діячів, інтелігенції. За короткий час депортовано понад 12 тис. осіб, закрито всі українські школи. Насильно насаджувалося російське православ'я, для чого в Галичину прибуло чимало російських священиків на чолі з архієпископом Евлогієм. Митрополита А. Шептицького, сотні українських священиків вивезено до Росії [1, c.86].

Ці дії пояснювались тим, що нібито не існує української мови, культури і взагалі українського народу, а є малороси, рідна мова і культура яких - російські.

Після довгих років кривавих змагань ворогуючі сторони були знесилені. У Німеччині, Австро-Угорщині та Росії наприкінці війни виникла революційна ситуація. Найгостріше вона проявилась у царській Росії. В лютому 1917 р. тут було повалено самодержавство. Владу захопив Тимчасовий уряд на чолі з князем Львовим, утворений внаслідок переговорів Тимчасового комітету Державної думи з меншовицько-есерівським керівництвом Петроградської ради робітничих і солдатських депутатів, Тимчасовий уряд намагався зберегти панівне становище поміщиків і капіталістів, "оздоровити" армію, продовжити до переможного кінця війну. Не розв'язувалися питання про землю, національні проблеми, так само, як і за царського уряду, свято оберігався принцип "єдиної і неподільної Росії" [7, c.53].

У національних окраїнах Росії, які впродовж століть перебували у колоніальному рабстві, почала пробуджуватися національна свідомість, а з нею зріс потяг до незалежності, відновлення власної державності. Насамперед це стосується України, Польщі, Фінляндії, Грузії, Вірменії.

В цей час соціально-економічна та політична ситуація в Україні залишалася напруженою. Робітничий клас, сконцентрований на великих промислових центрах, був недостатньо свідомий і організований, окрім цього - ще й ослаблений військовими мобілізаціями. Робітники терпіли соціальне та національне гноблення, зазнавали русифікації. Впродовж століть російська влада всілякими методами вбивала в українцях будь-які національні почуття, національну гідність, свідомість. Іншими методами, але в цьому ж напрямі, діяли й більшовики, вважаючи Україну невід'ємною частиною Росії. Селяни домагалися землі. Загострювалися суперечності між біднотою і заможною верхівкою. Проте всі хотіли миру, ліквідації соціального гноблення, несправедливості.

Національно-свідомі елементи, зокрема серед інтелігенції, прагнули звільнитися з-під влади Росії, створити свою державність або хоча б національну автономію.

Крім партії більшовиків, яка розгорнула в Україні активну проросійську діяльність, хоч і налічувала тоді лише 2 тис. осіб, виникли і діяли Українська соціал-демократична робітнича партія (УСДРП), очолювана В. Винниченком, Українська партія соціалістів-федералістів (УПСФ) на чолі з М. Ковалевським, військовий клуб імені гетьмана П. Полуботка на чолі з М. Міхновським тощо. Отже, в умовах великих соціально-політичних катаклізмів, коли вирішувалися долі та шляхи історичного розвитку багатьох народів світу, розпочалася третя доба становлення української державності після попередніх двох - княжої та козацької [9, c.34].


1.2 Система органів Центральної ради


Із ситуації, яка виникла в обох воюючих блоках - Росії та Німеччині й Австро-Угорщині, скористалася Україна. Історичні події надали їй великий шанс визволитися з-під гніту й неволі після багатьох століть чужоземного панування.

У Києві 4 (за новим стилем - 17) березня 1917 р після відповідної підготовчої роботи зібралися представники українських політичних партій, професійних, культурних, студентських організацій і товариств, які вирішили утворити єдиний керівний орган для організації, репрезентації й координації національно-політичного життя України. Цим органом стала Центральна Рада, її головою обрали видатного українського вченого М. Грушевського, який у березні повернувся з московського заслання Центральна Рада 22 березня видала відозву "До українського народу", закликаючи населення до спокою, згуртування, організації політичних, економічних і культурних товариств [10, c.77].


Случайные файлы

Файл
76506-1.rtf
178802.rtf
178890.rtf
12559.rtf
5598-1.rtf




Чтобы не видеть здесь видео-рекламу достаточно стать зарегистрированным пользователем.
Чтобы не видеть никакую рекламу на сайте, нужно стать VIP-пользователем.
Это можно сделать совершенно бесплатно. Читайте подробности тут.