Виникнення країн Середземномор’я (56867)

Посмотреть архив целиком

План:


Вступ

Розділ 1. Сирія, Фінікія і Палестина в III-II тисячоріччях до н.е. Виникнення цивілізації.

1.1 Природні умови країн Середземномор’я

1.2 Виникнення і устрій ранньокласових міст-держав

Розділ 2. Посилення держави Митанні і Фараонский Єгипет

2.1 Єгипетське завоювання міст давнього Середземномор’я

2.2 «Амарнський період» в історії міст східного Середземномор’я

2.3 Народний рух Хапіру

Розділ 3. Хети і Фараонский Єгипет

3.1 Устрій сирійського суспільства в XIV-XIII ст. до н.е.

3.2 Переселення «зарічних племен» і «народів Моря».

Розділ 4. Культура та писемність країн східного Середземномор’я.

Список використаної літератури



Вступ


Давнє східне Середземномор’є складалося з Сирії, Фінікії і Палестини. Всі ці історичні області не являли собою в природному відношенні нічого цілісного й однакового; тут зустрічалися і пустелі, і родючі низини, і нагір'я, і вічнозелена рослинність, і болота, і сніжні гори. Але не існувало повноводних рік, що розливаються, на основі яких могла б виникнути велика іригаційна система, що змушує до державотворення із сильною центральною владою.

У печерах Східного Середземномор'я знайдені одні з найархаїчніших останків «Людини розумної». Палестина, Сирія, Мала Азія, гори Верхньої Месопотамії й області за Тигром були найпершою батьківщиною скотарства й особливо землеробства.

На землях давньої Сирії, Палестини, та Фінікії проживали різні кочові племена, племена пастухів, які згодом осіли на цій території і почали створювати суспільство, міста-держави, з їх певним устроєм та ладом. Дуже часто населення східного Середземномор’я страждало від Єгипетських завоювань, але незважаючи на всі негативні чинники воно існувало, розвивалося, а також залишило великий слід у подальшій історії, культурі та писемності. Тому що, наприклад, письмо, яке зародилося на території давнього східного Середземномор’я стало, після удосконаленнь, внесених у нього греками й іншими народами, предком всіх абеток як Заходу, так і Сходу.

Предметом даного дослідження є історична територія східного Середземномор’я, її історичний розвиток.

Об’єктом дослідження є історія давньої Палестини, Сирії та Фінікії, як складових частин східного Середземномор’я, утворені ними міста-держави, їх устрій, а також розвиток та чинники, які на нього впливали.

Метою даного дослідження є прослідити виникнення та розвиток цивілізації на території давнього східного Середземномор’я.

Завданнями курсової роботи є:

  • визначити виникнення міст-держав в східному Середземномор’ї;

  • встановити устрій ранньокласових міст-держав;

  • окреслити єгипетське завоювання міст давнього Середземномор’я та його значення;

  • вивчити культуру та писемність держав східного Середземномор’я.

Актуальність дослідження полігає у тому, що докладне вивчення історії давніх держав східного Середземномор’я, а саме Сирії, Палестини та Фінікії зможе дати цінні відомості для дослідження історії пізніших періодів цього регіону, а також дасть можливість проаналізувати вплив та наслідки певних історичних подій, які мали місце в давній історії держав східного Середземномор’я.

В курсовій роботі застосовувалися історичний, описовий метод та метод порівняння.



Розділ 1. Сирія, Фінікія і Палестина в III-II тисячоріччях до н.е. Виникнення цивілізації


Тут і надалі терміни «Сирія, Фінікія і Палестина» будуть вживатися винятково в їхньому древньому значенні, коли Сирія включала лише західну частину сучасної держави Сирії (від р.Євфрат до Середземного моря) і почасти прилежащие області Туреччини до півдня від гір Тавра; древня Фінікія приблизно відповідала сучасній державі Ліван; древня Палестина займала не тільки територію, виділену за рішенням Організації Об'єднаних Націй державі Ізраїль, а також територію палестинських арабів, але і сучасну Йорданію (ця частина древньої Палестини називається також «Заіорданієм»).


    1. Природні умови країн Середземномор’я


У природному відношенні ці області дуже різноманітні. Від Єгипту древня Палестина була відділена пустелею; сама Палестина — країна природних контрастів: на захід від р. Иордан вона зайнята нагір'ям, а почасти оазисами і родючими долинами; родюча низовина тягнеться й уздовж Середземного моря. А на півночі піднімаються нерідко покриті снігом вершини. Заіорданіє було відділено від іншої Палестини глибоким, зарослим вологим лісом і хащами папірусу западиною р. Йордан і солоним Мертвим морем з його випаленими сонцем, майже безжиттєвими берегами; гірське чи горбкувате Заіорданіє було покрито степовою рослинністю, поступово переходячи в Сірійсько-Аравійську напівпустелю.

Фінікія відгороджена від іншої Передньої Азії високим гірським хребтом Лівану c кедровими й іншими лісами, альпійськими лугами і сніжними вершинами. Схили Лівану, звернені до моря, покривала вічнозелена середземноморська рослинність, і вологі морські вітри, що приносили дощі, робили непотрібним штучне зрошення.

До сходу від Лівану розташована Сирія. Її з півдня на північ прорізає долина між Ліваном і Антиліваном; у південній частині вона називається Бека чи Келесирією; тут на південь тече річка Литані, що проривається до моря, а на північ — ріка Оронт (нині Аль-аси); за Антиліваном, убік Сірійської напівпустелі, знаходився великий оазис Дамаска, а за ним йшли марні лавові поля; караванний шлях, якому зазвичай загрожували скотарські племена, проходив через маленький оазис Пальміру в сторону середнього плину Євфрату. Закрут цієї ріки складав у стародавності північно-східний кордон Сирії. Північна Сирія простиралася від Середземного моря (куди, пройшовши через нині вже майже не існуючі озера і болота, впадала, звертаючи до заходу, р. Оропт) до гір Малоазійського Тавра і переправ через Євфрат. Устя Оронта широко відкривало доступ вітрам із Середземного моря в цю горбкувату країну, і тому вона була досить родюча.

Вже з цього опису ясно, що Східне Середземномор'я (під цією назвою можна об'єднати всі ці три історичні області) не являло собою в природному відношенні нічого цілісного й однакового; тут зустрічалися і пустелі, і родючі низовини, і нагір'я, і вічнозелена рослинність, і болота, і сніжні гори. Але не існувало повноводних рік, що розливаються, на основі яких могла б виникнути велика іригаційна система, що змушує до державотворення із сильною центральною владою. Країна була в стародавності багата коштовними породами лісу, але корисних копалин тут тоді відкрили порівняно мало; якщо через Сирію і Палестину провозили мідь, то вона йшла або з півдня, із Синайського півострова, або з півночі, від верхів'їв р. Тигр, або з заходу — з острова Кіпр. Лише пізніше і на півдні Палестини почали добувати мідь, залізо і природний асфальт. Зате тут завжди проходили найважливіші караванні шляхи — з Єгипту в Малу Азію і Месопотамію і назад. Помітимо, що якщо в нашому представленні слово «караван» зв'язується з низкою верблюдів, то древні каравани перевозили вантажі на ослах; найвитриваліших розводили на продаж у дамаському оазисі.

У печерах Східного Середземномор'я знайдені одні з найархаїчніших останків «Людини розумної». Палестина, Сирія, Мала Азія, гори Верхньої Месопотамії й області за Тигром були самою першою батьківщиною скотарства й особливо землеробства. До ХІ-Х тисячоріччя до н.е. відноситься натуфійська культура (названа так по сухому руслу Натуф у Палестині), на думку деяких дослідників, створена першими носіями афразійських мов; натуфійці жили в напівземлянках із глини, піску і каменю, жали дикі злаки спеціальними дерев'яними серпами з кремінними зубами, можливо, почали приручати дику дрібну худобу. У Палестині (у Єрихоні), так само як у Чатал-хююке (у Малій Азії) і в деяких пунктах Сирії, вже в VIII тисячоріччі до н.е. існували процвітаючі землеробські селища, іноді (як у Єрихоні) обнесені могутніми кам'яними стінами ще в ранньому неоліті. Є підстава думати, що саме Палестина-Сирія була центром розселення однієї з груп племен, що говорили на афразійських мовах,— семітів; звідси вони поширилися по всьому Аравійському півострові (південноаравійці й араби), Східному Середземномор'ю (західні семіти) і Месопотамії (аккадійці). Жодне з цих племен спочатку не було цілком кочовим, хоча, чим далі в глиб степів і напівпустель, що займали в IV-III тисячоріччях до н.е. всю Аравію, тим більшу роль грало вівчарство і тим меншу — землеробство.

Однак надалі — може бути, у зв'язку з постійним рухом племен і військ по сиро-палестинським стежках чи у зв'язку з недоліком сировини, необхідною для техніки мідно-кам'яного і потім бронзового століття, — розвиток суспільства тут виразно сповільнився в порівнянні з Південною Месопотамією та Єгиптом; у другій половині III тисячоріччя до н.е. справжні міста-держави типу шумеро-аккадійських виникли тут лише в Північній Сирії (де процвітало, у числі інших, важливе місто Ебл, зв'язане із Середньою і Нижньою Месопотамією), а також в одному пункті на фінікійському узбережжі — у м. Бібл, центрі вивозу дорогоцінного кедру в Єгипет.

Вивчення найдавніших географічних назв на цій території і почасти безпосередні дані єгипетських і месопотамських текстів змушують вважати, що Східне Середземномор'я принаймні з III тисячоріччя до н.е. було заселено різними групами західних семітів. Вони можуть бути класифіковані по деяких особливостях їхніх говорів; умовно ці говори можна розділити так: еблаїтський говір осілого населення Північної Сирії і Північно-Західної Месопотамії; аморейські говори переважно скотарського населення цих же чи трохи більш широких територій; ханаанейські говори Палестини і Фінікії; і арамейські говори племен, що виступили на історичну арену трохи пізніше, а поки жили в глибині Аравійського півострова в контакті з племенами арабів.

Крім цього, з III тисячоріччя до н.е. з гір навколо озер Ван і Урмія (на території сучас. Туреччини й Ірану), а в кінцевому рахунку з Закавказзя окремими хвилями через Верхню Месопотамію і Сирію йшло просування хурритських племен, перша хвиля в другій половині III тисячоріччя до н.е. досягла Північної Палестини. За династії Аккаде (XXIII ст. до н.е.) у Північну Сирію проникали месопотамські війська, а пізніше, за III династії Ура (XXI ст. до н.е.), на Північну Сирію і Бібл тимчасово поширило свою владу царство Шумеру й Аккада; трохи пізніше почали свої набіги на Палестину фараони єгипетського Середнього царства; Бібл на якийсь час стає ізольованим центром єгипетської культури серед семітського населення (древні єгиптяни, як відомо, говорили на афразійській мові не семітського походження). Однак до кінця III тисячоріччя до н.е. Бібл і його єгипетський храм були спалені: можливо, саме тоді, як говорить переказ, на берегах Середземного моря обґрунтувалася та група племен, що вийшли з Північної Аравії і говорили на західносемітському прислівнику ханаанейської групи, що пізніше стала називатися фінікійцями. Північніше Бібла зберігся говір аморейського типу, зокрема в м. Угарит, що згодом вдало суперничало з Біблом.


    1. Виникнення і устрій ранньокласових міст-держав


До кінця III тисячоріччя до н.е. уже все Східне Середземномор'я покривається мережею ранньоклассових міст-держав; міста були укріплені стінами, у центрі їх — святилища і резиденції місцевих правителів, оточені глинобитними і цегельними будинками, зазвичай двоповерховими, з відкритою чи заґратованою галереєю на верхньому поверсі, де жили хазяєва. У нижньому, часто кам'яному, зберігалися запаси і тулилися раби. Міста були розташовані майже виключно по долинах; нагір'я були мало населені, а по окраїнах — у дамаському оазисі, Заіорданії й в інших областях на краю пустелі — люди жили в наметах і навесні, коли степи цвіли, відкочовували з чередами від засіяних оазисів в поля. Життя цих племен барвисто описано в давньоєгипетській «Повісті про Синухете», а пізніше — в оповіданнях Біблії про племінних патріархів.

Основним осередком суспільства пастухів-амореїв цього часу була родова громада, що складала частину племені, а іноді і племінного союзу. Влада глави патріархальної великої родини поширювалася крім його дружин і дітей також на родини синів, на чужинців, що приєдналися до роду чи усиновлених їм, на рабів і рабинь. Патріарх розпоряджався життям і смертю і всім майном цих осіб. Справами племінної общинної групи відала рада «старців» і вождь, якого вибирали на сходці всіх дорослих чоловіків-воїнів. Час від часу навколо того чи іншого проводиря складалися бойові дружини, що могли являтися ядром родо-племінного ополчення. Інколи суперечки між сусідами вирішувались єдиноборством силачів з тієї й іншої сторони.

Осіле землеробське населення, однак, переважало. Найбільше місто Північної Палестини — Хацор зайняв до цього часу площу в 50 га, дуже велику по тодішніх часах. Хацор вів торгівлю далеко — навіть з Марі на Євфраті. У Фінікії і приморській Сирії не тільки Бібл, але й Угарит і ряд інших селищ перетворилися хоча й у набагато менші, чим Хацор (приблизно раз у десять), але процвітаючі містечка. Причиною розквіту був ранній розвиток торгівлі у Фінікії, і насамперед з Єгиптом: фінікійці возили туди на кораблях будівельний ліс, і єгиптяни прагнули тримати в Біблі своїх царських чиновників. У той же час, як показують торгове листування з Каниша в Малій Азії і звістки про постійне проходження єгипетських царських людей через пастушачі райони, сухопутна торгівля через Сирію як з Єгиптом, так і з Месопотамією і Малою Азією теж мала велике значення. Найважливішою була, зазвичай, торгівля транзитна, але і сама Сирія торгувала лісом, в'ючними ослами і слоновой кістою (у Сирії тоді ще водилися слони). Відповідно до напрямків торгівлі, якщо на узбережжі відчувався єгипетський вплив (у Біблі знайдено багато єгипетських написів), то у внутрішніх частинах країни — також і аккадський: тут не тільки багато людей вміли говорити по-єгипетськи, але зустрічалися і такі, які могли писати клинописом.

Ще недавно вважалося, що в III тисячоріччі до н.е. внутрішня Сирія не досягла рівня класової цивілізації; ця точка зору змінилася після знахідок італійською експедицією на городище Телль-Мардих, під яким ховалося древнє місто Ебла. Розкопки ці викликали міжнародну сенсацію, тому що поширився слух про те, що знайдений центр невідомої раніше імперії і що тексти з Ебли нібито підтверджують деякі біблійні легенди. При ретельнішому вивченні матеріалу припущення ці не підтвердилися, а для науки виявилося важливим головним чином те, що тепер встановлено існування в Сирії вже в III тисячоріччі до н.е. цивілізації, не зв'язаної з річковою іригацією.

Тексти з Ебли писані шумерським письмом, але призначені ці тексти для читання за семітськими правилами, однак не по-аккадійськи, а на раніше невідомій семітській мові, що умовно названа «еблаїтською». Більшість текстів — господарські документи, хоча маються також шумеро-еблаїтські словники і невелике число релігійних текстів.

Эбла являла собою місто-державу, ймовірно найбільш сильне в межах земель по Євфрату, аж до долини р. Оронта: від Марі на середньому Євфраті до Катни в Південній Сирії; саме ці землі, можливо, відповідають ареалу поширення «еблаїтської» мови, але державні межі самої Ебли були значно менші. Навколо міст тут вже тоді жили аморейські скотарські племена.

Територія самої Ебли поділялася на центральну (назва не піддається прочитанню) і периферійну, шум, уру-бар, Обидві частини землі були підлеглі палацу (чи палацу-храму), але перша входила в палацеве господарство безпосередньо, а люди землі уру-бар були лише зобов'язані постачаннями палацу; багато хто з них були осілими скотарями. Чи існувала ще земля, зовсім палацу не підлегла, — з документів не видно. Положення осіб, що працювали на палац, напевне, походило на ілотське, але це ще підлягає уточненню.

Правитель Ебли носив титул малікум, дослівно «той, кому радять»; у більшості пізніших семітських мов, крім аккадського, цей термін означає «цар», у відрізках текстів, писаних по-шумерськи, він називається ен. При малікумі Ебли існувало два радники (в інших містах — більше) і ряд начальників, шаррум (по-шумерьски лугадь).

Палац Ебли виходив на невелику площу, обнесену лоджіями, під однією з них був постамент — можливо, для крісла правителя: тут приймали послів і купців з-за кордону і, ймовірно, постачальників данини з володінь самої Ебли. Сам палац мав ускладнене планування структури, що нанизується — до нього постійно пристроювалися нові приміщення, і зрештою він став «сповзати» з холма-цигаделі на площину (у межах міських стін).

Ебла була великим центром міжнародної торгівлі; у документах часто згадуються мандрівні торговці, лу-кар — «люди пристані (ринку)». В палаці були знайдені великі запаси неопрацьованого бадахшанского лазуриту (з Афганістану) і уламки алебастрових ємкостей з Єгипту, у тому числі з написами фараонів Хефрена і Піопи I.

Однак такі товари привозили іноземці, а не еблаїтські торговці і купці: перегляд документів показує тісні зв'язки Ебли тільки з містами Північної (сірійської) Месопотамії (Абарсаль, Марі), а також з областю за Тигром (Гасур) і з північним Шумером (Киш). Навіть Угарит, усього в декількох десятках кілометрів на захід від Ебли на узбережжя Середземного моря, згадується тільки в словниковому списку назв місцевостей, але не в ділових документах (цей список походить до того ж до нижньомесопотамської писемної традиції). Жодного разу не згадані ані Бібл, ані інші міста Палестини і Сирії, не говорячи вже про Єгипет, Малу Азію чи Іранське нагір'я. Єгипетські і подібні вироби попадали в Еблу, мабуть, через багатьох посередників.

З повідомлень царів династії Аккада (Саргона Древнього і Нарам-Суена) випливає, що вони робили походи проти Ебли і є всі підстави вважати, що Ебла була зруйнована в правління її останнього царя, Іббіікіра, Нарам-Суеном аккадським, наприкінці XXIII ст. до н.е. Після цього Ебла знову відродилася на початку II тисячоріччя до н.е., але вже ніколи не мала колишнього значення. Населення її до цього часу злилося з навколишніми амореями.

На початку II тисячоріччя до н.е. у Північній Сирії видатну роль грає могутня держава Ямхад зі столицею в м. Халебі — аморейське за складом населення, аккадське по культурі. А в Південну Сирію (Катна) і навіть аж до фінікійського узбережжя проникає політичний вплив верхньомесопотамського царя Шамши-Адада I.

У містах-державах Сирії, про які ми маємо мало писемних даних (виключення складають недостатньо вивчені архіви XVIII ст. до н.е. з м. Алалаха до півночі від нижнього Оронта), соціальний пристрій був, очевидно, дуже подібним з устроєм хурритського суспільства Аррапхе. Це доводиться не тільки тим, що в Алалахі жило багато хурритів, але насамперед однаковим характером економіки і рівня її розвитку. Цікаво, що тут цар міста іноді дарував чи продавав своїм майновим агентам чи просто наближеним цілі громади; документи сформульовані саме як угоди чи дарування купівлі-продажу, хоча думають, що насправді мова йде лише про передачу права одержувати з цих селищ податки і повинності. Очевидно, існували як оборотні, так і необоротні угоди про відчуження землі, що іноді ховали вилучення майна за борги. Лихварство було сильно розвинуте. Давали в борг і окремі хазяї, і цілі сільські громади. Очевидно, відбувалося інтенсивне майнове розшарування суспільства з зубожінням рядових общинників; багато хто з них бігли і ставали хапіру (від припущення, що раніше висловлювалося, про те, що начебто в терміні хапіру варто бачити найдавнішу форму етнічної назви «єврей», більшість сучасних дослідників рішуче відмовилися, і воно підтримується лише деякими.), ховаючись у чагарниках Сирії.

Між кінцем XVIII і початком XVI ст. до н.е. відбулося просочування в дельту Піла збройних скотарських племінних груп — так званих гиксосів — з Палестини чи з Синаю. Бойові загони прибульців поступово захопили владу в північних номах Єгипту, і їхні вожді стали привласнювати собі фараонські титули. У Єгипті гиксоси втратили свою етнічну відособленість і злилися з місцевим населенням. Залишається неясним, якою мірою вони зберігали панування у місцях свїх первісних поселень. Але саме в цей час спостерігаються ознаки росту добробуту в містах і сільських місцевостях Палестини; однак багаті, великі і комфортабельні будинки знаті контрастують з жалюгідними хатинами бідноти: процес різкого майнового розшарування йшов і тут. Палестина не була в цей час політично єдиним цілим. На часті міжусобні війни вказують могутні укріплення міст і археологічні сліди їхнього різночасного руйнування ворогами. Можливо проте, що палестинські міста номинально визнавали верховну владу гиксоського царя в м. Аварисі; іншим гиксоським центром могла бути Газа в південній частині палестинського узбережжя.



Розділ 2. Посилення держави Митанні і Фараонский Єгипет


В другій половині XVII ст. до н.е. царство (чи царства) гиксосів у Єгипті починає хилитися до упадку. З початку XVI ст. у Східному Середземномор'ї з'являється відразу кілька нових важливих політичних факторів.

На півночі хурритськая держава Митанні поглинула дрібні аккадські, хурритські й аморейські царства, не виключаючи могутнього колись царства Ямхад за Євфратом, що тримав ключі від Сирії. Ідри-Мі, один з царів Алалаху цього часу, розповідає у своєму написі, як у місті його відбувся переворот, як він змушений був бігти на колісниці з одним вірним візником до гірських хапіру і провів там кілька років, перш ніж знову зміг запанувати містом, але вже, очевидно, на умовах визнання верховенства Парраттарни, царя Митанні.

Безпосередньо державна влада Митанні на захід від Євфрату навряд чи була колись, міцної, але поширення митаннійського впливу було значним, індоіранські і хурритські імена династів зустрічаються аж до кінця XV ст. до н.е. у самих різних містах обох цих країн, притому, що мовами населення Сирії і Палестини залишалися ханаанейські (на півдні) і аморейські (на півночі), західносемітські говори (лише відчасти також хурритські). Таке положення розуміється швидше за все тим, що династи були родичами митаннийських царів, тому що живої індоіранської мови за межами Іранського нагір'я в Передній Азії цього часу не існувало.

Посилення Митанні збіглося з часом, коли були зроблені два важливих винаходи, здатні збагатити Сирію і Фінікію. Біля XVIII-XVII ст. до н.е. хурріти Верхньої Месопотамії винайшли спосіб виготовлення дрібного посуду з непрозорого кольорового скла; ця техніка поширилася згодом також у Фінікії, Нижній Месопотамії і Єгипті, але протягом деякого часу хурріти і фінікійці були монополістами в міжнародній торгівлі скляними виробами. Не пізніше кінця XVI ст. до н.е. у Фінікії відкрили спосіб фарбування вовни в лілово-червоний і лілово-синій колір пурпуром — фарбою, що добувається з морського молюска. У зв'язку з цим великого господарського значення набуває ввіз дешевої нефарбованої вовни зі скотарських районів Сирії (імовірно, і з Криту, а пізніше з усієї Передньої Азії) у Фінікію й експорт звідти пурпурної вовни (сама фарба була нетранспортабельна). У маленьких містечках ханаанейської Фінікії стали накопичуватися великі запаси хліба і металевих виробів, що надходили в достатку в обмін на пурпурну вовну. Починається пожвавлена торгівля (а також і розбій) фінікійців у більш віддалених частинах Середземномор'я. Приблизно з 1400 р. до н.е. у Сирії і Палестині як наслідок торгівлі, що відбувалася, з'являється микенська і кіпрська кераміка; дуже імовірно, що фінікійці стали ввозити морем також іспанське олово, що здешевило виготовлення бронзи в Передній Азії (але це, можливо, відбувалося вже пізніше).

Підсилена роль купців сповільнила розвиток у Фінікії монархічного ладу месопотамського чи єгипетського типу: хоча майже в кожному містечку були царі, але в цілому керування в них носило олігархічний характер з відомими пережитками первісної демократії.


2.1 Єгипетське завоювання міст давнього Середземномор’я


Розквіт ханаанейських міст Палестини і Фінікії, аморейських і хурритських міст Сирії, якого можна було очікувати в цих умовах, не відбувся через єгипетське завоювання, яке незабаром почалося, після 1600 р. до н.е. Гиксоська влада в Єгипті була знищена, і фараони нової XVIII династії перейшли від окремих набігів до планомірного наступу на Палестину — Фінікію — Сирію. Фараон Яхмес I зайняв останній оплот гиксосів у Південній Палестині, в останній чверті XVI ст. фараон Тутмосис I зробив похід до самого Євфрату; після мирного правління жінки-фараона Хатшепсут з часу її спадкоємця Тутмосиса III починається тривале криваве і систематичне руйнування ханаанейських міст. Кожен єгипетський похід завершувався не включенням пройденої території до складу Єгипту, а лише грабежом сіл і міст (особливо палаців), викраденням худоби і людей. Адміністративні заходи фараонів були дуже примітивні. Було створено кілька єгипетських фортець, що контролювали основні дороги і перевали. Наявність гарнізонів спонукувало місцевих правителів протягом можливо більш тривалого часу замирювати завойовника дарунками і даниною; у виді гарантії до єгипетського двору забирали як заручників їхніх дітей: синів виховували в дусі відданості фараону, дочок віддавали в його гарем. Але фараони ніколи не намагалися поширити внутрішню адміністративну систему єгипетської держави на Палестину і Сирію в цілому. Невеликі загони, що вони тримали при дворах окремих царьків, мали значення скоріше спостережливе — стягування податків, наприклад, не входило в їхні задачі: і цінності, і робоча сила викачувались з Палестини, Фінікії і Сирії не регулярним обкладанням, а більш-менш постійними військовими походами, що супроводжувалися грабежом і погромами на вже скореній території. Списки видобутку, висічені на стінах єгипетських кам'яних храмів (хоча, імовірно, не цілком достовірні по цифрах, що приводяться в них,), перелічують кольорові тканини, ліс, колісниці, слоновую кістку і вироби з неї, золоті і срібні вироби в безлічі, великі кількості зерна, олії, десятки і сотні тисяч викрадених людей, сотні тисяч голів худоби. Царьки і їх знать, безсумнівно, намагалися надолужити загублене посиленою експлуатацією і поневолюванням своїх же громадян, що попадали в неоплатні борги. Значна частина населення міст і околишніх сіл, як видно, бігла з них, поповнюючи ряди хапіру. Втрати сиропалестинських держав від єгипетських навал до кінця XV ст. до н.е. склали вже, напевне, величезний відсоток населення (цікаво, що, незважаючи па приплив десятків тисяч полонених («сотні тисяч» у військових реляціях, ймовірно, варто вважати перебільшенням) і на багату здобич, населення Нільської долини, очевидно, не росло: очевидно, смертність серед експлуатованого населення була дуже велика).

Хоча фараонам вдалося відтіснити митаннійські сили за Євфрат, зломити Митанні вони не зуміли. Митаннійські царі підтримували постійний зв'язок із силами неорганізованого, але опору, що неприпиняється, фараонам у їх власному сирісько-палестинскому тилу. Наприклад, одного разу єгипетським воїнам вдалося схопити агентів митаннійського царя, які несли на шийних шнурках глиняні таблички з клинчастим текстом листів місцевим царькам. Головне ж полягало у тому, що, чим роскішнішою і богачшою була здобич фараона, тим більше завмирала торгівля по сирійсько-палестинському шляху, а без неї країна була недостатньо багата, щоб безупинно постачати Єгипет усіма видами цінностей. Зрештою фараон Тутмосис IV був змушений домовитися про мир і розділ сфер впливу з митаннійським царем Артадамою I. Північна Сирія з виходом до Середземного моря залишилася в зоні Митанні, а у своїй зоні єгипетські фараони зробили спробу налагодити викачування засобів без щорічних військових погромів.


2.2 «Амарнський період» в історії міст східного Середземномор’я


Кінець XV — початок XIV ст. до н.е. виділяються зазвичай в історії ПалестиниФінікіїСирії в якості «Амарнського періоду» по тій формальній ознаці, що цей час досить докладно висвітлений дипломатичними клинописними документами, що збереглися частиною на городище Телль-Амарна в Єгипті (древня столиця фараона Аменхотепа IV— Ехнатона), частиною на городище Богазкей (древня столиця царів Хетської держави). Учасники дипломатичного листування користувалися клинописом і різними мовами: кассітські і митаннійські царі — аккадським (митаннійські — також і хурритським), хетські — аккадським і хетським, царьки Східного Середземномор'я — дивною, штучною напваккадською, напівханаанейською мовою.

У цей час фараон тримав своїх резидентів у трьох пунктах — на півдні Палестини, на півдні Сирії і на півночі Фінікії. В іншому порядок керування залишався колишнім. Цікаво, що будь-якого місцевого сиро-палестинського правителя могли іменувати трьома різними позначеннями: для фараона він був «людину такого-то міста», у дипломатичних документах — «градоначальник», а для власних підданих — «цар». Тільки правитель Хацора зважувався називати себе «царем» навіть у листах до фараона. Влада градоправителя, у будь-якому разі, завжди була обмежена радою старійшин, а в ряді випадків рада чи навіть «сини міста» (тобто народні збори) преспокійно правили містом і без царя і навіть безпосередньо зносилися з іншими правителями і з великими державами. З палестинських міст-держав важливішими інших були Газру (Гезер), Лахіш, Єрусалим, Мегіддо, Хацор, у Фінікії—Бібл; важливий торговий пункт Угарит на Середземноморському узбережжі Сирії належав скоріше до митаннійської зони впливу; у Південній Сирії особливе значення мало місто Кинза з ханаанейським прізвиськом «Священна» (Кудшу; більш відоме під умовною єгиптологічною назвою Кадеш). Кинза-Кадеш закривало доступ з півдня в долину р. Оронта.


2.3 Народний рух Хапіру


На самому початку XIV ст. до н.е. у горах між Фінікією і Сирією виникло нова, дуже цікава держава. Основне її населення складали хапіру; а тому що вони не мали визначеного єдиного племінного чи територіального походження, то і назву нова держава одержала дуже невизначену—Амурру; до кінця XV ст. це по-аккадськи означало просто «захід, місце перебування пастушачих племен» (які тому називалися «амореями», тобто «західними»; їхньою самоназвою, ймовірно, було «сутії»). Хапіру вже і раніш, де могли, утворювали власні самоврядні громади; частина з них йшла на військову службу до місцевих царів (переважно подалі від фараонского Єгипту), і усі вони були ворожі до царської влади взагалі, а до фараонської особливо.

Ціми-то хапіру вирішив скористатися як знаряддям честолюбний творець царства Амурру — Абди-Аширта. По повідомленню, отриманому фараоном Аменхотепом III, він вимовив перед своїми прихильниками таку промову: «Зберіться, і нападемо на Бібл. І якщо там не буде людини, яка звільнила би його з рук ворога, то виженемо градоначальників з їхніх областей, і тоді всі області приєднаються до хапіру; і нехай настане «справедливість» для всіх областей, і нехай будуть у безпеці (від поневолення) юнаки і дівчата навіки. А якщо фараон вийде проти нас, та всі області будуть йому ворожі — що ж він тоді зможе нам зробити?» Під терміном «справедливість» у древній Передній Азії розумілося насамперед звільнення від боргів і повернення заручників, а по можливості також і віднятих чи скуплених земель. Отже, підданим усіх дрібних держав пропонувалося перебити своїх «градоначальників» (царьків) і стати вільними хапіру, боргова кабала повинна була бути скасована, а військовій силі протипоставлена єдність повсталих. Не дивно, що фараонский уряд здавна переслідував, ловив і відправляв хапіру на рабську, каторжну працю, наприклад у каменоломні.

Абди-Аширта, а після нього його син Азиру у своїх листах фараону з обережності прикидалися його вірними слугами, але одночасно через своїх агентів систематично призивали населення убивати своїх «градоначальників», що і відбувалося то там то тут по усій Фінікії і Палестині; подекуди справа доходила до виступів окремих збройних груп рабів.

Тим часом у 60-х роках XIV ст. до н.е. хетський цар Суппилуліума I почав розгром союзника фараонів — царства Митанні. Амурру виявилося в позиції буфера між Хетською і Єгипетською державами, однак цар його Абди-Аширта зайняв прохеттську позицію. Із самого початку хетського нападу на Сирію усім стало ясно, що хетська влада легше єгипетської. Хетський цар визначав свої відносини з підлеглими письмовими договорами, скріпленими страшною клятвою іменами всіх богів, яким поклонялися договірні сторони, і в цілому дотримувався договорів. Данина, що стягували хети, і військові контингенти, яких вони вимагали, — усе це було набагато менш тяжко, чим той грабіж, що учиняли фараонскі війська і чиновники. Воістину дорогою ціною обійшлося Східному Середземномор'ю високомистецьке, розкішне оздоблення фараонских палаців і гробниць! Хети поки ще не звикли до подібної до розкоші, і їхня держава представляла такий же конгломерат союзних, хоча і нерівноправних, держав, як до неї держава Митанні. Азиру, другий з царів Амурру, на той час найбільшої держави Сирії, платив хетському царю 2,5 кг золота в рік, ціну біля сотні рабів, — це багато; але фараону він повинний був би заплатити набагато більше. Зрозуміло, що майже всі прошарки населення Східного Середземномор'я, за винятком фараонських прихильників зі знаті, віддавали перевагу пануванню хетів.

Аменхетеп IV, зайнятий своєю утопічною релігійною реформою не хотів чи не міг послати досить військ, щоб вдержати азіатські володіння Єгипту. Але Суппилуліума I їх поки не захоплював: потрібно було покінчити з Митанні. Азіатська імперія фараонів розвалювалася під ударами Азиру і дамаського володаря, що теж оточили себе загонами хапіру. У Фінікії на сторону хапіру перейшов цар Сидона — і чи не з тих пір значення Сидона перевершило значення Бібла на Середземному морі? Незважаючи на бездіяльність фараонської влади, більшість царьків, що занадто скомпрометували себе співробітництвом із загарбниками, зберігали вірність Єгипту, але земля горіла в них під ногами.

Слідами хапіру хетські війська почали наступ на південь. Біля середини XIV ст. вони просунулися до Північної Палестини. Про хапіру ми з тих пір більш майже не чуємо — очевидно, вони злилися з іншим ханаанейським населенням; можливо, їм вдалося трохи поліпшити свої умови існування чи навіть частково повернутися додому; але, звичайно, корінної зміни суспільного ладу не могло відбутися. Царство Амурру стало звичайною невеликою сірійською державою і проіснувало, зберігаючи вихід до Середземного моря, до кінця XII ст. до н.е.



Розділ 3. Хети і Фараонский Єгипет


Після падіння XVIII династії Єгипту фараони наступної, XIX династіїСеті I і Рамзес II — повинні були починати завоювання Палестини, Фінікії і Сирії заново. Положення хетів у Сирії теж було далеко не простим, і хетським царям приходилося вести складну політичну гру. Після знищення Митанні переправам через Євфрат у Північну Сирію стала загрожувати новостворена Ассірійська держава, а сірійські держави засвоїли, що, хоча хетське панування м'якше єгипетського, воно жорсткіше митаннійського: усі договори з Хетською державою містили умову, що позбавляла підлеглу державу права на самостійну зовнішню і тим більше військову політику, а також і інші пункти, що сильно обмежували їхню самостійність. У результаті ряд сірійських царств відпав від хетів, і їх приходилося силою приводити до покірності; царство Амурру лавірувало між Хетською і Єгипетською державами.


3.1 Устрій сирійського суспільства в XIV-XIII ст. до н.е.


Головною опорою хетів у Сирії стало місто Каркемиш на Євфраті, де царями буди хетські царевичі; іншою такою опорою для себе хети хотіли б бачити приморське місто Угарит. Державний архів Угарита дав нам коштовні свідчення про сірійське суспільство XIV-XIII ст. до н.е.

Загалом пристрій угаритського суспільства видно з дипломатичного послання хетського царя Хаттусили III до царя Угарита. З умов угоди, що пропонує Угариту хетський цар, виявляється, що, з його погляду, угаритськое суспільство складалося з: 1) «рабів (тобто службовців) царя»; 2) «синів (тобто вільних громадян) Угарита»; 3) «рабів рабів царя», тобто рабів царських службовців; можливо, сюди включалася і взагалі нижча категорія працівників царського господарства, що складалася під наглядом і владою царських службовців; 4) куплених приватних рабів. Обговорено випадки втечі людей кожної з цих категорій у громади хапіру, що складаються під заступництвом хетського царя, причому останній зобов'язується таких утікачів видавати.

По документах нам добре відомо про збір колективних податків (натурою і почасти сріблом) з угаритських громад і виклику їхніх членів на загальнодержавні повинності («ходіння», по-аккадійськи ілька (у старовавілонськичас ількумом називалася не повинність населення, а служба у воїнах за наділ з царської землі), по-хурритськи унушше). Найважливішими повинностями були військова, гребцова і трудова на державних роботах, ті, які їх відбували утримувались скарбницею. На повинність виділялися представники окремих великосімейних громад — очевидно, на вибір цих останніх. Керувалися громади старійшинами й особливим посередником між громадою і царською владою — сакіну; таке ж було і керування Угаритської держави в цілому, але тут поруч із сакіну стояв цар, що не заважало іноді вести зовнішні відносини безпосередньо раді чи старійшинам сакіну.

У число «царських людей» (на відміну від хетського царя самі угаритяне не називали їх «царськими рабами») входили орачі, пастухи, виноградарі, солевари, різного роду ремісники, але також воїни, у тому числі і колесничі, що називалися хуррітським терміном маріанна; колісниці, коней і все спорядження вони одержували від скарбниці. Судячи з імен, вони були амореями і хуррітами; вони, безсумнівно, не були «індоарійскою кінною феодальною аристократією», як їх зображували в науці раніше. Кожна професійна група мала свого «старшого». Усі «царські люди», не виключаючи і маріанна, несли не «повипность» (ілька), а «службу» (пильку)(ряд дослідників ототожнює ілька і пильку, як нам здається, невиправдано) і, крім того, платили державі сріблом: у той же час вони могли одержувати умовні земельні наділи (убадийу); людина, що не виконувала своєї служби, з'являлася «лежнем» (наййалу), і її наділ цар передавав іншим особам. «Царські люди» могли іноді бути передані в «користування» великим сановникам двору, що і самі, втім, були «царськими людьми». Деякі сановники, що особливо мали відношення до морської міжнародної торгівлі, за великі гроші скуповували землі, у тому числі і царські, тобто зв'язані з визначеною службою (скуповували в службовців, але за винагороду царю). Однак правове положення таких земель залишалося, очевидно, неясним самим угаритянам, і іноді було потрібно нове оформлення таких угод при вступі на престол нового царя.

Військової повинності підлягали як общинники, так і «царські люди», за винятком звільнених від неї особливим привілеєм. У результаті посилення Каркемиша, у сферу гегемонії якого потрапив і Угарит, вплив останнього надалі занепав.

Тим часом наступ Єгипту, початий близько 1300 р. фараоном Сеті I, одержав подальший розвиток за Рамзеса II. Таким чином, стан ханаанейських міст Палестини виявилося гірше, ніж стан аморейсько-хурритських міст Сирії; знову почався невтримний фараонский грабіж, різанина і викрадення людей. Після того як у битві під Кинзе-Кадеше Рамзес, ледь не потрапивши в розставлену йому пастку, зумів усе-таки розбити хетів і їхніх союзників, він ще біля півтора десятків років щорічними походами розоряв місцеве населення не тільки в Палестині, але й у Сирії. Зрештою Хаттусилі III цар хетів, спонукований до того ассірійською погрозою з флангу (через Євфрат), домовився з Рамсесом II про мир (1296 чи 1270 р. до н.е.).


3.2 Переселення «зарічних племен» і «народів Моря»


Незабаром після правління Рамзеса II (кінець XIV — початок XIII ст. до н.е.) починається вторгнення в Палестину великої групи скотарських племен, що рухалися з заіорданських степів. Про це вторгнення маються як досить докладні археологічні дані, так і історичні перекази, записані на 400—500 років пізніше по переказах і збережені до нашого часу в складі Біблії.

Відношення до біблійних історичних переказів і в наші дні коливається від беззастережного визнання їхньої вірогідності до повного заперечення всякої їхньої цінності для історика. У дійсності саме тому, що це перекази, і притому використані в гострій пізнішій ідеологічній боротьбі, кожний з них може бути притягнутий істориком у тій мірі, у який його можливо проконтролювати, хоча б частково, незалежними джерелами — археологічними чи пам'ятниками ж іншомовними письмовими свідченнями сучасників подій.

Ще в середині XIX ст. було ясно, що біблійні оповідання про патріархів, предків різних єврейських, арамейських і арабських племен, є відображенням загальносемітських переказів. Такі перекази засновані на запам'ятовуванні родоводів, що в кочівників входило в обов'язкове коло знань кожного. Подібні генеалогії дійшли до нас не тільки з Біблії, але і від династій Хаммурапі і Шамши-Адада I у Месопотамії, що виводили себе від аморейських (сутійских) предків, а також відомі і донині в арабів-бедуїнів. Аналіз біблійних родоводів, що містяться в «Книзі Буття» (вона відкриває собою найбільшу «священну» частину Старого завіту, шановану як іудеями, так і християнами, — «П’ятикнижжя», чи «Тору»), показує, що і ці родоводи у своїй основі належать сутійським племенам, тому що їхній першопращур, син першолюдини Адама, Сиф (ін.-еврейск. Шет) — не хто інший, як Суту, чи Шуту, міфічний предок-епонім сутіїв, тобто амореїв.

Виходячи з цього, а також з наявності в Біблії ряду переказів про походження племен-предків з Месопотамії, деяких міфів безсумнівно месопотамського походження (міф про Потоп) і інших даних, можна припустити, що племена, у другій половині XIII ст. з'явилися в Заіорданії, а потім вторглися в Палестину, у кінцевому рахунку повинні бути ототожнені з племенами амореїв-сутіїв Верхньої Месопотамії, витиснутими звідти в XVI-XIV ст. митаннійськими хуррітами і касситами. Справді, вавілонські документи цього часу свідчать про зникнення аморейських пастушачих племен з Месопотамії, а замінивші їх арамейські пастушачі племена з більш південних аравійських оазисів з'являються тут окремими групами з XIV ст., а в масовому масштабі — лише з кінця XII ст. до н.е.

Сутійскі племена, що знаходилися в XIII-XII ст. у Заіорданії, позначалися як 'ібрі. Це буквально значить « що перейшов (через ріку)» (під рікою розуміється, звичайно, не Йордан, якого вони тоді не переходили, а Євфрат), тобто, власне кажучи, «пришедші з Месопотамії». Але поняття 'ібрі тут аж ніяк не рівнозначно єврейському народу пізніших часів (др. еврейск. 'ібрі, сучас. іврі)—під цим позначенням маються на увазі всі нащадки легендарного патріарха Авраама і навіть його віддаленого, ще більш легендарного предка Ебера (це ім'я значить «Перехід (через ріку)»), а по біблійному, як і по пізнішому кораничному переказі, Авраам вважався пращуром не тільки ізраїльських, але також і арамейських і арабських племен. Однак частина колишніх верхньомесопотамських племен (наприклад, дідани, відомі в Месопотамії з часів III династії Ура) пішла в пустелю, змішалася з арамеями й арабами; частина осіла в Заіорданії (моавитяне й аммонитяне) і до півдня від Мертвого моря (едомитяне, чи ідумеї); усі вони втратили позначення «перешедших ріку», і воно зрештою залишилося тільки за євреями — однією визначеною групою племен (чи «колін»), тією, що виводила себе до легендарного патріарха Иакова, або Ізраїлю, онуку Авраама, і довше багатьох мандрувала, перш ніж остаточно осісти.

Відповідно до пізніших переказів, що стали твердим переконанням всіх ізраїльтян, їхні предки оселилися в області Гошен, чи Гесем (ці форми назви вжиті в єврейській і грецькій версіях Біблії, і обидві ототожнюються в єгипетських текстах), що належала Єгипту, на східній окраїні Дельти, і там, надзвичайно розмноживши (від 12 чоловіків за чотири покоління відбулося нібито 643550 воїнів!), потрапили в «рабство» у якості «царських людей», якими єгиптянами користувалися на повинносних роботах (у Біблії в цьому зв'язку згадується будівництво двох міст, у дійсності заснованих при Рамзесі II). Потім вони були чудесним образом виведені звідти «пророком» Мойсеєм, ізраїльтянином, вихованцем єгипетської царівни і чоловіком мідіанитянки (мідіанитяне були, очевидно, північноарабським плем'ям). Мойсей нібито відновив «завіт» (договір) ізраїльських племен з богом Яхве, укладений спочатку ніби-то ще з Авраамом; відповідно до цього договору бог Яхве обіцяв віддати ізраїльтянам Палестину, а вони за це зобов'язувалися не поклонятися ніякому іншому богу. Але тому, що ізраїльтяни не дотрималися свого зобов'язання, то Мойсей оголосив, що вони сорок років — поки не вимруть усі згрішивші — повинні будуть скитаться по синайських і зайорданських пустелях і лише в новому поколінні ввійде в Палестину. Мойсей також одержав від Яхве різні етичні і юридичні рекомендації щодо осілого майбутнього життя в Палестині.

Приведена розповідь — міф, притому викладений років на триста-чотириста пізніше передбачуваних подій; поки ніякі об'єктивні свідчення і зовнішні дані не могли його підтвердити, і дошукуватися в ньому раціонального зерна даремно (як і у всякому міфі): якщо він й існує, то ми не маємо у своєму розпорядженні критерію, за допомогою якого могли б визначити, у чому він полягає. Але далі починаються перекази, що уже можна контролювати за допомогою археологічних даних. Звичайно, у біблійному тексті події з кінця XIII по Х ст. до н.е. викладені зі зсувом, перекручуванням історичної перспективи (що є звичайним для переказів), багато подій забуті, багато однорідних фактів з'єднані в один, реальне перемішане з явними легендами. Проте канву оповідань стосовних до подій цього часу, як вони описані в біблійних «Книзі Ісуса Навина» і (у меншій мері) у «Книзі Суддів», усе-таки складають спогади про дійсні події, а не казкові мотиви.

Очевидно, племінному вторгненню в Заіорданіє, а потім у власне Палестину повинні були передувати консолідація племен і утворення самого ізраїльського племінного союзу, що визнавав загальне божество — Яхве. Районом консолідації був, ймовірно, скотарський оазис Кадеш-Барнеа на півночі Синайського півострова; у цьому переказ, ймовірно, відбиває історичну дійсність; але первісний склад племінного союзу підлягає великому сумніву. Дійсна картина вторгнення, як вона малюється по археологічним даним, сильно відрізнялася від зображуваного Біблією, відповідно одночасного руху дванадцяти племен, очолюваних спадкоємцем Мойсея — Ісусом Навином (др.-єврейськ. Іешуа бін Нун). Племена першої хвилі вторгнення перейшли через Йордан у Єрихона; стіни його обрушилися, ймовірно, не від біблійного трубного гласу, а в результаті підкопу; одночасно було зруйноване місто Бетел, і вони просунулися в центр Палестини. Окрема група племен, що утворилася, (Єфреме, Манассія, Веніамін) згодом відводила себе від Іакова і його улюбленої молодшої дружини Рахілі. Слідом за цим, очевидно, пішло друге вторгнення із Синая в Заіорданіє; якщо перша група пройшла Заіорданіє безперешкодно, то друга проходила його з боями. Тільки частина племен цієї групи перейшла потім Йордан; з них два племені розмістилися в районах на захід від Йордану і до сходу і півночі від племені Манассія. Третє плем'я —іехуда (Іуда) — повернуло на південь, руйнуючи по дорозі міста, і зайняло всі підвеннопалестинське нагір'я до південно-заходу від Мертвого моря. Не зовсім ясна доля ще двох племен, що згодом, ймовірно втратили самостійне існування. Крім того, до складу племені Іуда, очевидно, влилася спочатку едомітська група калебитів (кеназитів), що прийшла на нагір'я не через Йордан, а з півдня. Уся ця група племен починала своє походження від Іакова і його старшої дружини Лії. Чотирьом племенам (у Фінікії (де, ймовірно, зовсім не поклонялися богу Яхве), на півдні Палестини й у Заіорданіє; четверте плем'я жило спочатку на південно-заході, потім на півночі Палестини) приписувалося походження від наложниць Іакова; усі чотири жили на окраїнах племінного союзу і, можливо, були місцевими аморейськими племенами, що приєдналися до союзу лише після його впровадження в Палестину (деякі з них не мали переказу про перебування в Єгипті.).

У Палестині ізраїльтяни (ймовірно, частина аморейсько-сутійских племен) зустріли головним чином ханаанейське й аморейське населення, що жило тут і раніше (Біблія згадує серед доізраїльського населення Палестини також хетів, хуррітів і ще якісь невідомі племена, але поєднуємо їх усіх під загальною назвою ханаанейських). Різниця між говорами ханаанеїв і амореїв була невелика. Багато богів були загальними. Пізніша традиція запевняє, що ізраїльтяни, які вторглися - по велінню Яхве нібито вирізували всі ханаанейське населення. І справді, руйнування в ханааненських поселеннях були величезні. Однак до винищування всього населення і навіть до знищення всіх міст справа в дійсності не доходила. Легкість завоювання ханаанейських міст-держав з їх давніми культурними і військовими традиціями порозумівається, мабуть, повним їхнім руйнуванням і зменшенням чисельності самих ханаанеїв у результаті безупинних військових погромів протягом попередніх трьох з половиною сторіч. Але найбільш важливі ханаанейські міста не були завойовані «зарічними» племенами; деякі з міст відкупилися даниною чи зобов'язанням виходити на повинності, а деякі, як розташований на неприступній скелі Ієрусалім, місто племені іевуситів, залишилося незалежними. Плем'я Манассія фактично не запанувало майже жодним значним населеним пунктом, і половина його була змушена піти назад за Йордан.

Можна сказати, що завойовники освоїли раніше слабко заселене нагір'я; долини залишилися значною мірою в руках ханаанеїв, і ті не без успіху переходили в контрнаступ. Їх підтримав в останній чверті XIII ст. до н.е. єгипетський фараон Мір-не-Птах, який вторгся в Палестину. Саме його напис — перший в історії писемна пам'ятка, що згадує Ізраїль: «Ханаан розорений усіляким лихом... Ізраїль знищений, і насіння його більше немає, Хурри (так єгиптяни називали тоді Палестину) стала вдовою через Єгипет». Про цей епізод біблійні перекази ніякої пам'яті не зберегли, а він мав немаловажне значення. Позбавлені первісного імпульсу і до того притіснуті ще через Йордан новими, тепер уже справді кочовими племенами (які приручили верблюда-дромадера), усі племена Палестини в XII ст. до н.е. виявилися в скрутному стані. Протягом цього століття ще маємо археологічні сліди єгипетського впливу в Палестині. Саме до цього часу варто віднести остаточне зімкнення ізраїльського племінного союзу, зімкнення, пам'ять про яке збереглася назавжди, навіть коли більшість (притому самих корінних) племен наприкінці VIII ст. до н.е. перестало існувати. Але тоді ще склад союзу відрізнявся від пізніших класичних «12 колії» — це показує збережений у Біблії уривок древньоізраїльського епосу кінця XII ст. до н.е. «Пісня Дебори», де тільки сім племен на чолі з Бараком і Дсбороі беруть участь у війні проти Ябина, царя Хацора, і його воєначальника Сисари: У дні Шамгара, сина 'Анат, у дні Іаілі(Анат-богиня; Іаіль-одна з героїнь епосу.) ути були порожні, а ті, що йдуть тропою проходили манівцями, порожні були села в Ізраїлі, порожні — поки не повстала я, Дебора, не повстала матір'ю народу.

Хацор, найбільше і важливе місто ханаанеїв, було зруйноване, це підтверджується археологічними даними. Це був останній епізод війни між ізраїльтянами і ханаанеями. Прийшов інший час, коли треба було оборонятися проти загальних ворогів. В одному народі тепер злилися разом завойовники і завойовані. Літературна мова Біблії склалася на змішаній діалектній основі, самі ж древні євреї називали цю мову не «іврит» (як згодом), а «кена 'анит», тобто «ханаанейський»(термін «єврей» означав з цього часу загальну етнічну приналежність; більш вузький термін «ізраїльтянин» — приналежність до племінного союзу, а пізніше до держави).

Події, що змінили цю картину, були зв'язані з іншим племінним вторгненням — «народів моря». «Народами моря» єгиптяни називали групу різноманітних по походженню племен, одні з яких рухалися на турах, інші на колісних візках по суші. До них, безсумнівно, належали греки-ахейці, що зруйнували Трою, інші племена (може бути, протоармяне), що поклали кінець Хетському царству, і ще якісь племена, відомі тільки по іменах, та й то в неточній єгипетській передачі, «що розбили табір посередині Амурру» (Угарит загинув від іншої причини: коли «народи моря» були на підході і проти них був висланий угаритский флот, місто зруйнував катастрофічний землетрус. Зберігся і став центром пізньохеттської (лувійської) культури в Сирії м. Каркемиш); вони виступали в союзі з лівійцями (лівійці, очевидно, досить довго пробули в Палестині, щоб познайомитися із семітським алфавітною писемністю (див. нижче); до дуже ранньої їїо форми належить лівійська писемність Північної Африки, що дожила в Сахарі до наших днів) нападаючи з ними на Єгипет із суші (зі сходу і заходу) і з моря (з півночі). Навала розгорнулася з кінця XIII ст. (з «народами моря» зіштовхнувся ще фараон Мір-не-Птах); кульмінаційного пункту воно досягло на початку XII ст. з руйнуванням Хетського царства; просування їх на Єгипет було зупинено фараоном Рамзесом III у певний момент після середини XII ст. до н.е. Два племена з числа «народів моря», відомі надалі за назвою філістимлян (від їхнього імені походить саме слово «Палестина»), осіли на родючому палестинському узбережжі, на смузі довжиною 60 км і шириною 20 км, і створили тут союз п'яти самоурядових міст: Гази, Аскалона, Аккарона, Гата й Ашдода. Вони принесли із собою пізньомікенську матеріальну культуру, техніку заліза і залізної зброї і незабаром встановили свою гегемонію майже над усією Палестиною. Одночасно з цим з Синая і через Йордан сюди робили набіги і, ймовірно, частково осідали по окраїнах кочові семітські (арамейські чи арабські) племена.

Крім окремих тимчасових військових вождів, ізраїльські племена не мали ніякої загальної політичної влади і керувалися старійшинами, прислухаючись також до виречень «пророків» (набі), що тоді ще не перетворилися в політичних проповідників, а були чимось подібним до шаманів. В дуже важких обставинах окремі племена чи весь союз добровільно підкорялися обраному чи просто самозваному вождю-рятівнику («судді», по-древньоєврейськи шофет), якому приписувалася магічна сила, низпослана божеством. Імена їх, що згадуються в біблійній «Книзі Суддів» (Самсон, Іеффай і Ін.), принаймні почасти, недостовірні. Початки держави стали складатися лише при останніх вождях періоду «суддів» (XI ст. до н.е).

За традицією вважається, що Ізраїльський племінний союз складається з 12 племен («колін»); насправді число племен у складі союзу коливалося. Це було насамперед культове об'єднання, що скріплюється загальним шануванням союзного бога Яхве. Підтримка культу була доручена міжплемінній організації левітів (за традицією одне з «колін», а саме дванадцяте). Левітам були виділені населені пункти на території інших 11 «колін». Поклонятися Яхве й іншим богам можна було де завгодно — переважно на пагорбах і висотах гір, але вважалося, що на землі він «жив» незримо «у ковчегу завіту», що хранивсяь у наметі, як у часи бродячого життя ллемен. Яхве в той час легко ототожнювався з місцевими ханаанейсьими богами, тим більше що й ім'я Яхве, і власні імена ханаанейсьих богів віруючі уникали вимовляти «всуе» (без потреби) і заміняли їх іменами загальними: «бог» (ель) чи навіть «боги» (еохім, «пан» (ба'ал), «господь мій» (адонай). Яхве ані тоді, ані набагато пізніше не вважався єдиним у світобудові божеством; він був лише ревнивим богом, що уклав договір зі своїм племінним союзом про те, що його не будуть ставити нарівні з іншими богами; символом цього договору вважалося обрізання — обряд, що спочатку був одним з іспитів отрока при вступі його в громаду повноправних воїнів, але в багатьох семітських племен згодом відмерлий (наприклад, у ханаанеїв, але не в арабів); ізраїльтяни стали його робити незабаром же після народження хлопчика. Але, незважаючи на «договір» і символічні обряди, ще сторіччя потому подекуди додавали Яхве в дружини аморейсько-ханаанейську богиню 'Анат, а в кожному роду поклонялися ідолам чи божеств, чи то предкам - терафім, і в принципі була не виключена можливість молитися й іншим богам, не заперечувалася влада інших богів на території інших племен і народів.



Розділ 4. Культура та писемність країн східного Середземномор’я


Найдавніші ізраїльтяни не мали ні свого будівельного, ні образотворчого мистецтва, від епосу збереглися лише уривки, а писемній літературі, що заслуговує інтересу в багатьох відносинах, ще потрібно було виникнути. Але від ханаанеїв залишилася важлива спадщина; однак були в них поширені і дикі звичаї.

Кожна ханаанейсько-аморейська громада мала своїх божеств-заступників, найчастіше бога з дружиною і сином; вони нерідко, як уже згадувалося, позначалися іменами загальними, а розрізнялися між собою назвами місця поклоніння їм, наприклад Ба'лат Губли — «пані міста Бібл». Деяке число головним чином космічних божеств (Сонця, Місяця, рослинності, грози, моря) шанувалося і за межами однієї громади. Наприклад, такий і «культурний герой», винахідник ремесел Кушар-ва-Хусас. У ряді випадків шанувалися і чужоземні боги (єгипетські, шумерські, хуррітські й ін.). Шляхом ототожнення різних елів (богів) склався образ загального верховного бога Елю, але в різних громадах він мав різних дружин. Багато хто з божеств або ототожнювався з тваринами, рослинами чи предметами, або мали їх своїми постійними атрибутами (це могли бути бик, телица, левиця, змія, дерево і т.д.); кам'яні стовпи, що були часто об'єктом культу, мали, ймовірно, фаллічне походження. При шануванні божеств родючості були поширені оргіастичні культи за участю священних блудниць; відомі були такі архаїчні обрядові встановлення, як ініціація дівчат і юнаків (вогнем (цей обряд називався по-фінікійскі молк; пізніші читачі Біблії, де він згадується, витлумачили його як ім'я бога Молоха; такого бога в дійсності стародавність не знала), може бути, ще застосовувалося й обрізання) і чоловічі культові союзи. В особливо тяжких чи важливих для громади випадках (облога, заснування новоїфортеці) приносилися в жертву діти-первістки. В усіх відносинах релігійний світогляд амореїв і ханаанеїв був дуже примітивним.

В області мистецтв ханаанеї теж трохи відставали від інших цивілізацій Близького Сходу. Але якщо в III — початку II тисячоріччя до н.е. ханаанейсько-аморейська архітектура повторює на півночі месопотамську, а на півдні й у Фінікії єгипетську, то в II тисячоріччі до н.е. розвивається велике й оригінальне фортечне і храмове будівництво по всьому Східному Середземномор'ї. Найбільші з храмів мали розміри 30Х20 м; усередині них було два ряди круглих стовпів; або в самому святилищі, перед статуєю божества, або перед входом ставили кам'яні стели чи споруджували по єгипетському зразку щогли. Скульптура (зображення богів, рідко-царів) знаходилася в доізраїльский період на тій стадії, коли зображеному намагаються додати грізний, надлюдський, страшний вид і домагаються (в очах нинішнього глядача) тільки антилюдяності і каліцтва. Це по більшій частині дрібна бронзова пластика, рідко — кам'яні фігури. Ізраїльського бога зображувати було не можна, і заборона, що приписувалася Яхве: «Не створи собі кумира, ні всякої подоби», привела майже до повного зникнення образотворчого мистецтва, хоча домашні теракотові ідольчики продовжували існувати. Правда, фігурки богині народження і родючості, яка жестом подкреслювала свою чи наготу вагітність, змінюються в ізраїльтян фігурками богині одягненої (у побуті ізраїльські жінки, у тому числі навіть блудниці, на відміну від ханаанейських, закривали обличчя.).

Від ханаанейсько-аморейської літератури II тисячоріччя до н.е. дійшло дуже мало. З храмової бібліотеки в Угариті збереглися релігійні віршовані тексти на місцевій семітській мові, з яких найбільш цікаві епічні культові пісні, наприклад про бога Алиян-Ба'ле, що гине в боротьбі з богом зів'янення і смерті, але потім завдяки втручанню інших богів перемагає смерть, після чого настає достаток їжі: «небеса сочаться олією, ріки медом течуть». Був в Угариті і героїчний епос. На самоті стоїть цікавий напис-«автобіографія» Ідри-Ми, царя Алалаха,— тут можливий вплив єгипетського «автобіографічного» жанру. У цілому, однак, найважливішим досягненням ханаанейсько-аморейської цивілізації з'явилося абеткова писемність. У Східному Середземномор'ї довгий час користувалися або єгипетською мовою і письмом, або ламаною аккадською мовою і клинописом. Але протягом II тисячоріччя до н.е. з'являється в Біблі особливе складове лінійне письмо, умовно назване «протобібліським». У ньому біля ста знаків, кожен знак, ймовірно, передавав склад з приголосного й одного з трьох древньосемітських голосних (а, і чи у, одна з комбінації вживалася і для згодного без усяких голосних). Таке письмо підходило для передачі тексту майже будь-якої складності і було набагато легше для навчання, чим аккадський клинопис чи єгипетське письмо, і вивчити його можна було за кілька тижнів замість багатьох років; для читання, однак, воно було важке, тому що не мало словорозділів (у єгипетському листі словорозділами служили детермінативи, тобто показники категорій понять, до яких відноситься слово; у клинописі теж були свої правила визначення границь слів). Знаки «протобібльского» письма не мають прототипів в інших писемностях і, ймовірно, були придумані спеціально при одноразовому винаході всієї письмової системи, у наслідуванні єгипетської чи крито-микенской писемності, чи обом.

Однак, очевидно, для фінікійських купців і мореплавців навчання протобіблському письму здавалося ще недостатньо легким. Вони були згодні прискорити навчання навіть за рахунок ускладнення розуміння текстів (древньосхідні міжнародні торговці ніколи не гналися за зрозумілістю своїх листів і документів для непосвячених). Тому від Синая до Сирії з'являються різні види спрощеного письма того ж типу — спрощувалося воно за рахунок скорочення числа знаків таким чином, що кожен знак (літера) позначав приголосний з будь-яким голосним чи без голосного; до того ж схожі приголосні позначалися однієї і тією же літерою. Так вдалося створити консонантну (приголосну) абетку з числом літер від 30 до 22. Форма літер могла бути різною: в Угариті писали на глиняних плитках, як у Вавилонії, і літери «збиралися» із клинчастих рисок, у ханаанейській Фінікії розробили лінійні форми 22 приголосних літер (ймовірно, у XIII ст. до н.е.). Був ще варіант, сприйнятий у Південній Аравії. Письмо, яке не позначає голосних, зовсім не було (як чомусь часто затверджується) «зручніше для семітських мов»; скоріше це був рід купецького тайнопису. Але це письмо, особливо коли фінікійці почали вживати знаки ', в, й також для довгих голосних а:, у:., э:., і: і ввели словорозділи, стало набагато легше для засвоєння. Тому, хоча недосконалість (неоднозначність) передачі тексту фінікійським письмом довго давалася взнаки і ще сотні років клинопис і іероглифика успішно з ним конкурували, майбутнє виявилося все-таки за ним, і воно з'явилося (після удосконаленнь, внесених у нього греками й іншими народами) предком всіх абеток як Заходу, так і Сходу.



Висновки


Вивчення найдавніших географічних назв на території східного Середземномор’я і почасти безпосередні дані єгипетських і месопотамських текстів змушують вважати, що Східне Середземномор'я принаймні з III тисячоріччя до н.е. було заселено різними групами західних семітів.

До кінця III тисячоріччя до н.е. уже все Східне Середземномор'я покривається мережею ранньоклассових міст-держав. Серед таких міст найвпливовіших і найважливіших було декілька. Це найбільше місто Північної Палестини — Хацор, у Фінікії і приморській Сирії - Бібл, й Угарит та Ебла. Ці міста дуже жваво розвивалися, велася торгівля, склався соціаьний устрій, й можливо вони б досягли свого найбільшого розвитку, якби не відбувлося єгипетське завоювання, яке незабаром почалося, після 1600 р. до н.е.

Проте, виникнення цих міст-держав, час їх існування та здобутки поклали початок наступним історичним подіям. Культура та писемність населення давнього східного Середземномор’я справила величезний вплив на наступні поколіття, адже тут виникла перша абетка, від якої походять більшість з наступних абеток Сходу та Заходу.



Список використаної літератури:


  1. Дияконів И.М. Сирія, Фінікія і Палестина в III-II тисячоріччях до н.е./Історія Древнього світу. Рання Стародавність.- М.:Знання, 1983 -с.235-257

  2. Фінікія //Всесвітня історія. Енциклопедія: у 10-ти т./Ред. И. Лур'є, М.Полтавський.- М.:Державне видавництво політичної літератури, 1955 - с. 496-504

  3. История Древнего Мира т.1. Ранняя Древность: в 3-ех т./Ред. И.М. Дьяконова, В. Д. Нероновой, И.С. Свенцицкой- М.:Издатеьлство «наука», 1989

  4. История Древнего мира. Расцвет Древних обществ.- М.:Наука, 1983

  5. Всемирная история. Энциклопедия: в 10-ти т./Ред. И. Лурье, М. Полтавский.- М.:Госдарственное издательство политической литературы, 1955

  6. Долуханов П.М. «История средиземных морей»«Наука», Москва, мягкая обложка, 29500 экз.1988144


Случайные файлы

Файл
15292.rtf
20897-1.rtf
referat_Stolypin.doc
83992.rtf
116420.rtf




Чтобы не видеть здесь видео-рекламу достаточно стать зарегистрированным пользователем.
Чтобы не видеть никакую рекламу на сайте, нужно стать VIP-пользователем.
Это можно сделать совершенно бесплатно. Читайте подробности тут.