Публічне і приватне право (37425)

Посмотреть архив целиком

Размещено на http://www.allbest.ru/






Курсова робота


з дисципліни

ТЕОРІЯ ДЕРЖАВИ ТА ПРАВА”


на тему:

ПУБЛІЧНЕ І ПРИВАТНЕ ПРАВО”


План


Вступ

1. Загальні поняття «право» та «система права»

1.1 Поняття права

1.2 Загальне поняття «система права»

2. Основні концепції поділу права на публічне і приватне

2.1 «Матеріальні» концепції поділу права на приватне і публічне

2.2 «Формальні» концепції поділу

3.Поділ права на «публічне» і «приватне». Поняття публічного та приватного права та критерії поділу

4.Співвідношення публічного і приватного права

Висновок

Список використаної літератури


Вступ


Проблема поділу права на приватне та публічне стала в Україні настільки актуальною, що до її обговорення долучаються нині представники різних ділянок як теоретичної, так і практичної юриспруденції. Такий інтерес до «приватно-публічної» тематики зумовлюється тим, що вітчизняне правознавство поступово вивільняється від ідеологічних штампів радянської доби, до яких належало, зокрема, повне невизнання приватного права в умовах соціалізму. Значущість цієї проблеми посилюється й її комплексним (міжгалузевим) характером. Звідси — численна кількість наукових робіт, в яких під різними кутами зору (а подекуди й з неоднакових концептуально-методологічних позицій) висвітлюються різні аспекти згаданого дихотомічного поділу права.

Можна сказати, що в системі права є норми, регулюючі загальнозначущі, публічні інтереси держави і суспільства, і норми, що виражають інтереси приватних осіб. Якщо виникнення правовідносин і захист суб'єктивних прав в приватному праві здійснюється лише за ініціативою самих суб'єктів, то в публічному праві - імперативно, на підставі розпоряджень закону.

Серед учених, які займалися дослідженням даної проблеми, можна назвати такі імена як: Ю. Гамбаров, В. Попондопуло, М. Сибільов, В. Хвостов Ч. Азімов, С. Алексеев, С. Полєніна, Ю. Тихомиров та ін.

Метою нашої роботи буде спробувати визначити, що являє собою приватне і публічне право. Також ми намагатимемося визначити критерій такого поділу права та співвідношення між праватним та публічним правом. А також ми проаналізуємо основні концепції дуалізму права, що дасть нам можливість визначити критерій який полягає в основу поділу права на приватне та публічне.


1. Загальні поняття «право» та «система права»


1.1 Поняття права


У сучасній юридичній науці термін "право" вживається в декількох значеннях.

По-перше, правом називають соціально-правові додання людей, наприклад право людини на життя, право народів на самовизначення і тому подібне. Ці значення обумовленні природою людини і суспільства і вважаються природним правом.

По-друге, під правом розуміється система юридичних норм. Це - право в об'єктивному сенсі, бо норми права створюються і діють незалежно від волі окремих осіб.

По-третє, названим терміном позначають офіційно визнані можливості, які має в своєму розпорядженні фізична або юридична особа, організація. Так, громадяни мають право на працю, відпочинок, охорону здоров'я, майно т.д., організації мають в своєму розпорядженні права на майно, на діяльність в певній сфері державного і суспільного житті і тому подібне У всіх цих випадках мова йде про праві в суб'єктивному сенсі, тобто про право, що належить діловій особі, - суб'єктові права.

По-четверте, термін "право" використовується для позначив системи всіх правових явищ, включаючи природне право, право в об'єктивному і суб'єктивному сенсі, тут його синонімом виступає термін "правова система". наприклад, існують такі правові системи, як англосаксонське право, романо-германське право, національні правові системи і так далі.

У якому сенсі уживається термін "право" в кожному випадку, слід вирішувати виходячи з контексту.

Треба пам'ятати також, що термін "право" вживається в неюридичному сенсі. Існують моральні права, права членів суспільних об'єднань, партій, союзів, права, що виникають на підставі звичаїв, і так далі, тому особливо важливо дати точне визначення поняття права, встановити ознаки і властивості, що відрізняють його від інших соціальних регуляторів.

У юридичній науці вироблена безліч визначень, які розрізняються залежно від того, що саме в правових явищах береться за головне, найістотніше. У таких випадках мова йде про визначенні суті права.

Право має закономірні зв'язки з економікою, політикою, моральністю і особливо глибокі зв'язки з державою. Всі ці зв'язки так чи інакше виражаються в його ознаках.

Слід розрізняти ознаки і властивості права. Ознаки характеризують право як поняття, властивості - як реальне явище. Ознаки і властивості знаходяться у відповідності, тобто властивості відбиваються і виражаються, в понятті права як його ознаки. Філософи не без підстав стверджують, що будь-яке явище дійсності володіє незліченним безліччю властивостей. Тому в поняття включаються ознаки, найбільш істотні його властивості, що відображають

Принципово іншим є підхід, коли признаються загально соціальна суть і призначення право, коли воно розглядається як вираз компромісу між класами, різними соціальними шарами суспільства. У найбільш розвинених сучасних правових системах (англосакське і романо-германське право) пріоритет відданий людині, його свободі, інтересам, потребам. Таким чином, дійсна суть права полягає в тому, що воно відображає нормативно-визначену, гарантовану державою міру свободи особи.

На основі визнання загальносоціальної суті права можна сформулювати наступне визначення.

Право - це обумовлена природою людини і суспільства і що виражає свободу особи система регулювання суспільних відносин, властивість якої є нормативність, формальна визначеність в офіційних джерелах і забезпеченість можливістю державного примусу.[14;228 – 230]

право приватний публічний


1.2 Загальне поняття «система права»


Категорія «система» використовується в найрізноманітніших галузях людських знань. З філософської точки зору — це специфічно виокремлена із навколишнього середовища цілісна множина елементів, які поєднуються між собою сукупністю внутрішніх відносин і зв'язків. У цьому контексті в юридичній літературі широко використовується поняття «система права», «система законодавства», «правова система», «політична система» та ін. З'ясувати зміст цих понять означає встановити їх складові елементи, їх взаємозв'язки, спосіб організації в процесі утворення та розвитку.

Щодо понять «система права» і «система законодавства», то вони використовуються для характеристики національного права і законодавства. Перше з них фіксує аспекти структурної диференціації правових норм, друге — аспекти структурної диференціації законодавчих актів, яка склалася в тій чи іншій країні в її національному праві. Іншими словами, поняття «система права» виражає структуру змісту, а поняття «система законодавства» — структуру форми позитивного права. їх структури перебувають у тісному взаємозв'язку.

Система права — це сукупність чинних норм, права, якій властиві як єдність та узгодженість, так і диференціація (поділ) на відносно самостійні структурні утворення (норми, інститути, галузі права та ін.).

Названі в цьому визначенні ознаки характеризують систему права з внутрішнього боку. Вони вказують на те, які зв'язки існують між її елементами, на яких принципах вона побудована.

Єдність та узгодженість. Єдність системи права обумовлюється тим, що, по-перше, все право як самостійне явище ґрунтується на єдиних загальнолюдських принципах гуманізму, справедливості, які є своєрідним каркасом права (норми, що не відповідають цим принципам, не є правовими); по-друге, право в усіх своїх проявах охороняється державою і передбачає можливість застосування державного примусу; по-третє, право обумовлене матеріальними, соціальними, культурними, ідеологічними та іншими умовами життя суспільства, для яких характерна відносна єдність.

Узгодженість системи права — це обумовлена наявність субординаційних і координаційних зв'язків між нормами, інститутами, галузями права та відсутність суперечностей всередині цієї

системи.

Диференціація (поділ) системи права. Це поняття означає поділ системи на відносно самостійні структурні елементи. В логічній послідовності можна виокремити:

а) структуру норми права;

б) структуру правових інститутів — поділ їх на окремі правові

норми;

в) структуру підгалузі права — поділ її на логічно пов'язані між собою правові інститути в межах окремих галузей права;

г) структуру галузі права — поділ її на логічно пов'язані між собою правові інститути та підгалузі права;

ґ) структуру системи права — поділ її на логічно пов'язані між собою галузі права.

Об'єктивність системи права. Система права — це не результат свавільного розсуду законодавця, а своєрідний юридичний вираз системи суспільних відносин відповідного людського соціуму. Держава лише надає форми (оформлює) тій чи іншій системі права, її галузям, інститутам, які склалися об'єктивно.

Систему права можна також характеризувати з зовнішнього боку як одну з уособлених системних утворень суспільства, що

означає:

1) належність її до функціональних систем соціального порядку, оскільки її виникнення, існування і розвиток обумовлені загальнолюдськими потребами — наданням організованості і врегульованості суспільним відносинам;

2) її інституціональний характер. Проявом цього є те, що юридична матерія у вигляді системи норм міститься здебільшого в нормативно-правових актах, інших джерелах права, які і надають праву чітко виражену інституціональну форму;

3) стабільність і динамічність її як правового явища;

4) пов'язаність її як прямими, так і опосередкованими відносинами з функціонуванням і діяльністю держави, її органів — законодавчих, правозастосовчих, контрольно-наглядових та ін.

Поняття «система права » слід відрізняти від поняття «правова система», яке є більш широким за своїм змістом.[4;254 – 255]


2. Основні концепції поділу права на публічне і приватне


2.1 «Матеріальні» концепції поділу права на приватне і публічне


Деякі вчені стверджують, що вже у XXI—VII століттях до н. є. норми приватного права отримали досить виразне закріплення у Кодексі Хаммурапі, а також у інших стародавніх правових джерелах: Законах Ману (VII ст. до н. е.), Римських законах дванадцяти таблиць (V ст. до н. є.). Однак про наявність приватного права у цей період можна говорити лише умовно, спираючись на умовиводи, що ґрунтуються на позиціях сучасного праворозуміння; адже правила, які містилися у цих збірках, мали казуїстичний характер і, будучи «перемішаними» із публічними нормами, базувалися на імперативних началах. Тому право на ранніх етапах свого розвитку мало, скоріше за все, безсистемний характер.

Зародження ж ідеї дуалізму права, відповідно до якої система права поділяється на дві частини — приватне право та публічне право, слід шукати у періоді античності. Вже відомий грецький філософ Арістотель писав, що право поділяється на дві групи залежно від того, хто потерпає від його порушення — ціле чи окремі частини цього цілого. Однак найбільшого розвитку приватне право досягло у Стародавньому Римі.

Породжене життєвими потребами свого часу та «відшліфоване» юристами, римське приватне право являє собою «справжній шедевр культури, високе творіння розуму, регулятивного мистецтва», а його теоретичні конструкції й сьогодні продовжують вражати глибиною думки. Тому закономірними були спроби тогочасних філософів обґрунтувати самостійність цієї частини права та зрозуміти його сутність шляхом порівняння із правом публічним.

І. У Дигестах Юстиніана римський юрист Ульпіан стверджував, що вивчення права поділяється на дві частини: вивчення публічного і вивчення приватного. «Публічне право є те, що відноситься до стану римської держави; приватне право є те, що відноситься до користі окремих осіб; бо існує користь публічна та користь приватна». Тобто в основу дихотомічного розмежування права ним було покладено такий критерій, як носій (отримувач) користі. Приватне право має служити користі окремих осіб та їх об'єднань, а публічне право — суспільній користі. Дослідники римського права слушно наголошують на тому, що Ульпіан писав не про поділ системи римського права, а про поділ його вивчення. Однак таке твердження не дає підстави характеризувати запропонований цим видатним юристом критерій як спрощений і такий, що переслідував виключно педагогічні цілі. Не погоджуючись у цілому з давньоримським підходом до поділу права (деякі аргументи наведемо далі), зазначимо, що метою будь-якого навчального процесу є пізнання об'єктивної дійсності. Тому й завдання, які переслідує викладання права, не можуть бути відірваними від реального життя.

Спробу розвинути римське вчення про поділ права здійснив Ф. Савіньї. На його думку, розмежування між приватним та публічним правом слід проводити за ознакою мети. «В публічному праві ціле є метою, а окрема людина посідає другорядне становище; навпаки, у приватному праві окрема людина є метою, а ціле (держава) — засобом».

Видатний німецький юрист-теоретик P. Ієрінг в основу поділу права ставив характер інтересу, який охороняє та чи інша норма права. Якщо припис спрямований на захист інтересів приватного життя, то він повинен бути віднесений до приватного права, якщо ж норма має на увазі спільний інтерес, то її слід кваліфікувати як публічно-правову. Разом із тим, цей учений підкреслював недостатність однієї лише категорії інтересу для відмежування приватного права від публічного. З огляду на те, що у праві слід розрізняти змістовний момент (інтерес, користь) і формальний момент (захист, позов), воно має поділятися на приватне та публічне з урахуванням обидвох цих аспектів. «У той час, — писав Р. Ієрінг, — як здійснення публічного і кримінального права є обов'язком державних органів, здійснення цивільного права отримало форму права приватної особи, тобто надано виключно приватній ініціативі й самодіяльності». Тому приватне право він визначав як «самозахист інтересу», а публічне — як захист інтересу за ініціативою органів державної влади.

Подібним чином вирішував проблему критеріїв поділу права на приватне та публічне відомий вітчизняний правознавець С. Дністрянський. Він стверджував, що «суспільні зв'язки мусять, з одного боку, дбати про інтереси самої спільноти, яку вони репрезентують, а з другого боку, про питомі інтереси са мих членів . Тому слід відрізняти, чи право має на меті нормувати індивідуальне життя людини для задоволення її одиничних потреб, чи суспільне життя суспільного зв'язку на тлі соціальних цілей. У першому разі є право цивільне або приватне, в другому — публічне»[9;47]

У сучасній українській літературі теорія інтересу обґрунтовується, зокрема, у працях О. Крупчана, В. Мадіссона, В. Селиванова.

Категорія інтересу відіграє важливу роль у правовому регулюванні суспільних відносин, оскільки на етапі право-творчості саме публічний інтерес як усвідомлений виразник, насамперед, загальносоціальних потреб детермінує правову форму (метод регулювання) цих відносин. (Наприклад, відносини осіб чоловічої статі з державою щодо проходження військової служби. Коли виникає певна суспільна необхідність, потреба, держава за допомогою відповідних юридичних механізмів приймає рішення про запровадження загального військового обов'язку. Відсутність же у законодавстві такого зобов'язання, встановлення контрактної форми проходження військової служби свідчить про суспільну незаінтересованість у всеохоплюючому залученні повнолітніх громадян чоловічої статі на таку службу. У першому випадку відносини між згадуваними суб'єктами регулюватимуться інструментами імперативного методу регулювання і становитимуть предмет публічного права, у другому ж вони «перейдуть» у сферу регулювання приватного права.)

Наведений приклад саме й ілюструє визначальну роль суспільного інтересу при виборі «правової оболонки» суспільних відносин. Тому розглядувана категорія повинна слугувати орієнтиром для законодавця при творенні майбутнього права, оскільки, як слушно зазначив Ю. Тихомиров, інтерес є критерієм «правової оцінки правових явищ», «духом права».

Однак видається, що положень самої лише теорії інтересу ще недостатньо для обґрунтування поділу об'єктивного юридичного (позитивного) права на приватне та публічне. І ось чому.

По-перше, для цього слід з'ясувати розрізнення й співвідношення між інтересами приватним та публічним, що само по собі викликає неабиякі труднощі. Адже суспільний інтерес, будучи, на перший погляд, похідним від інтересу індивідуального, перебуває з останнім у діалектичній єдності. Законодавчим прикладом такої єдності можна вважати норму ст. 49 Цивільного кодексу УРСР 1963 p., де сказано, що угода, укладена з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, є недійсною. Подібна норма міститься й у Цивільному кодексі України: відповідно до ст. 228 нікчемною є угода, яка порушує публічний порядок.

Ще видатний дореволюційний цивіліст Г. Шершеневич писав, що «суспільні інтереси охороняються настільки, наскільки вони повинні забезпечити благоденство приватних осіб, і навпаки, приватні інтереси охороняються настільки, наскільки вони поєднуються зі суспільними завданнями». З огляду на такі міркування, помилковими є спроби прихильників розглядуваної концепції протиставити суспільний інтерес індивідуальному і використовувати таке протиставлення для обґрунтування поділу права на приватне та публічне. Як правильно зауважив Н. Коркунов, «з однієї сторони, інтереси тільки й існують у окремих людей, оскільки лише люди є дійсними реальними елементами суспільного життя. У цьому розумінні можна сказати, що усе право встановлюється задля охорони інтересів окремих осіб, тобто приватних інтересів. З другої сторони, правова охорона надається лише для тих інтересів окремих осіб, які мають більш чи менш загальне значення. В такому розумінні, навпаки, можна сказати, що всяке право охороняє спільні інтереси».

По-друге, невирішеним є питання щодо критерію, який потрібно викорисовувати для віднесення певної правової норми до такої, що захищає або особистий, або ж суспільний інтерес.

По-третє, у публічному праві є низка інститутів, котрі безпосередньо спрямовані на захист саме приватних інтересів. (Скажімо, норми Кримінального кодексу про відповідальність за злочини проти приватної власності покликані охороняти саме індивідуальні інтереси фізичних осіб. Тому якщо при «формуванні» системи права брати за критерій характер інтересу, то у цьому разі навіть деякі норми кримінального права доведеться розглядати як своєрідний фрагмент приватного права. З іншого боку, наприклад, передбачені статтями 167—169 нового Цивільного кодексу України форми участі держави чи територіальних громад у цивільному обороті спрямовані на забезпечення реалізації саме публічного інтересу в приватноправовій сфері; однак ні у кого не виникатимуть сумніви у «приватності» згаданих норм, незважаючи на те, що діяльність, яка здійснюватиметься на їх основі, завжди переслідуватиме суспільно корисну мету.)[1;119]

II. Цікавий, побудований на запереченні теорії інтересу, погляд на проблему поділу права на приватне та публічне висловив В. Мамутов. Стверджуючи, що «будь-який закон, який приймає держава, є публічне явище» і «якщо публічного інтересу немає, то закон не приймається», він вважає нонсенсом вживання терміну «приватний» закон. На його думку, усі нормативні акти держави є, за визначенням, актами публічними. Приватним може бути лише те, що встановлено приватними особами, а не державою. Закон як публічний акт може відносити вирішення тих чи інших питань на розсуд окремих суб'єктів права. Тому під приватним правом слід розуміти «правила поведінки, норми, встановлені угодою окремих осіб в наданих їм законом, тобто публічним актом, рамках». Отже, на думку В. Мамутова, різниця між приватним правом та публічним правом полягає в тому, що публічне право — це «правила гри», встановлені державою, а приватне право — це «правила гри», встановлені самими «гравцями» (але охоронювані державою, якщо вони встановлені в рамках закону).

Однак такі міркування викликають кілька зауважень. Перше стосується того, що автор непослідовно вживає термін «право» і намагається позначити ним різні за своєю природою юридичні поняття. Не зупиняючись на детальному аналізі наукових підходів до розуміння поняття «об'єктивне право», зазначимо, що у цьому випадку ми спираємося на визначення поняття юридичного права в об'єктивному розумінні як системи забезпечуваних державою обов'язкових норм поведінки.

Здатність цивільної угоди (договору) регулювати поведінку зближує її із нормативно-правовим актом, але при цьому слід враховувати дві істотні ознаки, за якими норми таких договорів відріз няються від встановлених державою норм. Одна з них пов'язана з порядком (характером) встановлення правил поведінки: договір укладається за взаємною згодою (волею) сторін, а нормативно-правовий акт видається органом державної влади в односторонньому порядку, зазвичай незалежно від побажань адресатів, на яких спрямована його дія. Друга ознака характеризує межі дії того чи іншого правила поведінки: індивідуально-юридичний договір розрахований на безпосереднє регулювання поведінки лише його сторін, натомість нормативний акт породжує загальне для усіх і кожного правило поведінки. З огляду на такі міркування, приватну угоду між сторонами важко назвати «правом», як це робить В. Мамутов, оскільки праву як соціальному регулятору притаманна ознака загальнообов'язковості його норм.

Інше зауваження стосується того, що поняття «публічне» може вживатися як у широкому, так і у вузькому розумінні. Право як регулятор суспільних відносин є публічним (у широкому розумінні) явищем, і навряд чи можливо знайти таку правову норму, яка б охороняла виключно приватні інтереси конкретної особи (чи осіб). Усе право має офіційний характер, оскільки його творять державні органи. Поняття ж «публічне» у вузькому розумінні застосовується для характеристики лише тієї частини права, яка безпосередньо стосується діяльності держави. Такі самі міркування можна висловити й стосовно використання терміна «приватне право». Не заперечуючи «публічності» юридичного права, ми вживаємо цей термін тоді, коли говоримо про галузь права, яка на засадах формальної рівності сторін та свободи їх волевиявлення регулює відносини між фізичними та/або юридичними особами.

III. Оригінальну концепцію щодо поділу права на приватне та публічне висунув свого часу К. Кавелін. На його думку, в основі розмежування права на дві сфери має бути предмет правового регулювання. До сфери приватного права він відносив майнові відносини, а до сфери публічного — немайнові. Тому, відповідно, до предмета приватного права слід включити податкові та інші майнові відносини (які традиційно називають публічними), і, навпаки, — сімейні відносини, відносини щодо використання інтелектуальної власності тощо мають бути предметом публічного права.

Такий розподіл нормативно-правового матеріалу, безперечно, можливий, адже в цьому випадку ми оперуємо таким об'єктивним критерієм, як об'єкт правовідносин. Однак, як слушно зазначалось у літературі, «такого роду поділ не має для нас жодного практичного значення, оскільки не допомагає розібратися у великій кількості правових вказівок законодавця» та об'єднує різні за своєю природою явища.

Відштовхується від категорії предмета правового регулювання при побудові системи права і В. Попондопуло. Він стверджує, що суспільні відносини як форма породжуються їх змістом — соціальною діяльністю. Тип діяльності (вільна, невільна) визначає режим діяльності її суб'єктів (приватних осіб і публічних органів) і природу відповідних суспільних відносин:

1) приватних відносин, які виникають між приватними особами і пов'язані зі здійсненням ними вільної діяльності, заснованої на приватному інтересі;

2) публічних відносин, які виникають між публічними органами і приватними особами, а також між самими публічними органами і які пов'язані з регламентованою організацією (регулюванням) приватних відносин у публічних інтересах. Оскільки ж саме суспільні відносини визначають метод правового регулювання, цей автор робить висновок, що предмет правового регулювання є визначальним критерієм для поділу права на приватне та публічне, а метод правового регулювання — додатковим, похідним. Відповідно суспільним відносинам, які опосередковують зв'язки між незалежними одна від другої приватними особами, відповідає метод рівності, оскільки сама діяльність кожної з цих осіб є вільною, основаною на власному інтересі. Суспільним же відносинам, які опосередковують зв’язки між взаємно субординованими суб'єктами, відповідає метод влади і підпорядкування, оскільки діяльність кожного з них не є вільною: публічний орган діє, суворо дотримуючись своєї компетенції, а зобов'язана особа повинна точно виконувати волю публічного органу. Подібні критерії — предмет і метод правового регулювання — використовують І. Бірюков, О. Васільєв та й багато інших авторів.

Проте слід пам'ятати: детермінація суспільними відносинами (як і іншими соціальними чинниками) способу (методу) правового регулювання не означає, що законодавець обов'язково обере адекватну для них юридичну форму. Як ілюстрацію можна навести державне регламентування господарських відносин у Радянському Союзі, де «вільна» за своєю соціальною природою діяльність отримала «невільний» правовий режим. Подібних прикладів можна навести чимало й сьогодні.

Відносність класифікаційних ознак, нестабільність «матеріальних» меж між приватним правом та публічним правом, ймовірність переходу одних і тих самих суспільних відносин від одного «правового табору» до іншого дають підстави піддати сумніву можливість однозначного застосування матеріальних критеріїв щодо дуалістичного поділу права не лише теоретиками-юристами, а й, ще більшою мірою, юристами-практиками, оскільки їх використання не дозволяє провести чіткої «демаркаційної лінії» між цими ділянками об'єктивного юридичного права. Що ж стосується згаданих вище «критеріальних» категорій (користь, інтерес, мета, предмет правового регулювання), то їх слід розглядати у ролі «лакмусового папірця», який би визначав ступінь правильності віднесення законодавцем державно-правових норм до сфери чи то приватноправового, чи то публічно-правового регулювання.[10;55- 58]


2.2 «Формальні» концепції поділу


Через вразливість концепцій, які використовували матеріальний критерій, наприкінці XIX ст. було висунуто ідею, що в основу поділу позитивного права на дві частини — приватне та публічне — має бути покладено формальний критерій. Для диференціації системи права представники цього підходу використовують здебільшого особливості способів (механізмів) правового регулювання.

І. Деякі дослідники пропонували застосовувати як критерій метод правового регулювання. Наприклад, відомий російський цивіліст І. Покровський писав, що «якщо публічне право є системою юридичної централізації відносин, то цивільне право, навпаки, є системою юридичної децентралізації: воно за своєю природою передбачає для свого існування наявність багатьох саморегулюючих центрів. Якщо публічне право є системою субординації, то цивільне право є системою координації; якщо перше є сферою влади і підпорядкування, то друге є сферою свободи й приватної ініціативи». Німецький учений Г. Еллінек розмежовував правовідносини, в яких сторони рівні, і правовідносини, де одна сторона залежить від іншої. В перших присутній елемент координації, а у других — елемент підпорядкування або субординації.

На думку Б. Черепахіна, розмежування права на приватне та публічне має здійснюватися залежно від способу побудови і регулювання юридичних відносин, який притаманний, відповідно, системі приватного та системі публічного права. Приватноправові відносини побудовані на засадах координації суб'єктів, приватне право являє собою систему децентралізованого регулювання життєвих відносин. Публічно-правові ж відносини побудовані на засадах субординації суб'єктів, публічне право являє собою систему централізованого регулювання життєвих відносин.

Своєрідним продовженням спроби здійснити дуалістичний поділ права, використовуючи при цьому особливості методу правового регулювання, була ідея про збіг цього поділу з поділом правових приписів на імперативні (примусові) та диспозитивні (непримусові). Норми приватного права діють лише у тих випадках, коли сторони не домовились про інше, тоді як норми публічного права підлягають застосуванню незалежно від розсуду учасників правовідносин.

У радянській науковій літературі такий підхід із відомих причин неодноразово критикувався. Пояснювалося це непридатністю дуалістичного поділу права за умов, коли усе тогочасне — «соціалістичне» — право вважалося публічним. А. Годес стверджував, що поєднання суспільних і особистих інтересів у соціалістичному суспільстві виключає можливість говорити про наявність у ньому поділу права на публічне та приватне. Тому цивільне право не слід розглядати як приватне право, як право виключно приватної особи. Такий підхід змушував радянських юристів шукати інших (відмінних від тих, які пропонували представники науки «буржуазного» права) критеріїв для визначення предмета цивільного права та його меж. Одним із таких критеріїв було запропоновано вважати «різні сторони діяльності держави».

Разом із тим, деякі вітчизняні правознавці робили спроби обґрунтувати (хоч і дещо завуальовано) класичний дуалістичний поділ і в рамках науки соціалістичного права. При цьому в основу відмежування цивільного права від інших галузей права — державного, адміністративного, кримінального — пропонувалося ставити «наявність свободи, самостійності та ініціативи», яка би рівною мірою визнавалась за усіма учасниками цивільних правовідносин.

У сучасній юриспруденції концепція методу правового регулювання також піддається критиці. Деякі дослідники вважають її непридатною для проведення чіткого розмежування між приватним та публічним правом, оскільки можна простежити взаємопроникнення основних начал однієї галузі в іншу. Серед аргументів «проти» зазвичай наводять наявність у приватному праві інституту публічного договору, договору про приєднання; норм про недійсність угод щодо зміни строків позовної давності, щодо відмови довірителя від права скасувати довіреність; а у публічному — наявність адміністративного договору.

Можна погодитися з тезою про те, що існують «елементи «вкраплення» публічного права в приватне» , однак це не заважає провести більш-менш чітку межу між розглядуваними частинами. Як стверджував Я. Миколенко, враховуючи особливості цивільних відносин, закон може приписувати ті чи інші елементи правовідносин в окремих випадках як обов'язкові для його учасників, він може приписувати учасникам цивільних правовідносин виражати свою волю за певних обставин у певній формі чи у певному напрямі, але, поряд із цим, цивільний закон надає їм тією чи іншою мірою рівну свободу волевиявлення, без якої, зазвичай, немає цивільних правовідносин. Наприклад, інститут публічного договору. Наявність певних обмежень свободи договору (відсутність права вільно обирати контрагента, відмовитися від укладення договору, обов'язок встановлювати однакові для усіх споживачів умови договору без надання переваг одній особі перед іншою) не заперечує основного: у однієї зі сторін даної угоди, яка є суб'єктом підприємництва, залишається право вільно та самостійно вирішувати питання про доцільність здійснення певних видів діяльності, а відповідно вступати чи не вступати у зобов'язальні правовідносини. Крім того, сторони розглядуваного договору завжди є рівними. Тому цей інститут слід відносити до сфери приватного права.

Теорію методу правового регулювання обґрунтовано у працях сучасних учених-правознавців С. Алексеева, С. Полєніної, М. Сибільова та деяких інших.

П. У літературі була також спроба вирішити проблему дихотомії права шляхом вказівки на суб'єктний склад розглядуваних правовідносин. Приміром, французький учений П. Вуарен писав, що публічне право регулює відносини індивіда з державою, в той час як приватне право повинно визначати відносини індивідів між собою. Подібної думки дотримувався і Г. Пухта. Однак, вважаємо, такого визначення недостатньо для відмежування приватного права від публічного, оскільки воно не виявляє особливостей правовідносин, які врегульовані нормами однієї з цих ділянок права. До того ж, держава активно бере участь у цивільному обороті, і може вийти так, що особа й держава перебувають як у приватних (скажімо, договір житлового найму), так і у публічних (наприклад сплата податків) правовідносинах.

Безперечно, пояснення цьому можна знайти у подвійному правовому статусі держави: у приватних відносинах вона виступає як окрема (юридична) особа, а у відносинах публічного права — як орган, який наділений владними повноваженнями. Однак зауважимо, що сутність держави залишається незмінною незалежно від того, в яких відносинах вона бере участь. А розмежування її прав та обов'язків залежить не від її «двосуб'єктності», а від методу правового регулювання, який і визначає, у ролі якої саме особи — приватної чи публічної — виступає держава у правовідносинах.

III. А. Тон та С. Муромцев свого часу пропонували відмежовувати приватне право від публічного за ознакою форми або способу захисту суб'єктивного права, виходячи з такого:

1) юридична норма належить до приватного права в тих випадках, коли вона надає у розпорядження самої особи, інтереси якої захищає, засоби для уникнення порушен ня даної норми;

2) відмінною ознакою приватного права буде можливість вдатися до цивільного позову;

3) усі інші норми, які захищаються не позовом, а діяльністю державної влади, будуть нормами публічного права.

Таке розмаїття теоретичних міркувань щодо поділу права на приватне та публічне ще раз підтвердило багатоаспектність цієї проблеми та необхідність її дослідження.[12;85 – 87]


3. Поділ права на «публічне» і «приватне». Поняття публічного та приватного права та критерії поділу


Приватне та «публічне». З давніх-давен ці терміно-поняття вживаються (найчастіше, мабуть, у правознавстві) як протилежні за своїм змістом. У сучасній вітчизняній юриспруденції, як теоретичній, так і практичній, з огляду на причини, що за нинішніх конкретно-історичних умов є очевидними, відчутно посилилась увага до дослідження цих «протилежностей» і насамперед до з'ясування критеріїв розмежування тих двох частин об'єктивного юридичного права, котрі відповідно відображаються зазначеними терміно-поняттями.

Неоднозначність існуючих у нашому правознавстві відповідей на це питання позначилась і на законодавчій діяльності Верховної Ради України. Численні розбіжності у регулюванні Цивільним кодексом України та Господарським кодексом України (які набрали чинності одночасно) суспільних відносин, навіть однакових за їхньою соціально-економічною природою, є настільки «кричущими», що Кабінетом Міністрів України — ще до набрання чинності цими законодавчими актами — було підготовлено законопроект про внесення певних змін у Господарський кодекс України, аби ті розбіжності, якщо не усунути цілком, то принаймні зменшити.

Та перш ніж обмірковувати зазначену — можна сказати, «вічнозелену» — проблему, видається доречним звернути увагу на такий її аспект: якщо право приватне і право публічне справді становлять явища, котрі, у певному сенсі, є протилежними, то вони, як і будь-які «протилежності», у своєму співіснуванні не можуть не утворювати й певну цілісність, не можуть не мати якихось однакових, «наскрізних» властивостей. Мабуть, тільки остання обставина й може виправдати відображення обох цих феноменів одним і тим самим терміно-поняттям — «право».[16;18]

Передусім констатуємо наступне. Попри загальновідому поліваріантність, плюрастичність типів праворозуміння, у переважній більшості з них за допомогою вказаного терміно-поняття відображається те чи інше соціальне явище.

Визнання цієї обставини стосовно як приватного права, так і права публічного саме і дає підстави стверджувати, що в основі їх взаємної «системності» лежить така загальна фундаментальна властивість, як, власне, їхня соціальність. Саме вона й дозволяє піддавати їх закріпленню регулюванню й контролю за допомогою певни соціальних важелів, інструментів та слугує об'єк тивною передумовою діалектичної єдності заса «приватності» й «публічності» у державно-юридичному, тобто позитивному праві.

Окрім того, зазначена обставина визначає об'єктивні межі розрізнення, а тим більше пр тиставлення, двох названих підрозділів об'єкт вного юридичного права.

Таке право (тобто право як вище «легістске») має обумовлюватися правом природним ( акше кажучи, загальносоціальним), бути інст; ментом, засобом його реалізації. Тому якщо і користовувати в юриспруденції терміно-понття «приватне» і «публічне» (право) не довіль слід з'ясувати сутність і співвідношення ознакних засад саме у природних правах людини.[8;12]

Сьогодні, коли визнана і законодавчо закріплена приватна власність, коли Україна взяла курс на ринкові відносини, лега лізація приватного права є природною і необхідною для формування громадянського суспільства, стимулювання приватнопідприємницької діяльності. Закономірно, що в юридичній науці відродився і підхід до поділу права на приватне і публічне.

Сутність цього поділу права полягає ось у чому: в кожній системі права є норми, які покликані забезпечувати насамперед загальнозначущі (публічні) інтереси, тобто інтереси суспільства, держави в цілому, а є норми, які захищають інтереси окремих осіб, перш за все — приватних власників. Тому сфери суспільних відносин, які пов'язані з державними або приватними інтересами, є предметом регулювання публічного і приватного права.

Публічне право — це сукупність норм, предметом регулювання яких є сфера публічних (державних) інтересів. Це передусім норми конституційного, адміністративного, кримінального, фінансового, процесуального права. Тут юридичний пріоритет має воля органів державної влади, котра, однак, у першу чергу спрямована на захист інтересів особи і населення країни в цілому.

Приватне право — сукупність норм права, предметом регулювання яких є сфера приватних, індивідуальних інтересів. Це норми цивільного, торгового, підприємницького та інших галузей права. Тут юридичний пріоритет належить волі приватних осіб, громадян, їх об'єднань, регулювання відбувається на засадах координації, тобто за принципами юридичної рівності, автономії.

Приватне право має велике значення в забезпеченні свободи автономної особи, незалежності і самостійності приватних осіб і тому є умовою і гарантом розвитку ринкової економіки, демократії, громадянського суспільства. Воно охоплює відносини, учасники яких не володіють ніякою примусовою владою один щодо одного, а більше того, відокремлені від державної влади і тому є «приватними». Однак, і це дуже важливо, їх договори, акти, в тому числі односторонні, наприклад акти власників, мають повноцінне юридичне значення, захищаються судом, визнаються і забезпечуються державою як її власні веління. Приватне право створює зону свободи, ізольовану від державної влади, в якій здійснюють свою майнову, господарську діяльність приватні особи. Державна влада може втручатись у цю діяльність тільки в передбачених законом випадках або за рішенням суду. Водночас дії приватних осіб, якщо вони не порушують встановлених законом заборон, державна влада зобов'язана не тільки визнавати, але й захищати.

Між публічним і приватним правом нема неперехідних кордонів. Вони взаємопов'язані між собою. Ті функції, які вони виконують, зрештою відповідають інтересам усіх. Тому приватне право фактично не існує без публічного, оскільки публічне покликане охороняти і захищати приватні відносини. Приватне право ґрунтується на публічному, без якого воно могло б бути знецінене. Окрім того, в процесі історичного розвитку грані між ними в ряді сфер суспільного і державного життя стираються, виникають змішані публічно-правові і приватно-правові відносини (наприклад, з питань соціального, трудового та іншого права). Разом з тим, на сьогодні публічне і приватне право лишаються фундаментальними вихідними частинами дійсно демократичної правової системи.[4;263]


4. Співвідношення публічного і приватного права


Публічне право пов'язане з публічною владою, носієм якої є держава. Приватне право «обслуговує» в основному потреби приватних осіб (фізичних і юридичних), що не володіють владними повноваженнями і промовців як вільні і рівноправних власників.

У основі цієї градації лежать дві певною мірою самостійні сфери соціальних стосунків, іншими словами, — предмету правового регулювання. Широко відомий вислів давньоримського юриста Ульпіана (170—228) про те, що публічне є тим, що відноситься до становища Римської держави, тоді як приватні відноситься до користі окремих осіб. Публічне право — це область державних справ, а приватне право — область приватних справ

Приватне право пов'язане насамперед з виникненням і розвитком інституту приватної власності і тими стосунками, які зароджуються на його основі. Історично «приватне право розвивається одночасно з приватною власністю». Приватна власність, економічна свобода, підприємництво, рівноправ'я і юридична захищеність суб'єктів ринкової системи — невід'ємні атрибути цивільного суспільства, визнані всім цивілізованим світом.

Приватне право — це сукупність правових норм, охороняючих і регулюючих стосунки приватних власників в процесі виробництва і обміну, їх інтереси як вільних суб'єктів ринку. Публічне ж право складають норми, що закріплюють і регулюючий порядок діяльності органів державної влади і управління, формування і роботи парламентів, інших представницьких і урядових установ, здійснення правосуддя, боротьбу з посяганнями на існуючий лад.

Зрозуміло, вказані функції кінець кінцем теж відповідають інтересам всіх. Тому приватне право не може існувати без публічного, бо останнє покликане охороняти і захищати перше. Приватне право спирається на публічне, без якого воно могло б бути знецінене. У загальній правовій системі вони тісно взаємозв'язані і їх розмежування до деякої міри умовно.

Різні аспекти співвідношення приватного і публічного права були докладно розглянуті ще М.М. Агарковим в обширній статті, опублікованій в 1920 р. і передрукованій в двох перших номерах журналу| «Правознавство» за 1992 р. У ній, зокрема, відзначається, що публічне право є область влади і підпорядкування, цивільне — область свободи і приватної ініціативи. Виходячи з цього, у всіх правовідносинах, де однією із сторін виступає держава, ми маємо справу з публічним правом.

Приватне право є право особисто-вільне. У цих межах суб'єкт може здійснювати його в будь-якому напрямі. Приватно-правова мотивація ставить тільки відому межу дії інших мотивів (егоїстичних, альтруїстичних і ін.). Навпаки, публічно-правова мотивація сама указує напрям, в якому право повинне здійснюватися і виключати дію інших мотивів.

Основна функція приватного права полягає в розподілі ідеальних і матеріальних благ, в прикріпленні їх за певними суб'єктами. Керівну нитку треба шукати в змісті права і пов'язувати її з протилежністю приватного, індивідуального публічному, суспільному. Публічне право регулює стосунки між людьми виключно веліннями, витікаючими від одного-єдиного центру, яким виступає державна влада. Приватне ж право з його індивідуалізмом є системою юридичної децентралізації.

В той же час М.М. Агарков підкреслював тісний взаємозв'язок двох даних пластів права. Він писав, що історія права дає нам різні приклади комбінацій публічно-правового і приватноправового елементів; співвідношення того і іншого залежить від господарських умов і психології даної епохи. У сучасній літературі також наголошується, що в ході історичного розвитку грані між публічним і приватним правом у ряді областей стираються, виникають змішані публічно-правові і приватноправові стосунки і інститути.

М.М. Агарков намагався ставити питання про використання приватного права в нових післяреволюційних умовах, указуючи, що воно могло б проявити себе у сфері реалізації громадянами своїх суб'єктивних прав. Проте це виявилося неможливим. Радянська правова доктрина| не тільки не визнавала концепцію приватного права, але і всіляко критикувала і відкидала її як несумісну з природою «соціалістичного будівництва», де неподільно панує суспільна, і перш за все державна, власність, функціонує плановая економіка.

Відома жорстка позиція В.І. Леніна, виражена їм в 1922 р. в листі до Д.І. Курському у зв'язку з підготовкою першого радянського Цивільного кодексу: «Ми нічого «приватного» не визнаємо, для нас все в області господарства є публічно-правове, а не приватне... Звідси — розширити застосування державного втручання в «приватноправові» стосунки; розширити право держави відміняти «приватні» договори; застосовувати до «цивільних правовідносин» нашу революційну правосвідомість, показувати систематично, наполегливо, наполегливо на ряду показових процесів, як це треба робити... Через партію шельмувати і виганяти тих членів ревтрибуналів і нарсудей, які не вчаться цьому і не хочуть зрозуміти цього».

В даний час, коли визнана і законодавчо закріплена приватна власність, коли Україна узяла курс на ринкові відносини|, легалізація приватного права стала природною і неминучою. Без цієї умови неможливе формування цивільного суспільства, правової держави, стимулювання приватнопідприємницької діяльності Аналіз світового досвіду показує, що даний інститут грав і грає позитивну роль в налагодженні і підтримці розумного балансу соціальних інтересів, гнучкішому опосередкуванні динамічних суспільних відносин, що розвиваються, захисту і реалізації прав і свобод людини. Було б неправильно відмовлятися від цього досвіду. Приватне право — основа підприємництва, ринкової економіки. При цьому сучасне приватне право підрозділяється на два види — договірне і корпоративне.[13;403 – 405]


Висновок


Тема поділу права па приватне й публічне, співвідношення цих двох правових сфер та їх методології залишається однією з найбільш популярних у вітчизняному правознавстві, ймовірно, як затяжна реакція на неприйняття радянською правовою доктриною ідеї дуалізму права. Втім наукові дискусії з цього питання поки що не принесли відчутних результатів, оскільки, як виявилося, вкрай складно визначитися з поняттями приватного і публічного права. Крайнім проявом «ефекту маятника» є абсолютизація чистоти поділу права на приватне й публічне як єдино можливого критерію систематизації чинного законодавства України.

Окрім того, за критерієм, який покладається в основу поділу права на приватне і публічне, відповідні наукові концепції можна поділити на:

«матеріальні», які використовують для розмежування приватного права і публічного права категорії користі, мети, інтересу, суспільних відносин, юридичних відносин;

«формальні», які вирізняють ці галузі права з позицій, зокрема, суб’єктного складу учасників відносин, становища суб'єктів, форм захисту, наслідків порушення права.

Слід пам'ятати, що відмінності між публічним і приватним правом не носять жорсткий, контрастний характер за типом «чорне-біле». Всі правові галузі використовують єдині прийоми, методи, засоби правового регулювання, але в різному співвідношенні. Мова може йти лише про переважання тих або інших юридичних елементів - наприклад, загального блага над приватними інтересами, імперативного методу над диспозитивним, заборон і обов'язків над дозволами, субординації над координацією і так далі. Так, диспозитивні начала присутні у сфері дії як цивільного, так і адміністративного права, різна тільки їх питома вага і значення.

Публічно-правові галузі регулюють сферу державного управління, міждержавні відносини, місцеве самоврядування, правосуддя, державно-правовий примус. Публічно-правовими є кримінальне, адміністративне, фінансове, кримінально-процесуальне, цивільно-процесуальне право і ін.

До сфери приватного права відносять перш за все комерційні, майнові, сімейні, трудові, нематеріальні відносини. Приватно-правові норми направлені на захист інтересів окремих осіб - індивідів і організацій. Це, наприклад, цивільне, трудове, сімейне право.


Література


  1. Банчук О. Погляди українських представників теорії соціального права на проблему розмежування публічного і приватного права // Право України, 2005. - №2.- С 118-120

  1. Беляневич О. Декілька нотаток про дуалізм права // Юридичний журнал : Аналітичні матеріали, коментарі, судова практика . – 2004. - №12. - С24-26

  1. Духневич А.В. Співвідношення публічного та приватного права в практиці України //Південноукраїнський правничий часопис, 2007. - № 3. - С 83-85

  1. Загальна теорія держави і права / за ред. М.В. Цвіка. – Харків: Право, 2002. – 432 с.

  1. Мережко О. Співвідношення міжнародного приватного з міжнародним публічним правом // Юридична газета. - 2004.- №.17. - С 6

  1. Общая теория государства и права В 2т. Академический курс. Т.2: Теория права / За ред. Марченка М.Н. – М.: Зерцало, 1998. – 639 с.

  1. Підопригора О. Розмежування і взаємодія публічного і приватного права як методологічна проблема вітчизняного правознавства // Вісник Академії правових наук України. - 2002.- №.4. - С 77-86

  1. Рабінович П. Природне право: діалектика приватного й публічного // Юридичний вісник України. - 2004.- №.12. - С 61 – 63

  1. Сивий P. Основні критерії поділу позитивного права на приватне та публічне: порівняльний аналіз // Юридична Україна. - 2004.- №.8. - С 46-54

  1. Сивий Р. До питання про інтерес як критерій поділу права на приватне та публічне // Юридична Україна. - 2004,- №9. - С 50-61

  1. Сивий Р. Метод правового регулювання як критерій поділу позитивного права на приватне та публічне // Юридична Україна , - 2005. - №3. - С 54-63

  1. Сивий Р.Б. Приватне право і публічне право: до питання про критерії розмежування // БюлетеньМіністерства юстиції України. : К., 2005. - №8. - С 78-88

  1. Терия государства и права: Курс лекций / Под ред. Н.И. Матузова и А.В. Малько. – М., 2001. – 776 с.

  1. Терия государства и права: Учебник для вузов / Под ред. проф. В.М. Корельского и проф. В.Д. Перевалова. – М., 2002. – 616 с.

  1. Шабуніна В.В. Поділ права на публічне і приватне в римському праві // Проблеми законності - 2006. - №77. - С. 14-21

  1. Шкварок Л.В. Приватне й публічне право: філософсько-правовий аспект // Науковий вісник Київського національного університету внутрішніх справ України - 2008. - № 5. - С 16-22


Размещено на Allbest.ru


Случайные файлы

Файл
11897.rtf
ГОСТ 22733-77.doc
168666.rtf
151146.rtf
169682.rtf