Гарантії законності (37334)

Посмотреть архив целиком

Размещено на http://www.allbest.ru/















КУРСОВА РОБОТА

З дисципліни: Теорія держави і права

На тему: «Гарантії законності»



План


Вступ

1. Забезпечення законності як головна мета правових гарантій

1.1 Поняття законності

1.2 Зміцнення законності ─ необхідна передумова побудови соціально-правової держави

1.3 Система гарантій законності

2. Види правових гарантій

2.1 Загальні гарантії законності

2.2 Спеціальні гарантії законності

2.2.1 Поняття спеціальних гарантій

2.2.2 Класифікація спеціальних правових гарантій

2.2.3 Правові умови

2.2.4 Правові засоби

2.2.5 Організаційно-правові заходи

2.2.6 Парламентський контроль - спеціальний спосіб забезпечення законності

2.2.7 Прокурорський нагляд як гарантія законності

2.2.8 Гарантії законності у взаємовідносинах громадянина та співробітника міліції

Висновок

Список використаної літератури



Вступ


Питання, пов'язані із застосуванням та реалізацією принципу законності у спеціальній літературі (А.М. Колодій, А.Ю. Олійник, П.М. Рабінович, М.І. Хавронюк) розглядалися з різних позицій: як метод здійснення державної влади, політико-правовий режим, елемент демократії, соціальний стан, умови здійснення правопорядку, основний принцип діяльності державних органів і посадових осіб тощо. Водночас, у недавньому минулому вітчизняна юридична наука аналізувала законність, насамперед, з позиції вимоги загальної поваги до закону й обов'язкового його виконання всіма суб'єктами права. Забезпечення законності зводилося в основному до роботи контрольно-наглядових і правоохоронних органів: виявлення порушників правових приписів і їх наступного покарання. Суд же розглядався як правоохоронний орган, а не орган правосуддя, що гарантує захист прав і свобод громадян. У цьому випадку вимога законності поширювалася лише на громадян та їхні організації, органи, що безпосередньо реалізують свої права й обов'язки. Діяльність же органів, що забезпечують правове регулювання, знаходилася поза її змістом. Саме цим колом проблем і зумовлюється актуальність даної роботи.

Оскільки Україна взяла за мету вступ до ЄС, постає нагальна необхідність вирівнювання ступеня законності до європейського, а насамперед це стосується забезпечення конституційних прав і свобод громадян. Тому, актуальною є розробка вже чинних, мабуть, запровадження нових правових засобів, спрямованих на зміцнення законності в державному управлінні.

Метою даної курсової роботи є вироблення чіткого загального уявлення про принцип законності, основні способи його забезпечення, гарантування.

законність правова гарантія


1. Забезпечення законності як головна мета правових гарантій


1.1 Поняття законності


У юридичній науці законність вважається однією з фундаментальних категорій, тому в багатьох наукових працях, не присвячених безпосередньо законності, так чи інакше розглядаються різні аспекти цього явища. Застосовується більш як двадцять комплексних, найтиповіших підходів до визначення законності. Фактично законність є продуктом істинної правової науки, адже сама дія права в кінцевому підсумку спрямовується на забезпечення законності та правопорядку в державі.

В одній із останніх вітчизняних колективних монографій, присвячених проблемі законності, зазначається, що «на рівні теоретико-методологічного обґрунтування необхідності законності державного управління та її загальних характеристик і місця в системі держави серед науковців не виникає будь-яких суттєвих розбіжностей. Законність - це правовий режим у державі, за якого діяльність державних органів, юридичних і фізичних осіб здійснюється відповідно до закону.

Законність - це комплексне політико-правове явище. Завдяки йому державне управління, яке за своїм змістом передбачає й примус, стає прийнятним у свідомості населення й легальним з позиції права. При дослідженні державного управління законність розглядають як принцип, метод і режим здійснення державного управління. Ці чинники внаслідок реалізації державної влади мають унеможливити порушення прав і свобод громадян та інше свавілля.

Реформування правової системи України, зокрема її законодавства, вимагає подальших теоретичних досліджень, ключових категорій у юридичній науці. Зокрема, це стосується дальшого аналізу проблеми співвідношення законності і правозастосовної діяльності. Цим проблемам у юридичній науці приділено досить значну увагу. Адже завдання демократизації Української держави, подальший розвиток ринкових відносин, формування правової держави передбачають інтенсивну роботу, пов'язану з вдосконаленням законодавства та практикою його застосування, де основним принципом цієї діяльності є законність. Законність належить до основних категорій юридичної науки, займає провідне місце у її понятійному апараті. Значення даного поняття у тому, що воно припускає і прямий, безпосередній вихід теоретичних досліджень на практичний рівень.

У сучасних уявленнях законність виступає як метод здійснення влади і управління, форма державного керівництва суспільством, конституційний принцип діяльності всіх органів держави, громадських організацій, посадовців і громадян, невід'ємний елемент демократії, політико-правовий режим, соціальний стан, основа нормативного життя суспільства, його функціонування, вимога суворо дотримуватись, виконувати, застосовувати закони; найважливіша ланка правової системи.

Аналізуючи питання про шляхи і засоби впровадження режиму законності у правозастосуванні, Н.Вопленко виділяє два поняття, що пояснюють суть цього процесу. Автор пропонує розрізняти соціальний механізм впровадження законності — сукупність юридичних засобів і способів, за допомогою яких «ідеологічні, психологічні і юридичні вимоги правомірної поведінки проникають і «втілюються» у практичній діяльності правозастосовців». Юридичний механізм впровадження режиму законності у правозастосовну діяльність включає суто правові засоби і способи перетворення вимог правомірної поведінки в ту ж діяльність. Законність правозастосовної діяльності припускає вимоги відповідності правозастосовного процесу існуючій системі законодавства, що обумовлює справедливість, обґрунтованість і доцільність вказаної діяльності. Але і тут законність, виступаючи складним правовим явищем, повинна мати і психологічний, й ідеологічний, і соціальний аспекти.

Для забезпечення необхідна належна правозастосовно-законодавча база, що у свою чергу, потребує швидкого подальшого оновлення всієї системи законодавства відповідно до принципів справедливості, дотримання і поваги прав та свобод громадян. В умовах демократичної правової держави законність передбачає єдність її зовнішнього боку (суворе виконання законів) і внутрішнього (наявність правових законів). Тому категорія «законність» повинна відображати не тільки процес застосування законів, а й забезпечення видання суто правових законів, тобто процес законотворчості. Цей шлях найбажаніший, але вимагає тривалого часу і постійного контролю за правильним віддзеркаленням у праві суспільних відносин.

Незважаючи на прийняття за період незалежності України значної кількості законодавчих актів, існуюча система законодавства далека від досконалості і не повною мірою відповідає вимогам, що пред'являються до законодавства правової держави.

Створення абсолютно нових законодавчих актів сприяє підвищенню ефективності правового регулювання.

Як відомо, законність органічно виступає складовою правової основи державного і суспільного життя в Україні. Практика застосування законів дозволяє побачити ефективність дії законодавчого акта, вказує шляхи вдосконалення і нові сфери для правового регулювання.

С.Алексеєв слушно зазначає, що «суть законності у реалізації права, у такому режимі соціального життя, за якого право чітко, безперебійно «працює», реально, повно втілюється у дійсність і за якого правова основа державного і суспільного життя є реальністю, повною мірою розкриває себе» [6;63].

Головним же показником законності у правозастосуванні є повага до прав і свобод громадян. Насправді окремі законодавчі акти суперечать цьому принципу. На мій погляд, повага прав і свобод людини завжди повинна розумітися незмінно, незалежно від яких-небудь тимчасових обставин.

У сфері правозастосування, законності існує безліч проблем, які вимагають теоретичного осмислення і практичного їх вирішення. У даний час, зокрема, велику стурбованість викликає судова практика ухвалення необґрунтовано м'яких, а то і виправдовувальних вироків щодо осіб, які вчинили тяжкі злочини.

Необхідно зазначити, що правозастосовній діяльності належить вирішальна роль у зміцненні законності і правопорядку як її результату. Але разом з тим правозастосування підпорядковується законності, оскільки здійснюється на підставі і у точній відповідності із законом.

Вдосконалення правозастосовної діяльності, підвищення професійної майстерності правозастосовця, правової активності особи, до якої застосовуються правові норми, ефективність даної діяльності сприяє зміцненню законності. Дотримання законності є однією з основних вимог до правозастосовної діяльності. Це ще одне свідчення їх принципової тотожності, взаємозалежності і якісної нероздільності як єдиного цілого [6;63].

На мою думку, законність правозастосовної діяльності складається з багатьох елементів. По-перше, з професіоналізму правозастосовця, рівня його правосвідомості, чесності та принциповості, майстерності і кваліфікації. По-друге, з повноти вивчення фактичних обставин справи, що обумовлюють знаходження істини у кожному конкретному випадку. По-третє, з правильного тлумачення і глибини вивчення нормативної основи справи, обґрунтованої юридичної кваліфікації. По-четверте, з того, наскільки ухвалене рішення відповідає принципам справедливості, обґрунтованості і доцільності. По-п'яте, з послідовної, своєчасної реалізації ухваленого рішення, контролю за його виконанням, забезпечення реалізації останнього. По-шосте, з того, наскільки точно втілена у кожному конкретному випадку воля законодавця, держави, народу. По-сьоме, з того, наскільки точний і послідовний механізм реалізації, виконання і застосування кожного конкретного закону [6;63].

Такий підхід, вважаю, сприятиме забезпеченню законності у правозастосовному процесі і стане однією з передумов створення в Україні демократичної, соціальної, правової держави.


1.2 Зміцнення законності ─ необхідна передумова побудови соціально-правової держави


Історична тенденція соціального життя визначає рух суспільства до більш досконалого стану права, до поглиблення його гуманізму і демократизму. Соціальність покликана сприяти нормальному функціонуванню суспільства і підтримувати в ньому соціальну справедливість, громадянський мир та злагоду. П.М. Рабінович наголошує, що держава практично набуває характеристики соціальної згоди, коли має на меті реалізацію права людини на гідне життя, покладає на себе обов'язки щодо виконання значної за обсягом соціальної функції — «проведення соціальної політики, спрямованої на розробку і здійснення системи реформ і заходів соціального захисту населення» [2;24]. Отже, держава покликана виступати арбітром, який гарантує дотримання законів, соціальних норм у змаганнях громадських груп, використанні права власності, не дозволяючи монополізації власності та влади. Така держава - гарант динамічності і стабільності суспільства.

Серцевиною такої концепції є проголошення необхідності створення адекватних соціальних умов для вільного і всебічного розвитку людської особистості, задоволення основних життєвих потреб людини і гарантій її невід'ємних прав і свобод, упорядкування суспільних відносин — сімейних, громадських, загальнолюдських, класових, етнічних, міжрегіональних тощо. У такому суспільстві саме держава покликана відіграти вирішальну роль у забезпеченні реалізації інтелектуального, творчого потенціалу людської справедливості, який встановлює критерії оцінки людей не тільки на основі ринкової еквівалентності («рівним за рівне»), а й співвідносить вчинки людей із вищим соціальним оцінюванням, моральними критеріями гідності людини, вимогами та принципами законності.

В умовах правової держави презюмується те, що праву належить пріоритет перед державою, яка повинна поважати виданий нею закон, до того часу поки він існує і продовжує діяти, хоча вона має право його переглянути і навіть змінити. Підзаконність державної влади доповнюється визнанням за окремою особою невід'ємних і невідчужуваних прав, що передують самій державі. Усвідомлюючи свої права, особа повинна усвідомлювати свої обов’язки, межі дозволеної поведінки, те, що інші люди наділені аналогічними правами, які вона повинна визнавати, враховувати і поважати.

Право обмежує органи державної влади і посадових та службових осіб, організовує їх діяльність на основі виконання закону, які, в свою чергу, погоджують із ним усі свої дії. Як слушно зауважує А. Заєць, при визначенні права доцільно вдатися до порівняння досконалої правової системи з «правовим» втіленням свободи, рівності і справедливості [2;25].

В теорії права склалася традиційна концепція законності, сутність якої визначається в неухильному виконанні законів та заснованих на них підзаконних актів всіма суб'єктами права. Сучасні реалії вимагають перш за все визначення світоглядних основ законності. Це вимагає більш високого рівня узагальнень та вдосконалення уявлень про законність як багатоаспектну категорію.

Вихідними положеннями, які характеризують зміст законності та забезпечують його єдність є:

  • законність невіддільна від загальнообов'язковості права:

  • законність пов'язана з ідеєю законності, тобто з ідеєю про доцільність
    і необхідність такого реального становища в суспільстві, коли не залишиться місця сваволі, дійсно реалізовуватимуться права і свободи;

  • законність слід розглядати як метод державного керівництва суспільством і принцип діяльності держави [2;26].

Серед основних вимог законності виділяють втілення ідеї панування права в житті суспільства та держави; верховенство закону; рівність усіх перед законом; неухильність дотримання (виконання) правових актів всіма суб'єктами права; належне і ефективне застосування права; послідовну боротьбу з правопорушеннями тощо.


1.3 Система гарантій законності


Вчені, характеризуючи законність, неминуче зупиняються на понятті «реальність законності». Так, наприклад П.М. Рабінович називає «реальність» принципом законності, В.І. Ремнєв визначає зміст законності як поєднання реальності законності з її доцільністю та єдністю [10;142]. Реальність законності - це її забезпеченість, досягнення в державі фактичного виконання вимог законодавства в усіх суспільних сферах, які регулюються правом, що відчувається населенням. Законність є категорією ідеальною, тобто абсолютної законності не існує й, очевидно, не існуватиме в жодній країні світу. Порушення законності є природною властивістю частини людей, тому сама законність потребує постійного забезпечення, щоб звести рівень порушень до мінімуму.

Яким же чином забезпечується законність, її реальність? У літературі умови, фактори, шляхи, способи, прийоми, заходи, діяльність, спрямовані на досягнення та підтримання законності, називають гарантіями законності. Зокрема, П.М. Рабінович із цього приводу пише: «в широкому розумінні до гарантій законності відносять засоби, за допомогою яких утілюється, охороняється, а у випадку порушення - відновлюється режим законності». Отже, гарантія законності - це атрибут (необхідна, постійна ознака) існування законності, її реальності.

Гарантії законності, всю їх сукупність, розглядають як систему. Так, В.В. Лазарєв зазначає, що: «під гарантіями законності розуміють узяті в системі фактори, що об'єктивно склалися, та засоби, що спеціально застосовуються для зміцнення режиму точного й неухильного втілення вимог закону у життя». Підставою для об'єднання їх у систему є усвідомлення того, що тільки за сукупного існування та функціонування гарантій панування законності її забезпечено її належний рівень. «Тільки наявність певної системи гарантій (економічних, політичних, юридичних, ідеологічних) дає підстави говорити про режим справжньої законності в країні. При цьому гарантії мають діяти в тісному зв'язку та взаємозв'язку, органічно доповнювати один одного» [10;142].

Отже, системою гарантій законності можна назвати сукупність умов, чинників, методів, заходів і засобів, а також специфічну діяльність органів державної влади та органів місцевого самоврядування, їхніх посадових осіб, які у постійній цілеспрямованій взаємодії забезпечують панування законності.

В науці розрізняють неюридичні та юридичні (правові) гарантії законності, їх називають також загальними та спеціальними, або загальними умовами та спеціальними засобами законності.



2. Види правових гарантій


2.1 Загальні гарантії законності


Загальні гарантії законності - це гарантії політичного, економічного (матеріального), ідеологічного, соціального, культурного, правового характеру - об'єктивні умови загального розвитку держави, які є основою реальності законності, духовно-матеріальною базою для її панування [10;143]. В літературі їх також називають передумовами законності.

Окремо слід зупинитися на загальних правових гарантіях законності, які не слід плутати зі спеціальними - юридичними (правовими). Наведу основні з них.

1. Розвинутість і досконалість законодавства з погляду юридичної техніки. Соціально зумовлене й науково обґрунтоване законодавство стає основою законності, а законність разом із реальною (соціальною) дійсністю постійно вимагає поліпшення змісту законодавства, вдосконалення юридичної техніки його створення. В.І. Ремнєв з цього приводу писав: «розвинуте законодавство сприяє ефективному режиму законності. Точне й неухильне виконання закону прямо й непрямо впливає на правосвідомість людей, які чинять вплив на процес дальшого вдосконалення законодавства». Законність починається з якості самих законів.

  1. Обов'язковість відновлення порушеного права. Факт порушення права встановлюється, й будь-яке порушення права адекватно, тобто рівною мірою, відновлюється за рахунок правопорушника чи держави, чи, можливо, третьою особою. Особа, право якої порушено, має бути впевнена в адекватному відновленні законності з компенсацією як матеріальної, так і моральної шкоди, якщо така шкода була заподіяна.

  2. Своєчасне оприлюднення законів і підзаконних нормативно-правих актів, їх державна реєстрація, роз'яснення законодавства.

  3. Загальний рівень правосвідомості та правової культури населення.

Серед інших можна також назвати: розвиток юриспруденції, ефективне функціонування підготовки та перепідготовки фахівців права, забезпечення кваліфікованими кадрами державних органів, обізнаність населення зі своїми правами та обов'язками, активність громадських організацій і громадян у сфері захисту прав, перевірка та обговорення статистичних даних про кількість порушень законності, в тому числі допущених службовцями у сфері державного управління, тощо.

В теорії права до загальних гарантій відносять економічні, політичні та інші фактори й умови, що мають об’єктивний характер, наявність яких забезпечує додержання законності й існування правопорядку. Вони безпосередньо відображають закономірності розвитку суспільства, утворюють макросередовище, в межах якого здійснюється правове регулювання. На процес реалізації вимог законності, встановлення та функціонування правопорядку ці фактори впливають опосередковано, як позитивно, так і негативно. Негативно, наприклад, на стан законності впливає політична нестабільність, дезорганізація державно-владних структур, низький рівень виконавчої дисципліни, бюрократизм і т. ін [13;399].

Економічними гарантіями є передусім рівність усіх форм власності і економічних можливостей суб’єктів суспільних відносин. Особливо слід наголосити на впливі такого фактора, як рівень загальнонаціонального доходу і на цій основі – матеріального добробуту кожної людини. Матеріально забезпечена людина, як правило, прагне співвідносити свою поведінку з вимогами законодавства, оскільки розуміє, що її інтереси у свою чергу захищаються режимом законності і правопорядку.

Політичні гарантії – це розвинута система народовладдя, його реалізація через демократичні форми й інститути, свобода самовизначення особистості, політична різноманітність. Законність є стрижневим елементом демократії, правовою формою її буття. Тому й розвиток і зміцнення демократії, функціонування її інститутів сприяють гарантуванню законності і правопорядку.

Серед політичних гарантій головна роль відводиться наявності сильної державної влади. Поняття «сильна державна влада» означає, що ця влада відповідальна перед народом, заснована на демократичних принципах формування та функціонування (визнання пріоритету прав і свобод людини, поділ влади, парламентаризм, верховенство права, і закону та ін.); легітимна, тобто заснована на існуванні віри людей у правомірність її існування. Саме за цих умов вона може виступати гарантом справедливості і гуманності, здатна забезпечити прийняття та реалізацію правових за змістом законів та інших нормативно-правових актів, гарантувати особисту безпеку людей, прогресивний розвиток суспільства, ефективну боротьбу зі злочинністю, корупцією та іншими асоціальними явищами.

Соціальними гарантіями законності і правопорядку слід визнати відсутність відвертих соціальних суперечностей між різними групами, прошарками населення, стабільність, впевненість громадян у непорушності своїх свобод і соціальних прав, їх матеріальний добробут, відсутність безробіття або низький його рівень і т. ін. У створенні такого стану соціальної сфери велику роль відіграють соціально спрямовані заходи держави, благочинні акції суспільних організацій. Навпаки, зростання безробіття, падіння життєвого рівня населення негативно впливає на стан законності, правосвідомість громадян. Виникають анти правові настрої, пошуки шляхів незаконного збагачення, обходу закону, а як наслідок — соціальні конфлікти, соціальна напруга в суспільстві, що може завдати істотної шкоди законності і правопорядку [13;400].

Ідеологічні гарантії полягають у наявності моральних і правових уявлень про необхідність та корисність законослухняної поведінки. Про неприпустимість здійснення протиправних вчинків. Ідеологічною гарантією правопорядку є також наявність достатньо високого рівня загальної і правової культури, правосвідомості членів суспільства, і передусім посадових осіб, які приймають нормативні і індивідуальні правові рішення. Для їх досягнення необхідні організація пропаганди, створення чіткої системи виховання у громадян, почуття відповідальності, права і законності, створення здорової моральної обстановки. У цій роботі повинні брати активну участь усі структури політичної і правової систем, відповідні установи культури і мистецтва, школи, навчальні заклади, церква тощо. Ідеологічними факторами, які впливають на стан законності і правопорядку, слід вважати існування свободи преси, думок, що дозволяє вести публічну боротьбу з правопорушеннями.

Економічні, політичні, ідеологічні гарантії законності — це реальна матеріальна основа для нормального функціонування громадянського суспільства.


2.2 Спеціальні гарантії законності


2.2.1 Поняття спеціальних гарантій

Загальні гарантії законності визначають спеціальні гарантії законності, які виділяються з усієї системи гарантій на підставі того, що використовуються як конкретні способи (процедури) забезпечення законності. Так, у літературі зазначається, що «цілями юридичних гарантій законності є запобігання, виявлення, усунення, припинення, запобігання правопорушень, ліквідація їхніх негативних наслідків, покарання правопорушників». Поряд із поняттям «спеціальна гарантія законності» вченими широко використовується також термін «засіб забезпечення законності», і з цього приводу чіткого розмежування цих понять у літературі, очевидно, немає.

Так, правові гарантії законності в літературі визначаються як «спеціальні, закріплені в законодавстві правові засоби, що становлять відновлення порушеної законності та притягнення винних до відповідальності, засоби, які безпосередньо запобігають порушенням законності, забезпечують виявлення допущених порушень і негайне їх усунення». Або дещо по-іншому: «юридичні гарантії - це сукупність закріплених у законодавстві засобів, а також організаційно-правова діяльність щодо їх застосування задля забезпечення законності, безперешкодне здійснення, захист прав і свобод» [10;143].

Так чи інакше, в літературі поняття «спеціальна гарантія законності» тлумачиться насамперед як правовий засіб, установлений законодавством, тобто, іншими словами, можна говорити про тотожність термінів «спеціальна (юридична) гарантія законності» та «засіб забезпечення законності» й надалі використовувати їх як рівнозначні.

Без створення широко розвинутої системи ефективних гарантій неможливо забезпечити кожному громадянину здійснення всього комплексу наданих йому прав.

Теоретична розробка проблем, пов'язаних з подальшим розвитком системи юридичних гарантій в Україні, має серйозне практичне значення. Розробка цих проблем допоможе вдосконалити правові норми, що охороняють права громадян, буде сприяти підсиленню законності, поліпшенню діяльності органів й організацій (незалежно від форми власності), що застосовують ці норми.

Можна дати наступне загальне визначення гарантій здійснення (у тому числі охорони й відновлення ) прав громадян.

Гарантії - це засоби, способи й умови, за допомогою яких у державі забезпечується реальне здійснення наданих громадянам демократичних прав і свобод .


2.2.2 Класифікація спеціальних правових гарантій

Залежно від цілей і завдань наукових праць є різні класифікації правових гарантій, і насправді їх обсяг через багатогранність самого права є дуже широким. Досліджуючи забезпечення законності державного управління, ряд авторів виділяють окремі групи засобів забезпечення законності:

  1. різні види контрольної діяльності у сфері державного управління з боку державних органів, органів місцевого самоврядування і громадських організацій.

  2. різні способи реагування державних органів, насамперед органів виконавчої влади, на звернення громадян (пропозиції, заяви і скарги) з метою правової охорони й захисту їхніх прав і свобод.

  3. здійснення спеціалізованого судового захисту порушених прав і свобод громадян у порядку адміністративного судочинства.

  4. притягнення до різних видів юридичної відповідальності посадових осіб державних органів за протиправні дії у сфері державного управління, а також, у необхідних випадках, застосування заходів адміністративної відповідальності до громадян, які своїми протиправними діями порушують встановлений порядок управління [10;144].

Свого часу дещо інша класифікація наводилась у книзі «Правовые гарантии законности в СССР» (1962): «за своїм змістом конкретні правові засоби забезпечення законності в діяльності органів державного управління класифікують таким чином:

  1. правові засоби запобігання правопорушенням у процесі організації виконання законів;

  2. правові засоби виявлення вчинених правопорушень і відновлення порушеної законності;

  3. правові засоби впливу на правопорушників» [10;144].

Слід погодитися з думкою С.В. Бобровник про те, що «до спеціально-юридичних гарантій належить система нормативних приписів, наявність спеціальних суб'єктів та їхня діяльність з охорони та забезпечення законності в державі. І справді, використання засобів забезпечення законності неможливе без правозастосовчої діяльності органів державної влади, наділених контрольними та наглядовими повноваженнями, до функцій яких віднесено забезпечення законності. Важливим є те, що засіб забезпечення законності — це тільки спосіб, прийом для досягнення бажаного режиму відносин. Наявність засобу забезпечення законності, тобто можливість його застосувати, сама собою ще не забезпечує законність остаточно, хоча значно знижує рівень правопорушень. Для остаточного забезпечення законності, в тому числі її відновлення, необхідно використати -«запустити в дію» передбачені правові засоби. В цьому сенсі можна говорити про механізми забезпечення законності, які є сукупністю (поєднанням) правильно обраних та використаних певним суб'єктом правових засобів, завдяки яким зрештою забезпечується законність.

Юридичні гарантії законності за найближчими цілями такі:

  1. превентивні (запобіжні) — полягають в запобіганні правопорушенням: відвернення порушень адміністрацією трудових прав громадян, недопущення незаконного звільнення;

  2. припиняючі (такі, що кладуть край) — спрямовані на припинення виявлених правопорушень: затримання, арешт, обшук, підписка про невиїзд;

  3. відновлюючі — виражаються в усуненні або відшкодуванні негативних наслідків правопорушень: примусове стягнення аліментів, примусове вилучення майна із чужого незаконного володіння;

  4. каральні, або штрафні, — спрямовані на реалізацію юридичної відповідальності правопорушників: покарання особи, винної у вчиненні правопорушення.

Видами юридичних гарантій є правові умови, правові засоби, організаційно-правові заходи.


2.2.3 Правові умови

Правовими умовами об'єктивного порядку є стан чинного права і законодавства (їх ще називають нормативною основою законності), від якого великою мірою залежить міцність і стабільність режиму законності і правопорядку. Вони повинні відповідати закономірностям суспільного розвитку, йти в ногу з його тенденціями, оптимально втілювати в собі правові засоби, методи, типи правового регулювання стосовно тієї чи іншої сфери суспільних відносин, в них не повинно бути прогалин і суперечностей, їх слід доводити до загального відома, забезпечувати необхідними механізмами реалізації та охорони тощо. Відсутність цих властивостей у праві і законодавстві стає причиною різного роду правопорушень, особливо у сфері економіки, ускладнює боротьбу зі злочинністю. Відомо, якщо норма права відстає від життя або суперечить йому, то її виконання буде не меншим злом, аніж її порушення.

Юридичною гарантією є і така правова умова суб'єктивного порядку, як стан правової науки, повноти і розвитку в ній прогресивних, гуманістичних положень, науково-теоретичних конструкцій. Наявність у ній прогресивних наукових концепцій безпосередньо впливає на рівень законності і правопорядку в країні. Сприйняття сучасною вітчизняною правовою наукою загальнолюдських цінностей, втілення їх положень у законодавчу та правозастосовну практику дозволили зміцнити законність у діяльності державних органів, посадових осіб, досягти успіху в забезпеченні стабільності і міцності правопорядку.


2.2.4 Правові засоби

Правові засоби як вид юридичних гарантій являють собою вельми широкий спектр. їх основу становить закріплений у законі обов'язок держави, її органів, посадових осіб, громадян, різних суспільних об'єднань суворо додержуватись і виконувати закони.

Велике значення серед правових гарантій законності і правопорядку мають конституційно-правові засоби — принципи, норми, процедури, які покликані забезпечити верховенство права і конституції як основного джерела національного законодавства, додержання прав, свобод і законних інтересів громадян. Конституція України встановлює систему органів нагляду і контролю за станом законності у сфері законотворчості та сфері правореалізації. Особливу роль у забезпеченні верховенства Конституції відіграє Конституційний Суд України.

Важливе місце серед правових гарантій законності і правопорядку посідає право на судовий захист. Відповідно до ст. 55 Конституції України «кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб». На захист прав і свобод людини спрямований інститут Уповноваженого Верховної Ради з прав людини. Кожному надається право після використання всіх національних засобів правового захисту звертатися за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних судових установ чи до відповідних органів міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна (ст. 55).

Серед правових засобів гарантування законності значна роль відводиться процедурним нормам. Законодавчо закріплені права і свободи можуть бути успішно реалізовані лише при наявності надійного процесуального механізму реалізації цих прав, їх забезпечення та захисту.


2.2.5 Організаційно-правові заходи

До організаційно-правових заходів як виду юридичних гарантій законності належить діяльність суб'єктів правовстановлюючих повноважень, яка спрямована на удосконалення законодавства. Кінцевою метою їх діяльності є створення правових за змістом законів, інших нормативно-правових актів.

У системі організаційно-правових заходів велике значення має видання індивідуально-правових актів. Приймаючись на основі законів, вони спрямовані на забезпечення законності в реальних конкретних життєвих ситуаціях, на усунення перешкод у додержанні, виконанні, використанні прав і свобод громадян іншими суб'єктами права, на ліквідацію допущених правопорушень (відміна незаконних нормативно-правових актів, вироків суду, адміністративних стягнень тощо).

Провідна роль серед юридичних гарантій належить здійсненню правосуддя — діяльності судів, які розглядають і вирішують цивільні та кримінальні справи з метою захисту прав громадянина усіх суб'єктів права. Правосуддя виконує і контрольну функцію. Судовий контроль проводиться конституційними, господарськими судами, судами загальної юрисдикції. Здійснювані судовими органами організаційно-правові заходи захисту прав суб'єктів — це, з одного боку, заходи захисту, які здійснюються за ініціативою суб'єктів, чиї права порушені, а з другого — заходи судового контролю.

У забезпеченні законності і правопорядку неабияке значення має юридична відповідальність, яка застосовується до правопорушників. Основною метою і функцією юридичної відповідальності є загальне попередження на адресу потенційних правопорушників і попередження самого правопорушника.

Юридична відповідальність для правопорушників - насамперед, невідворотність притягнення особи, винної в порушенні законності, до відповідальності ( в літературі визначається також як принцип вимога законності та принцип відповідальності). Вона полягає у встановленні винної в порушенні законності особи та притягненні її до юридичної (кримінальної, адміністративної, цивільної, матеріальної, дисциплінарної) відповідальності в будь-якому разі, незалежно від жодних чинників. Слід зазначити, що «невідворотність зумовлена не прагненням до тяжкого покарання, а до того, щоб будь-яке правопорушення своєчасно розкривалося, припинялося й тягло за собою відповідальність винних осіб». Важливим моментом законності самого притягнення до відповідальності є обов'язкова наявність складу злочину чи правопорушення. Не тільки рішення, дії та бездіяльність правопорушників, які визнаються неправомірними, повинні суперечити законодавству, а саме законодавство має містити конкретно визначені санкції за такі порушення та механізми їх застосування. Закони без санкцій за порушення є «мертвими», оскільки сама особа, яка їх порушує, впевнена в неможливості негативних наслідків щодо себе, й це є додатковим стимулом для вчинення протиправних дій. Страх особи перед неминучою, невідворотною відповідальністю є своєрідною первісною гарантією законності, бо відомо ще з давніх-давен, що «люди бояться не злочину, а покарання».

Зміцненню законності і правопорядку сприяють і захисно-поновлюючі заходи по відновленню порушених прав громадян і організацій. Ці заходи здійснюються, як правило, за ініціативою самих суб'єктів порушених прав за їх скаргами, заявами. До таких заходів належать:

  1. примусове виконання юридичних обов'язків (стягнення за рішенням суду аліментів, податків та ін.);

  2. усунення перешкод у здійсненні права (скасування незаконного рішення, яке перешкоджає здійсненню права);

  3. відновлення попереднього стану, що існував до порушення права (наприклад, індивідуально-правовий припис здійснити певну роботу, виконати вказану дію для усунення перешкод у користуванні суб'єктивними правами, відшкодування нанесеної шкоди та ін.).

До контрольно-наглядових заходів гарантування законності належать прокурорський нагляд, нагляд органів державної інспекції, відомчий контроль.

Важливими організаційно-правовими заходами є профілактика правопорушень, засоби їх виявлення та усунення.


2.2.6 Парламентський контроль - спеціальний спосіб забезпечення законності

Аналізуючи спеціальні способи забезпечення законності, необхідно приділити увагу парламентському контролю. Особливої актуальності це питання набуло під час виборів Президента України у 2004 році і проведення конституційної реформи, що має на меті перерозподілити і збалансувати повноваження між президентом і парламентом, легітимно, системно і усталено розосередити владу, зменшити ЇЇ концентрацію в одних руках, примножити демократичний потенціал держави.

Відповідно до Конституції України, статус Верховної Ради визначено як представницький орган усього народу України, єдиний орган законодавчої влади, а також зумовлено, що до повноважень Верховної Ради України належить здійснення контролю за діяльністю Кабінету Міністрів України та парламентського контролю у межах, визначених Конституцією.

Контрольна функція Верховної Ради України є однією з основних, адже народом на парламент покладається обов'язок здійснювати, окрім законотворчого процесу, реалізацію норм права, втілення їх у практичних діях. Контроль виконує багато важливих функцій, у тому числі забезпечення проведення законодавчо оформленого політичного курсу, визначення необхідних змін у програмах та діяльності уряду, запобігання корупції та марнотратству [9;77].

Верховна Рада України, згідно з наданими їй Конституцією України повноваженнями, безпосередньо або через свої органи здійснює контроль за дотриманням та захистом прав і свобод людини та громадянина, додержанням законів та інших актів, що вона приймає, за виконанням загальнодержавних програм та бюджету, за діяльністю органів, а також посадових осіб, яких вона обирає, призначає або затверджує.

Кабінет Міністрів є підконтрольним, підзвітним та відповідальним перед Верховною Радою України в межах Конституції України.

Досліджуючи парламентський контроль за законністю, встановлю об'єкти, відносно яких Верховна Рада здійснює контрольні повноваження.

Для реалізації законопроектної роботи, підготовки і попереднього розгляду питань, віднесених до повноважень Верховної Ради, виконання контрольних функцій відповідно до Конституції, парламент створює з числа народних депутатів України комітети Верховної Ради України та формує їх склад. Комітети Верховної Ради на постійній основі здійснюють функції контролю за впровадженням у життя законів України, за діяльністю державних органів і організацій. Ці органи й організації зобов'язані виконувати вимоги комітетів, надавати їм необхідні матеріали та документи, розглядати в обов'язковому порядку рекомендації комітетів і повідомляти у встановлений ними строк про результати розгляду та вжиті заходи. Відповідно до цих функцій комітети здійснюють парламентський контроль за законністю в процесі правозастосування та законотворчості.

Контроль, що здійснює Уповноважений Верховної Ради з прав людини, відграє важливу роль для забезпечення законності, допомагає розв'язати проблеми між громадянами та органами державної влади. Ефективність діяльності омбудсмена безпосередньо залежить від злагодженої співпраці з народними депутатами України, комітетами, депутатськими групами і фракціями. Причому пріоритетним напрямом його роботи є налагодження такої співпраці. Спільна робота над законопроектами, приведенням чинного законодавства у відповідність до Конституції України і до вимог Європейського Союзу дає плідні результати і сприяє формуванню більш ефективного механізму забезпечення конституційних прав людини в Україні. Плідна співпраця забезпечується і за допомогою депутатських звернень до Уповноваженого Верховної Ради з прав людини. Це дозволяє захистити громадян від порушення особистих, громадянських, економічних, соціальних та інших прав [9;78].

Контроль з боку законодавчої влади найбільш ефективний тоді, коли парламент має доступ до різноманітних джерел інформації та аналізу.

Контрольна функція Верховної Ради є вирішальною для розбудови правової держави і забезпечення законності. Тільки у випадку, коли Верховна Рада зможе домогтися безумовного виконання своїх рішень, буде здійснювати постійний контроль за діяльністю виконавчої влади, вона стане реальним владним інститутом, здатним забезпечити розвиток України.


2.2.7 Прокурорський нагляд як гарантія законності

В теорії досі ще немає єдиного загальновизнаного підходу до розкриття поняття «нагляд», зокрема його співвідношення з поняттям «контроль». Позиція переважної частини вчених-адміністративістів полягає в тому, що, за їхнім твердженням, поняття «контроль» є ширшим, ніж поняття «нагляд», і цей останній є специфічним різновидом першого. На відміну від цього інші теоретики, наприклад В.І. Рохлін наполягають на тому, що органи контролю й нагляду за їхньою сутністю, органи різнопланові за своїм характером і змістом, своїми цілями та завданнями й спрямуванням діяльності». Відома також думка В.Д. Ломовського про те, що прокурорський нагляд - це відносно самостійний елемент у системі законодавчих органів і здійснюваною ними законодавчою функцією. В.М. Гаращук наполягає на тому, що наглядові функції притаманні тільки одному державному органові - прокуратурі. І з цього приводу пише: «... головне, що відрізняє контроль від нагляду, - це те, що контрольний орган, на відміну від прокуратури, має право втручатися в оперативну діяльність підконтрольного, а також те, що контрольні органи мають право самостійно притягувати винних до юридичної відповідальності [10;146].

Отже, визначення нагляду як специфічного різновиду контролю чи як окремого самостійного процесу залишається дискусійним. На мою думку, якщо контроль є завершальною стадією державного управління й організаційно віднесений до виконавчо-розпорядчої діяльності, то нагляд є самостійною організаційно незалежною діяльністю, не пов'язаною з державним управлінням, тому, напевно, слід погодитися з думкою В.М. Гаращука, що сьогодні в Україні нагляд здійснюється тільки органами прокуратури [10;146].

Основним критерієм визначення стадій прокурорсько-наглядового процесу необхідно виділити завдання, які вирішує прокурор на кожній із них, з огляду на це визначаються наступні стадії:

  1. виявлення порушення, його ознаки і прийняття рішення про початок наглядового процесу;

  2. перевірка матеріалів, які засвідчують порушення, виявлення обставин, причин і умов порушення;

3) вжиття заходів щодо усунення порушень, поновлення порушеного права громадян [5;37].

Наглядова діяльність прокурора із забезпечення законності становить собою сукупність як правових, так і організаційних заходів, за допомогою яких відбувається виконання завдань та функцій прокурора.

Заходи організаційного характеру включають: добір, розстановку кадрів, забезпечення принципу рівномірності в розподілі обов'язків між працівниками прокуратури, оперативними працівниками; виконавську дисципліну, контроль за вчасним виконанням документів; матеріально-технічне забезпечення діяльності прокуратури; систему заходів підвищення професійного рівня працівників прокуратури [5;37].

Заходи правового характеру можна розглянути в наступній послідовності:

підстави прокурорського нагляду:

  • джерела, з яких прокурор отримує відомості про порушення законодавства;

  • фактичні дані, які є підставами прокурорського втручання з метою виявлення обставин правопорушень.

Слід зазначити, що порушення встановлюються і у процесі планових перевірок законності правових актів органів виконавчої влади незалежно від відомостей про порушення законів. Підставами для проведення прокурорських перевірок є усні чи письмові звернення до органів прокуратури осіб, права яких були порушені. Важливим джерелом інформації про порушення законодавства є повідомлення засобів масової інформації. Органи прокуратури можуть також отримувати відомості від судів загальної юрисдикції, від державних органів.

Інформація з пропозиціями про проведення перевірок до органів прокуратури може надходити від Президента України, від Уповноваженого Верховної Ради з прав людини.

Під дефініцією "форми реагування прокурора" розуміються такі правові акти, за допомогою яких він звертає увагу підприємств, установ, організацій на порушення законності, прав і свобод громадян і порушує питання про усунення таких порушень, а також притягає винних до відповідальності [5;38].

Протест — це правовий акт, у формі якого прокурор пред'являє юридично обґрунтовані вимоги щодо окремих випадків порушення законності, прав та свобод громадян, що виявляються у виданні органом (посадовою особою) незаконного правового управлінського акта, здійсненні протиправної дії (бездіяльності), і домагається поновлення порушеного права особи.

Письмовий припис — вимога про усунення порушень закону, що вноситься прокурором, його заступником органу або посадовій особі, які допустили порушення, або вищестоящому у порядку підпорядкованості органу чи посадовій особі, які правомочні усувати порушення у певній сфері.

Подання — це правовий акт, у формі якого прокурор пред'являє юридично обґрунтовані вимоги і порушує питання перед відповідним органом (посадовою особою) про вжиття заходів, необхідних для усунення порушень закону, що набули поширеного характеру, для усунення причин і умов, що сприяють порушенню законності, прав і свобод громадян.

Постанова — це правовий акт, що виноситься у разі порушення посадовою особою або громадянином закону. Прокурор, його заступник залежно від характеру порушення закону виносить мотивовану постанову про дисциплінарне провадження, провадження про адміністративне правопорушення або про порушення кримінальної справи щодо цих осіб.

В основу організації діяльності прокуратури покладено принципи: захисту у межах своєї компетенції прав і свобод громадян на засадах їх рівності перед законом незалежно від національного чи соціального походження, мови, освіти, ставлення до релігії, службового чи майнового стану; вжиття заходів для усунення порушень закону, від кого б вони не виходили, поновлення порушених прав і притягнення у встановленому порядку до відповідальності осіб, які допустили ці порушення [5;38].

Отже, враховуючи вищевикладене, можна стверджувати, що законність є більш змістовним поняттям, яке не обмежується формальним виконанням вимог норм права. Саме на прокуратуру покладені державою обов'язки щодо її забезпечення у масштабі держави, що й відрізняє прокуратуру від контролюючих органів, унеможливлює повне ототожнення зовні хоча і близьких їх форм та методів діяльності, робить нелогічними твердження про підміну прокуратурою органів контролю.


2.2.8 Гарантії законності у взаємовідносинах громадянина та співробітника міліції

Дотримання принципу законності, з огляду на його приналежність до сфери конституційних принципів функціонування держави, має бути відправною точкою побудови та безпосередньої реалізації правовідносин між будь-якими суб'єктами адміністративного права.

Специфічний зміст втілення вказаного принципу в життя притаманний, насамперед, для взаємовідносин між громадянином та співробітниками міліції. На співробітника міліції у зазначеному напрямі взаємодії покладені, перш за все, правоохоронні обов'язки. Так, відповідно до ст. 1 Закону України «Про міліцію» від 20.12.1990 р. співробітники міліції здійснюють захист життя, здоров'я, прав і свобод громадян, власності, природного середовища, інтересів суспільства і держави від протиправних посягань. При цьому з метою охорони правопорядку вони наділені широкими правами щодо застосування до громадян обмежувальних і примусових заходів. У зв'язку з цим є неприпустимими будь-які незаконні дії співробітника, позаяк це може призвести до порушення конституційних принципів: недоторканності особи, свободи її пересування, таємниці листування, телефонних переговорів, поштових та інших повідомлень тощо.

Разом із тим, неправомірні дії співробітника міліції можуть не тільки завдати матеріальної, моральної або фізичної шкоди громадянинові, а й підірвати авторитет міліції. Водночас саме за неправомірними діями окремих співробітників щодо громадян було б неправильно оцінювати роботу міліції в цілому.

Порушення Конституції України, інших нормативно-правових актів органом влади, посадовими особами значно небезпечніше, ніж порушення їх простим громадянином. Правопорушення органу держави буде порушенням державним. Невипадково в юридичній науці існує теза про те, що варто вирізняти порушення законності як порушення закону. Закон порушує громадянин, а органи держави та їхні посадові особи, порушуючи закон, порушують одночасно і законність як принцип діяльності державної влади.

Про небезпеку порушення закону органом влади висловлював власну позицію Р. Ієрінг: «Жодна несправедливість, що випадає на долю людини, якою б вона великою не була, далеко не може... зрівнятися з тією, яку робить установлена... влада, коли вона сама порушує право, тому що в цьому випадку страж та охоронець закону перетворюється на його убивцю». Р. Ієрінг називає це «юридичним убивством».

Законність необхідно розглядати як особливий режим громадського життя. Вона покликана відображати реальне панування закону в суспільному житті у відносинах між особистістю і владою. Тільки закон встановлює ступінь залежності особистості від влади і межі втручання влади в життя особистості. Таким чином, законність — це режим забезпечення життя, що характеризується верховенством у ньому закону і безумовним виконанням його вимог громадянами і посадовими особами, наявністю спеціальних механізмів, що гарантують безпеку і захист особистості від свавілля, безперешкодне здійснення цивільних прав і свобод.

Закріплені ж у законі засоби, що виступають правовим вираженням загальних умов та безпосередньо забезпечують можливість правомірної реалізації й охорони прав людини в суспільстві, визнаються юридичною гарантією цих прав.

Юридичні гарантії в механізмі соціального і правового захисту прав людини, її основних свобод і законних інтересів мають, як мінімум, дві сторони: гарантовані дії суб'єктів правовідносин, тобто незалежність правоохоронних органів і підпорядкування їх тільки законові, неприпустимість незаконного втручання в їхню діяльність; гарантовані можливості учасників правореалізацїї — політичні, економічні, соціальні та інші права особистості, закріплені в законі, які забезпечують неухильне дотримання її інтересів.

Так, ст. 20 Закону «Про міліцію» передбачає неприпустимість втручання в діяльність співробітника міліції. Подібні матеріальні правові норми є юридичними гарантіями, спрямованими на забезпечення законності в діяльності співробітників міліції.

У свою чергу, реальність недоторканності громадянина зумовлюється дією норм конституційного, кримінального, кримінально-процесуального, адміністративного права. Наприклад, відповідно до ч. 1 ст. 263 Кодексу України про адміністративні правопорушення адміністративне затримання особи, яка вчинила адміністративне правопорушення, за загальним правилом не може тривати більш як три години. У виняткових випадках, у зв'язку з особливою потребою законами України може бути встановлено інші строки адміністративного затримання.

До гарантій законності в діяльності міліції належать не тільки норми матеріального і процесуального права, що мають безпосередньою метою забезпечення законності в розглянутій сфері взаємовідносин громадянина і співробітника міліції, а й діяльність суб'єктів правозастосування цих норм. Вказана діяльність знаходить своє відображення у певних способах її здійснення. До таких належать: контроль і нагляд, здійснювані уповноваженими на те державними органами, органами місцевого самоврядування, громадськими організаціями.

Отже, можна зробити висновок, що гаранти законності — це також і спеціально закріплені правом способи, за допомогою яких забезпечується законність в адміністративно-правових відносинах громадянина і співробітника міліції.

Зміст правових гарантій полягає у практичному здійсненні уповноваженими органами державної влади та їх посадовими особами на законодавчій або підзаконній основі наступних юридично значимих дій: виконання юридичного обов'язку щодо забезпечення реалізації прав і свобод громадян; створення умов для їх реалізації; контроль за їх реалізацією; охорона, захист прав і свобод громадян; застосування санкцій у випадку порушення прав і свобод.

Однією з важливих та першочергових умов гарантії законності є поінформованість суб'єктів правовідносин про свої права й обов'язки, закріплені у чинному законодавстві України. Відповідно до ст. 32 Конституції України кожний громадянин має право знайомитися в органах державної влади, органах місцевого самоврядування, установах і організаціях з відомостями про себе, які не є державною або іншою захищеною законом таємницею.

Наступною особливістю реалізації принципу законності у взаємовідносинах між громадянином і співробітником міліції виступає можливість останнього керуватися «адміністративним розсудом». Так, адміністративний розсуд може полягати в наданні співробітникові міліції можливості на його розсуд оцінювати той або інший юридичний факт. Наприклад, при малозначності вчиненого громадянином адміністративного правопорушення співробітник міліції відповідно до ст. 22 Кодексу України про адміністративні правопорушення може звільнити порушника від адміністративної відповідальності й обмежитися усним зауваженням, що не є стягненням.

Проте це не свідчить про абсолютну свободу у діях співробітника міліції. Він повинен виходити з такого розуміння формулювань правових норм, що широко застосовуються і науково коментуються в сучасних реаліях, зокрема, у правозастосовчій практиці.

Гарантії законності спрямовані на забезпечення інтересів як громадян, так і співробітників міліції. Вони спрямовані на правомірну і повну реалізацію всіх необхідних у кожному конкретному випадку адміністративно-правових норм учасниками відповідних правовідносин.

Наприклад, громадянин, який вважає, що дія або бездіяльність співробітника міліції призвела до обмеження його прав, свобод і законних інтересів, вправі оскаржити ці дії (бездіяльність) до вищестоящого органу, прокуророві або до суду.

Громадянин має право через суд вимагати відшкодування як матеріальної, так і моральної шкоди, завданої йому такими незаконними, з його погляду, діями, як особистий огляд, огляд транспортного засобу, відсторонення від керування транспортним засобом, проникнення до жилого приміщення, доставлення в міліцію для встановлення особистості, привід, застосування фізичної сили, спеціальних засобів тощо.

Право на скаргу одночасно є найважливішою правовою гарантією захисту порушених прав і свобод. Отже, гарантією охорони (захисту) прав громадян у сфері адміністративно-правових відносин зі співробітником міліції буде його конституційне право на оскарження дій посадових осіб державних органів.

Проблеми відносин громадянина та співробітника міліції є багатогранними. Необхідно підкреслити, що співробітники міліції мають потребу в захисті не менше за інших громадян. Здійснений аналіз завдань і функцій, виконуваних різними апаратами системи МВС України, засвідчує, що в діяльності міліції питання забезпечення реалізації, охорони і захисту прав, свобод і законних інтересів громадян посідають особливе місце.

Закон зобов'язує співробітників міліції чітко дотримуватися норм права, вчиняти дії, пов'язані з обмеженням прав громадян, тільки за наявності достатніх підстав. Співробітники міліції при здійсненні своїх повноважень зобов'язані забезпечувати реалізацію прав, свобод і законних інтересів громадян, розкриваючи (у процесі спілкування з громадянами) зміст взаємних прав та обов'язків.

Отже, підводячи підсумок викладеному, вважаю за потрібне наголосити, що тільки чітке знання змісту того чи іншого повноваження, наданого громадянинові та співробітникові міліції у зв'язку з реалізацією конкретного права, сприяє забезпеченню умов для його здійснення.



Висновок


Отже, можна зробити певні висновки. Для забезпечення реальності законності державного управління діє система гарантій законності, в якій виокремлюють загальні гарантії - умови й чинники дії законності та спеціальні (юридичні) гарантії — правові засоби, заходи й методи забезпечення законності. Поняття «засіб забезпечення законності», яке широко використовується в літературі, за суттю є тотожним поняттю «спеціальні (юридичні) гарантії законності», тому вони можуть бути використані як синоніми. Воно означає конкретний спосіб (прийом) досягнення законності. Кожен із засобів забезпечення законності в державному управлінні має притаманні тільки йому характерні риси, проте мета у всіх єдина — панування законності. Завдяки багатогранності права обсяг засобів забезпечення законності є досить значним, і підходи до їх класифікацій різні, проте найважливішими, з погляду адміністративного права, є право на звернення громадянина, державний контроль, юридична відповідальність правопорушників, процесуально-правові форми реалізації та захисту прав, свобод та законних інтересів громадян.

В Україні постала необхідність подальшої розбудови системи спеціальних гарантій законності у державному управлінні. Так, для підвищення ефективності чинних гарантій законності мають проводитися заходи в таких напрямках: створення системи органів контролю з заснуванням нових її органів, організаційно не пов'язаних із системою державного управління, встановлення нових і посилення старих заходів адміністративної відповідальності; розроблення детальної нормативно-процесуальної регламентації стосунків між громадянами та органами державної влади; створення системи спеціалізованих адміністративних судів та запровадження адміністративного судочинства, вдосконалення розгляду заяв, пропозицій і скарг громадян тощо. Насамкінець слід додати, що основним організаційно-правовим заходом забезпечення законності в державному управлінні має стати судовий контроль.



Список використаної літератури


  1. Белая Л.В. Зміцнення законності як одна з передумов побудови соціально-правової держави // Держава і право. – Вип.15. – К., 2002. – С.22-24.

  2. Грищенко М.В. Попередження правопорушень як спеціальна гарантія забезпечення законності в діяльності органів внутрішніх справ // Вісник Одеського інституту внутрішніх справ. – 2004. - №3(ч.1). – С.48-52.

  3. Загальна декларація прав людини // Бюлетень законодавства і юридичної практики України. – 2001. - №11. – С.179.

  4. Мухін В.В. Правосвідомість як умова формування правової державності в Україні // Проблеми законності. – 2005. - №74. – С.148-152.

  5. Олефір О. Прокурорський нагляд за додержанням законності // Прокуратура. Людина . Держава. – 2005. - №2(44). – С.34-39.

  6. Осауленко О., Пунько О. Зміцнення законності у правозастосовному процесі // Право України. – 2004. - №12. – С.61-63.

  7. Пересуньмо В.С. Щодо поняття юридичних гарантій та їх класифікації // Вісник КНУ. Юрид. Науки. – 2002. – Вип..45-48. – С.312-315.

  8. Рабінович П.М., Хавронюк М.І. Права людини та громадянина. – К., 2003.

  9. Соловйов В.М. Праламентський контроль – спеціальний спосіб забезпечення законності в державному управлінні України // Статистика України. – 2005. - №1. – С.77-80.

  10. Солодаренко М.А. Гарантії та засоби забезпечення законності у державному управлінні: зміст і співвідношення понять // Часопис Київського університету права. – 2005. - №4. – С.141-147.

  11. Тертишник В. Верховенство права й гармонізація влади // Вісник державної служби України. – 2005. - №4. – С.15-19.

  12. Хропанюк В.Н. Теория государства и права. – М., 1995. 384 с.

  13. Цвік М.В., Ткаченко В.Д., Рогачова Л.Л. та ін. Загальна теорія держави і права. – Харків: Право, 2002. – 432с.

  14. Юридична енциклопедія. Т.2. – К., 1999. – С.498.

  15. Теория государства и права / Под ред. Н.И. Матузова и А.В. Малько. – 2-е изд., перераб. и доп. – М.: Юристъ, 2002. – 776с.

  16. Теория государства и права / Под общ. ред. докт. юр. наук, проф. А.С. Пиголкина. – М.: ОАО «Изд. Дом «Городец», 2003. – 544с.

Размещено на http://www.allbest.ru/



Случайные файлы

Файл
59109.rtf
50591.doc
166462.rtf
179547.rtf
10213-1.rtf