Законодавство України та шляхи його вдосконалення (37049)

Посмотреть архив целиком

Размещено на http://www.allbest.ru/

ДЕРЖАВНА ПОДАТКОВА АДМІНІСТРАЦІЯ УКРАЇНИ

НАЦІОНАЛЬНий університет ДЕРЖАВНОЇ ПОДАТКОВОЇ СЛУЖБИ УКРАЇНИ



Факультет _________________

Кафедра____________________







КУРСОВА РОБОТА

З курсу___________________________________________

на тему__________________________________________







Робота виконана студентом

групи_________________________

Науковий керівник ____________




Ірпінь 2010


Реєстраційний №___________ ____________ ____________________

(дата) (П.І.Б.)


Результати перевірки _______________ __________ ________________

(до захисту, (дата) (П.І.Б.)

на доопрацювання)


Результати захисту ___________ _________________ __________________

(оцінка) (підпис) (П.І.Б.)



Національний університет державної податкової служби України

Кафедра______________________________________________________

Дисципліна___________________________________________________

Спеціальність _____________ “Право”

Курс _____________ Група _____________Семестр________________


ЗАВДАННЯ на курсову роботу

студенту______________________________________________________

(прізвище, ім’я, по батькові)

1.Тема курсової роботи __________________________________________________________________

2. Строк здачі студентом закінченої роботи __________________________________________________________________

3. Вихідні дані по роботі __________________________________________________________________

____________________________________________________________________________________________________________________________________

4. Зміст розрахунково-пояснювальної записки (перелік питань, які підлягають розробці) ______________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________

5. Перелік графічного матеріалу (з точним значенням обов’язкових креслень)______________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________

6. Дата видачі завдання __________________________________________________________________



Зміст


Вступ

1. Закон, як правовий акт вищої юридичної сили

1.1 Поняття та види законів

1.2 Процедура прийняття законів в Україні

2. Систематизація законів та її способи

2.1 Поняття систематизації законодавства та її мета

2.2 Інкорпорація, консолідація, та кодифікація як основні види систематизації законодавства

3. Шляхи удосконалення законодавства в Україні та проблеми його адаптації до правової системи Європейського союзу

3.1 Проблеми українського законодавства та шляхи їх вирішення

3.2 Вдосконалення українського законодавства в умовах інтеграції в європейське співтовариство

Висновки

Список літератури



Вступ


На сьогоднішній день більшість країн світу – це держави соціально-демократичної орієнтації, які прагнуть стати правовими. Україна також відноситься до їх числа. Однак бути правовою державою – означає дотримання і гарантування основних прав і свобод людини і громадянина. Найвищою соціальною цінністю такої держави є особа. Для повної і всебічної охорони і захисту прав людини необхідні документи, які чітко закріплюють взаємовідносини держави і особи, сприяють зміцненню законності та правопорядку у суспільстві. Серед інших документів провідну роль відіграє закон, як нормативно-правовий акт вищого органу державної влади в країні. Діяльність усіх державних органів, установ та організацій повинні підпорядковуватись його волі та приписам. У зв’язку з цим необхідно дослідити основні положення науки теорії держави і права щодо визначення поняття закону. Базуючись на положеннях даної науки, вітчизняна юридична практика регламентує свою діяльність щодо створення закону та реалізації його норм.

Темою даної курсової роботи є «Законодавство України та шляхи його вдосконалення». Тому об’єктом дослідження виступає національне законодавство, при цьому зверталась увага на теоретичні аспекти цього питання. Досліджувались, зокрема, принципи, ознаки, види законів та їх класифікація. Значна увага приділяється проблемі удосконалення вітчизняного законодавства, то пристосування його до євро інтеграційних процесів.

Закон - це нормативно-правовий акт, що приймається в особливому порядку органом законодавчої влади або референдумом, має вищу юридичну чинність і регулює найбільш важливі суспільні відносини.

Юридичний закон — це певний вираз зовнішньої форми правової природи речей, що безпосередньо спостерігаються, тобто зовнішніх проявів людських взаємовідносин. Саме тому, писав К. Маркс, правова природа речей не може ". пристосовуватися до закону — закон, навпаки, повинен пристосовуватися до неї". Законодавець шляхом законотворення, тобто встановлення норм права, які він повинен виводити з реально існуючих суспільних відносин, життєво необхідних потреб, надає праву "в собі", як писав Гегель, форму загальності та істинної визначеності. Проте це не означає, що воля законодавця сама по собі є правом, вона лише засіб його об'єктивізації, конкретизації і реального застосування. Саме тому існує об'єктивна різниця між правовим полем і простором дії закону. Дія закону поширюється зверху донизу, а вплив права відбувається і знизу вгору, і зверху донизу. "Право, — наголошує Дж. Берман, — одночасно росте знизу догори, із структури і звичаїв всього суспільства, і рухається зверху донизу під впливом політики Цінностей людей, що перебувають при владі. Право допомагає інтегрувати і те, і інше". В цьому сутність принципу верховенства права. Право повинно домінувати над владою, не допускати можливого свавілля з боку останньої, забезпечувати можливість контролю з боку громадянського суспільства за державною діяльністю. Реалізація принципу верховенства права є найважливішою передумовою панування у життєдіяльності українського суспільства правових принципів, досягнення правового прогресу. Це передумова створення в Україні нового, заснованого на пріоритеті загальнолюдських цінностей не тільки приватного, а й публічного права, зокрема державного, адміністративного, судового, муніципального тощо, забезпечення єдності та внутрішньої узгодженості національного законодавства, зміцнення правопорядку у державній діяльності і встановлення нового, притаманного саме «державі для людини», співвідношення людини і держави

Метою даної роботи є дослідити поняття «Закон», «Законодавчий процес» та проаналізувати їх. Також метою є дослідити систему національного законодавства, з’ясувати недоліки та шляхи їх усунення.



1. Закон як правовий акт вищої юридичної сили


1.1 Поняття та види законів


Закон — нормативно-правовий акт представницького вищого органу державної влади (або громадянського суспільства /безпосередньо народу/), який регулює найважливіші питання суспільного життя, установлює права і обов'язки громадян, має вищу юридичну чинність і приймається з дотриманням особливої законодавчої процедури.

Характеристика закону як правового документа вищої юридичної чинності означає таке:

- закон є незаперечним, тобто ніякий інший орган, крім законодавчого, не може його скасувати або змінити;

- усі інші нормативні акти (державних органів, громадських організацій, комерційних корпорацій) перебувають «під» законом, є підзаконними. Вони ґрунтуються на законах і не суперечать їм. [12, c.301]

Ознаки закону:

1. Акт точно визначених, вищих за статусом суб'єктів влади в державі, як правило, вищого представницького органу країни (в Україні — Верховна Рада) або громадянського суспільства (безпосередньо народу) (референдум);

2. Акт, що може бути лише нормативним за змістом (на відміну від акта застосування норм права і акта тлумачення норм права);

3. Завжди письмовий акт-документ, який закріплює норми права, що вводяться, або їх зміни, містить первинні, засадничі норми права, яких раніше в правовій системі не було, до того ж — норми з ключових, основних питань життя, встановлює права і обов'язки громадян;

4. Акт, що ухвалений у суворій відповідності з конституцією і раніше ухваленими законами і не потребує додаткового затвердження;

5. Акт, що може бути замінений, як правило, лише законом і перевірений на відповідність конституції лише Конституційним Судом;

6. Акт, що має вищу юридичну чинність, тобто акт найвищого юридичного «рангу»; всі інші акти повинні відповідати закону, ні в чому йому не суперечити;

7. Акт, ухвалений із дотриманням особливої законодавчої процедури, яка зветься законодавчим процесом. Структура закону це організація змісту, доцільного розташування нормативно-правових розпоряджень і інших правових атрибутів. Структура закону займає важливе місце в законодавчій техніці і має істотне практичне значення. Правильний розподіл правового матеріалу в тексті закону робить його структуру чіткою, стрункою, логічно послідовною, допомагає швидко орієнтуватися в змісті закону, сприяє кращому його засвоєнню, забезпечує використання на практиці відповідно до вимог законності. Структура закону складається з наступних основних елементів (частин).[15, c.234]

З метою ефективного використання виникаючої безлічі законів, що виникають, необхідно однозначне розуміння їх видів і загальних і специфічних ознак, співвідношення між собою. Є два офіційні засоби встановлення класифікації законів:

1. Конституційний, коли в конституціях закріплюється перелік основних нормативно-правових актів. Наприклад, у Конституції Австрії є розділ II «Законодавча влада федерації», у Конституції ФРН — розділ VII «Законодавство федерації», та ін.

2. Видання спеціального закону про правові акти з наведенням у ньому їх переліку і нормативних характеристик, зазначенням способів забезпечення з метою правильного співвідношення між собою. Наприклад, в Італії діють «Загальні положення про Закон» (1942 р.), у яких перелічено джерела права: закон, регламент, корпоративна норма, норма-звичай, а також встановлено межі регулювання кожним актом. У Болгарії діє Закон «Про нормативні акти»(1973p.). Цікаво, що в Росії раніше федерального був ухвалений закон про нормативно-правові акти в Якутії (Саха). В Україні підготовлено проекти законів «Про нормативно-правові акти», а також «Про закони і законодавчу діяльність», які регулюватимуть процес організації законопроектних робіт, визначатимуть порядок підготовки, експертизи, узгодження, ухвалення, тлумачення і дії нормативно-правових актів.

За значенням і місцем у системі законодавства закони можна поділити наступним чином:

    • конституції

    • конституційні закони

    • звичайні (поточні) закони

    • забезпечуючі (оперативні) закони

1. Конституції — основні закони, які регламентують основи суспільного, політичного, економічного життя суспільства, права і свободи громадян.

Вони бувають двох видів:

- кодифіковані — становлять єдиний писаний основний закон (Конституція України, Конституція РФ,

Конституція США та ін.). їх ще називають моноконституційними актами. Правда, Конституцію Франції 1958 p., яка є кодифікованою, не. можна назвати моноконституційним актом, оскільки до Основного закону 1958 р. рішенням Конституційної ради прирівняні такі акти, як Декларація прав людини і громадянина 1789 р. і преамбула Конституції 1946 p.;

- не кодифіковані — складаються з групи законів (Велика Британія, Швеція, Канада), предметом регулювання яких є особливий рід суспільних відносин, віднесений до конституційного права — основи суспільного і державного ладу, права і свободи громадян та ін. закони, якими вносяться зміни, доповнення до чинної конституції (наприклад, розділ XIII Конституції України).

Закон, яким вносяться зміни до конституції, відрізняється від закону, ухвалення якого передбачено чинною конституцією, і тим, що він після затвердження (ухвалення) набуває вищої юридичної чинності і стає складовою частиною конституції.

На жаль, у Конституції України чітко не зазначений блок суспільних відносин, який регулюється конституційним законом. З аналізу Конституції України можна дійти висновку, що конституційним законом слід регулювати ухвалення великого Державного Герба і Державного Гімну України, опис державних символів (ст. 20), внесення змін до Конституції (ст. 155), рішення про усунення Президента України з поста в порядку імпічменту (ст. 111) і низку інших.

У Конституції Росії чітко визначений блок федеральних конституційних законів. До них віднесені закони, що регламентують надзвичайний стан (ст. 56), зміну статусу суб'єкта Федерації (ст. 66), опис і порядок використання Державного прапора, герба і гімну Росії (ст. 70), референдум (ст. 87), введення на території Російської Федерації або в окремих її місцевостях надзвичайного стану (ст. 88), порядок діяльності уряду Російської Федерації (ст. 114), встановлення судової системи Росії (ст. 118) та ін. (усього 15).

2.Конституційний закон:

Конституційний закон відрізняється від інших законів такими ознаками:

а) юридичною чинністю;

б) предметом регулювання — особлива сфера;

в) порядком ухвалення — особлива процедура.

Як правило, конституційний закон ухвалюється кваліфікованою більшістю голосів (в Україні — 2/3, у Росії — 3/4).

3. Звичайні закони — регламентують певні і обмежені сфери суспільного життя відповідно до конституції. Це значна за кількістю і рухлива група законів, які приймаються простою більшістю голосів. Звичайні закони вельми різноманітні за змістом.

Найтиповішими за обсягом регулювання є такі види звичайних законів:

а) загальні закони — закони, що регламентують певну сферу суспільних відносин і поширюються на всіх. Загальні закони можуть бути:

кодифіковані (наприклад, Кримінальний кодекс, Цивільний кодекс та ін.);

поточні (наприклад, Закон про вибори);

б) спеціальні закони — закони, що регламентують обмежену (спеціальну) сферу суспільних відносин і поширюються на частину населення (наприклад, закони про пенсії, про освіту, про міліцію та ін.).

4. Забезпечуючі (оперативні) закони — нормативно-правові акти, якими вводяться вдію окремі закони, ратифікуються міжнародні договори та ін. їх призначення полягає не у виданні нових норм, а в оперативному підтвердженні, підтриманні системи норм, що містяться в інших окремих законах і міжнародних договорах, які регулюють найважливіші відносини і потребують негайного ухвалення. Це закони, що містять норми про норми. До цієї групи законів можна віднести закони про правові акти з наведенням у ньому їх переліку і нормативних характеристик.

Забезпечуючі (оперативні) закони не можуть існувати поза іншими законами, тобто тими, що ними вводяться в дію, і міжнародними договорами, що потребують ратифікації.

Види законів за строком дії:

1) постійні — закони, що діють без обмеження строку;

2) тимчасові — закони, що діють з обмеженням строку (наприклад, закони «Про оподатковування», «Про бюджет на 2009 рік»);

3) надзвичайні (як різновид тимчасових законів) — ухвалюються у певних, передбачених конституцією, ситуаціях і діють на період надзвичайного стану (наприклад, проголошення окремих місцевостей зонами надзвичайної екологічної небезпеки, оголошення війни), їх особливість полягає в тому, що вони припиняють дію інших законів. Так, введення воєнного стану припиняє дію Кодексу законів про працю.[3, c.167]

Види законів за суб'єктами законотворчості:

- ухвалені громадянським суспільством (народом) у результаті референдуму;

- ухвалені законодавчим органом держави.

Види законів за межами дії:

- закони України;

- закони Автономної Республіки Крим.

Види законів за структурною формою:

- кодифіковані;

- некодифіковані.

До останніх примикають Зібрання законодавства, Зводи законів, які є актами такого виду систематизації законодавства, як консолідація.

Види законів за галузевою ознакою:

конституційно-правові;

цивільно-правові;

адміністративно-правові тощо.

міжгалузеві (комплексні)

Види законів за сферами суспільного життя:

закони в галузі регулювання економіки;

закони в галузі регулювання політики;

закони в галузі регулювання соціальної сфери;

закони в галузі регулювання військової сфери та ін. (Закон України «Про оборону України» , Закон України «Про військовий обов’язок і військову службу»).[4, c.253]


1.2 Процедура прийняття законів в Україні


Основу законодавчої діяльності становить законодавчий процес. Законодавчий процес — це діяльність державних органів та їх посадових осіб, пов`язана з поданням до законодавчого органу проекту закону, розглядом, прийняттям (зміною, припиненням чинності) і введенням в дію законів, а також з формуванням єдиної системи законодавства України, яка здійснюється за процедурою, визначеною Конституцією України і законами України.

Стадіями законодавчого процесу є:

а) законодавча ініціатива;

б) підготовка проекту закону до розгляду його Верховною Радою України;

в) розгляд проекту закону Верховною Радою України;

г) прийняття та введення в дію закону;

д) підписання прийнятого Верховною Радою України закону Президентом України;

е) набрання чинності законом.

Особливою формою здійснення законодавчої діяльності є прийняття закону за народною ініціативою всеукраїнським референдумом.

Суб'єктами законодавчого процесу в Україні є визначені Конституцією України суб'єкти права законодавчої ініціативи та Верховна Рада України.[9,c.154]

Перша стадія законодавчого процесу — законодавча ініціатива, зводиться до внесення на розгляд Верховної ради законопроекту. Право на здійснення такого роду дій іменується правом законодавчої ініціативи. Згідно Конституції України право законодавчої ініціативи належить Президентові України, ВРУ, депутатам Верховної Ради, Урядові України, законодавчим (представницьким) органам суб'єктів України. Це право належить також Конституційному судові України, Верховному Судові України і Вищому Арбітражному Судові України із питань їхнього ведення.

Законодавча ініціатива — це звернення суб'єкта права законодавчої ініціативи, визначеного Конституцією України, до Верховної Ради України стосовно прийняття нового закону, припинення чинності або зміни чинного закону, яке здійснюється шляхом подання проекту закону на розгляд Верховної Ради України. Законодавча ініціатива підлягає обов`язковій реєстрації у Верховній Раді України і прийняттю її до розгляду.

Розробка проектів законів здійснюється за правом, визначеним законом, за дорученням Верховної Ради, на замовлення на договірній основі, а також в ініціативному порядку. Порядок розробки проектів законів визначається Положенням про порядок розробки проектів законів. Розробка законопроекту про державний бюджет є обов'язком Уряду України, передбаченим законом, і здійснюється ним за правом. Право законодавчої ініціативи у Верховній Раді України мають особи і органи, визначені Конституцією України; воно здійснюється у формі, встановленій Конституцією України та Законом України про статус народного депутата України. Законодавча пропозиція чи законопроект після поширення їх серед депутатів для попереднього розгляду та підготовки висновку про доцільність їх прийняття і включення до порядку денного сесії, а також про порядок подальшої роботи над ними передаються Президією Верховної Ради відповідним комісіям Верховної Ради з визначенням спільно з Погоджувальною радою депутатських груп (фракцій) терміну виконання і одночасно передаються постійній комісії, до компетенції якої входять питання конституційності актів. При цьому для підготовки висновку визначається головна комісія, якій інші комісії у визначений термін подають свої висновки про наслідки розгляду ними законодавчої пропозиції чи законопроекту.

Законодавча пропозиція чи законопроект, не прийняті Верховною Радою остаточно, з її рішенням щодо них відразу направляються Секретаріатом Верховної Ради Президенту України та Уряду. У разі відхилення законодавчої пропозиції чи законопроекту Секретаріат Верховної Ради повідомляє про це Президента України та Уряд.

Розгляд законопроектів у першому читанні

Заслуховування доповіді ініціатора(основні положення,будова)

Законопроект, підготовлений головною комісією до першого читання, висновки відповідних комісій та інші матеріали до нього надаються депутатам; питання.

Розгляд законопроектів у другому читанні

Заслуховування законопроекту прийнятого у першому читанні пропозиції поправки які були внесені в першому читанні

Законопроект, підготовлений до другого чи повторного другого читання, висновки відповідних комісій та інші матеріали до нього поширюються серед депутатів.

Розгляд законопроектів у третьому читанні

Законопроект, підготовлений до третього читання, висновки відповідних комісій Верховної Ради та інші матеріали щодо нього поширюються серед депутатів для прийняття закону шляхом голосування

Прийняття та введення в дію закону

Тексти законів та інших законодавчих актів, прийнятих Верховною Радою, підписує Голова Верховної Ради України і невідкладно направляє його Президентові України.

Президент України протягом п’ятнадцяти днів після отримання закону підписує його, беручи до виконання, та офіційно оприлюднює його або повертає закон зі своїми вмотивованими і сформульованими пропозиціями до Верховної Ради України для повторного розгляду.

У разі якщо Президент України протягом встановленого строку не повернув закон для повторного розгляду, закон вважається схваленим Президентом України і має бути підписаний та офіційно оприлюднений.

Якщо під час повторного розгляду закон буде знову прийнятий Верховною Радою України не менш як двома третинами від її конституційного складу, Президент України зобов’язаний його підписати та офіційно оприлюднити протягом десяти днів. У разі якщо Президент України не підписав такий закон, він невідкладно офіційно оприлюднюється Головою Верховної Ради України і опубліковується за його підписом.

Закон набирає чинності через десять днів з дня його офіційного оприлюднення, якщо інше не передбачено самим законом, але не раніше дня його опублікування.

Підписані Президентом закони та інші акти, прийняті Верховною Радою, публікуються у "Відомостях Верховної Ради України", а також в газеті "Голос України" .



2. Систематизація законів та її способи


2.1 Поняття систематизації законодавства та її мета


Систематизація законодавства — це постійна форма розвитку і упорядкування діючої правової системи. У сучасних цивілізованих державах є значна кількість нормативних актів, що приймаються різними правотворчими органами. Правотворчість не може зупинитися на певному етапі, а весь час перебуває в дії, розвитку в силу динамізму соціальних зв'язків, виникнення нових потреб суспільного життя, котрі потребують правового регулювання. Система права, що постійно змінюється, її розвиток і вдосконалення, прийняття нових нормативних актів, внесення до них змін, скасування старих нормативних рішень об'єктивно обумовлює упорядкування всього комплексу чинних нормативних актів, їх укрупнення, приведення у певну науково обґрунтовану систему, видання різного роду збірників і зібрань законодавства. Таку діяльність з приведення нормативних актів у єдину, упорядковану систему називають систематизацією законодавства.[9, c. 301]

Систематизація законодавства необхідна, по-перше, для його подальшого розвитку. Аналіз і оброблення чинних нормативних актів, групування правових приписів за певною схемою, створення внутрішньоєдиної системи актів є необхідною умовою ефективності правотворчої діяльності, сприяє усуненню прогалин, протиріч у чинному законодавстві.

По-друге, вона забезпечує зручні умови при реалізації права, можливість оперативно знаходити і вірно тлумачити усі потрібні норми. Крім того, систематизація є необхідною передумовою цілеспрямованого і ефективного правового виховання, наукових досліджень, навчання студентів.

У різні періоди життя держави потреба у систематизації законодавства буває різною. Коли накопичується протягом багатьох років великий обсяг нормативно-правового матеріалу, коли діє значна кількість нормативних актів, прийнятих у різні періоди, і, до того ж ті, що дублюють один одного, систематизація законодавства особливо необхідна.

В умовах же революційного перетворення правової системи, коли скасовуються великі нормативні блоки, що регулюють застарілі відносини, коли створюється якісно нова суспільно-економічна система, яка об'єктивно потребує оновлених законів — систематизація законодавства відступає на другий план.

Сьогодні в Україні темпи правотворчої і, насамперед, законодавчої діяльності як ніколи дуже високі. Створюються сотні і тисячі нових нормативних актів, що суттєво змінюють характер й основні принципи правового регулювання. Проте, якщо нині не займатися упорядкуванням чинної нормативної бази, яка зростає швидкими темпами, в майбутньому виникнуть великі труднощі стосовно знаходження і використання чинних норм прав. Справа ускладнюється і тому, що сьогодні, коли створюється практично нова правова система України, необхідно терміново вирішити долю формально чинних в країні нормативних актів та їх частин, які повністю або частково протирічать новим нормативним рішенням або безнадійно застаріли.[11, c.223]

Звичайно у поняття систематизації законодавства включають чотири самостійні форми правової діяльності:

1. Збирання державними органами, підприємствами, фірмами й іншими установами і організаціями чинних нормативних актів, їх оброблення і розміщення за певною системою, зберігання, а також видання довідок для зацікавлених органів, установ, окремих осіб за їх запитаннями (облік нормативних актів).

2. Підготовка і видання різного роду зібрань і збірників нормативних актів (інкорпорація законодавства).

3. Підготовка і прийняття укрупнених актів на базі об'єднання норм розрізнених актів, виданих з одного питання.

4. Підготовка і прийняття нових актів (типу кодексів), в яких зібрані як старі норми, що виправдали себе, так і нові нормативні приписи (кодифікація законодавства). Досвід законодавчої і правозастосовної діяльності в Україні і зарубіжних країнах свідчить, що якість обліку нормативних актів у державних органах і установах, ступінь його налагодженості, ефективність збирання і зберігання даних про чинні нормативні акти, про внесення до них змін і доповнень, багато в чому визначають юридичну культуру правотворчості, ефективності правозастосовної діяльності та правового виховання.

Чітко налагоджений облік законодавства необхідний перш за все для кваліфікованого застосування правових норм у повсякденній практичній діяльності виконавчих органів, адміністрацій підприємств, установ, у роботі фірм, об'єднань тощо.

Особливу роль відіграє чітке і повне врахування законодавства у діяльності судових і прокурорських органів, у роботі адвокатури. Крім того, такий облік необхідний для кваліфікованої підготовки проектів законодавчих та інших правових актів, для складання різного роду збірників законодавства і зведених кодифікованих актів, переліків актів, що підлягають зміні чи визнаються такими, що втратили силу, для здійснення довідково-інформаційної роботи, підготовки висновків щодо проектів нормативних актів. Крім того, без належного обліку нормативних актів не можлива ефективна правова просвіта, діяльність навчальних і наукових юридичних установ.

Органи, установи і організації здійснюють облік як для задоволення власних потреб, так і для забезпечення (також і на комерційній основі) правовою інформацією інших установ та окремих осіб. В Україні підлягають обліку закони, нормативні укази Президента України і Уряду, акти органів виконавчої влади, постанови Конституційного Суду України.

Залежно від функцій органів і установ, що здійснюють облік, до інформаційного масиву можуть бути віднесені й інші акти (наприклад, міжнародні договори, акти органів місцевого самоврядування тощо). Можна зупинитися на наступних принципах організації обліку законодавства:

1. Повнота інформаційного масиву, що забезпечує фіксацію і забезпечення обсягом довідкової інформації, відсутність прогалин в інформаційному масиві.

2. Достовірність інформації, що заснована на використанні офіційних джерел опублікування нормативних актів, а також на своєчасній фіксації внесених змін в акти, включені в інформаційний фонд.

3. Зручність використання, необхідна для оперативного і якісного пошуку відомостей про право.

Найбільш проста форма обліку законодавства — це фіксація реквізитів нормативних актів в спеціальних журналах (журнальний облік). Такий облік може вестися за хронологічним, алфавітним, предметним чи системно-предметним принципами.

Хронологічний принцип означає, що всі нормативні акти, які підлягають обліку у відповідному органі чи установі, реєструються в журналі (журналах) за датами їх прийняття. Зрозуміло, що акти різної юридичної сили (закони, укази, постанови тощо), як правило, підлягають окремій реєстрації.

При алфавітно-предметній реєстрації, як більш досконалому виді обліку нормативних актів, що надходять, у певний орган чи установу, такі акти фіксуються за предметними рубриками, що розташовуються у алфавітному порядку (наприклад, аванс, акредитив тощо).

Оптимальна форма журнального обліку — тематично-предметна, коли рубрики розділів журналу всього масиву законодавства поділяються на певні галузі, підгалузі і юридичні інститути.

Зрозуміло, що можливості журнального обліку досить скромні, і він використовується лише там, де інформаційний масив невеликий і обмежений досить вузькою проблематикою.

закон систематизація правовий акт

Друга, більш досконала форма обліку законодавства, — картковий облік. Це створення різного роду карток, тобто карткової системи, що формується за певними критеріями. Такий облік використовується в органах законодавчої, виконавчої і судової влади, у великих установах і організаціях, які за родом своєї діяльності мають справу з широким колом нормативних актів і потребують різнорівневої інформації.

На картках картотеки можуть бути зафіксовані або основні реквізити акта (вид акта, його заголовок, дата видання, місце офіційного опублікування), або повний текст акта, останньому надається перевага. Рубрики і картотеки визначаються на базі виробленого заздалегідь словника чи рубрикатора. Пошук відповідних картотек здійснюється як ручним способом, так і напівавтоматизованим або, навіть, автоматизованими режимами (картки з крайовою перфорацією, пересувні полиці, тиражування необхідних карток тощо).

Переваги карткового обліку і у тому, що він забезпечує можливість оперативно вносити корективи у картки відповідно до наступних змін, внесених в акт, розміщений на картках.

Картки у картотеці звичайно розміщують за хронологічним, алфавітно-предметним чи предметно-галузевим принципом. Зручніший останній, коли облік здійснюється шляхом розміщення всіх карток у відповідні розділи, підрозділи, пункти й інші показники раніше розробленого і затвердженого класифікатора, що базується на поділі всього масиву законодавства на галузі, підгалузі, інститути тощо.

Третя форма обліку законодавства — це ведення контрольних текстів чинних нормативних актів, тобто внесення в тексти офіційних видань законів, указів, постанов й інших нормативних актів відміток про скасування, зміну, доповнення таких актів чи окремих їх частин з фіксацією тих актів, на підставі яких зроблені відмітки.

У діяльності того чи іншого органу, установи можуть поєднуватися різні форми обліку законодавства, що взаємно доповнюють одна одну. Можливе, наприклад, ведення журнального обліку за хронологічним принципом разом із створенням предметно-галузевої картотеки або картковий облік і одночасне ведення контрольних текстів актів чинного законодавства. Таке поєднання різних форм обліку сприяє підвищенню ефективності довідково-інформаційної служби у галузі законодавства.

Сьогодні все більш активно використовується так званий автоматизований облік законодавства на базі застосування сучасної комп'ютерної техніки і новітніх досягнень інформатики. Створення автоматизованих інформаційно-пошукових систем по законодавству має ряд безсумнівних переваг порівняно з іншими видами обліку нормативних актів. По-перше, у комп'ютерні системи можливо закласти практично безмежний обсяг правової інформації. Це все законодавство країни (закони, укази Президента України, постанови Уряду, усі види відомчих актів), а також акти органів місцевого самоврядування, проекти майбутніх законів, законодавство ряду зарубіжних країн, найважливіші рішення судових органів, анотації юридичної літератури тощо. По-друге, довідки про законодавство і практику його застосування можна одержати при автоматизованому обліку з будь-якого питання, що цікавить абонента, у той час як, наприклад, при картковому обліку такі довідки можна видавати лише залежно від рубрик класифікатора картотеки. Крім того, комп'ютер надає можливість одержати юридичну довідку максимально швидко і відразу ж її видрукувати та відтиражувати в кількості, необхідній абоненту.[16, c.398]

Здійснення систематизації законодавства має на меті:

  • встановлення і усунення дефектів законодавства;

  • підвищення ефективності законодавства та поліпшення інформаційного впливу права на правосвідомість його суб'єктів;

  • забезпечення зручності користування законодавчим масивом, полегшення відшукування юридичної норми, яка підлягає застосуванню чи реалізації;

  • сприяння вивченню та дослідженню законодавства.

Систематизація здійснюється двома способами: інкорпорацією та кодифікацією.[17, c. 255]


2.2 Інкорпорація, консолідація, та кодифікація як основні види

систематизації законодавства


Наявність значної кількості нормативно-правових актів, які складають систему законодавства, розбіжність у часі їхнього прийняття та суб'єктах, що приймають їх, обумовлюють необхідність діяльності з їхнього впорядкування, погодження, усунення протиріч, тобто систематизації. Систематизація законодавства — це діяльність з впорядкування чинних нормативно-правових актів у єдину узгоджену систему, з метою забезпечення ефективного правового регулювання.

Систематизація спрямована на: 1) досягнення внутрішньої єдності юридичних норм, тобто на усунення колізій і прогалин; 2) впорядкування правового матеріалу, розміщення його за певними розділами і рубриками, тобто класифікацію. Існують такі основні види систематизації законодавства як:

Інкорпорація (від лат. In corporo ) — це така форма систематизації, коли нормативні акти певного рівня об'єднуються повністю або частково у різного роду збірники чи зібрання у певному порядку (хронологічному, алфавітному, системно-предметному). Інкорпорація являє собою постійну діяльність державних й інших органів з метою підтримувати законодавство в діючому (контрольному) стані, забезпечувати його доступність, надавати найширшим колам суб'єктів достовірну інформацію про закони й інші нормативні акти у їх чинній редакції.

Особливість інкорпорації полягає в тому, що будь-які зміни у змісті актів, поміщених в збірники, звичайно, не вносяться і зміст правового регулювання по суті лишається незмінним. Саме це властивість інкорпорації — збереження незмінним змісту нормативного регулювання — відрізняє її від кодифікації і консолідації.

Разом з тим форма викладу змісту нормативних актів інколи зазнає певних, досить суттєвих змін, оскільки інкорпорація не являє собою простого відтворення актів у їх первинній редакції. Звичайно у збірниках чинних нормативних актів тексти останніх друкуються з врахуванням наступних офіційних змін і доповнень. Крім того, у процесі інкорпорації з тексту актів, вміщених в збірник, вилучаються глави, статті (пункти), окремі абзаци й інші частини, визнані такими, що втратили силу. У такий збірник вносяться всі наступні зміни і доповнення з фіксуванням офіційних реквізитів тих актів, якими внесені відповідні корективи.

Із тексту нормативних актів виключаються також різного роду оперативні доручення й інші ненормативні приписи, тимчасові норми, строк дії яких закінчився, відомості про осіб, що підписали відповідний акт.

Поділ інкорпорації на окремі види можна проводити за різними підставами. Залежно від юридичної сили збірників і зібрань, що видаються, інкорпорація поділяється на офіційну, офіціозну (напівофіційну) і неофіційну.

Офіційна інкорпорація здійснюється від імені і за дорученням або з санації правового органу (органів), який затверджує або іншим способом офіційно схвалює підготовлені зібрання (зводи). Таке зібрання (звод) має офіційний характер, тобто воно прирівнюється до офіційних джерел опублікування розміщених у зібранні нормативних актів і на його матеріали можна посилатися в процесі правотворчої і правозастосовчої діяльності, в угодах, скаргах і заявах громадян, що направляються в правоохоронні чи інші державні органи. Офіційне зібрання законодавства має пріоритет перед раніше виданими публікаціями нормативних актів, оскільки воно включає акти в їх чинній редакції.

Підготовка офіційних зібрань (зводів) звичайно супроводжується великою підготовчою роботою. У процесі їх складання виявляються і визначаються такими, що втратили силу, застарілі, фактично не чинні акти або акти чи їх частини, що протирічать більш пізньому законодавству; в інші акти, що частково протирічать більш пізньому законодавству, вносяться необхідні зміни. Приймається ряд нових законів й інших нормативних актів, що усувають прогалини у законодавстві. Можливе також усунення множинності нормативних актів з одного питання шляхом прийняття укрупнених, консолідованих актів.

Офіційна (напівофіційна) інкорпорація — це видання зібрань і збірників законодавства за дорученням правотворчого органу (органів) спеціально уповноваженим на те органом (наприклад, Міністерством юстиції), причому правотворчий орган офіційно не затверджує і не схвалює таке зібрання (збірник), і тому тексти розміщених у ньому актів не набувають офіційного характеру.

Неофіційна інкорпорація здійснюється відомствами, організаціями, державними чи приватними видавництвами, науковими особами, тобто тими суб'єктами, які не мають спеціальних, наданих правотворчим органом повноважень видавати зібрання законодавства і здійснюють цю діяльність за власною ініціативою. Неофіційні збірники законодавства не є джерелами права, на них не можна посилатися у процесі правотворчості й застосування права. Більшість виданих сьогодні у нашій країні збірників законодавства — це неофіційна інкорпорація.

За характером розміщення матеріалу всі зібрання законодавства можна поділити на хронологічні і систематичні. У хронологічних зібраннях нормативні акти розташовуються послідовно за датами їх видання, у систематичних — за тематичними розділами залежно від змісту акта, причому в кожному розділі акти розміщуються, знову ж таки, не в хронологічному порядку, а за предметним принципом. У систематичних збірниках на початку кожного розділу і в інших підрозділах розміщуються акти більшої юридичної сили, що містять основні принципові норми з відповідного питання, а потім акти, що розвивають, конкретизують і деталізують основні норми.

При підготовці і виданні зібрань законодавства можуть поєднуватися хронологічний і предметний методи розміщення матеріалу, коли розділи зібрань поділяють тематично, за предметним принципом, а всередині кожного розділу акти розміщуються в хронологічному порядку.

У систематичних зібраннях акти перебувають в логічно витриманому вигляді. Цього позбавлені хронологічні зібрання. Проте дуже часто систематизація законодавства починається саме з підготовки хронологічних зібрань як попереднього етапу систематизації, після чого значно легше розміщувати нормативні акти у систематичних зібраннях за тематичним принципом.

Нарешті, інкорпорація законодавства може класифікуватися залежно від обсягу поданого нормативного матеріалу. За цією ознакою слід розрізняти генеральну (повну) інкорпорацію, коли у зібрання включають все законодавство країни, і часткову інкорпорацію, коли складають зібрання і збірники нормативних актів з певних питань, сфери державної діяльності, певної галузі законодавства чи правового інституту й інших ознак.

В сучасних умовах, коли в Україні темпи правотворчої діяльності на всіх рівнях, і насамперед в законодавчій сфері, надзвичайно великі, виникла гостра потреба у підготовці і виданні нового Зводу законів України. Його видання — це необхідна передумова створення внутрішньо узгодженого і зручного для користування зібрання Української держави.

Консолідація. З часом у будь-якій розвинутій правовій системі утворюється значна кількість (інколи десятки і сотні) нормативних актів, що мають один і той же предмет регулювання. Приписи таких актів часто повторюються, а інколи містять явні суперечності. У зв'язку з цим виникає потреба ліквідації множинності нормативних актів, їх укрупнення, створення своєрідних «блоків» законодавства. Один із шляхів подолання такої множинності — консолідація законодавства. Це така форма систематизації, у процесі якої десятки, а інколи і сотні нормативних актів з одного і того ж питання об'єднуються в один укрупнений акт. Такий акт затверджується правотворчим органом в якості нового, самостійного джерела права, а старі розрізнені акти визначаються такими, що втратили силу. Зрозуміло, що підлягають об'єднанню приписи однакової юридичної сили.

Консолідація — це своєрідний вид правотворчості, особливість якого полягає в тому, що новий, укладений акт не змінює змісту правового регулювання, не вносить зміни і новели в чинне законодавство.

У процесі підготовки консолідованого акта всі норми попередніх актів розміщуються у певній логічній послідовності, розробляється загальна структура майбутнього акта. Здійснюється певне редагування, зовнішнє оброблення приписів з тим, щоб всі вони викладалися єдиним стилем, використовувалася уніфікована термінологія. Усуваються протиріччя, повторення, коректується застаріла термінологія, норми близького змісту об'єднуються в одну статтю (пункт).

Світова практика прийняття укрупнених актів досить широка. У Великобританії, наприклад, видаються десятки такого роду актів, що об'єднують акти парламенту, прийняті з одного і того ж предмета регулювання за весь тривалий час його існування. У кінці XIX ст. англійський парламент прийняв спеціальний закон про консолідацію статутного права. У Франції широко розвинуте прийняття так званих кодексів, що об'єднують нормативні приписи з одного і того ж питання. Видані, наприклад, такі консолідовані акти, як Кодекс шляхів громадського користування, Кодекс ощадних кас та інше.

Роботу зі створення якісно нової правової системи України, суттєвого оновлення всіх основних сфер регулювання необхідно проводити таким чином, щоб у майбутньому не виникала проблема ліквідації множинності нормативних актів з одного питання. Завдання об'єднання, укрупнення нормативних актів, що забезпечують компактність правового регулювання, усунення прогалин, протиріч між чинними нормами було актуальним і раніше. Практика підготовки і прийняття укрупнених, консолідованих актів здійснювалася в минулі роки в сфері регулювання питань сільського господарства, податкообкладання, адміністративної відповідальності тощо.

Ревізія всього масиву чинних актів повинна знаходити вираз як у скасуванні застарілих актів та їх частин, внесенні в них відповідних змін, так і в об'єднані чинних норм з різних актів, від яких залишилися лише окремі фрагменти у виданні укрупнених актів з певних питань. Тому завдання консолідації чинних актів, укрупнення законодавчих блоків, що вбирають в себе декілька (інколи десятки) чинних актів з одного питання, сьогодні стає одним з пріоритетних напрямів упорядкування законодавства.

Кодифікація. Кодифікація законодавства — це форма докорінного перероблення чинних нормативних актів в певній сфері відносин, спосіб якісного упорядкування законодавства, забезпечення його узгодженості й компактності, звільнення нормативного масиву від застарілих норм, що не виправдали себе.

У процесі кодифікації укладач намагається об'єднати і систематизувати чинні норми, що виправдали себе, а також переробити їх зміст, викласти нормативні приписи внутрішньо узгодженими, щоб забезпечувалася максимальна повнота регулювання відповідної сфери відносин. Кодифікація спрямована на те, щоб критично переосмислити чинні норми, подолати протиріччя і неузгодженість між ними.

Кодифікація — це форма правотворчості. Вона є узагальненням чинного регулювання, спрямованим на встановлення нових норм, що відображають назрілі потреби суспільної практики і долають прогалини правового регулювання. Кодифікація — це форма вдосконалення законодавства по суті, і її результатом є новий зведений законодавчий акт стабільного змісту (кодекс, положення, статут тощо), що заміняє раніше чинні нормативні акти з даного питання. Поєднання в кодифікації упорядкування і оновлення законодавства дозволяє розглядати її як найбільш досконалу, вищу форму правотворчості.

Кодифікація має ряд характерних рис:

в кодифікованому акті звичайно формулюються норми, що регулюють найбільш важливі, принципові питання суспільного життя, які визначають нормативні основи тієї чи іншої галузі (інституту) законодавства;

такий акт регулює значну і досить широку сферу відносин (майнові, трудові, шлюбно-сімейні, боротьбу із злочинністю тощо);

як підсумок вдосконалення законодавства кодифікаційний акт являє собою зведений акт, упорядковану сукупність взаємозалежних приписів. Він є єдиним, внутрішньопов'язаним документом, що включає в себе як перевірені життям, суспільною практикою чинні норми, так і нові правила, обумовлені динамікою соціального життя, назрілими потребами розвитку суспільства;

кодифікація спрямована на створення більш стійких, стабільних норм, розрахованих на тривалий період їх дії. Ефективність кодифікованого акта багато в чому залежить від того, чи зможе законодавець врахувати об'єктивні тенденції розвитку відносин, які є предметом регулювання такого акта, їх динаміку;

предмет кодифікації звичайно визначається залежно від поділу системи законодавства на галузі і інститути. Кодифікація закріплює системність нормативних актів, їх юридичну єдність і узгодженість. Кодифікований акт, звичайно, очолює систему взамопов'язаних нормативних актів, що утворюють певну галузь, підгалузь чи окремий інститут законодавства;

акт кодифікації завжди значний за обсягом, має складну структуру. Це своєрідний укрупнений блок законодавства, який забезпечує більш чітку побудову системи нормативних приписів, а також зручність їх використання.

В юридичній літературі і практиці розрізняють декілька видів кодифікації. Перший вид — це загальна кодифікація, під якою розуміють прийняття цілого ряду кодифікаційних актів з усіх основних галузей законодавства і, як наступний етап, створення об'єднаної, внутрішньо узгодженої системи таких актів у вигляді «кодексу кодексів». Другий вид — це галузева кодифікація, що охоплює законодавство тієї чи іншої галузі права (Цивільний, Трудовий, Кримінальний кодекси тощо). Крім того, існує спеціальна (комплексна) кодифікація, що включає акти тієї чи іншої підгалузі, інституту чи однорідного комплексу законодавства (Податковий, Лісовий, Митний кодекси тощо).

Кодифіковані акти можуть зовнішньо виражатися у різних формах. Одна з них — це Основи законодавства, які активно використовуються законодавчою практикою.

Основи законодавства звичайно очолюють ті чи інші галузі або інститути права, забезпечують взаємоузгодженість всіх норм відповідних галузей і інститутів. Звичайно вони поділяються на великі, відокремлені підрозділи (розділи, глави). У них визначаються єдині для всіх суб'єктів принципи регулювання, надаються визначення важливих понять, що використовуються у відповідній сфері.

Проте найбільш уживаним видом кодифікованого акта є кодекс. Це великий зведений акт, що детально і конкретно регулює певну сферу відносин і підлягає безпосередньому застосуванню. Він, або повністю поглинає всі норми відповідної галузі (Кримінальний кодекс), або містить основну за обсягом найбільш важливу частину таких норм (Цивільний кодекс, Кодекс законів про працю). Поряд з нормами-принципами і нормами-дефініціями у кодексах формулюються норми безпосереднього регулювання, конкретні варіанти поведінки, що складають основний їх зміст.

Кодекс — оптимальний варіант узагальнення і систематизації законодавства за певним напрямом, дієвий засіб ліквідації множинності актів з одного і того ж питання. Сьогодні більшість галузевих кодексів України потребує суттєвого перероблення. Відповідна робота у цьому напрямі невпинно провадиться.

Теорія права за характером відносин, що регулюються, поділяє всі кодекси на галузеві або комплексні (міжгалузеві). Перші регулюють конкретну сферу суспільних відносин, яка визначає поділ права на галузі і інститути. Це — Кримінальний, Цивільний кодекси, Кодекс законів про працю тощо. Комплексний кодекс систематизує норми, зібрані разом не за галузями права, а за іншими підставами (сфера державної діяльності, галузь господарства або соціально-культурного будівництва) і об'єднані єдиною концепцією, загальними принципами регулювання значної сфери відносин (Повітряний кодекс, Митний кодекс тощо).

Інтереси створення єдиної, логічно узгодженої системи законодавства потребує, щоб у законодавчій діяльності перевага надавалася в першу чергу галузевим кодексам як актам, що безпосередньо відображають науково обґрунтований розподіл нормативного матеріалу за предметом і методом правового регулювання. Що стосується прийняття комплексних кодексів, то воно покликано бути додатковим спрямуванням кодифікаційних робіт.

У правовій системі можуть існувати й інші види кодифікаційних актів: статути, положення, правила тощо.

Статути — це комплексні нормативні акти, що регулюють правове становище певних органів і організацій або ту чи іншу сферу державної діяльності (Статут залізничних доріг тощо).

Положення регламентують правовий стан, завдання і компетенцію певного органу, установи чи групи однорідних органів, установ, організацій. Це — кодифікаційні акти спеціальної дії, які можуть видаватися не тільки законодавчими, а й іншими правотворчими органами, наприклад, урядом. Правила містять процедурні норми, що визначають порядок організації якого-небудь роду діяльності.

У ряді випадків кодифікований акт може прийматися у формі закону без додаткової назви (наприклад, Закон про освіту тощо). Віднесення того чи іншого закону до розряду кодифікаційних провадиться залежно від його змісту, обсягу і сфери регулювання суспільних відносин, спрямованості на об'єднання чинних норм і одночасного внесення нормативних новел.

Правова система України з самого початку повинна формуватися не як сукупність розрізнених актів з вузьких питань, а як науково обґрунтована і взаємоузгоджена система кодифікованих актів, які мають бути базою, основою системи законодавства країни. Кодифікація сприяє посиленню стабільності законодавства, створенню чіткої системи нормативних актів, забезпечує оптимальну скоординованість чинних норм, створення в законодавстві укрупнених нормативних блоків. Вона дозволяє вирішити два взаємопов'язаних завдання — вдосконалювати і зміст, і форму законодавства.

Множинність і фрагментарність законів, їх вузька тематика — це суттєвий недолік законодавства, і він буде ставати все більш рельєфним з подальшим формуванням правової системи, поглибленням правового регулювання. Проте необхідність швидко, оперативно заповнювати прогалини в чинному регулюванні, потреба законодавчого забезпечення ринкових реформ, подальшої демократизації громадського життя, динаміка соціальних перетворень об'єктивно вимагає від законодавця приймати окремі акти з вузьких тем, приватних питань. В результаті цього нормативний масив інтенсивно зростає і разом з тим створюється більше можливостей для появи нових прогалин, неузгодженостей і протиріч у чинному регулюванні.

У перспективі видання кодифікаційних актів повинно перетворитися у важливу форму законотворчості. Основний шлях подолання множинності нормативних актів, а також прогалин і протиріч регулювання — це підвищення уваги до кодифікації законодавства, прийняття законів з укрупнених блоків регулювання. Слід поєднувати галузеву і комплексну кодифікації, надаючи перевагу останній.

Генеральною лінією вдосконалення українського законодавства у майбутньому слід було б обрати курс на поступове здійснення його загальної кодифікації. Для цього слід створювати кодифікаційні блоки, які б не тільки відповідали завданням чинного упорядкування законодавства, а й були б розраховані на включення у майбутній кодифікаційний звід. Чинні акти доцільно складати так, щоб їх, по можливості, не поділяючи на частини, можна було включати у більш великі кодифікаційні підрозділи — в кодекси, єдині томи зводу.[15, c.311]



3. Шляхи удосконалення законодавства в Україні та проблеми його адаптації до правової системи Європейського Союзу


3.1 Проблеми українського законодавства та шляхи їх вирішення


Необхідність оптимізації процесу реформування системи законодавства України, спрямованого на забезпечення реалізації проголошених принципів правової держави, де людина, її права та свободи є найвищою соціальною цінністю є очевидною. Інтенсивний розвиток сучасних суспільних відносин відповідно вимагає якісного їх правового регулювання. Тому постає потреба забезпечення ефективності правового регулювання існуючих суспільних відносин, передбачення їх подальшого розвитку.

Таким чином, на сьогодні актуальним і важливим є дослідження як самого феномену “системи законодавства”, так і питання забезпечення дієвості та ефективності системи національного законодавства, яке б відповідало назрілим суспільним потребам. [2, c.145]

За роки незалежності України вітчизняні вчені неодноразово зверталися до окремих питань теоретичного осмислення закономірностей функціонування системи законодавства України та шляхів та напрямів її вдосконалення. Суттєвий доробок у розвиток цієї проблеми внесли С. Бобровник, О. Богінич, М. Козюбра, А. Колодій, В. Котюк, В. Копейчиков, М. Кравчук, Н. Оніщенко, В. Опришко, П. Рабінович, М. Цвік, О. Шевченко, Ю. Шемшученко та інші.

Сучасна ситуація в розбудові України має непростий характер. Країна переживає сьогодні перехідний період і виробила поки що не досить повний законодавчий масив. Навіть за умови наявності насиченої законодавчої бази важливим аргументом є саме ефективність правового регулювання існуючих суспільних відносин. Тобто важливого значення набуває дійсна реалізація правових приписів. Тому на перший план виходить не кількість нормативно-правових актів, а їх можливість реально врегулювати ту чи іншу конкретну ситуацію.

Тому і вдосконалення чинного законодавства має бути постійним процесом, спрямованим на вдосконалення, поліпшення та оптимізацію правового регулювання існуючих суспільних відносин. Загалом, можна виокремити такі тенденції вдосконалення і розвитку системи законодавства: по-перше, це необхідність забезпечення верховенства правового закону у всіх сферах життя суспільства, його стабільності та інтенсифікації; по-друге, спеціалізація законодавства з його різноманітними формами прояву: диференціація, конкретизація, деталізація; по-третє, правова уніфікація і супутні їй процеси – інтеграція, генералізація, універсалізація, видання комплексних нормативних актів. Як зазначає Г. Шмельова, концепція розвитку законодавства України має передбачати створення такої системи законодавства, яка б відповідала сучасним потребам розвитку суспільства і характеризувалася такими показниками як узгодженість, точність, визначеність, стабільність, динамізм, оглядовість тощо.

Майбутнє законодавство України має бути досконалим і за змістом і за формою. Умовою створення досконалої системи законодавства є пізнання об’єктивних закономірностей суспільного розвитку, які потребують правового регулювання. Основним засобом формування і вдосконалення системи національного законодавства як цілісної системи є насамперед законодавча діяльність, яка паралельно із систематизацією забезпечить злагодженість та дієвість законодавства. Що в свою чергу відобразиться на якості правового регулювання суспільних відносин. І тому роль законодавця полягає у творенні норм права, виходячи із реально існуючих суспільних відносин при цьому передбачаючи та враховуючи обов’язково їх подальший поступовий розвиток. М.І. Козюбра зазначає, що юридичні норми, які недооцінюють, а то й просто ігнорують реальні умови життя, не витримують випробування життям. Юридичні норми не можуть виходити за рамки тих соціальних умов, які складалися на конкретному етапі існуючого суспільного ладу. Тобто норми права повинні повністю задовольняти об’єктивно виправдані інтереси суб’єктів. А це у свою чергу сприятиме уникненню протиріч, пов’язаних з конкретним суспільним відношенням і буде максимально наближеним до реалій та потреб життя. В іншому випадку, які б не були ідеальні норми, якщо вони не відповідають рівню розвитку даного суспільства, то вони приречені. Таке право є мертвим. Тому і вдосконалення системи законодавства по суті являє собою процес, що має на меті забезпечення постійної відповідності її елементів, починаючи від початкового – нормативного припису, реально існуючим суспільним відносинам.

Все це породжує потребу суттєвої активізації заходів щодо приведення законодавства у відповідність до Конституції України, забезпечення його стабільності та дієвості. Світовий досвід переконливо свідчить, що країни в яких створенні громадянське суспільство і правова держава або розвиток яких здійснюється в такому напрямку і пов’язаний з послідовним вирішенням відповідних завдань, постійно приділяють велику увагу підтримці системи чинного законодавства в належному стані.

Актуальним залишається процес гармонізації національного законодавства з міжнародним правом і є у певній мірі програмою подальшого розвитку системи законодавства України. Сьогодні міжнародне право набуло значного впливу на розвиток національного законодавства. Цей вплив посилюється конституційним визнанням пріоритету норм міжнародного права. Однак це не повинно бути “сліпим” запозиченням та перенесенням зарубіжних концепцій і норм на вітчизняне законодавство. Такий процес потребує врахування особливостей та специфіки законодавчої діяльності, наукового підходу до розв’язання актуальних проблем правового регулювання.

Таким чином, система законодавства – лише до певної міри результат специфічної діяльності суб’єкта нормотворення; за великим рахунком це своєрідна інтегрована характеристика політичного стану суспільства, яке набуло необхідної усталеності, стабільності, визначеності і здатне забезпечити певний нормативний порядок. Система законодавства не утворюється тільки швидким продукуванням нормативних актів (часто – декларативних).

Утворення системи законодавства практично тотожне ствердженню реальної, ефективної державності. Реформування чинного законодавства повинно бути професійним та змістовним, спрямованим на створення та забезпечення ефективного механізму правового регулювання усіх сторін суспільного життя. Лише такий підхід забезпечить формування права як найвищої культурної цінності суспільства. А законодавство буде тим єдиним, дієвим та уніфікованим регулятором існуючих суспільних відносин, що у свою чергу забезпечить дійсну реалізацію проголошених принципів правової держави та громадянського суспільства.[18, c. 23]


3.2 Вдосконалення українського законодавства в умовах інтеграції в європейське співтовариство


Реалії нового століття зумовлюють істотне зростання значущості юридичної науки. Теоретичне обґрунтування стає обов’язковою умовою ефективності державних рішень, наука все більше набуває рис інституту, покликанням якого є забезпечення сталого розвитку суспільства, добробуту та соціального прогресу.

В Україні активна роль правової науки, усіх її складових – як фундаментальних, так і галузевих та прикладних – зумовлена процесами становлення демократичної, соціальної, правової держави, завданнями формування національної правової системи, яка б відповідала стандартам верховенства права, забезпечення та захисту прав і свобод людини і громадянина.

Життя висуває нові критерії до академічних наукових досліджень, їх результативності та соціальної ефективності, що передбачає підвищені вимоги до визначення пріоритетних напрямків та тематики наукових досліджень, постановки та вирішення відповідних потребам сьогодення наукових проблем, осмислення методології сучасних наукових підходів та конкретних способів теоретичних досліджень.

30 квітня 2004 р. Президент України видав Указ «Про додаткові заходи щодо забезпечення розвитку фундаментальних наукових досліджень», в якому передбачається цілісний комплекс заходів щодо підвищення ролі фундаментальних наукових досліджень, зокрема визнається необхідність підготовки щорічної тематичної доповіді про стан та перспективи їх розвитку в Україні.

Якісно нові проблеми перед вітчизняними правознавцями ставить затверджена Законом України від 27 листопада 2003 р. Загальнодержавна програма адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу, яка визначає механізм досягнення Україною відповідності критеріям набуття членства в Європейському Союзі, що включає адаптацію законодавства, утворення відповідних інституцій, необхідних для ефективного правотворення та правозастосування.

За даними експертів для входження України в правове поле Європи необхідно прийняти нові або внести відповідні зміни майже в 4 тис. законів та інших нормативно – правових актів. Це означає, що все законодавство України повинне бути модифіковане відповідно до міжнародних принципів і стандартів, наближене до права ЄС, РЄ, Організації з безпеки і співробітництва в Європі та інших європейських організацій. На певному етапі свого розвитку, в Україні відбулося усвідомлення того, що, крім позитивних результатів у процесі її інтеграції до ЄС, є багато упущень та недоліків: повільні темпи реформ, їх недостатня координованість із завданнями європейської інтеграції, невідповідність розвитку демократичних інститутів і стану громадянського суспільства сучасним вимогам тощо. Прийшло осмислення, що цей процес потребує критичного узагальнення зробленого і подальших наукових рекомендацій у світлі сучасних європейських вимог.

Поки що Україна демонструє «добрі наміри» щодо входження до європейської правової системи. Але з текстів прийнятих правових документів, як свідчать фахівці, не видно комплексного розуміння того, як саме повинна розвиватися правова система України для реалізації інтеграційних прагнень держави. Зокрема, у «Стратегії інтеграції України до Європейського Союзу» зазначається, що адаптація законодавства України передбачає реформування її правової системи та поступове приведення у відповідність з європейськими стандартами і охоплює приватне, митне, трудове, фінансове, податкове законодавство, законодавство про інтелектуальну власність, охорону праці, охорону життя та здоров’я, навколишнє природне середовище, захист прав споживачів, технічні правила і стандарти, транспорт, а також інші галузі, визначені Угодою про партнерство і співробітництво. Термін «адаптація законодавства України до законодавства ЄС» не має в Україні ні нормативного, ні наукового обґрунтування; у праві ЄС вживається термін «апроксимація» (зближення). Під апроксимацією законодавства розуміється запровадження в Україні конкретних стандартів, що діють в усіх державах – членах ЄС на підставі «вторинного законодавства» ЄС – директив та регламентів. Чи достатньо обмежуватися апроксимацією законодавства України до законодавства ЄС та ще й силами виконавчої влади, як це передбачено Законом України «Про Концепцію Загальнодержавної програми адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу»? Уявляється, що ні. Програмувати потрібно становлення в Україні правової системи європейського зразка – не тільки заради гарантування несуперечності її з правом ЄС, а й задля укорінення у народну свідомість неминущих цінностей: свободи, демократії, справедливості, ринкової економіки, правової держави, вироблення належної поваги до права, визнання його справжньої соціальної цінності, насамперед як ефективного засобу реалізації та захисту прав, свобод і законних інтересів громадян, інструмента динамічного суспільного прогресу. Зазначене потребує реформування не тільки «законодавства», а й усіх складових її правової системи: правотворчості, правозастосування, правової культури, правосвідомості тощо. Адже правова система ЄС тільки доповнює національні правові системи держав – членів, а безпосереднє регулювання суспільних відносин в ЄС застосовується лише там, де це вкрай необхідно. І все ж, йдучи до Європи і наближаючись до правових систем Романо – германського типу, український народ має зберігати національну прогресивну традицію, підтримувати її безперервність. Для цього він мусить пам’ятати, що європейське право пишеться в Брюсселі і Страсбурзі, і Україна не стільки в нього зможе привносити, скільки змушена сприймати. Стандартизація правових систем європейських держав здатна привести до стирання граней між правовими системами і правовими сім’ями правових систем, до їх поступового відмовлення від багатьох національних особливостей. Проте реформування правової системи України за європейськими стандартами, що визначені документами ОБСЄ, Ради Європи та Європейського Союзу, а також з врахуванням національно – правової практики країн континентальної Європи, повинне відбуватися лише тією мірою і настільки, якою мірою і наскільки це необхідно для статусу повноправного члена цих співтовариств. Якщо правова система України стане повноцінною складовою частиною європейського правового простору як середовища формування єдиного європейського права і водночас збереже свою самобутність та здатність запобігати некерованим конфліктам – це буде означати входження її у сім’ю правових систем Романо – германського типу на правах її східноєвропейського різновиду. Розгляд цієї проблеми науковцями зумовлений передусім, по – перше, дозріванням необхідності узагальненого науково – теоретичного аналізу і, по – друге, практичною важливістю визначення українським народом орієнтації подальшого розвитку: Схід або інтеграція з Росією; Захід або євроатлантичне тяжіння; певний ізоляціонізм або якомога менший вплив як із Сходу, так і з Заходу. Без знання історії становлення правової системи на теренах України, особливостей українського права, усвідомлення впливу на нього як соціально – культурних традицій життєдіяльності та правового менталітету, так і сприйняття іноземного елементу в різні періоди розвитку неможливо зробити правильний вибір у орієнтації української самоіндефікації. Від вирішення цієї проблеми значною мірою залежить добробут усього багатонаціонального суспільства та кожної окремої людини, що проживає на території Української держави.[8]



Висновки


Отже, закон – це основна категорія правової системи країни. Його вивчення займає центральне місце в юридичній теорії і законодавчій техніці.

Враховуючи положення даної роботи основними ознаками закону слід визнати наступні: Прийняття його тільки вищими представницькими органами держави; Регулювання основних, найбільш значних, важливих суспільних відносин; Наділеність вищою юридичною силою в правовій системі країни; Встановлення загальних правил поведінки (норм), обов’язкових для всіх; Стійкість, стабільність; Особливий порядок прийняття, передбачений Конституцією та Регламентом парламенту.

Вказані ознаки, які одночасно можна назвати вимогами та пред’являються до закону, необхідні для того, щоб даний нормативно-правовий документ виконувався і був гарантом стабільності держави. Невідповідність закону хоча б одній з цих ознак призводить в кінцевому результаті до його недієвості та неефективності. Тому необхідно вживати необхідних заходів для їх усунення. Лише в цьому випадку можна буде говорити про стабільність та дієвість закону, чого інколи не вистачає українським законам.

Сучасне національне правознавство у своєму визначенні і дослідженні права з позиції багатофакторного підходу повинно враховувати взаємодію духовних і матеріальних засад формування цього суспільного явища, впливу його ідейних і ціннісних моделей, а також досвіду їх практичної реалізації. Право не повинно цілком зводитися ані до матеріальних умов (базису) того суспільства, що його породжує, ані до надбудови, до відповідної системи ідей і соціальних цінностей. Право є відбиттям і одночасно детермінантою матеріального і духовного, зокрема економічного і політичного інтересу і, відповідно, економічного і політичного розвитку. Право — це не тільки один із результатів взаємодії цілого ряду економічних, політичних, ідеологічних, моральних, релігійних та інших факторів суспільного розвитку, а й самостійний суспільно-культурний чинник, одна із причин цього розвитку. Саме тому важливим методологічним напрямом наукових досліджень права мають стати історичні дослідження, в яких предметом вивчення була б саме історія права, замість даних, які традиційно бралися з історії держави, історії економіки, філософії, культури тощо.

Таким чином, право і закон є взаємопов'язаними, але різнопорядковими соціальними явищами. Як об'єктивне соціально-культурне явище право і за часом, і за своєю суттю і змістом передує юридичному закону як продукту суб'єктивної творчості, похідному волеустановчому акту законодавця. Але йдеться не про просте протиставлення права закону. Йдеться про складну природу їх діалектичного взаємозв'язку, коли одне й те ж поняття права по-різному може визначатися на різних ступенях його конкретизації.

Справді, тільки інституйоване у формі закону, юридичного нормативного акта право може виконувати роль регулятора суспільних відносин. Зовнішня, примусова обов'язковість однією із суттєвих ознак юридичної норми, за допомогою якої лише і можлива реалізація суті права — забезпечення суспільне необхідної рівноваги двох моральних інтересів — свободи особистості і загального блага. Але попри уявлення, що закон як переважно нормативний елемент права має містити у собі в концентрованому вигляді всі властивості і ознаки права (і з цієї точки зору доцільно говорити про співвідношення загального, особливого й одиничного в праві) в конкретній дійсності зміст права у процесі законотворення може бути й викривлено. Закон, який є волеустановчим актом законодавця, незважаючи на його ефективність як форми правотворення, за своєю суттю - певний суб'єктивний вираз права або визначення поняття справедливості щодо належної (за конкретних умов і конкретних відносин) рівноваги між приватною свободою і публічним благом. Хоча зрозуміло, що окремі (або часткові) форми чи прояви права, тобто чинні закони, підзаконні нормативні акти у конкретно-історичних суспільствах і державах мають характер цілком відносний і тимчасовий, бо визначаються плинними історичними умовами, неабияку роль серед яких відіграють ідеологічні фактори. Юридичний закон як загальне поняття після свого формулювання і схвалення законодавцем здійснюється в юридичній практиці через особливі судження в одиничних, конкретних випадках або справах. За всієї своєї можливої техніко-юридичної досконалості закон не може охоплювати усі багатоманітні життєві ситуації, які складаються або можуть скластися у суспільстві.

В ході виконання даної роботи було використано велику кількість правової літератури, в тому числі і наукової. Було розкрито питання, що стосуються такого поняття як закон та досліджено систему національного законодавства, зроблено висновки, зокрема, що вдосконалення чинного законодавства має бути постійним процесом, спрямованим на вдосконалення, поліпшення та оптимізацію правового регулювання існуючих суспільних відносин. Майбутнє законодавство України має бути досконалим і за змістом і за формою. Умовою створення досконалої системи законодавства є пізнання об’єктивних закономірностей суспільного розвитку, які потребують правового регулювання. Основним засобом формування і вдосконалення системи національного законодавства як цілісної системи є насамперед законодавча діяльність, яка паралельно із систематизацією забезпечить злагодженість та дієвість законодавства.



Список літератури


  1. Конституція України із змінами , внесеними Законом України від 8 груд. 2004 р. № 2222- IV : Офіц. видання. - К.: Міністерство юстиції України, 2006.

  2. Андрусяк Т.Г. Теорія держави і права. - Львів : Фонд " Право для України", 1997.

  3. Алексеев С.С. Общая теория права. – М., 1994, Т.2

  4. 3абарний Г.Г., Калюжний Р.А., Шкарупа В.К. Основи держави і права : Навч. посіб. - К.: Вид-во Паливода А.В., 2001

  5. Козюбра М.І. Прискорення соціально-економічного розвитку і теоретичні проблеми вдосконалення правового регулювання // Право України. – 1997.- №1. – С.8.

  6. Конституційне право України / За ред. В.Ф.Погорілка. – К.: Наукова думка, 1998.

  7. КРИВЕНКО Л. // Воля народу, її трансформацiя у державну волю. (Теоретичнi i конституцiйнi питання державно-правової реформи), К.,2003

  8. Коростенко. М.П.//Вдосконалення українського законодавства в умовах інтеграції в європейське співтовариство// Правовик онлайн//www.lowbit.com

  9. Лазарев В.В. Липень С.В. Учебник «Теория государства и права». – М.

  10. Лисенкова О. Система законодавства України: структурно-функціональна характеристика. Кандидатська дисертація – К., 2001. – 228 с.

  11. Медведчук В. Від системної правотворчості до систематизації національного законодавства // Юридичний вісник України. — 1999. — № 42. — 21—27 жовт.

  12. 0снови держави і права : Навч. посіб. / Гусарєв С.Д., Калюжний Р.А. та ін. - К.: Либідь, 1997.

  13. Основи держави і права України : Посіб. / За ред. Настюка М.І. - Вид. 2-е, доп. і випр.- Львів : " Вільна Україна", 1994.

  14. Приступа М.І., Олійник М.П.Основи держави та права : Посіб.- Хмельницький : " Поділля", 2000.

  15. Рабінович П.М. Основи загальної держави і права : Навч. посіб.-Вид. 5-е.- К.: Атіка, 2001.

  16. Теорія держави і права : Навч. посіб. / За заг. ред. Лисенкова С.Л., Копєйчикова.-К.: Юрінком Інтер,

  17. Скакун О.Ф. Теорія держави і права ( Енциклопедичний курс ) : Підруч.- X.: Еспада, 2006.

  18. Шмельова Г. Юридичні засоби удосконалення змісту і форми законодавства. Концепції розвитку законодавства України. Матеріали науково-практичної конференції. К. – 1996. – 508 с.

Размещено на Allbest.ru




Случайные файлы

Файл
125481.rtf
153095.rtf
186465.doc
19613.rtf
158099.rtf