Співучасть у злочині (33648)

Посмотреть архив целиком

22








курсова робота


з дисципліни «Кримінальне право»


Тема: Співучасть у злочині



Зміст


Вступ

1.Основні визначення і ознаки співучасті у злочині

1.1. Кількісна ознака об’єктивної сторони співучасті

1.2 Об’єктивна сторона ознаки спільності співучасті

1.3 Суб’єктивна сторона ознаки спільності співучасті

2. Види співучасників

3. Відповідальність співучасників.

4. Форми співучасті у злочині

4.1Основні визначення форм співучасті

4.2 Соціолого-психологічні та кримінологічні аспекти форм співучасті

4.3 Злочинна організація

Висновки.

Список використаних джерел



Вступ


Забезпечення захисту інтересів громадян і держави в процесі здійснення правосуддя не можливе без точної, відповідної до вимог закону кваліфікації скоєних злочинів. Тому є необхідність правильно кваліфікувати злочини, що скоєні кількома особами, які зустрічаються досить часто. Злочини скоєні в співучасті складають значну частину посягань на власність, зґвалтувань, деяких господарських та ін. злочинів. Співучасть в більшості випадків значно підвищує суспільну небезпеку злочинного посягання, тому розроблення інституту співучасті займає важливе місце в кримінальному праві, і особливо це стосується питання злочинної організації.

Саме вона створює серйозну загрозу безпеці держави, часом диктує правила гри владним структурам.

Проте в радянський період було заявлено, що в СРСР ліквідовано організовану і професійну злочинність і, починаючи з 1960 року з нормативних актів Міністерства внутрішніх справ зникають навіть такі терміни, як "злочинні угруповання", "кримінально-злочинні формування", "злочинець у законі" та ін. А таке послаблення боротьби з організованою злочинністю, безкарність сприяли активному її відтворений, зміцненню структурних зв'язків на чолі з "злочинними авторитетами", які найпослідовніше поширювали і пропагували ідеї згуртування та організації злочинного світу. Отже організована злочинність України стала не наслідком розпаду СРСР чи переходу до нових економічних відносин, як стверджують деякі вчені, а об'єктивний наслідок цього попереднього ходу розвитку України. Організована злочинність виникає на відповідному етапі розвитку суспільства, їй притаманні власні закони розвитку, які пов'язані з розвитком самого суспільства в якому вона існує.

На даний час спостерігається активне поєднання кримінальних інтересів злочинців від економіки і так званих професійних (чистих) злочинців, їхня взаємодія, на противагу недавній протидії. Вчорашні "вимагачі" своєї частки від прибутку починають надавати злочинцям у сфері економіки певні послуги: охорона майна, особи, побутові послуги, в згодом і складніші - залякування або фізичне знищення конкурентів, розширення сфери реалізації не зовсім легальної продукції.

3"явилася нова форма співучасті - організоване злочинне угрупування, що на Заході носить назву "мафія". Тому найближчим часом необхідно внести деякі доповнення до кримінального кодексу, що стосуватимуться визначення злочинного угрупування та особи його керівника, що має суттєві відмінності від наявного в КК визначення особи організатора злочину.

Отже, розроблення інституту співучасті на даному етапі розвитку Української держави має суттєве значення. Дана робота має на меті систематизувати вчення різних вчених, що займалися розробленням інституту співучасті, в єдину закінчену роботу, в саме: визначити поняття співучасті, її органи, форми та види співучасті.

З огляду на подані вище факти стає очевидним те, що детальне вивчення поняття співучасті у злочині є досить необхідним аспектом на сьогодні. Співучасть переважає у більшості вчинюваних злочинів відповідно до статистики. Тому, на нашу думку, удосконалення знань щодо цього інституту є досить актуальним.

Мета курсової роботи з дисципліни „Кримінальне право” – вивчити і закріпити весь матеріал курсу, а в роботі розкрити основні питання за обраною темою. Тема роботи „Співучасть у злочині”, як було зазначено вище, є досить актуальною для дослідження.

Предметом курсової роботи є вивчення і аналіз окремих аспектів співучасті у злочині, об’єктом виступає Кримінальний Кодекс України.

В ході роботи над курсовою були вивчені теоретичні аспекти, щодо вибранної теми і проаналізовані відповідні статті чинного Кримінального Кодексу України. Корисним матеріалом для дослідження були підручники, монографії, статті періодичних видань вітчизняних і зарубіжних авторів, а також аналітичні матеріали з сайтів мережі Інтернет.


1. Основні визначення і ознаки співучасті у злочині


Перш ніж розпочати аналіз законодавчого визначення співучасті у злочині, слід вирішити, в яких значеннях вживається цей термін.

У теорії кримінального права був поширений погляд, відповідно до якого інститут співучасті цілковито ототожнювався зі ст.19 Кримінального кодексу України 1960 р. (зміст цієї норми частково відтворено в статтях 26 і 27 чинного КК України). Так, Н.О. Гуторова, висловлюючись із приводу загального значення інституту співучасті, зауважує, що інститут співучасті поширює свою дію на всі випадки умисного спільного вчинення злочину, встановлюючи об’єктивні та суб’єктивні ознаки співучасті, межі кримінальної відповідальності співучасників та особливості призначення їм покарання.

Загальна частина кодексу охоплює не тільки положення, які становлять узагальнену характеристику однакової за своєю природою злочинної діяльності, та ті, які при поєднанні з диспозиціями конкретних статей Особливої частини органічно входять до системи їх ознак, а також положення, в яких сформульовано загальні принципи кримінального права, умови дії кримінального закону та призначення покарання.

Заслуговує на увагу міркування П.Ф. Тельнова. Він вважає, що визначення співучасті, що містить Загальна частина, є ключем для розуміння законодавчої характеристики спільних злочинних дій, передбачених різними статтями Кримінального кодексу. За його змістом, на думку П.Ф. Тельнова, про співучасть може йти мова тільки тоді, коли встановлено факт умисної спільної участі двох і більше осіб у вчиненні злочину.

Норми Загальної частини КК України про співучасть (розділ 6) становлять таку законодавчу конструкцію, де узагальнюється характеристика однакової за своєю природою злочинної діяльності – діяльності організаторів, підбурювачів і пособників, і яка при поєднанні її з диспозиціями конкретних статей Особливої частини органічно входить до системи їх ознак. Крім цього, в розділі 6 закріпленні положення, що формулюють умови дії кримінального закону при вчиненні злочинних діянь у співучасті.

Сукупність норм КК України, за якими встановлюється відповідальність за спільну умисну участь у вчиненні злочину, утворює інститут співучасті як кримінально-правовий інститут (кримінально-правове поняття).

Зміст розділу 6 КК України становить співучасть як поняття Загальної частини КК України, або як інституту Загальної частини.

Сукупність норм Особливої частини КК України, за якими встановлюється відповідальність осіб за спільну умисну участь у вчиненні злочину, становить співучасть як поняття Особливої частини КК України (співучасть особливого роду).


1.1 Кількісна ознака об’єктивної сторони співучасті


Стаття 26 Кримінального кодексу України визначає співучасть як умисну спільну участь кількох суб'єктів злочину у вчиненні умисного злочину.

Майже всі дослідники проблеми співучасті виокремлювали дві головні ознаки її об'єктивної сторони:

1) участь у вчиненні злочину двох або більше осіб;

2) спільність вчинення злочину.

Обидві ознаки безпосередньо випливають із визначення співучасті чинним законодавством, однак у розумінні їх в теорії та на практиці існували істотні суперечності, які, на нашу думку, поглибляться у процесі застосування норми чинного КК України, що визначає поняття співучасті. Без розв'язання цих суперечностей навряд чи можна говорити про ефективне застосування інституту співучасті у боротьбі зі злочинністю.

Ознакою об'єктивної сторони співучасті у злочині є участь у ньому не менш як двох осіб.

У теорії кримінального права поширена думка, що для визначення злочину як скоєного у співучасті необхідною є наявність не менш як двох осіб, що досягли віку кримінальної відповідальності і є осудними1 (зазначена позиція повністю відображена у ст. 26 КК України).

На цій підставі до прийняття нового КК України заперечувалася можливість притягнення до кримінальної відповідальності за співучасть у злочині особи, яка виконала лише частину об'єктивної сторони спільно з особами, які не притягаються до кримінальної відповідальності, або була фактичним підбурювачем, пособником чи організатором дій інших осіб, що виконали об'єктивну сторону складу злочину, але не притягаються до кримінальної відповідальності через відсутність у їхніх діях складу злочину.

Так, у вересні 1994 р. було порушено кримінальну справу стосовно О. І. Петрової за ознаками ст. 19 і 70, ст. 165 і 172 КК України 1960 р., О. С. Бережнюк - за ознаками ст. 70 і ч. 2 ст. 194, а також проти інших осіб — працівників КБ «Малив», та Маливської митниці.

З матеріалів кримінальної справи видно, що начальник операційного відділу Маливського обласного управління Національного банку України О.І. Петрова протягом 1993— 1994 рр. видавала мешканцям міста Малив та області, які виїздили за кордон, чисті бланки дозволів на вивезення іноземної валюти з відбитками штампа та гербової печатки цього банку.

Під час розслідування кримінальної справи було встановлено, що мешканка міста Малив Г.В. Федосієва через свого знайомого М. Л. Ярмоленка сприяла отриманню зазначених бланків сімома особами. У подальшому ці особи використовували їх як підставу для переміщення іноземної валюти через митний кордон України.

Стосовно Г.В. Федосієвої та М.Л. Ярмоленка було порушено кримінальну справу за ознаками злочинів, передбачених ч. 6 ст. 19 та ст. 70 і ч.3 ст. 194 КК України. За матеріалами цієї кримінальної справи передбачалося притягти до кримінальної відповідальності, відповідно до ст. 70, ч. 2 ст. 194 КК України, осіб, що використовували бланки дозволів.

У ході попереднього слідства особи, які підозрювались у контрабанді валютних цінностей з використанням підроблених бланків НБ України, не заперечували, що отримали ці бланки від Г. В. Федосієвої та М. Л. Ярмоленка. Проте вони цілковито заперечували, що знали про протиправну діяльність останніх та недійсність бланків. Крім того, всі вони заявили, що фактично переміщували через митний кордон 500 доларів США, а це на той час не вимагало відповідного дозволу Національного банку України.

Органам попереднього слідства не вдалося здобути достатніх доказів, і кримінальну справу щодо сімох осіб було припинено.

На цій підставі слідчий визнав, що доказів, які підтвердили б вину Федосієвої у пособництві переміщенню валюти в значних розмірах, слідство не має і кримінальну справу щодо неї також було припинено за відсутністю доказів. Кримінальну справу стосовно Ярмоленка було виділено в окреме провадження у зв'язку з тим, що не було встановлено його місце проживання, а пізніше на тій самій підставі, що й стосовно Федосієвої, та у зв'язку з втратою останнім суспільної небезпечності припинено.

Про поверховість вивчення в теорії кримінального права проблеми кількісної ознаки об'єктивної сторони співучасті свідчить брак чіткої відповіді на питання: як кваліфікувати дії особи, якщо вона не знає, що особа, яку вона схиляє до вчинення злочину, не може бути суб'єктом злочину через малолітство чи неосудність?

На думку М.С. Таганцева, в таких випадках співучасник має відповідати перед законом як опосередкований виконавець, незалежно від усвідомлення чи неусвідомлення ним відсутності ознак суб'єкта злочину у фактичного виконавця. Таганцев вважав, що особа буде опосередкованим виконавцем, хоч би вона помилково і вважала особу, яку схиляла до вчинення злочину або якій сприяла в цьому, осудною.2

О.О. Піонтковський обмежився лише загальними вказівками на те, що «підбурювач чи пособник неосудного або малолітнього, який вчинив суспільно небезпечні дії, а також особа, що діяла в омані, відповідає не за підбурення чи пособництво у злочині, а за сам злочин внаслідок того, що виконавець є лише знаряддям вчинення цього діяння в руках інших осіб».

А як кваліфікувати дії винної особи, коли вона не усвідомлює стану виконавця? Адже використовувати певний стан виконавця у власних злочинних цілях можна, якнайменше знаючи про нього.

Аналогічно викладають це питання І.Г. Філановський та Н.Д. Дурманов. У монографіях, де досліджуються питання співучасті, П.Ф. Тельнов, П.І. Гришаєв та Г.О. Крігер взагалі не торкаються цього питання.

У радянській кримінально-правовій літературі проблему, що розглядається, порушував М. І. Ковальов, який дійшов висновку, що у разі, коли співучасник не усвідомлює стану виконавця, «можна говорити лише про замах з непридатним засобом, коли суб'єкт помилково вважає, що цей засіб є придатним».

В. Солнарж, висловлюючи сумніви у слушності позиції М. І. Ковальова, зазначає, що випадки неусвідомленого використання особи, яка не є суб'єктом кримінальної відповідальності, слід розглядати як «замах на співучасть, оскільки злочин безпосереднім виконавцем не було вчинено».

У теорії кримінального права у працях Р.Р. Галіакбарова було здійснено спроби обґрунтувати можливість групового вчинення злочину за участі у його скоєнні лише однієї особи, що відповідає ознакам суб'єкта злочину. Автор обґрунтовував свою позицію, використовуючи так званий груповий спосіб вчинення злочину, визнаючи при цьому, що в таких випадках ознаки співучасті відсутні3.

Зазначена спроба розв'язання проблем, що розглядаються, підлягає сумніву передусім у зв'язку з тим, що такі кваліфікуючі ознаки, як учинення злочину за попередньою змовою групою осіб та вчинення злочину групою осіб, передбачають співучасть у злочині.

Таким чином, прихильники визнання співучасті лише за наявності двох осудних осіб, які спільно умисно скоюють злочин, як зазначалося вище, у своїх роботах взагалі не зачіпають питання помилки в юридичних ознаках співучасника. Інші ж порушують це питання, проте їхні пояснення, які, зрозуміло, мають відповідати загальній концепції співучасті, не витримують критики.

Спробуймо проаналізувати ситуацію, що склалася сьогодні з прийняттям КК України.

Як зазначалося вище, ст. 26 кодексу визначає співучасть як умисну спільну участь кількох суб'єктів злочину у вчиненні умисного злочину.

Відповідно до ч. 1 ст. 18 КК України суб'єктом злочину є фізична осудна особа, яка вчинила злочин у віці, з якого відповідно до цього кодексу може наставати кримінальна відповідальність.

У ст. 11 КК України злочином визнається передбачене цим кодексом суспільне небезпечне винне діяння (дія або бездіяльність), вчинене суб'єктом злочину.

Таким чином, однією з обов'язкових умов для визнання злочину вчиненим у співучасті є умисна спільна участь у його скоєнні щонайменше двох осіб, кожна з яких:

1) осудна;

2) досягла віку, з якого, відповідно до КК України, може наставати кримінальна відповідальність;

3) вчинила винне, передбачене КК України, суспільне небезпечне діяння (дія або бездіяльність).

Слід також зауважити, що вчинення особою суспільне небезпечного діяння, яке містить склад злочину, передбаченого КК України, є не чим іншим, як підставою кримінальної відповідальності (ч.І ст. 2 КК України).

Отже, злочин може бути визнано вчиненим у співучасті тільки тоді, коли є підстави для притягнення до кримінальної відповідальності за вчинення одного й того самого злочину не менше як двох осіб, за умови, що ці особи є осудними й досягли віку кримінальної відповідальності.

А як бути з особою, яка виконала лише частину об’єктивної сторони спільно з особами, що не притягуються до кримінальної відповідальності, або була фактичним підбурювачем, І пособником чи організатором дій інших осіб, які виконали об'єктивну сторону складу злочину, але не притягуються до кримінальної відповідальності через відсутність у їхніх діях складу злочину?

Таку особу законодавець, сприйнявши відому вже нам позицію про так зване опосередковане виконання злочину, визнає виконавцем злочину.

Так, відповідно до ч. 2. ст. 27 КК України виконавцем (співвиконавцем) є особа, яка у співучасті з іншими суб'єктами злочину безпосередньо чи шляхом використання інших осіб, що відповідно до закону не підлягають кримінальній відповідальності за скоєне, вчинила злочин, передбачений цим кодексом.

Для кримінальної відповідальності взагалі та для кримінальної відповідальності за співучасть у злочині зокрема необхідно, щоб особа, яка скоїла суспільне небезпечні дії, була здатна: оцінювати фактичні обставини, за яких вона діє, характер, значення і наслідки своїх дій; свідомо використовувати певні обставини для досягнення своєї мети; вибирати певну поведінку за тих реальних можливостей, які є в конкретній ситуації. Іншими словами, особа має досягти віку кримінальної відповідальності й бути осудною, тобто мати всі ознаки суб'єкта злочину.

Отже, однією з умов визнання співучасті у діяннях винної особи є встановлення того, що вона усвідомлює факт своїх спільних дій з іншою особою. Юридичні ж ознаки співучасника не впливають на кваліфікацію дій винної особи. Учиняючи злочин спільно з іншою особою, винний оцінює і насамперед здатність іншого співучасника вчинити такі дії, і якщо, зрештою, співучасник з якихось причин виявився нездатним учинити зазначені дії (а не нездатним до того, щоб поставити ці дії йому в вину), то саме тоді ми повинні визнавати в цих діях замах на підбурення, пособництво вчиненню злочину.

Це положення знайшло відображення у правозастосовчій практиці останніх років.

Так, у п. 17-4 постанови Пленуму Верховного суду України від 26.02.99 № 3 «Про внесення змін і доповнень до постанови Пленуму Верховного суду України від 1 квітня 1994 р. № 1 «Про судову практику в справах про злочини проти життя і здоров'я людини» зазначається, що у випадках, коли виконавець узяв на себе обов'язок позбавити потерпілого життя, але з незалежних від його волі причин умисел на вбивство до кінця не реалізував, то дії замовника, залежно від конкретних обставин справи, мають розглядатись як співучасть у готуванні до умисного вбивства на замовлення чи в замаху на вчинення цього злочину і кваліфікуватися за відповідними частинами статей 19 і 17 та п. «и» ст. 93 КК України.

Отже, висновок може бути тільки один. У разі коли особа вчиняє злочин умисно спільно з іншою особою, усвідомлення нею юридичних ознак іншого співучасника не може вплинути на кваліфікацію цих дій як таких, що вчинені у співучасті. Тому злочин слід вважати вчиненим у співучасті й тоді, коли лише одна з осіб, які його фактично вчинили, притягується до кримінальної відповідальності, оскільки вона діяла умисно спільно з іншими особами, що має повністю охоплюватись її умислом.

Незрозумілим лишається зв'язок між відповідальністю особи, яка визнається винною у вчиненні злочину у співучасті, та, притягненням до кримінальної відповідальності решти співучасників. Чому відсутність співучасника, який притягається до кримінальної відповідальності, автоматично означає відсутність ознак співучасті у діянні винної особи?

Причина, що зумовлює поширеність у теорії та на практиці думки про обов'язковість для співучасті наявності щонайменше двох осудних осіб, криється у ширшому питанні — сутності статей Загальної частини КК України.

Статті Загальної частини Кримінального кодексу України не тільки визначають ті чи інші поняття чи інституції, а й за загальним правилом, у сукупності зі статтями Особливої частини вказують на необхідність виконання чи утримання від виконання певних дій як одноосібне так і спільно кількома особами.

Статті Загальної частини в єдності зі статтями Особливої частини КК України мають імперативний характер4. Вони виконують функцію частини диспозиції для статей Особливої частини. Ст. 26 КК України встановлює заборону на участь у вчиненні злочину, тобто на виконання частини дій, передбачених як злочин в Особливій частині, ст. 27 забороняє підбурювальну, пособницьку та організаційну діяльність щодо цих дій, а ст. 28 — створення відповідних організаційних форм з метою скоєння зазначених злочинів.

Таким чином, слід враховувати, що текст ст. 26 КК України можна сприймати як: 1) визначення поняття чи інституту кримінального права; 2) визначення поняття чи інституту Загальної частини КК України; 3) елемент складу злочину, який містять дії тієї чи іншої особи.


1.2 Об’єктивна сторона ознаки спільності співучасті


Для правильного розуміння співучасті недостатньо такої об'єктивної ознаки, як участь кількох (двох чи більше) осіб у вчиненні злочину. Це пояснюється тим, що спостерігаються випадки, коли дії кількох осіб, які сумарно призводять до одного злочинного результату, не можна кваліфікувати як співучасть.

Зміст цієї ознаки співучасті в теорії кримінального права тлумачиться досить неоднозначне. Насамперед є різні думки щодо віднесення спільності до об'єктивної чи суб'єктивної сторони співучасті. З цього приводу існують три основні позиції.

Так, П.Ф. Тельнов вважає, що спільність це об'єктивна ознака, що визначає взаємозв'язок дій співучасників5. О.О. Піонтковський вважає спільність передусім ознакою суб'єктивною6. Водночас спільність розглядається не стільки як об'єктивна, скільки як суб'єктивна ознака співучасті, що, зрозуміло, передбачає вивчення спільності як об'єктивної ознаки співучасті. Так, один з прихильників такої позиції Ф.Г. Бурчак стверджує, що «спільність — це ознака не тільки об'єктивна, а й суб'єктивна»7.

Домінантною є позиція Г.О. Крігер та П.І. Гришаєва, викладена ними у цитованій раніше монографії «Співучасть за радянським кримінальним правом». Автори називають чотири складові, що, на їхню думку, становлять поняття спільності:

1) злочин вчиняється загальними, спільними зусиллями кількох осіб;

2) злочинний результат (наслідок) має бути для всіх цих осіб спільним, єдиним;

3) дії кожного співучасника є в конкретній ситуації вчинення злочину необхідною умовою вчинення дій іншими співучасниками;

4) злочинний результат, чи факт вчинення злочину перебуває у причинному зв'язку з діями кожного із співучасників. Такої самої думки дотримується М.І. Бажанов8.

Крім зазначених міркувань щодо визначення поняття спільності, в монографії недолік позиції П.І. Гришаєва і Г.О. Крігер, на нашу думку, полягає у тому, що вони розглядають спільність тільки як об'єктивну характеристику співучасті, не враховуючи органічної єдності спільності дій і спільності умислу при співучасті. На таку однобічність розуміння спільності вказувалося й у спеціальній літературі. Так, О. О. Піонтковський писав, що «не можна повністю погодитися з П.І. Гришаєвим та Г.О. Крігер, які розуміють спільність виключно в об'єктивній площині».9

Водночас спільність означає і наявність певної психічної єдності, психічного зв'язку між особами, що діють спільно". В цьому разі, безумовно, слід говорити про спільність як суб'єктивну ознаку співучасті.

На нашу думку, П.І. Гришаєв та Г.О. Крігер недостатньо обґрунтовано визначають зміст спільності як такі дії співучасників, коли діяння кожного з них є необхідною умовою вчинення дій іншими співучасниками. За П. І. Гришаєвим і Г.О. Крігер, спільність виражається у вчиненні злочину загальними, спільними зусиллями кількох осіб.

У кожному конкретному випадку потрібно вивчати об'єктивний взаємозв'язок або взаємозумовленість дій кількох осіб, що, безумовно, є сутністю спільності.

Стрижнем питання про спільність як об'єктивну ознаку співучасті є те, що кожен із співучасників робить свій внесок, який відбивається в конкретних зусиллях, спрямованих на досягнення злочинного результату; кожний співучасник своїми зусиллями створює умови для дій виконавця. Дії всіх співучасників стають взаємозумовленими.


1.3 Суб’єктивна сторона ознаки спільності співучасті


Суб’єктивна сторона співучасті передбачає лише умисну форму вини. Вина - це психічне ставлення особи до скоєного нею суспільно небезпечного діяння, а у злочинах з матеріальним складом - і до його наслідків у формі умислу або необережності. Відповідно до ст. 24 КК України злочин визнається вчиненим умисно, коли особа, яка його вчинила, усвідомлювала суспільне небезпечний характер свого діяння (або бездіяльності), передбачала його суспільне небезпечні наслідки і хоча й не бажала, але свідомо припускала їх настання.

Аналіз законодавчого визначення умисної вини дає змогу виділити як її складові три розпізнавальні особливості, що характеризують психічне ставлення особи до скоєного нею діяння та його наслідків: 1) усвідомлення особою суспільної небезпеки (суспільної шкідливості) її діяння; 2) передбачення його суспільне небезпечних наслідків; 3) бажання настання таких наслідків або свідоме їх допущення. Перші дві ознаки становлять інтелектуальну сферу психічної діяльності особи, тобто інтелектуальний момент умислу, а третя — його вольову сферу, вольовий момент умислу.

Прямий умисел, виходячи з ч. 2 ст. 24 КК України, — це таке психічне ставлення особи до діяння і його наслідків, при якому вона усвідомлює суспільне небезпечний характер свого діяння, передбачає можливість або неминучість його суспільне небезпечних наслідків і свідомо припускає їх настання.

Інтелектуальним моментом тут є усвідомлення суспільної небезпеки своєї поведінки і передбачення її шкідливих наслідків. Поняття ці хоч і належать до однієї, інтелектуальної, сфери психіки, але різні за своїм змістом.

Свідомість охоплює не тільки чітке розуміння фактичної сторони скоюваного, його змісту, характеру і всіх інших об'єктивних ознак, а й певне розуміння соціальної значущості вчиненого діяння, його соціальної шкідливості10.

Передбачення означає, що у свідомості особи склалося певне уявлення про можливі або неминучі наслідки свого діяння. При цьому передбачення тут має конкретний характер. Особа має чітке уявлення, що саме від її конкретного діяння будуть або можуть бути суспільне небезпечні наслідки.

Вольовий момент прямого умислу — це бажання настання передбачуваних наслідків своєї діяльності чи бездіяльності. Частіше особа прагне в такому разі досягти якоїсь мети, задовольнити якусь потребу.

Теорія кримінального права при розкритті умислу у вчиненні злочину у співучасті нерідко виокремлює дві специфічні ознаки, що належать до інтелектуального та вольового моментів умислу: обізнаність і узгодженість11.

На нашу думку, виокремлення цих ознак є недостатньо обґрунтованим. Взаємна обізнаність означає, що кожен із співучасників знає про те, що він скоює злочин не один, а спільно, хоча б ще з однією особою, що його злочинні дії (бездіяльність) є частиною спільного злочину і його особиста участь у вчиненні злочину усвідомлюється іншими співучасниками.

Цілком логічним буде висновок: зазначені вище ознаки мають бути відображені в угоді або змові (або мовчазній згоді) між двома особами, які діють умисно спільно, з приводу вчинення злочину. Така змова з певними застереженнями цілком відповідає поняттю «узгодженість». Отже, узгодженість та взаємна обізнаність є тотожними поняттями.

Змова як ознака співучасті, що здебільшого виділяє співучасть із маси інших злочинних проявів, може бути або попередньою (до початку вчинення злочину), або відбуватися під час злочину на місці його вчинення (після початку виконання об'єктивної сторони). Попередня змова характеризується, як відомо, насамперед тим, що співучасники до початку виконання об'єктивної сторони злочину вступають у змову про його вчинення.

У теорії кримінального права проблема необхідності двостороннього чи одностороннього суб'єктивного зв'язку при співучасті розв'язується по-різному. Частина фахівців кримінального права обґрунтовує необхідність лише двостороннього суб'єктивного зв'язку співучасників, для наявності якого необхідною є взаємна обізнаність не менш як двох співучасників про спільне вчинення злочину. Водночас у минулі роки деякі автори обстоювали можливість одностороннього чи мінімального суб'єктивного зв'язку, при якому співучасник (здебільшого виконавець) може бути не обізнаний щодо участі інших осіб у вчиненні злочину.

Цю думку висловлював О. М. Трайнін. Розглядаючи суб'єктивну сторону співучасті, він писав, що вона «можлива і без попередньої узгодженості співучасників і навіть взагалі без будь-якої узгодженості між ними». Принаймні, зазначав він, необізнаність виконавця не виключає співучасті. На думку О.М. Трайніна, для встановлення співучасті достатньо, щоб «підбурювач чи пособник знав про діяльність виконавця».

Проте чинний КК України12 у ст. 26 визначає співучасть як умисну спільну участь кількох суб'єктів злочину у вчиненні умисного злочину (таке саме за змістом положення закріплено і в ст. 32 КК Російської Федерації13). Зрозуміло, що поява терміна «умисно» перед словом «злочин» пов'язана передусім з бажанням законодавця закріпити вирішене в теорії питання необережної форми вини у співучасті. Цим підкреслюється, що співучасть можлива лише в умисних злочинах. У пояснювальній записці до ст. 26 проекту КК України його автори зазначають, що «співучасть передбачає не тільки спільну умисну участь у злочині, а й умисний характер самого цього злочину»14.

Однак тоді виникає інша проблема, пов'язана з тим, що термін «умисно», поставлений перед терміном «спільно», може розглядатися тільки як такий, що характеризує ознаку спільності, а не сам злочин. Отже, поставивши термін «умисно» перед терміном «злочин», законодавець фактично обмежив практику стосовно тлумачення поняття «спільність». Він визнав співучастю лише такі дії двох чи більше осіб, у яких мала місце взаємна обізнаність співучасників про їх злочинні наміри, тобто двосторонній суб'єктивний зв'язок.

На нашу думку, слід звернути увагу на ту обставину, що і відповідальність, і покарання особи, зокрема й при співучасті, мають індивідуальний характер, тому ознаки співучасті слід встановлювати у діях кожного співучасника, потрібно з'ясовувати, чи діяла конкретна особа умисно спільно з іншою. Якщо це так, то в її діях є всі ознаки співучасті.

Спільність злочинної діяльності передбачає наявність певної психічної спільності, психічного зв'язку між особами, які діють спільно. Нижче, проводячи соціально-психологічний аналіз форм співучасті, розглянемо такі важливі її параметри, як спільність інтересів, єдність мети осіб, які діють спільно, соціально-психологічні механізми, що забезпечують єдину спрямованість у діях групи.



2. Види співучасників


Співучасники в злочині можуть виконувати різні ролі - однорідні або різнорідні функції. У частині 1 ст. 27 вказуються види співучасників, якими, крім виконавця, визнаються організатор, підбурювач і пособник.

Іноді виділяють таку фігуру, як ініціатор злочину. Однак ініціатором злочину, власне кажучи, є підбурювач або організатор. Тому законодавець не пішов по шляху виділення такого співучасника, як ініціатор злочину.

Новий Кримінальний кодекс України принципово залишив незмінною класифікацію співучасників злочину, яка передбачалась КК 1960 р. Як і раніше ними, поряд із виконавцем, визнається організатор, підбурювач (у попередньому КК — підмовник) та пособник (ч. 1 ст. 27 КК).

Однак збереження принципового підходу до визначення видів співучасників не означає, що інститут співучасті у цій частині не зазнав змін. Такі зміни новим КК передбачені. Причому вони стосуються законодавчого описання кожного виду співучасників і у ряді випадків є досить істотними. З огляду на зазначене, а також враховуючи важливість цього питання для практики боротьби із злочинністю, особливо організованою та кримінальне караною корупцією, видається за необхідне детально розглянути положення нового КК щодо співучасників злочину, акцентувавши увагу па новелах кримінального закону, а також деяких особливостях кваліфікації діянь того чи іншого співучасника.

Розглянемо докладно види співучасників.

1. Виконавцем (співвиконавцем) за ч. 2 ст. 27 вважається особа, яка у співучасті з іншими суб'єктами злочину безпосередньо чи шляхом використання інших осіб, що не є суб'єктами злочину, вчинила конкретний злочин.

Звідси випливає, що виконавцем (співвиконавцем) є співучасник, що своїми діями безпосередньо виконав повністю або хоча б частково (у якійсь частині) об'єктивну сторону злочину. Тому, наприклад, при розбої виконавцем злочину є не лише той, хто вилучає майно в потерпілого, але і той, хто в момент вилучення застосовує насильство до жертви. Виконавцем у цьому злочині є і той, хто тільки, наприклад, тримає потерпілого за руки, позбавляючи його можливості пручатися, закриває потерпілому рота, щоб він не покликав на допомогу. Усі ці особи - виконавці розбою, тому що кожний з них виконує якусь частину об'єктивної сторони злочину (розбою). Головне, щоб особа своїми безпосередніми діями виконала діяння, описане в законі (у диспозиції статті Особливої частини КК), або його частину як ознаку об'єктивної сторони конкретного складу злочину.

Без виконавця немає співучасті, тому що тільки він вчиняє задумане, він реалізує, завершує умисел співучасників. І в цьому розумінні виконавець - визначальна, центральна фігура в співучасті.

Далі, із закону видно, що виконавцем визнається й особа, що використовує для вчинення злочину осіб, які не є суб'єктом злочину. У цих випадках має місце посередня винність (інакше її називають посереднє заподіяння чи посереднє виконання). Воно має місце там, де як фактичний (так би мовити, фізичний) виконавець злочину виступає особа, що не є суб'єктом кримінальної відповідальності внаслідок неосудності або недосягнення віку кримінальної відповідальності (наприклад, доросла особа залучає до вчинення крадіжок майна малолітніх).

У таких ситуаціях особа, що фактично вчиняє злочин, не несе кримінальної відповідальності внаслідок її неосудності чи недосягнення віку. Особа, що використовує неосудного або особу, яка не досягла віку кримінальної відповідальності, розглядається як виконавець вчиненого злочину. Тут особа, яка фактично вчинила злочин (тобто неосудний чи малолітній), виступає як своєрідне знаряддя чи засіб вчинення злочину. Посередня винність відповідно до п. 9 ст. 67 розцінюється як обставина, що обтяжує покарання.

2. Організатор (ч. 3 ст. 27) - це особа, яка організувала вчинення злочину або керувала його вчиненням. Організатор посідає особливе місце в співучасті, він ніби стоїть над всіма співучасниками, регулюючи і направляючи всю їх діяльність.

Особа, яка організувала вчинення злочину, - це співучасник, що об'єднує інших співучасників, розподіляє ролі між ними, що намічає план злочину, визначає майбутню жертву чи об'єкти злочину.

Організатором є також особа, яка керувала підготовкою або вчиненням злочину: тут йдеться про головну роль при вчиненні конкретного злочину (особа готується до вчинення конкретного злочину, розпоряджається на місці його вчинення, дає завдання, орієнтує на вчинення яких-небудь конкретних дій, розподіляє обов'язки тощо).

Крім того, організатором визнається особа, що створила організовану групу чи злочинну організацію або керувала ними. Причому вона може очолювати одну злочинну групу чи навіть керувати об'єднанням із двох або більше груп. Створення і керівництво групою може виражатися у розробці самої стратегії майбутньої злочинної діяльності (як правило, при наявності великих організованих злочинних груп, коли має місце своєрідне ідейне обґрунтування організованої злочинної діяльності), а також у встановленні контакту з іншими злочинними групами.

Організатором вважається також особа, що забезпечує фінансування злочинної діяльності організованої групи чи злочинної організації (наприклад, здійснює фінансування послуг охоронців, технічного персоналу, а також фінансує виробництво або транспортування заборонених предметів - наркотиків, фальсифікованих спиртних напоїв тощо).

Нарешті, організатором визнається особа, що організувала приховування злочинної діяльності організованої групи чи злочинної Організації (це, наприклад, випадок, так званого "укриття" такої групи з боку працівника правоохоронного органу, організація "схованок" зброї злочинних груп тощо).

З об'єктивної сторони організаторська діяльність повинна відповідати вимогам спільності. І з цього погляду дії організатора завжди причинно пов'язані з тим злочином чи злочинами, що вчиняє виконавець (співвиконавець).

З суб'єктивної сторони умислом організатора охоплюється той злочин, що повинен вчинити виконавець (виконавці). Організатор бажає вчинення цього злочину і направляє свою діяльність на організацію його вчинення. У великих організованих групах, що характеризуються ієрархією і різноманітними зв'язками, організатор навіть може не знати конкретного виконавця (співвиконавця), але його умислом охоплюється вчинення певних злочинів, що входять до плану відповідної злочинної групи. Він не тільки передбачає, що в результаті його організаторських дій будуть вчинені або вчиняються відповідні злочини, але й бажає цього.

3. Підбурювач (ч. 4 ст. 27). Підбурювачем вважається особа, яка схилила іншого співучасника до вчинення злочину. Що означають слова закону "схилила до вчинення злочину"? Це значить, що підбурювач - це особа, яка викликала у виконавця або в інших співучасників рішучість, бажання вчинити злочин, тобто умисел на вчинення злочину.

З об'єктивної сторони саме тим, що підбурювач викликає бажання вчинити злочин, він і ставить свої дії в причинний зв'язок з тим злочином, що буде вчинений виконавцем. У цьому виражається спільність діяння підбурювача з іншими співучасниками.

З суб'єктивної сторони підбурювач має прямий умисел на вчинення виконавцем певного, конкретного злочину. Підбурювання можливе лише на вчинення конкретного злочину. Не підбурювання взагалі, а підбурювання до вчинення певного злочину (крадіжки, вбивства, зґвалтування).

Які ж способи підбурювання? Закон дає орієнтовний їх перелік. Воно може виражатися в різних формах. Це можуть бути умовляння, підкуп, погрози, примус або інші подібні дії - наприклад, вказівки, наказ тощо. Це такі способи, за допомогою яких підбурювач породжує в інших співучасників (найчастіше у виконавця) бажання, рішучість вчинити злочин. Важливо, що ці способи породжують у співучасників бажання, рішучість вчинити злочин, але цілком не пригнічують волю підбурюваного. Остаточне рішення вчинити злочин залишається за тим, кого підбурюють, хоча бажання вчинити злочин породжує в ньому саме підбурювач.

4. Пособник (ч. 5 ст. 27). Пособником визнається особа, яка порадами, вказівками, наданням засобів чи знарядь або усуненням перешкод сприяла вчиненню злочину іншими співучасниками, а також особа, яка заздалегідь обіцяла переховати злочинця, знаряддя чи засоби вчинення злочину, сліди злочину чи предмети, здобуті злочинним шляхом, придбати чи збути такі предмети, або іншим чином сприяти приховуванню злочину.

Що має на увазі закон, говорячи про те, що особа сприяла вчиненню злочину? Ці слова закону означають, що пособник зміцнює своїми діями або бездіяльністю бажання, рішучість у виконавця або інших співучасників на вчинення злочину. Пособник не викликає своїми діями такої рішучості (на відміну від підбурювача), вона (ця рішучість) вже має місце незалежно від пособника, він (пособник) лише зміцнює таку рішучість.

З об'єктивної сторони спільність у поведінці пособника виявляється в тому, що, укріплюючи своїми діями або бездіяльністю рішучість вчинити злочин, він ставить свою діяльність у причинний зв'язок з тим злочином, який вчиняється виконавцем.

З суб'єктивної сторони пособник обов'язково повинен бути поінформований про злочинні наміри співучасників (у всякому разі про злочинні наміри виконавця). Тим самим він передбачає, що злочин, саме конкретний злочин, буде вчинений і бажає цього або свідомо припускає його вчинення.

Ці ознаки обумовлюють відповідальність пособника. Причому ще раз підкреслимо, що пособництво також можливе лише щодо певного конкретного злочину (крадіжки, зґвалтування, вбивства).15

У частині 5 ст. 27 законодавець не тільки дає загальну характеристику пособництва, але й перелічує види пособництва.

З цього погляду всі пособницькі дії поділяються на два види:

а) пособництво фізичне, описане в законі словами: наданням засобів чи знарядь або усуненням перешкод або іншим чином виражене сприяти приховуванню злочину;

б) пособництво інтелектуальне полягає у наданні порад, вказівок, а також у заздалегідь обіцяному приховуванні злочинця, засобів чи знарядь вчинення злочину, слідів злочину або предметів, здобутих злочинним шляхом, або у придбані чи збуті таких предметів.

Фізичне пособництво:

надання засобів чи знарядь виявляється в тому, що пособник передає в розпорядження виконавця чи інших співучасників різні предмети матеріального світу, що забезпечують досягнення співучасниками їх злочинних намірів. Так, пособник може надати знаряддя злому, відмички, зброю, транспорт, кошти тощо і тим самим сприяє вчиненню злочину;

усунення перешкод вчиненню злочину полягає в усуненні перешкод, що заважають реалізації злочинних намірів співучасників. Так, пособник може для полегшення вчинення крадіжки отруїти чи приручити собаку, що охороняє склад; він може стояти на "варті", охороняючи місце вчинення злочину, де орудують виконавець (співвиконавець); перерізати проводи телефонного зв'язку, позбавивши тим самим потерпілого можливості покликати на допомогу; викликати хазяїна будинку і відвернути його увагу для того, щоб його спільники в цей час вчинили крадіжку; залишити відкритими двері сховища або заздалегідь відключити або, навпаки, не включити сигналізацію, сприяючи тим самим викраденню, тощо.

Усунення перешкод - поняття складне, воно охоплює і підшукування співучасників, що полегшує надалі вчинення злочину, наприклад, пособник залучає до участі у злочині інших осіб.

Крім того, фізичне пособництво може полягати в сприянні приховуванню злочину. У зв'язку з цим вкажемо на випадки виконання в злочинній групі функцій охоронця, а також осіб, що тримають кошти, здобуті злочинним шляхом (так званий "общак"). Коли охоронець, наприклад, супроводжує співучасників, що йдуть на вчинення злочину, він, охороняючи їх, тим самим усуває перешкоди для вчинення задуманого, сприяє злочину. Якщо ж він здійснює охорону співучасників у період між вчинюваними злочинами, він сприяє тим самим приховуванню злочинців.

Те ж слід сказати про осіб, що утримують "общак". Якщо такий власник, наприклад, надає грошові кошти для вчинення злочину, наприклад, для дачі хабарів, для придбання зброї чи транспортних засобів, він виконує функції фізичного пособника. У всіх інших випадках, лише тримаючи "общак", він виконує ті ж функції, але лише іншим способом - шляхом приховування злочинної каси. В організованих групах є і технічний персонал, що обслуговує учасників цих груп. Якщо особи технічного персоналу безпосередньо не брали участі у підготовці чи вчиненні злочинів організованою групою, вони не можуть бути визнані співучасниками злочину. Кухарі, пралі, перукарі та інші особи, якщо вони нічим не сприяли вчиненню злочинів, за правилами ст. 27 відповідальності не несуть. Це не означає, що вони взагалі тим самим уникають відповідальності. Вони можуть бути притягнуті до відповідальності за заздалегідь не обіцяне приховування злочинів.

Інтелектуальне пособництво:

надання порад, вказівок виражається в тому, що пособник може, наприклад, пояснити, як краще проникнути у приміщення для вчинення крадіжки, або порекомендувати, як можна втягнути у вчинення злочину інших осіб, яким шляхом слідувати після вчинення злочину, щоб уникнути затримання, як подолати з найменшими втратами опір потерпілого тощо;
заздалегідь обіцяне приховування злочинця, засобів і знарядь вчинення злочину, слідів злочину або предметів, здобутих злочинним шляхом. Всі ці види приховування в теорії і практиці охоплюються одним поняттям - заздалегідь обіцяне приховування злочинів. Пособництво, що виявляється у заздалегідь обіцяному приховуванні злочину, має місце з моменту дачі приховувачем обіцянки приховати злочин, незалежно від того, чи мало місце потім, після вчинення злочину, таке приховування. Заздалегідь пообіцявши таке приховування, пособник поставив свої дії в причинний зв'язок з діями, що потім учинить виконавець.

Розглянемо види приховування злочинів:

приховування злочинця полягає в тому, що приховувач обіцяє приховати особу, яка вчинила злочин, наприклад, приховати її у себе в сараї, надати їй тимчасове житло. Приховування злочинця може виражатися у наданні йому підроблених документів, що змінюють його ім'я і прізвище, у зміні його зовнішності, навіть шляхом пластичної операції тощо;

приховування знарядь і засобів вчинення злочину може полягати в приховуванні в спеціальному сховищі вогнепальної зброї, викраденої виконавцем, у знищенні, наприклад, верстата, на якому друкувалися фальшиві гроші;

приховування слідів злочину може полягати, наприклад, у похованні трупа потерпілого, спаленні одягу злочинця, замиванні на ньому слідів крові, знищенні підроблених документів тощо;

приховування предметів, здобутих злочинним шляхом, -це, наприклад, приховування речей, здобутих шляхом крадіжки, зберігання коштів, отриманих внаслідок вчинення співучасниками злочину, та ін.;

заздалегідь обіцяне придбання і збут майна, здобутого злочинним шляхом, полягає у купуванні (обміні), отриманні як застави майна, здобутого, наприклад, внаслідок крадіжки або розбою, а також у продажу або іншому збуті такого майна.16

При аналізі інтелектуального пособництва виникає питання, чим же воно відрізняється від підбурювання? Адже і при підбурюванні, і при пособництві можливе надання порад і вказівок.

Слід виходити з того, що при підбурюванні шляхом надання порад, вказівок у виконавця виникає рішучість вчинити злочин, а при інтелектуальному пособництві ця рішучість вже має місце, вона лише зміцнюється тими порадами, вказівками, що дає пособник. Нарешті, завершуючи аналіз видів співучасників, слід звернути увагу також і на те, що в реальному житті, у судовій практиці цілком можливе об'єднання, збіг у діяльності співучасника відразу декількох ролей. Наприклад, особа може бути одночасно і виконавцем і організатором злочину, вона може бути підбурювачем і пособником і т.п. Сполучення декількох ролей у поведінці одного співучасника враховується судом при призначенні покарання.



3. Відповідальність співучасників


Сформулюємо кілька тез щодо кваліфікації дій співучасників та їх покарання.

1) Відповідальність співучасників, які діють в організованій групі або злочинній організації, визначається в такий спосіб:

а) організатор злочину підлягає відповідальності за всі злочини, вчинені будь-яким співучасником цієї групи, за умови, якщо вони (ці злочини) охоплювалися умислом організатора (ч. 1 ст. 30);

б) інші співучасники (учасники групи) підлягають відповідальності за злочини, у підготовці чи вчиненні яких вони брали участь, Незалежно від тієї ролі, що виконував у злочині кожний з них (ч. 2 ст. 30);

в) дії всіх цих співучасників кваліфікуються за тією статтею Особливої частини КК, яка передбачає відповідальність за вчинення даного злочину злочинною організацією чи організованою групою (наприклад, всі учасники банди, незалежно від тієї ролі, яку вони виконували в злочині, несуть відповідальність безпосередньо за ст. 257; всі учасники організованої групи, що вчинила вимагання, - за ч. 4 ст. 189).

2) При простій співучасті, тобто співвиконавстві, всі співучасники несуть відповідальність за тією статтею Особливої частини КК, яка передбачає вчинений ними злочин (ч. 1 ст. 29).

3) При співучасті з розподілом ролей питання про відповідальність вирішується так:

а) виконавець (співвиконавці) відповідають за тією статтею Особливої частини КК, яка передбачає відповідальність за вчинений ними злочин (ч. 1 ст. 29);

б) всі інші співучасники (організатори, підбурювачі, пособники) відповідають за той злочин, що вчинив виконавець (співвиконавці);

в) дії всіх співучасників у зв'язку з цим, за винятком виконавця (виконавців), кваліфікуються за тією статтею Особливої частини КК, за якою кваліфіковані дії виконавця, але з обов'язковим посиланням на відповідну частину ст. 27. Так, пособник вбивства відповідає за ч. 5 ст. 27 і ч. 1 ст. 115.
Отже, кваліфікація діяння співучасників у принципі завжди визначається діями виконавця, за винятком деяких випадків, про що мова йтиме далі.

2. При вирішенні питання про відповідальність співучасників виникає проблема щодо ставлення їм у вину об'єктивних і суб'єктивних ознак злочину, які характеризують підвищену або, навпаки, знижену відповідальність виконавця. Питання ці вирішені в ч. 3 ст. 29.

Тут слід виходити з такого:

1) Об'єктивні обставини (обставини, що характеризують об'єктивну сторону складу і впливають на кваліфікацію злочину), вчиненого виконавцем злочину (наприклад, спосіб вчинення), можуть бути поставлені у вину іншим співучасникам лише за умови, що вони заздалегідь знали про ці обставини, були поінформовані про них. Якщо ж співучасники не були поінформовані про наявність цих обставин (не усвідомлювали їх існування), вони за них відповідальності не несуть і ці обставини не можуть визначати кваліфікацію діянь співучасників (наприклад, виконавець вчинив вбивство з особливою жорстокістю, а інші співучасники про це не знали - виконавець відповідає за п. 4 ч. 2 ст. 115, а інші співучасники - за ст. 27 і ч. 1 ст. 115). У цих випадках, як видно, дії співучасників кваліфікуються за різними статтями КК, хоча вони і вчинили один злочин - вбивство.

2) Суб'єктивні ознаки, які визначають кваліфікацію злочину, вчиненого виконавцем (наприклад, мотив), можуть бути поставлені у вину іншим співучасникам також за умови, що вони заздалегідь знали про них, були поінформовані про їх наявність. Якщо ж ці ознаки їм заздалегідь не були відомі, співучасники не були поінформовані про них, ці обставини (суб'єктивні ознаки) поставлені їм у вину не можуть бути. Так, якщо підбурювач умовив виконавця вбити потерпілого з помсти, а виконавець, давши на це згоду, вбиває жертву, переслідуючи корисливу мету, то такий виконавець відповідає за п. 6 ч. 2 ст. 115 (вбивство з користі), а підбурювач, що не знав про корисливі мотиви, якими керувався виконавець, - за ч. 4 ст. 27 і ч. 1 ст. 115. Якщо ж підбурювачу було відомо про такі мотиви виконавця, то він буде нести відповідальність за ч. 4 ст. 27 і п. 6 ч. 2 ст. 115.

3) Обставини, що посилюють або пом'якшують відповідальність, але характеризують лише особу співучасника, навіть якщо інші співучасники знали про їх наявність, ставляться у вину лише тому співучаснику, на боці якого вони мають місце. Інакше кажучи, "особисті" обставини (наприклад, повторність, рецидив) не можуть впливати на відповідальність інших співучасників. Якщо, скажімо, пособник сприяє особі, яка раніше була засуджена за вбивство, у вчиненні нового вбивства, то незалежно від того, знав пособник про це чи ні, ця кваліфікуюча обставина йому у вину в будь-якому випадку не може ставитися, вона характеризує лише особу виконавця. У цій ситуації виконавець відповідає за п. 13 ч. 2 ст. 115 (вбивство, вчинене повторно), а пособник за ч. 5 ст. 27 і ч. 1 ст. 115. Або, наприклад, коли мати в процесі пологів вбиває свою дитину, то її дії, враховуючи стан, в якому вона перебувала, кваліфікуються за ст. 117 (дітовбивство), як вбивство при пом'якшуючих обставинах, а будь-який співучасник цього вбивства буде відповідати за статтями 27 і 115, тобто за більш тяжке вбивство, тому що особисті ознаки, що пом'якшують відповідальність матері немовляти, не можуть впливати на відповідальність інших співучасників.17

Крім розглянутих загальних питань виникають так звані спеціальні питання відповідальності за співучасть.

  1. Співучасть у злочинах із спеціальним суб'єктом.

  2. Провокація злочину.

  3. Ексцес виконавця.

  4. Безнаслідкова співучасть.

  5. Невдале підбурювання або пособництво.

  6. Добровільна відмова співучасників.

  7. Співучасть у злочинах із спеціальним суб'єктом.

Насамперед, зазначимо, що згідно з ч. 2 ст. 18 КК18 спеціальний суб'єкт злочину має місце там, де злочин може вчинити лише певна особа. Таким чином, спеціальний суб'єкт - це суб'єкт злочину, який крім загальних ознак (осудності й віку) наділений ще і додатковими ознаками, що і визначають його відповідальність за відповідною статтею КК (наприклад, службова особа, військовослужбовець тощо). Характерною ознакою злочину із спеціальним суб'єктом є те, що їх можуть вчинити лише особи, наділені ознаками спеціального суб'єкта. Виникає питання, чи можлива співучасть у таких злочинах осіб, які не мають ознак спеціального суб'єкта? Чи можуть ці особи відповідати за ті злочини, суб'єкт вчинення яких є спеціальним?

У статтях КК про співучасть немає прямої заборони позитивно вирішувати це питання. У КК не говориться, що співучасть у злочинах зі спеціальним суб'єктом неможлива. Більше того, це питання прямо вирішене стосовно злочинів проти встановленого порядку несення військової служби (військові злочини). Так, у ч. 3 ст. 401 вказується, що співучасть у військових злочинах осіб, не згаданих у цій статті (тобто не військовослужбовців), тягне за собою відповідальність за відповідними статтями цього розділу, тобто розділу Особливої частини КК про військові злочини (розділ XIX Особливої частини КК).19

Очевидно, що й в інших злочинах із спеціальним суб'єктом, особи, які не є спеціальними суб'єктами, можуть виступати як співучасники злочину. Інакше кажучи, виконавцем цих злочинів може бути тільки спеціальний суб'єкт, а як організатор, підбурювач, пособник можуть виступати й інші особи, не наділені ознаками спеціального суб'єкта. Щоправда, іноді об'єктивна сторона деяких злочинів описується в законі (диспозиції) так, що вона не виключає як співвиконавців (субсидіарних суб'єктів) і осіб, які не є спеціальними суб'єктами. З цих положень можна сформулювати кілька висновків:

а) суб'єктом злочину з спеціальним суб'єктом може бути лише особа, якій властиві ознаки спеціального суб'єкта (наприклад, суб'єкт отримання хабара - це тільки службова особа, ознаки якої описані в примітках до статей 364 та 368);

б) звідси випливає, що виконавцем злочину з спеціальним суб'єктом може бути тільки цей спеціальний суб'єкт;

в) спираючись на висловлені вище положення, слід визнати можливість співучасті осіб, що не є спеціальними суб'єктами, у злочинах з спеціальним суб'єктом;

г) у таких випадках особи, що не мають ознак спеціального суб'єкта, можуть виступати як організатори, підбурювачі, пособники того злочину, виконавцем якого є спеціальний суб'єкт;

ґ) тому ці співучасники несуть відповідальність за тією статтею КК, що передбачає злочин, вчинений виконавцем - спеціальним суб'єктом. Наприклад, приватна особа, що організувала давання-одержання хабара, несе відповідальність за ч. 4 ст. 27 і за відповідною частиною ст. 368;

д) якщо ж злочин із спеціальним суб'єктом характеризується тим, що частина його об'єктивної сторони може бути виконана особою, яка не є спеціальним суб'єктом, останній підлягає відповідальності як співвиконавець (наприклад, жінка, яка за допомогою фізичного насильства або погроз сприяє ґвалтівнику у вчиненні зґвалтування, несе відповідальність як співвиконавець злочину, передбаченого ст. 152).

2. Провокація злочину. Провокацією злочину визнається ситуація, коли особа підбурює (провокує) виконавця або інших співучасників на вчинення злочину з метою його подальшого викриття.

Так, у судовій практиці була справа, коли сторож підсобного господарства підмовив двох робітниць вчинити крадіжку з поля зібраної напередодні кукурудзи. Коли жінки під'їхали до поля і стали вантажити мішки з кукурудзою, він підняв стрілянину і затримав їх за допомогою інших сторожів. Як було встановлено, сторож хотів показати начальству свою старанність і зовсім не мав наміру брати участь у крадіжці кукурудзи. Він діяв з метою подальшого викриття виконавців.

Нагадаємо, що мотиви у співучасників одного й того ж злочину Можуть бути різними - кожний з них може керуватися різними спонуканнями і це не виключає їх співучасті в цьому злочині. Отже, провокація злочину розглядається як співучасть у спровокованому злочині, оскільки різниця в мотивах у провокатора та інших співучасників не має значення для притягнення їх до відповідальності. Тому в нашому прикладі сторож несе відповідальність за співучасть (підбурювання) у вчиненні крадіжки кукурудзи. У статті 370 встановлена спеціальна відповідальність за провокацію хабара.

3. Ексцес виконавця. Щоб співучасник був притягнутий до відповідальності за злочин, вчинений виконавцем, він, як вже зазначалося, має бути обізнаний про злочинні наміри виконавця. Між співучасниками повинна мати місце змова на вчинення конкретного злочину. Але на практиці зустрічаються випадки, коли окремі співучасники виходять за межі цієї змови. Наприклад, пособник і підбурювач просили виконавця побити потерпілого, виконавець же вбив жертву. У такому разі і говорять про ексцес (вихід за межі задуманого) виконавця.

Ексцес виконавця має місце там, де виконавцем вчинені такі злочинні дії, що не охоплювалися ні прямим, ні непрямим умислом інших співучасників. Ним вчинені дії, які виходять за межі угоди, що відбулася між ними. Таким чином, ексцес виконавця має місце там, де інші співучасники не передбачали, не бажали і не допускали вчинення тих злочинних дій, що вчинив виконавець.

Розрізняють два види ексцесу: кількісний і якісний. Ця різниця має певне практичне значення, оскільки впливає на кваліфікацію, зокрема, на кваліфікацію дії виконавця.

Кількісний ексцес має місце там, де виконавець, почавши вчиняти злочин, що був задуманий співучасниками, вчиняє дії однорідного характеру, але більш тяжкі. Тут задуманий співучасниками злочин ніби "переростає" у більш тяжкий. Наприклад, співучасники домовилися вчинити крадіжку, а виконавець змушений був застосувати насильство при вилученні майна, тому що зненацька застав у квартирі потерпілого, і тим самим вчинив вже не крадіжку, а грабіж чи розбій.

У цих випадках виконавець несе відповідальність за більш тяжкий злочин, що він вчинив. У нашому випадку виконавець буде нести відповідальність, скажімо, за розбій (внаслідок застосованого ним насильства з метою заволодіння майном крадіжка "переросла" у розбій), тобто за ст. 187, інші співучасники будуть відповідати за співучасть у крадіжці, тобто за ст. 185 (з посиланням у разі необхідності на відповідну частину ст. 27).

Якісний ексцес має місце там, де виконавець вчиняє неоднорідний, зовсім інший, ніж був задуманий співучасниками, злочин на додаток до того, що було погоджено із співучасниками. При такому ексцесі виконавець відповідає за правилами реальної сукупності злочинів: за задуманий і вчинений за угодою з співучасниками злочин і за той, що був наслідком його ексцесу. Наприклад, співучасники задумали вчинити крадіжку. Виконавець, увійшовши до квартири, застав там її хазяйку і, застосувавши фізичне насильство, зґвалтував її, а потім, скориставшись тим, що потерпіла втратила свідомість, викрав майно. У цьому випадку виконавець вчинив два злочини - (крадіжку і зґвалтування), співучасники ж несуть відповідальність тільки за крадіжку.

Таким чином, співучасники як при кількісному, так і при якісному ексцесі виконавця за ексцес відповідальності не несуть (оскільки цей злочин не охоплювався їх умислом). Вони відповідають лише в межах змови, що відбулася між ними, тобто за той злочин, що ними спільно було задуманий. У частині 5 ст. 29 зазначено, що співучасники не підлягають кримінальній відповідальності за діяння, вчинене виконавцем, якщо воно не охоплювалося їх умислом.

Іноді поняття ексцесу виконавця намагаються підмінити більш широким поняттям - ексцес співучасника, вважаючи, що "автором" ексцесу може бути не лише виконавець злочину, але й будь-який інший співучасник. При цьому, однак, не враховується, що стосовно ексцесу (до того злочину, що саме і складає зміст ексцесу) будь-який співучасник є виконавцем, оскільки саме він вчиняє дії, що утворюють об'єктивну сторону злочину, який є наслідком ексцесу. Тому правильно говорити не про ексцес співучасника, а про ексцес виконавця.

4. Безнаслідкова співучасть має місце там, де виконавцю не вдалося вчинити закінчений злочин і він вчинив лише готування або замах, на яких його злочинна діяльність була припинена (перервана). У таких ситуаціях виконавець несе відповідальність за готування до злочину або замах на злочин. Інші ж співучасники відповідають за співучасть у готуванні до злочину або за співучасть у замаху на злочин, залежно від того, на якій з цих стадій була припинена (перервана) злочинна діяльність виконавця. Уявімо собі, що виконавець повинен був підпалити будівлю і знищити її, однак був затриманий на місці злочину, коли намагався підпалити. Його дії (замах на підпал) кваліфікуються за ч. 1 ст. 15 і ч. 2 ст. 194, а дії інших співучасників - за відповідною частиною ст. 27, ч. 1 ст. 15 і ч. 2 ст. 194. Або, наприклад, виконавці, що входять в організовану групу для вчинення вимагання, були затримані. Встановлено, що певний громадянин, що не входить до групи, заздалегідь обіцяв їм надати автомашину, щоб після вчинення злочину вони зникли з міста. Дії виконавців, що створили організовану групу, утворюють собою готування до злочину (створення умов для вчинення вимагання, в нашому випадку) і повинні кваліфікуватися за ч. 1 ст. 14 і ч. 4 ст. 192 (готування до вимагання організованою групою). Пособник несе відповідальність за ч. 5 ст. 27, ч. 1 ст. 14 і ч. 4 ст. 189 (пособництво в готуванні до вимагання організованою групою).

У частині 4 ст. 29 в зв'язку з цим встановлено, що у разі вчинення виконавцем незакінченого злочину інші співучасники підлягають відповідальності за співучасть у незакінченому злочині (тобто готуванні або замаху на злочин).

5. Невдале підбурювання або пособництво має місце там, де можливий (передбачуваний, потенційний) виконавець відхиляє пропозицію вчинити злочин (брати участь у вчиненні злочину), що може виходити від підбурювача, пособника чи навіть організатора. Наприклад, підбурювач умовляє виконавця вчинити вбивство, обіцяючи за це грошову винагороду. Однак виконавець відхиляє цю пропозицію підбурювача, не погоджується з ним, хоча б тому, що боїться викриття і можливого покарання.

У таких випадках відсутня змова, яка є обов'язковою ознакою співучасті, тут немає змови на спільне вчинення злочину, вона не відбулася, тому що пропозиція брати участь у злочині не була прийнята (була відхилена) виконавцем. Внаслідок цього тут не може бути і мови про співучасть. Тому відповідальність за правилами про співучасть тут виключається, ст. 27 застосована не може бути. Але як же вирішується в цих випадках питання про відповідальність? У таких ситуаціях потенційний (передбачуваний) виконавець кримінальної відповідальності не несе, а інші співучасники відповідають за готування до злочину, який вони бажали вчинити, - тобто за ч. 1 ст. 14 і відповідною статтею Особливої частини КК, оскільки їх діяльність з підшукування співучасників є не що інше, як готування до злочину, прямо зазначене у цій статті КК. У нашому прикладі підбурювач буде нести відповідальність за готування до вбивства.

6. Добровільна відмова співучасників. У статті 31 КК регулюється питання про добровільну відмову співучасників. Причому самого визначення добровільної відмови співучасників закон не дає, відсилаючи до ст. 17, в якій визначається загальне поняття добровільної відмови.

Це означає, що при добровільній відмові співучасників злочин не повинен бути доведений до кінця при усвідомленні винним фактичної можливості завершити злочин, закінчити його.

Однак при співучасті діє не одна, а декілька осіб, причому дії їх опосередковані свідомою поведінкою виконавця злочину. Відповідно тут застосовуються такі положення:

1) Добровільна відмова виконавця розглядається за правилами ст. 17 і не має особливостей порівняно з добровільною відмовою особи, яка діє індивідуально.

2) Інші співучасники при добровільній відмові виконавця несуть відповідальність за готування до злочину або замах на злочин, залежно від того, на якій з цих стадій добровільно відмовився від доведення злочину до кінця виконавець (ч. 1 ст. 31). На практиці мав місце такий випадок. Троє співучасників домовилися вчинити підпал будівлі з помсти до його власника. Підбурювач умовив виконавця вчинити цей підпал, а пособник приготував і дав виконавцю бензин та інші предмети, необхідні для підпалу. Виконавець, з'явившись на місце злочину, пристосував все необхідне для підпалу, навіть запалив полум'я, але, усвідомлюючи повну можливість вчинити задумане, підпалювати будівлю не став, полум'я загасив, тому що злякався відповідальності. У цій ситуації виконавець відповідальності не несе відповідно до ст. 17, а підбурювач і пособник від відповідальності не звільняються. Вони винні в замаху на підпал, тому що дії виконавця були доведені до цієї стаді. Кваліфікація дій цих співучасників настає за ч. 1 ст. 15 і ч. 2 ст. 194.

3) Складним є питання про добровільну відмову співвиконавця. Частина 1 ст. 31 відсилає в таких випадках до ст. 17, що означає - добровільна відмова співвиконавця може виявлятися в дії (бездіяльності), внаслідок яких запобігається завершення злочину іншими співвиконавцями:

а) передусім, така відмова можлива на стадії готування до злочину і незакінченого замаху. Вона може бути виражена в активних діях співвиконавця - вмовив інших виконавців не вчиняти злочин, повідомив міліцію і завдяки цьому співучасники були затримані, попередив жертву і вона змогла сховатися тощо. Але добровільна відмова тут можлива і шляхом бездіяльності, коли співвиконавець, добровільно відмовившись від продовження злочину, переконаний, що внаслідок його бездіяльності інші виконавці не зможуть довести злочин до кінця. Наприклад, співвиконавець, у якого були відмички чи знаряддя злому, боячись відповідальності, не йде на місце вчинення злочину, тому інші виконавці не можуть вчинити крадіжки; або, з'явившись на місце вчинення крадіжки, виконавець відмовляється відключити сигналізацію, тому інші виконавці вчинити злочин не можуть. Якщо ж виконавці вчинять злочин яким-небудь іншим способом, то виконавець, який добровільно відмовився, все одно відповідальності не несе, тому що відсутні як причинний, так і винний зв'язок з вчиненим іншими виконавцями злочином. При добровільній відмові одного з співвиконавців інші співвиконавці несуть відповідальність за готування чи замах на злочин залежно від стадії, на якій мала місце добровільна відмова;

б) можлива добровільна відмова співвиконавця і при закінченому замаху, коли він сам або за допомогою інших запобігає настанню наслідку злочину. У практиці мав місце випадок, коли два виконавці, вирішивши вбити з помсти потерпілого, зіштовхнули його з моста в річку і втекли з місця події. Один з них, почувши, що жертва просить про допомогу, повернувся і, витягши потерпілого з води, врятував йому життя. Цей співвиконавець запобіг смерті жертви, активно втрутився у розвиток причинного зв'язку, внаслідок чого не настала смерть. У цьому випадку у нього є добровільна відмова, і відповідальності за замах на вбивство цей співвиконавець не підлягає. Інший же співвиконавець буде відповідати за замах на вбивство.

4) Організатор, підбурювач і пособник звільняються від кримінальної відповідальності в зв'язку з наявністю добровільної відмови лише тоді, коли вони своїми діями (як правило, активними) попередять вчинення злочину виконавцем (наприклад, обеззброять його, попередять потерпілого, передадуть виконавця в органи влади тощо). Крім того, добровільна відмова співучасників має місце і тоді, коли вони своєчасно повідомлять відповідні органи державної влади (міліції, СБУ, прокуратурі та ін.) про те, що готується або вчиняється злочин. Причому в цьому разі добровільна відмова не виключається і тоді, коли органам влади чомусь не вдалося запобігти злочину. Відмова пособника може виразитися й у пасивних діях. Наприклад, він не надав знаряддя чи засоби вчинення злочину, не усунув перешкоди до вчинення злочину (не відключив сигналізацію), внаслідок чого злочин виконавцем не було вчинено (ч. 2 ст. 31).

У разі добровільної відмови кого-небудь з співучасників - виконавець та інші співучасники несуть відповідальність за готування чи замах на злочин залежно від того, на якій стадії їх діяльність була припинена (ч. 3 ст. 31).

5) Якщо ж співучасник намагався запобігти злочину, який він повинен був вчинити, але це йому не вдалося (виконавець все-таки довів злочин до кінця), то такі дії співучасника розглядаються як діяльне каяття й оцінюються як обставина, яка пом'якшує покарання.



4. Форми співучасті у злочині


4.1 Основні визначення форм співучасті


Форма співучасті – це зовнішня сторона, що розрізняється по способу об’єднання діянь двох і більше осіб в єдине посягання, тобто по способу взаємодії винних. Формою співучасті визнається зовнішній прояв злочинної діяльності двох і більше осіб. Розподіл співучасті за Формою має значення не тільки для розуміння його зовнішнього образу, але я для вивчення внутрішніх якостей, для всіх елементів співучасті. Встановлення форми співучасті необхідне для правильної кваліфікації спільних посягань і для визначення меж відповідальності кожного із співучасників.

Форми співучасті розрізняють:

1) за об'єктивною ознакою - проста і складна співучасть,

2) за суб'єктивною ознакою - співучасть без попередньої змови, співучасть з попередньою змовою, злочинна організація.

Проста форма - це форма співучасті, при якій всі спільно діючі особи безпосередньо виконують об’єктивну сторону злочину. Вона розділяється на: співвиконавство без попереднього порозуміння та співвиконавство з попереднім порозумінням.

Співвиконавство без попереднього порозуміння передбачає відчуженість між учасниками злочину попереднього заговору. Воно, як правило, дістає вияв у приєднанні однієї особи до вже розпочатої іншими особами злочинної діяльності.

Спів виконавство з попереднім порозумінням буде мати місце в тих випадках, коли між всіма учасниками злочину мав місце зговір про спільне вчинення злочину до його початку. При цьому між співучасниками такого злочину може мати місце і розподіл ролей. Важливо встановити, що всі учасники злочину до моменту його вчинення дали згоду на виконання будь-якої відведеної кожному з них ролі для досягнення спільної злочинної мети.

Отже при простій формі співучасті кожен з співучасників є виконавцем злочину.

Складна форма співучасті. Співучасть з розподілом ролей, має місце тоді, коли один співучасник безпосередньо скоює злочин /виконавець/, інші сприяють йому. Характер сприяння може бути різним, тому розрізняють організаторів, підмовників і посібників. Особливість співучасті організаторів підмовників та посібників в тому, що вони безпосередньо не виконують тих дій, які створюють об'єктивну сторону злочину. Співучасть з розподілом ролей звичайно за попереднім змовленням. Взаємодія винних тут більш трвала, чим при співвиконавстві, хоч і дія даної форми в типовими випадки короткочасного зв'язку. Для наявності цієї форми співучасті необхідне усвідомлення кожним учасником того, то він бере участь у спільній злочинній діяльності. У складній співучасті відповідальність співучасників залежить від відповідальності виконавця (так звана акцесорність).

Співучасть без посередньої змови. Найпростішою і небезпечною формою співучасті є співучасть без попередньої змови, коли узгодженість злочинної діяльності співучасників або незначна, або відсутня. Суб’єктивний зв'язок між ними мінімальний і обмежується знанням одного співучасників про приєднання злочинної діяльності Іншого, що звичайно встановлюється чи в момент початку скоєння злочину чи навіть в процесі його скоєння. Все це не дає можливості співучасникам узгодити свої дії заздалегіть продумати все необхідне, а також прийняти міри до схову слідів злочину. Тому співучасть без попередньої змови частіше всього суттєво не підвищує суспільну небезпеку всього скоєного вцілому. Тільки в деяких випадках в силу певних обставин, місця скоєння злочину, і тд. наявність співучасті без попередньої умови підвищує суспільну небезпеку скоєного, В цих випадках дана форма співучасті, що звичайно іменується групою передбачається в Особливій частині КК в якості кваліфікуючої ознаки відповідних злочинів.

Ознаки:

а/ наявність двох і більше осіб;

б/ участь кожного з них у виконанні дій, охоплюють ознаки об'єктивної сторони складу злочину;

в/ виконання злочину об'єднаними зусиллями - спільно;

г/ наявність умислу кожного з співучасників на спільне скоєння злочину;

д/ узгодженість дій учасників злочину двостороннім зв'язком, що відображає їх взаємну усвідомленість про спільне скоєння злочину.

Отже, співучасть без попередньої змови має місце там і тоді, де і коли діяльність одного співучасника приєднується до діяльності інших в процесі виконання злочину, коли він вже почався, але ще до його закінчення.

Співучасть з попередньою змовою. Намір вчинити злочин виникає передчасно, як і змова. Отже, співучасть з попереднім змовленням мов місце тоді, коли декілька осіб домовляються про спільну діяльність до скоєння злочину. За своїм характером попередня змова може бути різноманітною, може зупинятись тільки на окремих моментах скоєння злочину, не створюючи чисельних зв'язків між співучасниками і не узгоджуючи вцілому їх діяльність. Але змова може бути і суттєвою наприклад, в розкраданні майна в особливо великих розмірах.

Змова може бути про:

  • час, місце чи способи вчинення злочину;

  • про розподіл ролей;

  • про приховування слідів, здобутого .

Небезпечна форма співучасті:

  • згуртованість співучасників, більша їх злочинні стійкість, наполегливість;

  • попередність змови визначив більшу енергійність дій всіх співучасників.

Ознаки цієї форми таких, як співучасті без попередньої змови лише додається: попередня змова на скоєння злочинною групою.

Отже співучасть з попередньою змовою - наявність узгодженої злочинної поведінки між співучасниками злочину» яка досягається до початку злочинної діяльності.


4.2 Соціолого-психологічні та кримінологічні аспекти форм співучасті


Для України боротьба з організованою злочинністю має першочергове значення у справі забезпечення національної безпеки держави і навіть пов'язана з проблемою нашого виживання. Ця думка була висловлена майже п'ять років тому на розширеному засіданні Координаційного комітету по боротьбі з корупцією і організованою злочинністю при Президентові України. Однак і сьогодні важко заперечувати її актуальність. Організована злочинність продовжує залишатися «ворогом номер один» для молодої Української держави.

Ст. 28 КК України визнає злочин учиненим організованою групою, якщо в його готуванні або вчиненні брали участь кілька осіб (три і більше), які попередньо зорганізувалися у стійке об'єднання для вчинення цього та іншого (інших) злочинів, об'єднаних єдиним планом з розподілом функцій учасників групи, спрямованих на досягнення цього плану, відомого всім учасникам групи.

Злочин визнається вчиненим злочинною організацією, якщо він скоєний стійким ієрархічним об'єднанням кількох осіб (три і більше), члени або структурні частини якого за попередньою змовою зорганізувалися для спільної діяльності з метою безпосереднього вчинення тяжких або особливо тяжких злочинів учасниками цієї організації, або керівництва чи координації злочинної діяльності інших осіб, або забезпечення функціонування як самої злочинної організації, так і інших злочинних груп.

Отже, злочинна організація — це різновид малих неформальних груп або навіть середніх, характерною видовою ознакою яких є антисуспільна спрямованість.

Соціальна організація має низку характерних ознак (властивих і злочинним організаціям як сукупностям осіб, які встановили між собою стосунки, що мають ознаки організованих форм діяльності з досягнення спільної злочинної мети):

1) соціальна організація має цільову природу, оскільки створюється для реалізації визначеної мети та оцінюється через досягнення останньої. Це означає, що організація становить засіб та інструмент забезпечення функції об'єднання і регламентації поведінки людей заради такої мети, яка не може бути досягнута ними поодинці;

2) задля досягнення мети члени організації змушені розділятися за ролями та статусом. Відповідно соціальна організація становить складну взаємопов'язану систему соціальних позицій і ролей, що виконуються членами організації. Соціальна організація дає особі змогу задовольнити свої потреби та інтереси в тому обсязі, який визначено її соціальним статусом, соціальними ролями, які вона виконує, соціальними нормами та цінностями, загальновизнаними в певній соціальній організації;

3) організація виникає на основі розподілу праці та її спеціалізації за функціональною ознакою. Тому в соціальних організаціях утворюються різні горизонтальні структури. Однак істотнішим для розуміння організації є те, що вона завжди будується за вертикальною (ієрархічною) ознакою, в якій досить чітко виділяються підсистеми, що керують, та керовані. Необхідність керівної системи зумовлена необхідністю координації різноспрямованої діяльності горизонтальних структур. Ієрархічність побудови організації забезпечує досягнення єдиної мети, надає їй стійкості та робить її ефективною;

4) керівні підсистеми створюють свої специфічні засоби регулювання та контролю за діяльністю організації. Серед них значну роль відіграють так звані інституціональні, або внутрішньо-організаційні норми, тобто норми, що створюються діяльністю спеціальних інституцій, які мають на це особливі повноваження. Зазначені інституції реалізують нормативні вимоги, підтримують їх своєю особливою владою та впливом, контролюють їх виконання та застосовують санкції.

З моменту виникнення група прагне до консолідації, встановлення внутрішньогрупової згуртованості, солідарності, забезпечення якнайповнішого взаєморозуміння між її членами, до формування у них спільних поглядів на життя. Тому зрозуміло, що коли в конкретній формальній групі панують антисуспільні погляди, коли ця група прагне досягти протизаконної мети, то вона неминуче негативно впливатиме на кожного свого члена. В таких групах виробляються певні групові норми, яких має дотримуватися кожен учасник групи. Ці норми закріплюються у взаємних експектаціях членів групи. У процесі стабілізації групи посилюється тиск на тих її учасників, які не виправдовують групових очікувань. Цей тиск тим сильніший, чим згуртованіша група, чим більше організованості в її діях.

Однак слід зауважити, що підкорення окремих учасників групи прийнятим у ній стандартам, нормам поведінки, не завжди буває добровільним. Це можливо як у разі певних розбіжностей інтересів конкретної особи з інтересами групи загалом, так і тоді, коли інтереси групи з часом втратили для неї значення.

Організованому злочинному угрупованню потрібний керівник, який здатен розробити, організувати, спланувати й забезпечити в оптимальний термін і з оптимальним ефектом наявними засобами досягнення злочинного результату. Лідерство в організованому злочинному угрупованні розуміється як один із процесів організації соціальної групи, керування нею, який сприяє досягненню групової мети20.

Можна визначити такі основні функції лідера: інформаційну, організаторську, нормативно-регулятивну. Вся їх протиправна поведінка становить реалізацію зазначених функцій.


4.3 Злочинна організація


Злочинна організація — найнебезпечніша форма співучасті. Саме створення такої організації закон визнає закінченим злочином (ст. 255 КК України).

Теорія кримінального права визначає злочинну організацію як стійке об'єднання двох, чи більше осіб, що навмисно згуртувалися для скоєння злочинів, які становлять особливу суспільну небезпеку, та забезпечення умов, необхідних для здійснення злочинної діяльності його учасниками, навіть якщо злочинної мети не було досягнуто21.

Чинне кримінальне законодавство України передбачає відповідальність за створення злочинної організації з метою вчинення тяжкого чи особливо тяжкого злочину та за керівництво такою організацією або участь у ній, або участь у злочинах, вчинюваних такою організацією. Передбачено також відповідальність за організацію, керівництво чи сприяння зустрічі (сходці) представників злочинних організацій або організованих груп для розроблення планів і умов спільного вчинення злочинів, матеріального забезпечення злочинної діяльності чи координації дій об'єднань злочинних організацій або організованих груп.

На початку 90-х рр. вважалося, що підвищений ступінь суспільної небезпеки злочинної організації зумовлено метою і способом об'єднання винних. У зв'язку з цим як специфічні для (цієї форми співучасті розглядалися такі ознаки: а) наявність не менш, а головним чином більше як двох осіб; б) організованість; в) стійкість; г) спеціальна мета об'єднання22. Отже, фахівці кримінального права дійшли висновку: злочинна організація відрізняється від організованої групи більш високим рівнем стійкості та організованості, а також спеціальною метою об'єднання.

Визначальною ознакою будь-якої формальної групи (тобто злочинної організації) с її ієрархічна структура. Ця ознака, в свою чергу, може бути конкретизована такими моментами: 1) наявністю певного органу як носія влади; 2) наявністю стосунків, побудованих на субординації; 3) регламентацією прав і обов'язків.

У неформальних групах (організованих злочинних групах) ієрархічна структура, що характеризується зазначеними ознаками, відсутня.

Вказані вище ознаки формальної групи становлять якісну своєрідність злочинної організації. Вони, зрештою, відбивають певну упорядкованість стосунків між суб'єктами спільної діяльності, тобто їх організованість.

Щодо стосунків, побудованих на субординації, то це передусім наявність взаємин між членами угруповання, що базуються на принципах влади та підкорення.

Як і про стійкість організованої групи, про стійкість злочинної організації може свідчити спільна діяльність, що передує початку вчинення першого злочину (ч. 1 ст. 14 КК України).

Отже, стійкість як ознака злочинної організації може бути виражена у двох основних формах: «спільна діяльність з метою систематичного вчинення тяжких або особливо тяжких злочинів» (ідеться про діяльність, що передує початку вчинення першого злочину, це різного роду організаційні заходи, спрямовані на забезпечення безпеки, здобування необхідних матеріально-технічних або фінансових ресурсів, чи підбір співучасників злочину) та «систематичне вчинення тяжких або особливо тяжких злочинів».

Ознаки організованості (ієрархічної структури) є обов'язковими для злочинної організації, в організованій групі вони можуть бути відсутні. Отже, при встановленні ознак організованості та відсутності необхідної для злочинної організації стійкості група осіб не може бути визнана злочинною організацією.

Таким чином, щодо змісту поняття «злочинна організація» слід узагальнити: злочин вважається скоєним злочинною організацією, якщо в ньому брали участь три або більше особи, які попередньо встановили або підтримували між собою стосунки, що свідчать про наявність групи осіб з ознаками організованості (ієрархічної структури), яку утворено для спільної діяльності з метою систематичного вчинення тяжких чи особливо тяжких злочинів або яка виникла внаслідок досягнення згоди про вчинення третього (наступного після повторно вчиненого) тяжкого чи особливо тяжкого злочину.

У проблемі боротьби правоохоронних органів з організованою злочинною діяльністю центральне місце посідає питання протидії злочинним організаціям. Тому актуальним нині є визначення самого поняття «злочинна організація» та його ознак як форми співучасті.

У науці кримінального права немає одностайності ні з призводу того, чи слід розрізняти види й форми співучасті чи тільки форми, ні стосовно критеріїв їх розподілу. Більшість дослідників форм співучасті, як зазначає П. Ф. Тельнов, ведуть мову лише про форми, вважаючи, що видів співучасті як таких взагалі немає.23 Цю позицію закріплено й у новому КК України.

Тим часом сьогодні в законодавстві, в теорії та практиці, виникли передумови, які дають можливість твердити, що склалася певна класифікація форм співучасті та з'явилася єдність у їх розумінні.

Найближчою до цієї класифікації є позиція професора М. І. Бажанова. Можна з упевненістю говорити, що його позиція знайшла своє відображення у Кримінальному кодексі України, вона сприймається практикою, цілковито відповідає і кримінологічній класифікації організованих злочинних угруповань. Слушність міркувань М. І. Бажанова підтверджується і законодавчою практикою Російської Федерації, де у новому КК РФ прийнято ст. 35 (Вчинення злочину групою осіб, групою осіб за попередньою змовою, організованою групою чи злочинним співтовариством (злочинною організацією).

Форми співучасті, на думку М. І. Бажанова, це об'єднання співучасників, що різняться між собою за характером ролей, які виконують співучасники, і за стійкістю суб'єктивних зв'язків між ними.24

Ми підтримуємо позицію М. І. Бажанова стосовно того, що співучасть може мати різні форми залежно від об'єктивних та суб'єктивних ознак.

За суб'єктивними ознаками (стійкістю суб'єктивних зв'язків та стійкістю умислу) виокремлюють три форми співучасті: співучасть без попередньої змови (або угоди), співучасть з попередньою змовою (або угодою), злочинна організація.

Відповідно до ч. 1 ст. 28 КК України злочин визнається таким, що вчинений групою осіб, якщо у ньому брали участь кілька (два або більше) виконавців без попередньої змови між собою.

Отже, співучасть без попередньої змови має місце там, де діяльність одного співучасника приєднується до діяльності іншого в процесі вчинення злочину (коли він уже розпочався), але до його закінчення. Тут попередньої змови немає, узгодженість виникає вже під час вчинення злочину, але до його закінчення. Всі співучасники діють як виконавці злочину.

Складнішою є співучасть за попередньою змовою, точніше її дві форми: співучасть за попередньою змовою в елементарній формі та організована група.

У ч. 2 ст. 28 КК України зазначається, що злочин визнається вчиненим за попередньою змовою групою осіб, якщо його і спільно вчинили кілька осіб (дві або більше), які заздалегідь, тобто до початку злочину, домовилися про спільне його вчинення.

Співучасть за попередньою змовою в елементарній формі, як зазначає М. І. Бажанов, позбавлена будь-яких ознак, що свідчать про її стійкість. Тут наявна звичайна змова між кількома особами про вчинення злочину. Йдеться про спільне виконання об'єктивної сторони (співвиконавство чи співвинність).

Типовою для розкриття сутності зазначеної форми співучасті можна вважати постанову Пленуму Верховного суду України № 12 від 25.12.92 «Про судову практику в справах про корисливі злочини проти приватної власності», де у п. 25 роз'яснюється, що крадіжку, грабіж, розбій, шахрайство і вимагання належить кваліфікувати як здійснені за попередньою змовою групою осіб тоді, коли за домовленістю, яка виникла до початку вчинення відповідного злочину, в ньому брали участь як спів виконавці дві й більше особи.

Таким чином, для наявності такої форми співучасті, як співучасть за попередньою змовою в елементарній формі, крім загальних ознак, притаманних співучасті, потрібно встановити: а) співвиконавство, співвинність у вчиненні злочину двох чи більше осіб; б) попередню, тобто до початку виконання об'єктивної сторони конкретного складу злочину, змову про його вчинення.

Різновидом (формою) співучасті за попередньою змовою визнається організована група.

Поняття «організована група» в Кримінальному кодексі України розкривається в ч. 3 ст. 28, де зазначається, що злочин визнається вчиненим організованою групою, якщо в його готуванні або вчиненні брали участь кілька осіб (три і більше), які попередньо зорганізувалися у стійке об'єднання для вчинення цього та іншого (інших) злочинів, об'єднаних єдиним планом з розподілом функцій учасників групи, спрямованих на досягнення цього плану, відомого учасникам групи.

У теорії кримінального права існує думка, що організована група — це стійка група осіб, яка перед скоєнням злочину проводить ряд підготовчих дій (наприклад, розподіляє ролі між співучасниками, підшукує знаряддя та засоби, вивчає місце вчинення злочину, розробляє план його скоєння і т.д.). Стійкість групи може виявлятися і в систематичності її злочинної діяльності

На нашу думку, про стійкість суспільно небезпечних намірів, навколо яких об'єднано злочинну групу, свідчить систематичність вчинення злочину.

Систематичність злочинів — це насамперед скоєння злочину втретє. Тобто групу слід вважати стійкою, а дії співучасників вчиненими у складі організованої групи з моменту прийняття групою рішення про вчинення третього (наступного після повторно вчиненого) злочину. Прийняття рішення про вчинення такого злочину слід вважати ознакою стійкості групи, якщо не скінчився термін давності притягнення до кримінальної відповідальності за вчинення першого злочину.

Таким чином, стійкість як ознака організованої групи може бути виражена в одному з трьох різновидів.

1. Розподіл ролей між співучасниками.

2. Наявність у діях співвиконавців злочину ознак ч. 1 ст. 14 КК України (крім підшукування співучасників або змови на вчинення злочину у процесі формування групи).

3. Систематична злочинна діяльність.

Отже, при встановленні будь-якої з характеризованих вище фактичних обставин, групу слід вважати стійкою, тобто організованою групою.

У теорії кримінального права досить поширеною є позиція і стосовно низки специфічних ознак організованої групи, які, на думку її прихильників, виокремлюють організовану групу в особливий різновид чи форму співучасті. Такими ознаками прийнято вважати: а) розподіл злочинних ролей; б) більш тісну взаємодію її учасників; в) наявність керівництва; г) об'єднання її учасників для вчинення кількох злочинів чи одного, але такого, що вимагає організованої діяльності злочинців.



Висновки


Грунтовно вивчивши інститут співучасті можна зробити ряд висновків:

Отже, співучасть - це особлива форма скоєння злочину умисно двома і більше способами, що має вищий рівень суспільної небезпеки.

Об’єктивними ознаками співучасті: участь у злочині двох чи більше осіб; спричинення одного і того самого, єдиного для всіх співучасників. злочинного результату; причинний зв'язок між діянням кожного співучасника і єдиний злочинний результат.

Суб'єктивною ознакою є умисел співучасників, якій включає: взаємну поінформованість співучасників про злочинну діяльність кожного або когось із них; усвідомлення кожним із співучасників того, що він своїми діями спільно з діями інших вчиняв злочин або сприяв його вчиненню; бажання або свідоме допускання настання єдиного злочинного результату.

Форми співучасті розрізняють: за об'єктивною ознакою - проста і складна співучасть і за суб’єктивною ознакою - співучасть без попередньої змови, співучасть з попередньою змовою, злочинна організація та організоване злочинне угруповання.

Відповідно до КК співучасниками злочину є: виконавець, організатор, підмовник, пособник.

Причетність до злочину може проявлятись в: заздалегідь не обіцяному прихованні злочину, недонесенні про злочин і потуранні вчиненню злочину.

Відповідальність співучасників визначається з застосуванням відповідної частини чинного КК.

Таким чином, співучасть у злочині характеризується умисною формою вини, що передбачає наявність умислу кожного із учасників стосовно їх власних дій (бездіяльності); наявність умислу стосовно діянь інших співучасників, єдність наміру всіх співучасників вчинити один і то й самий злочин, єдність злочинного інтересу для всіх співучасників, тобто спрямованість їх умислу на досягнення загального злочинного результату.

Єдність наміру всіх учасників (співучасників) щодо спільності їхніх дій і єдиного злочинного результату не означає обов’язкового збігу їх мотивів: злочинна діяльність кожного із співучасників може бути викликана різними спонуканнями.

Прийняття нового КК України стало важливим етапом розвитку юридичної науки і практики в нашій країні. Переваги даного нормативно-правового акту є досить суттєвими у порівнянні з раніше діючим законодавством. Проте КК (від 5 квітня 2001р.) містить ряд недоліків, які, на жаль, не обминули й інститут співучасті. Зокрема, в розділі 5 (Загальна частина) нічого не сказано про змішану форму вини, хоча вона існує в більшості необережних злочинів, а це особливо важливо при умисному порушенні особою якогось нормативного акта, що спричинило суспільно-небезпечні наслідки, до яких вона мала необережну форму вини. З цього випливає питання про можливість співучасті у таких злочинах, оскільки відповідно до ст. 26 КК співучасть можлива лише у вчиненні умисних злочинів. Наприклад, якщо пасажир умисно підбурює водія перевищити швидкість, платить йому за це, усвідомлюючи можливість суспільно небезпечних наслідків, внаслідок чого сталась ДТП і загинули люди, то за чинним законом пасажир не може нести відповідальності як співучасник, бо скоєно необережний злочин, тобто уникає відповідальності за особливо тяжкий злочин, в якому він як підбурювач зіграв важливу роль.

Тобто, доречним було б вказати, що співучасником злочину є також особа, яка виступила співучасником умисних дій, що призвели до злочинного результату, стосовно якого вона мала вину у формі необережності.

В ст. 27 перераховано види співучасників – виконавець, організатор, підбурювач, посібник, але в Особливій частині з’явився ще один вид – керівник (ст.255, 258), котрий виступає поряд з організатором (який за кримінальним законом також виконує керівні функції, і ознаки якого в Загальній частині не вказані. Якщо організатор і керівник один вид співучасника, то чому їх названо різними іменами у вказаних статтях Особливої частини КК ? Саме у зв’язку із відсутністю цього визначення не регламентовано законом відповідальність керівника, а це має особливе значення при вирішенні питання про відповідальність членів організованої злочинної групи та злочинної організації.

В чинному КК України вчинення злочину з використанням підлеглих не є обставиною, що обтяжує покарання. Доцільно було б, щодо відповідальності за виконання наказу чи розпорядження вирішити так : керівник, який наказами, погрозами, проханнями чи іншим способом вимусить підлеглого до явно незаконних дій, повинен отримувати більш суворе покарання, ніж підлеглий.

Отже, поняття співучасті у злочині є більш досконалим у порівнянні з попереднім законодавством. Проте з вище сказаного можна судити і про деякі суттєві недоліки чинного Кримінального кодексу.



Список використаних джерел


  1. Конституція України // ВВРУ. –1996.- №30. – Ст.141.

  2. Кримінальний кодекс України. – 1960р.

  3. Кримінальний кодекс України. – Бобов І.О. “Бібліотека “Закон і бізнес”-2001р.

  4. Постанова Пленуму Верховного суду України від 26.02.99. №3 “Про внесення змін і доповнень до постанови Пленуму Верховного суду України від 1 квітня 1994р. №1 “Про судову практику в справах про злочини проти життя і здоров’я людини” // Право України.-1999.-№7(1).-Ст.140.

  5. Постанова Пленуму Верховного суду України від 25.12.92 №12 “Про судову практику і справах про корисливі злочини проти приватної власності”: Зб. Постанов Пленуму ВСУ (1963-1997).- Сімф.: Таврія, 1998.- Ст.208.

  6. Бажанов М.І. Кримінальне право України. - Київ – Харків: Юрінком Інтер – Право, 2002.- ч.1,2.

  7. Матишевський П.С. Кримінальне право України. Загальна частина. – Київ: Юрінком Інтер – 2000.

  8. Коржанський М.Й. Науковий коментар Кримінального Кодексу України. – Київ – 2001.

  9. Гуторова Н.А. Співучасть у злочині за кримінальним правом України: Навч. посібник.- Харків: ООО ”Рубікон П”, 1997.

  10. Таганцев Н.С. Російське кримінальне право: Лекції: В 2 т. – Спб.:1992.

  11. Піонтковський А.А. Вчення про злочин за радянським кримінальним правом.-М. 1961.

  12. Радянське кримінальне право. Загальна частина.- Л.1962.

  13. Тельнов П.Ф. Відповідальність за співучасть у злочині.- М.1974.

  14. Ковальов М.І. Співучасть У злочині: В 2 т.- Свердловськ: СЮІ, 1960.

  15. Бурчак Ф.Г. Співучасть: соціальні, кримінологічні і правові проблеми.- К.: Вища школа,1986.

  16. Кримінальний кодекс Російської Федерації // Збірн. Законодавства Російської Федерації.- 1996.- №25.

  17. Пояснювальна записка до проекту Кримінального кодексу України // Укр. Право.-1997.- №2 (7).

  18. Філософський енциклопедичний словник. / Редкол.: С.С.Аверінцев та ін.- М.,1999.

  19. Сервецький І.В., Гелетей В.В. Деякі ознаки лідера організованого злочинного угруповання // Вісн. Луган. ін-ту внутрішніх справ МВС України.- 1999.-№3.

  20. Мельник М. Види співучасників за новим Кримінальним кодексом України. // Право України,- 2005.- №11.

  21. Кубрак П., Мікулін В. Деякі загальні положення методики розслідування злочинів, вчинених при складних формах співучасті.// Право України,- 2005.- №3.

  22. Редька А.І. Деякі питання провадження у справах про злочини, вчинені організованими злочинними угрупованнями.// ВВСУ.-2004.-№1(23).

1 Гуторова Н. А. Соучастие в преступлении по уголовному праву Украины: Учеб. пособие. — Харьков: ООО «Рубикон П», 1997. — С. 10.

2 Таганцев Н. С. Русское уголовное право: Лекции: В 2 т. 2-е изд., пересмотр.идоп.—СПб.:Б.и., 1992.—Т. 1.

3 Галиакбаров Р. Р. Групповое преступление: постоянньїе й переменньїе признаки. — Свердловск: СЮИ, 1973.—С. 118—120.

4 Курс советского уголовного права: В 6 т. — М.: Наука, 1970. — Т. 1. Уголовньїй закон. — С. 168.

513 Тельнов П.Ф. Ответственность за соучастие в преступлении. — М.: Юрид, лит., 1974. — С. 28.

6 Курс советского уголовного права: В бт. — М..: Наука. 1970. — Т.2: Часть общая. Преступление. — С. 455.

7 Бурчак Ф.Г. Соучастие: социальньїе, криминологические й правовьіе проблеми.—К.: Вчщашк., 1986.—С. 102.

8 Бажанов М.І. Кримінальне право України. Загальна частина. – Київ – Харків.: Юрінком Інтер- Право.- 2002.

9 Пионтковский А.А. Учение о преступлении. – М.: Госюриздат, 1961. – С. 548.

10 Ломако В.А. Зміст умислу і його види: Х.: Харк. юрид. Ін-т, 1991. – С. 5.

11 Советское уголовное право: Общая часть. – М.: Изд-во Моск. ун-та, 1981. – С.254.

12 Кримінальний кодекс України// http://www.rada.kiev.ua

13 Уголовный кодекс Российской Федерации // Собр. Законодательства Российский Федерации. – 1996. - №25. – С.6015.

14 Пояснювальна записка до проекту Кримінального кодексу України // Укр.. право. – 1997. - №2(7). – С. 134.

15 Бажанов М.І. Кримінальне право України. Загальна частина. – Київ – Харків.: Юрінком Інтер- Право.- 2002.

16 Бажанов М.І. Кримінальне право України. Загальна частина. – Київ – Харків.: Юрінком Інтер- Право.- 2002.

17 Кримінальний кодекс України// http://www.rada.kiev.ua

18 Кримінальний кодекс України// http://www.rada.kiev.ua

19 Кримінальний кодекс України// http://www.rada.kiev.ua

20 Сервецький І. В., Гелетей В. В. Деякі ознаки лідера організованого злочинного угруповання // Вісн. Луган. Ін-ту внутрішніх справ МВС України.—1999.—№3.—С. 153.

2125 Матычиевский П. С. Преступления против собственности й смежные с ними Преступления. — К.: Юрінком, 1996. — С. 216.

2226 Организованная преступность — 2 / Под ред. А. Й. Долговой, С. В. Дьякова.—М.: Криминолог. Ассоц.,1993.—С. 231—232.

23 Тельнов П. Ф, Ответственность за соучастие в преступлении. — М.:Юрид.лит., 1974.—С. 107—113

24 Бажанов М І. Кримінальне право Украіни. Загальна частина.- Київ-Харків.: Юрінком Інтер - Право., 2002.


Случайные файлы

Файл
76835-1.rtf
ИСО 10007-95.doc
6501-1.rtf
KONS_PR.DOC
V10-C2.doc