Специфіка адвокатури в Україні (33643)

Посмотреть архив целиком

Зміст


Вступ

Розділ 1. Історичний шлях розвитку адвокатури в Україні

1.1 Поняття та сутність інституту адвокатури

1.2 Розвиток адвокатури в Україні у дореволюційний період (1864-1917 рр.)

1.3 Загальна характеристика адвокатури за реформою 1864 року

Розділ 2. Конституційно-правовий статус та принципи діяльності української адвокатури

2.1 Правовий статус адвокатури

2.2 Принципи діяльності адвокатури

2.3 Гарантії та соціальні права адвокатської діяльності

Розділ 3. Види правової допомоги

3.1 Особливості правової допомоги, що надається професійними адвокатами

3.2 Професійні права та обов’язки адвоката

3.3 Організаційні форми діяльності адвокатури

3.4 Дисциплінарна відповідальність адвоката

Висновки

Список використаних джерел



Вступ


Конституція України кожному гарантує право захищати свої права й свободи від порушень і протиправних посягань шляхом оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.

Стаття 59 Конституції України проголошує наявність в Україні одного з найважливіших правових інститутів — адвокатури, основними завданнями якої є забезпечення права на захист від обвинувачення та надання правової допомоги. Значною мірою за станом адвокатури й ставленням до неї держави судять про демократичність самої держави.

Престиж адвоката та ефективність його діяльності безпосередньо залежать від становища людини в суспільстві й державі, від ставлення до фундаментальних принципів демократії, законності, верховенства права.

У будь-якому правовому суспільстві адвокату належить особлива роль. Він має діяти не тільки в інтересах клієнта, а й у інтересах права в цілому. Основні положення про роль адвокатів, прийняті на VIII Конгресі ООН по запобіганню злочинам, що відбувся в серпні 1990 року, вказують на особливість адвокатської діяльності в суспільстві, яку має поважати й гарантувати уряд під час розробки національного законодавства та його застосування як адвокатами, так і суддями, прокурорами, членами законодавчої та виконавчої влади й суспільством у цілому.

Після здобуття Україною незалежності в українському законодавстві зроблено перші кроки на шляху створення самостійної, незалежної адвокатури. 19 грудня 1992 року був прийнятий Закон України “Про адвокатуру”, за яким адвокатуру в Україні визначено як добровільне професійне громадське об'єднання, покликане згідно з Конституцією України сприяти захистові прав, свобод і представляти законні інтереси громадян, іноземних громадян, осіб без громадянства, юридичних осіб, подавати їм іншу юридичну допомогу (ст. 1 Закону).

Саме тому дослідження питання адвокатури та її завдань є актуальним напрямком сучасної правової науки. Сукупність зазначених чинників й зумовили вибір даної теми дослідження.

Основна мета курсової роботи полягає у визначенні особливостей діяльності та організації адвокатури в Україні, її завдань.

Визначена мета дослідження зумовила постановку і розв’язання таких основних завдань:

  1. проаналізувати поняття та сутність інституту адвокатури;

  2. визначити види правової допомоги, які надаються адвокатами;

  3. узагальнити права та обов’язки адвоката;

  4. проаналізувати принципи діяльності адвокатури.

Об'єктом дослідження є особливості діяльності та організації адвокатури в Україні.

Предметом курсової роботи є суспільні відносини, що регулюють діяльність та організацію роботи адвокатури в Україні.

Методологічною основою є наукові методи, що ґрунтуються на вимогах об’єктивного та всебічного аналізу суспільних явищ політико – правового характеру. В основу методології дослідження покладено загальнотеоретичні принципи та підходи щодо регулювання питання діяльності та організації адвокатури в Україні. З цією метою використовується ряд загальнонаукових методів діалектичного пізнання: методи аналізу і синтезу, індукції і дедукції, моделювання, абстрагування тощо. У процесі розроблення проблеми використовувалися порівняльно – ретроспективний, формально – логічний, системного підходу, порівняльно – правовий та інші методи дослідження.

В процесі написання курсової роботи використовувалась нормативна базу, навчальна та спеціальна література, судова та наукова практика.

Структура курсової роботи визначена метою і завданнями дослідження та включає в себе вступ, три розділи, висновок та список використаної літератури.


Розділ 1. Історичний шлях розвитку адвокатури в Україні


1.1 Поняття та сутність інституту адвокатури


Слово «адвокатура» походить від латинського кореня «аdvосаге», «аdvосаtus» («закликати», «запрошений»).

На перших ступенях юридичного розвитку людського суспільства адвокатура в тому вигляді, у якому вона існує сьогодні у європейських народів, відсутня. Як справедливо зауважує Є.В.Васьковський, адвокатура, подібно до всіх соціальних інститутів, не виникає одразу в цілком організованому вигляді, а виникає у житті спочатку у вигляді незначного зародку, який може за сприятливих умов сформуватися і досягти певного розквіту [14, с. 5]. Зокрема, у стародавніх племенах південної Африки спостерігаються зародки адвокатури. Так, у кафрів (Південно-Східна Африка) позивач приходив до суду зі своїми рідними, які здійснювали функції адвокатів. У таких країнах, як, наприклад, Китай, дозволялося здійснювати захист родичам або приятелям обвинуваченого. В Туреччині свого часу існували, так звані, муфтії — знавці ісламського права, які були його коментаторами, їх обов'язки полягали в тому, щоб давати юридичні поради заінтересованим особам. При цьому думка муфтіїв мала силу закону. У стародавніх іудеїв захисником міг бути будь-який бажаючий. Це допускалося і навіть вважалося священним обов'язком: «робіть добро, прагніть до справедливості, допомагайте пригнобленим, віддавайте право сиротам і захищайте вдів».

Особливо визначених форм адвокатська професія набула в таких античних країнах Середземномор'я, як Греція та Рим. Так, в Греції, хоча особливого стану адвокатів не існувало, вже склався особливий клас осіб, які присвятили себе складанню промов для виголошення їх позивачами у суді. Спочатку такі особи називались логографами або диктографами. Найбільш визначними професійними логографами в античній Греції були такі оратори, як Антифон, Лізій, Ісократ, Есхіл та Демосфен. Слід зазначити, що грецька адвокатура більш тяжіла до ораторського мистецтва, ніж до правознавства. Це пояснюється тим, що, з одного боку, греки не виявили себе в юриспруденції, а з іншого — цей народ був значною мірою схильним до мистецтва, особливо ораторського [27, с. 85].

На особливу увагу заслуговує римська адвокатура, з якої почався розвиток світової адвокатури.

Для римської адвокатури характерною є як необмежена свобода, так і безмежна регламентація. У республіканський період вона була абсолютно вільною професією. Законодавча регламентація майже не торкнулась її. Лише практика і звичай виробили ряд правил, що стосувалися різних сторін професійної діяльності адвокатури. Так, існував звичай, за яким молоді люди, котрі вступали до адвокатури, викликалися для презентації на форум; їх супроводжувала впливова особа з колишніх магістратів: консулів, преторів або цензорів.

Умови для здобуття адвокатської професії, як-то освітній ценз, практична підготовка, моральні якості тощо, не були визначені. Молоді люди — кандидати в адвокати прослуховували курс риторики у фахівців ораторського мистецтва, були присутніми при консультаціях знаменитих правознавців, відвідували засідання судів та ін. Проте ні порядок, ні строк, ні навіть обов'язковість цих занять не були закріплені законом. Фактично кожна особа, що відчувала потребу, мала здібності і досвід, могла надавати своїм співгромадянам юридичну допомогу.

Правозаступництво було відокремлено від судового представництва. У цей період адвокати здебільшого були ораторами. Адвокатура була прямим шляхом до зайняття вищих і почесних посад у державі. Адвокатура у цей період висунула багато видатних судових ораторів, таких, як Марк Антоній, Гай Гракх, Красс, Юлій Цезар, Помпей, Цицерон [32, с. 18].

За часів Імперії римська адвокатура, як і судові установи, зазнала великих змін. Перш за все, це торкнулося значного обмеження адвокатської професії як вільної. Так, за кодексами Юстиніана адвокатура вводилася у рамки певної системи, у якій адвокатська професія прирівнювалася до державної служби. Адвокати стали представниками стану, під яким розумілася лише зовнішня форма, у розумінні розряду осіб, що займаються однією професією, без будь-якого відношення до їх внутрішньої організації. Допуск до адвокатури залежав від вищого адміністративно-судового чиновника провінції або міста. Не допускалися до адвокатури неповнолітні, особи з деякими фізичними вадами (глухі, німі), позбавлені громадянської честі, притягнуті до кримінальної відповідальності, жінки та ін. Кандидат до адвокатури повинен був закінчити спеціальний (п'ятирічний) курс в одній з юридичних шкіл та скласти іспити. Адвокати заносилися до списку за префектурами у порядку їх допуску до професії. Перший у списку звався старшиною. Всі адвокати поділялися на два розряди: штатних та позаштатних. Різниця між ними полягала в тому, що перші були обмежені певним числом і мали право виступати в усіх судах, а другі не були обмежені у числі і практикували у нижчих судах. Штатні адвокати призначалися начальником провінції з числа позаштатних. Головними професійними злочинами вважалися: віроломна зрада клієнта, вимагання великих гонорарів, кляузництво та ін. За ці та подібні їм порушення професійних обов'язків накладалося єдине покарання — заборона адвокатської практики. Для адвокатів була встановлена особлива професійна присяга, яку вони виголошували не при вступі до стану, а до розгляду кожної судової справи. У цій присязі адвокати зобов'язувалися докладати усіх зусиль до того, щоб захистити законні та справедливі вимоги клієнта, і відмовляться від ведення справи у будь-який час, навіть під час її провадження, якщо переконаються у неправоті вимог, незалежно від того, чи буде ця неправота моральною або юридичною. У разі відмови адвоката від ведення справи позивач не мав права запрошувати іншого, щоб, як наголошувалося в законі, «нехтуючи кращими адвокатами, сторони не стали б обирати нечесних». Якщо позивач мав декілька адвокатів, з яких одні вважали за можливе вести справу, а інші ні, то перші могли продовжувати захист, але на місце других заборонялося запрошувати нових. На суді адвокат був зобов'язаний утримуватись від образливих висловів та не зволікати свідомо процес. Щодо гонорару, то до розгляду справи адвокат не мав права наперед обумовлювати винагороду, але після захисту він вже міг ставити таку умову. За наявності домовленості розмір гонорару визначався адвокатом, а за відсутності її за його позовом суд призначав гонорар, враховуючи складність справи, талановитість адвоката, традиції адвокатури і ранг судової інстанції. Заняття адвокатською діяльністю було заборонено лише суддям та намісникам провінцій. У цей період правозаступництво злилося з судовим представництвом. Тепер три правозахисні функції: адвокатів, повірених та юрисконсультів, що існували у республіканський період, стали прерогативою адвокатів.


Случайные файлы

Файл
123782.rtf
113309.rtf
71302-1.rtf
112025.rtf
32143.rtf




Чтобы не видеть здесь видео-рекламу достаточно стать зарегистрированным пользователем.
Чтобы не видеть никакую рекламу на сайте, нужно стать VIP-пользователем.
Это можно сделать совершенно бесплатно. Читайте подробности тут.