Право власності в англо-американській правовій системі (31434)

Посмотреть архив целиком

ВСТУП


Основні принципи англо-американського права власності були закладені, розвивалися й удосконалювалися протягом декількох сторіч і продовжують зберігати своє значення, незважаючи на появу нових правових актів, що регулюють відносини власності, і нових форм власності. Правові норми й англо-американському праві характеризуються високою стабільністю ( дотепер продовжують діяти деякі нормативні акти й прецеденти, що відносяться до глибокого середньовіччя) і ефективністю в практичному застосуванні. При цьому вивчення багатовікового досвіду правового регулювання відносин власності в англійському праві (основні положення якого були сприйняті й розвинені правом американським) досить корисно з погляду можливості наступного використання деяких його положень у вітчизняному законодавстві про власність, що й нині перебуває в стадії становлення; безумовно, не за допомогою сліпого копіювання, а з урахуванням специфіки економічного й соціально-політичного ладу в країні, історичних особливостей формування української правової системи. Вивчення англо-американського права, поза всяким сумнівом, може сприяти встановленню цивілізованого правового порядку використання й здійснення контролю над розподілом матеріальних і інших благ, що є досить актуальним завданням для сучасного українського суспільства.

Основною метою роботи є дослідження права власності як одного з основних інститутів в англо-американській правовій системі.

Для досягнення поставленої мети були поставлені такі завдання:

- дослідити історичний розвиток та становлення інституту права власності в країнах англо-американської правової системи;

- дати характеристику інституту права власності в Англії, США та інших країнах англо-американської правової системи у наш час;

- дослідити такий феномен як довірча власність;

- проаналізувати положення англо-американського права по відношенню до законодавства України, дослідити практику застосування нових для вітчизняного законодавства норм.

Об’єкт дослідження: право власності як ключовий інститут цивільного права.

Предметом дослідження є інституту права власності в англо-американській правовій системі.

Методологічною базою дослідження є наступні методи: порівняльно-правовий, історичний, метод аналізу та синтезу та інші.

Основою для теоретичного дослідження стали роботи Бермана Г. Д., Богатых О.А., Бушуева А.Ю., Макарової О.А., Попондопуло В.Ф., Коновалова А. В., Осакве К., Пятина С.Ю., Шимона С. І. та інших.






РОЗДІЛ 1. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ПРАВА ВЛАСНОСТІ В АНГЛО-АМЕРИКАНСЬКІЙ ПРАВОВІЙ СИСТЕМІ


В англо-американській правовій системі важливо розмежовувати поняття речі (res) і права на річ, тобто права володіння, інтересів, пред'явлення вимог і т.д. Дане розмежування представляється важливим з погляду розуміння права власності, яке складається з юридичних відносин між людьми із приводу речей. Аналізуючи історичні передумови формування інституту права власності, треба привести висловлення класика англійської правової думки – І. Бентрама: "Право власності й закон народжуються й умирають разом. Поки не були створені закони, не існувало права власності".[1; c. 65] Дж.Криббет підкреслює різноманіття об'єктів права власності, які можуть бути рухомими й нерухомими, відчутними й невловимими. Характерним для західного мислення є ототожнення поняття власності із приватною власністю; незважаючи на розвиток і поширення державних інтересів, що проявляються в державному володінні об'єктами власності, зберігається домінуюча ідея приватного індивідуального відношення до речі. Однак, ідея ця властива не тільки західної думки й не є продуктом пізніших цивілізацій, вона є універсальною для всіх часів і народів, навіть для первіснообщинного ладу, де роль законів виконували звичаї й заборони. У західноєвропейській і американській теорії права одна з важливих проблем – обґрунтування виникнення права власності, "раціоналізація" інституту права власності. [11; c. 117]

Основними точками зору на цю проблему є розроблені в різний час теорії: 1) "окупації", 2) "природнього права", 3) "праці", 4) легальна й 5) соціальної (суспільної) користі. На думку Дж.Криббета, переважніше остання, яка поєднує й зв'язує воєдино основні положення перших чотирьох теорій. Основне завдання права взагалі й права власності зокрема - це досягнення розумного балансу між необмеженими індивідуальними інтересами й необмеженою владою держави. Право ж приватної власності, відмітними якостями якого є універсальність і ідеальне забезпечення захисту прав індивіда, служить безпомилковим індикатором соціального прогресу в суспільстві, оскільки виникає в силу причин суспільного характеру й підкоряється у своєму розвитку соціальним законам. [1; c. 117]

Поділ речей на рухомі й нерухомі носить досить умовний характер: у старому англійському загальному праві основну роль у поділі цих видів об’єктів права власності відіграла не природа речей, а процедура реалізації права на річ, зокрема її відчуження. Але це розмежування має разом з тим істотне значення в силу відмінності в правовому регулюванні відносин із приводу рухомої й нерухомої власності. Важливою відмітною ознакою першої від останньої служить те, що не важко, як правило, визначити первісного власника рухомої речі в силу її відносної недовговічності, у той час як установити первісного правочинного власника нерухомості (зокрема, земельної ділянки) звичайно вкрай складно, якщо взагалі можливо, через величезну далекість у часі від наших днів перших юридично значимих дій із приводу даного об'єкта нерухомості.

Історично право власності на землю в Англії зв'язується з поняттям володіння (seizin), що відповідало безумовному праву власності й зв'язувалося з "закріпленням" феодала за землею. Відповідно до точки зору вчених, володіння є більшою мірою соціальним фактом, відношенням навколишніх до прав індивіда стосовно речі. [2; c. 23] Фактичним підтвердженням права володіння річчю відповідно до історичної традиції є титул, що характеризує обсяг прав індивіда на дану річ. Титульні права можуть зазнати порівняльної характеристики: у будь-якій суперечці із приводу речі досить, як правило, довести наявність "кращого титулу". При з'ясуванні суперечки абсолютний характер титулу виявляється рідко, оскільки це не викликається практичною необхідністю, але й у випадку визначення абсолютного характеру титулу подібний висновок у значній мірі відносний. Проте визначення абсолютного характеру титулу має практичне значення - цьому поняттю в англо-американському праві відповідає поняття "права власності" у звичному для континентального права значенні цього терміна (ownership), яке характеризується як сукупність прав на річ, достатня для того, щоб навколишні мали підстави (і необхідність) вважати, що дана річ належить конкретному індивідові, і яке в системі правових титулів стосовно нерухомості буде виражатися в "безумовному необмеженому праві власності" (tee simple absolute). [3; c. 320]

Треба підкреслити основну відмінність між поняттями інституту права власності на нерухомість, що розвилися на основі двох головних правових систем Заходу – загального права й цивільного римського права (на базі останнього сформувалося континентальне право Європи). Для цивільного права характерне розуміння права власності як "домініума", абсолютного права власності. Хоча їм передбачаються й інші права із приводу землі, ідея "домініума" тією чи іншою мірою є присутньою у всіх правових інститутах, пов'язаних з відносинами власності. Напроти, загальне право пішло шляхом створення системи речовинно-правових титулів (estates) на нерухомість. Ця система історично була дітищем феодального ладу, коли верховний володар і власник усіх земель у державі – монарх – наділяв земельними ділянками васалів, що передавали свої права на землю в тому або іншому обсязі іншим, нижчестоящим феодалам; таким чином, ланцюг власників (користувачів) земельної ділянки міг бути досить великим. При цьому кожний власник (користувач) мав не право власності на землю, а лише той або інший речовинно-правовий титул. Для англійського загального права став властивим цілий ряд специфічних прав на нерухомість, таких, як вичікувальна власність (remainder), реверсія й інші, здійснення яких зв'язувалося з певними умовами. [3; c. 321]

В історичному нарисі системи речовинно-правових титулів, ця система історично склалася як визнана сприяти реалізації інтересів абсолютної монархії й феодального суспільства. На чолі сходів суб'єктів речовинно-правових титулів стояв король як верховний феодал: наступним розташовувався "головний власник" (tenant in capite), тобто феодал, якому монарх безпосередньо передав у володіння землю: далі - "проміжні" власники лорди: на останньому й нижчому щаблі сходів - власник, що використовував землю в сільськогосподарських цілях як засіб виробництва, тобто по її прямім призначенню (Tenant in demesne). [11; c. 118]

У феодальному суспільстві існувало вільне й невільне володіння землею: перше носило аристократичний характер, його суб'єктами були феодали, що розташовувалися на різних щаблях названих вище сходів речовинно-правових титулів. Залежно від характеру діяльності феодала підстави придбання вільного володіння розділялися на чотири основні види, зв'язані: 1) з лицарською службою в королівському війську. 2) зі службою при дворі, 3) з духовною службою й 4) з використанням землі як засобу виробництва, тобто для забезпечення державного апарата засобами існування. [11; c. 118]


Случайные файлы

Файл
23139.rtf
DEL.doc
176834.rtf
RGZBz.doc
039-0094.doc




Чтобы не видеть здесь видео-рекламу достаточно стать зарегистрированным пользователем.
Чтобы не видеть никакую рекламу на сайте, нужно стать VIP-пользователем.
Это можно сделать совершенно бесплатно. Читайте подробности тут.