Історія земельного права України (28466)

Посмотреть архив целиком

Зміст


Вступ

1. Земельно-правові відносини на території України в період феодалізму до скасування кріпосного права у 1861 р.

1.1 Земельно-правові відносини та їх регулювання часів Київської Русі (VI — початок XIII ст.) та Литовсько-Руської держави (друга пол. XIV — перша пол. XVI ст.).

1.2 Українські землі під владою Речі Посполитої (друга пол. XVI — середина XIX ст.) та Російської імперії до скасування кріпосного права.

2. Характеристика правового режиму земель в Україні від скасування кріпосного права до здобуття Україною незалежності (1961-1991)

2.1 Скасування кріпосного права в 1861 році

2.2 Столипінська аграрна реформа

2.3 Становлення і розвиток земельного права в Україні в період з 1917 р. до 1991 р.

2.4 Земельний кодекс України 2001 року та історія його прийняття

Висновки

Використана література



Вступ


Після проголошення незалежності України розпочався процес національного відродження і розбудови української державності. Цим обумовлюється потреба створення власної української правової системи.

Правова система української держави почала формуватися з дня прийняття Декларації про державний суверенітет України(16 липня 1990 р.). З цього часу було прийнято ряд законів, які стосуються державного будівництва, економічного і соціального розвитку України, агропромислового комплексу, екології, землі та інших природних об'єктів. Наявність теоретичних засад законотворення стала передумовою для розробки концепції правової системи та її формування.

Для формування законодавчої бази були використані досягнення юридичної науки, історичний і сучасний міжнародний досвід, досвід економічних реформ та інших перебудовних процесів, у тому числі переходу від планово-регулюючої до ринкової економіки.

Основою формування системи права мала бути Конституція України, оскільки всі галузі права повинні бути узгоджені між собою і відповідати Основному Закону. На перших порах становлення правової системи належної Конституції України не було, вона була прийнята лише у 1996 р. Це призводило до певних ускладнень. За таких умов важливого значення набувало прогнозування і наукове обґрунтування розвитку законодавства. У перші роки розбудови держави законотворчий процес здійснювався стихійно, здебільшого до прийнятих законів вносились зміни і доповнення, в окремих випадках закони приймались у новій редакції.

Було прийнято новий Земельний кодекс України, якому передували Земельний кодекс Української РСР від 18 грудня 1990 р., Постанова Верховної Ради УРСР «Про земельну реформу», Закон України «Про форми власності на землю».

Закон України «Про форми власності на землю» і оновлений Земельний кодекс від 13 березня 1992 р. започаткували нові форми земельних відносин, скасували монополію державної власності на землю, встановили приватну і колективну форми власності. Це призвело до корінних змін у земельних відносинах і до проведення земельної реформи. З цією метою 13 березня 1992 р. була прийнята Постанова Верховної Ради України «Про прискорення земельної реформи та приватизацію землі»( 5 травня 1993 р.), були внесені відповідні зміни і до Постанови Верховної Ради УРСР «Про земельну реформу».

З метою прискорення земельної реформи було прийнято низку Указів Президента України: «Про невідкладні заходи щодо прискорення земельної реформи у сфері сільськогосподарського виробництва» від 10 листопада 1994 р., «Про порядок паювання земель, переданих у колективну власність сільськогосподарським підприємствам і організаціям» від 8 серпня 1995 р., «Про приватизацію та оренду земельних ділянок несільськогосподарського призначення для здійснення підприємницької діяльності» від 12 липня 1995 р., «Про невідкладні заходи щодо прискорення реформування аграрного сектора економіки» від З грудня 1999 р. та ряд інших.

Процес правотворчості свідчить про становлення в Україні самостійної галузі земельного права, яка розвивається динамічно, послідовно, про вдосконалення інститутів земельного права, створення сприятливих умов для підвищення ефективності земельних реформ і впорядкування земельних відносин охорони земель та захисту прав на землю громадян України, інших держав і юридичних осіб.

Наведене свідчить, що земельне право України як галузь права займає одне з провідних місць в Українській правовій системі.

Метою нашого дослідження є дослідити історичні пам’ятки земельного права. Об’єктом нашого дослідження є історичні пам’ятки земельного права. Предметом – розвиток земельних правовідносин.

Визначена мета дослідження зумовила постановку і розв’язання таких завдань: розглянути історичні пам’ятки земельного права та земельно-правові відносини на території України в період феодалізму до скасування кріпосного права у 1861 р.; розглянути історичні пам’ятки земельного права та розвиток земельного права від скасування кріпосного права до здобуття Україною незалежності.


1. Земельно-правові відносини на території України в період феодалізму до скасування кріпосного права у 1861 р.


1.1 Земельно-правові відносини та їх регулювання часів Київської Русі (VI — початок XIII ст.) та Литовсько-Руської держави (друга пол. XIV — перша пол. XVI ст.)


Регулювання земельних відносин нормами звичаєвого права здійснювалось на території нинішньої України багато віків. Відомий історик М. С. Грушевський пише, що об'єднання земель Руської держави було закладено князем Володимиром, продовжено його сином Ярославом і синами Ярослава. До того часу державницьких відносин на території України не було або про них немає літературних згадок.

Літописець Нестор розповідає про правову й адміністративну реформу князя: "Володимир любив дружину, із нею радився про влаштування країни і про війну, і про закони країни". Останнє повідомлення особливо важливе. Історики вважають, що ці закони — в давньоруському оригіналі літопису їх названо "Уставом Земленим" — були природним розвитком правових норм, що містяться в першому усному зводі східнослов'янського права "Законі Руському", який діяв у часи Олега. "Устав Землений" був спрямований на зміцнення влади феодалів над общинниками-данниками, сприяв влаштуванню вотчинного господарства на землях, що перейшли до княжої власності, і позначився на першому писаному зводі давньоруського законодавства — "Руській Правді" Ярослава.

«Руську правду» М. Грушевський називає руським правничим кодексом. Він підкреслював, що Ярослав таки дійсно зазначив себе у сфері нормування державних відносин, виділяв його із звичаєвого права і називав це чимсь особливим.

Отже, як свідчать історичні пам'ятки, територія України поділялась на землі і волості, які належали князям. Волості входили до складу земель. Землі поділялися на княжі, що належали князям, і громадські, що належали громадам («земським династіям»). У громадах відповідних волостей (поселень) згодом сформувалась громадська «аристократія».

Київська Русь, до складу якої входило багато удільних князівств, була феодальною державою з князівсько-дружинним устроєм. «Руська правда», як перший в історії Київської Русі правовий акт, регулювала відносини переважно між князями, з метою забезпечення єдності всіх князівств. Першим серед них було Київське князівство, київський князь роздавав волості підлеглим князям. Громадськими землями управляла громада та її орган — віче, які свої внутрішньогромадські відносини вирішували як за нормами звичаєвого права, так і окремими нормами «Руської правди».

Громадська аристократія на перших порах мала значний вплив на князів і навіть вирішувала питання про їх призначення чи заміну. Віче все більше прибирало до себе владні повноваження. Так створювалась сильна і впливова аристократія, яка вступала в союз з князівсько-дружинними правителями. Цей союз відбивався в княжій політиці і знайшов відтворення у «Руській правді», яка в значній мірі має ясно виражений характер захисту інтересів багатих. Деякі обмеження, що зроблені проти цих інтересів, були викликані, мабуть, народними рухами, що в той час мали місце1.

У середині XII ст. Київська Русь розпалася на князівства: Київське, Галицьке, Волинське, Смоленське, Переяславське, Володимиро-Суздальське тощо. Ці князівства-землі в свою чергу поділялися на менші князівства або волості. На удільні князівства була перенесена система сюзеренітету-васалітету. Кожне князівство (земля) мало свої особливості політичного розвитку.

Для періоду Литовсько-Руської держави характерним було те, що чим більше прав та привілеїв здобувала шляхта, тим більш обездоленим ставало селянство. Литовський уряд дотримувався правила "ми старину не рушимо, а новини не вводимо". Головними джерелами права в українських землях Литовсько-Руської держави були: звичаєве право, Руська правда, а дещо пізніше великокнязівське законодавство (привілеї: обласні, земські, міські), Судебник Казимира IV 1468 року, статути1.

Поступово відбувалося зрощування громадської аристократії з князями та їх дружинниками, внаслідок чого сільська община стала розпадатись, поділятись на феодалів і залежних від них смердів. Феодали привласнювали собі общинні землі, закріпачували селян. Селяни стали повністю залежними від феодалів, але до кінця XV ст. мали право вільного переходу від одного феодала до іншого, однак після сплати податку землевласнику.

З XVI ст. з посиленням польської влади в українських землях спостерігається еволюція землеволодіння селян. Селянську землю починають вважати або державною, або панською. Поступово селяни втрачають право продажу своєї землі. Цю практику остаточно закріпив III Статут Великого князівства Литовського. Розвиток внутрішнього та зовнішнього ринку спонукав шляхту та магнатів до перетворення своїх маєтків на фільварки, тобто до запроваждення господарства, заснованого на постійній щотижневій барщині. Ця реформа була здійснена на державних землях виданою в 1557 році великим князем Литовським і королем Польським Сігізмундом II Августом "Уставою на волоки". У відповідності з цим актом великокнязівські та селянські землі перемірювалися й поділялися на волоки — ділянки землі площею до 30 моргів (21,3 га). Під фільварок відводились кращі землі, зведені докупи. Селяни отримували волоки з гіршою землею, на окраїнах. Примусово запроваджувалася трипільна система землеробства. Тут особливо слід зазначити, що селянин прикріплявся до земельного наділу, тобто був закріпачений. "Устав на волоки" звів нанівець право переходу селян. Для них була встановлена низка натуральних повинностей. Бояри та "панцирні" слуги отримували по дві волоки, селяни — незалежно від того, скільки в них було раніше землі — одну волоку на дворище. Волока становила ту одиницю, з якої селянське дворище мусило виконувати всі феодальні повинності.


Случайные файлы

Файл
22188-1.rtf
59061.rtf
66179.rtf
43424.rtf
30504.rtf




Чтобы не видеть здесь видео-рекламу достаточно стать зарегистрированным пользователем.
Чтобы не видеть никакую рекламу на сайте, нужно стать VIP-пользователем.
Это можно сделать совершенно бесплатно. Читайте подробности тут.