Законність у сфері державного управління: поняття, принципи, гарантії забезпечення (27826)

Посмотреть архив целиком

Міністерство освіти і науки України

Львівський національний університет імені Івана Франка

Правничий коледж












Курсова робота

на тему:

Законність у сфері державного управління: поняття, принципи, гарантії забезпечення”



Виконав:

студент групи ПРК-21

Бацик О.Р.


Науковий керівник:

Тарасенко Л.Л.



Львів - 2007


План


Вступ

1. Поняття законності

2. Основні принципи законності

3. Гарантії забезпечення законності

Висновки

Список використаної літератури


Вступ


Законність це важливий принцип існування кожної держави, законність показує ступінь організованості держави, тому в даній роботі цей основоположний принцип займатиме центральне місце, зрештою якому і присвячена ця робота.

Законність - основа нормальної життєдіяльності цивілізованого суспільства, усіх ланок його політичної системи. Охоплюючи своєю дією найбільш важливі сфери людського життя, законність вносить у нього відповідну гармонію, забезпечує справедливу диференціацію інтересів людей.

Вимоги законності забезпечують стабільність і гармонійність суспільного життя, сприяють розвитку громадянського суспільства у відповідності з об'єктивними законами історичного процесу.

Законність являє собою процес здійснення законів. Режим законності означає такий стан громадського життя, при якому учасники правовідносин вільно реалізують особисті юридичні права й обов'язки. Законність є основою такого порядку в суспільному житті, що відповідає розпорядженню правових норм. Іншими словами, у результаті дії законності у суспільстві створюється правовий порядок, що є метою правового регулювання суспільних відносин.

Як стійке явище громадського життя, законність виникає і формується в умовах цивілізованого суспільства, здатного забезпечити реальну рівність громадян перед законом. Такі умови значною мірою створюються ринковими економічними відносинами, при яких воля приватної власності стає рівною можливістю для всіх. Забезпечити рівність у сфері виготовлення матеріальних благ, поставити виробників в однаково вигідні умови - головне завдання закону правової держави. Майнова ж нерівність створюється не юридичними законами, а природними можливостями кожної людини. Тому доти, поки в суспільстві існують нерівне положення людей у сфері виробництва матеріальних і духовних цінностей, не можна говорити про їхню рівність перед законом, а отже, і про законність.

Законність, як необхідна умова гармонічного функціонування людського суспільства, стає реальною силою в більш пізній час, коли суспільні відносини здобувають нову якість, тобто коли з відносин залежності, придушення й пригноблення вони поступово перетворюються щодо незалежних і вільних продуктивних матеріальних благ. Цим створюється необхідна база для дії справедливих, правових, законів, однаковою мірою захищаючих інтереси всіх членів суспільства, що приймають участь у його відтворенні.

У суспільстві, що функціонує в режимі міцної законності, реально існують чіткий поділ і гармонічна взаємодія законодавчої, виконавчої і судової влади. Причому забезпечення стану законності залежить, як від суспільства в цілому і окремих громадян, так і безпосередньо від різних гілок влади. Оскільки законність виникає в свідомості особи, з майбутнім реальним її втіленням, не тільки шляхом самоусвідомленням бажаного, а й шляхом втілення бажаного за допомогою реально діючих державних механізмів.

Таке явище, як законність формувалося на протязі вже багатьох століть, починаючи з появи перших законів і до тепер, коли законність забезпечують ціла низка цивілізованих законів. Це вже не елементарні правила, а більш складніші регулятори суспільних відносин, а отже стану законності. Однак, які б не були ці регулятори, якщо вони не є реально діючими, вони ніколи не забезпечать необхідного стану законності. Цього і намагались досягти багато поколінь минулого і сучасного, однак, як ми бачимо законність це явище яке у завершеній формі не можна досягнути, проте цього слід прагнути.

Законність виступає, як ідеал якого всі прагнуть, це простір який не має меж, тому й очевидно, що ідеальної законності ніхто не здобуде. Всі постійно намагаються знайти той необхідний орієнтир законності, однак його не знайти в тих державах де немає реально існуючої демократії, яка і є тим орієнтиром у пошуках законності.


1. Поняття законності


Формування громадянського суспільства, правової держави в нашій країні вимагає якісно нового рівня законності і правопорядку. Законність і правопорядок невід’ємні від права, його реалізації, тому вивчення їх зв'язків в механізмі правового регулювання постійно знаходиться в центрі уваги теоретичних розробок.

Разом з постановкою традиційних теоретичних і практичних питань законності на вищому рівні зросло значення аналізу її функціонування у всіх сферах господарського і культурного будівництва.

Вивчення проблем законності і правопорядку має важливе значення, оскільки всі галузеві юридичні науки, що досліджують різні аспекти права, правотворчого процесу, так чи інакше, але в кінцевому результаті, обов'язково виходять на ці проблеми, що, природно; породжує різні погляди.

У теорії права наголошується, що поняття "законність" характеризує правову дійсність, узяту під кутом зору практичної реалізації права, ідейно-політичних основ правової системи, її зв'язку з основоположними суспільно-політичними інститутами, з політичним режимом даного суспільства.

У юридичній літературі законність розглядається по-різному. Часто її визначають як режим, принцип, метод державного управління суспільством, який полягає у виданні і проведенні в життя законів і інших нормативно-правових актів на користь певного класу, соціальних груп або народу в цілому. (див. рис 1)


Законність



Принцип

Режим

Метод




Рис. 1


Відповідно до цієї дефініції законність складається з двох елементів: законотворчості (видання законів і заснованих на них правових актів) і здійснення нормативно-правових актів. Проте досить спірним видається включення в поняття законності правотворчого процесу, тобто особливої форми або особливого виду діяльності відповідних органів, покликаних встановлювати нові норми, змінювати або відміняти старі. Адже якщо норми права змінюються, то, слідуючи логіці, не можна сказати, що законність - величина постійна; вона міняється всякий раз, як тільки відбувається коректування законодавства.

Правотворчий процес, це діяльність, яка визначається відповідними нормативними актами, вона підпадає під необхідність дотримуватись, виконувати законність і в цьому відношенні не відрізняється від інших видів державної діяльності, наприклад, від правозастосування, отже, немає необхідності включати її в поняття законності. Законність пов'язана із законами, але вони виступають не як її складова частина, а перш за все, як передумова і умова її здійснення.

Розбіжності в юридичній літературі з приводу визначення законності породжені не стільки складністю, багатогранністю і динамікою предмету, скільки термінологічною неясністю. Термін "законність" позначає позитивне ставлення, й не тільки ставлення, а й відношення до законів в практичній діяльності і повсякденному житті.

Ще Н.В. Криленко свого часу визначав революційну законність як суспільний лад, устрій, режим, що складається на основі втілення в життя норм, директив кожної держави. Н.Г. Александров розглядав законність як "особливий суспільний режим, як "обстановку", в якій правопорушення своєчасно розкриваються і присікаються, іншими словами, законність визначалася їм як "стійкий образ правовідносин". П.Е. Недбайло відзначав, що законність є стан, який характеризує дотримання всім суспільством державно-правових актів, "властивість суспільного життя". До певної міри, синтезуючи вислови багатьох учених П.М. Рабінович вважає законність певним режимом (станом) суспільних відносин, який характеризується їх відповідністю законам і підзаконним актам.

На перший погляд може показатися, що всі відмінності у визначеннях є чисто словесними, не торкаються істоти. Проте головне - це відмежувати законність від близьких з нею понять. П.М. Рабінович, мабуть, правий, коли піддає критиці визначення законності як неухильного і точного дотримання (виконання) законів.

Сама по собі правозастосовча і правореалізовуюча діяльність ще не є законністю. Якщо й швидше вони відповідають законності, то виступають не елементами її змісту, а її носіями. Законність - це особливий стан діяльності, що виражається у властивостях юридичної правомірності останньої.

Коли мова йде про законність, то мається на увазі відповідність діяльності закону. Змістом законності є не виконання закону як такого, не діяльність, в якій він знаходить здійснення, а відповідність цієї діяльності закону, тобто законодоцільність поведінки. Термін "законодоцільність", мабуть, дає можливість провести чітку межу між тісно зв'язаними явищами - законністю і реалізацією права (Л.О. Явич).

Поняття "режим законності" позначає певний стан відповідності суспільних відносин законам і іншим підзаконним актам, яке може бути зафіксоване, охоплено одним словом – правомірність. Отже, режим законності є стан правомірності суспільних відносин, законодоцільності поведінки. Правозастосовча, правореалізуюча діяльність виступає найближчою, безпосередньою причиною законності. Цей необхідний і істотний внутрішній зв'язок законності є, таким чином, генетичною залежністю (П.М. Рабінович).

Не претендуючи на істину в останній інстанції, розуміючи, що жодне коротке визначення не може відобразити всі сторони предмету, хотілося б запропонувати наступне розуміння законності: це вимога суспільства і держави, яка полягає в точній і неухильній реалізації правових норм всіма суб’єктами і у всіх сферах суспільного життя.

Суть цієї вимоги полягає в добросовісному, відповідальному дотриманні, виконанні, використанні і застосуванні правових норм, воно передбачає, перш за все, активну участь в управлінні державними і суспільними справами на основі і в рамках закону.

Законність тісно пов'язана з державою і обумовлена такими його специфічними характеристиками, як поділ громадян по територіальній ознаці і наявність публічної влади.

Розподіл громадян по адміністративно-територіальних одиницях неминуче веде до того, що їх поведінка підпадає під правове регулювання, здійснюване не тільки вищими і центральними, але і органами влади на місцях, органами місцевого самоврядування. Законність, що розглядається в цьому аспекті, позначає ієрархію правових норм (законів і підзаконних актів), явна відповідність і підпорядкування нормам права, встановлених найвищими і центральними органами держави.

Публічна влада - складне поняття. Перш за все, це державна влада, основними формами реалізації якої є правотворчість, управління і правосуддя; законність полягає в здійсненні всіх функцій в певних межах і за певними правилами.

В умовах законності державні органи і посадовці покликані відповідно до діючих норм права розглядати і вирішувати конкретні питання, що стосуються прав і свобод громадян, реагувати на скарги з приводу незаконних актів застосування права. У свою чергу громадяни повинні виконувати обов'язки, покладені на них правовими нормами.

Законність пов'язана і з державним суверенітетом. Його закони володіють загальною обов'язковістю. Це означає, що їх юридична сила розповсюджується не тільки на державні органи, посадовців і громадян, але і на всі інші організації і їх органи. В зв'язку з цим постає дуже цікава проблема співвідношення законності і політичної системи в цілях розкриття особливостей політичного режиму, що складається, тобто розгляд законності як явища політико-правового життя, як принципу функціонування політичної системи. В сьогодення ведеться активний аналіз нормативної основи функціонування останньої.

Право як регулятор суспільних відносин виконує свої функції перш за все в процесі дотримання, виконання, використання і застосування юридичних норм в суспільній практиці, тому законність існує, поки існує право, є правовим режимом суспільних відносин.

У західній літературі такий стан стали називати правозаконністю, що властиве суспільству з розвиненими громадськими і демократичними інститутами, вважаючи, що дотримання великих принципів правозаконності яскраво свідчить про особливості життя у вільних країнах, відмінних від країн з авторитарним режимом. Концепція правозаконності свідомо розроблялася лише в ліберальну епоху і стала одним з її найбільших досягнень, що послужили не тільки щитом свободи, але і злагодженим юридичним механізмом її реалізації.

Поняття законності як режиму витікає з того факту, що право об'єктивне явище. Воно породжує і таке ж необхідне явище, як законність, яке пов'язане із здійсненням права. Тому поняття законності як режиму нерідко вживається як синонім поняття "право", що не можна визнати за вдалий, оскільки взаємодія законності і права це зустрічний вплив однопорядкових суспільно-політичних явищ.

Законність здійснює на право зворотній вплив, в ньому, як в процесі його формування, так і реалізації, об'єктивуються вимоги законності.

З вище сказаного можна виділити такі властиві законності ознаки:

По-перше, в законності виражається реалістичне відношення до права, його загальнообов'язковості, його сили і цінності. Ґрунтується вона на реальній дії права, на його фактичних можливостях, дійсній цінності при вирішенні соціальних завдань.

По-друге, законність виражає зв'язок правових питань з суспільним ладом, з політичним режимом, існуючим в суспільстві. Характеристика законності як режиму суспільно-політичного життя дозволяє побачити зв'язок законності з самою природою даного суспільного ладу, особливостями властивих певній країні способів і методів здійснення політичної влади, розкрити її значення, як складової частини, елементу демократії.

По-третє, стан законності в суспільстві прямо пов'язаний з ідейно-духовними, етичними основами правової системи, засадами гуманізму, соціальної справедливості, справжньої рівності, становищем особи в суспільстві.

Таким чином законність це явище далекоглядне, яке формується під впливом різних чинників про які ми вже згадували вище.


2. Основні принципи законності


Для розуміння природи законності потрібно з'ясувати її основні принципи (див рис 2).



Принципи законності


Загальнообовязковість


Єдність


Невідворотність


Верховенство закону


Неприпустимість протиставлення законності і доцільності



Тісний зв’язок законності і культури



Рис. 2


1. Загальнообов’язковість означає неухильне виконання приписів закону всіма без винятку, тобто приписи закону поширюються на всіх, незалежно від становища, чину і рангу. Тобто даний принцип характеризує дію законності по колу осіб. Законність не може бути вибірковою. Правові приписи повинні виконувати окремі громадяни і їх об’єднання, посадовці, державні органи, політичні партії. Взагалі не повинно бути якої-небудь організації або окремої особи, яка б перебувала за межами впливу законності, на яких би її вимоги не поширювались.

В літературі була сказана думка, що суб'єктами законності можуть бути тільки владні органи, а не окремі громадяни, оскільки останні нібито своїми діями не порушують цього режиму. Дійсно, неправомірна діяльність державних органів, посадовців, наділених владними повноваженнями, підриває саму основу законності, їх наслідки вельми небезпечні для суспільства і особи. Не випадково більшість вимог законності звернена до держави, його органів. Проте якщо правопорушення громадян приймають масовий характер, це виявляється, наприклад в зростанні злочинності, режим законності безумовно порушується. Тому немає підстав виключати громадян з числа суб'єктів законності, хоча, звичайно, їх роль в її забезпеченні не порівнянна з такою ж роллю державних органів.

Тому перед законом всі рівні і всі повинні йому підкорятися, інакше передбачається невідворотність відповідальності.

2. Єдність законності полягає в поширенні цієї вимоги на всю територію держави. При всьому різноманітті діючих законів і нормативних актів, при всіх місцевих особливостях законність повинна бути одна для всієї країни. Розуміння і застосування законів повинні бути однакові на всій її території. Недопустимістю спроби створення в кожній області, районі своєї законності, відмінної від загальнодержавної. Однак на превеликій жаль в нашій країні цей принцип не завжди чітко проводиться в життя, окремі регіони приймають нормативні акти, що суперечать не тільки законам, а й Конституції України, як основному закону на території нашої держави. Подібне положення порушує єдність законності, знижує ефективність правового регулювання, вносить дезорганізацію в суспільні відносини.

3. Верховенство закону є найважливішою властивістю законності, що пов'язаною з винятковістю закону, означає ієрархію нормативно-правових актів, що закріплюється в Конституції. Остання має вищу юридичну силу, пряму дію і застосовується на всій території України.

Функціонування держави повинне здійснюватися виключно на основі законів, при строгій реалізації посадовцями своїх обов'язків і прав соціальних суб'єктів. Ця властивість розповсюджується на всі правові форми діяльності держави: правотворчу, виконавчо-розпорядчу і правоохоронну. Воно не дозволяє посадовцям - виконавцям норм права займати позицію "вільного розсуду", довільно ухвалювати рішення, виконувати або не виконувати закон по тих або інших мотивах.

4. Невідворотність реалізації законності означає припинення будь-яких порушень закону, від кого б вони не виходили, невідворотність відповідальності за ці порушення. Кожне правопорушення є одночасно і порушення законності. Законність є провідником, його реальністю, це право у дії, реалізації його як соціальної цінності, як найважливішого інструменту регуляції суспільних відносин.

5. Неприпустимість зіставлення законності і доцільності, оскільки законність є вища доцільність. Діалектика взаємостосунків тут така:; будь-який відступ від законності, диктоване "вищими інтересами", "вимогами народу", "моральними міркуваннями" і т. п., приводить до дестабілізації в суспільстві, сприяє зростанню правового нігілізму. Доцільність законності витікає перш за все з цінності самого права як виразника свободи, відповідальності, справедливості, як засобу забезпечення порядку, організованості і дисципліни. Тому саме в праві, в законі виражається вища соціальна доцільність.

З вище сказаного можна говорити про презумпцію доцільності виданого нормативного акту. Ця презумпція в свою чергу диктує необхідність неухильної, точної реалізації правових розпоряджень незалежно від суб'єктивного відношення суб'єктів реалізації права до його норм. Тільки політико-правовий режим законності, заснований на доцільності, може захистити суспільство від випадковостей, волюнтаризму і суб'єктивізму окремих осіб.

Якщо закон застарів, став недоцільний, то його потрібно змінити, доповнити, але тільки відповідно до встановленої процедури, яка також визначається законом. До тих пір, поки зміни не внесені, закон діє, існує. "Не дарма стародавні говорили: "Закон суворий, але це закон".

В той же час законність припускає облік доцільності, користь в процесі застосування права, коли призначається конкретна міра покарання за вчинене правопорушення.

Але в будь-яких випадках міркування доцільності враховується на підставі і в рамках закону.

6. Нерозривний зв'язок законності і культури. Без культури не може бути, і мови про законність; чим вищий рівень культури суспільства в цілому, окремих громадян, тим вищий і рівень законності.

Єдність права та законності витікає з властивості права як регулятора суспільних відносин. Держава не привносить законність в право, а враховує природу останнього і забезпечує реалізацію його функцій за допомогою законності. Оскільки законність пов'язана з реалізацією права, то з цього витікає цілий ряд властивостей, конкретизуючий сказане вище.

Законність, що розглядається як режим державного і суспільного життя, включає не тільки вимогу законодоцільної поведінки, але і саму таку поведінку. Тільки в єдності цих сторін може бути здійснений режим законності, який нерозривно пов'язаний з демократією, є її виразом. Якщо право демократичне за своїм змістом, то його норми забезпечують дію інститутів демократії, перш за все, прав і свобод громадян. Реалізація законів є не тільки правова, але і політична вимога, оскільки порушення законності заподіює збиток суспільним інтересам.

Законність включає рівність всіх перед законом, рівність прав і обов'язків. Виконання останніх є реалізація вимог законності і в той же час забезпечення умов використовування демократичних прав, що сприяє активній участі громадян в справах суспільства і держави, перш за все в демократичній процедурі ухвалення законів і інших нормативних актів. Це є запорукою того, що закони, що приймаються, будуть сприйняті їх абсолютною більшістю. Демократія, у свою чергу, забезпечує зацікавленість людей у виконанні законодавства і підконтрольність діяльності державного апарату. Це надійна; гарантія законності. Законність і демократія, це важливі явища суспільного життя вони тісно взаємодіють і взаємопов’язані між собою, оскільки на мою думку стан законності показує наявність і рівень демократії в державі, і навпаки демократія стимулює забезпечення законності.

Демократія (в перекладі з грецької - народовладдя) означає:

а) широку участь громадськості в управлінні справами держави і суспільства;

б) підвищення активності політичних партій і громадських організацій, інших громадських об'єднань;

в) зміцнення правової основи державного і суспільного життя;

г) утвердження прав і свобод громадян і людини;

д) свободу інформації і постійне врахування громадської думки;

е) удосконалення системи державних органів і органів місцевого самоврядування

Законність є невід'ємним елементом демократії. Демократія не може бути над законом чи поза законом, а тільки в межах закону. Конституція України має вищу юридичну силу, і її норми мають пряму дію. Всі інші правові акти не повинні суперечити Конституції і конституційним законам України.

Державні органи, органи місцевого самоврядування, їх посадові особи повинні діяти в межах своєї компетенції. Перевищення своїх повноважень, зловживання службовим становищем переслідуються законодавством України.

Законність - це суворе й повне здійснення розпоряджень правових законів і заснованих на них юридичних актів усіма суб'єктами права.

Законність як режим державного і суспільного життя є єдність об'єктивно необхідних вимог строгого і неухильного практичного здійснення закону і інших нормативно-правових актів, тобто строгої фактичної реалізації, втілення в життя.

Важливим аспектом дослідження законності є її розгляд як принципу, як ідеологічного явища. Згідно принципу законності поведінка всіх суб'єктів повинна відповідати законам і підзаконним актам. Це одна з ідей правосвідомості, ідеологічна передумова режиму законності.

В той же час ясно, що не можна зводити це поняття до принципу законності. Якщо визначати законність як "сукупність певних вимог", "режим вимог", то тоді вона зводиться до одного з своїх ідеологічних проявів - до принципу або методу діяльності, втіленому у вимогах. Вимоги - це сфера тільки свідомості, а законність цим не обмежується, тому вона є режимом суспільних відносин, а не режимом вимог.

Основний висновок юридичної науки по даній проблемі полягає у тому, що тільки за допомогою поняття режиму можна розкрити всі властивості законності як особливого суспільного явища (У.М. Льовченко).

У сучасних умовах в процесі формування правової держави, перебудови правової свідомості нашого суспільства важливим стає визначення основних тенденцій в розробці теорії законності: 1) проведення чітких розмежувань законності як режиму і форм її реалізації (як методу державного керівництва суспільством, як принципу діяльності соціальних суб'єктів); 2) вивчення законності у зв'язку з іншими соціально-політичними явищами (правотворчістю, демократією, правосвідомістю); 3) аналіз законності в механізмі правового регулювання, що дає можливість чіткіше відмежувати її від близьких державно-правових явищ, дослідити її структуру, тобто склад елементів і зв'язок між ними.

Мало досліджене питання про функції законності. З урахуванням її суті і ролі в житті суспільства можна назвати в загальній формі три основні функції:

  • проведення в життя державної волі народу, зв'язок законності з реалізацією - права;

  • створення умов для вироблення доцільних, ефективних норм права, зв'язок законності з правотворчістю;

  • забезпечення реальності правового регулювання, зв'язок законності зі всіма елементами його механізму.

Науковий інтерес представляє аналіз структури законності. До елементів, що лежать в її основі, відноситься:

а) правомірність суб'єктного складу учасників суспільних відносин (визначувана їх правоздатністю);

б) правомірність становища (соціальної позиції) учасників суспільного життя (визначувана змістом і об'ємом їх суб'єктивних прав і обов'язків);

в) правомірність діяльності суб'єктів по застосуванню і реалізації прав і обов'язків (визначувана "матеріальними" і формальними її показниками, закріпленими у відповідних юридичних нормах). Суть пізнання внутрішніх необхідних зв'язків законності полягає у тому, що ховається механізм конструювання, функціонування і розвитку суспільних відносин.


3. Гарантії забезпечення законності


Під основними засобами забезпечення законності в юридичній науці прийнято розуміти систему гарантій і методів забезпечення законності. (см рис 3).

Гарантії



Загальні

Юридичні



Економічні (матеріальні)

Законодавство


Соціальні

Діяльність судових органів



Політичні

Діяльність правоохоронних органів



Конституційний контроль

Ідеологічні


Президент




Рис. 3


Не дивлячись на свою значущість, вимоги законності не втілюються в життя автоматично, стихійно. Щоб правові розпорядження не залишилися на папері (тим більше не порушувалися), необхідні відповідні умови і визначений комплекс організаційних, ідеологічних, політичних, юридичних заходів, що забезпечують реалізацію, тобто гарантії законності. Гарантувати законність значить зробити її непорушною.

Гарантії - це сукупність умов і способів, що дозволяють безперешкодно реалізувати правові норми, користуватися суб'єктивними правами і виконувати юридичні обов'язки.

Під гарантіями розуміються як об'єктивні умови існування суспільства, так і спеціально вироблені державою і громадськістю засоби, що забезпечують точну реалізацію норм права всіма суб'єктами.

Серед даних гарантій потрібно чітко розрізняти загальні умови і спеціальні засоби.

Загальні умови складають об'єктивні (економічні, політичні і т. д.) умови суспільного життя, в яких здійснюється правове регулювання. Ці умови створюють макросередовище реалізації права, його функціонування, зумовлюючи до певної міри і спеціальні засоби закріплення законності.

Нерідко в літературі загальні умови як гарантії законності трактуються дуже широко. Під економічними гарантіями розуміється існуюча система господарювання, форма власності, під політичними - політична система, під соціальними - класова структура суспільства і т.д. Таке розуміння гарантій не може в достатній мірі задовольнити потреби практики, бо їх вплив на стан законності неоднозначний, іншим чином впливаючи негативно. Тому загальні умови необхідно розглядати конкретно, виділяти в них ті фактори, які позитивно впливають на реалізацію права.

Важливою умовою якнайкращого використання сприятливих умов в діяльності по забезпеченню законності є їх максимально можлива конкретизація. Економічний лад, політична система, пануюча ідеологія навряд чи можуть розглядатися, як чинники, що забезпечують законність. Проаналізуємо це положення на прикладі власності. Тривалий час вважалося, що соціалістична власність (на відміну від приватної) сама по собі являється умовою забезпечення законності. Такий висновок ґрунтувався на припущенні, що вона породжує у людини відчуття господаря, власника засобів виробництва, сприяючи їх збереженню, примноженню, захисту. Проте, як ми всі переконалися, соціалістична власність стала причиною народження і інших, чужих законності явищ - безгосподарності, розкрадань і т.д.

Отже, йдеться про те, щоб виділити з умов суспільного життя ті, які сприяють зміцненню законності, створити передумови для розвитку їх дії на людей, а також шляхом використовування організаційних заходів, спеціальних засобів нейтралізувати дію негативних чинників. Розглянемо ці загальні умови, які виступають гарантіями законності детальніше.

Економічними (матеріальними) гарантіями є, перш за все, матеріальні умови життя суспільства, серцевину яких складають соціально-економічний устрій суспільства, існуючі форми власності, їх різноманіття, господарська самостійність приватних (фізичних) і юридичних осіб. Умовами, що забезпечують законність, тут виступають такі чинники, як ступінь організованості в економічній сфері, ритмічна робота всього господарського організму, постійне зростання продуктивності праці, об'єму виробництва, стійка грошова система і т.д. Подібні фактори безпосереднім чином впливають на стан законності. Так, в умовах нестабільності економіки, падіння виробництва, розриву господарських зв'язків, зростання цін, галопуючій інфляції зростає соціальна напруженість взагалі, що веде до анархії, дезорганізації, зростання числа злочинів.

Соціальні гарантії включають весь комплекс суспільних заходів по боротьбі з правопорушеннями, відступами від ідеї законності. Це профілактична, діяльність по попередженню правопорушень, контрольна функція громадськості, використовування можливостей громадської думки тощо. Законопослушність громадян, їх пошану до закону, реалізація його приписів багато в чому залежать від становища, що склалося в соціальній сфері. Падіння життєвого рівня населення, зростання безробіття, вартості життя, соціальних послуг безпосереднім чином позначаються на рівні законності, провокуючи громадян на пошуки шляхів незаконного збагачення, таким чином діючи в обхід закону, породжують національні і соціальні конфлікти тощо. Міцна законність можлива тільки в умовах соціальної стабільності, упевненості громадян в непорушності своїх соціальних прав і свобод.

Політичні гарантії - це демократизм державного і суспільного ладу, відображений у функціонуванні політичної системи в цілому, з властивими демократичному суспільству політичним плюралізмом, реальним розділом влади, наявність правової держави (або хоча б тенденції до її побудови).

Однак безумовно основною політичною умовою стабільної законності є сильна державна влада. Сила державної влади визначається не величною армією, не потужністю репресивного апарату. Сильна державна влада - стійка, легітимна, яка користується підтримкою суспільства, дієздатна забезпечити реалізацію правових розпоряджень, що приймаються. Сильна держава гарантує стабільний розвиток суспільства, безпеку людей, ефективну боротьбу із злочинністю, корупцією і іншими антисоціальними явищами. В умовах же дезорганізації державно-владних структур, боротьби за владу, нездатності держави забезпечити реалізацію ухвалюваних рішень, низького рівня виконавчої дисципліни, розквіту бюрократизму, корупції законність не тільки не підвищується, але і знижується, причому до небезпечної межі. Сильна держава жодною мірою не означає централізацію державної влади, авторитарний режим, який не забезпечує, а, навпаки, заперечує законність. Важливою умовою зміцнення держави, забезпечення законності і правопорядку являється демократія. Демократична держава не слабка, аморфна влада. Це система сильної і у той же час цілком відповідальної перед народом влади, заснованої на демократичних принципах формування і функціонування.

Ідеологічні гарантії полягають в пануванні ідеології, на, базі якої розвиваються духовне життя суспільства, ідейне виховання громадян, включаючи всі форми суспільної свідомості, в першу чергу правова, глибока пошана до права як соціальної цінності. Стан законності багато в чому визначається рівнем політичної, правової і загальної культури населення. Законність передбачає такий рівень правової культури, коли пошана до права, закону є особистим переконанням особи, причому не тільки пересічного громадянина, але в першу чергу державного службовця, законодавця.

Необхідний рівень культури забезпечується організацією правової пропаганди, чіткою системою виховання у громадян високих етичних якостей, патріотизму, відповідальності, відчуття права і законності. В умовах руйнування системи виховання ідеологічний вакуум заповнюється чужими суспільству переконаннями, що негативно впливають на стан дисципліни, організованості, законності, сприяючими збільшенню кількості правопорушень, злочинності, ставлячи при цьому під загрозу режим законності.

Юридичні гарантії виступають як система спеціальних засобів зміцнення законності та правопорядку діяльність спеціальних правових органів по попередженню і припиненню правопорушень.

До спеціальних юридичних засобів слід віднести перш за все всі норми права, в яких виражено вимогу законності. Правова регламентація суспільних відносин ставить правоохоронні органи в чіткі правові рамки, позбавляє їх можливості діяти виходячи з інтересів доцільності.

Юридична вимога законності полягає в наступному:

  1. справедливе покарання за невиконання норм права;

  2. законодавче (конституційне) закріплення верховенства закону і визначення способів його охорони;

3) покладання на певні органи обов'язку охороняти законність, присікати її порушення, контролювати і здійснювати нагляд за виконанням законів і визначення повноважень цих органів по реалізації функції охорони законності і правопорядку;

4) законодавче закріплення за громадянами можливості відстоювати свої права, заборону використовувати їх на шкоду іншим особам, конституційне закріплення ідеї презумпції невинності. Ці способи закріплені в Конституції України, а в галузевому законодавстві одержали конкретизацію.

Стан законності як політико-правового явища обумовлений станом самого права, системи законодавства. Діюче законодавство повинно бути достатньо повним, стабільним, забезпечуватися високим рівнем юридичної техніки, необхідними механізмами реалізації і охорони. Важливе значення для реалізації права і рівня законності мають використовувані законодавцем правові засоби, методи, способи і типи правового регулювання, принципи, на яких будується законодавство. Так, відстаючи від динаміки розвитку суспільних відносин, законодавство певною мірою затрудняє боротьбу з злочинністю. Безумовно законодавство кожної держави є важливою гарантією законності, тому що законодавство на загальнообов’язковому рівні встановлює орієнтири побудови законності, якими в першу чергу керуються громадяни у виборі своєї поведінки. А якщо ці орієнтири хибні, то яка мова може йти про побудову міцної правової держави з високим рівнем законності. В такій державі буде панувати невизначеність щодо вибору поведінки в тій чи іншій ситуації, тому окремі особи, як і суспільство в цілому будуть вибирати хибні варіанти, які з позицій права є злочинними, тим самим підриваючи підвалини законності. В такому суспільстві на маю думку слід керуватися високою правовою культурою, високим рівнем моральної свідомості, яким однозначно володіє не кожне суспільство, а хибні орієнтири – формують хибну думку.

Важливою гарантією є судовий контроль, оскільки "третьою владою" є вся система правосуддя. Мабуть, настала пора взагалі змінити наше бачення правосуддя, інтерпретацію його призначення лише як "застосовувача права". Досвід розвинених демократичних країн, причому не тільки англо-американської групи, свідчить, що високий рівень правового розвитку досягається в суспільстві, де суд, спираючись на Конституцію, на закон, на загальновизнані права людини, теж творить право. Тому додання рішенням вищих судових інстанцій функцій судового прецеденту представляється справою назрілою, цілком виправданою.

Діяльність судових органів на основі гласності повинна створювати умови для зміцнення законності і правопорядку в нашій країні, включаючи і вперше здійснюваний конституційний контроль.

Правоохоронні органи припиняють порушення законності, відновлюють порушені права, усувають шкідливі наслідки правопорушень. За чинним законодавством органи дізнання, прокурор, слідчий, суд зобов'язані виявити причини і умови, що сприяли здійсненню злочину, і вжити заходи до їх усунення. Велика роль належить правоохоронним органам в справі забезпечення законності, їх значення не можна перебільшувати, абсолютизувати, бо ефективність їх роботи багато в чому визначається об'єктивними умовами. Проте нерідко відповідальність за стан законності, за зростання злочинності в регіоні, в державі покладається лише на органи прокуратури, МВС. Проблема боротьби з злочинністю нерідко зводиться лише до зміни керівництва цих органів без суттєвої зміни умов, що не може забезпечити належних гарантій законності.

  • Прокуратура - це спеціальний орган, на який покладені обов'язку загального нагляду за законністю слідства і дізнання, за актами судових органів з огляду їх обґрунтованості і законності. Її діяльність здійснюється в специфічних формах:

  • залучення до кримінальної відповідальності;

  • підтримка державного обвинувачення в суді;

  • нагляд за додержанням законів при виконанні судових рішень у кримінальних справах, а також при застосуванні інших заходів примусового характеру, пов’язаних з обмеженням особистої свободи громадян.*

Звичайно цим переліком функції прокуратури не обмежені, вони є дещо ширшими, що свідчить про важливу роль такого органу, як прокуратура у забезпеченості законності.

Наступним не менш важливим моментом у досягненні законності є діяльність Конституційного Суду. Згідно Конституції України Конституційний Суд України вирішує питання про відповідність законів та інших правових актів Конституції України і дає офіційне тлумачення Конституції України і законів України. Це конституційне положення і розкриває високу роль Конституційного Суду у забезпеченості законності, оскільки, як ми знаємо Конституція є основним законом держави і всі інші закони що приймаються, приймаються на основі Конституції і повинні відповідати їй.

Тому саме вірність закріплених в законах орієнтирів визначає Конституційний Суд України, тим самим виключаючи будь-які неправильні формулювання, положення, які не відповідають дійсному стану речей, а також ті, які несуть особисту користь для тих хто їх створює. Туму ще раз хочу підкреслити, що неабияку роль у забезпеченості законності відіграє Конституційний Суд.

У сучасних умовах особливу важливість має нормативне закріплення обов'язків Президента України бути гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності України, додержання Конституції України, прав і свобод людини і громадянина, що є немаловажно при закріпленні позицій законності, реального втілення закону у життя.

Велике значення в сучасних умовах набуває комплексна розробка системи заходів і державно-правових механізмів, покликаних захищати конституційні права і законні інтереси громадян, запобігати зловживанням своїми правами з боку державних органів, забезпечувати єдність правової системи.

Відсутність конституційного механізму відповідальності посадовців всіх гілок влади за ухвалюванні рішення дуже очевидна для юристів, його створення напрошується саме собою. В зв'язку з цим є прогресивними заходи по персоналізації відповідальності посадовців за виконання незаконних актів, наказів і розпоряджень, що вживаються законодавцем. "Законність" тоталітарної системи, яка будувалася на відомій формулі: "наказ начальника - закон для підлеглих" і понині, на жаль, служить посадовцям виправданням в ухваленні рішень, що принижують людську гідність, ваблять непоправні втрати економічного, політичного, етичного і соціального характеру


Висновок


Розглянуте в даній роботі таке явище, як законність турбує не тільки нас, воно стало предметом написання багатьох наукових праць, навчальних посібників. Це означає тільки одне, що проблема забезпечення законності в кожній державі актуальна і стоїть на першому місці. Тому багато науковців намагаються сформулювати свої позиції щодо цієї проблеми і виробити свої шляхи її вирішення.

Як вже згадувалось великою мірою на стан законності впливає право, а саме національне законодавство. Тобто якщо гуманні, справедливі правові норми, які створюються, зрештою і ті які діють, то можна говорити про одну, так би мовити частину законності. Другою половиною законності на мою думку є саме свідомість кожного громадянина про необхідність дотримання і реалізації таких правових норм. Тобто коротко кажучи законність формують справедливі правові норми і їх реалізація всіма громадянами держави без виключення.

Як ми вже знаємо законність це стан відповідності суспільних відносин нормам права, який досягається в результаті їх неухильного виконання всіма суб’єктами права. Слідуючи з цього визначення можна сказати, що законність це своєрідний ”стимулятор„ розвитку правової держави, побудови громадянського суспільства.

З позицій особи законність виступає в першу чергу як засіб захисту її прав, свобод і законних інтересів. Вона забезпечує охорону людини як від свавілля самої держави і її органів, так і від протиправних дій з боку інших осіб. Від стану законності залежить рівень свободи особи, реальність її прав і свобод, рівень і реальність демократії. А оскільки в сучасних умовах інтереси особи стають пріоритетними для держави, ця сторона законності і правопорядку також є найважливішою метою державної діяльності.

Все це визначає особливу роль законності і правопорядку для суспільства в цілому: вони виступають як основа, ядро порядку в суспільстві, як умови і необхідні елементи демократії, як основні загальнолюдські цінності і, отже, важливі частини правової і загальної культури.

Зміцнення законності і правопорядку є неодмінною умовою і засобом формування правової держави, а самі вони - його необхідними елементами. Держава стане правовою тільки за наявності міцної законності і стабільного, заснованого на праві і законності порядку.


Список використаної літератури


  1. Бахрах Д.Я. Питання законності в державному управлінні //Правоведення. 1992. № 3.

  2. Борісов В.В. Правовий порядок розвиненого соціалізму. Саратов, 1977.

  3. Боннер А.Т. Законність і справедливість в правозастосовчій діяльності. М., 1992.

  4. Конституція України ( із змінами і доп.).- К.: Атака, 2006.-64 с.

  5. Братусь З.Н. Юридична відповідальність і законність. М., 1984.

  6. Корельській В.Д. Демократія і дисципліна в розвиненому соціалістичному суспільстві. М., 1977.

  7. Кудрявцев В.Н. Про правосвідомість і законність // Держава і право. 1994. №3.

  8. Кудрявцев В.Н., Казімірчук В.П. Сучасна соціологія права. М., 1995.

  9. Лісюткин А.Б. Про поняття законності //Правоведення. 1993. № 5.

  10. Лукашево. Е.А. Соціалістична правосвідомість і законність. М., 1973.

  11. Мамашин В.С. Дисципліна і суспільство. М. 1996.

  12. Правознавство//За ред. М. Настюка. - Львів: Світ. 1995.

  13. Луганський Б.І., Шестакова М.П. Законність і дисципліна в господарській діяльності. М., 1987.

  14. Рабінович П.М. Проблеми теорії законності розвиненого соціалізму. Львів, 1979.

  15. Тихомиров М.Ю. Про механізм забезпечення законності в управлінні економікою // Держава і право. 1990. № 7.


Случайные файлы

Файл
130576.rtf
57966.rtf
16840.rtf
57688.rtf
26930-1.rtf




Чтобы не видеть здесь видео-рекламу достаточно стать зарегистрированным пользователем.
Чтобы не видеть никакую рекламу на сайте, нужно стать VIP-пользователем.
Это можно сделать совершенно бесплатно. Читайте подробности тут.