Еволюція, закономірність, ефективність розвитку державності України в умовах її суверенітету (кінець ХХ-початок ХХІст.) (27701)

Посмотреть архив целиком

Міністерство освіти і науки України

Національний університет України “КПІ”

Факультет соціології. Кафедра історії













Курсова робота на тему:

Еволюція, закономірність, ефективність розвитку державності України в умовах її суверенітету (кінець ХХ - початок ХХІ ст.)










Київ – 2009






План


Історичні особливості, основні напрями і процеси будівництва незалежної Української держави

Конституційний процес, реорганізація вищих органів державного управління та місцевого самоврядування України

Подальший розвиток української держави на рубежі ХХ-ХХІ ст.

Загальні підсумки






Історичні особливості, основні напрями і процеси будівництва незалежної Української держави


Початок 90-х рр. ХХ ст. у долі України займає особливе місце. Долаючи нескінченну низку кризових явищ, наш народ заявив про бажання будувати свою суверенну державу, самостійно шукаючи як шляхів, так і методів її розвитку. 24 серпня 1991р. Верховна Рада прийняла Акт проголошення незалежності України. Цьому передували об’єктивні причини та суб’єктивні фактори, що підтверджують закономірність здійснюваних перетворень.

До об’єктивних причин належать:

  1. Наявність економічного потенціалу, здатного при фундаментальній відповідній реформації забезпечити всім необхідним народ України (за кількісними показниками він випереджав потенціал Франції, Італії, Іспанії та інших країн).

  2. Існування основ для розбудови нової структури державності України – Ради, виконавчі органи та ін., які позбувшись опіки колишнього союзного центру, могли б виконувати після оновлення відповідні функції у перехідний період до побудови демократичної держави.

  3. Неспроможність керівництва СРСР, що призвело країну на поч. 90-х рр. щодо краху, знайти вихід з кризи, небажання його дати можливість республікам реально вирішувати свої проблеми.

  4. Участь України в міжнародних організаціях (ООН, ЮНЕСКО, МАГАТЕ та ін.), що забезпечують можливість повного визнання світом нової суверенної держави.

  5. Загострення соціально-економічної кризи в СРСР, розвал його єдиного народногосподарського комплексу, зросле економічне протистояння різних республік, їх пошук самостійних виходів з глухого кута.

  6. Наявність кадрового потенціалу, що міг би практично забезпечити функціонування всіх ланок державного організму (при його необхідній переорієнтації і оновленні).

  7. Цілісність території України, відсутність особливих суперечностей з цього питання між політичними силами і етнічними утвореннями.

Суб’єктивними ж факторами є:

  1. Бажання народу України самостійно вирішувати свою долю.

  2. Швидкий процес відродження національної самосвідомості (і не лише українців) населення республіки.

  3. Демократизація громадського життя суспільства, поступове звільнення особи від догм старого мислення.

  4. Формування багатопартійності (створюються нові громадські об’єднання і політичні партії) і зростання впливу цього фактора на соціально-політичне життя України.

  5. Зародження та утвердження нових підходів і розумінь до форм власності в Україні.

  6. Наявність активної політичної підтримки Канади, США, розвинутих європейських країн.

Необхідно також підкреслити, що, виходячи суверенно на шляхи розвитку, уторовані сучасною цивілізацією, народ України спирається на кращі досягнення своєї тисячолітньої державності на основі свого історичного минулого.

Звернемо увагу на визначальні події сучасного державного розвитку України. Чільне місце тут займає прийняття в липні 1990р. Декларації про державний суверенітет України, в якій зазначалося, що лише її народ має право повного господаря у вирішенні всіх питань; всі громадяни, які проживають на території України, складають її народ; територія республіки неподільна і недоторкана; Україна сповідує миролюбну зовнішню політику.

Серпневі дні 1991р.в СРСР, Акт проголошення незалежності України 24 серпня прискорили і різко змінили політичну ситуацію в Україні. з цього моменту досить швидко і чітко вимальовуються практичні кроки реалізації Декларації.

В різних документах Верховної Ради визначаються пріоритети: формування нових державних структур, зокрема президентської, створення незалежної фінансової системи, введення своїх грошей, реорганізація народногосподарського комплексу України з метою його наближення до потреб людини, створення своїх Збройних сил тощо.

Важливим етапом на шляху утвердження державної незалежності України стали Всеукраїнський референдум і вибори Президента України 1 грудня 1991р., як і вільним волевиявленням (90,3% голосів із тих, хто взяв участь у референдумі) українського народу підтвердили “Акт проголошення незалежності України”. Одночасно з референдумом вперше в історії України всенародно обирався на альтернативній основі президент України. Від різних політичних партій, організацій і рухів на цю посаду претендували шість кандидатів: Гриньов, Кравчук, Лук’яненко, Табурянський, Чорновіл та Юхновський. В результаті виборів Президентом став Леонід Кравчук, за якого проголосувало 61,6% виборців, що взяли участь у голосуванні. На урочистому засіданні Верховної Ради 5 грудня 1991р. він склав присягу на вірність українському народу.

7-8 грудня 1991р. президенти України та Росії Леонід Кравчук і Борис Єльцин, Голова Верховної Ради Білорусії Станіслав Шушкевич під час зустрічі на білоруській землі в Біловезькій пущі прийняли заяву та уклали угоду про те, що СРСР припиняє своє існування, та створення на його місці “Співдружності незалежних держав” (СНД). 21 грудня 1991р. в Алма-Аті про приєднання до СНД заявили інші республіки колишнього СРСР (за винятком країн Балтії та Грузії). Це означало, що СРСР перестав існувати.

Ставши президентом України Леонід Кравчук розпочав формування президентських структур державного управління. За короткий час було утворено адміністрацію Президента. В липні 1992р. створюється спеціальний дорадчо-консультативний орган – Рада національної безпеки і оборони при Президентові України. В регіони були призначені представники Президента, які функціонували паралельно з системою Рад на чолі з їх виконавчими комітетами, що відразу ж привело до конфлікту між ними.

Однак, конституційна неокресленість повноважень усіх трьох гілок влади призводила до постійного “перетягування ковдри” у взаємовідносинах, особливо між законодавчою і виконавчою владами. Намагаючись керувати країною за допомогою указів, президент Л.Кравчук заснував у лютому 1992р. Державну думу України. З документа, яким окреслювалися її повноваження, випливало, що цей орган повинен виконувати консультативні функції при Президентові.

Поява Державної думи свідчила, що Л.Кравчук не обмежувався сферою виконавчої влади, а взяв на себе частину повноважень Верховної Ради в сфері законотворення. Певна логіка у цьому була: законодавча діяльність Верховної Ради не встигала за життям. Народні депутати витрачали багато часу на розв’язання поточних питань управління державою. Однак через 9 місяців виявилося, що Державна дума була неконструктивною ідеєю. Президент змушений був розпустити її, наштовхнувшись на жорстку опозицію парламенту.

Велике навантаження у вирішенні проблем соціально-економічного характеру випало на Кабінет Міністрів України, який очолював В.П.Фокін, а з осені 1992 р. – Л.Д.Кучма; під тиском різних політичних сил, громадськості було проведено ряд його реформацій. Проте й ці кроки не привели до стабілізації в народному господарстві нашої держави, життєвого рівня її громадян.

Серйозною спробою оптимізувати управління став наказ Президента від 25 лютого 1992 р. “Про зміни в системі центральних органів державної виконавчої влади України”. Ним значно скорочувались кількість міністерств, відомств, змінювались їх функції як координаторів і стратегів галузей. З метою посилення наукового підходу у виробленні внутрішньої і зовнішньої політики президентським указом від 6 березня 1992 р. створювались Інститут державного управління і самоврядування та Національний інститут стратегічних досліджень.

Ще в кінці 1991 р. Верховною Радою було реорганізовано органи безпеки України. Змінено систему МВС, прокуратури, розформовано КДБ і створено СБУ, де вже не існує політичного відділу.

Одночасно Л.Кравчук намагається зміцнити виконавську вертикаль влади. В березні 1992 р. з його подання Верховна Рада прийняла закон про запровадження посади представника президента. Ним встановлювалося, що представник президента є найвищою посадовою особою виконавчої влади – главою місцевої адміністрації в областях, районах і містах центрального підпорядкування – Києві та Севастополі. Вказувалося, що він забезпечує реалізацію законів та розпоряджень законодавчої та виконавчої влади, контролює діяльність місцевого та регіонального самоврядування, а також підприємств, організацій та установ, незалежно від їх підпорядкування і форм власності. Наявність контрольних функцій не давала йому права розв’язувати питання, що входили до компетенції місцевих рад.

Інститут представників Президента певною мірою зміцнив державну виконавську вертикаль влади та управління. Разом з тим взаємовідносини між представниками Президента і головами обласних та районних рад залишалися неокресленими. Під час внесення змін і доповнень до закону про представників Президента у березні 1993 р. Верховна Рада проголосила, що голови обласних та районних рад залишаються найвищими посадовими особами своїх регіонів.


Случайные файлы

Файл
22555-1.rtf
58942.rtf
123344.rtf
~1.DOC
114613.rtf




Чтобы не видеть здесь видео-рекламу достаточно стать зарегистрированным пользователем.
Чтобы не видеть никакую рекламу на сайте, нужно стать VIP-пользователем.
Это можно сделать совершенно бесплатно. Читайте подробности тут.