Давність у кримінальному праві (27265)

Посмотреть архив целиком


Міністерство освіти і науки України

Національний університет "Острозька академія"

Правничий факультет

Кафедра правосуддя та кримінально-правових дисциплін







Курсова робота на тему:

Давність у кримінальному праві




студентки групи П-22

Татарчук Л. І.

Науковий керівник:

викладач Герасимчук О. П.










Острог – 2009


Зміст


Вступ

1. Поняття давності у кримінальному праві

2. Інститут давності притягнення до кримінальної відповідальності

2.1 Перебіг строків давності та порядок їх обчислення

2.2 Умова не вчинення протягом цих строків нового злочину певного ступеня тяжкості

2.3 Зміст поняття не ухилення особи від слідства або суду

3. Значення давності для звільнення від покарання

Висновки

Список використаних джерел



Вступ


Актуальність дослідження полягає в тому, що в теперішній час необхідно розглянути один із важливих інститутів кримінального права – інститут звільнення від кримінальної відповідальності. Адже, як свідчать статистичні дані, із кожним роком застосування звільнення від кримінальної відповідальності застосовується до все більшої кількості осіб, що скоїли суспільно небезпечні діяння. Щорічно кількість закритих постановою суду кримінальних справ із звільненням підсудного від кримінальної відповідальності перевищує бар’єр двадцяти тисяч. Цей факт свідчить про досить широке розповсюдження звільнення від кримінальної відповідальності у судовій практиці. Досить значним є обсяг застосування звільнення від кримінальної відповідальності за підставою передбаченою статтею 49 Кримінального кодексу України – звільнення від відповідальності у зв’язку з закінченням строків давності. Важливим є те, що у цих випадках звільнення можливе у значній кількості справ, без прив’язування до конкретних складів злочинів. Необхідність особливого законодавчого розв'язання питання застосування інституту давності за такі злочини зумовлена підвищеною суспільною небезпечністю осіб, що їх вчиняють. Застосування чи незастосування судом цього інституту провадиться зважаючи на особливості справи, а також поведінку винного. Можна сказати, що у масштабі України інститут звільнення від кримінальної відповідальності через його гуманну, виховну дію і утвердження поваги до закону, вносить свою частку у справу розбудови режимів законності та верховенства права, створення передумов громадянського суспільства.

Метою роботи є дослідження поняття та значення звільнення від кримінальної відповідальності в зв’язку закінчення строків давності.

Реалізація цієї мети передбачає розв’язання таких наукових завдань:

  • Визначити основні ознаки, які відрізняють звільнення від кримінальної відповідальності в зв’язку з закінченням строків давності від інших форм.

  • Розкрити значення та необхідність звільнення від кримінальної відповідальності в зв’язку з закінченням строків давності.

  • З’ясувати необхідності та доцільності звільнення від кримінальної відповідальності в зв’язку з спливу строків давності.

  • Порівняти теоретичний та практичний зміст застосування інституту звільнення від кримінальної відповідальності.

У курсовій роботі використовувалися такі методи як:

- системного аналізу: розділено об’єкт дослідження на окремі частини для детального його вивчення. Такими частинами стали розділи моєї курсової роботи;

- порівнянь: в рамках співставлення різних видів звільнення від кримінальної відповідальності;

- індуктивний;

Об’єктом дослідження є дослідження даної наукової роботи є суспільні відносини, які виникають у зв’язку з застосуванням давності у кримінальному праві. Предметом даної курсової роботи є давність у кримінальному праві. Практичне значення дослідження полягає у тому, що його результати можуть бути використані у підготовці лекцій і практичних занять із кримінального права. Робота може бути одним із джерел для опрацювання матеріалу по цій темі.

А також не всі учасники суспільних відносин знають, як саме реалізується інститут звільнення від кримінальної відповідальності внаслідок перебігу строків давності. Отже, практичне значення даного дослідження є висвітлення цих питань. Структура роботи. Курсова робота складається із вступу, трьох розділів, висновків та списку використаних джерел.



1. Поняття давності у кримінальному праві


Відомо, що основним завданням кримінального правосуддя є виконувати веління закону шляхом, як правило, осуду і покарання тих, хто порушує таке веління. Виконання цього завдання у галузі державної каральної політики приносить бажані наслідки, якщо судовий осуд і покарання злочинця настає безпосередньо за вчиненим злочином. Якщо ж покарання відокремлено від вчиненого злочину значним проміжком часу, то воно малоефективне і майже втрачає свою мету. В такому разі мета покарання, небезпека вчиненого і особи поглинаються всесильною дією часу. Тут можна говорити про те, що чим менший цей строк, тим ефективніше реалізується ідея невідворотності покарання, досягаються цілі загального та спеціального запобігання. Проте, навпаки, значний час послаблює виховне та запобіжне значення покарання, а в деяких випадках робить застосування його недоцільним і таким, що суперечить принципу гуманізму. Покарання, призначене після того, як сплинув тривалий термін, є актом, що набуває рис помсти з боку держави. Воно стає марним, тому притягнення винного до кримінальної відповідальності виключається.

Таку ж саму думку обґрунтовував М.С.Таганцев. Він говорив про те, що існування давності притягнення до кримінальної відповідальності з одного боку, призначення у таких випадках покарання є непотрібним і безцільним, а з іншого процесуальними труднощами відновлення подій минулого, внаслідок чого кримінальне переслідування перетворюється у даремну трату зусиль держави.

Звільнення від кримінальної відповідальності за цією статтею здійснюється не тому, що вчинене не містить ознак злочину, а тому що через тривалий проміжок часу справа, зазвичай, має значно менший суспільний резонанс і це суттєво відбивається на досягненні мети покарання. Особа, котра в минулому вчинила злочин, може виправитися, тому з часом розслідування справи правильний розгляд її судом стає ускладненим, а інколи навіть неможливим.

Досягнення мети кари і виправлення особи, яка вчинила злочин, загального і спеціального попередження іноді стає або взагалі неможливим (наприклад, внаслідок закінчення тривалого строку після вчинення злочину), або просто зайвим. Тому недоцільним є і притягнення особи до кримінальної відповідальності, оскільки відпадає або істотно зменшується суспільна небезпечність особи, яка вчинила злочин. До того ж можуть бути втрачені речові та інші докази у справі.

Матеріально-правовою підставою застосування інституту давності в кримінальному праві вважається істотне зменшення суспільної небезпечності вчиненого злочину внаслідок того, що сплинув значний проміжок часу. Береться до уваги також презумпція про втрату повністю або частково суспільної небезпечності особою, що тривалою законослухняною поведінкою після вчинення злочину демонструє своє виправлення. З погляду загальної та спеціальної превенції, для виправлення правопорушника кримінальна відповідальність може бути ефективною лише в тому разі, якщо притягнення до неї відбувається невдовзі після вчинення злочину. Доцільність звільнення від кримінальної відповідальності у зв'язку із закінченням строків давності з погляду кримінального процесу та криміналістики пояснюється тим, що внаслідок свого негативного впливу на докази тривалий проміжок часу від моменту вчинення злочину істотно перешкоджає, а інколи й унеможливлює успішне розкриття та розслідування злочину, об'єктивний розгляд кримінальної справи у суді.

Існує декілька визначень давності притягнення до кримінальної відповідальності:

1) закінчення вказаних у кримінальному законі строків після вчинення злочину, внаслідок чого особа, що його вчинила, звільняється від кримінальної відповідальності.

2) це проміжок визначеного законом строку, що минає з моменту вчинення злочину і до моменту призначення покарання.

Законом передбачено два види строків давності:

1) диференційований, тривалість якого залежить від тяжкості вчиненого злочину;

2) загальний для всіх злочинів 15-річний строк для осіб, які переховуються від слідства чи суду.



2. Інститут давності притягнення до кримінальної відповідальності


Для застосування інституту давності притягнення до кримінальної відповідальності необхідна наявність таких передбачених законом умов:

сплив встановлених ст. 49 КК строків;

відсутність обставин, які порушують їх перебіг;

згода обвинуваченого на звільнення від кримінальної відповідальності за цією підставою.

Існує також інша класифікація умов для застосування звільнення від кримінальної відповідальності, що передбачена ст. 49 ККУ:

1) закінчення зазначених у законі строків;

2) не вчинення протягом цих строків нового злочину певного ступеня тяжкості;

3) не ухилення особи від слідства або суду.

Відповідно до норм міжнародного права ч. 5 ст. 49 передбачає, що особи, які вчинили планування, підготовку, розв'язування та ведення агресивної війни (ст. 437), порушення законів та звичаїв війни (ст. 438), застосування зброї масового знищення (ст. 439), геноцид (ч. 1 ст. 442), повинні бути притягнеш до кримінальної відповідальності незалежно від часу, який минув з моменту вчинення ними цих особливо небезпечних злочинів проти миру та безпеки людства.

Додержання вимог, передбачених ч. 1-3 ст. 49 КК, як правило, є безумовною підставою звільнення особи від кримінальної відповідальності. З цього правила, проте, закон знає два винятки: один - факультативний, а інший - обов'язковий.

Факультативний виняток полягає в тому, що якщо після вчинення особливо тяжкого злочину, за який згідно із законом може бути призначено довічне позбавлення волі, минув п'ятнадцятирічний строк давності, то питання про застосування давності вирішується судом. У суду є два варіанти вирішення цього питання: 1) застосувати давність і на цій підставі звільнити особу від кримінальної відповідальності за раніше вчинений нею особливо тяжкий злочин або 2) не застосовувати давність, у зв'язку з чим винести обвинувальний вирок, а також призначити винному покарання. При цьому, якщо суд переконається, що винний все ж заслуговує на довічне позбавлення волі, він, однак, не має права його призначити (ч. 4 ст. 49 КК), а заміняє його позбавленням волі на певний строк відповідно до санкції статті КК, за якою кваліфікований злочин.

Обов'язковий виняток із загального правила про застосування строків давності полягає в тому, що давність не застосовується відносно осіб, що вчинили злочини проти миру і безпеки людства, передбачені статтями 437-39, ч. 1 ст. 442 КК (планування, підготовка, розв'язування та ведення агресивної війни, порушення законів та звичаїв війни, застосування зброї масового знищення, геноцид). Це положення відповідає міжнародним зобов'язанням України, яка 25 березня 1969 р. ратифікувала Конвенцію ООН "Про незастосування строку давності до воєнних злочинів і злочинів проти людства", відповідно до якої ніякі строки давності не застосовуються до воєнних злочинів і злочинів проти людства незалежно від часу їх вчинення. Ця Конвенція з 11 листопада 1970 р. має для України обов'язкову силу. На підставі ст. 9 Конституції України ці положення Конвенції є частиною національного законодавства України.


2.1 Перебіг строків давності та порядок їх обчислення


Варто згадати, що тривалість строків давності за чинним кримінальним законодавством, на відміну від КК 1960 р., переважно залежить не від строку покарання, передбаченого законом за вчинений злочин, а від класифікації злочинів, передбачених ст. 12 КК.

Внаслідок цього ст. 49 КК встановлює строки давності, тобто строки, після закінчення яких особа не може бути піддана кримінальній відповідальності за раніше вчинений злочин. Закінчення цих строків є підставою обов'язкового і безумовного звільнення особи від кримінальної відповідальності.

Згідно зі ст. 49 КК особа, що скоїла злочин, звільняється від кримінальної відповідальності, якщо від дня вчинення злочину та до дня набрання вироком законної сили минули такі строки:

1) два роки - у разі вчинення злочину невеликої тяжкості, за який передбачено покарання менш суворе, ніж обмеження волі;

2) три роки - у разі вчинення злочину невеликої тяжкості, за який передбачено покарання у виді обмеження чи позбавлення волі;

3) п'ять років - у разі вчинення злочину середньої тяжкості;

4) десять років - у разі вчинення тяжкого злочину;

5) п'ятнадцять років - у разі вчинення особливо тяжкого злочину.

При вчиненні кількох злочинів різної тяжкості строки давності для кожного з них визначаються на загальних підставах і можуть бути різними за тривалістю. І навіть якщо вони складають ідеальну сукупність злочинів, то вони обраховуються самостійно.

Для правильного обчислення цих строків необхідно визначити початковий і кінцевий моменти їх перебігу.

Початковим моментом перебігу строку давності є день вчинення особою злочину, день, коли злочин був закінчений (завершений).

Іноді визначення цього моменту викликає труднощі адже ст.. 49 ККУ не містить чіткі вказівки стосовно цього, проте наука і практика виробили на цей рахунок певні рекомендації. Так, перебіг строку давності для злочинів з матеріальним і формальним складами починається з дня завершення суспільно небезпечного діяння (дії або бездіяльності), передбаченого кримінальним законом. При триваючих злочинах протиправна поведінка, яка йде за первісним актом злочинного посягання і охоплюється складом злочину, має невизначено тривалий характер, тобто вона може здійснюватись як завгодно довго. У судовій практиці строк давності стосовно триваючих злочинів обчислюється з часу їх припинення за волею або всупереч волі винного (затримання особи, явка з повинною, добровільне виконання обов'язку, покладеного на особу під загрозою кримінального переслідування), або з часу настання подій, які трансформують його поведінку у незлочинну (наприклад, викрадення у винного зброї, яка незаконно ним зберігалась, смерть або досягнення повноліття дитини, від утримання якої у формі сплати аліментів він ухилявся).

У разі скоєння продовжуваного злочину строк давності починає спливати з моменту вчинення останнього із тотожних діянь, які, будучи об'єднані єдиним злочинним наміром, утворюють вказаний різновид одиничного злочину.

Тобто, в загальному, строк давності щодо триваючих злочинів обчислюється з дня припинення їх з волі або поза волею особи (наприклад, з дня з'явлення із зізнанням, затримання і т. ін.), а щодо продовжуваних злочинів - з дня вчинення останнього діяння з числа тих, що становлять продовжуваний злочин.

Початком обчислення строків давності при попередній злочинній діяльності слід вважати день, коли були припинені чи не вдалися підготовчі дії або злочин не був доведений до кінця з інших причин, що не залежать від волі винного. При співучасті початковим вважається день, в який була завершена та роль, що виконував конкретний співучасник.

Початковим моментом обчислення строку давності щодо співучасника є день вчинення ним діяння, яке він виконав відповідно до своєї ролі в умисному злочині, а не день вчинення кримінальне караного діяння виконавцем.

Строки давності починають спливати з 0 годин тієї доби, яка настає після доби вчинення злочину; строк давності закінчується після того, як сплила передбачена ст. 49 кількість повних років, о 24 годині останньої доби відповідного строку.

Частина 1 ст. 49 встановлює і кінцевий момент обчислення строків давності - ним є день набрання законної сили обвинувальним вироком суду. Відповідно до ч. 1 ст. 401 КПК вирок місцевого суду набирає законної сили після закінчення строку на подання апеляції, а вирок апеляційного суду - після закінчення строку на подання касаційної скарги, внесення касаційного подання, якщо його не було оскаржено чи на нього не було внесено подання. В разі подачі апеляції, касаційної скарги чи внесення касаційного подання вирок, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи відповідно апеляційною чи касаційною інстанцією, якщо інше не передбачено цим Кодексом. Отже, якщо зазначені в ч. 1 ст. 49 строки минули до дня набрання сили обвинувальним вироком суду, то особа, яка вчинила цей злочин, підлягає звільненню від кримінальної відповідальності.


2.2 Не вчинення протягом цих строків нового злочину певного ступеня тяжкості


Давність не може розглядатись як вибачення злочинцю за скоєне незалежно від його наступної поведінки. Переривання перебігу строку давності відбувається тоді, коли до закінчення вказаних у законі строків давності особа вчинила новий злочин середньої тяжкості, тяжкий або особливо тяжкий злочин. У такому разі частина строку давності, яка мала місце до вчинення нового злочину, втрачає своє юридичне значення, і обчислення строку давності за перший злочин починається з дня вчинення нового злочину.

При цьому строки давності обчислюються окремо за кожний злочин і поглиненню та складанню не підлягають. Перебіг давності не може вважатись перерваним, якщо справа про вчинення нового злочину закрита за недоведеністю злочину.

Якщо до закінчення строку давності особа вчинила новий злочин невеликої тяжкості, перебіг строку давності за попередній злочин триває, а строк давності притягнення до кримінальної відповідальності за новий злочин спливає на загальних підставах.

Якщо до перебігу зазначених у ч. 1 або ч. 2 ст. 49 КК строків особа вчинить новий злочин середньої тяжкості, тяжкий або особливо тяжкий злочин, то відповідно до ч. 3 ст. 49 перебіг давності переривається. Обчислення давності в цьому разі починається з дня вчинення нового злочину.

Переривання давності означає, що час, який минув з дня вчинення першого злочину, втрачає своє значення. Він визнається юридичне незначущим і при новому обчисленні давності взагалі не береться до уваги. При перериванні давності з дня вчинення нового злочину починають обчислюватися самостійно і паралельно два строки давності: один за перший, а інший - за другий злочин.

Ці строки не складаються і не поглинаються, а обчислюються окремо за кожний злочин.

Якщо ж протягом строку давності особа вчинить злочин невеликої тяжкості, то обчислення давності по першому злочину не переривається, а продовжується. Одночасно з ним паралельно і самостійно починає обчислюватися строк давності за новий злочин з дня його вчинення.


2.3 Не ухилення особи від слідства або суду


Під ухиленням від слідства або суду як обставиною, що зупиняє перебіг строку давності (ч. 2 ст. 49), розуміються будь-які умисні дії, вчинені особою з метою уникнути кримінальної відповідальності за вчинений злочин (нез'явлення без поважних причин за викликом до правоохоронних органів, недотримання умов запобіжного заходу, зміна місця проживання, зміна документів, які посвідчують особу, і перехід її на нелегальне становище тощо). Не е такою, що ухиляється від слідства або суду, невідома правоохоронним органам особа, яка вчинила злочин і переховується, а також особа, хоч і відома таким органам, але причетність якої до вчинення злочину на момент її зникнення ще не встановлено.

Оскільки в ч. 2 ст. 49 йдеться не про переривання, а про зупинення строку давності, з дня з'явлення особи, яка ухилялась від слідства або суду, із зізнанням або її затримання, перебіг строку давності не відновлюється спочатку, а триває. У цьому разі час, який минув від моменту вчинення злочину до моменту, коли особа почала ухилятись від правоохоронних органів, не анулюється, а підлягає зарахуванню у строк давності, зазначений у законі. КК 2001 p. залишив незмінним 15-річний спеціальний недиференційований строк давності, по закінченні якого особа, яка вчинила злочин будь-якої тяжкості, звільняється від кримінальної відповідальності навіть у тому разі, коли вона протягом цього терміну ухилялась від слідства або суду.

Якщо така особа, що вчинила злочин, ухиляється від слідства або суду, то відповідно до ч.2 ст.49 перебіг давності зупиняється. У цих випадках перебіг давності зупиняється. У цих випадках перебіг давності відновлюється з дня з'явлення особи із зізнанням або її затримання. Але у будь-якому випадку особа звільняється від кримінальної відповідальності, якщо з часу вчинення нею злочину пройшло 15 років (недиференційований строк) і давність не була перервана вчиненням нового злочину.

Під переховуванням від слідства або суду розуміють вчинення особою дій, що свідчать про її прагнення ухилитись від кримінальної відповідальності (наприклад, зміна місця проживання, неявка без поважних причин до слідчого чи суду тощо).

Однак, особа повинна бути відома органам слідства або суду, які повинні вести розшук злочинця, який переховується. Як правило, це має місце після винесення постанови про притягнення конкретної особи як обвинуваченого та оголошення її розшуку або обрання запобіжного заходу.

Призупинення давності означає, що час, який сплинув з дня вчинення злочину, до дня, коли особа починає переховуватись від слідства або суду, не втрачає свого значення, він зберігається і зараховується в строк давності, що продовжує спливати ( а не починається спочатку) із дня з'явлення особи із зізнанням або її затримання. З'явлення із зізнанням — це добровільне особисте з’явлення особи, що переховується від слідства чи суду, до прокурора, слідчого, органу дізнання або суду з усною чи письмовою заявою про обставини вчинення злочину і переховування від слідства і суду. Затримання — це захід процесуального примусу, відповідно до якого особа на короткий строк поміщається до приміщення утримання затриманих і в такий спосіб позбавляється свободи.



3. Значення давності для звільнення від покарання


Кримінальне законодавство 2001 р., яке загалом уже характеризувалось як новий крок у напрямку демократизації, гуманізації, звуження меж кримінальної репресії, виділило інститут звільнення від кримінального покарання в окремий розділ Загальної частини Кримінального кодексу, розмістивши його перед розділами, які визначають поняття, систему, види покарання та порядок його призначення. Така структуризація не випадкова, а має глибокі теоретичні та практичні підвалини.

Одночасно в Особливій частині КК України розширено кількість спеціальних випадків звільнення від кримінальної відповідальності при вчиненні окремих злочинів. Серед них велике значення має інститут давності притягнення до кримінальної відповідальності.

Значення давності для звільнення від покарання досить схоже і фактично збігається з значенням інституту звільнення від кримінальної відповідальності взагалі.

Реалізація в життя положень Конституції України, зокрема статей, які закріплюють провідну роль суду, визначило і таку новацію кримінального законодавства, як віднесення вирішення питань про звільнення від кримінальної відповідальності виключно до компетенції судових органів. КК України (ч.2 ст.44) чітко зафіксував це положення, зазначивши: "Звільнення від кримінальної відповідальності у випадках, передбачених цим Кодексом, здійснюються виключно судом. Порядок звільнення від кримінальної відповідальності встановлюється законом".

Часові межі застосування цього інституту простягаються від моменту вчинення злочину до дня, коли закінчується строк давності притягнення до кримінальної відповідальності, визначеного ст. 49 КК. До моменту набрання вироком законної сили можливе прийняття рішення про звільнення від кримінальної відповідальності навіть після проголошення вироку. Так, наприклад, суд апеляційної або касаційної інстанції може відмінити постановлений місцевим судом вирок, після чого знову стає можливим застосування інституту звільнення від кримінальної відповідальності.

Застосування судом цього інституту визначає припинення існування кримінально-правових правовідносин, які виникли між особою, яка вчинила передбачене Особливою частиною КК України злочинне діяння, та компетентними органами держави, вповноваженими вирішувати питання кримінальної відповідальності.

З цього моменту в суб'єктів кримінально-правових правовідносин зникають права й обов'язки, якими вони наділені у зв'язку з їх виникненням.

Проте важливо не забувати, що застосування інституту звільнення від кримінальної відповідальності не є визнанням факту невинності особи у вчиненні злочину. Всі види звільнення від кримінальної відповідальності є проявом гуманності держави до особи, а не реабілітуючими обставинами, які свідчать про невинність особи.

Звільнення від кримінальної відповідальності не можна ототожнювати зі звільненням від покарання, зокрема у зв'язку зі змінами в законодавстві, що виключають кримінальну відповідальність за певні види злочину. Юридична природа звільнення від кримінальної відповідальності полягає в тому, що діяння було злочинним на момент вчинення та залишається таким під час вирішення питання про звільнення. Тож закон передбачає обов'язковий порядок роз'яснення обвинуваченому на досудовому слідстві сутності обвинувачення, підстави його звільнення від кримінальної відповідальності та права заперечувати проти закриття справи на цій підставі. У разі такого заперечення справа направляється з обвинувальним висновком до суду, який і вирішує питання щодо винності особи.

Звільнення від кримінальної відповідальності - це відмова держави від застосування обмежень, засудження та покарання до особи, що вчинила злочин, передбачений кримінальним законом, якщо така особа не становить значної суспільної небезпеки, виконала певні нормативні умови та спроможна виправитися без примусу держави через покарання.

Існують певні суперечності науковців стосовно цього питання. Чи можна називати інститут "прощення" особи за вчинення певного суспільно небезпечного діяння без постановлений судом обвинувального вироку "звільненням від кримінальної відповідальності"? На це питання можна наглядно відповісти за допомогою прикладу. За Рішенням Конституційного Суду України від 27 жовтня 1999 р. № 9-рп/99 у справі про депутатську недоторканність притягнення до кримінальної відповідальності починається з моменту пред'явлення особі обвинувачення у вчиненні злочину.

Кримінальна відповідальність настає з моменту набрання законної сили обвинувальним вироком суду. Тому сам факт порушення кримінальної справи щодо конкретної особи, затримання, взяття під варту, пред'явлення їй обвинувачення не можна визнати як кримінальну відповідальність. Тобто можна зробити висновок, що звільнити від кримінальної відповідальності можна лише після її встановлення єдиним способом — постановлянням обвинувального вироку, що набрав законної сили.

Не можна звільняти від того, що не встановлено. В такому разі інститут "звільнення від кримінальної відповідальності" збігається зі звільненням від покарання в той час, як в ідею "прощення" особи без винесення обвинувального вироку первісно закладений зовсім інший зміст.

У сучасній кримінально-правовій теорії з'являються нові підходи до місця норм, які передбачають звільнення від кримінальної відповідальності.

Не зважаючи на те, що статистика показує, що в Україні звільнення від кримінальної відповідальності має порівняно невеликі масштаби я вважаю, що цей інститут все ж має істотне значення. Його закріплення в Кримінальному кодексі на даному етапі є необхідним і оминати його було б не зовсім раціонально.



Висновки


Можливість "прощення" особи як альтернатива звичайній реакції держави на вчинення злочину у вигляді постановляння обвинувального вироку з визначенням міри покарання є цілком прийнятною, суспільно корисною і правильною в аспекті кримінальної політики, мета якої зрозуміла.

По-перше, надати можливість особам, які вчинили нетяжкий злочин, у певних випадках позбавитися кримінальної відповідальності, надати їм шанс переорієнтувати своє життя на краще. Тобто інститут слугує можливому запобіганню вчиненню особою злочину в майбутньому. Треба сказати, що чинний КК чітко і вичерпно визначає випадки звільнення від кримінальної відповідальності, їх види, розташовує їх у конкретних розділах.

По-друге, такий інститут у більшості норм відповідає інтересам потерпілих. Останні здебільшого не наполягають на кримінальній відповідальності кривдника, а бажають, перш за все, відшкодування завданих збитків.

По-третє, метою інституту звільнення від кримінальної відповідальності є падання можливості більш успішного розслідування небезпечних злочинів, які є латентними, завдяки допомозі осіб, причетних до їх вчинення, котрі добровільно допомагають слідчим органам у їх розкритті.

І, врешті, метою інституту звільнення від кримінальної відповідальності є розвантаження слідчих органів, суду від докладного розслідування і судового розгляду дріб'язкових справ, надання можливості сконцентрувати увагу на викритті і успішному розслідуванні більш тяжких злочинів. Але благородна і раціональна по суті ця мета на практиці фактично нівелюється, тому що поєднати кримінально-правове регулювання цього інституту з кримінально-процесуальним порядком його застосування не завжди можливо.

Труднощі правозастосування криються у збоченості основоположних витоків процедури цієї в цілому корисної для суспільства кримінальної політики.

За чинним законодавством для особи замало просто перебігу строку давності, передбаченого ч. 1 ст. 49 КК України. Необхідна ще й обов'язкова судова процедура звільнення від кримінальної відповідальності, хоч ця норма закону має імперативний характер і передбачає обов'язковість звільнення. Логіка законодавця щодо обов'язкового звільнення від кримінальної відповідальності за законом про амністію (повторне, ще й судове "прощення" особи, з якої зняте кримінальне переслідування амністією) та обов'язкового судового розгляду справ щодо осіб, які вчинили суспільно небезпечне діяння, строк давності у яких закінчився, незрозуміла. Або це — недовіра до органів дізнання чи слідства, які "не вміють" обчислювати строк чи не розберуться у положеннях закону про амністію. Або це, швидше — намагання утиснути ці обставини у поняття "нереабілітуючі підстави", які є такими, що мають преюдиційне значення для подальшого вирішення питання про цивільно-правову відповідальність.

На мою думку, ідею, закладену в зазначений інститут, можна розуміти не як "звільнення від кримінальної відповідальності", а як "звільнення від притягнення до кримінальної відповідальності", а "особу, яка вчинила злочин", у визначенні поняття необхідно вважати "особою, яка вчинила діяння, що містить ознаки злочину". У контексті кримінально-процесуального права чинний інститут "звільнення від кримінальної відповідальності" може виглядати як припинення кримінального переслідування осіб органами дізнання, досудового слідства та прокуратури без пред’явлення обвинувачення і встановлення вини особи.

Звільнення від кримінальної відповідальності у справах, які надійшли до суду з обвинувальним висновком, за наявності вказаних у матеріальному праві підстав, має здійснюватися шляхом постановляння обвинувального вироку із звільненням від покарання. З кола випадків "звільнення від кримінальної відповідальності" необхідно виключити такі, що взагалі виключають кримінальну відповідальність, а саме: - у зв’язку із закінченням строку давності притягнення до кримінальної відповідальності (за винятком тих, що передбачені ч. 4 ст. 49 К України); - за законом про амністію у разі повного амністування; - за актом помилування. Запропоновані зміни сприятимуть розв’язанню проблемних питань у застосуванні вказаних норм, додержанню Конституції України та відповідатимуть меті зазначеного правового інституту.



Список використаних джерел


1. Конвенція ООН "Про незастосування строку давності до воєнних злочинів і злочинів проти людства" від 25.03 1969 року // http://nau.com.ua.

2. Кримінальний Кодекс № 1001-05 від 1960 року // http://nau.com.ua.

3. Кримінальний кодекс України № 2341-ІІІ від 05 квітня 2001 року // http://nau.com.ua.

4. Кримінально-процесуальний кодекс України вiд 28.12.1960 № 1001-05 // http://nau.com.ua

5. Рішення Конституційного Суду України від 27 жовтня 1999 р. № 9-рп/99 // http://nau.com.ua

6. Діденко В.П. "Кримінальний закон та його тлумачення", К., ІАВС, 1994

7. Копєйчиков В.В. "Правознавство : Підручник" – 6-е видання – Київ6 Юрінком Інтер, 2002. – 736с.

8. Кримінальне право України: Загальна частина - К., Юрінком Інтер.2001

9. Маляренко В.О. Про давність притягнення кримінальної відповідальності - Київ: ЮрінкомІнтер, 1999. – ст.. 236

10. Матишевський П.С. "Кримінальне право України. Загальна частина: Підручник". – Київ: ЮрінкомІнтер, 2000. – 272с.

11. Науково-практичний коментар до Кримінального кодексу України (2-е вид., перероб. та доп.) /За заг. ред. П.П. Андрушка, В.Г. Гончаренка, Є.В. Фесенка. – К., 2008. – 1428 с

12. Скибицький В. Звільнення від кримінальної відповідальності і відбуття покарання. -К., 1987 р.

13. Таганцев Н.С. Русское уголовное право. Лекции. Часть общая. В 2 т. Т. 1. - М.: Наука, 1994. - 380 с.

14. Тацій В., Сташис В. Новий Кримінальний кодекс України. Право України, 2001.

15. Фріс П.Л. "Кримінальне право України. Загальна частина: Навч. посібник". – Київ: "Центр навчальної літератури", 2004. – 362с.//





Случайные файлы

Файл
VDV-1369.DOC
35917.rtf
143670.doc
45770.rtf
109142.rtf