Авторитаризм: за і проти (26247)

Посмотреть архив целиком

1

ЗМІСТ


Вступ

Розділ І. Поняття та зміст авторитарного та тоталітарного режимів

1.1. Поняття авторитаризму.

1.2. Зміст поняття "тоталітаризм". Відмінність авторитаризму від

тоталітаризму.

1.3. Можливості трансформації державних та політичних режимів.

Розділ ІІ. Особливості антидемократичних режимів.

2.1 Державний режим у країнах колишнього СРСР.

2.2 Оцінка антидемократичних режимів

Висновки

Використані джерела


ВСТУП


Тема "Авторитаризм: за і проти" є доволі актуальною для нашого часу. Якщо обернутися назад та переглянути історію двадцятого століття, то можна побачити, що це століття пройшло під знаком тоталітаризму, особливо для тієї частини світу, яку зараз називають постсоціалістичною. Проте і інші регіони не рідко були під загрозою можливого перетворення на тоталітарні країни. Пройшло майже шістнадцять років з тих пір як розпався Радянський Союз. Велика кількість країн здобула незалежність. Проте, не лише суверенітет здобули ці країни. Вони також здобули й шанс перетворитися на демократичні країни. Однак, не всі держави їм скористалися. Можна вважати, що всі вони стартували з авторитаризму, та всі вони пройшли свій шлях.

В наш час значно збільшився політичний та науковий інтерес до авторитаризму, у зв`язку з крахом більшості авторитарних режимів у світі, у тому числі і комуністичних. Спроба багатьох колишніх республік СРСР, зокрема Росії швидко ввести у дію демократію, без необхідних для неї суспільних чинників, зазнала краху. Це показує, що є необхідність у поміркованому перетворені країни, і реформи потрібно проводити поетапно, тоді коли вже сформувалися необхідні передумови.

Ще Аристотель у своїй праці "Політика" вказав, що найкращий вид правління у державі – це монархія, проте, лише при наявності розумного та талановитого монарха. Тобто, за думкою Аристотеля, все пов'язане із людським фактором. Так, Аристотель виділяв 6 основних форм правління. За політичною організацією поліція та демократія, олігархія та аристократія, і, відповідно монархія і деспотія сходилися, однак, якщо демократія, аристократія та монархія відносилися до справедливих форм державного правління, то олігархія, охлократія та деспотія несправедливих.

І демократія, і диктатура йдуть своїм корінням у форми політичної організації античності. Стародавні греки називали тиранію, олігархію і деспотію відхиленнями від справедливих устроїв. У Аристотеля також є цікава думка про те, що демократія – це влада бідних, а олігархія – влада багатих і це вся різниця між ними. [22, ст. 37-101]

Тиранія та олігархія виникали з демократичного ладу, коли одна людина або група осіб силою чи хитрістю і обманом захоплювали всю повноту влади і здійснювали її без згоди з народом. Це ставало можливим в умовах загальної політичної нестійкості, зовнішнього втручання або війни. Греки деспотію вважали справедливою, хоча і непідзвітною народу владою.

У наші дні тимчасова диктатура як обмежений надзвичайний інститут влади передбачена в конституціях майже всіх демократичних держав. Є таке положення в законодавчих актах США, Великобританії, Франції, ФРН, Швейцарії, і т.д. Проте надзвичайне законодавство, подібно тому як це було за часів Сулли і Цезаря, може привести до необмеженої диктатури: Наполеон, Муссоліні, Хорті та деякі інші диктатори ліквідовували демократичну правову державу за допомогою його ж легальних засобів. Гітлер створив нацистський режим, спираючись на надзвичайне законодавство Веймарськой республіки, конституція якої ніколи формально не відмінялася. [18, ст. 63]

До цих пір дискусійним залишається питання про оцінку якостей авторитаризму. Це питання розглядається декілька тисяч років, проте все ще не вирішене.

Отже, підсумовуючи усе вище сказане, можна визначити основну мету курсової роботи – визначити сутність авторитаризму, позитивні та негативні його риси.

Завдання курсової роботи такі:

1) Дослідити розвиток та становлення країн минулого Радянського Союзу.

2) Визначити розбіжності між тоталітарними державами та авторитарними.

3) Дати загальну оцінку авторитаризму, виділити позитивні та негативні рис.

4) Розглянути можливість трансформації авторитаризму та демократії.

5) Розглянути тип держави який сформувався в Україні, та визначити риси, які притаманні цьому виду.

6) Розглянути шляхи розвитку демократичних сил в Україні.

При виконані курсової роботи, будуть розглянуті праці таких авторів як Сааданбеков, Марина Оттауей, Филипп Бенетон, Олег Дівов, та багатьох інших. Необхідно також розглянути і інші джерела інформації: статті у періодичних виданнях, думки людей, які висловлюються у Інтернеті; позиції філософів, політологів, мислителів не лише сучасності, але й інших періодів. У роботі будуть використані думки таких авторів як Аристотель, Платон, Данте, Момот та інші.

В роботі будуть також розглянуті особливості практики при застосуванні теорій, пов’язаних з політичними режимами та трансформацією антидемократичних режимів у демократичні, а також можливість трансформації демократичних у антидемократичні. Чи не найвідомішим прикладом, коли авторитарний режим призвів до зменшення кількості жертв в державі внаслідок історичних подій можна назвати диктаторський режим Франко в Іспанії. Останній зумів не лише врятувати державу від комуністичного режиму, який призвів би, імовірно до значно більших жертв (хоча це також не факт, оскільки жорсткий контроль був би ускладненим через особливості геополітичного розміщення Іспанії та відсутність спільного кордону з СРСР), а і дозволив Іспанії практично уникнути жертв ІІ світової війни. Після смерті Франко, в Іспанії було встановлено демократичний режим, і до речі майже без крові, тихо та спокійно. Тим не менше, навколо профашистського режиму Франко сьогодні існує надзвичайно багато суперечок.

Існує і протилежний приклад. У Болівії, після революції 1898 року до влади прийшли демократи, а саме ліберальна партія. Проте встановлений ними режим був мало чим схожий на демократію. За більшістю ознак, у Болівії було встановлено авторитарний режим, де деякі свободи, поєднувалися з репресіями, фізичним знищенням опозиції, та іншими ознаками авторитаризму.[20, ст. 18-28]

Проблемними залишаються і питання визначення авторитарних та тоталітарних режимів. Так, за однією класифікацією, тоталітарні режими вважаються різновидом авторитарних, за іншою – вважається що вони знаходяться на одній лінії, є абсолютно різними режимами і відрізняються не лише жорсткістю, а й ознаками, акцентами, як наприклад, роллю правлячої партії або хунти, роллю номенклатурної касти чи особисто вождя. Відкрите і питання при віднесенні конкретного режиму до тоталітарних або авторитарних. Одні дослідники відносять до тоталітарних режимів лише гітлерівську Німеччину та СРСР, інші вчені тоталітарними називають лише комуністичні режими, тоді як всі інші авторитарними. Всі дослідники однозначно погоджуються лише з одним фактором класифікації – часовим. Тоталітарними можна вважати лише режими, що виникли в ХХ столітті, оскільки лише тоді технічний прогрес дозволив тотальний контроль за всіма членами суспільства, кожною особистою і, відповідно суспільством в цілому.

Перші класичні теоретичні дослідження по проблемах тоталітаризму роботи Ф. Хайека «Дорога к рабству » (1944) і X. Оренди «Витоки тоталітаризму» (1951), а також сумісна праця К. Фрідріха і З. Бжезінського «Тоталітарна диктатура і автократія» (1956), в якому зроблена спроба емпірично обґрунтувати тоталітаризм як поняття, що відображає сталінізм і інші однотипні йому політичні режими.

Як ми вже згадували, в цій роботі будуть використані думки не лише фахових юристів, але й політологів, журналістів та інших спеціалістів, оскільки серед їхніх теорій зустрічаються досить цікаві та раціональні думки, не враховуючи які ми втратили б частину цінної інформації для роздумів, формування власних висновків.

Так можливо згадати Олега Дівова, який хоч і у художній формі, але досконало, та дуже чітко дав основні риси та форми можливої автократії, в його творі під назвою "Выбраковка" дано суспільство де поряд з репресіями показані і деякі свободи, дан деякий аналіз рисам авторитаризму. Незважаючи на художність цього твору, він має велике значення через особу автора. В творі була використана велика кількість інформації та матеріалів з першоджерел.


РОЗДІЛ І ПОНЯТТЯ ТА ЗМІСТ АНТИДЕМОКРАТИЧНИХ РЕЖИМІВ


1.1 Поняття авторитаризму.


В історії людської цивілізації можна дослідити велику кількість режимів, які так чи інакше підпадають під категорію авторитарних режимів. Дуже часто авторитаризм за його характерними рисами визначають як дещо середнє між тоталітаризмом та демократією. Річ у тому, що авторитаризм має характерні риси обох цих державних режимів. Іноді ще авторитаризм називають режимом з обмеженим плюралізмом, тобто можливістю існування багатьох вільних думок та ідей. Проте не в усіх галузях. З демократією, авторитаризм поєднує наявність автономних, непідконтрольних суспільних сфер, особливо економічної та приватного життя, наявність деяких елементів громадянського суспільства. Але одночасно, для авторитаризму характерна необмежена влада, що непідконтрольна громадянам.

Характерним є і те, що влада є необмеженою та непідконтрольною для громадян. Для авторитарного режиму характерне зрощення усіх трьох гілок влади, зосередження виконавчої, законодавчої та судової влади в одних руках. Принцип розділення влади не діє. Як правило принцип розділення влад націлений на те, щоб запобігти піднесенню однієї з гілок державної влади над іншими гілками державної влади, утвердженню авторитаризму і диктаторського режиму в суспільстві. Цей принцип передбачає систему «стримувань і противаг», направлену на те, щоб звести до мінімуму можливі помилки в управлінні, однобічність підходу до вирішуваних питань. Проте в авторитаризмі вона не діє[28, ст. 9].

Також для авторитарного режиму характерні наступні риси:

1) Здійснення влади централізовано, під управлінням однієї або групи осіб, рішення яких виконуються беззаперечно [12, ст. 87]. У випадку невиконання рішення або спроби його оскаржити можуть бути використані методи примусу або насильства.

2) Широке використання насильства, проти "незгідних". Загальна монополізація влади, та заборона опозиції. Іноді процеси монополізування влади здійснюються за рахунок законодавчого процесу, проте доволі часто така політична "єдність" є лише результатом відсутності потреби населення у владних представниках. Так наприклад було у більшості монархій в свій час. При авторитарному режимі можливе існування деякої кількості профспілок та політичних партій, проте як правило вони знаходяться під контролем держави. Населення не має реальних політичних прав та важелів впливу на політику влади [18, 63].

3) Для авторитарного режиму характерна потенційна чи реально опора на військову, поліцейську силу, та на спеціальні державні органи, що займаються безпекою та стабільністю процесів у суспільстві. Дана характеристика не означає, що влада обов’язково використовує цю силу. В історії відомо не один режим який був авторитарним, але й одночасно процвітаючим та який підтримувався народом. Але потенційна можливість використання сили залишається [23, 316-317]. Можна навести приклади наступних диктаторів, що здійснювали свою владу з опорою на армію – це Ідріс Дебі (Чад), Франсуа Бозізе (Цар), Дені Сассу-Нгесо (Конго), Омар Бонго (Габон) та деякі інші.

4) Дія пріоритету держави над особою, відсутність гарантій виконання та охорони конституційних прав та свобод людини, особливо у взаємовідносинах влади з особою.

5) Різна ступень регламентації та контролю за суспільним життям. Влада при авторитарному режимі займається у першу чергу питаннями забезпечення власної безпеки, громадського порядку, оборони і зовнішньої політики, хоча вона може впливати на стратегію економічного розвитку, здійснювати структурні перетворення, не руйнуючи при цьому механізму ринкового саморегулювання, проводити активну соціальну політику. Авторитарні режими мають, як правило, консервативний характер [22, 63].

Підводячи підсумок всьому сказаному можна визначити авторитаризм як режим державної влади, для якого характерне зосередження влади в руках однієї особи або невеликої групи осіб. При авторитарному режимі влада непідконтрольна та непідзвітна населенню, має вузьку соціальну базу. Не виконується принцип поділу влади. Проте не проводиться тотальний контроль за суспільством, зберігається, але обмежується можливість плюралізму. Авторитаризм іноді називають режимом з обмеженим плюралізмом, або режимом державної влади з вільною економікою.

Авторитаризм існує у двох формах – революційній та стабілізаційній. При революційній формі, авторитарний режим спрямований на зміну існуючого суспільно-політичного ладу. У такому випадку авторитаризм є лише перехідною формою правління, але може переродитися на стабілізаційний. Стабілізаційний авторитаризм – це режим який спрямований на збереження існуючого суспільно-політичного ладу.[12, 84]

Авторитарний стабілізаційний режим може мати на меті проведення мобілізаційних заходів на подолання труднощів, що виникли внаслідок надзвичайних обставин, а також у зв'язку з:

а)  революційними рухами (прогресивними, консервативними або реакційними);

б)  рухами, що прагнуть відновити старі, віджиті порядки;

в)  загально соціальною кримінальною злочинністю;

г)  іноземним втручанням.

Авторитарний режим встановлюється в державах, які:

- відкидають демократичні принципи організації і здійснення державної влади;

- намагаються створити передумови для демократизації суспільства, але не встигли відпрацювати механізм демократичної влади;

- є демократичними, проте змушені, з огляду на обставини, вводити модель надзвичайного функціонування державної влади.

Авторитаризм сумісний з різноманітними суспільними та політичними системами – рабовласницька, феодальна, капіталістична, буржуазна, соціалістична, монархічна, навіть може мати деякі елементи демократичної системи – розділення гілок влади, парламент, інше[19, ст. 64].

Які умови виникнення режиму авторитарної влади?

1. Соціальна і політична криза суспільства, що виражає перехідний характер часу. Для такої кризи характерна ломка сталих традицій, способу життя, історичного устрою, яка пов'язана з різкою модернізацією основних сфер суспільного життя. Вона виконується за життя декількох поколінь.

2. У сфері соціальної психології і ідеології наростають настрої занедбаності і відчаю, прагнення до відновлення соціальної справедливості шляхом встановлення рівності, споживацьке відношення до життя бере гору над етикою продуктивної праці. Народжується образ ворога народу, в особі якого-небудь суспільного інституту, соціальної групи або нації. Виникає культ особи вождя, з яким пов’язуються останні надії на подолання кризи.

3. У великій мірі зростає роль виконавчих органів державної влади і основної військової сили - армії. Особливого значення набуває бюрократія, без якої неможливе успішне функціонування виконавчої влади в умовах наростаючої кризи, і ця влада стає джерелом і охоронцем влади, що стоїть над суспільством.

4. Нарешті, вирішальною умовою виникнення авторитаризму є лідер, що володіє авторитетом, визнається більшою частиною нації, що забезпечує можливість безкровного, мирного захоплення влади певним політичним угрупуванням. У іншому випадку неминуча громадянська війна, суперечка між партіями і вождями.

Оскільки режим авторитарної влади з'являється не в результаті випадкового збігу обставин, а завжди в тій чи іншій мірі виражає історичну необхідність, остільки він не може оцінюватися однозначно. Разом з авторитарними режимами консервативного (Сулла в Стародавньому Римі) або відверто реакційного толку (Гітлер в Німеччині), були і такі, які виконували прогресивну роль в історичному розвитку своєї країни, наприклад Наполеон Бонапарт, Отто фон Бісмарк, Петро І.

За таких лідерів країни вставали на шлях процвітання, дуже часто можно спостерігати швидкий розвиток.


1.2 Зміст поняття "тоталітаризм". Відмінність авторитаризму від тоталітаризму.


Тоталітаризм, як політичний, суспільний та державний лад виник лише у ХХ столітті. Двадцяте століття збагатило людство великою кількістю наукових відкриттів. Проте важливим є саме суспільний та деякою мірою духовний розвиток у цей час.

Тоталітаризм з’явився лише у ХХ столітті, проте його ідейні зародки сягають ще у далеке минуле. Ідея про необхідність повного підпорядкування частини цілому, індивіда державі, а також тотального управління суспільством існує вже більше двох з половиною тисячоліть. Так ще Геракліт вважав, що володіючи мудрістю, доскональними знаннями, можна управляти всіма речами [22, ст. 22].

У ІІ-ІV столітті до нашої ери, у Китаї теоретики (Цзи Чань, Шень Бу-Чай, Шан Ян) обґрунтовували необхідність створення сильної централізованої держави, яка б за допомогою жорстких законів могла регулювати усі сфери життя. Вони вважали, що держава повинна володіти монополією у ряді галузей виробництва та торгівлі, здійснювати постійний контроль за поведінкою та ідеологією підданих, спираючись головним чином на жорстокі покарання.

Проте не зважаючи на те, що витоки ідеї з’явилися дуже давно, в той час було неможливо впровадити такий режим в життя. Навіть в найменшій країні розпорядження з центру до провінцій могли йти від декількох тижнів до року. Інформація завжди запізнювалася за подіями. Не було технічної можливості здійснювати тотальний контроль.

Проте в ХХ столітті такі можливості з’явилися, і відповідно з’явилися тоталітарні режими. Вперше термін тоталітаризм використовує Муссоліні для надання характеристики свого руху у 1925 році. У кінці 20-х років англійська газета "Тайме" використала цей термін, для характеристики негативного державного режиму маючи на увазі не лише фашизм у Італії, але і політичний устрій у СРСР.

Теорія тоталітаризму складалася в 40—50-х рр. і одержала розвиток в подальші десятиліття. Вона широко використовувалася Заходом в цілях ідеологічної боротьби проти комуністичних країн.

Пізніші спроби створити емпіричну, побудовану на базі реальних, фактів теорію тоталітаризму не мали особливого успіху, оскільки, відображаючи найодіозніші політичні системи XX ст., вони, у міру пом'якшення, лібералізації країн командного соціалізму, все більше розходилися з дійсністю і до того ж не відображали принципових відмінностей різних тоталітарних систем. В цілому концепції тоталітаризму показали себе як спрощені аналітичні моделі, адекватні головним чином лише епосі сталінського терору.

Зважаючи на обмежену можливість застосування емпіричних теорій тоталітаризму представляється більш плідним трактувати його (аналогічно демократії) як переважно нормативне поняття, що віднаходить більше чи менше практичне втілення в ідеології, політичному русі і реальній політичній системі. Загальними відмінними ознаками тоталітаризму є прагнення до всеосяжної організованості суспільства і повного контролю за особою з боку влади, до радикального перетворення всієї суспільної системи відповідно до революційної по своєму характеру соціальної утопії, що не залишає місця для індивідуальної свободи і соціальних суперечностей.

Для тоталітарних режимів притамана наявність офіційної революційної, або псевдореволюційної ідеології, яка є обов’язковою для всього населення.

Тоталітаризм – це крайня форма антидемократичного режиму. Він є набагато жорсткіший ніж авторитарний режим. Тоталітарний режим характерезується наступними рисами:

- Повне панування держави над особою та суспільством;

- Одержавлення всіх легальних громадських організацій, та знищення нелегальних;

- Влада не обмежена законом, і закону не підвладні повноваження влади;

- Заборона демократичних організацій;

- Фактична ліквідація, формально проголошених конституційних прав та свобод;

- Тотальний контроль за усіма сферами діяльності громодян;

- Політична та художня цензура;

- Відсутність гласності;

- Нетерпимість до "інакодумства";

- Репресії щодо опозиції;

- Прагнення до зовнішньої експансії;

- Присутня обов’язкова для усіх громодян ідеологія, яка має революційний чи псевдореволюційний характер.

Дуже часто терміни "авторитаризм" та "тоталітаризм" вживають як слова синоніми, що мають однакове значення. Однак ці два режима мають сутєві відміності один від одного:

1) При авторитарному державному режимі при владі знаходиться одна особа, або невелика група осіб, у руках яких зосереджуеться вся повнота влади. Але при тоталітарному режимі влада належить партії. З цим пов’язана своєрідна суперечність та розбіжність між цими режимами. При тоталітаризмі одноосібна влада втрачає частину свого значення, через те, що вона перетворюється на знарядя влади партії. Зрощуються партійні та державні функції, здійснюється фактичне ототодження партії та держави.

2 ) Тоталітарна влада не має поділу на рівні, на відміну від авторитарної: на будь-якому рівні соціальної ієрархії індивід, володіючи владою, володів одночасно абсолютною владою над дорученим йому «об'єктом». Відмінність була саме в об'єкті придатку влади, але не в її характері. Наприклад, будь-який начальник районного масштабу володів всіма атрибутами влади — партійної, господарської, судової, каральної і т.п. Так наприклад верхівка влади в певній республіці СРСР могла разраховувати на повну владу, до тих пір, поки вона виконувала вказівки зверху. Так уряд Х. Раховського мав всю повноту влади, до тих пір, поки їхня політика не пішла у розріз з політикою СРСР. Тому для функціонування тоталітарної влади не потрібен примус, що йде зверху вниз: тоталітарний індивід добровільно підкорявся вищестоящому, дістаючи в обмін на покірність абсолютну владу «на своєму місці». Можна сказати, що обмеження в структурі тоталітарної влади витікали з перетину індивідуальних властей, що створювало безперервну і постійну напругу у всіх вузлах системи і було джерелом енергії, що живила існування цієї системи.

3) Найсерйозніший момент зв'язаний з розумінням мети, «історичної місії» даного режиму. Цією метою може бути, і доктрина «расової переваги», і специфічні національно-імперські ідеї, та багато інших. Можна сказати, що тоталітаризмом на перших порах рухала та або інша утопічна мрія, направлена проти ліберальної демократії, капіталістичної економічної системи яка так чи інакше відповідала сподіваннями більшості населення країни. Прибічники тоталітарного ідеалу розглядали його як прообраз майбутнього порядку у всьому світі. Тому тоталітаризм не тільки орієнтований «усередину», тобто на створення досконалого суспільства в якій-небудь окремій країні, але і намагається реалізувати свої потенції «зовні», тобто розповсюдити аналогічний своєму суспільний устрій на інші країни, і в цьому він, мабуть, мало чим відрізняється від деяких нинішніх демократій.

Авторитарні держави в переважній більшості випадків не ставлять перед собою задачу повного подолання попереднього соціального ладу. Військові хунти в Латинській Америці звичайно приходили до влади під гаслами збереження встановленого порядку, позбавлення від реальної або уявної загрози його зміни. Авторитаризм схиляється до ідеї органічного розвитку, під яким часто ховається бажання перешкодити взагалі всяким помітним змінам.

4) Інша ознака, по якій розрізняються тоталітарні і авторитарні системи, полягає в неоднаковому ступені регламентації різних аспектів суспільного життя в них. Тоталітаризм прагне реалізувати утопічний ідеал у всіх сферах суспільного життя. В результаті передбачається не лише створення і пропаганда нової системи цінностей, але й формування людини, індивідуальність якої повинна бути підлегла колективності, розчинена в ній. Для авторитаризму, навпаки, характерне навмисне зниження рівня політичної грамотності мас, їх досить слабка політична інформованість.

5) Доволі часто при авторитаризмі формально існують парламент, партії, розділення гілок влади і інші атрибути демократії: громадянське суспільство не повністю поглинене державою, і можливо навіть «дозоване інакомислення».[24, ст. 106] Диктатура може визнавати або терпіти певні соціальні конфлікти. При ній продовжує існувати цілий ряд впливових в політичному відношенні груп тиску (державна бюрократія, військові, крупна буржуазія і т.д.), які, захищаючи свої інтереси, перш за все економічні, можуть блокувати ухвалення рішень, що їх не влаштовують.

6) Авторитарні диктатури вважають за краще зберігати традиційні класові, станові або племінні особливості, які тоталітаризму чужі. Тоталітаризм в період становлення відповідно до свого утопічного ідеалу руйнує колишню соціальну структуру, розриває традиційні соціальні зв'язки, ліквідовує соціальну диференціацію, що склалася раніше, тобто «перетворює класи на маси». [13 ст. 89-90] Як приклад можно навести доктрину "єдиного, радянського народу" в СРСР, та одночасно розмежування населення на різні групи у Іраку, станові та інші особливості розділення суспільства в більшості середньовічних країн, та інше.

Це одночасно породжує величезний прошарок людей, що втратили своє соціальне коріння і котрі прямують за новими вождями, яким вони беззастережно довіряють. Тоталітарні режими активно втручаються в економічну сферу, або встановлюючи над нею строгий контроль, або піддаючи її повному, або майже повному одержавленню.

7) Багато авторитарних режимів прагнули зберегти колишній соціально-економічний устрій. Латиноамериканські хунти, наприклад, підходили до справи досить прагматично. Військові академії в Бразилії і в Перу давали своїм випускникам не тільки військові знання; вони включали в програму навчання і курси економічної науки, управління, основи соціології і т.д. Це дозволяло їм тверезо оцінювати переваги тієї або іншої системи господарювання. І, захоплюючи владу, військові залишалися швидше контролерами, ніж фахівцями. Вони вельми обережно відносилися до економічних процесів, а безпосереднє управління ними, як правило, покладали на фахівців з цивільних осіб. У протилежність тоталітарним диктатурам такі авторитарні режими, як наприклад, в Південній Кореї, на Тайвані, виявилися достатньо ефективними в економічних відносинах.[21, ст. 101]

8) Ще одна відмінність між тоталітаризмом і авторитаризмом полягає в самій структурі влади. У тоталітарній системі центром влади є одна партія, і партійні органи пронизують весь державний апарат, суспільні організації і виробничі структури. Рішення партійних органів служать керівництвом до діяльності для всієї решти центрів влади, а також для армії і служби внутрішньої безпеки, виробництво також контролюється партією.

9) Ще одна з відмінностей авторитаризму від тоталітаризму полягає в тому, яку роль виконують в обох режимах репресії. В період зародження, становлення і панування тоталітарна диктатура здійснює систематичний терор по відношенню до своїх супротивників легально і нелегально, не зважаючи на жертви. Він проводиться секретною службою безпеки, значення якої з часом зростає настільки, що вона намагається змагатися з правлячою партією за владу.

10) Авторитарний режим також має таємну поліцію, яка часто зневажає закон і тероризує супротивників режиму. Але масові узаконені репресії із створенням спеціальних таборів авторитаризму, як правило, не властиві. Авторитарні диктатори звичайно застосовують тактику виборчого терору, направленого на усунення або залякування опозиційних депутатів, видних громадських діячів, незгодних з політикою режиму, і т.д. Найчастіше з ослабленням репресій починають рости і набирати вагу в суспільстві, в політичній боротьбі опозиційні сили, і тоталітаризм поступово переростає в авторитаризм.

Звичайно, дані відмінності між диктатурами тоталітарного і авторитарного типів не слід абсолютизувати. Багато режимів є як би проміжними між ними і об'єднують ознаки різних типів через особливості свого політичного досвіду. Цілий ряд країн в наші дні вчиняє перехід від диктатури до демократії і не піддається однозначному визначенню згідно прийнятої в сучасній політології класифікації.


1.3 Можливості трансформації демократії та авторитаризму.


Одна з тенденцій наших днів — розповсюдження демократії на нові держави, проте не варто розуміти цю тенденцію спрощено, лише як рівномірний і поступальний процес залучення нових націй до демократичних ідеалів. Дослідники давно помітили хвилеподібність цього руху і відомі коливання в співвідношенні різних типів політичних систем.

Один з кульмінаційних моментів демократичного розвитку в незалежних державах випадає на період закінчення першої світової війни, коли були повалені старі європейські монархії - в Німеччині і Австро-Угорській імперії, - і утворилося декілька нових держав в Східній Європі. Але в 20-30-ті роки саме в цих країнах, а також в Італії, Аргентині, Бразилії, Болівії, Японії, Португалії та Іспанії парламентські системи потерпіли крах. Нове розростання демократії відбулося по закінченню Другої світової війни із встановленням правової державності у ФРН, Австрії, Італії і Японії, а потім і з утворенням демократичних держав в країнах, що звільнилися від колоніальної залежності. Але в кінці 60-х — початку 70-х років цей процес пішов на спад в результаті встановлення авторитаризму у великій кількості держав, що розвиваються. Нарешті, на рубежі 70-80-х років знов стали помітні ознаки демократичного підйому, що одержав величезний імпульс після початку "перебудови" в СРСР. Ця остання хвиля політичної свободи навіює найбільші надії прихильникам демократії.

В політології є поняття "перехід" яке визначає процес зміни режимів. Під переходом в політології розуміють процес, що протікає між падінням однієї системи і затвердженням іншої, тобто встановленням нового ладу інститутів і цінностей. Але ця констатація ще нічого не говорить про результат цього процесу, оскільки демократизація може бути припинена, виникне гібридна структура або відбудеться повернення до старого порядку. У методологічному плані поняття "перехід" дозволяє уникнути жорсткого розподілу політичних систем на диктатури і демократії, оскільки політичні перспективи багатьох країн сьогодні неясні і пов'язані з досить тривалим співіснуванням напівавторитарних і напівдемократичних форм здійснення влади [17, 187].

Демократизацію слід відрізняти від лібералізації. Остання допускає можливість того, що верхи роблять обмежені і контрольовані поступки у сфері політичних і цивільних прав без додання ним повного і всеосяжного характеру, робляться обережні та помірковані реформи. Режим йде на деякий компроміс з опозицією, але одночасно стримує її вимоги на участь у владних повноваженнях. Проте процес лібералізації дуже рухомий і володіє власною динамікою. Лібералізація часто передує переходу до демократії. В Угорщині, наприклад, з 1968 р. впроваджувався "новий економічний механізм", націлений на посилення ролі ринку і надання більшої автономії підприємствам. У інших країнах (СРСР, Чехословаччина) лібералізація і демократизація практично співпали в часі.

Розглянемо питання переходу спершу на прикладі трансформації авторитарних політичних систем, маючи при цьому на увазі, що багато аспектів цього переходу можна віднести і до політичних процесів, що протікають в посттоталітарних державах.

Причини краху диктатур криються в індивідуальному поєднанні внутрішніх і зовнішніх передумов. У багатьох країнах авторитаризм реалізував всі ті потенції, які вели до його встановлення, і необхідність в ньому відпала.

У економічній сфері багато держав з диктаторським правлінням, що здійснюють перехід до демократії, натрапили на серйозні проблеми. Лише в деяких країнах (Чилі, Південна Корея і ін.) авторитаризм зумів налагодити ефективне господарство. У міру інтернаціоналізації виробництва і капіталу стала більш показною відмінність між вільною економікою і закритими структурами панування. Бюрократичні апарати авторитарних держав вимушені трансформуватися під впливом процесів індустріалізації і розподіли іноземної допомоги.

У політичному плані авторитаризм зіткнувся з незадоволеністю нових еліт пануючого класу, традиційними лідерами. Усередині правлячого блоку наростають конфлікти, частина його звертається до сторонніх груп за підтримкою, що руйнує міцність режиму.

У ряді випадків авторитаризм втрачає стійкість після того, як він силою припиняє протиборство крайніх політичних позицій і сил, що стоять за ними. У авторитарних країнах наростає рух інтелектуалів, які виражають великі сумніви в потенціях і етиці автократичного панування. Важливий і той факт, що в деяких країнах авторитаризм спочатку вважався тимчасовим явищем, покликаним навести лад, а парламентські інститути були розвинені достатньою мірою.

Не буде помилкою відзначити, що зовнішня дія мала на диктатури безпосередню дію, а в деяких випадках, як, наприклад, в Східній Європі, — вирішальне (у зв'язку з відмовою СРСР від підтримки комуністичних режимів) значення. В цілому крах комунізму спричинив за собою значні політичні зміни в країнах, що розвиваються. Але було б спрощенням вважати, що політика країн Заходу відносно авторитарних режимів однозначно переслідувала мету упровадження демократії. Зовнішньополітичні пріоритети демократичних держав, перш за все США, складалися з трьох основних мотивів.

По-перше, в умовах протиборства з комунізмом Захід щедро забезпечував своїх союзників в "третьому світі" зброєю, не зважаючи на їх політичний устрій. В деяких випадках, наприклад в Пакистані, така підтримка приводила до значного посилення армії, яка потім здійснювала військовий переворот. У Заїрі, по сусідству з "комуністичними" Конго і Анголою, легендарний своєю корумпованістю президент Мобуту одержав від американців сотні мільйонів доларів допомоги тільки за обіцянку боротися з комунізмом. У свій час ходила легенда, що його багатство порівнялося із зовнішнім боргом Заїру, тоді як жителі цієї багатющої в Африці країни дійшли до крайньої бідності. Важко не пригадати і підтримку з боку США диктатури Нго Дінь Дьема в Південному В'єтнамі (1955-1963 рр.), завдяки якій фінансувалася половина бюджету цього антикомуністичного режиму.

Для прикладу та ілюстрації даного пункту також можна навести Філіппіни, коли саме за сприяння США, Фердинант Маркос прийшов до влади, в обмін на обіцянку боротися з комуністичною агресією.

По-друге, пріоритетом західної політики відносно авторитарних держав частіше буває економічний розвиток, ніж політичне, а політичній стабільності віддається перевага над невизначеністю демократичних перспектив. Німецькі журналісти після тривалого вояжу по африканських країнах дійшли наступного висновку: "Не тільки африканські керівники уникали говорити про плюралістичну демократію. Навіть західні уряди і експерти по розвитку зміщували пріоритети на економічний прогрес. І тим більше їх не турбувало положення з плюралізмом думок, мораллю і правами людини, коли на карту ставилися геостратегічні або економічні інтереси. Стабільність і антикомунізм були передумовою для допомоги і співпраці"[29, 226]

По-третє, для багатьох політиків і суспільних організацій принциповим залишалося питання про просування демократичних принципів і ідеалів в країнах, що розвиваються. Ними неодноразово підіймалося питання про дотримання прав людини. До певної міри це дозволяло ухилятися від досить неприємного питання про форми правління і типи політичних систем. У 80-90-е роки західні демократії стали настирливіше вести лінію на демократизацію авторитарних режимів, маючи в своєму розпорядженні вельми дієвий засіб для цього — економічною допомогою. Наприклад, зустріч президента Франції Ф. Міттерана з рядом лідерів африканських держав в червні 1990 р. мала серйозні наслідки для умов надання допомоги, які стисло можна позначити так: без багатопартійної системи і вільних виборів ніякої допомоги для розвитку країн.

Зрозуміло, співвідношення цих пріоритетів зовнішньої політики відносно країн, що розвиваються, у різних західних демократій в конкретні історичні періоди було неоднаковим, але поєднання саме цих принципів характеризує зовнішній вплив на авторитарні системи[19, 118].

Серйозними і дуже наочними свідоцтвами політичної ломки, що відбувається в авторитарних країнах, є конституційна реформа і запозичення принципів правової держави. Рух в цьому напрямі з середини 80-х років набув характеру очевидної тенденції. У Африці, наприклад, з 1989 по червень 1992 р. в 25 державах були або прийняті нові конституції, або істотно змінені старі. Лише в Малаві і Уганді збереглися однопартійні системи.[29, 226]

Загальним місцем цих конституцій є новий підхід до визначення ролі держави: визнання автономності суспільства, відмова від ролі "архітектора національного розвитку" і т.д. Вводиться обмеження президентських повноважень двома мандатами, у ряді випадків розділення постів глави держави і глави уряду. Проте інститут сильного глави держави зберігається. Відбувається розширення компетенції парламенту, і є приклади створення двох палат. Деякі переміщення спостерігаються і у напрямі незалежності судової влади і її гарантій. Є також ознаки департизації озброєних сил.

Які основні орієнтири перехідного руху?

Зробивши ряд узагальнень, ми зможемо накреслити ідеально типову картину цього процесу. Як правило, першою віхою є нова конституція і вибори глави держави і парламенту. Влада переходить в руки уряду, сформованого більш-менш демократичним шляхом. Проте це ще не означає, що демократія побудована. Затвердження демократії як системи політичних взаємозв'язків пов'язане з глибшою трансформацією держави і суспільства, і якраз цей проміжок є найбільш небезпечним з погляду рецидиву диктатури. Вирішальне значення мають не стільки встановлення і облаштування інституційного фасаду, що часто відбувається в першу чергу, оскільки формування цивільного суспільства — незалежних від держави і пануючої партії об'єднань громадян, здатних автономно і в союзі з іншими асоціаціями відстоювати свої права і інтереси. Ці групи і окремі громадяни повинні бути здатні координувати свої дії, створювати коаліції і бути активними захисниками своїх ідеалів. Зрілість елементів цивільного суспільства залежить не тільки від модернізаційних процесів, але і від історичних і культурних умов, що дозволили сформуватися таким об'єднанням.

В цілому про встановлення міцного демократичного ладу з великою упевненістю можна говорити лише в тому випадку, якщо виконуються наступні умови:

норми політичної поведінки розділяються політичними супротивниками, які перетворюються з ворогів в опонентів;

основні політичні сили відмежовуються від екстремізму, і він продовжує існувати на периферії суспільного життя;

демократичні інститути реально і ефективно функціонують;

створене цивільне суспільство;

основні політичні сили дійшли мінімального консенсусу по основоположних цінностях;

існують механізми легітимного врегулювання конфліктів між різними політичними угрупуваннями.

Одна з основних проблем сучасної політичної науки полягає в рішенні питання про стійкість нових демократій. Численні приклади того, що демократія є лише фасадом колишніх тиранічних режимів, що відбувається лише імітація переходу. Наприклад, в Беніне, Замбії або Малі існують демократично вибрані уряди, як може показатися на перший погляд. Насправді це лише маскування між елітної боротьби за можливість контролювати політичні механізми і канали економічної експлуатації, створені колишніми диктаторами. Відбуваються загострення боротьби за розподіл засобів і зростання незадоволеності колишнього привілейованого шару. Ті клани, претензії яких на участь у владних повноваженнях не задоволені, намагаються зіграти роль опозиційних демократичних партій, розраховувавши на західну підтримку. У тих країнах, де всією повнотою влади володіє армія, важко знайти нею противагу в особі інших політичних чинників (профспілок, церкви), оскільки їх вплив незначний. У світі, що розвивається, демократія не сприймається як природна форма політичної організації. Примітно, наприклад, інструментальне відношення лівих угрупувань до демократії, перш за все в Латинській Америці. У країнах, де військові перевороти мають давню традицію, сама ідея демократії вважається приналежністю лівого образу політичної думки. Не дивлячись на те що багато сил в політиці сьогодні добре уявляють собі значення компромісу, радикально налаштовані особи, задаючи тон в багатьох лівих партіях Латинської Америки, використовують ідею демократії лише як гасло і засіб для досягнення своїх цілей — дестабілізації капіталізму і здійсненні революції.[15, 67-89]

Розділ ІІ Особливості антидемократичних державних режимів.


2.1 Оцінка антидемократичних режимів.


Оцінити авторитарні режими досить важко через їх багатоманітність, та наявність у них суттєвих розбіжностей між ними. Проте можливо дещо узагальнено дати характеристику позитивним та негативним рисам авторитарних та тоталітарних режимів.

До числа слабких сторін авторитаризму можливо віднести наступні:

  1. Курс політики, як внутрішньої та і зовнішньої влади повністю залежить від позиції главі держави, або групи осою що здійснюють авторитарну владу.

  2. У громадян відсутні можливості попередження політичних авантюр та свавілля влади, що може вилитися у небажані та негативні наслідки. Прикладом такої неможливості можна вважати правління Фердинанта Маркоса у Філіппінах. Там неодноразово виникали такі ситуації при яких, у випадку наявності процедури запобігання діям (наприклад "право вето") або процедури відсторонення від влади (наприклад процедура "імпічменту"), країна мала можливість вийти з деяких кризових явищ з меншими втратами.

  3. При авторитарних режимах діє обмеження інститутів артикуляції, політичного вираження суспільних інтересів. Тому іноді проведення певних дій є відірваним від реальності, та не має під собою необхідних підстав.

  4. Дуже часто діє принцип адміністративно-командної системи в економіці, що спричиняє негативні наслідки для економіки. Спроби проводити економіку без оглядки на ринкові закони також характерне і для багатьох напівавторитарних держав. В умовах панування командно-адміністративної системи нега­тивні явища дають взнаки і в соціальній сфері. Загальмування темпів зростання економіки у сукупності із залишковими принци­пами фінансування соціальних програм відбиваються на рівні добробу­ту народу. Це завжди наближає до кризових явищ.

  5. На загальну думку, у авторитарних країнах від конкретної особи нічого не залежить. Через це у пересічного громадянина відсутнє прагнення до можливих змін, а як результат і відсутня політична культура, політична думка. При демократії кожний громадянин відчуває відповідальність за майбутнє своєї держави та має стимули для підвищення своєї свідомості.

  6. В деяких випадках можливі фізичні розправи. При авторитарному режимі, громадяни не можуть бути впевнені у виконані їх прав. В авторитарних режимах можливі репресії, фізичні розправи над опозицією, та деякі інші порушення.

  7. Авторитарний режим за своєю суттю, як правило є консервативним. При авторитаризмі верхівка влади дуже важко сприймають зміни, особливо тоді, коли ці зміни мають зазіхання на їх необмежену владу. Ця ознака не завжди характерно, наприклад у революційній формі авторитаризму, так як він може бути встановлений саме з цілю змінити певні фактори.

  8. Через опору на силу, дуже часто фінансування на військову сферу перевищує фінансування на соціальні та інші нужди, і в результаті призводить до зниження добробуту населення держави.

Зазначені вище негативні риси не є вичерпним переліком. Річ у тому, що досить важко визначити їх більшу кількість через те, що більшість негативних рис не є притаманними всім, або навіть більшості авторитарним державам. Дані визначені риси є більш-менш загальними для усіх авторитарних режимів.

Стосовно позитивної оцінки авторитарного режиму, то в даному випадку це доволі спірне питання. Як вже було зауваження, то в більшості випадків всі позитивні риси залежать від особистості диктатора, який і здійснює владу. До того ж, якщо прослідкувати історично, то все залежить не лише від проведеної політики, але й від особистого характеру, психологічних особливостей і деяких інших факторів. Сталін, незважаючи на свою маніакальність, зміг зробити з СРСР величну державу, хоча проведення політики подібної йому в більшості випадків мало спричинити глибоку кризу, яка було б неможливо вирішити без зміни керівництва. Фердинант Маркос міг добитися величезного розвитку економіки на Філіппінах під час його управління. Таких прикладів в історії є величезна кількість. В цілому позитивні риси авторитарних режимах найбільш чітко проявляються в екстремальних ситуаціях.

Щодо конкретних позитивних рис то можливо привести наступні:

  1. Авторитарна влада має високий потенціал до збереження політичної та соціальної стабільності. При авторитаризмі як правило всі потрясіння зводяться до найменших втрат.

  2. Авторитаризм має можливість швидко мобілізувати всі необхідні матеріальні, людські, інтелектуальні і навіть духовні ресурси для подолання певних важливих завдань.

  3. Авторитаризм має змогу проводити швидку реакція на надзвичайні обставини. У випадку можливості війни, авторитаризм може провести війну з більшою ефективністю ніж інша державна система влади.

  4. Авторитаризм має найбільший потенціал для перемоги політичних суперників.

  5. Авторитаризм має змогу найбільш швидко та чітко реагувати на деякі обставини, які необхідно вирішити, і в результаті має найбільший потенціал до оперативності дій. Так склалося через те, що в авторитарних режимах нема необхідності у довгих обговореннях та узгодженнях дій.

  6. Авторитаризм, при правильному проведенню пропагандиських та інформаційних робіт, незважаючи на вузьку соціальну базу, може користуватися всенародною підтримкою.

  7. Авторитарний режим є ідеальним варіантом режиму для країн, що розвиваються.

В сучасних умовах авторитаризм, що не спирається на масову підтримку населення та декотрі демократичні інститути приречений на розпад, та не буде мати змогу прогресивно розвивати суспільство. Такий авторитарний режим в результаті може перетворитися у кримінальний режим особистої влади, що може мати руйнівні наслідки для суспільства. Тому якщо грамотно поєднувати авторитарні та демократичні елементи, можливо досягти великих успіхів.

Демократично орієнтовані авторитарні режими недовговічні, так як не можуть довго знаходитися у точці спокою, а доволі швидко розвиваються. Як правило в результаті їх перспективою є або більш жорстокий авторитаризм, або демократия.


2.2 Державний режим у республіках колишнього СРСР.


Пройшло вже майже півтора десятиліття з тих пір, як мир виявився, втягнутий в гігантський експеримент по виявленню позитивних рис різних стратегій політичного розвитку. Стартуючи одночасно в серпні 1991 року, п'ятнадцять радянських республік, що входили в колишній Радянський Союз, ставши незалежними державами, одержали можливості для вибору варіантів формування власного майбутнього.

Озираючись назад з висоти сьогоднішнього дня, не можна не погодитися з тими політологами, які вважають, що початковою точкою посткомуністичної трансформації колишніх радянських республік був не традиційний тоталітаризм, а авторитаризм, але вже м'який і безсилий. І хоча зовнішні атрибути комуністичного тоталітаризму в цих республіках ще збереглися, вони вже не виконували колишньої ролі. Тобто розвиток держав, що утворилися після розпаду СРСР, починали своє існування з авторитарного режиму державної влади.

Кажучи про типи політичних режимів, які сформувалися і вже укорінялися в колишніх радянських республіках, менше всього хотілося б міркувати про «упущені можливості», «нерівні стартові умови», про «драматичне співвідношення політичних сил» на тому або іншому етапі пострадянської трансформації і т.п. Саме це сьогодні превалює в параполітологічних, а точніше, в пропагандистських «дослідженнях», написаних в рамках соціального замовлення, тобто, по суті, що є маніпулятивними по своєму призначенню. [13, 203]

Стартуючи з однієї крапки, пострадянські країни розвивалися далеко не однаково. І імпульси національно-державного самовизначення, придбані в процесі розпаду колишнього Радянського Союзу, і геополітичне положення, і національно-цивілізаційна ідентичність, і соціокультурні умови, і якість політичних еліт, і ступінь впливу на політичний процес з боку демократії Заходу і т.д. виявилися різними. Все це привело до типологічної різноманітності політичних режимів, що виникли в процесі 13-річних трансформацій на базі колишніх радянських республік.

Схожим у всіх державах став напевно лише інститут президентства. Він з'явився як природний продукт розкладу і трансформації партійно-державних структур авторитарного «соціалізму». Власне пости президента, зайняті тими або іншими пострадянськими лідерами, причому в багатьох країнах — колишніми керівниками республіканських компартій, перетворилися на основний інститут визначення політичного курсу.

Можна виділити чотири основні типи політичних режимів, що сформувалися в 15 колишніх радянських республіках: 1) демократичні; 2) напівавторитарні; 3) авторитарні; 4) неототалітарні. [15, 182]

Перший тип політичного режиму склався в трьох колишніх радянських прибалтійських республіках — Латвії, Литві і Естонії, і сьогодні маловірогідне, щоб вони, особливо після вступу в ЄС, зійшли з демократичного шляху розвитку.

До другого типу — напівавторитарному (тут я скористаюся терміном, введеним в науковий обіг американським дослідником Мариною Оттауей) — можна віднести політичні режими, що функціонують в Україні, Грузії, Азербайджані, Вірменії і Молдавії. Не можна не згодитися з доводами цього політолога, що напівавторитарні режими — зовсім не результат невдалих спроб демократизації і не демократія, що переживає процес становлення, а «свідомо впроваджувані альтернативи демократії». Лідери напівавторитарних режимів свідомо вибрали шлях обмеженої трансформації, більш відповідної їх інтересам, і в той же час вирішили зберегти видимість демократії, не піддаючи себе політичним ризикам. При цьому одні напівавторитарні режими (наприклад в Україні), можуть переживати динамічні зміни завдяки наявності перш за все демократичної контрєліти, що дає можливості для позитивних змін, інші ж є прикладом стійкого напівавторитаризму із стабільним балансом політичних сил, що дозволяє тривалий час зберігати існуючу систему влади (як в Азербайджані).

Авторитарні політичні режими— це Росія, Білорусь, Казахстан, Киргизія, Таджикистан. Визначення головних відмінностей авторитарних режимів від режимів демократичних, на думку французького політолога Пилипа Бенетона, викликає труднощі: «перші відкидають демократичну гру, вільну конкуренцію на виборах, ризик для правителів бути відправленими до відставки виборцями; або вони відкидають вибори, або організовують помилкові вибори з наперед відомими результатами. Авторитарний режим допускає альтернативність лише при зміні власної природи». [13, 156-157]

І, нарешті, четвертую групу пострадянських країн, до якої слід віднести Туркменістан і Узбекистан, можна кваліфікувати як неототалітарні. Так я називаю новітній різновид тоталітаризму, при якому тотальний контроль, систематичне примушення і насильство (або загроза їх застосування) здійснюються з боку влади по відношенню до більшості населення, причому не в жорстких (на відміну від тоталітаризму класичного), а у відносно м'яких, але витонченіших формах, за допомогою безлічі стійких залежностей (і відкритих, і латентних— правових, економічних і т. і.).

Відмінність між авторитаризмом і тоталітаризмом (неототалітарізмом) складніша і є предметом суперечок. На думку Пилипа Бенетона, «якщо авторитарний режим жорстокий з опозиціонерами, він є непридатним для тих, хто піклується про політичні права і про інтелектуальну свободу, то тоталітарний режим ігнорує весь народ в цілому в його повсякденному житті і в його природній свідомості; авторитаризм нав'язує людям лише часткову капітуляцію, тоді як тоталітаризм — повну».

Проте загальний тренд політичних трансформацій все ж таки оспорити важко: тільки країни Балтії повною мірою скористалися демократичними імпульсами, що виникли в процесі розпаду СРСР, а також третьою хвилею демократичного транзиту і допомогою з боку Заходу в реалізації свідомо вибраного, а не імітованого демократичного курсу.

Що ж до решти дванадцяти колишніх радянських республік, то шлях, пройдений ними за 13 років — це шлях по колу авторитаризму, який лише видозмінював і удосконалював свої форми, але зовсім не міняв при цьому свою суть. Відповідь на питання, хто винуватий, не потребується.

Втім, для деяких з названих вище напівавторитарних країн — і перш за все для України — шанс вирватися з полону виключно живучого авторитаризму, що виявився, поки залишається. Питання лише в тому, чи скористаються вони цим шансом. [26, 7]

Проте для декотрих з них, наприклад Росії демократичний режим неможливо ввести, як у прибалканськитх країнах, за допомогою шокової терапії. Річ у тому, що в великій кількості цих держав не сформовані необхідні передумови та суспільні чинники для переходу до демократії.

Першим завданням парламенту завжди були економічні питання. Про це говорить вся історія західних країн, котрі ми вважаємо "взірцем демократії". Але в цих країнах у парламенті спочатку були саме ті люди, які і мають найбільший вплив на економіку. Саме вони і біли складом електорату. Але, що ми бачимо зараз? Більша частина електорату – малозабезпечені верстви населення, котрі проте є одночасно і найбільш розвинуті інтелектуально – лікарі, вчені, вчителі, інші. Але всі вони хочуть мати гідне життя. І тому готові вибирати популістів, тих хто готовий, хоча б на словах видати більше грошей цим верствам. Але неминуче призведе до кризи.

В той же час ті, хто повинен мати контроль і вплив на бюджет залишаються у меншості. У них є два шляхи – або не сплачувати податки та збори, або продавлювати "своїх" кандидатів до парламенту, не зважаючи на волю народу.[27, ст. 2]

ВИСНОВОК


Метою даної курсової роботи було визначення сутності антидемократичних режимів, та дати їм оцінку. Мета в цілому досягнена, так як це питання у роботі було висвітлено доволі чітко.. Підводячи підсумок курсової роботи можна сказати, що авторитаризм – це режим необмеженої державної влади, яка здійснюється однією особою, або невеликою групою осіб, влада є непідконтрольною та непідзвітною населенню, як правило має вузьку соціальну базу.

В роботі визначена внутрішня сутність авторитарних та тоталітарних режимів, дана загальна оцінка авторитарним режимам. Проте позиція Аристотеля стосовно оцінки таких режимів залишається дуже актуальною. Диктатури є найкращім видом правління, проте залишається питання особи диктатора. Всі позитивні та негативні риси можуть змінити свою сутність в залежності від особи тирана. Проте майже неможливо знайти достатньо розумну та сильну особистість, яка до того ж не почала узурпувати владу та використовувати її у своїх особистих цілях. В такій ситуації усі позитивні риси перетворюються на негативні.

Через це авторитарну владу необхідно стримувати за рахунок декотрих, обмежених у своїй діяльності, демократичних інститутах. Такими наприклад можуть бути регулярні підтвердження довіри населення до осіб, що здійснюють владні повноваження, наявність парламенту, та інші. В такому разі ми будемо мати демократично налаштований авторитарний режим. Такі режими через деякий час перетворюються на демократичні режими, якщо вони не перетворяться на стабілізаційні авторитарні режими.

Завжди можуть існувати такі обставини, що призводять до необхідності змін. В такому разі, можуть утворитися тимчасові, революційні авторитаризми. На меті діяльності такого режиму стоїть саме проведення необхідних змін.

Як висновок можливо зазначити, що оцінка авторитаризму все одно впирається у людський фактор. Тільки людський фактор визначає позитивні та негативні риси.

У роботі була визначена відмінність авторитарних та тоталітарних режимів, та дана характеристика важливості цього питання. Так хоча ці режими близькі за деякими рисами, проте це явища дещо різного порядку. Найважливішою рисою, що різнить ці режими є те, що авторитарна держава не проводить тотального контролю за усіма сферами життя. До того ж є різниця у часовому вимірі. Так тоталітаризм називають феноменом ХХ століття, так як тільки в цьому столітті він зміг з’явитися, в той час як авторитарний режим є найбільш розповсюдженим в історії людства. До нього відносяться східні деспотії, римські імперії, монархії, диктатури, військові хунти, та інші режими.

Стосовно розвитку держав, які утворилися після розпаду СРСР, то більшість з них по тим чи іншим рисам, має відношення до авторитарного режиму. Навіть в Україні влада не є підконтрольною та підзвітною громадянам. Все ще не завершено формування самостійної правової системи, що мала зробити з України справді правову та демократичну державу, як це вказано в Конституції.[1, ст. 2]

В роботі ьули застосовані праці відомих політологів та юристів сучасності. Питання авторитаризму було розглянуто як с юридичної, позиції так і з позиції політології. На мій погляд це було необхідно, так як використовуючи тільки одну позицію, можливо було би дати лише однобоку позицію. В роботі також біли висвітлені праці філософів та журналістів.

В цілому мета та завдання курсової роботи виконані, всі питання висвітлені.


ВИКОРИСТАНІ ДЖЕРЕЛА


І. Нормативно-правові документи

1. Конституція України, від 28.06.1996.

2. Конституція США від 17 вересня 1787. Станом на 2006 р.

3. Конституція Німецької держави (Веймарська) від 11 серпня 1919 р. Історія держави та права Зарубіжних країн. Хрестоматія. К.: Ін Юре, 2002 рік.

4. Німеччина. Указ про захист народу та держави від 28 лютого 1933 р. Історія держави та права Зарубіжних країн. Хрестоматія. К.: Ін Юре, 2002 рік.

5. Німеччина. Указ проти зради німецького народу і зрадницьких підступів від 28 лютого 1933 р. Історія держави та права Зарубіжних країн. Хрестоматія. К.: Ін Юре, 2002 рік.

6. Закон про злиття областей з імперією від 7 квітня 1933 р Історія держави та права Зарубіжних країн Хрестоматія. К.: Ін Юре, 2002 рік.

7. Закон проти утворення нових партій від 14 липня 1933 р. Історія держави та права Зарубіжних країн. Хрестоматія. К.: Ін Юре, 2002 рік.

8. Закон про перебудову імперії від 30 січня 1934 р. Історія держави та права Зарубіжних країн. Хрестоматія. К.: Ін Юре, 2002 рік.

9. Закон про ліквідацію рейхсрату від 14 лютого 1934 р. Історія держави та права Зарубіжних країн. Хрестоматія. К.: Ін Юре, 2002.

10. Закон про забезпечення єдності партії та держави від 1 грудня 1933 р. зі змінами за законом від 8 липня 1943 р Історія держави та права Зарубіжних країн. Хрестоматія. К.: Ін Юре, 2002.

11. Закон про верховного главу Німецької імперії від 1 серпня 1934 року. Історія держави та права Зарубіжних країн. Хрестоматія. К.: Ін Юре, 2002.


ІІ. Основна література

12. Скакун О. Ф. Теорія держави та права. Х.: Консул 2001.

13. Сааданбеков Ж. С. Сумерки авторитаризма: закат или рассвет. К.: Ніка-центр 2000.

14. Данте Алигьери. Монархия. / Пер. с итал. В.П. Зубова; Комментарии И.Н. Голенищева-Кутузова. – М.: “Канон-пресс-Ц” – “Кучково поле”, 1999.

15. Креленко Д.М. Тоталитарные режимы XX века: недемократические системы в странах Европы: Учебно-методическое пособие для студентов исторических факультетов СГУ / Сарат. гос. ун-т им. Н.Г. Чернышевского. - Саратов, 2003.

16. Мочкин А.Н. Парадоксы неоконсерватизма: (Россия и Германия в конце XIX - начале XX века) / РАН. Ин-т философии. - М. 1999.

17. В.П. Пугачев, А.И.Соловьев. ВВЕДЕНИЕ В Политологию. М.: АСПЕКТ ПРЕСС, 2000 г.

18. Юрій М. Ф. Основи політології. Навчальний посібник. К.: Кондор, 2003 рік.

19. Конституційне право зарубіжних країн, за загальною редакцією В. О. Ріаки. К.: Юрінком Інтер, 2004

20. Сумский В.В. Фердинанд Маркос. Зарождение, эволюция и упадок диктатуры на Филиппинах / РАН. Ин-т мировой экономики и междунар. отношений. - М., 2002.

21. Щелчков А.А. Режим "государственного социализма" в Боливии, 1936-1939 / РАН. Ин-т всеобщ. истории. Центр латиноамер. исслед.; Отв. ред. Н.П. Калмыков. - М., 2001.

22. Доватур А.И. “Политика” Аристотеля // Аристотель. Сочинения: В 4 т. Т.4 – М.: Мысль, 1983

23. Дивов О. И. Выбраковка. М.: ЭКСМО-ПРЕСС, 2000 г.

24. Хропанюк В.Н. Теория государства и права. – М.: Отечество, 1993


ІІІ. Додаткова література

25. Тегеран – Ялта – Потсдам: Сборник документов / Сост.: Ш.П. Санакоев, Б.Л. Цыбулевский. – 2-е изд. – М.: Издательство «Международные отношения», 1970.

26. От авторитаризма к… авторитаризму? Украина в политическом интерьере бывших советских республик. Владимир Полохало. Газета "Зеркало недели" 30.08.2004

27. Демократия в России невозможна. Максим Момот. http://www.prognosis.ru/news/world/2005/8/22/eep_ua.html; 20.02.2006

28. Безуглов А.Л. Принципы разделения властей / Государство и право, № 10, 1998 г. Ст.. 9

29. Hoering U., Wichterich Ch. Kein Zustand dauert ewig: Africa in den neunziger Jahren. Goettingen, 1991. S. 226.

30. Государство и право. 1992. №12. С. 118.


Случайные файлы

Файл
125392.rtf
71742-1.rtf
107069.doc
112165.rtf
11286-1.rtf