Тактика судового допиту (34080)

Посмотреть архив целиком

19



ПРОКУРАТУРА УКРАЇНИ

ПРОКУРАТУРА ДОНЕЦЬКОЇ ОБЛАСТІ

Відділ участі прокурорів у кримінальному судочинстві









На допомогу державному обвинувачу



Тактика судового допиту













м. Донецьк

2004 рік


Зміст


  1. Особливості та види судового допиту

  2. Тактичне значення підготовки до судового допиту

  3. Стадії судового допиту і їх тактичне значення

  4. Тактичне значення процесуального положення допитуваного

  5. Тактичні особливості забезпечення належного змісту протоколу судового засідання

  6. Типові варіанти ситуацій, що складаються при судовому допиті

  7. Особливості конфліктної ситуації

  8. Класифікація питань при судовому допиті і її тактичне значення

  9. Тактичні прийоми допиту підсудного, у зв’язку зі зміною показань, даних на досудовому слідстві



1. Особливості та види судового допиту


Звісно, що основним процесуальним засобом доказу у судовому слідстві є допит. Саме у ході допиту обвинуваченого, потерпілого, свідка та інших процесуальних осіб з’ясовується найбільш важлива інформація. Від умілого проведення допиту у суді залежить постановлення законного та обґрунтованого вироку. Прокурору варто мати на увазі, що його недоробки у судовому слідстві не можуть бути виправлені в обвинувальній промові, оскільки судова промова є підсумком судового слідства, а не навпаки. Тому питання тактики судового допиту має пріоритетне значення.

На відміну від допиту на досудовому слідстві судовий допит має публічний характер.

Тільки детальне вивчення справи і тактично вміле проведення прокурором судового допиту може компенсувати неповноту та неточність показань допитуваних, що пов’язане з розривом у часі між кримінальною подією і судовим слідством.

Слід також враховувати, що в суді прокурор вперше бачить допитуваного і, звісно, дуже мало знає про його особисті властивості. Тому у суді державний обвинувач змушений одразу, “без розвідки”, переходити до предмету допиту, у зв’язку з чим втрачає можливість використовувати в тактичних цілях особисті властивості допитуваного.

Допит на досудовому слідстві має пошуковий характер. Судовий же допит є не стільки пошуковий, скільки перевірочно-переконливий. Пошукові проблеми у суді настають лише у ситуаціях відмови допитуваного від попередніх показань та висунення нових версій, які потребують підтверджуючої інформації або такої, що їх спростовує.

Види судового допиту:

Основний- допит підсудних, потерпілих і свідків, у якому беруть участь суд і інші субєкти судового слідства, найбільш важливий. Він починається з вільного викладу допитуваним всього, що відомо йому в справі. Допитуваного не варто квапити. Досвід свідчить, що якщо допитуваний вирішив говорити неправду, то у вільній розповіді він рідше ухиляється від правди, ніж у відповідях, де всю його увагу сконцентровано на поставлених питаннях. Зазначені помилки повинні бути враховані прокурором при виборі найбільш раціональних тактичних прийомів допиту конкретної особи.

Після дачі учасниками судового розгляду показань у формі вільної розповіді першим їх допитує прокурор, а потім інші учасники процесу і суд (ст.ст.300, 303, 308 КПК України). Суд протягом усього допиту підсудного і свідка учасниками судового розгляду має право задавати їм питання для уточнення або доповнення відповідей.

Додатковий - допит проводиться прокурором з дозволу головуючого в будь-який момент судового слідства, коли в ході основного допиту не з’ясовані окремі обставини, конкретні відомості або вони потребують уточнення і роз'яснення допитуваного.

Повторний - проводиться, коли виникне сумнів у правдивості і точності початкових показань. Він може бути проведений також у будь-який момент судового слідства, але краще відразу ж, як тільки з'явиться в ньому необхідність. При цьому варто враховувати, що особі, яка піддалася повторному допиту і до цього знаходилася в залі суду, відомі показання всіх інших свідків, потерпілих і підсудних, що може вплинути на зміст його показань. Тому прокурору важливо відмежувати, що допитуваний знав раніше у справі, від того, що йому стало відомо, під час судового процесу.

Специфічною формою судового допиту, яка не застосовується на досудовому слідстві, є перехресний допит. Особливістю його є те, що учасники судового процесу по черзі одному і тому ж самому допитуваному ставлять питання щодо будь-яких фрагментів його свідчень з метою їх уточнення, доповнення. У ньому можуть брати участь всі особи, що користуються правом допиту в суді. За загальним правилом, цьому допиту можуть бути піддані: підсудні, потерпілі, свідки й експерти. Можливість проведення перехресного допиту свідків передбачена ст.304 КПК України: "Кожен учасник судового розгляду має право задавати свідку додаткові запитання для з'ясування або доповнення відповідей, даних на запитання інших осіб”.

Учасники процесу звертаються до даного допиту після основного, коли виникне необхідність усунути неповноту і протиріччя в показаннях допитуваних. Тому цей допит є засобом для виявлення несвідомої помилки або недостатньої проінформованості допитуваного. Він може проводитись як у межах основного, так і щодо обставин, викладених допитуваним при додатковому або повторному допиті.

І хоча перехресний допит неможливо заздалегідь передбачати, прокурор повинен вдаватись до нього щоразу, як тільки допитуваний дасть нечіткі і суперечливі відповіді. Так, наприклад, якщо свідок на запитання прокурора відповів, що він добре бачив, як підсудний підбіг до потерпілого і сильним ударом у щелепу збив останнього з ніг, а захиснику з цього приводу показав, що він тільки бачив, як підсудний відіпхнув від себе потерпілого, то прокурор після закінчення основного допиту свідка повинен шляхом перехресного допиту уточнити його показання.

Шаховий допит (очна ставка) - це допит, при якому допитуваному та іншим учасникам процесу ставляться питання про ті самі факти і обставини, які досліджуються в даний момент в основному допиті. Ціль такого допиту — негайно одержати підтвердження чи спростування свідчень допитуваного по деяким фактам свідченнями інших осіб, які приймають участь у цьому процесі. При проведенні шахового допиту повинні виконуватись наступні умови. По-перше, він може бути тільки відносно осіб, уже допитаних у суді і які знаходяться в судовому засіданні. По-друге, питання, що ставляться іншим особам, повинні переслідувати конкретну мету – підтвердження або спростування свідчень допитуваного та не уводити в бік від основного допиту.

Шаховий допит за змістом є очною ставкою. Вміле його використання прокурором у суді буде сприяти з'ясуванню причин істотних протиріч у показаннях свідків, потерпілих і підсудних, встановленню істини щодо спірних обставин.

Очна ставка в суді проводиться за тими ж правилами, що й у стадії досудового слідства з урахуванням особливостей, викликаних умовами судового розгляду. Якщо на досудовому слідстві очна ставка проводиться лише між двома особами, то на суді вона можлива між декількома особами, що знаходяться в залі і були вже раніше допитані. Очна ставка може бути проведена як уперше, так і повторно.

Суд має іноді значно більш можливості для успішного проведення очних ставок, ніж слідчий. У судовому засіданні можна одночасно досліджувати всі спірні обставини; перевірити докази, що підтверджують або спростовують показання допитуваних, використовуючи для цього також прийом кругових і комбінованих очних ставок.

Кругову очну ставку доцільно проводити тоді, коли в суді є суперечливі показання декількох осіб щодо одних і тих же спірних обставин.

Починати допит необхідно з особи, показання якої належить перевірити. Потім допитуються особи, що спростовують її початкові показання. Закінчується допит постановкою питання тій особі, з якої було розпочато дослідження спірних обставин.

Якщо в розпорядженні суду є показання декількох осіб, але вони викривають підсудного щодо різних етапів або епізодів злочинної діяльності, тоді значний ефект дає проведення в суді декількох таких, одна за одною, очних ставок між підсудними і свідками. Таку очну ставку, що складається з декількох очних ставок, називають комбінованою.

Прокурору необхідно при підготовці до очних ставок у суді:

  • заздалегідь вивчити спірні обставини справи, з’ясувати причину істотних протиріч у показаннях, характер взаємовідносин між допитуваними;

  • виходячи з їх поведінки в ході досудового і судового слідства, спробувати оцінити ступінь їх правдивості та в залежності від цього продумати черговість допиту;

  • намітити питання і визначити шляхом використання яких тактичних прийомів можна посилити позитивний вплив на учасників очної ставки, щоб нейтралізувати негативне, зміцнити і підтримати позитивне.


2. Тактичне значення підготовки до судового допиту


Допит у суді- це майже єдиний засіб дослідження злочину. Іноді навіть висновки експертиз, проведених на досудовому слідстві, перевіряються у судовому засіданні шляхом допиту експертів. Тому підготовка до допиту, а особливо до допитів підсудних, які заперечують обвинувачення та захищаються від нього шляхом неправдивих показань, займає головне місце у рамках загальної підготовки прокурора до підтримання державного обвинувачення.

Першим етапом вказаної підготовки є вивчення матеріалів справи. Матеріали досудового слідства надають прокурору готову модель події, що підлягає дослідженню, дій і взаємовідносин її конкретних учасників. Наявність вихідної моделі минулої події в матеріалах справи полегшує роботу прокурора щодо визначення меж використання допитів у суді і предмета конкретного допиту.

Разом з тим, як свідчить практика, це вивчення часто зводиться лише до ознайомлення з обвинувальним висновком і, рідше (якщо він, на думку державного обвинувача, недостатньо переконливий)- до вибіркового ознайомлення з окремими документами кримінальної справи. Це, безумовно, неприпустимо.

Вивчення справи — це не стільки ознайомлення з її матеріалами, скільки аналіз прочитаного з метою з'ясування для себе того, чи всебічно розслідуваний інкримінований винному злочин, чи повна інформація про кожну із істотних сторін даного діяння, чи об'єктивно розглянуті обставини, які пов'язані з криміналом і його розслідуванням. Тільки ретельним аналізом матеріалів можливо оцінити якість окремих доказів і всієї, в цілому, бази доказів у справі, при виявленні помилок і упущень знайти інформаційні резерви для їх компенсації і намітити план їх тактично грамотного використання в суді.

Якщо при вивченні матеріалів справи з'ясовується, що в процесі судового допиту будуть потрібні знання в окремих областях науки, техніки, фінансової діяльності, мистецтва, то державному обвинувачеві необхідно вивчити відповідну літературу, документи, засвоїти спеціальну термінологію.

Державному обвинувачеві при підготовці до судового слідства необхідно:

  1. ретельно вивчити усі без винятку матеріали справи;

  2. сформувати на підставі їх вивчення уявлення про особливості особистості тих, хто був допитаний на досудовому слідстві і чиї показання у суді будуть мати принципове значення, про характер взаємодії вказаних осіб з іншими учасниками процесу, їх інтереси й імовірну позицію, яку вони можуть зайняти в суді;

  3. визначити предмет допиту кожного із зазначених осіб, тобто коло обставин, про які їх треба допитати;

  4. розробити уявні моделі процесу допиту, лінії своєї поведінки, прийоми допиту з урахуванням прогнозу розвитку ситуації під час допиту;

  5. визначити перелік конкретних питань для з'ясування кожної з цих обставин, продумати і записати їх найраціональнішу та простішу для розуміння редакцію;

  6. намітити тактично найкращу послідовність постановки питань, виділити з них “ударні”, перевірочні;

  7. намітити тактично найкращу послідовність допиту основних учасників у справі і відповідно з цим підготувати пропозиції суду про порядок дослідження доказів;

  8. вирішити які з наявних у справі доказів, включаючи речові, потрібно використовувати при складному допиті, в який момент та в якому порядку їх пред’являти, після чого зробити необхідні виписки з відповідних протоколів для їх відтворення у суді (із вказівкою аркушів справи);

  9. вирішити - які фоно-, кіно- чи відеоматеріали (при їх наявності у справі) буде потрібно продемонструвати у суді, в який момент це найкраще зробити, подбати (через суд) про технічне забезпечення даної операції, продумати коментарі й оцінки до використаних матеріалів.

Упущення одного з цих питань вже чревато зниженням результативності судових допитів, а декількох — може привести до його провалу. І навпаки, сумлінна і кваліфікована (відповідно до встановлених задач) програма може забезпечити успіх у якісному підтриманні державного обвинувачення.

При визначенні кола осіб, яких потрібно допитати, державний обвинувач не повинен вважати себе зв'язаним доданим до обвинувального висновку списком осіб, що підлягають виклику в судове засідання. У ньому можуть, з одного боку, бути зазначені особи, чиї показання не істотні для встановлення істини у справі, а з іншого боку — не значитись ті, хто був допитаний на досудовому слідстві і чиї свідчення дуже важливі в суді. В останньому випадку прокурор повинен підготувати клопотання до суду про виклик і допит цих свідків, а також і тих, хто не був допитаний на досудовому слідстві, якщо з інших джерел відомо, що такі особи можуть дати цінні показання.

Крім того, оцінка при вивченні справи ступеню значимості показань кожного з допитаних дозволяє прокурору правильно зорієнтуватись при неявці викликаної у суд особи і дати обґрунтований висновок про можливість чи неможливість розгляду справи у відсутності цієї особи.

Велике тактичне значення має здатність державного обвинувача точно і лаконічно формулювати питання, намічати таку їх систему, яка б забезпечувала всебічне дослідження предмету допиту.

Тактичні вимоги до формулювання питань:

  1. Питання повинно бути короткими, зрозумілими і такими, що не допускають двозначного тлумачення;

  2. Задавати їх треба в прямій формі;

  3. Формулюванням питань потрібно спонукати до розгорнутої, а не до односкладової відповіді типу «ні», «може бути», «напевно», «звичайно».

  4. Питання не повинне бути навідним, містити інформацію, необхідну для відповіді.

  5. Питання не може бути неетичним.

  6. Варто уникати питань, що орієнтують на неконкретні відповіді.

  7. При формулюванні питання треба враховувати рівень розумового і культурного розвитку допитуваного.

Успіх допиту багато в чому залежить від вибору найкращої послідовності питань. Як свідчить практика, спочатку краще всього ставити питання про обставини, які добре характеризують допитуваного, потім – про обставини нейтрального характеру. Таким чином, з ним установлюється психологічний контакт, знижується психічна напруга, яка неминуча при залученні його в діалог з приводу подій, що цікавлять суд. В останню чергу задаються питання, які торкаються інтересів допитуваного.

Питання допитуваному варто ставити спокійним і рівним голосом. Не можна задавати наступне запитання, не отримавши вичерпну відповідь на попереднє. Неповні або не зовсім чіткі відповіді уточнюються за допомогою додаткових запитань.

Прокурор повинен стежити, наскільки показання допитуваного відповідають його колишнім показанням і іншим доказам у справі, робити відповідні позначки у своїх виписках із протоколів допитів, підбирати необхідні записи матеріалів справи для постановки додаткових запитань. Але все це варто робити так, щоб у допитуваного не створювалося враження, що його не слухають.

Пред’явлення доказів

До числа ефективних тактичних засобів одержання правдивих показань відноситься пред'явлення допитуваному конкретних доказів шляхом оголошення окремих фрагментів показань, тих чи інших висновків експертів, ознайомлення з конкретними документами, результатами огляду речових доказів. При цьому важливо пам'ятати, що пред'явлення доказів як тактичний прийом припускає одночасне використання у випадках необхідності й інших, додаткових тактичних прийомів.

Докази можуть пред'являтись:

  1. частково, і при цьому - у порядку наростання їх викривної сили (від слабкого до найсильнішого);

  2. частково, і при цьому - починаючи із самого вагомого, значного, а потім - у любому порядку;

  3. повністю – всією необхідною для викриття їх сукупності.

При допиті осіб, які мають жорстку установку на дачу неправдивих показань, найкраще використовувати перший варіант, оскільки і число предявлених доказів, і їх вагомість у викритті переконують допитуваного в безглуздості подальшого заперечення. Пред'явлення в цій ситуації спочатку найбільш вагомого доказу нераціонально, оскільки, якщо з його допомогою похитнути позицію допитуваного не вдається, інші, незначні аргументи вже не вплинуть на нього.

Пред'явлення першим найбільш вагомого доказу рекомендується при допиті осіб, що не мають стійкої установки на неправдиві показання, поводять себе не впевнено і здатні об'єктивно оцінити силу пред'явленого доказу. Тут вже успіх допиту забезпечується одним тактичним ударом, у крайньому випадку - двома. Пред'являти інші докази буде не потрібно.

Третій спосіб рекомендується для ситуацій, коли сукупність наявних доказів, з одного боку, установлює факти, які заперечуються допитуваним, а з іншого боку - переконливо спростовує всі його виправдувальні доводи.

Визначення послідовності допитів учасників судового розгляду

Розглядаючи тактичне значення послідовності допитів осіб, викликаних у суд, відзначимо, що на практиці склався певний стереотип черговості їх проведення.

Так, у суді прийнято, в першу чергу допитувати підсудних, потім - потерпілих, у третю чергу — свідків. В цілому, це логічно і, з тактичної точки зору, найкращим чином забезпечує рішення всіх задач судового слідства. Цілком закономірно, коли слідом за оголошеним у суді обвинуваченням підсудний реалізує своє право на захист шляхом дачі показань. Після його показань стає зрозуміло, які факти, зв'язані з обвинуваченням, він заперечує і, отже, на доведеності яких моментів потрібно зосередити основні зусилля.

Далі допитуються потерпілі. Вони, як правило, займають більш чітку обвинувальну позицію. Якщо підсудні заперечують обвинувачення, то їх викриття першими починають потерпілі, потім свідки-очевидці і т.д.

Але мають місце і окремі тактичні маневри. Так, у справах про зґвалтування, де показання потерпілої мають вирішальне значення, черговість її допиту може варіюватись. Якщо вона на досудовому слідстві давала чіткі обвинувальні показання і відсутні підстави вважати, що у суді вона їх може змінити, то тактично краще запропонувати почати судове слідство з її допиту. Це може спонукати підсудного до визнання факту зґвалтування. Якщо подібні сумніви є, то судове слідство варто почати з допиту того підсудного, який визнавав свою вину частково або повністю на досудовому слідстві. Важливо, щоб він підтвердив показання, що давав на досудовому слідстві раніше, ніж потерпіла розпочне свідчити інше.

Цікаво відзначити, що при складанні списку осіб, які підлягають виклику в суд, слідчі не враховують його тактичного значення. Оскільки черговість допиту громадян у суді найчастіше механічно відтворюється за вказаним списком, (додаток до обвинувального висновку), то допущені в ньому тактичні помилки можуть негативно вплинути на викриття підсудних, особливо у справах про скоєння злочину у групі.

Одна з таких помилок полягає в тому, що обвинувачені у цьому списку вказуються за вагомістю ролей у групі - спочатку організатори, потім основні виконавці, а в кінці інші учасники групи. Подібна черговість тактично припустима, якщо обвинувачувані на досудовому слідстві визнали вину і не перешкоджали встановленню істини у справі.

В тих же випадках, коли усі або основні учасники злочину на досудовому слідстві не визнавали своєї вини, їх допит у зазначеній послідовності надає їм істотні тактичні переваги перед державним обвинувачем. Вони з самого початку створять негативний тон усьому судовому розгляду і спровокують на відмову від попередніх показань тих, хто раніше визнавав свою вину.

Розглянемо ситуацію, коли, наприклад, із чотирьох обвинувачених один визнає свою вину у скоєнні злочину групою у повному обсязі, другий - частково, а двоє інших вину не визнали. Тактично правильний наступний розподіл обвинувачуваних для допиту: першим повинен бути допитаний той, хто повністю визнав вину, другим — який частково визнав її, третім — менш розумний чи більш слабохарактерний з двох, що залишилися. Самий розумний і завзятий з них повинен допитуватись останнім.

Це обумовить, з одного боку, відразу ж визначити підтвердження обвинувачення і задати безконфліктний тон початку судового розгляду, а з іншого, визнанням у суді обвинувачення вплинути на співучасників, які його не визнають, і спонукати їх до визнання вини.

З декількох обвинувачених, які визнали вину на досудовому слідстві, першим у суді треба допитувати найобізнаного, який дає всебічні і детальні свідчення, щоб скоріше отримати максимум інформації про скоєння злочину, про винних осіб, а потім тільки закріплювати викладені факти показаннями з інших джерел.

В окремих випадках підсудних доцільно допитувати роздільно. Це особливо важливо у справах, де притягнуто неповнолітніх, що потрапили під вплив дорослих злочинців. Неповнолітні, як правило, цілком визнають свою вину і докладно розповідають про роль дорослих підмовників. Але подібно тому, як він (неповнолітній) підпав у свій час під вплив дорослого, так і в судовому засіданні під тим же впливом він може змінити раніше дані показання.

Загальна тактична черговість допитів свідків у суді повинна визначатись обсягом і характером інформації, що міститься в їхніх показаннях. При інших рівних умовах переважніше спочатку допитати очевидців злочину, і насамперед - найбільш обізнаних і незацікавлених в результаті розгляду справи, щоб всебічно висвітлити найважливіші обставини, пов'язані зі злочином.

При більш складних і суперечливих ситуаціях слід враховувати наступні тактично важливі обставини:

  • характер взаємовідносин свідка з підсудним та потерпілим;

  • інформаційна цінність свідчень конкретного свідка в порівнянні з показаннями інших;

  • вірогідність зміни ним у суді своїх попередніх показань, передбачуваний характер такої зміни та ступень її небезпеки для підтримання державного обвинувачення;

  • надійність і достатність інших доказів у справі для спростування можливої зміни ким-небудь із раніше допитаних осіб своїх свідчень.

З усього вищенаведеного стає зрозумілим, що підготовка державного обвинувача до судового процесу не тільки дуже відповідальна, але й об'єктивно складна. Вона допускає складання письмового плану, основну частину якого повинні містити розділи, присвячені проведенню судових допитів. Важко собі уявити не сплановані допити підсудних у багатоепізодних справах чи допит осіб, що раніше давали неправдиві показання.

А тим часом перевірка наглядових проваджень і судова практика свідчать, що державні обвинувачі не приділяють належної уваги підготовці до допитів, складанню письмових планів допитів. Безплановість неминуче приводить до того, що судові допити проводяться пасивно, поверхово, деякі обставини залишаються нез'ясованими, у зв'язку з чим судами приймаються невірні рішення.

Форма плану в одних випадках може бути простою, в інших— складною. Все залежить від особливостей справи, вагомості попередніх показань особи, наявності чи відсутності у неї зацікавленості в результаті розгляду справи.

Якщо особа допитується по одному епізоду, обсяг плану буде невеликим.

Рекомендується у плані зазначати:

  1. Короткий зміст показань конкретної особи на досудовому слідстві з вказівкою на аркуші справи;

  2. Перелік обставин, що підлягають з'ясуванню;

3. Перелік питань до допитуваного. Вони повинні розташовуватися в найкращій тактичній послідовності, їхня редакція повинна бути чіткою, ретельно продуманою.

  1. Спектр тактичних прийомів, які варто застосувати для найкращого проведення допиту.

  2. Докази, що підлягають пред'явленню (у тому числі відео-аудіо матеріали).

  3. Короткий зміст отриманих відповідей (хоча б щодо основних питань).

  4. Примітка (заповнюється у ході судового допиту чи відразу ж після його завершення). У ній відмічається чи досягнута мета допиту. Якщо не досягнута або досягнута не повному обсязі, потрібно вказати - за допомогою яких інших джерел можна буде компенсувати інформаційні втрати, понесені на даному допиті. Відповідні задачі повинні бути відразу ж включені в плани наступних допитів інших осіб.

Якщо при вивченні справи прокурор конспектує показання обвинувачених, потерпілих, свідків, то в планах допиту кожного можна зняти пункт 1, щоб повторно не викладати зміст показань даної особи.



3. Стадії судового допиту і їх тактичне значення


Слід враховувати, що з особами, які підлягають допиту, прокурор знайомий тільки заочно - із матеріалів справи. Знаючи чи допускаючи. що з ким-небудь з них може бути складна тактична боротьба, прокурор повинен використовувати підготовчу стадію розгляду справи для поповнення свого уявлення про тих, хто буде допитуватись, очним вивченням їх особистих властивостей. Оскільки цю стадію допиту завжди проводить головуючий, прокурор повинен сконцентрувати свою увагу на поведінці і відповідях допитуваного.

Розпізнавання образу допитуваного припускає складання державним обвинувачем чіткого уявлення про того, з ким він має справу. Вирішити вказану задачу – значить отримати відповіді на питання:

  • чиє допитаний тим, за кого себе видає, чи відповідає його реальний вигляд тому, що демонструється зовнішніми аксесуарами;

  • який у нього моральний потенціал, які наміри, рівень освіти, інтелектуальний, професійний рівні, соціальний статус, характер темперамент, ступінь претендування на лідерство, життєві перспективи;

  • яке відношення до вчиненого, до правопорядку, чи має кримінальне минуле,

  • при яких обставинах, у якому фізичному, фізіологічному та психічному стані, в яких умовах сприймав подію, чи має психічні або фізичні недоліки.

Розпізнавання образу допитуваного завдяки невербальній інформації (жести, міміка та інше) створить передумови для рішення ряду важливих тактичних завдань, зокрема визначення державним обвинувачем прийомів встановлення і підтримання психологічного контакту з допитуваною особою, розпізнавання та подолання добросовісної омани, психологічної установки на дачу свідомо неправдивих показань.

Наприклад, коли допитуваний в момент викладення показань торкається рота рукою, як би прикриваючи його, то в більшості випадків це свідчить про те, що він каже неправду. Торкання до носу уявляє собою завуальований варіант попереднього жесту. Потирання вій в момент розповіді свідчить про підсвідоме бажання допитуваного уникнути погляду у свої очі того, хто допитує. Відтягування комірця характерно для людей, які говорять неправду і підозрюють що їх обман розкриється.

Звісно, що найважливішою передумовою успішного допиту є встановлення психологічного контакту з допитуваним. Побачивши перед собою велику аудиторію, допитуваний найчастіше відчуває сильне хвилювання, психічну напругу, що може виражатись як у підвищеній дратівливості, зайвій збудливості, так і, навпаки, у скутості, загальмованості. Усе це, звичайно, заважає встановленню з ним психологічного контакту і, як результат, проведенню повноцінного допиту.

У зв'язку з цим має велике значення уміння державного обвинувача швидко і непомітно нейтралізувати подібний психологічний стан допитуваного. Цього можна досягти рівним, спокійним, доброзичливим тоном, що починається з діалогу, ввічливим, поважним зверненням до допитуваного. Неприпустиме вживання при допиті таких вульгарних слів як «брешеш», “безглуздя”, “не кажи дурницю”, таких різких, безумовно дратівних термінів, як “винний”, “злочинець”.

Неетичним є звернення до допитуваного на «ти», навіть тоді, коли він є неповнолітнім. Завжди краще називати його імя та по батькові, чим вживати такі поняття як «свідок», «потерпілий», «підсудний», які навряд будуть пом'якшувати напруженість обстановки допиту. Установлений психологічний контакт необхідно підтримувати протягом усього судового засідання.

Тим часом практика свідчить про те що, державні обвинувачі іноді захоплюються боротьбою за інформацію, під час якої самі починають допускати брутальність, в зв’язку з чим руйнується психологічний контакт з допитуваним. В результаті допит може і не досягти своєї мети.

Однією з причин подібного зриву є вироблена з роками у деяких прокурорсько-слідчих працівників звичка “читати мораль” дорослій людині, вчити їх жити, давати їй публічно поради, що викликає конфронтацію.

Коли необхідний контакт встановлено, допит переходить у другу фазу - вільна розповідь допитуваного. Як правило це опис події злочину та пов'язаних з ним подій, що викладається в хронологічному порядку - від початку його здійснення і до кінця.

У ході вільної розповіді державний обвинувач продовжує вивчення допитуваного, спостерігаючи за його станом, ступенем володіння собою, рівнем хвилювання, за його мовою (її лексикою, точністю, образністю, упевненістю викладу, паузами). Важливо простежити і за тим, як по ходу розповіді допитуваного розкривається його відношення до учасників конфлікту, дії якої сторони він описує (сам того не помічаючи) м'яко, співчуваючи, виправдовуючи , а якої навпаки - жорстко, осудливо. Іншими словами, прокурор визначає - «на чиєї він стороні».

Крім того, прокурор повинен стежити за сюжетом розповіді, зіставляючи показання в судовому засіданні з показаннями, які давала особа на досудовому слідстві. Якщо він помічає зменшення обсягу попередньої інформації, то робить необхідні помітки, формулює питання, які потрібно буде задати з метою поповнення упущеного.

Після завершення вільної розповіді допитуваному ставляться питання. Спочатку коло питань до допитуваного ставить державний обвинувач. Зіштовхнувшись з фактом пригніченості, розгубленості допитуваного, прокурор повинний використовувати тактичні прийоми, спрямовані на встановлення з ним емоційного психологічного контакту. До їхнього числа відноситься «зняття психічної напруги» допитуваного і плавне «втягування» його в бесіду (діалог). Звичайно це досягається шляхом постановлення перед ним найпростіших питань, наприклад: як Ваше здоров'я? Як Ви себе в даний момент почуваєте? чи зрозумілі питання, що задаються? і т.п. Іноді корисно повернутись до зясування анкетних даних, попросити докладніше розповісти про свій родинний стан, про службову діяльність та інше. Відповідаючи на ці елементарні питання, допитуваний втягується в розмову, переборюючи хвилювання, жах перед судом і заспокоюється.

Після цього перейти до предмета допиту не складно, особливо якщо початкова фаза розмови буде йти м'яко, у спокійному, доброзичливому тоні. Питально-відповідна стадія судового допиту справедливо визнається самою складною через її насиченість безкомпромісною боротьбою сторін. У ній використовуються всі тактичні прийоми.

При дослідженні загальних положень тактики судового допиту потрібно зупинитись і на таких факторах, що мають істотне тактичне значення, як стать допитуваного, вік, рівень освіти, професія (робота), стан здоров'я (взагалі і, головне, на момент допиту), наявність чи відсутність судимостей, родинний стан, процесуальне положення (підсудний, потерпілий, свідок).

Дослідження розходжень статі допитуваних у плані тактичних вишукувань неодмінно приводить до порівняльного аналізу так званих «жіночої» і «чоловічий» психології.

При цьому в останній виділяють домінуючу властивість логічну, а в жіночої, навпаки — емоційну.

Злочин і процедура його розслідування, включаючи судове слідство, набагато сильніше впливає на емоційну сферу жінок, чим чоловіків. Знаючи про це і зіштовхнувшись з необхідністю перебороти опір допитуваної для встановлення істини у справі, прокурор повинен використовувати в якості тактичних засобів вплив на її емоційну сферу таких моральних категорій, як честь, совість, любов, борг, відповідальність, гріх та інше. Об'єктивно жінці складніше, ніж чоловіку, устояти на неправдивій позиції, усебічно захистити її, так як жінка в соціальному житті більш моральна, людинолюбна (вона ж — мати), більш критична до небезпечного і недозволеного, не потакає насильству, неправді. Тому переконливе спростування прокурором її неправдивих свідчень, доповнене вмілим емоційним впливом на її позитивні ціннісні установки, частіше приводять до відмови від неправди і дачі правдивих показань.

З цього випливає, що у ситуації, коли неправдиві показання дають декілька осіб тактично правильним буде почати допит цієї групи осіб з жінок.

І ще один важливий момент. Складні динамічні події, у тому числі і кримінальні, по-різному сприймаються жінками і чоловіками.

Жінка - очевидець бійки, - звичайно, дуже скупо описує її механізм, тому що, будучи за природою противницею насильства, не вміючи і не бажаючи дивитись на нього, вона сприймає лише деякі його фази (фрагментами, частинами). Але вона дуже добре буде пам’ятати прикмети учасників бійки - особливості росту, зовнішності, одягу, мови (галас, погрози тих що б'ються), тобто може дати дуже важливі свідчення для встановлення учасників конфлікту.

Чоловіки ж, більш спокушені до застосування насильства, якщо вони очевидці, а тим більше учасники бійки, то основну увагу приділяють її механізму, ходу, оцінюючи небезпеку насильницьких дій супротивників для себе чи своїх знайомих і вирішуючи, як цих дій запобігти. При цьому чоловіки лише загалом можуть повідомити про прикмети незнайомих учасників бійки.

Говорячи про вік допитуваних, різниця якого має тактичне значення, потрібно враховувати особливості ряду вікових груп: 1) малолітніх ( до 14 років) 2) неповнолітніх; 3) молодих людей (приблизно до 30-35 років); 4) людей зрілого віку (35-60 років); 5) людей похилого віку (приблизно від 60-75 років).

Взагалі тактичне значення віку допитуваного визначається ступенем соціальної зрілості суб'єкта тієї чи іншої вікової групи, його життєвим досвідом (великим, достатнім чи малим, а то і зовсім відсутнім — у малолітніх), через призму яких вони оцінюють життєві колізії, включаючи і протиправні конфлікти і дають про них показання.

Допит малолітнього має масу особливостей. Одна з них полягає в тому, що дитині у віці 7-8 років ще не «під силу» (знанням) всебічно охопити та чітко описати побачене. Тому в структурі його допиту немає фази вільної розповіді (у допитах 8-10-літніх вона лише ледь намічається). Фактично він проводиться у формі питання-відповіді.

Всім відома характерна для дітей цього віку фантазійність, емоційна гіперболізація побаченого. Тому навідні питання небезпечні саме при допиті малолітнього та осіб з відставанням в сфері психічного розвитку, так як мають дію, що впливає на відповідь.

І ще суттєвий момент. Зовсім незвичний для малолітньої дитини обстановка публічного судового допиту подавляє її, заважає зосередитись і зрозуміти, чого від неї хочуть. Тому із найскладніших завдань, що виникають перед державним обвинувачем в таких ситуаціях, є зняття стресу у малолітнього допитуваного і встановлення з ним психологічного контакту. Звичайно, що допит малолітнього повинен проводитись в найпростішій, “гральній” формі, рекомендується, за можливістю, на його лексиконі. Тільки в цьому випадку питання буде правильно зрозумілим малолітнім, а це основа адекватної відповіді. У цьому державному обвинувачеві повинен допомогти педагог (вихователь) як фахівець в області дитячої психології.

Говорячи про допит малолітніх, будь то на досудовому слідстві чи в суді, хотілось би звернути увагу на одну дуже важливу проблему, яка вкрай рідко враховується на практиці,— а чи завжди необхідно допитувати малолітнього по конкретній справі? Наведемо приклад.

В апеляційному суді Донецької області слухалась кримінальна справа стосовно 8 осіб, які діяли у банді і скоїли протягом 4 років на території Донецької області ряд розбійних нападів, зґвалтувань, умисних вбивств та інших тяжких злочинів.

За одним із епізодів Р, М, Т, Ж обвинувачувались в тому, що озброєні, у масках скоїли напад на А., який знаходився на подвір’ї свого будинку. Застосовуючи насильство, яке небезпечне для життя, Р. схватив потерпілого за шию та став душити, а М. почав бити А. битою по голові. Інші учасники банди проникли у будинок і напали на жінку та неповнолітню доньку Б., зв’язали їх та привели А. у житло. Від потерпілих вимагали гроші та цінні речі, при цьому на очах у малолітньої доньки били батьків битою і металевими трубами , припікали їх тіло гарячою праскою, придушували. Крім цього, Р., з метою задоволення своєї статевої пристрасті, почав скоювати стосовно малолітньої розбещенні дії, спричиняючи їй фізичний біль.

При розгляді справи у суді виникла несподівана колізія: інтереси всебічного доведення криміналу, скоєного бандитською групою, прийшли в гостре протиріччя з інтересами нормального, морального виховання малолітньої А. Чи потрібно допитувати дівчинку про вчинені стосовно неї знущання і розпусні дії? Чи виправданою би виявилась актуалізація в її усвідомленні деталей розпусних дій Р.? Чи не виникла б у дитини повторна психологічна травма, при спогадах про злочин, вчинений щодо неї та її батьків. Після обговорення цієї проблеми державний обвинувач заявив клопотання не допитувати неповнолітню А. у суді і оголосити показання, які вона давала на досудовому слідстві. Суд задовольнив клопотання прокурора.

Тому рекомендується враховувати морально-педагогічні аспекти судових допитів малолітніх і в складних ситуаціях прибігати до їх допитів лише у випадках крайньої необхідності

Кілька слів варто сказати про категорії людей похилого віку і старих. Основною життєвою цінністю для багатьох з них є особиста честь, особливо у тих , хто пережив війну, важкі роки післявоєнного періоду, і добре пом’ятають якого героїзму, самовіддачі все це зажадало. Саме честь в їхньому віці є мірилом в оцінці свого минулого і сьогодення. У віруючих людей вона доповнюється прагненням не скоїти гріха «перед Богом і людьми». Знаючи про цю психологічну домінанту, прокурор може використовувати категорії честі і гріха як засіб для емоційного впливу на допитуваного розглянутої віковий групи, які дають неправдиві показання. Уміло зіставляючи високу моральну оцінку прожитого життя з фактом навмисного перекручування істини, що підриває та ставить під сумнів вказану оцінку, прокурор може отримати успіх в одержанні правдивих показань.

Високий рівень освіти та загальної ерудиції допитуваного важливо враховувати як фактор, що може обумовити більш серйозний, чим в інших осіб, опір встановленню істини. Це може виявитись у більш продуманій неправдивій версії, добрій аргументації, вмілому протистоянні окремим фактам, що приводить державний обвинувач.

Усе це варто продумати заздалегідь — ще на етапі підготовки до допиту. Його слід провести так, щоб не дати приводів для зауважень з боку допитуваного і не понести втрати в інтелектуальній боротьбі з ним. Умови досягнення цих цілей - всебічна підготовка до допиту, обережне і самокритичне відношення до кожного свого питання, аргументу, репліки.

Разом з тим не слід зайво драматизувати значення високого рівня освіти й інтелекту допитуваного в тактичному плані. Ці якості можуть не тільки зробити допит складним, а й навпаки, полегшити його. Розумній людині легше побачити, коли під наростаючим тиском обвинувальних аргументів прокурора руйнується помилкова конструкція виправдувальної версії, визначити момент, коли продовження говорити неправду стає не тільки безглуздим, але і шкідливим, оскільки не створює шансів на помилування при неминучому, як вона уже розуміє, покаранні. Часом неосвічений суб'єкт може зробити більш завзятий опір, тому що не здатний реально оцінити програшність своєї позиції, неспроможність захисних аргументів.

Стан здоров'япри незадовільному стані здоровя допитуваного розумно приділити більше уваги цьому питанню і співчутливо поставитись до його недуга. Дуже важливо враховувати це при допитах “основних фігур”, показання яких мають велике значення.

Питати про самопочуття викликаних у суд осіб слід на початку їх допиту, щоб у залежності від відповіді зорієнтуватись - починати і продовжувати допит чи запросити лікаря для надання викликаному в суд медичної допомоги. Якщо цього не зробити вчасно, то в критичній фазі допиту суб'єкт може відмовитись від відповіді на «важкі» запитання прокурора, інсценуючи неможливість продовження дачі показань через недуг і вимагати лікаря. Поки лікар засвідчить факт цього «болю» і «зніме» її, несумлінний допитуваний використає даний час для підготовки відповідей на питання прокурора і допит його може не досягти цілей.

Аналізуючи тактичне значення судимостей особи, яка допитується, відзначимо декілька моментів. Поперед усього - загальний: наявність однієї чи навіть декількох судимостей зовсім не обов'язково, як в основному гадають, потягне опір до встановлення істини з боку допитуваного. Так само і навпаки - відсутність судимості зовсім не значить, що допитуваний не буде заперечувати обвинувачення. Тактичне значення фактора судимості — неоднозначне! Поведінка людей у складних життєвих ситуаціях, а до цього відноситься і захист своїх інтересів у судовому процесі, обумовлюється сполученням декількох факторів. Але в цих ситуаціях один з них може відігравати роль визначального. У таких випадках як раз багато чого залежить від професійного чуття державного обвинувача, його уміння впіймати - які обставини впливають на конфліктну поведінку допитуваного, а потім спробувати відповідними прийомами знецінити їх дію і досягати цілей допиту.

Говорячи про раніше засуджених допитуваних, нерідко вважається, що це підсудний, який запекло бореться проти чергової судимості, опираючись на досвід попередніх слідчих і судових процедур, використовує можливість захищатися неправдою і не відповідати за неї.

Такої можливості немає у раніше засуджених потерпілих і свідків. Негативний досвід їх попередніх судимостей, в основному, істотно стримується або нейтралізується реальною погрозою бути притягнутими до кримінальної відповідальності за неправдиві показання. Звідси витікає, що судимості (як фактор) можуть здійснювати набагато більший вплив на характер поводження підсудного, чим потерпілих або свідків.

При допиті підсудного, що має кілька судимостей, і завзято заперечує обвинувачення, тактично важливе використовувати наступні моменти. Ще на етапі підготовки до його допиту потрібно уважно вивчити копії попередніх вироків, що знаходяться у кримінальній справі. За результатом вивчення кожної такої копії варто оцінити, з одного боку, кількість і якість доказів винності підсудного, а з іншого боку - яку позицію він займав стосовно обвинувачення, чи прибігав до неправдивих показань на досудовому слідстві і у суді. Потім усе це треба підсумувати і зіставити з доказовою базою справи, яка буде розглядатись. І якщо виявляться потрібні збіги, їх варто використовувати в суді як додаткові докази («доказу поведінки»). Наприклад, у особи, яка притягується за крадіжку, раніше було чотири судимості за різні злочини, у тому числі дві — за крадіжки. Тобто у неї не тільки стійка схильність до скоєння злочинів, але і стійкий спеціальний рецидив (дві судимості за крадіжки). Це, зрозуміло, слід зазначити в обвинувальній промові. Але головне - в іншому. Якщо в попередніх судових процесах була переконлива доказова база, але підсудний, незважаючи на це чотири рази заперечував вину, а у п'ятій справі, яка розглядається аналогічна близька до того картина, то стає вигідним показати збіг (за вагомістю) доказових баз усіх п'яти справ і неадекватну поведінку підсудного у всіх п'яти процесах (усюди голослівне заперечення добре доведеної вини). Таким чином, вдасться продемонструвати що і у справі, яка розглядається, підсудний веде боротьбу з обвинуваченням не в звязку зі своєї невинністю, а за традицією заперечувати «всі і вся», розігруючи роль «безвинного страждальця» від правосуддя.

Розглядаючи родинний стан особи як фактор, який може здобувати тактичне значення, слід враховувати два типа родини, які може одночасно мати людина. Це, так названі, «старі родини» його батьки, рідні брати і сестри і «нова» створена (він, дружина і їхні діти).

Звісно, що тактичне значення даного фактора залежить головним чином, від того, яке місце у його житті займає родина. Чим більшу життєву цінність вона для нього представляє, чим дбайливіше він відноситься до дітей, батьків, братів, сестер, тим більше виявиться ефект тактичного використання фактора родини при його допиті.

Поведінку підсудного, що захищається від обвинувачення неправдивими показаннями, можна розцінити як не каяття у скоєному, протидію встановленню істини, і, отже, як обставину, що позбавляє його шансів на пом'якшення покарання та примушує призначити йому більш суворе покарання. А це, безумовно, призводить до втрати нормальних сімейних відносин підсудного, оскільки сім’я залишиться без нього на більш тривалий строк.

Зрозуміло, для тактичного використання «фактора родини» потрібно мати докладну інформацію про членів родини, їхнє здоров'я, про сімейні традиції, моральні устоїв, особливості взаємин. Чим менше інформації такого роду міститься в матеріалах справи, тим більше часу і зусиль потрібно витратити на їх одержання при допиті цієї особи в суді.

Що стосується поведінки державного обвинувача при допиті. В основному допит державні обвинувачі проводять у сидячому стані. Але процесуальним законом не заборонено прокурору в момент допиту осіб переміщатись у залі судового засідання. З рухом державного обвинувача пов’язане застосування методу “вторгнення в інтимну зону допитуваного” у випадку виникнення сумнівів відносно правдивості його показань. Його застосування розповсюджено на Заході. Суть цього метода складається у наступному.

Кожна людина вважає простір навколо себе радіусом до 50-70 сантиметрів як би забороненою зоною для інших, територією, що належить тільки їй. Проникнення малознайомих осіб у цей простір, звичайно, сприймається як акт агресії. При цьому той, хто вважає, що його інтимна зона порушена, відчуває себе полоненим погрожуючою ситуацією, відчуває мимовільну розгубленість та інші дискомфортні почуття. Зрозуміло його прагнення як найшвидше змінити вказане положення, звільнитись, вирватись з небажаної ситуації.

В такому стані виявляється і допитуваний, який говорить неправду або який не договорює всієї правди, у випадку вторгнення прокурора у його інтимну зону. Таке вторгнення здійснюється наступним шляхом. Державний обвинувач встає і підходить до допитуваного, переступивши “інтимну зону” та наблизившись майже впритул, розгортає своє тіло таким чином, щоб воно було зафіксоване безпосередньо в напряму допитуваної особи і задає питання (повторне чи уточнююче, які рекомендовано починати так: “Не могли би Ви пояснити ще раз…” “Якщо я Вас правильно зрозумів…”, “Чи можна більш докладніше розповісти…” ). При цьому необхідно націлити свій погляд прямо у очі допитуваного. Психологічний вплив на допитуваного вказаним прийомом, як свідчить практика, може бути достатнім для того, щоб він змінив свою позицію в бік правдивих показань.


4. Тактичне значення процесуального положення допитуваного


Варто нагадати про основні види процесуального положення - підсудний, потерпілий, свідок. Знаходячись у тому чи іншому положенні, допитуваний «грає» відповідну йому «роль». Типові розходження цих ролей такі. Підсудний і потерпілий - особи, зацікавлені у результаті розгляду справи. Їх інтереси, звичайно, протилежні. Свідок найчастіше нейтральний, не зацікавлений в розгляді справи. У цьому — запорука його об'єктивності.

Показання підсудного оцінюються судом поряд з іншими доказами. На відміну від потерпілого і свідків підсудний звільняється від відповідальності за відмову від дачі показань, за дачу неправдивих показань. Це визначає відношення прокурора до його показань, тому що підсудний нерідко намагається приховати свою участь у злочині або змалювати свою роль в іншому світлі, ніж було в дійсності. Прокурор зобов'язаний старанно аналізувати й уважно оцінювати кожен доказ, приведений підсудним Підсудному необхідно надати можливість вільно викласти факти і докази, про які він вважає за необхідне повідомити. Не слід в цей момент переривати його. Задавати можна лише запитання, що уточнюють його пояснення. Тільки після вільного викладу своїх показань він допитується - спочатку прокурором, а потім іншими учасниками судового процесу. Після цього підсудному можуть бути задані питання іншими підсудними. Потім підсудного допитує суд. Суд має право протягом усього допиту підсудного учасниками судового розгляду задавати йому питання для уточнення і доповнення його відповідей. (ст. 300 КПК України).

Допит підсудного в суді значно складніший, ніж допит на досудовому слідстві. Методика допиту підсудного (так само як потерпілого і свідків) багато в чому залежить від практичного досвіду прокурора, його теоретичного і культурного рівня. Але є деякі загальні рекомендації, яких прокурор дотримується при допиті підсудного. В усіх випадках від прокурора потрібно максимум уваги, вміння помічати протиріччя, неточності в показаннях підсудного, щоб шляхом постановки питань усунути їх. Прокурор повинен виявляти твердість і наполегливість у з'ясовуванні обставин.

Допит підсудного буде більш успішним, якщо прокурор знає й уміло використовує особливості психічного складу особистості допитуваного. Для встановлення з підсудним психологічного контакту потрібно, щоб у останнього не було сумнівів в об'єктивності і справедливості прокурора.

Підсудного необхідно переконати, що прокурор справедливий і добре знає обставини справи.

Тон допиту повинен бути спокійним, без емоційної напруги. Окрики, вимоги визнати свою вину - неприпустимі. Вони можуть призвести до того, що підсудний або замкнеться, або буде збиватися, давати нескладні пояснення.

Якщо підсудний не визнає себе винним і висуває при цьому конкретний довід на спростування поданих органами розслідування доказів, то задача прокурора - об'єктивно перевірити їх і в необхідному випадку спростувати, довівши суду, що підсудний намагається уникнути відповідальності. Відомо, що, заперечуючи свою вину, підсудний не завжди говорить неправду, як і визнаючи її, він не завжди до кінця відвертий. Практика показує, що підсудний часом охоче признається у вчиненні менш тяжкого злочину, щоб уникнути відповідальності за вчинення більш тяжкого. Іноді підсудний, будучи невинним, визнає вину через необ'єктивність досудового слідства або з метою звільнення від відповідальності близької людини і т.п. Основні ознаки, що відрізняють щиросердне визнання вини від наклепу на себе особи, яка не скоювала злочину - це ступінь детальності її показань і збігу цих деталей з реально встановленими обставинами злочину. Зрозуміло, багато чого може дати і зіставлення з криміналом особистості, яка визнає вину, а також окремих ознак його поводження в суді (манера розповіді, рівень переживань та інше).

Перевіряючи показання підсудного, прокурор не може обмежитись дослідженням тільки однієї версії, висунутої ним і його захисником, або прийнятої за основу обвинувачення. Якщо в ході розслідування висувались інші версії, вони також повинні бути досліджені. Кримінально-процесуальний закон (ст. 74 КПК України) застерігає суд і прокурора від безмежної довіри показанням обвинуваченого, у яких він визнає себе винним: такі показання можуть бути покладені в основу обвинувачення лише при їх підтвердженні сукупністю наявних у справі доказів.

Прокурор зобов'язаний заявити клопотання про оголошення судом показань підсудного, даних під час дізнання, досудового слідства або на суді при наявності істотних протиріч між показаннями, даними підсудним у суді і під час досудового слідства або дізнання, у випадку відмови підсудного давати показання на судовому слідстві, якщо справа розглядається у відсутності підсудного ( ст.301 КПК України).

Особливо глибокий аналіз потрібний у випадках відмови підсудного від раніше даних показань, у яких він визнавав себе винним і викривав у вчиненні злочину інших співучасників. Перевірка та оцінка цих показань також повинні провадитися в сукупності з іншими доказами.

Певні труднощі виникають перед прокурором і судом при оцінці показань потерпілого. Потерпілий, як правило, зацікавлений у вирішенні справи. Вказана цікавість пов'язана з чеканням покарання винного і повним відшкодуванням шкоди, заподіяного останнім. Цей його інтерес зрозумілий і природній. Але можуть бути й інші, ретельно сховані інтереси: приховати у суді (особливо якщо це вдалось на досудовому слідстві) свою провокуючу роль у кримінальному конфлікті або навпаки - «наговорити на себе» з метою зменшення вини підсудного. Останнє зустрічається у справах про злочин, скоєний у родині, серед родичів, а також при підкупі або погрозах з боку осіб, які представляють інтереси підсудного. Все це прокурору належить враховувати, визначати і, за можливістю, нейтралізувати у ситуаціях, коли показання потерпілого в суді зненацька і різко утрачають свій обвинувальний, викривний зміст.

Тому прокурор зобов'язаний особливо старанно перевіряти показання потерпілого, порівнюючи їх з іншими доказами у справі. Для правильної їх оцінки істотне значення має і характеристика особистості потерпілого.

Згідно ст.72 КПК України потерпілий зобов'язаний дати правдиві показання, повідомити все, що йому відоме у справі і відповісти на поставлені запитання. Його може бути притягнено до кримінальної відповідальності за дачу неправдивих показань. У випадку неявки в суд без поважних причин він може підлягати приводу. На відміну від свідка потерпілий є учасником процесу, присутній у залі судового засідання із самого початку судового розгляду.

У справах про зґвалтування, розбої і грабежі, нанесення тілесних ушкоджень показання потерпілого є іноді ледве не єдиним доказом вини підсудного. Це зобов'язує прокурора особливо старанно допитати потерпілого й оцінити отримані докази в точній відповідності з законом (ст. ст. 67 і 72 КПК України), з урахуванням всіх обставин справи. У разі потреби прокурор може внести клопотання про проведення очної ставки між потерпілим і підсудним або свідком.

Від прокурора потребуються такт і вміння допитати потерпілого, який часом глибоко приголомшений подією, що трапилась. До нього необхідно підійти особливо уважно, не ставити запитань, які б його травмували. Це вкрай важливо, коли в якості потерпілих виступають неповнолітні. Заявляючи перед судом клопотання про зняття запитань, що принижують особисту гідність потерпілого, прокурор, в той же час, не повинен перешкоджати підсудному і захиснику ретельно досліджувати обставини, пов'язані з поведінкою потерпілого, його взаємовідносинами з підсудним.

Показання свідків є найбільш поширеним джерелом доказів у кримінальній справі. Свідок може бути допитаний про будь-які обставини, що підлягають встановленню у справі. Попередження свідків, як і потерпілого, про кримінальну відповідальність за відмову від дачі показань і за дачу завідомо неправдивих показань є однією з умов, що забезпечують об'єктивність процесу. Прокурору варто звертати увагу на виконання судом порядку роз'яснення свідкам їх обов'язків. Неправильно діють головуючі судових засідань, коли попереджують свідків про відповідальність за відмову від дачі показань і за дачу неправдивих показань у підготовчій частині судового засідання: тим самим втрачається безпосередній правовий і моральний вплив попередження, особливо у складних справах, коли свідки допитуються через кілька днів після їх попередження.

Допитуючи свідка, прокурор не повинен обходити запитання, відповіді на які можуть говорити на користь підсудного або суперечити обвинуваченню. Це особливо важливо в тих випадках, коли підсудний відмовився від захисника. За наявності істотних протиріч між показаннями свідка, даними в суді і на досудовому слідстві або на початку судового засідання, а також при відсутності з поважних причин у судовому засіданні свідка (ст.306 КПК України), прокурор зобов’язаний заявляти клопотання про оголошення раніше даних свідком показань. Оголошення цих показань сприяє з'ясуванню та усуненню протиріч у показаннях свідків.

Як відомо, свідок, який не досяг 16-літнього віку, не несе відповідальності за дачу неправдивих показань. Це не може не враховуватися при аналізі й оцінці показань неповнолітніх.

Ефективність допиту свідків залежить від багатьох факторів, у тому числі від суворого дотримання процесуального порядку його проведення. Свідки допитуються нарізно й у відсутності ще не допитаних свідків (ст.303 КПК України). Це процесуальне правило, як і вимога до головуючого вжити заходи до того, щоб допитані судом свідки не спілкувались з недопитаними свідками (ст. 293 КПК України), спрямоване на запобігання впливу на показання свідка з боку інших осіб.

При з'ясуванні відносин свідка з підсудним і потерпілим необхідно не обмежуватися встановленням формальної сторони їх відносин (свідок родич підсудного чи потерпілого), а виявляти характер фактичних стосунків між ними.

Треба не забувати, що згідно зі ст.63 Конституції України та діючим кримінально-процесуальним законом свідку роз’яснюється судом, що він вправі не давати показання щодо підсудного, який є його родичем. Якщо він бажає давати показання, то попереджається судом про відповідальність за дачу завідомо неправдивих показань.

Якщо свідок в силу поважних причин (утрата пам'яті, погане здоров'я, похилий вік і т.п. ) не в змозі дати показання у вигляді вільної розповіді, допит можна почати з постановки йому конкретних запитань.

Якщо свідок у вільній розповіді неповно освітив відомі йому обставини, чи не надаючи значення деяким з них, зовсім про них не згадав, то прокурор шляхом постановки запитань, зобов'язаний заповнити цю прогалину у показаннях.

При нечітких, викладених у загальній формі показаннях прокурор задає свідку уточнюючі запитання, з їх допомогою усуває протиріччя в його показаннях.

Коли свідок забув чи не може відтворити ті чи інші деталі, прокурор повинен вдатися до запитань, які нагадують та покликані допомогти свідку відновити в пам'яті забуті факти. У цих випадках за клопотанням прокурора допит може супроводжуватися пред'явленням свідку схем, планів, макетів, фотознімків, речових доказів, які сприяють пробудженню асоціацій і поновленню його пам'яті. Позитивний ефект дає також перегляд у суді відеострічок, на яких відтворено місце події.

Контрольні запитання задаються для перевірки правильності інформації, яка повідомляється свідком. За їх допомогою з'ясовується джерело інформації, яку має свідок. Якщо свідок не сам сприйняв подію чи факт, про які дає показання, то варто з'ясувати, від кого він довідався про це. Наступний допит цих осіб допоможе уточнити показання свідка. За допомогою судового експерименту встановлюється: чи міг свідок, знаходячись у визначеному місці, бачити чи чути те, про що він показує.

При допиті свідків, викликаних у суд за клопотанням захисту, у прокурора іноді виникає сумнів у повідомленому свідком. Тоді прокурор повинен з'ясувати у допитуваного, чим можна підтвердити дані показання.

Найчастіше за допомогою запитань, що деталізують, перевіряються показання свідків, покликаних підтвердити алібі підсудного. Максимальна деталізація другорядних обставин у показаннях несумлінного свідка нерідко допомагає викрити його в неправді.

Прокурор повинен завжди пам'ятати, що в основу обвинувального вироку може бути покладено тільки достовірно встановлені факти, які не викликають ніякого сумніву в їх істинності.

При істотних протиріччях між показаннями на суді і досудовому слідстві прокурор повинен заявити суду клопотання про оголошення протоколу його допиту на досудовому слідстві чи відтворення звукозапису на суді.

При допиті свідків, які по-різному пояснюють одні і ті ж обставини, прокурору, насамперед, необхідно вияснити умови, за яких формувались дані показання, ступінь впливу на процес сприйняття, запам'ятовування, індивідуальні особливості особи, її фізичні і психічні недоліків.

Іноді зустрічаються свідки, зацікавлені на користь підсудного або потерпілого. У зв’язку з цим їх показання можуть бути в більшій чи меншій мірі необ'єктивними. Знання про характер відносин свідка з підсудним чи потерпілим, а звідси — чого від нього можна чекати на допиті, має велике тактичне значення. Особливо це важливо знати про «основні фігури» з числа свідків. Інформацію з цього приводу потрібно одержати й оцінити ще на етапі підготовки до судового процесу, а при необхідності уточнити її ще раз на початку судового допиту. Для подолання мотивів несумлінних показань припустиме звертання до правосвідомості свідка. Доречно також у ході допиту нагадати про його громадянський обов'язок, обов'язок давати правдиві показання і відповідальність за дачу завідомо неправдивих показань.

Якщо в ході судового розгляду виникає необхідність проведення експертизи, прокурор зобов'язаний поставити перед судом питання про її призначення. Повернення справи на додаткове розслідування при цьому не потрібно: судове засідання може бути відкладено на термін, необхідний експерту для дачі висновку.

У тих випадках, коли для дослідження обставин справи необхідні спеціальні пізнання в декількох галузях науки, прокурору слід заявити клопотання про призначення комплексної експертизи, яка проводиться одночасно експертами, різними за фахом.

Відповідно до ст.310 КПК України до постановки та обговорення запитань, які запропоновані експерту, суд приступає після з'ясування всіх обставин, що мають значення для дачі висновку. Отже, призначення експертизи припустимо в будь-який момент, а не тільки наприкінці судового слідства.

Запитання прокурора повинні бути конкретні, чітко і ясно сформульовані і викладені у відповідній логічній послідовності. Закон вимагає від прокурора подавати свої питання експерту в письмовому виді.

Відповідальним моментом участі прокурора в призначенні експертизи в суді є висловлення ним думки щодо запитань, поставлених експерту іншими учасниками процесу.

Виходячи з вимог закону і матеріалів конкретної справи, він повинен висловити думку про правомірність і необхідність їх постановки, ясність і точність, а також достовірність і якість об'єктів, що підлягають дослідженню, і про достатність вихідних даних.

Окремі прокурори, що підтримують державне обвинувачення, іноді ставлять перед експертами запитання правового характеру, що є цілком неприпустимим. Висновок експерта ні в якому разі не повинен стосуватися правових питань (доведеності злочину, юридичної оцінки злочинного діяння, характеру наміру і т.п.).

Перед тим, як використовувати висновки експерта, прокурору варто переконатися в їх науковій обґрунтованості. Висновок експерта буде тоді обґрунтованим, коли він цілком відповідає результатам проведених досліджень. Обґрунтованість висновку визначається його повнотою, всебічністю й об'єктивністю. Тому прокурор зобов'язаний зіставити всі розділи акту, звернути увагу на долучені до висновку документи.

Експерт робить свій висновок у письмовій формі. Після оголошення його експертом, останньому можуть бути поставлені запитання для роз'яснення або доповнення даного ним висновку. Спочатку запитання експерту задає прокурор, інші учасники процесу, а потім суд (ст.311 КПК України).

Якщо ж прокурор переконається в тому, що висновок складений у суворій відповідності з вимогами закону, не виходить за межі компетенції даного експерта, науково обґрунтований, відповідає встановленим, перевіреним у справі доказам, у ньому є відповіді на всі поставлені запитання, містить ясні і чіткі висновки, то необхідність у допиті відпадає.

У випадку недостатньої ясності або повноти висновку експерта прокурор звертається до суду із заявою про призначення додаткової експертизи. Повторна ж експертиза призначається у випадку необґрунтованості висновків експерта або сумнівів щодо їх правильності. Проведення повторної експертизи обов'язково доручається іншому експерту або іншим експертам (ст. 75 КПК України). Клопотання прокурора про призначення додаткової або повторної експертизи, як і його думка щодо аналогічного клопотання інших учасників процесу, повинні бути докладно мотивовані.


5. Тактичні особливості забезпечення належного змісту протоколу судового засідання


Допит у суді на відміну від допитів на досудовому слідстві (дізнанні), окремим, самостійним протоколом не оформляється, а фіксується секретарем у єдиному протоколі судового засідання. Практика свідчить, що показання допитуваних осіб записуються в цьому протоколі занадто коротко, не завжди точно, а іноді спотворюються за змістом настільки, що пізніше стає дуже складно розібратись в суті їх показань. Зміст питань, заданих допитуваному, в протоколі не відображається зовсім. Звичайно зустрічається такий запис: «...на питання прокурора допитуваний відповів, що...» Який зміст питання — невідомо. Залишається догадуватись за контекстом відповіді, але це вдається лише тоді, коли відповідь записана чітко.

Одним із способів подолання даного недоліку є фіксування судового процесу технічними засобами. Але не кожне засідання фіксується вказаними засобами.

У той же час, у зазначених цілях дуже рідко використовується такий простий тактичний прийом, як питання, що потребує повтору певної частини висловленого. Найбільш цінним для розгляду справи свідчень, що прозвучали у вільній розповіді допитуваного, потрібно за допомогою ряду питань «змусити» прозвучати ще, але вже не в загальному контексті розповіді, а окремими від неї самостійними фрагментами. При цьому формулювання питань повинно звучати просто - як прохання уточнити чи деталізувати що-небудь. Тоді у відповідях можна отримати не тільки повторення важливої інформації, але і додаткову, іноді нову інформацію.

Тактична задумка постановки таких питань є у тому, щоб і питання, і головне, точні, чіткі відповіді на них гарантовано містились у протоколі судового засідання. Більш того, одержавши у відповіді на питання особливо важливі для інтересів справи відомості, прокурор може відразу ж звернутися до секретаря судового засідання з проханням дослівно записати в протоколі і питання, і відповідь, що прозвучала.


6. Типові варіанти ситуацій, що складаються при судовому допиті


Звісно, що допит кожної людини по-своєму унікальний. Але при всіх особливостях кожного допиту є ситуації, що повторюються.

Типові варіанти ситуацій:

Неконфліктнапідсудний визнає свою вину в повному обсязі

Перелік питань для приклада, які з’ясовуються в даному випадку

  • в силу яких обставин, заради досягнення якої мети він скоїв злочин;

  • чи покаявся у скоєному, що зробив чи може зробити для пом’якшення своєї участі;

  • де, коли, в результаті чого у нього виник умисел на скоєння злочину;

  • що ним особисто і другими особами зроблено в порядку підготовки для скоєння злочину;

  • коли прибув на місце злочину, що його зв’язувало з цим місцем або предметом посягання;

  • що ним конкретно було скоєно на місці злочину;

  • яким чином і куди вибув після вчинення злочину;

  • який образ життя вів до скоєння злочину, чим безпосередньо займався, на які кошти жив, які його життєві плани, мета, наміри, інтереси та інше.

Інша справа - коли підсудний частково визнає свою вину або не визнає її зовсім.

Часткове визнання своєї вини підсудний обирає тоді, коли цілком заперечувати свою причетність до злочину (з різних причин) він не може і тому чинить опір на окремих обставинах справи, які важко встановити або перевірити. Найчастіше він спотворює у своїх показаннях мотив злочину, а також придумує обставини, що пом'якшують його покарання. У ряді випадків таку позицію можуть займати потерпілі і свідки, якщо вони спочатку чи пізніше стали зацікавленими в результаті розгляду справи на користь підсудного.

Повне заперечення своєї вини у скоєнні злочину (іноді усупереч фактам і здоровому глузду) виражається в завзятому опорі встановленню істини у справі за допомогою неправдивих показань або відмовлення від дачі показань.

Оскільки мотивів такого свого поводження підсудний не повідомляє, то одним з ймовірних тлумачень даного вчинку є те, що іншої захисної версії, крім раніше висунутої й спростованої, у нього нема, видумати нову переконливу версію, яка погоджувалась би з обставинами злочину, він не може, але і «здаватись» (визнати вину) не хоче. Таку поведінку треба вміло і вчасно використовувати в тактичних цілях.

При відмовленні від дачі показань підсудним застосовується метод переконання. При реалізації цього методу рекомендується з'ясувати причини відмови, загострити увагу на позитивних сторонах особистості або його поведінку у побуті, на роботі, в минулому чи теперішньому часі. Цей метод також може бути реалізованим на підставі роз’яснення можливих негативних наслідків відмови для нього самого або інших осіб, роз’яснення можливості результативного рішення незалежно від його показань.


7. Особливості конфліктної ситуації

Визначивши з більшим чи меншим ступенем імовірності характер ситуації, що може скластися при допиті кожного з викликаних у суд осіб, прокурор повинен розробити загальну тактичну схему допиту кожного з них і підібрати тактичні прийоми для досягнення цілей допитів.

Конфліктна ситуація в суді (невизнання або часткове визнання вини), має одну з двох типових особливостей — вона або вже була такою на досудовому слідстві і повторюється в суді, або раніше була безконфліктною (визнання вини в повному обсязі), а при розгляді справи у суді стала конфліктною.

Головне в першій особливості те, що прокурор вже знає суть конфлікту (за матеріалами вивчення справи) і намітив тактичні засоби його нейтралізації. Дана особливість у певній мірі полегшує задачі прокурора у спростуванні неправдивих показань суб'єкта, що раніше давались на досудовому слідстві. Однак слід враховувати, якщо допитуваний, з самого початку наполягав на своїй неправдивій позиції на досудовому слідстві, пройшов тактичну боротьбу зі слідчим (а можливо і декількома), знає обвинувальну аргументацією слідчого. Тому він і у суді, буде завзято заперечувати обвинувачення. Не виключається і висування нових, додаткових аргументів у захист своїх попередніх показань.

Інша особливість конфліктної ситуації, навпаки, характеризується несподіваним відмовленням допитуваного в суді від своїх попередніх, найчастіше правдивих показань, і дачею нових - неправдивих. В цій ситуації є два негативних моменти для державного обвинувача:

  • фактор несподіваності самої зміни в показаннях;

  • новизна неправдивої інформації;

Непередбачена зміна попередніх показань, особливо “основною” фігурою, завдає удару по системі вже підготовлених до використання доказів обвинувачення, вибиваючи з неї істотні ланки, а нова інформація ставить перед прокурором інші задачі, вирішувати які він повинен без підготовки, експромтом, підбираючи аргументи, що спростовують нові показання.

З урахуванням тих чи інших особливостей конкретної конфліктної ситуації і будується, як загалом, так і в подробицях, тактика судового допиту.


8. Класифікація питань при судовому допиті і її тактичне значення


Загальна тактична схема проведення в суді стадії конфліктного допиту повинна виглядати як система з трьох груп (блоків) питань, що задаються в наступному порядку.

Спочатку ставляться питання (перша група), що уточнюють чи деталізують фрагменти вільної розповіді допитуваного, утримуючі неправдиву інформацію. Тактичне значення даного блоку питань визначається тим, що відповіді на них інформаційно збагачують вільну розповідь допитуваного, додаючи їй закінченість, всебічність висвітлення предмета показань, і одночасно дають прокурору додатковий матеріал для майбутньої тактичної боротьби. Поряд з цим зазначені питання прив’язують суб'єкта до висловленого. Ці питання мають на меті глибше вивчення «супротивника», одержання від нього максимум інформації, відшукання в ній протиріч і намітити найкращий план наступного допиту.

В другу групу входять питання, що констатують протиріччя в показаннях допитуваного і які потребують від нього пояснення (внутрішні протиріччя). Цими питаннями державний обвинувач починає «атакувати» показання допитуваного, усуваючи протиріччя, що виявлені. Умілим використанням питань даної групи іноді можна похитнути, а потім і зруйнувати психологічну установку допитуваного на неправдиві показання і примусити його говорити правду.

Якщо названі питання не привели до успіху, то обійтися без питань третьої групи, що констатують протиріччя між показаннями допитуваного й інформацією, яка отримана з інших джерел (зовнішні протиріччя) та потребує від допитуваного їх вирішення. Якщо внутрішні (самому собі) протиріччя суб'єкт ще може якось пояснити (але при цьому повинний зробити остаточно вибір одного твердження і відмовитись від іншого), то розумно обґрунтувати протиріччя ряду своїх тверджень іншими матеріалами досудового та судового слідства йому буде нелегко.

Матеріальною базою для формування питань вказаної групи є реальна невідповідність окремих тверджень допитуваного системі об'єктивних даних, установлених досудовим і судовим слідством. Тому будь-яке питання третьої групи припускає посилання на ті чи інші докази як на антитези тому, про що говорить допитуваний. Докази ці можуть бути як особистими, так і речовинними.

Питання другого і третього блоків — це засоби логічного впливу (за допомогою конкретних особистих і речових доказів) на допитуваного, що дає неправдиві показання, з метою дискредитації останніх і одержання правдивих показань.

З наведеного вбачається, що комплекс питань, які заздалегідь формулювались державним обвинувачем для допиту конкретного суб'єкта в суді, варто додатково розбити на три групи (по їхній цільовій спрямованості) і вирішити — чи забезпечать ці «групові» питання досягнення мети всього допиту. Якщо ні, то відповідну їх групу варто доповнити новими питаннями. При такому підході ні одне істотне питання на етапі підготовки упущено не буде.


9. Тактичні прийоми допиту підсудного у зв’язку зі зміною показань, даних на досудовому слідстві


Отже, у суді пролунала нова - неправдива, на думку прокурора, інформація. Які тактичні задачі прокурора в подібній ситуації?

Насамперед — це всебічна оцінка нової інформації допитаного: виявлення в ній «білих плям», провалів у сюжетній лінії, протиріч між окремими положеннями розповіді (внутрішніх протиріч), а також між окремими тезами допитуваного та об'єктивними обставинами досліджуваного судом злочину.

Приступаючи до питально-відповідної фази допиту, прокурор повинен використовувати відразу два тактичних прийоми.

Перший полягає в тому, що прокурор робить вигляд, що він вірить неправдивим показанням допитуваного, тобто допускає, що все так і було як він розповідає. Звичайно, це виражається у схвалюванні допитуваного репліками, прохання продовжити розповідь. Коли розповідь скінчиться, прокурор застосовує другий прийом — деталізацію показань. Виявляючи до них підкреслений інтерес, він задає безліч питань, спрямованих на уточнення і деталізацію розповіді, причому головним чином, його опорних положень, які підкріплюють неправдиву версію допитуваного.

Прийомом деталізації показань прокурор тактично ставить допитуваного в критичний стан. З однієї сторони, той не може заявити, що на деталі «не звернув уваги», «не помітив» чи «уже забув» про них і т.п., так як розуміє: такими відповідями він відразу ж підірве довіру до своїх нових показань. Якщо ж він усе ж таки піде цим шляхом, то після трьох-чотирьох подібних негативних відповідей прокурор повинен, узагальнивши їх, відкрито поставити під сумнів показання, а з ними і версію допитуваного як голослівну.

З іншого боку, неправдивому допитуваному ніде взяти реальні деталі до придуманої версії. І тоді йому залишається одне — “на ходу” винаходити їх і пристосовувати до теми показань. Але це змушений і тому “слабкий хід противника”. Саме в силу своєї нереальності ці деталі неминуче повинні суперечити фактичним обставинам злочину. Цими протиріччями прокурору і слід тактично грамотно скористатись при постановці питань підсудному.

Крім двох зазначених прийомів в ситуації несподіваної зміни в суді показань можна з успіхом використовувати і такий прийом, що у криміналістичній літературі називається як «обмеження діапазону можливих помилкових показань».

Суть прийому у наступному. Якщо особа говорить неправду і прокурор бачить, що дані неправдиві показання він може переконливо спростувати, то в цій ситуації проміжною тактичною задачею для прокурора стає необхідність «зв'язати» допитуваного саме цими показаннями, щоб не дати йому можливості перейти на інші неправдиві показання, коли ці будуть спростовані.

Одержавши вичерпну інформацію з неправдивої версії допитуваного, прокурор повинен (з цього і починається розглянутий прийом) поставити перед ним ряд таких запитань, що одночасно і «прив'яжуть» його до цих показань, і тактично змусять заперечувати, відкидати інші варіанти неправдивого опису події чи окремих його елементів.

Перше і головне з цих питань таке: « Чи є правдою все те, що Ви тільки що розповіли учасникам процесу?» Відповідь, зрозуміло, повинна бути стверджувальною.

Інші питання стосуються центральної помилкової тези і тих інших тверджень, від яких, як тільки вони будуть спростовані прокурором, допитуваний може відмовитись і дати інші, більш влучні неправдиві пояснення, спростувати які буде набагато складніше, а то й зовсім неможливо.

Наприклад, Б. в повному обсязі визнав на досудовому слідстві свою вину в убивстві С. з помсти за образу. У суді Б. змінив показання, заявив про необхідну оборону і показав, що близько 23 годин 8 жовтня, повертаючись додому через невеликий пустир на окраїні міста, зустрів незнайомого йому С. у нетверезому стані. Той загородив Б. дорогу, нецензурно обізвав його і вдарив кулаком по обличчю, але відразу одержав відповідний удар по обличчю. Тоді С. схопив цеглу, що лежала у бруді, зі словами: «Зараз по голові дам»,- замахнувся нею, наміряючись ударити Б. у голову. У цей момент Б. і наніс С. смертельний удар ножем у груди, після чого, злякавшись того, що скоїв, втік додому. Свідків події не було.

Наведене є типовим випадком несподівано зміненої у суді ситуації, у якій прокурор повинен був би негайно зорієнтуватись і знайти вихід із критичного стану, яке погрожувало виправданням.

Добре знаючи деталі злочину і його обставини, він зіставив об'єктивні дані про злочин з головними аргументами підсудного про необхідну оборону (брудна цегла, погроза «вдарити у голову») і дійшов до висновку, що ці неправдиві аргументи Б. спростовуються об'єктивними даними (на місці події ніякої цегли і бруду не було, руки потерпілого були чистими, він не був агресивним і т.д.). Але при цьому прокурор врахував, що тактично правильним буде не поспішати зі спростуванням, що спочатку потрібно “прив’язати” підсудного до цих показань і таким чином змусити відмовитись від інших можливих варіантів необхідної оборони.

З цією метою він задав підсудному рекомендоване вище перше питання, а потім наступні питання (у дужках даються відповіді підсудного на кожний з них):

- Чим С. замахнувся на Вас? (Цеглою.) - Де він її взяв? (Цегла лежала на стежині, у калюжі бруду.) Що С. зробив з нею далі? (Замахнувся на мене, піднявши її високо над своєю головою.) -А, може це була не цегла, а інший предмет, наприклад камінь? (Ні, це була цегла, я це добре бачив.) - Але ж було темно - 23 година. Ви не помиляєтесь? (Ні, очі вже звикли до темряви і в піднятій над головою руці С. було добре видно обриси цегли.) - Але Ви і самі були в нетверезому стані. Чи не могло Вам тільки показатись, що це була цегла? (Ні, незважаючи на те що я небагато випив, я добре орієнтувався в обстановці і бачив саме цеглу.) -Чи правильно я Вас зрозумів, що ніякого іншого знаряддя в руках С., крім цегли, не було? (Так, саме так.)

Щоб використовувати ефект приклада до кінця, спробуємо припустити, як повів би себе підсудний після спростування його показань «про цеглу», якби не були задані приведені вище питання.

Зрозумівши, що його версія з «цеглою» розбита, підсудний у своїй подальшій (після спростування) розповіді замінив би «цеглу» на «важкий камінь чи щось подібне» (необхідної оборони він при цьому не втрачав би). Сам факт такої зміни в показаннях він пояснив би або темрявою («не розглянув у темряві»), або станом сп'яніння («був п'яний і не намагався визначити знаряддя»).

Об'єктивно оцінюючи даний варіант, треба відмітити, що за даних обставин (Б. і С. не були знайомі, очевидців не було, мотив ситуативний, на місці події було декілька великих камінь) версію Б. про напад на нього С. з каменем і, отже, необхідну оборону спростувати було б надзвичайно важко.

Однак тактична майстерність прокурора дозволила нейтралізувати як рятівні для Б. аргументи – і темряву, і стан сп’яніння, - так і виключити можливість в показаннях заміну цегли на що-небудь інше та успішно подолати критичну ситуацію при підтриманні державного обвинувачення.

Наведемо ще один приклад, коли деталізація показань допомогла спростувати погоджені помилкові показання підсудних. У справі з декількома епізодами притягнуті троє — М. і два брати Т.

При вивченні справи прокурор звернув увагу, що під час ознайомлення зі справою старший із братів, раніше неодноразово судимий, відмовився від свого попереднього визнання в крадіжці разом з М. великої суми грошей з бухгалтерії підприємства. Він проходив у цій справі тільки по даному епізоду, тоді як його молодший брат і М. — по декількох. Ретельно продумавши можливі причини відмови, прокурор обґрунтовано припустив, що між братами, швидше за все, є домовленість і що молодший, звичайно, візьме вину у скоєнні вказаної крадіжки на себе, намагаючись вигородити старшого. Вирішуючи питання про тактично найкращу послідовність допиту підсудних, обвинувач виніс клопотання перед судом про допит першим М., вважаючи, що він не охоплений змовою братів. При цьому прокурор просив провести допит М. у відсутності братів, що і було зроблено.

М. дав повну, до дрібних подробиць інформацію про крадіжку. Потім допитали молодшого брата, який, як і передбачалось, заявив, що це він а не старший брат разом з М. скоїли дану крадіжку. Але розроблений обвинувачем і реалізований у суді план допиту молодшого Т., а також застосований при допиті прийом деталізації обставин крадіжки поряд з показаннями М. зробили очевидною неспроможність його стверджень. Зокрема, він не зміг докладно описати приміщення бухгалтерії, розташування столів, неправильно вказав місцезнаходження сейфа, число і локалізацію зроблених отворів на його дверцятах.

При виборі тактичних прийомів допиту у конфліктній ситуації повинні враховуватись і такі фактори, що раніше розглядались, як стать, вік, рівень освіти, родинний стан і стан здоров'я допитуваного, наявність (відсутність) у нього судимостей, а також його процесуальне положення. Поряд з цим важливо визначити і вміло тактично використовувати дані про сильні і слабкі сторони особистості допитуваного, і насамперед, про його інтелект, моральні позиції.

Так, іноді може привести до успіху використання прийому «запобігання неправди». Його варто застосовувати в тому випадку, коли допитувана особа дає в суді неправдиві показання невпевнено, з очевидними коливаннями, паузами в розповіді.

Оцінивши ситуацію як сприятливу для використання даного прийому, прокурор прагне припинити неправдиві показання допитуваного на самому початку та не дати йому зайти в неправді занадто далеко (до кінця), тому що пізніше буде нелегко повернутись до правдивих показань.

Суть прийому складається в несподіваному спростуванні вже перших помилкових стверджень допитуваного конкретними доказами (логічний вплив). При цьому корисно доповнити спростування емоційним впливом - констатацією його позитивних властивостей, переліком його заслуг у якій-небудь області діяльності, вказівкою на авторитет у трудовому колективу, колі родини і знайомих.

Розглянемо приклад використання даного прийому.

Водій автомашини, який зробив наїзд на дівчинку, у суді заявив, що наїзд зробив тому, що дівчинка зненацька вискочила на проїзну частину попереду автомобіля. Прокурор відразу ж вказав на неспроможність його заяви, пославшись на показання свідків, які стверджували, що дівчинка вибігла на проїзну частину не попереду, а позаду автомобіля. При цьому були відзначені позитивні відгуки про роботу водія і той факт, що на початку розслідування ним були дані правдиві показання. Незабаром він відмовився від спроб змінити ситуацію події і знову став говорити правду.

З метою емоційного впливу на допитуваного добре зарекомендував себе тактичний прийом, названий «актуалізацією боротьби мотивів». Ідея вказаного прийому очевидна - зіштовхнути позитивні і негативні орієнтації суб'єкта, надати при цьому підтримку першим і спростувати другі. Особа в такому випадку стоїть перед вибором між моральним і порочним вчинком у такій ситуації, коли відкласти чи ухилитись від цього рішення вже не можна. Вміло обігруючи цю гостру психологічну ситуацію, прокурор може домогтись від підсудного правдиві показання, а щодо потерпілого чи свідка — ще і попередити драму, пов'язану з неминучим притягненням кожного з них до кримінальної відповідальності за неправдиві свідчення.

Одним з найефективнішим із тактичних прийомів боротьби з неправдивими показаннями є пред'явлення доказів. Послідовно пред'являючи допитуваному докази, роз'ясняючи значення кожного з них окремо, а потім і в комплексі як інформацію, що спростовує певне ствердження допитуваного, а щодо підсудного — які викривають його в скоєнні злочину, можна переконати кожного в безплідності спроб виправдати когось чи себе очевидно необґрунтованими засобами.

Технічно пред'явлення доказів здійснюється:

- оголошенням необхідних фрагментів показань допитаних осіб, демонстрацією різних документів (схем, у тому числі і місця події, фотознімків, відеоматеріалів, довідок, протоколів і інших документів);

- пред'явленням речовинних доказів, особливо знарядь злочину чи предметів, які належали підсудному (залишених їм на місці події) чи потерпілому (знайдених під час обшуку за місцем роботи чи мешкання підсудного), або - що найчастіше і буває - послідовно всіма цими засобами.

При тактичній необхідності підсилити ефект спростування такої інформації необхідно використати «шаховий допит» і повторно повернутись до вже допитаної особи з питанням, відповідь якої, на думку прокурора, і повинна спростовувати будь-яке ствердження того, хто дає неправдиві показання. Дуже допомогти у тактичному плані може повторний допит особи, яка дала неправдиві показання. Особливість цього прийому міститься в тому, що даний суб'єкт, залишившись після першого його допиту у залі суду, чув показання інших, пізніше його опитаних осіб. У залежності від того, викривають вони неправдиві показання чи ні, і виникає потреба вирішити питання про необхідність повторно допросити особу що свідчить неправду. Мета такого допиту — примусити його дати правдиві показання, посилаючись на дані, отримані в суді з інших джерел, які спростовують його перші показання.

Починається такий допит із пропозиції раніше опитаної в суді особи знову, і вже остаточно, повернутись до показань за суттю справи з уточненням іншої інформації, що пролунала в суді, і дати правдиві показання. Якщо вони залишаться колишніми, прокурор, переконаний у їхній хибності, переводить допит у питально-відповідну фазу і намагається пред’явленням конкретних доказів похитнути позицію допитуваного. У фінальній частині допиту, на додаток до прийомів логічного (за допомогою доказів) впливу на допитуваного, варто вдатись і до значного емоційного впливу, додавши особливе тактичне значення аргументу «останнього шансу» для підсудного поліпшити свій стан перед розв'язкою, що наближається, а для свідка — уникнути кримінальної відповідальності за дачу неправдивих показань.

При висуванні допитуваним у суді нових версій і відповідних їм показань однією з найважливіших задач прокурора та одночасно одним з тактичних засобів її вирішення є перевірка цих нових показань самостійно і за допомогою інших учасників судового процесу - без направлення справи на додаткове розслідування.

Найбільш складною є перевірка несподівано заявленого підсудним алібі. У рамках проведеної в таких випадках перевірки показань використовуються всі тактичні прийоми, що розглядались раніше.

Розглянемо приклад.

Підсудний Д., відмовившись від колишніх показань, заявив алібі. Прокурор при допиті докладно з'ясував, у якому місці знаходився підсудний у день злочину, з якою метою, що робив, кого бачив. Потім з метою перевірки зазначених обставин заявив клопотання перед судом викликати до суду названих підсудним свідків, витребувати документи, що підтверджують його перебування в конкретний день у зазначеному місці. Допитані свідки показань підсудного не підтвердили, на підприємстві ніяких документів, які підтверджують його перебування в зазначений день на робочому місці, не було. Переконавшись у тому, що всі його заяви ретельно перевіряються і спростовуються, Д. повернувся до колишніх правдивих показань.

При зміні допитуваним правдивих показань на нові (неправдиві) потрібно не тільки спростувати останні, але і підтвердити відповідність істині старих, що давались на досудовому слідстві.

Аналізуючи попередні показання, потрібно звернути особливу увагу на ті чи інші обставини скоєння злочину, що могли бути відомі тільки його учаснику. До таких деталей відносяться: точний опис обстановки місця події, особливо її елементів, що змінюються протягом дня чи декількох годин, одяг, пози трупа, заподіяних потерпілому ушкоджень, речей що пропали та інше. Збіг деталей, описаних у попередніх показаннях допитаного, з реально встановленими особливостями місця події і скоєння злочину може свідчити як мінімум про його причетність до скоєння злочину, а як максимум — про скоєння ним злочину.

П., який зізнався на досудовому слідстві у вбивстві Т., у суді відмовився від цих показань і заявив, що він Т. узагалі ніколи не бачив. Прокурор заявив клопотання перед судом, щоб були оголошені показання, дані П. на досудовому слідстві, де він докладно описував одяг Т. Його опис відповідав даним, що містилися в протоколі огляду місця події, показаннях матері і дружини потерпілого. Спроба пояснити такий збіг з урахуванням своїх нових стверджень призвела П. до того, що він заплутався в протиріччях і повернувся до попередніх показань.

Інший, більш складний випадок.

На досудовому слідстві К. і С. визнавали свою вину у скоєнні крадіжки грошей та речей із квартири А. Під час судового розгляду К. раптово заявив, що він раніше обмовив себе під впливом працівників карного розшуку. Що стосується основного, доказу, що його викривав, а це був осколок шибки зі слідами пальців його руки, вилучений на місці події, то він нібито був узятий з його двору С. і підкинутий на місце злочину. Останній підтвердив заяву К. і показав, що крадіжку він зробив не з К., а з невідомим хлопцем на прізвисько Зек і що раніше він давав неправильні показання, побоюючись розправи з боку цього хлопця. Він (С.) і хлопець узяли в дворі К. осколок скла зі слідами пальців руки К. і залишили його на місці крадіжки. Прокурор з'ясував, де конкретно в дворі К. був узятий даний осколок, а потім заявив клопотання перед судом про проведення огляду названої ділянки. У результаті було встановлено, що осколки скла, виявлені в зазначеному місці в дворі К., і осколок з пальцевими відбитками К., вилучений на місці крадіжки, різні по товщині. Разом з тим останній по товщині відповідав іншим осколкам скла розбитого вікна потерпілої А. Переконавшись, що аргументи, висунуті С. і К., про непричетність останнього до крадіжки спростовані перевіркою, ініційованої обвинувачем, обоє підсудних повернулися до колишніх показань.

З метою підтвердження істинності попередніх показань особи, що відмовилась від них у суді, дуже корисно привести докази, отримані лише завдяки цим його показанням. Це можуть бути і показання інших людей, названих допитуваним, документи, предмети, на місцезнаходження яких указав допитаний. Водночас з відповідним викривним ефектом використані, такі докази найчастіше ставлять особу, що говорить неправду в тупик і приводять до дачі правдивих показань.

Підсудний Г. обвинувачувався в тому що прийшов у гості до А. і у ході сварки скоїв його умисне вбивство ножем, а через 5 днів прийшов у гості до Т. і на очах у вагітної жінки останнього у ході сварки скоїв його умисне вбивство також ножем. В ході досудового слідства Г. визнавав свою вину у скоєнні вбивства А. і Т., а в суді вину у скоєнні вбивства А. не визнав, мотивуючи тим, що показання про скоєння злочину дав під тиском працівників міліції.

Свідків вчинення вбивства А., і те що Г. в той день приходив до вбитого у гості не було.

Вивчивши уважно справу, державний обвинувач звернув увагу на те, що кримінальна справа спочатку була порушена в зв’язку з вчиненням Г. умисного вбивства Т. Протокол огляду житла та виявлення трупа А. було здійснене після явки з повинною Г.

В зв’язку з цим державний обвинувач заявив клопотання перед судом про виклик до суду працівника міліції, який відібрав явку з повинною від підсудного. При допиті він розповів, що Г. був затриманий в зв’язку з убивством Т. і одразу ж райвідділі міліції дав явку з повинною про вбивство А. і Т. Так як про вбивство А. на той час працівникам міліції не було відомо, то він написав рапорт прокурору для перевірки цього факту. В цей же день за тією адресою, яку вказав у явці з повинною підсудний був виявлений труп А.

Крім того, за клопотанням державного обвинувача у судовому засіданні був досліджений протокол виїмки ножа з рукояткою зеленого кольору, який знаходився у тому місці де вказав сам Г. при дачі явки з повинною.

Після перегляду відеозйомки відтворення події та обставин вчинення злочину, де Г. в подробицях показав, як він скоював вбивство А., підсудний зрозумів, що його аргументи про непричетність до вчинення вбивства спростовані і він визнав свою вину.

Підводячи підсумок розгляду тактичних прийомів при допиті в судовому засіданні, слід зазначити, що державний обвинувач повинен постійно удосконалювати свій тактичний потенціал, вивчати тактичні прийоми, що розроблюються наукою та напрацьовані практикою.


Складач методичних рекомендацій:

старший прокурор відділу участі

прокурорів у кримінальному

судочинстві Немченко Л.А.



Случайные файлы

Файл
240-2375.DOC
121241.rtf
25586-1.rtf
20178-1.rtf
26596-1.rtf