Структурна перебудова економіки України перехідного періоду (181815)

Посмотреть архив целиком


МІНІСТЕРСТВО ОСІТИ ТА НАУКИ УКРАЇНИ

ЧЕРКАСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ БОГДАНА ХМЕЛЬНИЦЬКОГО

Кафедра економічної теорії










Кваліфікаційна робота

СТРУКТУРНА ПЕРЕБУДОВА ЕКОНОМІКИ УКРАЇНИ ПЕРЕХІДНОГО

ПЕРІОДУ






Студентка 4 курсу, групи

спеціальності 6.050100 –

економічна теорія

Науковий керівник




Черкаси 2009


Зміст


Вступ 3

Розділ 1. Теорія структурної перебудови економіки перехідного періоду 7

1.1 Суть та завдання структурної перебудови перехідних економік 7

1.2 Теоретичні підходи до визначення пріоритетів структурної перебудови перехідних економік 14

Розділ 2. Аналіз структурних змін в економіці україни 26

2.1 Структурна перебудова: галузевий аспект 26

2.2 Вплив структурних змін на технологічний розвиток 38

2.3 Оцінка процесів структурної перебудови економіки України 51

Розділ 3. Оптимізація механізмів проведення структурної перебудови економіки україни 61

3.1 Шляхи вдосконалення структурних змін у промисловості 61

3.2 Напрямки технологічного оновлення економіки 71

3.3 Інструменти підвищення конкурентоспроможності продукції 79

Висновки 87

Список використаних джерел 90



Вступ


Актуальність теми. Наприкінці ХХ ст. – початку ХХІ ст. країни з перехідною економікою опинились у дуже невигідних умовах для досягнення міжнародної конкурентноздатності. З одного боку, перехід від центрально-планової до ринкової економіки і відповідна трансформація відносин власності та інституційної структури вимагає значних економічних втрат: руйнація усталених господарських зв`язків, функціонування грошово-кредитної системи, механізмів державного регулювання на початковому етапі перехідного періоду зумовлюють масові вивільнення виробничих потужностей та робочої сили в ряді галузей, стагнацію інвестиційних програм, втрату ринків збуту національними виробниками. Формування нової господарської системи в країнах з перехідною економікою відбувається з різними втратами часу та ресурсів, в залежності від вихідних умов та ефективності впровадження реформ. З іншого боку, перехідний період в постсоціалістичних країнах по часу співпав із вибухоподібними постіндустріальними змінами в господарстві розвинених країн. Дев`яності роки ХХ ст. – це період формування “нової економіки”, що базується на створенні принципово нових галузей господарства, масовому впровадженні сучасних інформаційних та комунікаційних технологій в традиційні виробництва. Вирішальним фактором міжнародної конкурентноздатності стає технологічна перевага – здатність створення нових знань та швидкість їх впровадження в господарській діяльності.

За таких умов, протягом останнього десятиріччя більшість постсоціалістичних країн виявились неспроможними до одночасного реформування інституційної та технологічної структури економіки, і були стрімко відкинуті на периферію світового господарства. В особливо важкому становищі опинились країни-колишні республіки СРСР, зокрема і Україна, де ринкові реформи не закінчені, а перехідний період затягується. На сьогоднішній день для України першочерговим завданням є здійснення структурної перебудови, здатної одночасно з інституційними реформами забезпечити технологічне оновлення економіки у відповідності з міжнародними вимогами конкурентноздатності. Якщо Україна запізниться з вирішенням цього завдання, їй гарантоване місце в числі країн-аутсайдерів на довгі роки.

Теоретичним та прикладним проблемам здійснення структурної перебудови економіки, ролі держави в цьому процесі приділяється велика увага. Особливої актуальності вони набули протягом останнього десятиліття під впливом інтенсивних структурних змін як в розвинених країнах, так і в перехідних економіках. Методологічні основи аналізу економічної структури та структурних змін в економіці закладені в роботах таких видатних економістів, як К. Маркс, Л. Вальрас, Дж.Б. Кларк, В. Парето, Є. Домар, Р. Харрод, Л. Канторович, В. Немчинов, В. Леонтьєв, Р. Солоу, Е. Денісон, Дж. Кендрік, Л. Пазінетті, К. Фрімен.

Різнобічні аспекти структурної перебудови в перехідних економіках досліджувались в працях сучасних економістів. Питання реформування інституційної структури економіки (відносини державного та приватного секторів економіки, розвиток малого та середнього бізнесу, інфраструктура ринкової економіки) - досліджували Дж. Сакс, Я. Корнаї, Л. Абалкін, С. Шаталін, А. Чухно, І. Лукінов, А. Шегда; галузевої структури економіки - В. Геєць, Б. Кваснюк, Дж. Росс, Ф. Шерер, В. Коломойцев; відтворювальної структури - А. Гальчинський, А. Ілларіонов, Ю. Бажал; зовнішньоекономічної структури – О. Ельянов, Ю. Адно, В. Мельянцев, Ю. Пахомов; технологічної структури - Ю. Яременко, Ю. Яковець, С. Глазьєв, В. Іноземцев.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Тема роботи досить тісно пов’язана з науковими планами і програмами кафедри економічної теорії. Дослідження, що здійснюється у цій кваліфікаційній роботі знаходиться у контексті науково-дослідної роботи, кафедри економічної теорії за темою: “Соціально-економічні наслідки ринкових перетворень в постсоціалістичних країнах”.

Мета і задачі дослідження. Метою роботи є розробка теоретичних положень щодо структурної перебудови економіки України в умовах перехідного періоду, необхідних для подолання технологічної відсталості та досягнення рівноправних економічних зв`язків з постіндустріальним світом.

У відповідності до поставленої мети були визначені наступні завдання:

визначити суть та завдання структурної перебудови перехідних економік;

проаналізувати структурні зміни в економіці України;

запропонувати напрямки подолання структурної кризи в економіці України та пріоритети її структурної перебудови.

Предмет і об’єкт дослідження. Об`єктом дослідження є структурні зміни в економіці та роль держави в цих процесах. Предметом дослідження є особливості структурної перебудови перехідних економік під впливом нових вимог до міжнародної конкурентноздатності, зумовлених постіндустріальними змінами в економіці провідних країн світу.

Методологічні основи дослідження. При дослідженні даної проблеми було використано такі загальнонаукові та специфічні методи: діалектичного матеріалізму, наукової абстракції, економіко-статистичні, метод порівняння, аналізу і синтезу та ін. При написанні роботи були опрацьовані такі джерела: наукові статті, монографії, статистичний щорічник.

Практичне значення одержаних результатів даного дослідження полягає у тому, що одержані результати, щодо впливу ринку на розвиток товарного господарства, функціонування різних видів ринків та їх стан, можуть бути використані як додатковий теоретичний матеріал для поглибленого вивчення тем з економічних дисциплін, тісно пов’язаних з розвитком ринкових відносин.

Структура та обсяг роботи. Структура кваліфікаційної роботи обумовлена логікою дослідження. Вона складається з вступу, основної частини, яка містить три розділи і вісім параграфів, висновків, списку використаних джерел, 6 таблиць, 1 рисунка.


Розділ 1. Теорія структурної перебудови економіки перехідного періоду


1.1 Суть та завдання структурної перебудови перехідних економік


Суть структурних перетворень полягає у наділенні виробничих і обслуговуючих підприємств функціями самоуправління виробництвом, у створенні відповідних умов для їх реалізації. Донедавна державні підприємства працювали під централізованим управлінням держави і, будучи своєрідними елементами державного апарату, крім продуктивних, виконували й соціальні функції без грошових обмежень. їхня діяльність фінансувалася централізовано, через розподіл грошових доходів інших підприємств. Підприємства із соціалістичною структурою (частково державною власністю, нечіткою приватизацією) за відсутності законодавства щодо захисту капіталовкладень не здатні залучити зовнішній капітал для модернізації. Можливості держави теж обмежені, оскільки централізований перерозподіл грошових доходів інших підприємств неможливий.

Структура (від лат. structura - будова, розміщення, порядок) - це сукупність стійких зв`язків об`єкта, що забезпечують його цілісність та збереження основних властивостей при зовнішніх та внутрішніх змінах. Структура як філософська категорія є консервативною частиною явища чи процесу. Пропонується наступна класифікація структурних зрізів національної економіки [3, 19]:

галузевий (за видами економічної діяльності), що характеризує виробничу спеціалізацію даної країни;

технологічний, що показує рівень використання досягнень науково-технічного прогресу в національній економіці;

відтворювальний, що відображає оптимальність матеріально-речових та вартісних пропорцій економіки країни;

інституційний, що характеризує сприятливість середовища для ведення господарської діяльності в країні;

зовнішньоекономічний, що характеризує обсяг та якість міжнародних економічних зв`язків країни;

Структурна перебудова - зміна політичного, державного, економічного мислення з метою оптимізації пропорцій зайнятості в управлінні та економіці, капіталі та його розміщенні на території країни та отримання обсягу і структури національного продукту, адекватного внутрішнім потребам і міжнаціональному товарообміну.

Головною метою структурних перетворень є виробництво ВВП загалом і на душу населення, в якому переважатимуть продукти кінцевого призначення відповідно до потреб населення та імпорту. Структура ВВП зумовлена структурою продуктивних сил і задіяного основного та інших видів капіталу. З огляду на це реструктуризація має початися зі зміни структури капіталу і його організаційних форм, з мобілізації капіталовкладень і підприємизації. З досвіду ринкових країн і специфіки сформованої в Україні економічної системи її реструктуризація спрямовується на [7,4]:

виховання у всіх суб'єктів ринку, зокрема у керівної ланки, усвідомлення необхідності поєднання приватних, колективних, державних і національних інтересів;

мобілізацію грошових ресурсів і капіталовкладень, контроль за рухом грошей, капіталів і товарів;

створення малих і середніх підприємств як основи виробництва переважної частини ВВП.

Здійснення структурних реформ залежить передусім від уявлення про процес реформ. Серед українських промисловців і політиків поширена думка, що теперішня ситуація є обмеженою в часі кризою економічної системи, подібною до тих, які часто траплялися і долалися з 1960 по 1980 рік. Насправді - це не тимчасова криза, а наслідок незворотного розриву між соціалістичним економічним устроєм, в якому виробництво і потреби координувалися державою, і постсоціалістичною добою, в якій цю координуючу функцію виконують ціни і можливість розпоряджатися коштами, тобто йдеться не про короткострокову кризу, а про радикальну зміну виробничої системи, в процесі якої буде радикально реформовано структуру кожного підприємства.

Неспроможність вітчизняних підприємств і механізму економіки загалом задовольнити національні потреби спричинені невідповідністю їх організації вимогам об'єктивних економічних законів. У колишньому СРСР підприємства були комплексними самодостатніми складовими державного апарату, які, крім продуктивних, виконували численні соціальні функції й водночас значною мірою були наділені владними і контрольними повноваженнями політичного характеру. З крахом командно-адміністративної системи вони втратили свою внутрішню цілісність і у своїй колишній формі неспроможні залучити зовнішній капітал для модернізації, а можливості держави щодо цього вкрай обмежені.

Організація виробництва загалом є системою заходів щодо цілеспрямованого поєднання і використання праці, основного капіталу, оборотного капіталу і грошових ресурсів. Йдеться про встановлення між ними таких кількісних і якісних співвідношень (пропорцій), які за обсягом і структурою створюваного національного продукту відповідали б обсягу і структурі суспільних потреб. Існуюча організація виробництва в Україні зберігає форми і риси, успадковані від радянської системи господарювання. Сутність цієї системи полягала у створенні так званого єдиного народногосподарського комплексу на основі суспільної власності на засоби виробництва та єдиного централізованого управління. Цей народногосподарський комплекс мав стати матеріально-технічною базою розв'язання всіх соціальних проблем. При цьому потреби людини, колективу і суспільства, з одного боку, і організацію виробництва для задоволення цих потреб - з іншого визначала держава. Вважалося, що лише держава з її всебічним контролем за виробництвом здатна забезпечити планомірний і пропорційний розвиток господарства, дотримання режиму економії, матеріально-технічне постачання, ефективність виробництва, розв'язання соціальних проблем через планування виробництва, розподілу обміну і споживання [1,168].

З допомогою централізованих методів господарювання вдавалося концентрувати великі кошти, здійснювати капітальні вкладення, створювати потужний науково-технічний, інтелектуальний і виробничий потенціали. За своїми формами організація виробничих процесів відповідала усім вимогам і напрямам виробництва у світовій економіці: спеціалізації, кооперуванню і комбінуванню виробництва.

Однак організаційний і технологічний аспекти спеціалізації, кооперування і комбінування виробництва не поєднувалися з найголовнішим фактором - економічним, зокрема не враховували економічної ефективності виробництва, економічної ефективності управління ним тощо. Внаслідок цього промислове виробництво розвивали здебільшого екстенсивними методами, тобто завдяки простому кількісному збільшенню маси матеріальних, сировинних, енергетичних ресурсів і живої праці для виробництва продукції або виконання певної роботи. Ефективність вимагала високої віддачі і доцільності в організації народного господарства на основі інтенсифікації всіх галузей з метою підвищення продуктивності праці. У практиці роботи підприємств підвищення ефективності означає досягнення високих результатів у виробничій діяльності за найменших матеріальних, трудових і грошових ресурсів. Екстенсивними методами господарювання досягти ефективності виробництва неможливо. Тому дедалі більша кількість підприємств ставали збитковими (за даними 2001 р., в Україні їх було понад 40%), не відшкодовували своїх виробничих витрат і постійно потребували пільгових кредитів або дотацій з бюджету. Сама ж система виробництва, як свідчить практика переходу до ринку в Україні, є надто інертною і неспроможною до швидких організаційних, технологічних та економічних перетворень [8,4].

Структуру національної економіки розглядають як систему окремих видів матеріального виробництва і сфери послуг, які взаємопов'язані між собою і забезпечують національні, політичні, державні, соціальні та інші інтереси в суспільстві.

На структуру економіки України впродовж її історичного розвитку впливали тривала політична й економічна залежність; обмеження й утиски національного розвитку українців та інших національних меншин; потреби на міжнародному ринку здебільшого в продукції української видобувної промисловості, в енергетичних ресурсах, сільськогосподарській продукції тощо.

Наслідком цього є те, що існуюча структура економіки України характеризується некомплектністю і переважанням виробництва засобів виробництва і напівфабрикатної продукції над виробництвом предметів споживання, надмірним екстенсивним розвитком гірничовидобувної промисловості, неефективним використанням електроенергії, відсталістю агропромислового сектору та національно-територіальною структурою виробництва.

Економіка України перебуває у стані стагнації (застій у виробництві та інфляція), спричиненій значною мірою структурною кризою. Народне господарство України складається з великих, тісно взаємопов'язаних галузей матеріального виробництва, об'єднаних за однорідністю виробництв у комплекси: паливно-енергетичний, металургійний, машинобудівний, хіміко-лісовий, агропромисловий, будівельний, транспортний і соціальний. Структура виробничих комплексів зберігає орієнтацію на випуск продукції для виробничого споживання. У промислових комплексах переважають матеріале - та капіталомісткі галузі. На сьогодні відшкодування поточних матеріально-виробничих витрат становить у середньому 60-65% від вартості всієї валової продукції. Відповідно зменшується частка продукції для задоволення кінцевих господарських і соціальних потреб, тобто ВВП.

Це є свідченням того, що деформація структури виробництва, неврахування потреб народу призводить до деформації структури ВВП. Витрачаються зайві кошти на завезення товарів першої необхідності, які можна було б виробляти в Україні, з-за кордону. Виробничі промислові комплекси мають слабко розвинуту «малу економіку» (супутні малі підприємства для виробництва товарів на споживчий ринок) [16,245].

Отже, економіка України потребує радикальної структурної перебудови, яка за своєю сутністю є складною.

Розпочавши реформи, Україна зіткнулася зі складною проблемою - необхідністю зміни національно-кадрової та економічної структури, оскільки від колишньої командно-адміністративної системи вона успадкувала і відповідний спосіб мислення, і здеформовану економіку. Це виявлялося у:

пануванні єдиної соціальної ідеології, однопартійної комуністичної системи, суспільної власності на засоби виробництва, однотипної централізованої системи управління державою і економікою, розподілом та обміном національного продукту;

переважанні екстенсивно-інтенсивного методу господарювання, за якого безконтрольно використовувалися праця і капітал, природні ресурси і земля, обсяг виробництва зростав за рахунок додаткового залучення праці і капіталу, а не за рахунок створення і впровадження новітніх засобів виробництва і технологій;

прагненні перетворення СРСР на військову наддержаву. Для реалізації цієї мети найцінніші ресурси країни - наукові, сировинні, валютні - спрямовувалися на потреби військово-промислового комплексу на шкоду виробництву споживчих і експортних товарів.

Отже, складові виробничої функції (праця і капітал) збільшувалися для виробництва товарів і послуг базового і військового характеру. Держава була і замовником, і споживачем продукту, який відповідав її ідеологічним і політичним стратегічним планам. Унаслідок цього сформувалася розбалансована економіка в усіх республіках колишнього СРСР, у тому числі й в Україні, щодо відповідності структури національного продукту структурі потреб головного споживача - населення. Україна у величезному обсязі виробляла сталь, електроенергію й продукти хімічної промисловості і водночас відчувала дефіцит житла, одягу, продуктів, меблів і побутової теле-, радіотехніки. Таким чином, поряд з невиправдано масштабною важкою і військовою промисловістю існувала слабка цивільна економіка (соціальний комплекс) зі зношеними основними фондами і застарілими технологіями.

Логіка структурних перетворень є такою [34,156]:

втілення в життя ідеології національної демократії та формування на її основі національно свідомої людини економічної з національно-громадянською позицією щодо розбудови національно-громадянського суспільства та ринкової економіки;

створення державного, правового і економічного механізму, які б забезпечили мобілізацію кредитних та інвестиційних ресурсів для пріоритетних сфер національної економіки з метою змін структури національного капіталу і національного продукту щодо потреб внутрішнього споживання та міжнаціонального товарообміну;

формування лідерів у політичній і господарській сферах, які сповідують національно-демократичні принципи і здатні обстоювати радикальні перетворення у сфері політичної демократи та лібералізації господарської діяльності і яких готові підтримати лідери розвинутих країн та міжнародні фінансові організації.

Структурні зміни є болючими, оскільки мають своїм наслідком закриття частини підприємств і безробіття. Тому будь-які структурні реформи повинні супроводжуватися створенням нових форм соціальної підтримки на зразок системи грошової допомоги у разі безробіття та курсів перекваліфікації.

Визначення напрямів структурних перетворень залежить від усвідомлення стану економіки, розуміння теорії макроекономіки, суті й процесу реформ. В Україні поки що домінує думка, що сучасний стан економіки обмежений кризою економічної системи і найближчим часом його буде подолано. Тобто мислення політиків, чиновників, промисловців інерційно зберігає соціалістичну основу, що позначається на інерції самої економічної системи. Сучасний стан економіки є не тимчасово кризовим, а наслідком незворотного розриву між соціалістичним економічним устроєм, в якому виробництво і розподіл координувалися державою, і переходом до ринку, в якому координуючу функцію виконують ціни, підприємництво, можливість вільно розпоряджатися коштами. У перехідний період мали відбутися радикальні зміни виробничої системи. Цього в Україні не сталося передусім тому, що ринкове економічне мислення не утвердилося ні у сфері управління, ні у сфері виробництва. За таких умов марно сподіватися на економічне зростання, оскільки воно є результатом цілеспрямованої та збалансованої державної політики реформ, що передбачає активізацію процесів виробничої функції.


1.2 Теоретичні підходи до визначення пріоритетів структурної перебудови перехідних економік


Структура економіки в її широкому розумінні охоплює всі сфери людської діяльності - від макро- до мікроекономічного рівня.

Це не тільки галузева макроструктура в моделі міжгалузевого балансу за схемою "затрати-випуск". Вона, безумовно, є найважливішою і навіть основною ланкою, своєрідним ядром загальної структури економіки. До речі, розгорнута економіко-математична модель міжгалузевого балансу в його динамічній будові, що відображає міжгалузеві потоки, і сьогодні вважається визначним досягненням економічної думки у справі пізнання кількісних структурних зрушень в економіці. За допомогою такої моделі групою науковців під керівництвом професора В. Леонтьева проведено фундаментальне дослідження довготермінових структурних зрушень в американській економіці.

Вагомий внесок у розкриття цієї проблеми зроблено російськими й українськими вченими, за якими залишається певний пріоритет у створенні та використанні блочної моделі шахматного балансу. Вперше розгорнутий міжгалузевий баланс за матрицею повних затрат на випуск кінцевих продуктів складено й опубліковано у 20-і роки статистиками Росії під керівництвом П. Попова. Перший баланс народного господарства за 1923/24 р. було надруковано в 1926 р. Не можна не відзначити великий внесок у розробку теорії економічних структур академіків В. Немчинова і М. Федоренка [9,75].

Звітні міжгалузеві баланси виробництва й розподілу продукції в народному господарстві колишнього СРСР за 1987, 1988 і 1989 pp. було розроблено в агрегованій моделі груп галузевих структур, вкладених у шахматну матрицю 12x12. Ці матеріали частково опубліковано в статистичному щорічнику за 1990 р. Проте, на жаль, цінність цих міжгалузевих балансів не значна, оскільки надто укрупнене агрегування галузей не розкриває дійсну міжгалузеву структуру балансу повною мірою. До того ж, у них не дістала відображення надто таємна за тих часів сфера ВПК, у тому числі - найбільш науко- і капіталомісткі галузі воєнної промисловості. В ті роки вона мала досить високу частку в загальносоюзних затратах фінансових (включаючи валютні), матеріальних і трудових (включаючи інтелектуальні) ресурсів. Обсяг і структура ВПК значною мірою характеризували загальну систему тоталітарного устрою держави. Тим часом у звітних балансах повноту міжгалузевого руху вартісних і матеріальних ресурсів не відображено належним чином.

Єкономіст О.В. Чаянов стверджував, що “для кожного виду діяльності в кожний заданий момент часу існує оптимальна організація та розмір господарських елементів, а також міжгосподарських зв`язків, фінансових та матеріальних потоків, в результаті чого досягається органічне злиття людського та речового факторів виробництва, ефективне функціонування в усіх ланках господарської системи”. Структурна ефективність економіки в роботі класифікується на статичну та динамічну складові – відповідно ефективність існуючої структури та ефективність структурних змін. Існуюча структура економіки більш актуальна для вивчення за умов її стабільного стану. Відповідно, дослідження ефективності структурних змін важливі для вивчення перехідного стану економіки, коли зміни в структурі більш відчутні. Структурні зміни настільки ефективні, наскільки швидко вони призводять до виникнення бажаних економічних структур [11,46].

В Україні статистичні органи обчислювали звітні міжгалузеві баланси за ті самі роки за аналогічними методологією і методикою, а тому й мали такі самі кінцеві результати й недоліки, як у загальносоюзних балансах. У 1991-1994 pp. Мінстат України продовжував розробляти звітні міжгалузеві баланси, але скоротивши їх до 4 груп галузей ("промисловість", "будівництво", "сільське і лісове господарство", "інші галузі" - з підсумками сукупних затрат у сфері матеріального виробництва, в оцінках за фактично діючими цінами). Ці матеріали публікуються в статистичних щорічниках. Скорочення шахматного балансу до розміру 4x4 ще більше знецінило такі важливі аналітичні розробки. Правда, в структуру міжгалузевого балансу за 1994 р. було добавлено, крім зазначених груп галузей, "транспорт і зв'язок", "Торгівля та громадське харчування, заготівлі, матеріально-технічне постачання та збут". Введено також графи "Особисте" і "суспільне" споживання, а також "експорт" і "сальдо експорту (+), імпорту (-). І все ж вони (наші міжгалузеві баланси) недостатньо повно і точно відображають дійсну галузеву структуру економіки України, а тим більше - в оцінках за фактично діючими цінами, коли шалені темпи інфляції та спаду виробництва далеко не рівномірні в різних виробничих і обслуговуючих сферах. Процеси гіперстагфляції ще більшою мірою деформували структуру міжгалузевих потоків. Найвищими темпами виробництво скорочувалося в галузях, які працюють безпосередньо на споживчий ринок і задоволення соціальних потреб суспільства (у легкій і харчовій промисловості, у промисловості по випуску побутової техніки, у різноманітних сферах послуг тощо). Водночас галузі малоефективної (і навіть неефективної) важкої індустрії не тільки не знизили, а навпаки - за рахунок штучного підвищення монопольних цін збільшили свою частку в загальноекономічній структурі та посідають у ній провідне місце [15,90].

У цих міжгалузевих балансах не відображається внутрішня сутність формування складної системи ринкових взаємозв'язків, які діють сьогодні, на етапі хаотичного переходу до сучасної ринкової економіки. У схемах балансу відсутні блоки змін у формах власності та господарювання, у співвідношенні великих, середніх і малих господарських структур, які заповнюють різні ринкові ніші. В структурних змінах не менш важливу роль відіграє виявлення впливу деталізованих сфер виробничої, соціальної та ринкової інфраструктур, а також функціонування різноманітних ринків (оптових і роздрібних) на структурний динамізм усього народного господарства. В системі централізованого управління економікою все це вкладалося до однозначної адміністративно-розподільної схеми. І якщо в промисловості, сільському господарстві та державній торгівлі ще мали місце обмежені ринкові відносини, з встановленими державою плановими цінами, то, наприклад, ринки грошей і цінних паперів, праці та нерухомості тощо взагалі були відсутні.

Сьогодні в Україні відбувається досить бурхливий процес формування системи ринків у різних формах, притаманних перехідному періодові. Але, на жаль, поки що вони є далекими від сучасних цивілізованих ринків, які склалися і діють в економічно розвинутих країнах. Скоріше, наші нові ринки нагадують "дикі ринки" середньовіччя. Вони не захищені відповідним державним законодавством. На них панують рекет і шахрайство, хабарництво, крадіжки, спекуляція, вкрай низька торгова культура. Незважаючи на це, ринкові структури, незалежно від їх досконалості й якісних параметрів, входять важливою складовою до загальноекономічної структури. її невід'ємною частиною є й банківсько-фінансова система, що виконує дуже важливі соціально-економічні функції, в яких заінтересовані всі юридичні та фізичні особи, все суспільство.

Розробка звітних міжгалузевих балансів фундаментальної аналітичної цінності вимагає принципово нових методологічних і методичних підходів, які б враховували процеси небувалої структурної та валютно-фінансової мінливості, а також стан руйнівної гіперстагфляції перехідного періоду в українській економіці. Потрібна й принципово нова працююча модель, яка б відбивала складні, суперечливі структурні процеси. В кризових ситуаціях, балансові розрахунки за розміром матриці 4x4 або 6x6 майже нічого не дають для глибинного, системного аналізу стану справ у звітному періоді, не кажучи вже про структурне прогнозування. Величезні зусилля висококласних статистиків Мінстату України, затрати на виконання відповідної роботи не компенсуються належними кінцевими результатами. На мій погляд, ця досить трудомістка і складна робота має бути переведена на якісно нову науково-технічну й методологічну базу [17,245].

Ще складніше і важче здійснювати в умовах економічного та валютно-фінансового хаосу досить вірогідне моделювання структурної перебудови економіки за допомогою міжгалузевих прогнозних балансів. Тому ніхто їх сьогодні всерйоз не розробляє, та й заінтересованого замовника на них немає. Міністерство економіки України, яке б могло бути основним споживачем макроекономічних прогнозів, задовольняється простішими розрахунками, що базуються переважно на інтуїції та експертних оцінках фахівців.

Міжгалузевий прогнозний баланс - це досить копітка справа, що вимагає точної інформації, відповідної кваліфікації виконавців, вірогідних прогнозних нормативів і оцінок, якісно нових методів моделювання. На це потрібні значні затрати, які ніхто не виявляє бажання нести. Більш того, збагатіла верхівка суспільства і його владні структури скоріше зацікавлені не розкривати дійсного стану справ, а представляти його в завуальованому, штучно прикрашеному вигляді.

Між тим, загострення кризи вимагає всебічного аналізу стану економіки і ефективності діючих структур, достовірної оцінки їх якісних параметрів, факторіального впливу на кінцеву результативність роботи. При цьому особливо важливо знати механізм діяння в кількісних оцінках позитивного і негативного впливу об'єктивних і суб'єктивних факторів на економічний розвиток - Необхідно, спираючись на наявний ресурсний потенціал та реальні інвестиційні можливості, визначати стратегічні напрями прогнозних варіантів ефективної структуризації економіки з обов'язковим урахуванням майбутньої кон'юнктури і місткості внутрішнього й зовнішніх ринків. І тут прогнозні міжгалузеві баланси могли б відігравати важливу роль.

Основним оціночним критерієм моделювання структурної переорієнтації є приріст додаткового ефекту, забезпечення конкурентоспроможності макроекономічних структур і господарських систем у ринковому середовищі. Відомо, що процеси диверсифікації капіталу, активізації інвестиційної та інноваційної діяльності швидко дають реальний ефект у ринковій конкуренції та економічних інтересах при наявності відповідних знань і умінь щодо практичного здійснення ринкових трансформувань, включаючи трансформування банківсько-фінансових структур. Проте справді прогресивні структурні зрушення відбуваються за умови використання науково обґрунтованих прогнозів з вибором (за оціночним критерієм економічного росту) із багатьох можливих варіантів найвигіднішого.

Нехтувати прогнозуванням і плануванням у ринковій економіці не слід. Навпаки, в нових умовах їх роль значно підвищується (і особливо - в трансформаційний період) - з тим, щоб не допускати економічного хаосу й руйнування, регресивних структурних і дезінтеграційних зрушень. Діяння регулюючих ринкових механізмів повинні доповнюватися державним правовим та економічним регулюванням, без чого успішна модернізація економіки, її структурне трансформування під споживчий попит і задоволення соціальних потреб людини та суспільства не відбудуться або відбуватимуться надто довго.

Свобода вибору економічної (підприємницької) та й політичної діяльності людини в демократичному суспільстві аж ніяк не звільняє її від державних правових і економічних регуляторів (включаючи макроструктурні зрушення, здійснювані в загальнодержавних інтересах). Це не суперечить діянню механізму вільного ринку. В структурній політиці держави особливе місце займає мікроструктура, з її ринковим регулюванням і неминучим впливом на макроструктуру. І навпаки - зміни у макроструктурі справляють зворотний вплив на формування конкурентоспроможних господарських форм. При цьому структурні макро- і мікрогосподарські зрушення повинні одночасно сприяти розвиткові ефективних кооперованих та інтегрованих взаємозв'язків по горизонталі й вертикалі.

Таким чином, з багатогранної сукупності різнорівневих економічних структур формується кінцева структурна модель усієї економіки. Вона може бути ефективною або неефективною. Під впливом НТП і мінливої кон'юнктури споживчого ринку структурна модель ринкової економіки стає динамічнішою, вимагаючи відповідної системи управління та регулювання соціально-економічних процесів при органічному поєднанні ринкового й адміністративного механізмів у системі сучасного менеджменту, без якого жодна господарська та ринкова структура не може працювати високоефективно. Для реалізації регулюючої функції ринкової кон'юнктури в структурному і якісному оновленні виробництва потрібними є активні управлінські рішення та дії, пошук і використання необхідних інвестиційних джерел, цілеспрямоване використання інвестицій з метою забезпечення якомога швидших темпів їх віддачі, одержання додаткового прибутку та формування прогресивних господарських структур [23,54].

Будь-яка економічна система ґрунтується на природному потенціалі країни, раціональності його залучення до господарського і ринкового оборотів, збереженні природи, підвищенні родючості землі та відновленні інших відтворюваних ресурсів, які експлуатуються. Необхідні інвестиції та поточні затрати на охорону природного середовища (зокрема - земельних ресурсів і рослинного світу, водного і повітряного басейнів) від забруднення повинні забезпечуватися тими господарськими структурами, які безпосередньо експлуатують та забруднюють довкілля. Введення цих ресурсів безпосередньо до ринкового обороту вимагає особливо ретельного законодавчого і виконавчого обґрунтування даного процесу з позицій обов'язкового збереження й примноження їх якісних властивостей, а також формування нової системи відносин, яка б виключала їх втрату як основного національного багатства країни. Це принципове питання, що зачіпає інтереси держави, суспільства і кожної людини.

Оскільки сьогодні Українська держава перебуває в складному економічному і фінансовому стані відсутності необхідних господарських нагромаджень та активної інвестиційної діяльності, то доводиться досить ретельно обирати структурні пріоритети, тобто визначати сфери першочергового, випереджаючого розвитку високоприбуткових галузей і систем господарювання. Це може і повинно бути забезпечено за рахунок внутрішніх (підприємницьких) нагромаджень державного і місцевих бюджетів, внутрішніх кредитних ресурсів, а також залучення іноземних інвестицій. Проте одночасно треба законодавчим шляхом максимально направляти капітал підприємницьких і комерційних структур (включаючи банківський та "тіньовий") в інвестиції для оновлення й розвиток національного товаровиробництва експортоспроможного та імпортозаміщуючого напрямів, середнього й малого бізнесу, формування спеціалізованих, кооперованих, корпоратизованих та інтегрованих високотоварних господарських систем, які б могли успішно діяти в межах національних і транснаціональних ринкових просторів [24,67].

Марксистсько-ленінська економічна теорія, досліджуючи структурні проблеми колишнього СРСР, розподіляла суспільне виробництво в основному на дві групи: група «А» - виробництво засобів виробництва і група «Б» - виробництво предметів споживання. Сфера послуг взагалі не входила до економічної структури. Крім цього, найважливішим є випередження розвитку засобів виробництва порівняно з розвитком предметів широкого вжитку.

Як стало відомо, такі пояснення були особливо необхідні генералітетові військово-промислового комплексу, діяльність якого замовчувала радянська статистика у звітах галузевих промислових міністерств і відомств.

Раціональність цієї теорії полягала в тому, що вона робила пріоритетним розвиток окремих напрямків науково-технічного прогресу. Однак, через недостатню увагу до сфери споживання і послуг, її напрацювання не визначали рівень добробуту народу.

Головною особливістю структурних змін у народному господарстві України, які повинні бути визначені та здійснені, є те, що вони не традиційного характеру, зв'язаного з входженням у черговий кон’юнктурний цикл, як це було в інших країнах (США, ФРН, Японія та ін). Тому при формуванні нової структурної моделі не треба «зациклюватися» на сьогоденних аспектах розвитку і проблемах окремих галузей чи регіонів. Завдання полягає у формуванні цілком нової структури народного господарства, яка змінюватиме фундаментальні основи. Час до вирішення такого завдання вимірюється десятиріччями [33,245].

Економічна наука не розробила теорії структурного повороту, яка має загальне значення для обґрунтування галузевих, тимчасових, динамічних та інших напрямків. Тільки сьогодні почали досліджувати аспекти структурних зрушень країн з перехідною економікою. Однак з поля зору науковців випадають нові країни зі своїми особливостями (країни колишнього СРСР, колишньої Югославії).

Фундаментальний характер майбутніх перетворень в економіці України зумовлює необхідність аналізу на мікро-, мезо- і макрорівнях. У межах мікроекономічного рівня особливо важливим є обґрунтування механізму пристосування домашніх господарств і підприємств до мінливих ринкових умов. Значною мірою їх реструктуризація визначається на галузевому і народногосподарських рівнях.

Теоретичні посилання, орієнтовані на мезорівень, дають можливість обґрунтувати інтрасекторний поворот. Він діє на потенціал технічного прогресу галузі, в т. ч. на розвиток галузевої науки, освоєння і взаємопроникнення нових продуктів, процесів і організаційних форм. У свою чергу, інтрасекторний структурний поворот пов'язується з народногосподарською диспозицією, тому що окремі підприємства або галузі можуть варіювати, наприклад, заробітну плату або процентні ставки відповідно до макроекономічних рамочних умов.

Структурні зміни всіх рівнів тісно взаємозв'язані. Тому теорія структурного повороту формулює не тільки принципи обґрунтування окремих ланок, а й їх інтеграцію. В основу покладена «теорія секторного структурного повороту». Вона розвиває ідею трисекторної побудови галузей, відповідну до їх значення у процесах економічного розвитку. У первинному секторі згруповані галузі аграрної та сировинної спрямованості, для яких характерна середня інтенсивність технічного прогресу і мала еластичність попиту щодо прибутків. Вторинний сектор об'єднує галузі, які виробляють ремісничо-технічну продукцію з середньою еластичністю попиту щодо доходів та високою інтенсивністю технічного прогресу. І третинний сектор, об'єднуючи сферу послуг й інфраструктуру народного господарства, набуває зростаючого значення для забезпечення економічного зростання.

Долучення «секторної теорії» до економічних умов України призводить до того, що прийнята в цій теорії послідовність розвитку (первинні продукти; промислово-технічні продукти; послуги) не може бути застосована в усіх країнах. У «чистому» вигляді вона «працює», очевидно, тільки в доіндустріальних країнах, які повинні забезпечити певний рівень зростання доходів, перед розвитком промисловості. Не можна відкласти «на потім» і розвиток послуг, тому що без добре організованої банківської системи, без сучасної інфраструктури виробництва неможливо здійснити структурний поворот. Сьогодні теоретики чомусь забули, що повоєнна Німеччина почала будувати нову економіку при підтримці плану Маршалла, налагоджуючи насамперед грошово-кредитну систему, транспорт і зв'язок. Характерною особливістю України є те, що вона має вищий рівень розвитку науки і техніки, ніж виробничий потенціал. У цих умовах, якщо взяти за основу структурного повороту класичний варіант секторної теорії, Україна повинна пожертвувати своїм науково-технічним потенціалом для того, щоб через одне-два десятиліття почати його створювати знову, а для цього вже треба буде щонайменше століття. Тому секторні процеси необхідно проектувати не за схемою ланцюгової реакції, а за паралельною і змішаною схемами при випереджаючому розвиткові пріоритетного сектору і пріоритетних галузей різних секторів.

Досвід трансформації народних господарств постсоціалістичних країн свідчить, що в структурних процесах велику роль може відігравати регіональний зріз певної країни. Особливо це характерно для великих країн, до яких належить і Україна з її територією і населенням, відповідно: 603 тис. кв. км і 52,8 млн. осіб. Приклад Китаю з його вільними господарськими зонами і вільними містами свідчить, що можливий швидкий розвиток будь-якого сектору в окремому регіоні країни з наступним перенесенням ефекту на решту. У виробленні національної моделі структурного повороту застосовують економетричні методи. Але їх роль не можна переоцінювати. Треба мати на увазі певну наявність економетричних обґрунтувань, основаних на екстраполяції минулого досвіду. У завданнях з докорінною зміною базису такі моделі в основному можуть широко використовуватися для мікроекономічного рівня і менше - на мезорівні.

Моделювати структурний поворот на мікроекономічному рівні можна дедуктивними методами. Насамперед необхідно визначити кінцеву мету. Згідно з поставленою метою треба добирати способи їх досягнення. При цьому спочатку виявляються внутрішні ресурси, які необхідно приймати за постійні характеристики. Потім аналізують потреби в залученні іноземних інвестицій. Останній аспект може мати вирішальне значення для формування загальної моделі структурного повороту й особливо щодо термінів його реалізації, тому що сучасна історія доводить неможливість «самому» докорінно змінити свою структуру. Достатньо згадати план Маршалла для ФРН, план «Німецької єдності» для колишньої НДР, участь Сінгапуру і Тайваню в китайських перетвореннях і т. ін.


Розділ 2. Аналіз структурних змін в економіці україни


2.1 Структурна перебудова: галузевий аспект


Оцінка різних міжнародних інституцій і експертів свідчать, що в здійсненні трансформаційних процесів Україна відстала від усіх країн Східної та Центральної Європи, Росії і колишніх країн, які входили до складу СРСР. Зокрема, за оцінкою Світового банку реконструкції та розвитку із 25 європейських країн тільки Грузія, Азербайджан і Туркменістан за критеріями вирішення проблем приватизації, реструктуризації підприємств, формування політики цін, організації конкуренції, розвитку торгівлі, валютного ринку і банків отримали оцінки, аналогічні з Україною.

Сучасна економіка України характерна деформованою структурою виробництва і низьким технічним рівнем. Це є наслідком економічної радянського уряду, який протягом кількох десятиліть спрямовував усі резерви на розвиток галузей важкої промисловості на збиток соціальній сфері і підприємствам, які випускали споживчі товари.

З 80-х років XX ст. в Україні уповільнилися темпи зростання обсягів промислового виробництва. З початку 90-х років фізичний обсяг промислової продукції скорочувався, а ціни підвищувалися, незважаючи на те, що в період з 1995 по 2001 рік кількість промислових підприємств збільшилася з 8850 до майже 10 000. Екстенсивне розширення промислового виробництва не було забезпечене екстенсивним зростанням числа зайнятих (навпаки, воно скоротилося з 7 до 4 млн. осіб), що також певною мірою спричинило гальмування темпів зростання обсягів виробництва, підвищення затратності, зниження рентабельності. Інтенсивні методи господарювання не набули широкого застосування, і тому високі темпи зростання основних виробничих фондів (вони перевищили всі динамічні показники, що стосувалися факторів промислового виробництва, хоч фондовіддача в промисловому виробництві знизилася, як і продуктивність праці) не забезпечили належної віддачі. Різко зростав прибуток підприємств за рахунок інфляції. Цей процес триває і негативно позначається на ефективності виробництва і продуктивності праці (табл.2.1) [13,18].


Таблиця 2.1

Виробництво продукції промисловості за основними галузями, %

Галузі промисловості

роки



1985

1998

2001

Електроенергетика

3,2

16,5

14,1

Паливна

7,2

11,6

10,9

Чорна металургія

12,6

22,9

20,6

Кольорова металургія

1,2

1.6

-

Хімічна і нафтохімічна

6,1

6,4

6,9

Машинобудівна і металообробна

28,4

15,1

11,5

Деревообробна і целюлозно-паперова

2,8

1,7

-

Будівельних матеріалів

3,6

3,3

-

Легка

11,6

1,5

1,6

Харчова

18,7

14,9

19,1

Інші

4,6

4,5

9,8


Дані табл.2.1 показують, що динаміка структури виробництва промислової продукції в Україні має тенденцію до збільшення частки продукції чорної металургії, електроенергетики, паливної промисловості та зменшення частки галузей легкої промисловості, і ця тенденція зберігається.

Перехід від існуючої в Україні структури і динаміки промислової продукції до структури, яка відповідала б потребам національної економіки, пов'язаний зі значними труднощами: Майже 70% промислової продукції становлять напівфабрикати і продукція базових виробництв, а продукція соціального виробництва (товари кінцевого споживання), що с основою товарної маси для споживчого ринку і задоволення потреб населення, - лише 30%. З огляду на це метою реструктуризації є зміна співвідношення продукції базових і соціальних виробництв хоча б у пропорції 50: 50, а це потребує подолання стереотипів політичного та економічного мислення на всіх рівнях влади та управління, забезпечення політичних, економічних, інституційних передумов отримання кредитних ресурсів і прямих капіталовкладень у промисловість в сумі 25-30 млрд. дол. [20,39].

Зміна структури промислової продукції рівнозначна зміні структури промислового капіталу і технологій. Причини загальноекономічної, а відтак і політичної кризи в Україні закорінені в успадкованій нею від командно-адміністративної системи промисловості, для якої характерними були [26,86]:

1) НТП за державно-монополістичної власності. Розгорнута політика індустріалізації, здебільшого в базових галузях промисловості, гігантоманія у важкій індустрії поглинали основні капіталовкладення і сприяли зростанню затратності всієї економіки і технологічному застою в малій промисловості. Піднесення промислового виробництва в ранні періоди соціалістичного будівництва базувалося на розвитку металургії, важкого машинобудування, військово-промислового комплексу. Нарощування потужностей саме цього сектору промисловості тривало до кінця 80-х років;

2) технологічна пов'язаність практично всіх галузей промисловості України з підприємствами республік колишнього СРСР. Після проголошення ними незалежності ці зв'язки було розірвано, і підприємства (відтак і галузі) охопила виробнича криза. Галузі, роль яких у виробництві знизилася, посилювали структурну кризу. Міжгалузеві зв'язки в Україні налагоджувалися повільно, і в 1992 - 1993 pp. всі галузі народного господарства - енергетична, сировинна, продовольча, екологічна тощо - опинилися в структурній кризі. Подорожчання сировини й енергії через сировинну та енергетичну кризу негативно позначилося передусім на галузях, що залежали від імпорту енергоресурсів, комплектуючих. І як наслідок - збільшення дефіциту платіжного балансу, зростання витрат виробництва (зокрема, щодо енерго- і матеріаломісткої продукції). Поглиблення екологічної кризи внаслідок монопольної діяльності державних підприємств унеможливлює в окремих регіонах України подальший економічний розвиток без вжиття відповідних заходів, які потребують значних коштів, а отже, гальмує розширення виробництва через зменшення капіталовкладень, відсутність розвинутої національної валютно-фінансової системи. Це спричинило фінансово-грошову і кредитну кризу;

3) існування усуспільненої власності. В таких умовах було взято курс на перехід до ринку через лібералізацію підприємництва, цін тощо, тобто запозичено модель ринкової економіки розвинутих країн, яка базується на приватній власності й на розширенні ініціативи виробників щодо саморегулювання економіки. Однак не було створено відповідних умов для розвитку приватної власності та інфраструктури, що посилило негативні тенденції у промисловості і в усіх інших галузях економіки. Скорочення виробництва продукції промисловості мало своїм наслідком зменшення валового внутрішнього продукту, який у 2001 р. становив лише третину від рівня 1991 р. Через зниження ефективності і продуктивності суспільної праці зменшилися ресурси для задоволення потреб суспільного виробництва і формування фондів розширеного відтворення та реалізації соціальних програм.

На початок 2002 р. темпи промислового виробництва дещо зросли і становили 4-5% на рік, що свідчить про появу тенденції до стабілізації економіки. Перепоною на цьому шляху є надмірна зорієнтованість директорів державних промислових підприємств на відновлення технологічних зв'язків, які існували до розпаду СРСР, входження України в економічний союз із країнами СНД тощо. Річ у тому, що такі заходи неспроможні забезпечити реструктуризацію промислового капіталу, впровадження нових технологій та виробництво конкурентоспроможної на світових ринках продукції. Країни СНД та їх підприємства не володіють інвестиційним капіталом, новими технологіями і самі потребують щонайменше розширення співпраці з розвинутими ринковими країнами для реструктуризації своїх економік. Вона потрібна і Україні, хоч відкидати економічну, технологічну, інвестиційну співпрацю між країнами СНД також невиправдано. Однак вона є найпліднішою у сфері науково-технічних досліджень, впровадження інноваційним техніко-технологічних проектів, які за виробничими параметрами не гірші від світових аналогів [37,146].

Економіка ринкових країн здебільшого має соціальну зорієнтованість. Метою організації виробництва дедалі більше стає задоволення соціальних потреб населення, а галузі економіки, що виробляють матеріальні і духовні цінності, відносять до комплексу соціальних виробництв.

Соціальний комплекс об'єднує галузі національної економіки, за ефективністю яких роблять висновок про стан економічної політики у сфері виробництва, забезпечення матеріальними і грошовими ресурсами розвитку соціальної сфери, цивілізованість і гуманність суспільства загалом.

Соціальний комплекс - комплекс галузей сфери виробництва і сфери послуг, який забезпечує виробництво товарів і послуг для населення. Рівень розвитку соціального комплексу визначається вмінням управляти державою, володінням економічними законами, пристосуванням форм і методів господарювання до їх вимог. До соціального комплексу належать: підприємства, що виробляють товари масового вжитку; сфера послуг; споживчий ринок; доходи і рівень життя населення.

Структура соціального комплексу має відображати структуру потреб і попиту населення. Розвиток соціального комплексу залежить від державної, економічної, інвестиційної політики та діяльності уряду. Як і галузі промисловості, він потребує відповідної реструктуризації.

До комплексу підприємств, що випускають товари масового вжитку, входять харчова, легка, машинобудівна, деревообробна, хімічна промисловість, промисловість будівельних матеріалів.

Найбільші потужності мають харчова і легка промисловість - 37% від усіх промислових підприємств.

Харчова промисловість є складовою агропромислового комплексу. Охоплює такі галузі: м'ясна, молочна, крохмальна, кондитерська промисловість та ін. Забезпечує 19% вартості промислової продукції і посідає друге місце після металургії та металообробки.

Обсяг випуску харчової промисловості за період 2000 – 2002 pp. мав тенденцію до зростання в середньому на 6 – 7% на рік, що свідчить про деяке пожвавлення у цьому секторі української економіки. З одного боку, це пов'язано з тим, що Україна має достатню сировинну базу, з іншого - продукція харчової промисловості є предметом щоденного вжитку. Це прискорює товарно-грошовий оборот і стимулює виробництво [45,245].

М'ясна промисловість - одна з провідних у харчовій індустрії. У 90-ті роки XX ст. в Україні значно знизилася її ресурсна база - зменшилося поголів'я худоби на 70%, застаріли технології переробки м'яса, зносилися основні фонди. Забезпечення конкурентоспроможності продукції м'ясної промисловості на світових ринках можливе за створення необхідних правових та інвестиційних умов, розширення птахівництва, посилення процесів підприємизації та корпоратизації галузі, державного сприяння.

Молочна промисловість складається з маслоробної, сироварної, молочноконсервної галузей, виробництва продуктів з незбираного молока. Тісно пов'язана з сільськогосподарським сектором. Потужності задіяні на 10 - 15% через нестачу молочної сировини та низькі закупівельні ціни. Галузь потребує оновлення капіталу, технологій, ринків збуту продукції за межами України, оскільки спроможна конкурувати на європейських і світових ринках.

Цукрова промисловість налічує понад 190 цукрових заводів. Має належну сировинну базу і, отже, дешеву сировину. Необхідне оновлення основних фондів, технологій, підвищення закупівельних цін, поліпшення якості цукру, його фасування. Назріло завдання підприємизації і корпоратизації, що могли б забезпечити конкурентоспроможність продукції галузі [51].

Борошномельно-круп'яна промисловість забезпечена сировинною базою, оскільки Україна традиційно є відомим виробником зернових культур. На часі оновлення капіталу, технологій, підвищення закупівельних цін на сировину, підприємизація і корпоратизація, підвищення конкурентоспроможності, розширення асортименту продукції.

Консервна промисловість має належну сировинну базу. Потребує підприємизації, корпоратизації, капітальних вкладень, розширення асортименту і поліпшення якості продукції, підвищення закупівельних цін на сировину.

Олійна промисловість виробляє рослинні жири та продукти на їх основі. Доцільним є скорочення експорту насіння олійних культур і створення привабливих інвестиційних, економічних та правових умов виробництва кінцевого продукту і збільшення експорту готової продукції.

Аналогічними є проблеми реструктуризації крохмальної, кондитерської промисловості і виробництва безалкогольних напоїв. Новітні технології та відповідні капіталовкладення уможливили б відновлення випуску вітчизняних фруктових напоїв, зокрема соків, вод та ін. Важливим для розв'язання завдань, що стоять перед цими галузями, є розвиток кооперації у сфері заготівель, переробки, транспортування, а також фінансування розвитку харчової промисловості загалом.

На легку промисловість припадає 1,6% від загального обсягу виробництва. Понад 4 тис. підприємств, що входять до її складу, забезпечують [50,93]:

переробку льону-довгунця, конопель, вовни;

виробництво шовкових, бавовняних, льняних, вовняних тканин;

випуск нетканих матеріалів, конопле-джутових, сітков'язаних виробів;

випуск текстильної галантереї;

виробництво трикотажної, вовняно-повстяної, швейної продукції;

виготовлення натуральних і штучних шкір, штучного хутра, хутрових виробів, взуття.

Стан галузей легкої промисловості - складний, вони важко пристосовуються до ринку.

Текстильна промисловість більшу частину сировини імпортує. Щодо конкуренції має такі переваги:

відносно великі основні фонди деяких комбінатів, які наприкінці 80-х - на початку 90-х років було оснащено сучасним обладнанням;

близькість до західноєвропейських ринків (3-4 дні транспортування вантажним автомобілем);

відносно низький рівень заробітної плати (приблизно 100 дол. на місяць) за високої кваліфікації зайнятих.

У більшості з 260 текстильних підприємств у процесі розукрупнення досягнуто значних успіхів. Невисока капіталомісткість галузі полегшує модернізацію обладнання. В середньотерміновій перспективі текстильна промисловість завдяки спеціалізації та поліпшенню якості продукції має необхідний потенціал для розширення виробництва і спрощення експортного регулювання та послаблення монопольних позицій. Збільшення критичних імпортних квот країнами ЄС сприяли б полегшенню цього процесу.

Швейна промисловість має висококваліфіковані кадри моделювання і пошиття одягу. Відчуває брак підприємливості та ініціативи, підтримки з боку держави та банківських установ. Потребує посилення підприємизації, корпоратизації, створення маркетингових підрозділів, забезпечення оборотними засобами.

Взуттєва промисловість забезпечена кадрами з моделювання і пошиття взуття. Потребує технічного і технологічного оновлення, розвитку маркетингу, підвищення якості продукції та її асортименту. Здатна завоювати внутрішній ринок за здійснення підприємизації та корпоратизації.

Щодо шкіряної промисловості то набуті навики вичинки шкіри в галузі високі. Для налагодження високоякісного виробництва необхідне технічне й технологічне оснащення галузі та механізм зведення до мінімуму експорту сирої шкіри, поліпшення технологічних зв'язків з підприємствами взуттєвої промисловості.

Машинобудівна промисловість потребує великих капітальних вкладень, зокрема для створення технологій виробництва побутової техніки, інших виробів тривалого користування. Лише за таких умов спроможна витіснити з внутрішнього ринку імпортні товари.

Деревообробна промисловість має кваліфікованих працівників. Потребує підприємизації, корпоратизації, капіталовкладень, збільшення обсягу виробництва меблів, створення маркетингових структур і активного пошуку ринків.

Хімічна промисловість забезпечує виробництво побутової хімії. Необхідні технічне і технологічне оновлення, зниження витрат виробництва, підприємизація та корпоратизація.

Промисловість будівельних матеріалів виробляє для широкого вжитку фасований цемент, гіпс, оздоблювальні, покрівельні матеріали, будівельне скло, вікна, двері та ін. Поступається асортиментом зарубіжним фірмам. Потребує великих капіталовкладень у виробництво будівельних матеріалів за європейськими стандартами, підприємизації та корпоратизації.

Найскладнішою є проблема неплатоспроможності більшості населення, підприємств, держави. На кінець 2002 р. взаємозаборгованість підприємств становила більш як 22 млрд. грн., зовнішня заборгованість - 14 млрд. дол., заборгованість із заробітної плати, пенсій, стипендій - понад 10 млрд. грн. Для усунення дефіциту грошової маси уряд здійснює «м'яку» емісію, що має своїм наслідком «м'яку» інфляцію - 20-30% на рік [51].

В Україні недостатньо розвинуте виробництво багатьох видів непродовольчої продукції, бракує необхідної сировини, зокрема для легкої промисловості (ввозиться 100% бавовни, 80% натуральних волокон, 70% вовни, тканин та ін). Країни СНД зменшують, а в багатьох випадках припиняють постачання матеріалів, сировини в Україну, що призводить до скорочення виробництва товарів широкого вжитку і культурно-побутового призначення. Українські підприємства більшу частину готової продукції змушені вивозити за бартером в обмін на сировину і матеріали, щоб мати змогу продовжувати виробництво. Обсяг товарних ресурсів знижується, значна їх частина з торговельних баз надходить на чорний ринок, вивозиться за кордон, і як наслідок - зниження внутрішнього роздрібного товарообігу.

Стійкість грошових доходів і видатків населення значною мірою визначається рівнем розвитку сфери платних послуг. В Україні дедалі помітнішою є тенденція до посилення ролі цього сектору економіки у зростанні добробуту, культурного рівня населення.

У 1995-2001 pp. істотно збільшено потенціал надання послуг через залучення до цієї галузі діяльності підприємств майже всіх галузей національної економіки. Водночас масштаби і темпи розвитку платних послуг в Україні не відповідають зрослому останніми роками попиту на них. Обсяги їх реалізації забезпечують задоволення потреб населення лише на 53% від регіонального нормативу, що істотно нижче, ніж у товарах народного споживання.

Ситуацію може поліпшити створення спільних з іноземними фірмами підприємств сфери послуг, однак їхня кількість поки що незначна. Здебільшого вони зорієнтовані на надання за валюту побутових, транспортних, готельних, туристичних і медичних послуг іноземним громадянам.

В Україні відчутний дефіцит товарної маси. З року в рік зменшується велика народногосподарська цінність - вторинна сировина, розбазарюються природні ресурси. І як наслідок - незбалансованість народного господарства та його галузей, загострення соціальних проблем. Підприємства (об'єднання) формально є самостійними, а по суті, у виробничо-фінансовому плані, - підпорядковані міністерствам і відомствам. Відсутність розвинутого фондового ринку посилює їхню залежність від головних відомств, гальмує, а нерідко й унеможливлює оптимальне формування виробничих фондів і ефективне їх використання. Лобіюється продаж українських підприємств російському капіталу, а не сучасним підприємствам країн ЄС. В існуючих цінах ігнорується закон вартості, дискримінується праця в аграрній сфері та видобувних галузях. Виникли суттєві відмінності між номінальним і реальним нагромадженням, що гальмують необхідне оновлення матеріально-технічної бази підприємств на основі НТП.

Вилучення у підприємств понад 85% отриманого ними прибутку (в розвинутих країнах цей показник не перевищує 1/3) є соціально та економічно невиправданим, робить неможливим госпрозрахунок.

Стан забезпечення населення продукцією вітчизняного виробництва не поліпшується. Скорочується виробництво товарів народного споживання, збільшується дефіцит, купівля товарів про запас, зростають ціни. Попри зменшення Україною поставок за кордон, заборону вивезення окремих видів продукції, зупинити зменшення товарних ресурсів і зниження рівня споживання багатьох видів продукції не вдалося. З огляду на це необхідно запобігти зниженню виробництва товарів народного споживання регулюванням процесу виробництва, надходження і використання сировинних і товарних ресурсів, їх ввезення і вивезення.

Період 90-х років позначений значним зниженням темпів зростання виробництва національного доходу, дедалі більшою «тінізацією» економіки, зокрема сфери розподілу і перерозподілу національного доходу, поглибленням розшарування в суспільстві: збагачення тих, хто впливає на розподільчі відносини, і зубожіння більшості населення.

Загальна маса валового випуску у 2000 р. порівняно з 1997 р. зросла в 1,82 раза, проміжного споживання - в 1,86, валової доданої вартості - в 1,77, а ВВП - в 1,81 раза. Однак темпи виробництва ВВП з 1995 по 1999 рік мали тенденцію до зниження. Кожного наступного року темп приросту ВВП був менший від попереднього. Лише у 2000 р. порівняно з 1999 р. обсяг виробництва ВВП зріс на 5,8%. Аналогічною була тенденція виробництва ВВП на душу населення. У зв'язку з від'ємним показником природного приросту населення в Україні ВВП на душу населення у 2000 р. порівняно з 1999 р. зріс на 6,7% [51].

У ВВП частка оплати праці найманих працівників за цей період зросла в 1,43 раза, частка ВВП за рахунок податків - в 1,62 раза, а частка ВВП за рахунок збільшення валового прибутку - в 2,13 рази [51].

Співвідношення цих індексів засвідчує, що ВВП в Україні передусім зростав не за рахунок збільшення виробництва фізичного обсягу товарів, робіт і послуг, а за рахунок підвищення цін на них, що мало наслідком зниження реальної купівельної спроможності виробників і населення.

Особливістю розвитку промисловості України є те, що з 60-х до 90-х років XX ст. тут здійснювалася політика інтенсивного розвитку галузей базового комплексу (виробництво засобів виробництва) і як наслідок - зменшувалася частка продукції соціального комплексу. Це спричинило певні диспропорції у сфері споживання, оскільки на споживчому ринку відчутним був дефіцит товарів народного споживання. Наприкінці 80-х - на початку 90-х років відбулося помітне наближення темпів зростання виробництва засобів виробництва і виробництва предметів споживання, навіть перевищення темпів зростання останніх. У 1990 p., наприклад, порівняно з 1985 р. темпи зростання продукції базових галузей становили 112%, соціального комплексу - 124%. Ця тенденція інерційно зберігалася і на початку 90-х років [12,135].

Однак загальна криза економіки України спричинена передусім кризовим станом базових галузей, насамперед машинобудування. Спад виробництва у цих галузях призвів до зменшення випуску засобів виробництва для інших галузей, у тому числі і галузей соціального комплексу, що, відповідно, вплинуло на зменшення виробництва предметів споживання.

У 2001 р. частка підприємств базового комплексу становила 67%. Вони виробляли 79,3% промислової продукції від загального її випуску. Прибутковими є лише підприємства нафтової і газової промисловості, решта мають нульову чи невисоку рентабельність або збиткові. Більшість із них потребують дотацій для їх функціонування. На 2001 р. на балансі перебував 41% збиткових промислових підприємств, передусім базового комплексу. Частка матеріальних витрат у валовій продукції підприємств цього комплексу є високою - 60 - 70%. Значна частина з них потребує і чималих затрат праці. Тому собівартість їхньої продукції набагато вища за ринкові ціни на аналогічну продукцію. Виробляти таку продукцію невигідно, оскільки вона неконкурентоспроможна. Підвищення конкурентоспроможності продукції українських підприємств базового комплексу можливе за зниження собівартості продукції та поліпшення її якості на основі зміни форм організації виробництва. Головні напрями реалізації цього завдання - розукрупнення великих комбінатів, підприємизація, корпоратизація до рівня, за якого реструктуризовані підприємства функціонуватимуть самостійно, високопродуктивно і високоефективно. Найважливішим є визначення пріоритетів реструктуризації енергетичного комплексу, оскільки Україна змушена імпортувати до 70% енергоносіїв, зокрема газу, нафти, вугілля.


2.2 Вплив структурних змін на технологічний розвиток


Відомо, що первісні (вкрай примітивні) технології зародилися з появою мислячої істоти, звідки й розпочалися процеси поступових технологічних і суспільних удосконалень і перетворень. Вони відбувалися тисячоліттями доісторичних та історичних епох еволюції самої людини й людства - розвитку розуму і продуктивної праці, нарощування нових знань і умінь, загальної сили людського духу. Водночас органічно зв'язані технічні та технологічні зміни виступають каталізатором активного зворотного впливу на прогресивний розвиток соціально-економічного устрою суспільства, на його поступове трансформування по відповідних регіонах у більш цивілізовані систему і структуру. В свою чергу, зазначений процес змінює темпи й характер технологічних перетворень. Багатовікова еволюція починає межувати з періодичними науково-технічними і соціальними революціями. Разом з прискоренням темпів нарощування знань прискорюються також темпи технологічних перетворень науково-технічного та економічного прогресу.

Дія цих взаємозв'язаних процесів безпосередньо формує не тільки швидкість, але й характер проходження коротко - і довгострокових економічних циклів, які є закономірними для всіх країн. Але в кожній з них ці закономірності проявляються по-різному - з істотними відмінностями від середньомодельних, що визначається досягнутим ступенем економічного і науково-технічного розвитку. В різних регіонах світу і в окремих країнах технологічні оновлення відбуваються нерівномірно. З історії відомі непоодинокі факти, коли бурхливий для свого часу розквіт країн під впливом внутрішніх і зовнішніх катаклізмів обертався їх небувалим занепадом, а згодом - і багатовіковою відсталістю (наприклад, Римська імперія або Китай).

Навряд чи є потреба повторювати загальновідомі історичні віхи перемог прогресу над регресом, добра над злом, кращого нового, що зароджується, над старим, що відмирає. У розвитку цивілізації крок за кроком створюються чергові старти для дедалі досконаліших кількісних і якісних змін у продуктивних силах і виробничих відносинах.

У цей самий час з'явилися і стають пануючими висококласна радіоелектроніка, автоматика, робототехніка. Зроблено величезний крок в освоєнні глибинних надр Землі, ресурсів Світового океану, повітряного і космічного просторів. Черговою ерою обіцяють стати новітні біотехнології, прориви у створенні високорезультативних засобів і методів лікування людини і продовження її життя, а також цілеспрямоване генне регулювання розвитку живої природи (якщо регулювання не обернеться черговою загрозою деформації і навіть загибелі життя на Землі). Тут ученим треба бути особливо обережними й пильними щодо безпечних напрямів експериментів і використання результатів новітніх наукових відкриттів. Ні в якому разі не можна ігнорувати попередній досвід щодо негативних напрямів використання атомної енергії.

З перетворенням НТП на один з вирішальних факторів кардинального технологічного оновлення та економічного зростання він стає також об'єктом нездорового міжнародного ажіотажу - введення державних і господарських таємниць, розвитку шпіонажу, ринкових спекуляцій, скуповування "умів" (талановитих учених, інженерів, менеджерів), та привласнення новітніх наукових розробок і конкретних проектів. Штучно обмежуються розповсюдження відповідної інформації та поширення досвіду сучасної інноваційної діяльності. Я вже не кажу про діяльність розгалужених, досить складних і дорогих систем патентування, а також контролю за результатами новітніх наукових і технічних розробок під виглядом збереження державних таємниць. Інакше кажучи, результати інтелектуальної праці сучасного світу опиняються переважно в руках економічно могутніх країн, які мають для цього необхідні ресурси й кошти, активно розробляють новітні технології та торгують ними виключно у власних інтересах.

Усі названі фактори, безумовно, стримують прискорення світового науково-технологічного розвитку. Особливо це стосується слаборозвинутих країн, які не мають реальних можливостей конкурувати в науково-технологічних сферах. По суті, вони залишаються у стані технологічної ізоляції та відсталості. З огляду на це, діючі форми суспільного устрою - так званий "вільний ринок" і тоталітаризм - виступають братами-близнюками, що насправді гальмують вільний розвиток людського інтелекту в його широкому розумінні. Міжнародні правові акти та угоди в розв'язанні цих проблем, як і щодо інших торговельно-економічних зв'язків, захищають сильних, ігноруючи інтереси економічно слабких держав.

На жаль, за останні роки Україна втратила найважливіші складові прискорення НТП, застосування новітніх технологій, здійснення активної інвестиційної та інноваційної політики. Період переходу до ефективної ринкової економіки виявився надто затяжним і складним, важким і невизначеним. Країна опинилася в гострій кризовій ситуації, з переважанням господарського реформування не створювального, а руйнівного характеру.

Внаслідок спровокованої гіперінфляції та кризи платежів, різкого падіння валового і товарного виробництва, що узагальнюються в макроекономічних вартісних показниках - ВВП і НД, а також у рівнях реальних доходів і нагромаджень, одночасно відбувся також відповідний спад інвестиційної та інноваційної активності. На інше в цих умовах не можна було й чекати. Інфляція постійно "з'їдала" навіть ті мізерні фонди нагромаджень і амортизаційних відрахувань, що формувалися товаровиробниками, паралізуючи тим самим інвестиційні можливості, насамперед, у виробничій сфері.

У 1995 році інвестиції в об'єкти виробничої сфери скоротилися більш як у 4 рази і залишилися на рівні, меншому від 25% обсягу 1990 року (при сумарному показнику - 26,4%), а невиробничої сфери - відповідно, 30%. І це за умов, коли й до 1990 р. обсяги інвестицій безпосередньо у виробничу сферу були вкрай обмеженими, і перш за все - в цивільному товаровиробництві, під попит споживчого ринку. Тоді основні обсяги і частки інвестицій рік у рік направлялися у галузі ВПК, які розвивалися виключно за рахунок загальнодержавного бюджетного фінансування. Гроші на створення систем озброєнь витрачалися без належного контролю і, по суті, вкладалися безповоротно, завдаючи економіці держави величезних збитків. Це аж ніяк не сприяло піднесенню рівня життя народу. Левову частку науково-технічного потенціалу країни (до 80%) також було зосереджено на виконанні замовлень ВПК. Він, як ненаситний дракон, поглинав бюджетні кошти, вимагаючи розробки й використання якнайновітніших технологій. Без цього немислимо було забезпечувати паритет у рівнях озброєнь і конкурувати з економічно могутнішими західними країнами в кількості та якості випуску систем знищення [25,64].

До того ж під завісою державних таємниць новітні технології, Що створювались у нас для ВПК, суворо заборонялося використовувати в цивільному виробництві, що прирікало його на неминуче технологічне відставання, - тоді як у західних країнах наукові та технологічні досягнення воєнної промисловості значно швидше й ширше використовуються в різноманітних сферах цивільного товаровиробництва. На цій основі на Заході в період "холодної війни" особливо швидко розвивалися галузі машинобудування, транспортні системи, авіаційна промисловість, радіоелектроніка, виробництво новітніх матеріалів, засобів інформатики і зв'язку тощо. Тут йшов і триває процес бурхливого технологічного оновлення й розвитку в усіх сферах людської діяльності. У свою чергу цивільна промисловість активно сприяла технологічному розвиткові ВПК. Щодо цього тоталітарний режим явно програв своїм західним конкурентам, політика яких під впливом дії ринкових відносин і механізмів виявилася гнучкішою і результативнішою.

Свого часу ізоляція ВПК від усього народногосподарського комплексу завдала СРСР чималої шкоди в технологічному та загальному науково-технічному розвитку. Після здобуття незалежності наша держава, опинившись у глибокій кризі, теж не зуміла своєчасно здійснити конверсію ВПК, а менеджери та інженерно-технічний персонал переважної більшості великих підприємств його галузей виявилися не здатними до кардинальних технологічних змін, структурного і якісного переходу виробництва до функціонування в ринкових умовах після припинення державних замовлень на військові потреби. Таким чином, однобоко зорієнтований промисловий потенціал майже зовсім випав з господарського обороту. Подібні грубі помилки у здійсненні науково-технічної політики держави є неприпустимими.

Активне структурне і якісне трансформування великих підприємств ВПК (так само, як ПЕК і АПК) вимагає необхідних інвестиційних джерел, і перш за все - за рахунок внутрішніх нагромаджень. Але зробити це, не подолавши гострої платіжної кризи і відповідно не розширивши платоспроможності товаровиробників і споживачів на внутрішньому ринку, дуже важко. Саме на цьому має бути зосереджена політика державного регулювання грошово-кредитного обігу, його оптимальної збалансованості з оборотом товарів і послуг. Придушення інфляції шляхом механічного обмеження грошей в обігу тільки переносить ринкову дефіцитність товарів і послуг, що існувала раніше, у площину відповідної грошової дефіцитності, ні на йоту не зрушуючи з місця розв'язання проблеми стимулювання технологічного оновлення і розвитку національного товаровиробництва, а також поліпшення економічного становища основної маси населення. Нинішня антиінфляційна політика створює лише зовнішню ілюзію товарного надвиробництва. Насправді ж купувати імпортні (та й власні) товари може тільки обмежене коло тих споживачів, які концентрують у себе основну масу грошей. Інакше кажучи, штучно обмежена місткість ринку наглухо блокує економічний розвиток, інвестиційну та інноваційну діяльність у країні. Саме на подолання цього явища треба направити всю банківсько-кредитну і грошово-фінансову політику держави, законодавчо забезпечивши виконання нею своїх безпосередніх Функцій по регулюванню науково обґрунтованого грошово-кредитного обігу в інтересах суспільства і держави.

Слід зазначити, що частка виробничої сфери в сукупних інвестиціях скоротилася проти 1990 р. на користь невиробничої всього на 4 процентних пункти. Це економічно виправдано. Проте катастрофічне скорочення загального обсягу інвестицій не могло не призвести до істотного виробничого спаду. Вкрай обмежені інвестиції направлялися, головним чином, не на технологічне оновлення, а на підтримку діючих виробництв шляхом збільшення низькоефективних затрат на капітальні ремонти. Незважаючи на те, що останнім часом процес роздержавлення відбувається досить швидкими темпами, інвестиції в розвиток новітніх (приватних, колективних, акціонерних, корпоративних тощо) форм господарювання післяприватизаційного періоду скорочуються [27,23].

У 1995 р. інвестиції в будівельно-монтажні роботи по об'єктах приватного сектора становили лише 35,3% від рівня 1990 p., а їх питома вага у структурі загального обсягу інвестицій коливалася по роках від 1,5 до 5,7%. По об'єктах колективних форм господарювання відповідні показники знижено до 20,3% і до 9,2%, а на державних підприємствах - з 100 до 18,6% і з 35,1 до 24,8%. Це викликано, з одного боку, скороченням кількості державних об'єктів у зв'язку з їх приватизацією, а з другого - паралічем інвестиційної активності [28,15].

Наведені дані ще раз підтверджують той факт, що сама по собі зміна форми власності, перетворення її з державної на приватну або колективну без відповідних інвестицій, технологічного і структурного оновлення товаровиробництва та інфраструктури, трансформування їх у справді конкурентоспроможні системи не забезпечують ні стабілізації, ні, тим більше, економічного зростання. В країні відбувся колосальний спад промислового виробництва і дещо менший - сільськогосподарського. Зменшилися обсяги ВВП і НД. Як наслідок, реальні доходи і загальний рівень життя 80% населення України знизилися (проти рівня 1990 р) по різних соціальних групах від 2 до 7 разів, при небувалому зростанні відповідних показників по групах збагатілої меншості.

Безумовно, для подолання наявних негативних явищ потрібні відповідні інвестиції та інновації. А це, в свою чергу, вимагає політики валютно-фінансової стабілізації, запровадження оптимального режиму і чіткого контролю грошово-кредитного обігу, подолання і неприпустимості чергової бурхливої інфляції, що в перспективі не повинна перевищувати 10% на рік. Введення з вересня 1996 р. нової грошової одиниці (гривні) покликане сприяти розв'язанню цих першочергових проблем грошово-фінансового й кредитного регулювання. Політика досягнення гнучкої ринкової збалансованості грошової та товарної мас у загальному економічному обороті є вирішальним фактором стабільності та забезпечення виконання грішми своїх стимулюючих функцій. Вона повинна мати стійку вартісну основу, стимулювати прагнення товаровиробників - юридичних і фізичних осіб до високопродуктивної праці на базі постійного технологічного оновлення, активної бізнесової діяльності, формування належних внутрігосподарських фондів споживання і нагромадження, а також своєчасних взаєморозрахунків і внесення податків і платежів до бюджету. Якщо Цей елементарний принцип не діятиме в кожному господарстві, в кожній сфері людської діяльності - незалежно від форм власності та господарювання, то налагодити нормальне функціонування і розвиток усього економічного організму країни, регіону і навіть мікроструктури неможливо. Активна науково-технічна, структурна та інвестиційна політика є однією з вирішальних у досягненні не тільки цієї тактичної мети, але й стратегічних цілей ринкових реформ.

Сучасний стан технологічної конкурентоспроможності економіки України визначає низка властивостей, що негативно впливають на можливості її зміцнення в майбутньому.

1. Збереження високого рівня ресурсо- та енерговитратності економіки. Обсяг створення ВВП на одиницю спожитої енергії в Україні є в декілька разів нижчим, ніж у нових членах ЄС і навіть країнах-кандидатах на вступ. Якщо цей показник в Україні складає 1,8 дол. США, то в Болгарії - 2,9, Румунії - 3,8, а в Чехії - 3,7 дол., Польщі - 4,4 дол. Фактично такий рівень витрат енергоресурсів в економіці України є одним з головних чинників, що обмежують її інноваційні можливості та закріплюють низькотехнологічну спеціалізацію національної економіки.

2. Відсутність мотивації у підприємств щодо здійснення інноваційної діяльності. Рівень впровадження науково-технічних розробок в економіці є незначним. Інноваційна активність підприємств промисловості залишається надзвичайно низькою порівняно з країнами ЄС, а починаючи з 2001 р. відбувається скорочення кількості промислових підприємств, що здійснювали інновації. Так, за період 2001-2005 рр. цей показник знизився з 15,6% до 11%.

В Україні в 2005 р. обсяг реалізованої інноваційної продукції складав 24,5 млрд грн, що становило лише 6,4% загального обсягу реалізованої промислової продукції. Наприклад, у середньому для країн ЄС в 1997-1998 рр. цей показник складав 32%.

3. Зниження попиту промисловості на інноваційні продукти є принциповим чинником, що впливає на стан розвитку інноваційної сфери в Україні. Відбувається істотне відставання країни за технологічним розвитком від розвинутих країн, зокрема інтенсивно розвиваються виробництва нижчих технологічних укладів, які не мають значного попиту на інновації. Аналіз доданої вартості за галузями промисловості демонструє, що вона створюється переважно за рахунок розвитку технологій, закладених у III технологічному укладі, що є загрозою конкурентоспроможності економіки України.

За підрахунками Інституту економічного прогнозування НАНУ, в Україні частка III технологічного укладу у випуску продукції складала 57,9%, IV - 38%, V - 4%. Із загального обсягу коштів, що спрямовуються на науково-технічні розробки, майже 70% припадає на IV технологічний уклад і лише 23% - на V; 60% інноваційних витрат - на IV технологічний уклад, 30% - на III, на V - лише 8,6%; 75% інвестицій спрямовується у III уклад і лише 20% і 4,5% - у IV і V технологічні уклади відповідно. У технологічній частині капітальних вкладень (технічне переоснащення та модернізація) домінує III технологічний уклад - 83% і лише 10% припадає на IV уклад.

Наведені дані свідчать про незначну частку V і VI укладів, які визначають основи та перспективи розвитку провідних економік світу, і відсутність надійного потенціалу для її нарощування. VI технологічний уклад за випуском продукції становив лише 0,1%, за фінансуванням науково-технічних робіт - 0,3%, за інноваційними витратами - 0,4%, за інвестуванням - 0,5%, за інвестиціями у технічне переозброєння і модернізацію - 0,9%.

За оцінкою українського вченого С.І. Пирожкова, в Україні взагалі відсутні технології VI укладу, а найпоширенішими є III та IV технологічні уклади, на які припадає 95%, тоді як на частку V укладу - лише 4,2%. Інвестиції в галузі V укладу становлять 4,5%, а майже 75% інвестицій спрямовуються в галузі III укладу.

4. Поглиблення деформацій у структурі промисловості. Швидший розвиток її низькотехнологічних (за винятком машинобудування) галузей призвів до того, що на сировинну продукцію в загальному обсязі реалізованої продукції добувної та обробної промисловості у 2005 р. припадало 66,7%, у той час як на інвестиційну продукцію - 13,3%, а на товари тривалого користування - лише 1,3%. При цьому на металургію та оброблення металу припадало 25,2% обсягу реалізованої промислової продукції, харчову промисловість та перероблення сільськогосподарських продуктів - 15,7%, виробництво та розподілення електроенергії, газу та води - 13,4%, добувну промисловість - 9,1%, виробництво коксу та продуктів нафтоперероблення - 9,3%, хімічну та нафтохімічну промисловість - 6,7%. Водночас частка машинобудування склала 12,8% та за період економічного зростання навіть зменшилася на 0,6 в. п. (відсоткових пункти), зокрема частка виробництва електричного та електронного устаткування знизилась на 1,2 в. п. (до 2,3%).

5. Несформованість внутрішнього ринку, який не став активним споживачем інноваційної продукції національних виробників, фактично не сприяючи поширенню зовнішніх ефектів та розвитку потенційних внутрішніх чинників підвищення конкурентоспроможності економіки. Це виявляється в зростанні частки реалізованої інноваційної продукції промислових підприємств, яка спрямовується на експорт, - якщо у 2000 р. цей показник складав 24,9%, то вже у 2004 р. - 42,5%.

6. Недостатній рівень фінансового забезпечення реалізації державної науково-технологічної та інноваційної політики. Відбувається поступове зниження обсягів витрат на НДДКР у ВВП. Якщо за рахунок всіх джерел фінансування у 2001 р. ці витрати складали 1,19% ВВП, у 2003 р. - 1,36% ВВП, то у 2005 р. вже 1,15% ВВП, що майже вдвічі нижче середнього рівня для країн ЄС-25 - 1,90% (2004 р) і значно нижче рівня США (2,59%) та Японії (3,15%).

Структура фінансового забезпечення науково-технічних робіт свідчить про високу роль прямої державної підтримки науково-технічного розвитку та незначне використання непрямих методів його стимулювання. В економіці України порівняно з розвиненими економіками в загальному розподілі асигнувань частка державних коштів на фінансування НДДКР є значно вищою. Питома вага видатків державного бюджету на наукові дослідження та НДДКР у ВВП у 2001 р. складала 0,36%, у 2003 р. - 0,4%, у 2005 р. - 0,49%, що вдвічі вище, ніж у середньому для країн ЄС - 0,24% ВВП у 2004 р. Частка коштів Державного бюджету України в загальному фінансуванні НДДКР у 2001 р. складала 32,8%, у 2003 р. - 30,9%, у 2005 р. - 40,4%. Водночас структура витрат приблизно відповідає ситуації в країнах - нових членах ЄС, де у 2003 р. на державний сектор припадало 51,5% обсягів фінансування НДДКР.

7. Закріплення існуючої технологічної структури економіки України за рахунок надходження іноземного капіталу. Іноземні інвестори недостатньо активні щодо модернізації економічного комплексу країни. Так, станом на початок 2006 р. найбільші обсяги ПІІ було зосереджено в металургії та обробленні металу (11,1% загального надходження ПІІ в Україну), харчовій промисловості та переробленні сільськогосподарських продуктів (10,5%). Водночас на машинобудування припадає лише 6,3% ПІІ. Надзвичайно низьким є рівень внесків у вигляді нематеріальних активів - лише 2,53 млн дол. у 2005 р. (3,60 млн дол. - у 2004 р), що вказує на неактивне внесення іноземними інвесторами технологічних інновацій на підприємства-реципієнти.

8. Недостатність рівня розвитку ринкових інститутів, що стримує інноваційний потенціал економіки. Це підтверджують і міжнародні технологічні рейтинги країн. Індекс ЮНКТАД та індекс ArCo враховують такі критерії, як кількість зайнятих у НДДКР, кількість патентів, отриманих в США, частка населення з вищою технічною освітою тощо. Враховуючи ці індекси, можна дійти висновку щодо потужного потенціалу зростання технологічної конкурентоспроможності економіки України (Україна посідає у цих рейтингах 33 та 42 місця відповідно). А тому необхідно створити сприятливі умови для реалізації цього потенціалу, передусім через розвиток науково-технічної та інформаційно-комунікаційної інфраструктури (саме недосконалість розвитку інформаційних та комунікаційних технологій обумовила низький індекс України у рейтингу ВЕФ, в якому вага цього чинника в індексі складає 50%) та стимулювання «м’яких» чинників.

Зокрема така бізнес-модель, як венчурне фінансування, не одержала в Україні належного розвитку. В Угорщині, наприклад, частка високих технологій у структурі венчурного фінансування становила 8,0%, у Чехії - 27,8%, у Словаччині - 50,0%. За практичної відсутності венчурного капіталу вітчизняного походження венчурні фонди з переважанням зарубіжного капіталу не зацікавлені у розвитку конкурентоспроможних технологій і свої інвестиції спрямовують в акції великих підприємств енергетичної, машинобудівної, будівельної та переробної промисловості, а не у сферу високих технологій.

9. Нестратегічна модель міжнародної спеціалізації економіки України, що може бути конкурентоспроможною на зовнішньому ринку більшою мірою за рахунок порівняльних переваг у вартості природних ресурсів та робочої сили, а не технологічних конкурентних переваг. Так, відмінності в структурі національного та світового експорту свідчать про неефективність використання науково-технологічного потенціалу національної економіки, про закріплення за Україною статусу країни-експортера сировинних та низькотехнологічних товарів.

Якщо у структурі світового експорту в 2004 р. переважали технологічно місткі товари, зокрема інформаційні технології та їх складові (16,3%), загальні машини та обладнання (14,0%), електрообладнання (13,8%), транспортне обладнання (12,0%), вироби хімічної промисловості (8,9%), то для України у 2005 р. характерним було переважання в експорті недорогоцінних металів та виробів з них (41,0%), мінеральних продуктів (13,7%). Частка середньо - та високотехнологічної продукції хімічної та пов’язаних з нею галузей промисловості становила 8,7%, механічного та електричного обладнання - 8,3%, транспортних засобів та шляхового обладнання - 4,8%.

Рівень присутності українських виробників на високодинамічних ринках, що визначають перспективи світової економіки, є незначним. За даними ПРООН, частка високих технологій у структурі експорту промислових товарів складає лише 5%. Така структура експорту не дозволяє економіці України забезпечити перспективну участь у міжнародному поділі праці, навіть порівняно з новими членами ЄС (табл.3). Таким чином, Україна залучена в міжнародний поділ праці на нееквівалентній основі, коли технологічна рента значною мірою оплачується ресурсною рентою.

Україна також не відіграє значущої ролі у світовому науково-технічному співробітництві. Обсяг отриманих роялті та ліцензійних платежів у 2004 р. становив лише близько 0,8 дол. на душу населення, тоді як в центральноєвропейських нових членах ЄС він складав 4,9-30,8 дол. Україна виступає у цих відносинах нетто-споживачем - виплати роялті та ліцензійних платежів іноземним власникам перевищували надходження більше, ніж у 5,5 разу. Ситуація ускладнюється тим, що в 2003-2004 рр. експорт наукових і конструкторських розробок значно переважав їх надходження (128 проти 47 млн дол. у 2005 р), що вказує на «інвестування» іноземних інноваційних проектів та неспроможність внутрішнього ринку поглинути навіть такий незначний їх обсяг.

Як свідчить світовий досвід, стратегічна позиція країни у міжнародному поділі праці, конкурентоспроможність національної економіки забезпечуються лише через адаптацію технологічної структури національної економіки до вимог світового і внутрішнього ринків, яка передбачає активну реалізацію інноваційно-промислової політики, орієнтовану на здобуття нових знань, розробку нових технологічних рішень, комерціалізацію інновацій та технологічну реструктуризацію всієї економіки.

Досягнення цього стане можливим лише шляхом подолання технологічного відставання системи виробництва, реальної реалізації інноваційної моделі розвитку національної економіки і зміцнення динамічної конкурентоспроможності України.


2.3 Оцінка процесів структурної перебудови економіки України


Починаючи ринкові реформи, Українська держава, нібито, прагнула здійснити радикальні структурні зрушення в економіці країни на користь випереджаючого розвитку галузей, які працюють на задоволення потреб людини і насичення внутрішнього споживчого ринку, тобто перейти від тоталітарно орієнтованої до соціально орієнтованої економічної структури з відповідним устроєм всього суспільства. І це одна з кардинальних проблем соціально-економічної політики демократичної держави. Проте за минулі роки майже жодного кроку в цьому вирішальному напрямі структурного трансформування економіки зробити не вдалося. Досить навести дані Мінстату України про динаміку пропорцій у співвідношенні виробництва засобів виробництва (група "А") і виробництва предметів споживання (група "Б") у фактичних та порівнянних цінах (див. табл.2.2., рис.2.1) [18,78].


Таблиця 2.2

Співвідношення груп галузей "А" і "Б" в структурі промислової продукції України (%)

Роки

Продукція

промисловості

(в цілому)

В тому числі

засобів виробництва

(група "А")

виробництво

предметів споживання (група "Б")

У фактичних цінах

у порівнянних цінах

У фактичних цінах

у порівнянних цінах

1990

100

X

69,5

X

30,5

1991

100

62,9

67,1

37,1

32,9

1992

100

77,9

66,6

22,1

33,4

1993

100

74,0

64,9

26,0

35,1

1994

100

76,1

66,7

23,9

33,3

1995

100

78,3

69,2

21,7

30,8



Рис.2.1 Співвідношення груп галузей "А" і "Б" у структурі промислової продукції України (%)


У фактичних цінах частка виробництва засобів виробництва не тільки не зменшилась, а навпаки зросла до 78,3%, з частка виробництва предметів споживання - впала до 21,7%, тобто тенденція є прямо протилежною тій, якої прагнули. Розрахунки за порівнянними цінами дали збільшення частки випуску предметів споживання в 1995 р. на дуже незначну величину (на 0,3%) рівня проти 1990 р. Але такі, вкрай незначні, структурні зміни не справили відчутного впливу на стан внутрішнього споживчого ринку за рахунок власних товаровиробників. Його насиченість формується переважно за рахунок імпорту, який витісняє з ринку вітчизняні товари. Таким чином, поки що переорієнтація промислової структури в соціальному напрямі не відбулася.

В наступній перспективі, за попередніми розрахунками, слід було б частку промислового виробництва групи "А" знизити, як мінімум, до 55-60% з одночасним поліпшенням їх технологічної і структурної якості, а частину галузей групи "Б" - відповідно підвищити до 40-45%.

Ефективна макроструктура трансформується досить повільно і далеко не в кращому напрямі. Про це свідчать також тенденції структурних змін у вирішальних агрегованих сферах господарської діяльності (див. табл.2.3) [19,77].


Таблиця 2.3

Зміни в агрегованій структурі економіки України за п’ять років її трансформації (у фактичних цінах) (%)

Сфери матеріального виробництва

роки

1990

1991

1992

1993

1994

За

сус-

піль - про-

дук-

том

За

на-

ціо-

наль-

ним

до-

хо-

дом

За

сус-

піль - про-

дук-

том

За

на-

ціо-

наль-

ним

до-

хо-

дом

За

сус-

піль - про-

дук-

том

За

на-

ціо-

наль-

ним

до-

хо-

дом

За

сус-

піль - про-

дук-

том

За

на-

ціо-

наль-

ним

до-

хо-

дом

За

сус-

піль - про-

дук-

том

За

на-

ціо-

наль-

ним

до-

хо-

дом

Народне господарство

100

100

100

100

100

100

100

100

100

100

в тому числі:











Промисловість

60,2

41,5

61,7

42,4

66,6

49,0

59,1

39,6

60,7

47,4

Сільське господарство

31,5

30,5

20,1

30,4

13,4

19,7

16,9

21,3

16,5

19,1

Будівництво

8,0

10,2

8,5

10,7

8,5

11,9

8,5

11,0

9,0

11,9

Транспорт і зв'язок

4,2

5,9

3,6

4,9

6,1

9,0

7,5

11,9

6,5

8,7

Торгівля, матеріально-технічне постачання і заготівлі

3,5

6,8

4,2

7,6

4,8

9,5

7,3

14,8

6,3

11,2

Інші галузі

2,6

5,1

1,9

4,0

0,6

0,9

0,7

1,4

1,0

1,7


Характерно, що - за тенденції до спаду промислового виробництва (за період 1990-1995 pp. майже на половину) 64 - у 1992 р. частка промисловості у ВСП не тільки не зменшилась, а навпаки, підвищилася (+6,4%). Тим часом у 1994 р. (порівняно з даними 1990 р) вона теж підвищилася, хоча всього на 0,5%. Частка ж промисловості в НД виявилася, відповідно, на 7,5% і на 5,9% вищою. Все це - діяння переважно цінового чинника Гіперінфляційний шок спрацював на структурну деформацію повною мірою, бо, скажімо, сфера сільського господарства (при спаді виробництва лише на 1/3) стабільно утримувала свою частку лише перші 2 роки, а потім, з початком цінової лібералізації, відбувалось обвальне падіння її частки у ВСП на 5,0%, а в НД - на 11,4% (у 1994 р). При цьому саме аграрна сфера (на відміну від промислової) за меншої частки у ВСП, переважає власну частку в НД. В умовах панування монополізму та гіперінфляції оптові ціни промисловості зростали швидшими темпами, ніж аграрні ціни, що, власне, й призвело до такого перекосу між двома вирішальними сферами суспільного виробництва.

Те саме стосується і будівництва, де обсяги інвестицій скоротилися до критичної межі, інвестиційна та інноваційна діяльність "заморожені" (в 1994 р. валовий продукт будівництва скоротився (проти обсягів 1990 р) на 66%, а НД - на 70%), а його частка в галузевій народногосподарській структурі має тенденцію до сталого зростання.

Перевезення вантажів транспортними засобами істотно зменшилися, системи транспорту катастрофічно старіють, а частка цієї галузі у ВСП і в НД, внаслідок бурхливого зростання тарифів, збільшилася. За рахунок підвищення цін та розширення імпорту товарів відповідно зростає частка сфери обігу. Надто низькою залишається частка сфери особистих споживчих послуг.

Промисловість, залишаючи за собою провідну роль у структуроутворюючому процесі в українській економіці, одночасно зберігає тенденцію до дальшого спаду виробництва, з внутрішньою деформацією своєї галузевої структури. Певні ознаки стабілізації та пожвавлення - за рахунок передових підприємств - окремих промислових галузей, які використовують експортні можливості (металургійна і хімічна промисловість, електроенергетика, деревообробна промисловість, виробництво будівельних матеріалів), аж ніяк не змінюють негативних тенденцій до спаду промислового виробництва і його подорожчання, що не сприяє піднесенню його конкурентоспроможності навіть на своєму, внутрішньому ринку. Іноземні конкуренти з успіхом витісняють з нього вітчизняних товаровиробників, часто ставлячи їх на межу повного банкрутства. Водночас держава зовсім не захищає їх законодавчо навіть від непорядної конкуренції чужоземців.

Детальний галузевий аналіз структурних змін у промисловості лише підтверджує висновок про те, що за тенденції до випереджаючих темпів спаду виробництва, а також зростання собівартості та оптових цін продукції галузі важкої індустрії продовжують залишатися "лідерами" як у загальнопромисловій, так і в народногосподарській структурах. Наприклад, паливна промисловість скоротила обсяг виробництва продукції більш як удвічі, а оптові ціни на паливо зростали щороку (за "ланцюговим" індексом) такими темпами: у 1991 р. - в 1,6 рази, в 1992 - у 23,7, у 1993 - в 52, в 1994 - в 11 і у 1995 р. - в 2,3 рази. У результаті (як не парадоксально, але факт) частка цієї галузі в промисловій структурі стала вдвічі вищою проти рівня 1990 р. Аналогічною є ситуація і в чорній металургії: виробництво в галузі скоротилося за ці самі роки на 59%, а оптові ціни щороку підвищувалися (порівняно з попереднім роком), відповідно, в 3, 55, 56, 14 і 2,3 раза. При цьому в структурі промислового виробництва чорна металургія - як найбільш енергомістка галузь - вийшла на перше місце, подвоївши свою частку. Зміни в структурі виробництва валової промислової продукції показані в таблиці 2.4 [29,114].


Таблиця 2.4

Зміни в структурі промисловості за вартістю продукції (%)

Галузі промисловості

Роки



1990

1991

1992

1993

1994

1995

Промисловість (в цілому)

100

100

100

100

100

100

утому числі:







електроенергетика

3,2

3,6

6,4

9,4

11,5

11,0

паливна промисловість

5,7

3,8

14,3

8,5

11.2

13,2

чорна металургія

11,0

9,9

22,7

16,8

19,9

21,8

хімічна і нафтохімічна промисловість

6,0

5,9

6,7

6,0

6,9

7,4

машинобудування і металообробка

30,7

26,4

18,6

19,8

17,0

16,1

лісова, деревообробна і целюлозно-паперова промисловість

2,9

2,9

2,2

2,6

2,4

2,2

промисловість будівельних матеріалів

3,4

3,7

3,6

4,7

4,0

3,9

скляна і фарфоро-фаянсова промисловість

0,5

0,6

0,5

0,5

0,6

0,6

легка промисловість

10,8

12,3

6,7

6,1

4,4

2,8

харчова промисловість

18,6

24,4

13,6

19,7

17,1

15.1

борошномельно-круп'яна і комбікормова промисловість

4,0

2,8

2,3

2,7

1,5

2,7


Поряд з паливною промисловістю та чорною металургією, за рахунок діяння того самого цінового чинника, точніше - інфляційного буму, в 3,6 раза підвищено частку в промисловій структурі електроенергетики, хоча електроенергія при цьому (як на виробничі, так і на побутові цілі) перетворилася на дефіцитний та дорогий товар. Безумовно, тут спрацював чинник подорожчання імпорту енергоносіїв, зокрема - нафти й газу. До речі, ці продукти перетворилися на об'єкт небувалого збагачення корумпованих елементів і міжнародних спекулянтів. На реекспорті нафти та нафтопродуктів вони стали мільйонерами, залишивши переважну частину капіталу на рахунках закордонних банків, одночасно ще и енергетично паралізувавши розвиток національного товаровиробництва і можливості нормального побутового енергозабезпечення населення країни.

Досить стабільними залишаються місця в структурі промисловості лісової, деревообробної та целюлозно-паперової, скляної і фарфоро-фаянсової, хімічної та нафтохімічної промисловості, а також промисловості будівельних матеріалів. Це теж за умов спаду виробництва і зростання цін, які стали не доступними для основної маси споживачів. Проте особливу стурбованість викликає різкий спад виробництва в галузях машинобудування, які є найважливішими носіями НТП і технологічного переозброєння всього народного господарства. Неконкурентоспроможність власного машинобудування заганяє вітчизняних товаровиробників у глухий кут, зумовлює потребу у величезних валютних затратах на імпорт техніки і технологій. Незважаючи на помітні зрушення та високі темпи зростання економіки у 1999-2004 pp., структурні пропорції в Україні не тільки не поліпшились, але, як і раніше, перебувають у стані деградації. Безструктурно-технологічних змін, освоєння інноваційної парадигми економічного зростання неможливо розраховувати на успіхи в реалізації довгострокової стратегії соціально-економічного розвитку України.

Найгострішою проблемою структурної перебудови української економіки є розвиток обробної промисловості, передусім машинобудування. У 1990-2004 pp. частка обробної промисловості в структурі ВВП скоротилася з 44 до 23%, або в 1,9 рази. Незважаючи на пожвавлення економіки, в останні роки середньорічні темпи її падіння становили 9%. За орієнтовними оцінками, на обробну промисловість припадало 2/3 економічного спаду в Україні. Тим часом у розвинутих країнах у цей період відбувалося подальше зростання продукції обробної промисловості, передусім високотехнологічних її видів.

Безпосередньою причиною структурно-промислової кризи було обвальне скорочення інвестицій в основний капітал. Дані показують, що найбільше скоротилися інвестиції в основний капітал галузей, які, по-перше, визначають науково-технологічний прогрес, по-друге, виробляють кінцеву продукцію і, по-третє, мають відносно високий вміст доданої вартості. Хоча статистика свідчить про випереджаючі темпи збільшення інвестицій в обробну промисловість у 1999-2004 pp., стан справ принципово не змінився.

При падінні інвестицій в основний капітал машинобудування у 12 разів будь-які прирости виглядають зовнішньо немов би переконливо, а насправді - оманливо. У 2004 р.457 млн. грн. капітальних вкладень в основні фонди у машинобудуванні становили лише 0,27% ВВП.

Досить вражаючими є дані про випуск багатьох видів машин та устаткування в натуральному вимірі (див. табл.2.5).


Таблиця 2.5

Виробництво найважливіших видів машинобудівної продукції в Україні у 1993 – 2004 рр. [13,18]

Види продукції

Виробництво (шт)

Темп зміни (%)

1993 р.

2000 р.

2004 р.

2000 р.

до

1993 р.

2004 р.

до

1993 р.

2004 р.

до

2000 р.

Великі електромашини

4716

181

230

3,8

4,9

127,1

Металорізальні верстати

37728

2391

1156

6,3

3,1

48,3

Деревообробні верстати

9006

2563

1350

28,5

15,0

52,7

Ковальсько-пресові машини

10813

492

397

4,6

3,7

80,7

Автокрани

3698

67

80

1,8

2,2

119,4

Екскаватори

11162

330

124

3,0

1,1

37,6

Вантажні автомобілі

25096

3386

6271

13,5

25,0

184,7

Трактори

106200

4645

3642

4,4

3,4

78,4


За роки ринкового реформування в структурі економіки України відбулися негативні зміни, що свідчать про деіндустріалізацію виробництва та істотні міжгалузеві перекоси (див. табл.2.6).


Таблиця 2.6

Структура промислового виробництва у світі та в Україні (2004 р) [13, 20]

Галузі

Світ у цілому

Розвинуті країни

Росія

Україна

Промисловість

100

100

100

100

добувна

10,4

5,9

24,4

11,6

обробна

81,9

87,7

66,7

73,7

у тому числі:





харчова

10,9

9,5

11,1

18,0

легка

5,5

4,1

1,7

1,3

хімічна та нафтохімічна

13,2

13,3

8,4

6,7

металургія та обробка металу

5,8

4,2

21,6

22,8

машинобудування

35,9

45,3

8,0

11,3

виробництво та розподілення газу

7,7

6,5

8,9

15,2


Найбільші відмінності промислової структури України від світових показників полягають у надзвичайно низькій частці машинобудування, яка є основою науково-технологічного прогресу, а також легкої промисловості. Водночас питома вага паливно-сировинного комплексу є надто завищеною, що знижує ефективність економіки в цілому.

В умовах скорочення експортного потенціалу та дефіциту ВКВ купувати сучасні технічні засоби, здебільшого, немає за що, а іноземні кредити під державну гарантію - це надто обтяжливо й економічно невигідно. Машинобудівний комплекс України, даючи у свій час третину продукції загальнопромислового виробництва, опинився в досить скрутному становищі, бо випускає поки що обмежену кількість дорогих, громіздких, ненадійних машин та інших технічних засобів. Вони не знаходять своєчасного збуту або взагалі не купуються збіднілими споживачами. Місткість внутрішнього ринку, внаслідок штучного "заморожування" споживчого попиту, є дуже малою, а пропозиції з боку іноземних конкурентів - значно більшими. Українським машинобудівникам на ньому майже не залишається місця. Вони не рекламують свою продукцію навіть у тих випадках, коли вона не поступається перед іноземними аналогами.

Отже, державна економічна політика ринкового реформування не може ігнорувати цей вірогідний факт. Вона має бути зорієнтована, насамперед, на розвиток високотехнологічних виробництв конкурентоспроможних товарів на власній території, а не на забезпечення соціальних і технологічних потреб за рахунок дорожчого та руйнівного для національної економіки імпорту готових товарів і послуг. Тим більше, коли цей імпорт здійснюється переважно на примітивній основі величезних зусиль, затрат ручної праці й коштів так званих "човникарів" за ідеалом хаотичної базарної торгівлі. Високоорганізовані виробничо-торговельні системи сучасного рівня обходяться значно дешевше і є вигіднішими для держави та споживачів.


Розділ 3. Оптимізація механізмів проведення структурної перебудови економіки україни


3.1 Шляхи вдосконалення структурних змін у промисловості


Структурні перетворення народного господарства України спрямовані на соціально орієнтованої ринкової економіки, інтегрованої в світову економіку як її органічну світову частину. При цьому необхідно враховувати цілі глобалізації, які заперечують подвійну спрямованість виробництва: на експорт та локальні ринки. Країни, інтегровані в міжнародний розподіл праці, повинні випускати конкурентоспроможну продукцію як для зовнішнього, так і для внутрішнього ринків.

Вихідною ланкою структурного повороту України має бути третинний сектор. Це пояснюється насамперед тим, що для фундаментальних перетворень Україні потрібна розвинена банківська система, спроможна фінансувати структурні зміни. Одночасно передбачається, що Україна проводитиме політику відчинених дверей для іноземних банків (їм буде вигідно зберігати і розміщати капітал в нашій країні), щоб досягти двоєдиної мети.

По-перше, іноземні банки мають стати провідниками економічної політики України за кордоном, формувати своєрідне українське лобі в урядових колах і фінансово-банківських структурах своїх держав.

По-друге, Україні треба скористатися авторитетом іноземних банків для амністії і повернення в державу експортного нелегального капіталу, який, за різними оцінками, становить від 10 до 20 млрд. дол. [4,53]

Є всі підстави розраховувати на те, що пріоритетний розвиток третинного сектору забезпечить створення інфраструктури виробництва і дасть імпульс для формування нових галузевих структур. При цьому першочерговим буде розвиток транспорту й зв'язку, особливо будівництво автомобільних і залізничних доріг. Такий підхід важливий ще тому, що Україна, займаючи вигідне геополітичне становище між Сходом і Заходом, повинна використати його для нагромадження капіталу в інші галузі.

Звичайно, модель не може і не буде працювати в чистому вигляді. Певною мірою всі три сектори залучають нині і продовжуватимуть залучати до себе в майбутньому вітчизняний і закордонний капітали. Модель відображає темпи і пріоритети у формуванні нової галузевої структури, а також сфери, у яких є доцільною концентрація ресурсів на різних етапах.

Секторна модель структурного повороту народного господарства дає змогу розвинути галузевий підхід у часовому аспекті. У ньому виділяють чотири етапи [6,12]:

1. Сконцентрований розвиток третинного сектору.

2. Прискорений розвиток галузей промисловості з виробництва транспорту.

3. Прискорений розвиток усієї обробної промисловості.

4. Завершення структурного повороту.

Галузеві пріоритети вторинного і первинного секторів будуть визначені двома головними умовами.

По-перше, необхідно реалізувати науково-технічний потенціал, нагромаджений у ряді галузей народного господарства, особливо у військово - промисловому комплексі.

По-друге, потрібно буде формувати нове економічне обличчя країни й увійти у міжнародний розподіл праці. Деякі з пріоритетних галузевих напрямів виділити вже сьогодні, а саме:

1. Авіаційна промисловість і створення космічних апаратів. Україна має скористатися своєю приналежністю до семи країн світу виробляють космічні ракетоносії й апарати. Перші успіхи щодо цього Наприклад, ракети-носії «Зеніт» планується використати після реконструкції в проекті концерну «Sea Launch», який створили компанії «Боїнг» (США), «Квакер» (Норвегія), «Енергія» (Росія), КБ «Південне» і «Південмаш» (Україна), даного спрямування залежить від налагодження міжнародного науково-технічного співробітництва з великими державами [48,53].

2. Галузі, що виробляють інтелектуальний продукт. Згідно з оцінками західних експертів, українська наука - поки що національне багатство після виробничого потенціалу. Сьогодні є можливості освоєння і опрацювання за участю іноземного капіталу незакінчених технологічних і конструкторських проектів, насамперед у військово-промисловому комплексі. Для них характерна новизна, а в деяких випадках – унікальність у світовій практиці. У даному випадку йдеться про досягнення українських вчених у кібернетиці, хімії, матеріалознавстві, електрозварюванні, ракетній техніці, системах космічного зв'язку.

Інтелектуальний потенціал України дає можливість масштабно ввійти в міжнародний інформаційний бізнес. Перспективи України не менші, ніж Кита Індії, експорт програмних продуктів яких за останні роки стрімко зростає. Україні кількість спеціалістів у галузі ЕОМ на 1000 осіб населення у 80 р перевищує показники Китаю, вона має в 7 разів більше комп'ютерів, ніж Індія. Вищі навчальні заклади щорічно випускають понад 1000 спеціалістів з ЕОМ Оцінки свідчать про реальність забезпечення експорту програмних продукті обсязі до 5 млрд. дол. США в рік [5,16].

3. Галузі, що виробляють послуги і вироби для забезпечення поліпшення довкілля. Україна змушена вкладати великі кошти для вирішення екологічних проблем, потреба в чому значно більша, ніж в інших країнах, через необхідність ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи й розвитку атомної енергетики. Тільки в державному бюджеті для цього виділяється понад 6%. Це змушує «заробляти» гроші насамперед шляхом прориву з екологічними товарами на світовий ринок. Якщо за основу обсягу експорту товарів і послуг, які сприяють поліпшенню довкілля, взяти параметри витрат, то в найближче десятиріччя їх доцільно було б довести до 7 – 10 млрд. дол. США [44,382].

4. Харчова промисловість. Україні необхідно створити свою сучасну харчову промисловість. Згаданий напрям сьогодні є найпривабливішим для інвесторів. Це видно з того, що харчова промисловість за обсягом іноземних інвестицій після машинобудування займає друге місце. Нижчу частку мають відповідно металургія, легка промисловість, транспорт та інші галузі.

5. Сільське господарство. Формування нових суб'єктів підприємницької діяльності у сільському господарстві повинно забезпечити використання природних переваг України у виробництві зернових культур і цукрових буряків. При цьому необхідно брати до уваги, що 25% світових запасів чорнозему - в Україні, на сільськогосподарських ринках як усередині країни, так і за кордоном збільшиться число українських підприємств-виробників соняшникової олії, спирту, гороху, ячменю та інших продуктів харчування. Саме підприємства такої спеціалізації можуть розвиватися шляхом розширення своєї присутності на світовому ринку, бо для традиційних сільськогосподарських продуктів України цей ринок практично закритий через існуючий на ньому державний протекціонізм вітчизняним компаніям.

Незважаючи на об'єктивну єдність і взаємозв'язок окремих фінансових ринків, кожен з них має свою інфраструктуру, відповідну законодавчу і нормативну базу, свої особливості. Основними елементами інфраструктури фінансового ринку є фінансово-кредитні інститути: банки, фондові біржі, небанківські фінансово-кредитні інститути (пенсійні фонди, страхові компанії, інвестиційні фонди, довірчі товариства, кредитні спілки і т. ін). Діяльність фондових бірж в Україні регулюється законами «Про цінні папери і фондову біржу», «Про державне регулювання ринку цінних паперів», «Про державні товариства», Положенням «Про реєстрацію фондових бірж і торгово-інформаційних систем і регулювання їх діяльності».

На біржовому ринку України працюють: Українська фондова біржа, Київська міжнародна фондова біржа, Українська міжбанківська валютна біржа, Донецька фондова біржа. Кожна фондова біржа встановлює правила та процедури, і їх мають обов'язково виконувати всі її члени. Слід підкреслити, що кількість угод, укладених на фондових біржах, незначна, а вартість кожного цінного паперу досить низька. Крім того, на ринку відсутні високоліквідні акції. Але це проблема не стільки стану РІС, скільки економіки України в цілому, ступеня її ринковості, відкритості та конкурентоспроможності, рівня капіталізації підприємств, фірм, а також фінансових інституцій.

Найрозвиненішим сектором фінансового ринку в Україні є банківська система, яка мала певну структуру і до ринкових перетворень. Але, обслуговуючи централізовано-розподільчу економіку в рамках народного господарства СРСР, вона була повністю одержавленою. З початком ринкових перетворень найактивнішого розвитку набув саме банківський сектор на основі колишніх державних і нових, створених на приватній основі, банків. За короткий час саме він став по суті системоутворюючим елементом фінансового ринку. Але банківська система України не відповідає вимогам ринкової конкурентоспроможної економіки. Банки не здатні виконувати своє основне завдання - перетворювати заощадження на інвестиції. А те, що значні заощадження існують, підтверджують оцінки багатьох фахівців, згідно з якими «на руках» в Україні перебуває близько 20 млрд доларів США.

Причини такого стану криються як у зовнішніх (відносно банків) економічних, організаційних і політичних факторах, так і у внутрішніх, зумовлених недоліками організаційно-економічних механізмів.

Тому необхідно знайти раціональне співвідношення між спеціалізацією та універсалізацією банків. При цьому важливо, щоб спеціалізовані комерційні банки розвивали нетрадиційні послуги (андеррайтинг, управління капіталом фірм, послуги на ринку цінних паперів тощо), а універсальні - могли здійснювати комплексне обслуговування клієнтів, починаючи з розрахунково-касових, - до нетрадиційних послуг (консультаційних, трастових, гарантійних).

Ще один напрям розвитку - взаємопроникнення фінансового і промислового капіталів шляхом участі комерційних банків у державних програмах санації підприємств, приватизації перспективних об'єктів за умови їх подальшої фінансової підтримки, передачі банкам в управління контрольних пакетів акцій державних підприємств.

Небанківські фінансові посередники - об'єктивно необхідне явище у ринковій економіці. Вони не тільки є потужними конкурентами банків у боротьбі за вільні грошові капітали, що саме по собі має позитивне значення, а й беруть на себе надання економічним суб'єктам таких фінансових послуг, виконання яких не вигідно чи законодавче заборонено банкам. Тому всілякий розвиток небанківського посередництва є важливим економічним завданням уряду та центрального банку.

В Україні небанківські фінансові посередники набули ще меншого розвитку, ніж банки. Причини гальмування розвитку цих посередницьких структур грошового ринку криються теж у недостатньому поступові економіки, у повільній її ринковій трансформації, у низькому життєвому рівні населення та незначних грошових заощадженнях.

Останні роки характеризуються прискоренням процесів концентрації - злиття і поглинання - інвестиційних інститутів, що виявляється у зростанні не тільки кількості, а й вартості операцій. У процесах концентрації активну участь беруть великі комерційні банки і страхові компанії, які з метою диверсифікації своєї діяльності прагнуть придбати незалежні фонди.

Інвестиційні фонди і компанії України працюють на основі положення «Про інвестиційні фонди і компанії» і Указу Президента України «Про інвестиційні фонди і інвестиційні компанії». Ці інститути виконують функції фінансового посередника на ринку цінних паперів та інституційного інвестора, для якого операції з цінними паперами - основне джерело доходу і основний вид діяльності. Щодо інших інституційних інвесторів інвестиційні компанії виступають інвестиційними керуючими і консультантами, здійснюють нарахування і виплату доходів за цінними паперами. Інвестиційні компанії займаються торгівлею цінними паперами і забезпечують управління активами інвестиційного фонду.

Незважаючи на труднощі у регулюванні діяльності інвестиційних фондів та компаній і на практичну відсутність проектів, придатних для інвестування, їх кількість зростає, причому на українському фінансовому ринку працюють не лише вітчизняні, а й іноземні фінансові посередники. Тут, проблемою є те, що більшість інвестиційних фондів - це товариства закритого типу. У багатьох з них уже закінчився термін діяльності, інші не можуть ефективно працювати за нинішніх умов, передусім внаслідок існуючого податкового тиску, однак чіткого механізму ліквідації фондів немає. Одним із шляхів виходу з такої ситуації є вдосконалення законодавчої бази, перетворення інвестиційних фондів на відкриті товариства, що сприятиме нагромадженню капіталів, забезпечить ефективний їх обіг між галузями народного господарства, стимулюватиме залучення іноземного капіталу.

Страхові компанії - це фінансові посередники, що спеціалізуються на наданні страхових послуг, їх діяльність полягає у формуванні на підставі договорів з юридичними і фізичними особами (через продаж страхових полісів) спеціальних грошових фондів, з яких здійснюються виплати страхувальникам грошових коштів в обумовлених розмірах у разі настання певних подій (страхових випадків).

Страхові компанії у розвинутих країнах мобілізують величезні фінансові ресурси і є головними постачальниками довгострокових капіталів на грошовому ринку. Крім довгострокових цінних паперів, вони можуть вкладати свої ресурси в іпотечні позики, в довгострокові позики під заставу нерухомості тощо.

Страховий бізнес в Україні спочатку теж розвивався досить інтенсивно. Кількість страхових компаній у середині 90-х років навіть перевищувала кількість комерційних банків. Проте страхові компанії зіткнулися з тими ж труднощами, що й банки. Економічна криза різко скоротила попит на страхові послуги, а хронічна інфляція, слабкість банківської системи, нерозвинутість ринку цінних паперів створюють великі труднощі щодо збереження мобілізованих коштів і розміщення їх у дохідні активи. Тому в останні роки страхові компанії почали згортати свій бізнес, а кількість їх помітно скорочується.

Пенсійні фонди - це спеціалізовані фінансові посередники, які на договірній основі акумулюють кошти юридичних і фізичних осіб у цільові фонди, з яких здійснюють пенсійні виплати громадянам після досягнення певного віку. За механізмом функціонування вони нагадують компанії страхування життя. Вони в Україні також на стадії розвитку

В умовах дестабілізації економіки, обмеження фінансових ресурсів саме суб`єкти підприємництва, які не потребують великих стартових інвестицій, спроможні за певної підтримки найшвидше і найефективніше розв`язувати проблеми кризової економіки України, стимулювати розвиток конкуренції та сприяти економічному зростанню.

Роль малого бізнесу в економіках розвинутих держав світу надзвичайно велика. Саме малий бізнес створює 65-80% валового національного продукту, забезпечує ринкову конкуренцію, наслідком якої є висока якість товарів і найповніше задоволення потреб споживачів. В малому бізнесі зайнято близько 70% робочих місць.

В економіці України малий бізнес виконує такі функції:

1. Формування конкурентного середовища. Внаслідок високого динамізму малий бізнес менш за все схильний до монополістичних тенденцій, являючись у той же час орієнтовним на конкурентний ринок, він складає істотну конкуренцію монопольним утворенням.

2. Надання гнучкості перехідній економіці. Мале підприємство більшою мірою, ніж інші, має можливість перебудувати і відреагувати на зміну кон’юнктури ринку, працювати на кінцевого споживача, задовільняючи його в потребах і послугах.

3. Вирішення проблеми зайнятості. Повноцінний розвиток малого бізнесу призводить до створення додаткових робочих місць.

4. Сприяння виникненню так званого “середнього класу”. Малий бізнес зменшує соціальну диференціацію, тією чи іншою мірою притаманну будь-якій економіці [5, 57–64].

Проте порівняно з іншими країнами Україна має набагато гірші не тільки якісні, а й кількісні показники розвитку малого бізнесу. Маємо лише близько 187 тисяч малих підприємств. Для прикладу, у Польщі, де населення на 12 млн. чол. менше, їх понад 2 мільйони. Кількість малих підприємств на 1000 жителів становить майже 3,6 одиниці, тоді як в Росії – 6, Японії – 49,6, США – 74,2 одиниці. Внесок вітчизняних малих підприємств у загальнодержавні обсяги виробництва становить усього 8%, тоді як у розвинутих країнах вони створюють більшу частину валового національного продукту (ВНП) [4, 33 - 38].

До причин, які перешкоджають розвитку малого бізнесу в Україні, можна віднести:

1. Надмірне державне регулювання. Розвиток підприємництва гальмує примарна необхідність дотримання численних правил і процедур, передбачених законодавчими і нормативними актами органів влади різного рівня.

2. Труднощі реєстрації та ліцензування. Більшість малих підприємств не проходять усіх етапів процедури реєстрації і не отримують ліцензії самостійно, надаючи перевагу послугам посередників, юристів чи юридичних фірм.

3. Фіскальні проблеми. Найсерйозніше розвиткові підприємництва заважає незадовільна система оподаткування. Зокрема, високі податкові ставки, велика чисельність різних податків, часті зміни податкової звітності. Великий дефіцит грошових коштів у державі і економічна криза, пов`язані з накопиченням внутрішньої і зовнішньої заборгованості України, не дають послабити податковий прес. Наслідком цього є перехід багатьох суб`єктів ринку до тіньового сектора, який оцінюється на сьогодні майже в половину ВВП.

4. Недоступність залучення фінансових коштів, зокрема банківських кредитів. Основним джерелом інвестицій досі залишаються недостатні власні фінансові ресурси суб`єктів підприємництва. Банківські кредити використовуються обмежено через великі процентні ставки банківської системи та відсутність гарантій для банків.

5. Недобросовісна конкуренція. Понад 80% підприємств малого бізнесу зіткнулися з недобросовісною конкуренцією. Основними методами недобросовісної конкуренції найчастіше є:

1) корупція, використання державних контролюючих органів як караючих;

2) фальсифікування інформації про товари конкурента, наклепи, підривання репутації конкурента;

3) технологічний і промисловий шпіонаж, інтелектуальне шахрайство, копіювання ідей, технологій, інновацій, використання торгових марок та упаковки конкурента;

4) зумисне зниження цін;

5) фізичні погрози, рекет [1, 20–24].

Для покращення стану справ у малому бізнесі, а відповідно і в економіці України, потрібно здійснити такі кроки:

1. Провести регулятивну реформу (дерегулювання), яка дасть змогу створити якісно нову – ефективну, послідовну, прозору й зрозумілу систему державного регулювання, яка захищатиме інтереси і підприємців, і споживачів [2, 7].

2. Необхідно зняти перепони на шляху розвитку підприємництва, значно скоротити витрати, пов`язані з функціонуванням в офіційному секторі економіки.

3. Сьогодні вкрай необхідно передбачити в бюджеті усіх рівнів спеціальні видатки на державну підтримку малого підприємництва.

4. Дуже важливо також створити державну кредитно-гарантійну установу з метою стимулювання комерційних банків до кредитування малого бізнесу з мінімальним фінансовим ризиком.

5. Давно назріли докорінні зміни системи оподаткування, зокрема розширення простору фіксованого оподаткування.

6. Для формування привабливого інвестиційного клімату треба прискорити запровадження норм європейського страхового законодавства, створити механізм страхування інвестиційних ризиків, що дасть змогу збільшити кількісні і якісні показники діяльності страхового ринку України [6, 72-78].

Загалом ці заходи повинні стимулювати розвиток малого бізнесу в Україні, а відтак і поступовий вихід нашої держави з затяжної економічної кризи.

Товарна біржа є організацією, що об'єднує юридичних і фізичних осіб, які здійснюють виробничу і комерційну діяльність, і має за мету надання послуг в укладенні біржових угод, виявлення товарних цін, попиту і пропозицій на товари, вивчення, упорядкування і полегшення товарообігу і пов'язаних з ним торговельних операцій.

У 1993 році в Україні функціонувало понад 60-ти товарні біржі. Така велика їхня кількість обумовлена низьким рівнем розвитку оптової торгівлі. Згодом, з розвитком економіки, кількість бірж зменшиться. Особливостями українських бірж є в порівнянні з західними малий статутний капітал і універсальність, низький рівень спеціалізації.

Отже розвиток і формування товарних бірж в Україні створить умови для концентрації у визначених місцях великої кількості товарів, що буде сприяти утворенню ціни рівноваги, усуненню дефіциту і затоварення.


3.2 Напрямки технологічного оновлення економіки


Переважна більшість українських підприємств є диверсифікованими, різні види їхньої продукції технологічно не пов'язані між собою. Активи таких підприємств формувалися ще 20 – 30 років тому для випуску потрібних тоді виробів. Нинішні труднощі із збутом окремих товарів призводять до зростання накладних витрат, отже, до зниження цінової конкурентоспроможності. Комплекси допоміжних та обслуговуючих виробництв характеризуються незадовільним технічним рівнем, тому їхні послуги основному виробництву є неефективними, а саме їх існування спричинює збільшення непродуктивних витрат. Практично всі великі підприємства мають у своєму складі об'єкти соціальної інфраструктури, утримання яких також негативно впливає на результати діяльності. Техніко-технологічна відсталість багатьох виробництв, відсутність інвестиційних можливостей, високий рівень концентрації виробництва зумовлюють невідповідність технологій, обсягу та структури активів підприємств вимогам зовнішнього середовища і потребам у продукції. Усунути ці чинники можна шляхом технологічної реструктуризації, у ході якої впроваджуються нові технології Поліпшуються існуючі), «відсікаються» зайві активи, поліпшується їхній загальний стан.

За ознакою можливих змін у технологіях усі підприємства можна розподілити на чотири типи. Критеріями класифікації виступають: тривалість здійснення технологічних змін, їх вартість, складність, необхідність у НДДКР, характер інновацій. Ці критерії визначають імовірність успіху технологічної реструктуризації. Згідно з ними можна виділити так звані стабільні, рухомі, ринкові, випереджаючі технології.

Під «стабільними» технологіями маються на увазі ті, відмова від яких спричиняє повну або майже повну зміну профілю діяльності підприємства. Вони є характерними для підприємств металургійної, вугільної, машинобудівної, хімічної промисловості. Технологічні зміни на них є високозатратними, проводяться поступово, по окремих ланках виробничого ланцюга і вимагають значних НДДКР. Усе це зумовлює низькі можливості технологічної реконструкції в перелічених галузях [40,342].

«Рухомі» технології властиві для підприємств, переважна спеціалізація яких не випуск виробів, а надання послуг. Вони використовують у своїй діяльності активи багатофункціонального призначення. Це збутові, посередницькі та деякі інші фірми. Технологічні зміни тут є низькозатратними, можуть відбуватися швидко, з переходом до іншої сфери діяльності. Їхня успішність залежить, у першу чергу, від здатності керівників підприємства вчасно зорієнтуватися, тобто від можливостей менеджменту. Потреби у НДДКР найчастіше немає, досить техніко-економічного обґрунтування. Технологічна реструктуризація підприємств такого типу нескладна, а імовірність позитивного результату є високою [2,47].

«Ринкові» технології відносно легко оновлюються під продукти, відповідні сучасним та майбутнім потребам ринку. Як правило, за цими технологіями працюють підприємства харчової, легкої, целюлозно-паперової промисловості, побудовані чи реконструйовані у 70-80-х роках. Конструктивно-технологічні характеристики їх устаткування передбачали можливості подальшого вдосконалення. Технологічні зміни на цих підприємствах є середньозатратними, здебільшого стосуються окремих «вузьких» місць, не вимагають масштабних НДДКР; безпосередній контакт із споживачами та «живими» грішми відкриває певні можливості самофінансування. Можливість реструктуризації підприємств з «ринковими» технологіями висока, коли є джерела самофінансування чи зовнішній інвестор, в іншому разі - середня [10,115].

Підприємства з «випереджаючими» технологіями здатні до самостійної зміни їх, тобто можуть виступати генераторами науково-технічного прогресу. Це насамперед підприємства військово-промислового комплексу. Технологічні зміни є середньо - чи довгостроковими, вимагають значних НДДКР і надзвичайно великих затрат. Імовірність успішної реструктуризації низька передусім через високу її вартість [36,80].

Технологічна реструктуризація являє собою складову частину комплексної реструктуризації підприємства, яка проходить у три етапи.

На першому - підготовчому етапі оцінюються внутрішні можливості підприємства, параметри виконання виробничої програми (енергомісткість, вартість сировини і матеріалів, тривалість процесів, їхня структура, технічний рівень активів, стан і склад устаткування, використання та відтворення активів, технічна оснащеність праці тощо). Мета аналізу полягає у визначенні реальної конкурентоспроможності техніко-технологічної бази підприємства.

На другому - проектному етапі здійснюється оцінка технологічних процесів, необхідних для досягнення запланованих обсягів і номенклатури продукції, розраховується виробнича потужність, визначаються «вузькі місця» та заходи для їх усунення, підраховуються витрати на поліпшення характеристик активів завдяки ремонту і модернізації, з'ясовуються їх достатність або надмірні, витрати на придбання чи створення активів, витрати на експлуатацію та утримання, обсяги необхідних інвестицій та способи їх залучення тощо; оцінюються розміри і строки повернення вкладеного в активи капіталу, проводиться вибір оптимального складу активів з огляду на виробничу необхідність та економічну доцільність. Мета проектного етапу - визначити технологічні потреби, встановити параметри активів, оптимальні для задоволення майбутніх потреб у продукції (послугах) підприємства.

На третьому етапі здійснюється технологічна реструктуризація у трьох формах: 1) впровадження нових технологій чи окремих технологічних процесів; 2) поліпшення загального стану активів (ремонт, модернізація, реконструкція, нове будівництво, придбання); 3) ліквідація зайвих активів. Виходячи з цього функції управління технологічною реструктуризацією є такими [32,24]:

аналіз стану технологій і активів;

розробка організаційно-технічних заходів з оптимізації технологій і структури активів, економічне обґрунтування цих заходів;

оперативне регулювання ремонту, модернізації, реконструкції, нового будівництва активів;

комерційна діяльність (придбання активів, технологій);

фінансова діяльність (залучення інвестицій);

розпорядження зайвим майном.

Зупинимося детальніше на останній з перелічених функцій управління, бо через низькі фінансові можливості підприємств і високу вартість інновацій вона дає змогу, по-перше, оптимізувати структуру активів, вивівши з господарського обороту зайве майно шляхом продажу чи передання в оренду; по-друге, задовольнити вимоги кредиторів (у разі продажу); по-третє, одержати доход від тимчасової передачі певних прав на активи, з можливістю їх подальшого використання (у деяких випадках - реалізації нематеріальних активів); по-четверте, забезпечити зобов'язання з грошових кредитів за допомогою застави активів; по-п'яте, одержати майновий кредит (при використанні зворотного лізингу) і т. ін. Підсумовуючи, скажемо, що розпорядження зайвим майном дозволяє поліпшити структуру балансу, оскільки вдалі операції з активами позитивно впливають на фінансовий стан підприємства.

Перешкодами на шляху досягнення названих цілей виступають нерозвинутість ринкових інститутів, відсутність достатнього попиту, значне спрацювання основних засобів. Ці обставини визначають ліквідність активів.

У свою чергу, ліквідність окремих елементів постійних активів має такий вигляд:

транспорт, електронно-обчислювальні машини, офісне обладнання;

комерційна нерухомість;

універсальне устаткування;

довгострокові фінансові інвестиції;

невстановлене устаткування;

будівлі виробничого призначення;

спеціалізоване устаткування;

нематеріальні активи;

споруди;

передавальні пристрої;

незавершене будівництво;

інші постійні активи.

Зупинимося на способах розпорядження постійними активами підприємства. Вони зводяться до продажу або передання в оренду (лізинг), довірче управління, заставу.

Порядок продажу активів залежить від того, чи йдеться про впорядковану або примусову ліквідацію. У разі впорядкованої ліквідації здійснюється підготовка до продажу, пропозиція присутня на ринку протягом певного періоду з метою отримання найвищої ціни. За примусової ліквідації активи продаються настільки оперативно, наскільки це можливо.

У загальному вигляді перспективи продажу визначають шляхом аналізу вторинного ринку подібних активів, оцінки потенціальних покупців (виявлення попиту), вибору способу продажу - конкурентного чи неконкурентного. Аналіз вторинного ринку дозволяє визначити обсяг пропозиції аналогічних активів і рівень цін, пропонованих покупцями. За впорядкованої ліквідації перевагу віддають конкурентному способу продажу, щоб досягти найвищої ціни. Продаж за умов примусової ліквідації (чи продаж низьколіквідних активів) відбувається неконкурентним способом.

Інші активи підприємства - довгострокові фінансові інвестиції існують переважно у вигляді цінних паперів. Процедура продажу включає оцінку якості цінних паперів; вибір найбільш імовірного покупця; вибір місця продажу.

Оцінка якості цінних паперів, тобто їхніх основних характеристик - ліквідності, ризикованості, доходності, потрібна для того, щоб визначити коло потенціальних покупців. На основі даної оцінки визначають, кого з покупців, враховуючи їхні типові цілі, можуть найбільше заінтересувати пропоновані папери. Співзасновники суб'єкта господарювання можуть прагнути до того, щоб мати додатковий контроль над підприємством або не допустити до управління ним небажаних осіб; саме ці дві причини стають вирішальними у прийнятті співзасновниками рішень про купівлю цінних паперів. Інтереси стратегічного інвестора полягають у здобутті контролю над підприємством, а пропоновані на продаж цінні папери можуть забезпечити таку можливість. Портфельний інвестор намагається збільшити свій капітал, оптимізуючи види й обсяги власних цінних паперів; коли він вважатиме, що володіння даними паперами принесе йому вигоду, то може погодитися на купівлю.

Щодо нематеріальних активів, то вони можуть продаватися разом з іншими активами, супроводжуючи їх (наприклад, технологічне «ноу-хау» разом з устаткуванням) або бути самостійним об'єктом продажу (так продаються всі відокремлювані нематеріальні активи). Як правило, у першому випадку вартість нематеріальних активів є складовою частиною вартості устаткування; у другому випадку вони продаються за допомогою ліцензій. Плата встановлюється у вигляді роялті, в процентах від обсягів продажу.

Альтернативний спосіб розпорядження активами - передача їх у тимчасове користування (оренда, лізинг, довірче управління) або в заставу. Оренду як спосіб розпорядження активами обирають з таких причин [33,67]:

нема покупця на майно;

довгострокова оренда є вигіднішою за продаж;

орендодавець вважає, що короткострокова оренда дозволить йому поправити свій фінансовий стан; а у середньо - чи довгостроковій перспективі він розраховує на використання майна в своїй діяльності;

орендар не має достатніх грошей для купівлі майна, тому віддає перевагу меншим, порівняно з вартістю майна, платежам;

орендар не має наміру користуватися майном довго, його задовольняє оренда на якийсь короткий час.

Лізинг для власника майна виступає, з одного боку, як обставина, що сприяє продажу, з іншого - як форма майнового кредитування. Завдяки лізингу врегульовується ситуація, коли власник бажає продати майно, а покупця умови продажу не влаштовують, він згоден лише на оренду. Третя сторона - лізингодавець купує майно і продає його в лізинг споживачеві. У разі зворотного лізингу продавець отримує грошову виручку від продажу лізингодавцю активу, а потім протягом певного строку платно користується ним; за таких умов продавець може зберегти за собою право викупу активу.

Передача майна в довірче управління передбачає надання сторонній особі прав управляти майном підприємства і відбувається тоді, коли власник сам не в змозі ефективно використовувати зайве майно. Довірче управління виступає конкурентним способом використання у відношенні до оренди (лізингу). Якщо актив приваблює і орендарів (лізин-гоотримувачів), і довірених осіб, то вибір майбутньої долі майна здійснюється з огляду на такі умови, як строк дії, плата за користування майном, зобов'язання щодо підтримання стану майна тощо.

Застава активів виступає водночас і як вимушена реструктуризація, бо заставлене майно може бути виведене з господарського обороту, і як спосіб забезпечити надходження позикових коштів на підприємство.

Нині розглянуті способи розпорядження майном використовуються обмежено: ринок більшості активів, які були у використанні, перебуває у пригніченому стані. Цінні папери реалізувати дуже складно. Випадки продажу нематеріальних активів є, скоріше, винятком, ніж правилом. Оренда

використовується переважно з комерційної нерухомості. Лізинг перебуває у зародковому стані. Послуги з довірчого управління не практикуються. Обсяги кредитування замалі, більшість підприємств не може сподіватися на позики. Отже, реструктуризація активів наражається на загальну нерозвинутість ринкових інститутів. Невисокий рівень ділової активності теж є важливою перешкодою в цій справі. Можливості технологічної реструктуризації обмежені також низькими інвестиційними можливостями підприємств. Таким чином, заходи з технологічної реструктуризації не завжди можуть дати належний ефект.

За існуючих умов успіх комплексної реструктуризації може забезпечити така її складова, як перебудова організації діяльності підприємства, пов'язана з інноваціями в логістиці, з виробництвом, продажем продукції та післяпродажним сервісом. Проте ефективність реструктуризації організаційної діяльності нетривала, бо не усунені в кардинальний спосіб технологічні недоліки все одно виявлять себе у зниженні конкурентоспроможності підприємства.

На закінчення підкреслимо: без здійснення інновацій у технологіях і активах комплексна реструктуризація позитивного результату не принесе.


3.3 Інструменти підвищення конкурентоспроможності продукції


За умов скорочення внутрішнього попиту на промислову продукцію вагомим чинником оздоровлення економіки може стати розвиток її експортного потенціалу. За загального спаду промислового виробництва обсяг експорту промислової продукції в останнє десятиріччя зріс, але в основному за рахунок сировинних галузей промисловості. Спектр зовнішнього ринку розширено шляхом збільшення експорту в країни з традиційно ринковою економікою: Австрію Грецію. Єгипет, Іран, Іспанію, Китай, Німеччину, Сирію. Туреччину та деякі інші. Однак, імпортуючи значні обсяги енергетичних ресурсів, Україна використовує їх переважно для виробництва первинної сировини і напівфабрикатів реалізуючи їх майже без прибутку для власної економіки [35,245].

Змінити ситуацію та експортувати продукти кінцевого споживання не дає змоги низька конкурентоспроможність національного виробника. Тому основним завданням промислової та зовнішньоекономічної політики України має стати розробка заходів і макроекономічних умов щодо підвищення конкурентоспроможності. Більшість дослідників та міжнародних експертів пропонує для України, за зразком конкурентних стратегій промислово розвинутих країн, стратегію протекціонізму щодо розвитку пріоритетних галузей та виробництв. Для реалізації конкурентної стратегії України у світовому співтоваристві необхідно:

вивчити фактори ефективної конкуренції в секторах національного ринку та відповідних галузях інших країн;

провести реструктуризацію підприємств та прискорити таким чином розвиток конкурентоспроможних галузей;

підвищити ефективність використання національних ресурсів, зменшити енергомісткість продукції;

прискорити інституційну трансформацію економіки;

досягти узгодження інтересів приватного та державного секторів;

розвивати ринкову інфраструктуру, налагодити систему підвищення кваліфікації спеціалістів з питань конкуренції;

вдосконалювати та стабілізувати нормативно-правову базу конкуренції відповідно до світової практики.

Реалізуючи стратегію підвищення конкурентоспроможності національного виробника, уряд повинен відмовитись від надання прямих та прихованих субсидій збитковим підприємствам, що за визначенням матиме протилежний бажаному ефект. Натомість необхідно подбати про радикальне поліпшення регуляторного клімату з метою створення сприятливого інвестиційного середовища. Україна при розробці стратегії розвитку промисловості має орієнтуватися на високорозвинуті країни, головними статтями експорту яких є високі технології, а не сировина. Це дасть змогу отримувати набагато вищі прибутки на міжнародних ринках, стимулювати інноваційну діяльність внутрішніх виробників та підвищувати добробут країни, використовуючи національні природні ресурси для задоволення власних потреб. Таким чином, пріоритетні галузі одночасно перетворюються на експортні, тому більшість агентів української економіки мають переглянути своє ставлення до експортної діяльності. Тепер вона дуже часто розглядається як можливість швидко отримати доходи у грошовій Формі, адже кількість останніх є надзвичайно обмеженою в реальному секторі. Тому вивозиться саме та продукція, виробництво якої не потребує значних витрат на технологічний цикл. Крім того, експортери працюють за умов постійної зміни правил гри і не можуть розраховувати на сталий рівень доходу.

В цілому довгострокова стратегія розвитку промислового сектора України має передбачати як стимулювання нарощування промислового експортного потенціалу України, так і забезпечення потреб внутрішнього ринку у промисловій продукції за умов розширення внутрішнього попиту держави, суб'єктів господарювання і населення. Виходячи з цього, індустріальними чинниками економічного зростання можуть бути ті промислові об'єкти, які виробляють товари та послуги, що мають ринки споживання і здатні активізувати роботу значного кола суміжних виробництв. Тому основним завданням державної промислової політики на середньостроковий період є визначення та відбір із великої кількості підприємств, які сьогодні перебувають у сфері державного управління, тих, що за незначних фінансових вкладень можуть стати точками стабілізації промислового розвитку, а в довгостроковій перспективі - трансформуватись у центри зростання індустріальної складової валового національного продукту. При цьому, з огляду на необхідність забезпечення економічної та технологічної незалежності України, стратегічною метою індустріального розвитку має стати стимулювання розвитку галузей «високих технологій», як це робили всі розвинуті країни світу. Такий підхід дасть Україні можливість поступово інтегруватись у світове економічне і середовище, зберігаючи та нарощуючи інноваційний та технологічний потенціали промислового розвитку. Для цього є всі можливості. Сьогодні, незважаючи на фінансову й економічну кризу, ми маємо наукомісткі та високотехнологічні виробництва переважно експортної орієнтації, де Україна вже і зарекомендувала себе як лідер світового науково-технічного прогресу і нагромадила певний науково-виробничий потенціал для забезпечення та посилення ринкових позицій у міжнародному поділі праці. Йдеться про галузі таї окремі виробництва з розробки ракетно-космічної техніки та літакобудування, особливо важких транспортних літаків і авіаційних двигунів, суднобудування, верстатобудування, а також мікроелектроніки, систем зв'язку (особливо оптико-волоконних і телеграфії), електротехніки, приладобудування, виробництво деяких видів продукції легкої й харчової промисловості тощо. Крім того, ми маємо галузі виробництва, за рахунок яких Україна здатна вийти на рівень світових досягнень, що забезпечать їй конкурентні переваги на світовому ринку. До них належать науково-технічні та виробничі напрями розробки нових матеріалів та технологій їх обробки, біотехнології, фізики низьких температур, ядерної фізики, електрозварювання, космічної технології, нових джерел енергії, екологічного захисту, технології комунікації тощо.

Для забезпечення розвитку цих стратегічних пріоритетів державна промислова політика наступного десятиріччя має бути спрямована на:

подолання кризових явищ у промисловому виробництві, забезпечення життєздатності промислових підприємств - «точок зростання» вітчизняної промисловості, розробку та поетапне впровадження конкретних заходів, спрямованих на підвищення конкурентоспроможності національного виробництва;

прискорення структурної перебудови промисловості в цілому, галузей та підгалузей, реструктуризації окремих виробничих комплексів і підприємств, а також засобів управління промисловістю, децентралізацію і розвиток вертикальних та горизонтальних промислових зв'язків;

подолання енергетичної кризи, всебічний розвиток енергозаощаджувальних технологій із загальним зниженням енерго - та ресурсомісткості виробництва, в тому числі першочергово - у базових галузях промисловості [33,245] ;

диверсифікацію військово-промислових виробництв, що втратили оборонне значення, вивід надлишкових потужностей та створення у ВПК замкнених циклів виробництва військової техніки;

переорієнтацію промислових підприємств на виробництво продукції з використанням власної ресурсної бази та наскрізних технологічних ланцюжків;

вивід зайвих потужностей у базових галузях промисловості, оновлення та модернізацію виробничих фондів, впровадження нових технологій зі сприйняттям світових науково-технічних досягнень та виходом на сучасний мобільний рівень технологічної культури;

збереження та подальше нарощування експортного потенціалу, захист національних товаровиробників на внутрішніх та зовнішніх ринках;

підвищення конкурентоспроможності продукції, забезпечення високої якості та дизайну продукції, освоєння її прогресивних видів, придатних для експорту та імпортозаміщення;

розвиток виробництв для потреб власної міжгалузевої й внутрішньогалузевої кооперації та системи виробничого сервісу для підвищення збалансованості економіки і зменшення зовнішньої економічної залежності України;

вирішення екологічних питань шляхом розвитку технологій мінімізації забруднення, відновлення довкілля та утилізації відходів (дезактивація, утилізація та поховання радіоактивних відходів, токсичних речовин, ракетних палив та боєприпасів; утилізація, переробка та використання промислових та побутових відходів; очищення питної води, водойм, підземних та стічних вод від технологічних забруднень).

Ці завдання можуть бути вирішені за умов концентрації фінансових ресурсів і фондових активів на найефективніших напрямах промислового розвитку, які забезпечують або швидку окупність вкладених коштів, або можливість входження у світові ринки. І першочерговим кроком має бути здійснення комплексу заходів зі стимулювання попиту внутрішнього і зовнішнього потенційного інвестора, а також посилення ефективності управління державним майном.

Практика світового розвитку свідчить: для країн, які перебувають на стадії ринкового трансформування, коли можливості щодо мобілізації внутрішніх інвестиційних ресурсів на певний час стають вкрай обмеженими, особливого значення набувають проблеми залучення іноземних капіталів. При цьому масштаби інвестицій залежатимуть не скільки від пожвавлення і структурних змін як таких, скільки від змін на цих напрямках, які б надали певних темпів формуванню внутрішнього і зовнішнього ринків [33,72].

У більшості країн з перехідною економікою ефективно використані іноземні капітали стають ключовим фактором їх розвитку, а інвестування за кордон сприяє їх органічній інтеграції у світове господарство. Звичайно, залучення іноземних інвестицій відіграє важливу роль і в структурі пріоритетів української економіки.

Економіку будь-якої країни вже не можна розглядати як щось самодостатнє. Сьогодні не внутрішнє життя тієї чи іншої держави, а його гармонійний взаємозв’язок з світовими регуляторами визначає піднесення або спад її економіки. Тому, я вважаю, що відкритість економіки – це об’єктивна перспектива. І однією з головних передумов для формування в Україні відкритої ринкової економіки та національної конкурентоспроможності є ефективне використання власних і міжнародних інвестиційних ресурсів в оптимальних пропорціях.

У цьому аспекті найбільш загрозливою для України є не просто конкурентоспроможність продукції, підприємств, галузей і національної економіки в цілому, а можливість її системного відриву від групи провідних країн – через несумісність технологій, низьку здатність економіки до інвестицій і нововведень.

Я вважаю, що для нашої держави актуальною є проблема забезпечення конкурентоспроможності національної економіки. З огляду на це, її первісними перевагами є:

значні запаси деяких корисних копалин;

наявність родючих сільськогосподарських угідь (на Україну припадає 25% світових запасів чорнозему);

високий рівень кваліфікації працівників при порівняно низькій заробітній платі;

вигідне транспортно-географічне положення;

наявність системи науково-дослідних і проектних установ як бази для розробки і впровадження нових технологій;

Поряд з тим можна відзначити і ряд недоліків:

несприятливий інвестиційний клімат, який знижує національну конкурентоспроможність на ринках капіталу;

несприятливі умови для попиту на українську продукцію на внутрішньому ринку (неплатоспроможність підприємств і населення, втрату стимулів до підвищення якості продукції та здійснення нововведень);

відсутність або слабкість конкуренції в окремих галузях економіки - через високий рівень монополізму.

Cеред проблем, пов’язаних з процесом економічного реформування і важливих для процесу інвестування, треба виділити такі. По-перше, в Україні досі відчувається відсутність ринкового середовища. По-друге, тривалий час тут функціонував антиринковий за своєю природою виробничо-технологічний простір з глибокою диспропорціональністю, який істотно ускладнював ринкове регулювання, роблячи його багато в чому неможливим.

Таким чином, інвестиційна ситуація в Україні характеризується великою кількістю унікальних чинників, які обов’язково необхідно враховувати при створенні сприятливого інвестиційного клімату.

Для України важливо розглядати залучення іноземних інвестицій у контексті структурних змін і економічного зростання. Офіційно визначеними пріоритетними завданнями, які покликані розв’язати іноземні інвестиції, є:

структурна реформа економіки;

технологічне оновлення виробництва;

виробництво товарів широкого споживання;

подолання залежності країни від імпорту.

Слід також зазначити, що цілі інвесторів, які з’являються на відчизняному ринку, приходять у суперечність з внутрішньою економічною програмою розвитку. Так, у структурі господарства їх, насамперед, цікавлять сировина, метал, вугілля, продукти хімічної промисловості тощо. Їх інтерес викликають підприємства, що мають певні технологічні переваги і перспективу розвитку, а також науково-технічний потенціал. Інакше кажучи, увагу іноземців привернула саме можливість спрощеного, дешевого доступу до українських сировинного ринку, науково-технологічної бази і кваліфікованої робочої сили. Якщо Україна прагне дістати через ПІІ доступ до сучасних технологій, то західні фірми реалізують технології, які вже пройшли половину свого життєвого циклу і на світових ринках не є конкурентними. Невибагливість споживачів українського ринку надає застарілим і не прибутковим на західному ринку товарам можливість продовжити своє життя. Конкурентоспроможні світові корпорації орієнтуються на глобальні експортні стратегії, а не на розвиток вітчизняного виробництва товарів в Україні. Отже, без значного і цілеспрямованого збільшення обсягів ПІІ сподіватися на подолання залежності нашої держави від імпорту неможливо, але покладатись на них як на чинник економічного розвитку немає ніякого сенсу.

Таким чином, по-перше, внутрішні інвестиції не можуть відчутно вплинути на українську економіку у зв’язку з їх недостатніми обсягами: вони становлять 8,1% ВВП, що є значно нижчім від рівня 19 – 25% ВВП, який, згідно з світовою практикою, є оптимальним для стабільного економічного розвитку країни. По-друге, високий інвестиційний ризик в Україні зумовлює незначну довіру західних підприємців. Ті ж з іноземних інвесторів, хто вже прийшов на її внутрішній ринок, не поспішають вирішувати проблеми і завдання своїх українських партнерів [14,74].

Незважаючи на певні позитивні середовищні фактори, Україна на сьогодні є інвестиційно непривабливою навіть порівняно з найближчими країнами Східної Європи. Такі висновки підтверджуються результатами різних експертних оцінок. Відмінною ознакою є падіння інвестиційного рейтингу нашої держави, поряд з поліпшенням економічного становища її потенціальних конкурентів на світових ринках (багатьох центрально - та східноєвропейських країн).


Висновки


Детальний аналіз структурної перебудови економіки України перехідного періоду дає підстави зробити такі висновки:

1. Важливим досягненням економічної науки є встановлення зв`язку між структурою економіки та її ефективністю. Структурна ефективність економіки має статичну та динамічну складові – відповідно ефективність існуючої структури та ефективність структурних змін. Структурні зміни настільки ефективні, наскільки швидко вони призводять до виникнення бажаних економічних структур. Суть структурних перетворень полягає в тому, що підприємства наділяються функціями самоуправління виробництва і для цього їм створюються умови. Завданням цих перетворень є виробництво ВВП загалом і на душу населення, в якому переважатимуть продукти кінцевого призначення відповідно до потреб населення та імпорту.

2. Найбільш визначальними структурними зрізами для окремо взятої національної економіки є: галузевий, технологічний, відтворювальний, інституційний, зовнішньоекономічний. Вивчення тенденції розвитку світового господарства дозволяє виявити напрямки змін в економічній структурі, що дозволяють слідувати оптимальним пропорціям та найбільше сприяють соціально-економічному розвитку в сучасних умовах. В зв`язку з недостатністю можливостей ринкового механізму забезпечити структурні зміни, що відповідають сучасним прогресивним напрямкам, особливо в країнах з перехідною економікою, існує необхідність участі держави в процесі структурної перебудови економіки в формі структурної політики. Функції структурної політики полягають в координації всіх напрямків економічної політики, що чинять прямий вплив на структурні зміни в економіці та наданні економіці початкового імпульсу, необхідного для подолання негативних структурних змін. Концепція пріоритетів структурної політики пов`язана з цілеспрямованим збудженням ланцюгової реакції, що посилюється ринковим механізмом та прискорює позитивні структурні зміни в економіці.

3. Найслабкішим напрямком реформ в перехідних економіках став технологічний напрямок: їх технологічна структура на сьогоднішній день знаходиться переважно в межах третього технологічного укладу і для впровадження сучасних постіндустріальних технологій в більшості перехідних економік немає навіть мінімальних заділів.

4. Неможливість наздогнати постіндустріальний світ зумовлена тим, що методи мобілізації, які визначають суть будь-якого “наздоганяючого” розвитку, не придатні для творчості вільних особистостей, що є основою постіндустріального соціуму. Сучасне постіндустріальне суспільство може скластись лише шляхом гармонійного господарського прогресу, що йде паралельно зі змінами соціальних відносин та мотивів людської діяльності, і не може бути побудованим по плану, попередньо розробленому державою.

5. Масштаби кризи в Україні на початку 90-х років виявились чи не найбільшими серед перехідних економік, хоча стартові умови для ринкових перетворень були щонайменше не гірші, ніж в інших країнах соціалістичного блоку та республіках СРСР. Динаміка структурних зрушень в промисловості України являла собою негативну тенденцію перетворення ресурсоспоживаючої економіки в ресурсозабезпечуючу, в якій швидко збільшувалася частка матеріало- та енергомістких галузей, що виробляли проміжну продукцію, й стрімко скорочувалася частка галузей, що виробляли кінцеву продукцію, і насамперед товари народного споживання. Зміни в зовнішньоекономічній структурі економіки України характеризують становлення і розвиток сировинно-експортної моделі, притаманної слабкорозвиненим країнам. Наростання технологічного консерватизму, відторгнення базисних інновацій призвели до того, що в 90-ті роки ХХ ст. тенденція відставання України від розвинених країн в освоєнні п`ятого та шостого технологічних укладів набула характеру технологічної деградації економіки. Основними причинами несприятливої динаміки змін структурної перебудови в Україні є пробуксовка механізму переливу капітальних ресурсів між секторами, що зумовлено нерозвиненістю інфраструктури та низьким рівнем розвитку конкурентних відносин.

6. Попри безперспективність “наздоганяючого” розвитку для досягнення постіндустріальних структурних змін, на сьогоднішній день для України та інших перехідних економік іншої альтернативи не існує: зробити крок в постіндустріальну економіку можна лише за умови досягнення рівня високорозвиненого індустріального господарства. Таким чином, потрібна комплексна довгострокова стратегія освоєння ключових виробництв нових V и VI технологічних укладів, здатних зростати випереджаючими відносно масштабів світового ринку темпами, вираженими двозначними числами; необхідно генерувати інвестиційний та інтелектуальний потенціал, достатній для глибокого структурного оновлення економіки на основі впровадження найновіших досягнень НТП.


Список використаних джерел


  1. Багрова І.В., Гетьман О.О., Власюк В. Є. Міжнародна економічна діяльність України: Навч. посіб. / За ред. IB. Багрової. - К.: "Центр навчальної літератури". - 2004. - С 168-169.

  2. Бень Т., Семенова Т. Методичні основи оцінки нових технологій // Економіка України. - 2005. - № 6. - С.47 – 51.

  3. Богиня Д., Волинський Г. Структурна перебудова економіки в умовах глобалізації та інформатизації // Економіка України. - 2005. - № 9. - С. 19 – 28.

  4. Богиня Д., Волинський Г. Структурна перебудова економіки і проблема інвестицій // Економіка України. - 1999. - № 12. - С.53.

  5. Вірван Л.А. Иностранное инвестироввание в економику Украины // Діловий вісник, 2004. - №5 (120). - с.16-17.

  6. Гаврилюк О. мдж  конкурентоспроможнсть Украни в глобальнй економц // Укранський промисловець. - 2000. - №6. - С.12-15.

  7. Геєць В. Соціогуманітарні складові переспектив переходу до соціально орієнтованої економіки в Україні // Економіка України. – 2000. - № 1. - с.4-6.

  8. Геєць В. Соціогуманітарні складові переспектив переходу до соціально орієнтованої економіки в Україні // Економіка України. – 2000. - № 2. - с.4-5.

  9. Гош О. Ринок як засіб відродження перехідної економіки України // Економіка України. – 2005 – № 12 – С.75-82.

  10. Даниленко А.А. Ефективність прямих іноземних інвестицій у промисловість України // Фінанси України - 2006 - №6 - С.115-121

  11. Дергачев В.А. Зарубежные модели «зкономического чуда» Украденный социализм или капитализм с человеческим лицом - Одесса Лотос. 1994 - 53с.

  12. Дідківська Л.І., Головко Л.С. Державне регулювання економіки: Навч. посіб. – 2-ге вид., перероб. и доп. – К.: Знання-Прес, 2002. – 214 с.

  13. Кваснюк Б. Структурна перебудова економіки та її ресурси // Економіка України. - 2004. - № 10. - С.18 – 27.

  14. Кістерський Л., Скребцов І., Липова Т. Ефективність міжнародної допомоги Україні // Економіка України. - 2004. - № 5. - С.74 – 81.

  15. Кістерський Л.Л., Бурляй А.Б., Липова Т.В. План Маршалла для України // Стратегічна панорама. - 2000. - № 3 - 4. - С.90 – 97.

  16. Козак Ю.Г., Лук'яненко Д.Г., Макогон Ю.В. та ін. Міжнародна економіка: Навчальний посібник. - К.: Центр навчальної літератури. Видавництво «АртЕк», 2002. - 436 с.

  17. Козик В.В., Панкова Л.А., Даниленко Н.Б. Міжнародні економічні відносини: Навч. Посіб. – 5-те вид. – К.: Знання, 2004. – 406 с.

  18. Крисоватий А.І. Фіскальні засади соціально-орієнтованої економіки ринкового типу // Фінанси України. – 2000. - № 12. – с.78-81.

  19. Куценко В. Соціально-економічна модифікація в контексті побудови соціальної держави в Україні // Економіка України. – 2004. – № 11. - с.77-85.

  20. Лымарь Е.Е. Рыночная инфраструктура как фактор макроэкономического равновесия // Проблемы равновесия экономических систем в условиях трансформации: Материалы межвуз. науч. -практ. конф., Харьков, 27 апр. 2001 г. / Нар. укр. акад. - X., 2001. - С.39-41

  21. Макогон Ю. Україна на зовнішніх ринках, перспективи // Економіка України - 2005 - №4 - С.72-80

  22. Макуха С.М. Україна в міжнародних економічних відносинах в умовах глобалізації. – Харків: Легас, 2003. – 352 с.

  23. Матлак О.О. Десятиріччя реформ в перехідних економіках: чим зумовлені відмінності в їх результативності в різних країнах? // Економіка: проблеми теорії та практики. Дніпропетровськ, 2002. – С.54

  24. Матлак О.О. Концепція “наздоганяючого” розвитку та перспективи її реалізації в перехідних економіках. // Матеріали V Міжнародної науково-практичної конференції “Наука і освіта – 2002” – Том 13. Економіка. - Дніпропетровськ, 2002. – С.67.

  25. Матлак О.О. Підходи до визначення пріоритетів структурної політики України // Вісник Київського Національного університету імені Тараса Шевченка. Економіка. Випуск 47. Київ, 2001. – С.64

  26. Матлак О.О. Провал структурних реформ в Україні: несприятливі вихідні умови чи неефективна політика? // Формування ринкових відносин: Збірник наукових праць. Випуск 16. Науково-дослідний економічний інститут міністерства економіки та з питань європейської інтеграції України. Київ, 2002. – С.86

  27. Матлак О.О. Технологічне оновлення економіки як пріоритетне завдання структурної політики України. // Вісник Київського Національного університеу імені Тараса Шевченка. Економіка. Випуск 48. Київ, 2002. – С.23

  28. Мендрул О., Кальніченко Л. Технологічна реструктуризація підприємств // Економіка України. - 2005. - № 11. - С.15 – 20.

  29. Михайленко О. Методологічні аспекти структурування національної економіки і національного ринку // Економіка України. - 2006. - № 1-2. - С.114

  30. Новицький В. Є. Міжнародна економічна діяльність України: Підручник. - К.:, КНЕУ, 2003. -948с.

  31. Овчинников К.П. Международное разделение труда: тенденции и противоречия. М.: Экономика, 1987. - 324с.

  32. Онишко С.В. Фінансовий потенціал інноваційного розвитку економіки. // Фінанси України. – 2005 – № 6 – С.67-74.

  33. Основи економічної теорії / За ред. С.В. Мочерного: Посібник для студентів вищих навчальних закладів. – К.: Видавничий центр “Академія”, 2002. – 472 с.

  34. Основи економічної теорії. За редакцією А.А. Чухна. Київ "Вища школа". 2001. – 460 с.

  35. Перехідна економіка: Підручник / В.М. Геєць, Є.Г. Панченко, Е.М. Ліанова та ін.; За ред. В.М. Гейця. – К.: Вища шк., 2003 – 591 с.

  36. Підлісна О. Ефективність залучення інвестицій в Україну: інноваційно-інвестиційні системи // Економіст. - 2005. - №4. - с.80-84

  37. Політична економія: Навч. Посібник / К.Т. Кривенко, В.С. Савчук, О.О. Бєляєв та ін.; За ред. Д-ра екон. наук. проф. К.Т. Кривенка. – К.: КНЕУ, 2001. – 508с.

  38. Полозенко Д.В. Соціальна сфера в умовах реформування економіки України // Економіка АПК. - № 12 – с.127-132.

  39. Проблеми становлення інноваційної політики в Україні / Макаренко І П, Трофимчук О М, Кузьменко ВП та ін, за ред І П Макаренко - К.: УІДНСІР ін-т еволюц економіки, 2004 - 123 с.

  40. Савельєв Є.В. Європейська інтеграція і маркетинг. Наукові нариси. – Тернопіль: Карт-бланш, 2003. – 482 с.

  41. Світова економіка: Підруч. для студ. ВНЗ, які навч. за спец. „Міжнародна економіка” – А.С. Філіпенко, О.І. Рогач, О.І. Шнирков та ін. – 2-ге вид. – К.: Либідь, 2002. – 582 с.

  42. Семенов К.А. Принципи развития международного разделения труда. М.: Гуманитарное знание, 1996. - 247

  43. Соколенко С.І. Глобалізація і економіка України. – К.: Логос, 1999. – 568с.

  44. Тимохова Г.Б., Лымарь Е.Е. Активизация инвестиционных процессов в инфраструктуре Украины // Вчені зап. Харк. гуманіт. ін-ту «Нар. укр. акад. « - 2002. - Т.8. - С.382-388

  45. Україна і світове господарство: взаємодія на межі тисячоліть / А.С. Філіпенко, В.С. Будкін, А.С. Гальчинський та ін. – К.: Либідь. – 2002. – 470 с.

  46. Федоренко І П Інноваційна модель розвитку України специфіка і перспективи / Економіка проблеми теорії та практики Збірник наукових праць Випуск 192 В 4 т Том III - Дніпропетровськ ДНУ. 2004 - С.985-993

  47. Чистов С.М., Никифоров А.С., Куценко Т.Ф. та ін. Державне регулювання економіки.К., КНЕУ, 2006, с.123

  48. Чухно А. Постіндустріальна економіка: теорія, практика та їх значення для України // Економіка України. - 2001. - № 12. - С.53.

  49. Чухно А. А Актуальні проблеми стратегії економічного і соціального розвитку на сучасному етапі // Економіка України. – 2004 - № 4. – с.15-23.

  50. Шитко О.П. Забезпечення соціальної справедливості як основи економічного зростання в майбутньому // Актуальні проблеми економіки. – 2003. - № 2. – с.93-100.

  51. www. analitik. org. ua




Случайные файлы

Файл
69291.rtf
19740.rtf
22102-1.rtf
39147.rtf
10347-1.rtf