Ландшафтно-екологічна основа Києва (169675)

Посмотреть архив целиком

Вступ


Актуальність. Місто – це антропогенна екосистема, що являє собою концентроване розміщення промислових і побутових споруд, та населення, яке знаходиться на його території. На відміну від сільських населених пунктів жителі міст зайняті трудовою діяльністю переважно у сфері промисловості, управління, освіти, культури і сфери обслуговування. Для міст характерна чисельність населення не менше 5–10 тисяч і багатоповерхова забудова. Ємність міського середовища залежить від інфраструктури міста і розвитку транспортних мереж.

Процес розвитку населених пунктів типу міста називають урбанізацією. Способи виникнення міст в історії людства були різними. Міста виникали як сумісні поселення ремісників, що полегшувало їхню виробничу діяльність, як центри торгівлі, як воєнні укріплення (фортеці), що забезпечувало захист сконцентрованого в них населення від нападу ворога. Вплив міст на природне середовище поширюється за їх межі. Вони оточені більш чи менш протяжними зонами двох типів: сільськогосподарськими з виробництвом, що визначається потребами даного міста, та рекреаційними, які використовуються жителями міста для відпочинку.

Питання вивчення міських ландшафтів потребує постійного дослідження, оскільки на сучасному етапі розвитку техносфери людина постійно намагається якомога більше полегшити власне життя. Це виявляється насамперед у зростанні кількості антропогенного навантаження на природні екосистеми. Міські території, на які здійснюється постійне навантаження перебуває в досить складному екологічному стані і потребує постійного оновлення.

Об`єкт дослідження – функціональні ландшафти м. Києва.

Мета роботи – проаналізувати значення біоценотичних угруповань рослин в житті міських біоценозів.

Дослідження даного питання потребує вирішення певного кола питань:

  1. проаналізувати основні етапи розбудови міста та формування ландшафтно-архітектурних систем Києва;

  2. охарактеризувати ландшафтну структуру територій м. Києва;

  3. дати характеристику комплексних зелених зон міста;

  4. проаналізувати ландшафтно-архітектурні риси покриву м. Києва;

  5. проаналізувати та систематизувати відомості, щодо особливостей рослинного покриву м. Києва.




1. Етапи розбудови міста та формування ландшафтно-архітектурних систем Києва


Київ – це сплав славного минулого і сучасного. В образі міста зримо вимальовуються риси надійного майбутнього. Адже саме сьогодні визначається, яким буде Київ в третьому тисячолітті нової ери.

Формування населеного пункту і розширення його території визначається політичною обстановкою, притаманними лише йому соціально-економічними функціями на різних історичних етапах і реалізується у конкретних природних умовах, які виступають чи як сприятливі, чи як такі, що обмежують його розвиток. Територія міста не може зростати випадково або механічно. Місто у зв'язку із динамікою його функціональної структури завжди повинне мати певний резерв природних умов і ресурсів [1].

У тісному зв'язку із зміною історичних умов і суспільно-економічних відносин змінювались функції Києва як міста у цілому та його складових частин; відповідно змінювались і критерії оцінки територій, які включались до міської межі. Водночас, упродовж сотень років зберігається багато індивідуальних особливостей міста відповідно до традиційних функцій його історичних районів, що збігаються в основних рисах із ландшафтною структурою стародавнього ядра.

Із зазначеного випливає неабияка цікавість до аналізу містобудівного освоєння ландшафтів на головних етапах розвитку міста, з'ясування закономірностей і тенденцій цього процесу. Адже етапи розвитку будь-якого явища означають якісну зміну певної тенденції розвитку. Зокрема, для півтора тисячолітнього міста етапи знаменують відчутні зміни у якісному стані його екологічної системи [18].

Під ландшафтами зазвичай науковці розуміють цілісні ділянки земної поверхні (довкілля, у якому розрізняють численні складники), що характеризуються однорідністю, походженням, взаємозв'язками компонентів.

Компонентами ландшафтів є гірські породи, рельєф, поверхневі та підземні води, повітряні маси, ґрунти та рослини і тварини.

Ландшафти виступають життєвим середовищем людини, є її ресурсною базою, головною територіальною основою для розміщення виробничих і невиробничих об'єктів. Вони виступають як середовище відпочинку і джерело естетичного збагачення.

Відповідно співвідношення і взаємовідносини основних ландшафтоутворюючих чинників, у класифікаціях ландшафти Києва відносять до східноєвропейських рівнин: знижених та підвищених, що тяжіють до північно-східної частини Українського кристалічного щита і Дніпровсько-Донецької западини та їхніх схилів. За зонально-біокліматичним положенням, що визначає баланс тепла і вологи, вони діляться на два основних типи – змішано-лісовий і лісостеповий та долини Дніпра, яка являє собою знижену алювіальну рівнину, дуже строкату за типами грунтово-рослинного покриву (лучні, болотні, дернові тощо).

На сучасному етапі, для того, щоб вирішити завдання реконструювання древніх ландшафтів, їх послідовної зміни при розбудові Києва, вивчення наслідків господарського освоєння різних ландшафтних категорій київської старовини, доцільним є використання двох груп методів: історико-ландшафтних картографічних реконструкцій та картометричних, тобто методів пошуку спільних рис у різних компонентах давньої і сучасної природи за картами різних масштабів і різних часів. Вихідними матеріалами є також результати сучасних ландшафтних досліджень та опубліковані історичні й археологічні відомості.

Для ландшафтного аналізу цього процесу були складені середньомасштабні карти відтворених і сучасних ландшафтів на теренах Києва та у районах його перспективної забудови із виділенням місцевостей та їх угрупувань. Оскільки, дослідженню підлягають періоди із різними критеріями містобудівної оцінки ландшафтів, то при складанні карт були враховані елементи природного середовища, життєво необхідні як для архаїчного господарства І тисячоліття н.е., так і для сучасного міста [1].

Київ як торгівельний та адміністративний центр східних слов'ян виник у місці перетину межі двох природно-господарських зон та дніпровського торгівельного шляху. Як показали історико-ландшафтні дослідження, починаючи із енеоліту (трипільська культура), коли панівною галуззю господарства стало землеробство, освоєнню підлягали, головним чином, ландшафти лісостепового типу. Лісостепова зона на багато тисячоліть стає найбільш заселеною і освоєною щодо землеробства. Найбільшу господарську вартість мали території зі складною ландшафтною структурою, найбільш сприятливою для комплексного господарства, що спостерігається у місці контакту ландшафтів лісостепового типу із ландшафтами поліського типу та потужної дніпровської заплави. Місця для поселень у межах таких оптимальних територій обирали, також, із урахуванням наявності природних укріплень і рубежів, що мали виконувати оборонну функцію.

Перелічені умови, представлені у районі Києва, найкращим чином сприяли заснуванню на цій території поселень усіх археологічних культур Середнього Подніпров'я. Археологічні матеріали свідчать про наявність значного торговельного осередку у районі майбутнього Києва вже на рубежі нашої ери. Становлення Києва як адміністративного центру почалось у середині І тисячоліття н.е. у зв'язку із виникненням першого державного об'єднання східних слов'ян і збільшенням внутрішньої торгівлі подніпровському водному шляху. Через Київ відбувався торговельний обмін між хлібним Лісостепом і мисливсько-промисловим Поліссям. Київ контролював торгівлю між районами Балтики та Чорного моря, Західною Європою та Сходом. Одне з провідних місць посіла реміснича функція міста. Почалося поступове розширення його території, що відбувалося потім упродовж багатьох віків.

Півтора тисячолітня історія міста – невпинний процес чергування його занепадів та відроджень.

Щоб виявити закономірності і тенденції цього процесу, необхідно обґрунтувати систему часових (хронологічних) зрізів, які б висвітлювали головні етапи розвитку міста та його функцій. Такі дані, окрім пізнавального інтересу для кожного мешканця Києва, мають ще важливе значення щодо оцінювання стану екологічних ситуацій у місті на певних етапах його розбудови, надають історично тривалому процесу ландшафтного освоєння теренів столиці східних слов'ян певних класифікаційних рис.

До X ст. формується ядро стародавнього Києва, диференційованого на верхні укріплену частину (Старокиївська гора) та нижню неукріплену торгівельно-ремісничу (Поділ). З X по XII ст. Київ – столиця Давньої Русі. У цей період посилюється політична роль міста, його адміністративна та ідеологічна функції, досягають розквіту ремесло, торгівля, будівництво. Київ значно розширює свої межі. Із XIII по ХVІІ ст., у період феодальної роздробленості, іноземних панувань, народних рухів, частих війн, руйнувань та епідемій Київ майже не зростає територіально. З ХVІІІ до середини XIX ст. містобудівне освоєння території відбувається шляхом, характерним для всіх великих міст. Будуються військові укріплення, адміністративні та громадські споруди, палацові комплекси. З середини XIX до початку XX ст. зростає значення Києва як центру внутрішньої торгівлі. Спостерігається інтенсивне збільшення населення та території міста. 3 1918 р. розпочинається етап так званого соціалістичного будівництва. У Києві розгортається житлове, промислове, адміністративне та культурне будівництво, що ведеться з упровадженням індустріальних методів. Після 1945 р. швидкими темпами були усунуті руйнування періоду війни. Сучасне будівництво ведеться посиленими темпами на нових територіях, реконструюються старі квартали міста [7].

Таким чином, складний довготривалий процес містобудівного освоєння та формування території Києва може бути висвітлений таким рядом хронологічних зрізів: середина XVІІІ ст., кінець XII ст., кінець ХVІІ ст., середина Х ст., середина XIX ст., початок XX ст., середина XX ст., сучасний період. Картометрична обробка і аналіз історичних та ландшафтних даних показали, що ландшафтна структура Києва і прилеглих територій, які можуть бути потенціалом для подальшого зростання міста, досить складна в зв'язку з приуроченістю до смуги контакту двох ландшафтних зон та широкої долини Дніпра.

До ландшафтів мішано-лісового (поліського) типу віднесені підвищені моренно-водно-льодовикові і знижені терасові рівнини із дерново-підзолистими, піщаними і супіщаними ґрунтами, які сформувалися під борами та суборами (49,2% всієї території) [3].

Ландшафти лісостепової зони (широколистяно-лісового типу) представлені підвищеними акумулятивно-денудаційними розчленованими лесовими рівнинами з сірими, ясно – та темно-сірими суглинковими ґрунтами, які сформувалися під свіжими дібровами (19,9%). Межі між зональними типами ландшафтів мають складний характер. 25,3% території припадає на високі та низькі заплави Дніпра та його притоків. Площа водних об'єктів становить 5,6% території.

Природні умови північної частини Київського Подніпров'я сприяли виникненню в його межах на початку нашої ери значного торгово-адміністративного центру. Ландшафтна приуроченість розміщення первинного ядра Києва також вказує на невипадковість вибору місця його заснування. Стародавній торговий центр дніпровського шляху виник на високій заплаві біля підніжжя лесового плато, із дрібними землеробськими поселеннями, біля впадіння Почайни, гирло якої було природною гаванню. Поява адміністративної функції викликала необхідність будівництва фортеці («граду''). Для якої обов'язковою умовою була наявність природних укріплень. Розчленований край плато із відносними висотами близько 100 м, з ярами, мисами та останцями, що панував над нижньою частиною міста та Дніпром, був ідеальним місцем для першого городища Кия на Замковій горі (урвистий останець) і плацдармом для зростання Верхнього Міста – городище на Старокиївській горі (виступ плато).

До X ст. були повністю заселені розчленовані схили та останці між верхньою та нижньою частинами міста; з'явилась необхідність в його розширенні. В кінці X ст. площа верхньої частини значно збільшується за рахунок забудови міста Володимира і спорудження його укріплень, однак на цю частину міста, розташовану на лесовому плато, припадало не більше 6% міської забудови, а більше половини (61,0%) території – на нижню частину – Поділ, розташовану на високій заплаві Дніпра [14].

У ХІ-ХІІ ст. в зв'язку із посиленням політичного й адміністративного значення міста та поширенням громадського будівництва (спорудження Софіївського собору, багатьох церков, монастирів, палаців) збільшується верхня частина і створюються нові фортечні споруди – Місто Ярослава – 72 га, Місто Ізяслава – 6 га; Копирів кінець – 40 га. Загальна площа Верхнього Міста збільшується до 130 га і досягає 34% загальної площі забудови. Водночас зростає до 180 га нижня (подільська) частина, з'являються оборонні споруди в північно-західній частині. В цей період зростає значення старокиївської агломерації, що складалась з дрібних поселень (Берестове, Дорогожичі), монастирів (Печерський, Видубицький, Кловський, Кирилівський); усі вони були розташовані в межах підвищеної лесової рівнини із значним землеробським освоєнням.

З другої половини XII ст., в результаті боротьби удільних князів за Київ та руйнування його у 1169 р. місто втрачає значну частину політичних і адміністративних функцій. Взяття його Батиєм у 1240 р. і наступні події, пов'язані з іноземним пануванням, багаторазовими руйнуваннями (1416, 1482, 1651, 1679, 1687 роки), пожежами та епідеміями, не сприяли значному розширенню території міста. Однак Київ залишається важливим центром розвитку економіки, культури, передової громадської думки, освіти, соціального прогресу. В цей період більша частина громадського будівництва припадала на відновлення та реконструкції пошкоджених споруд і військових укріплень [8].

Із першої половини XVIІІ ст. в зв'язку з будівництвом фортеці росте й набирає адміністративних функцій нова частина міста – Печерськ – в межах підвищеної лесової височини. До середини XIX ст. печерська частина сполучається з основним ядром Києва. Забудовується лесова рівнина навколо Печерської фортеці, вздовж долини Либіді та круто-схилових ділянок хрещатицької долини. Розширюється Нижнє Місто на правобережній високій заплаві. За цей час площа забудови зростає майже утричі, переважно за рахунок підвищеної лесової рівнини та заплави. Вперше починається забудова ландшафтів змішано-лісовоґо типу – знижених рівнин давньоалювіальних терас.


Рис. 1.1. Ландшафти території Києва та їх міська забудова


Ландшафти території Києва та їхня міська забудова: ландшафти змішано-лісового типу із піщаними та супіщаними деревно-підзолистими ґрунтами: 1 – підвищені моренно-водно-льодовикові хвилясті рівнини із дерновими середньо та слабко-підзолистими супіщаними ґрунтами під свіжими суборами й борами; 2 – знижені давньоалювіальні терасові дрібнохвилясті рівнини із дерновими слабко та середньо-підзолистими піщаними піщаними і супіщаними ґрунтами під сухими борами та свіжими суборами; ландшафти широколистяно-лісового типу підвищеної лесової акомулятивно-денудаційної горбисто-хвилястої рівнини із сірими лісовими ґрунтами; 3 – горбисто-хвилясті привододільні рівнини із темно-сірими та сірими легкосуглинковими ґрунтами, які сформувалися під свіжими дібровами: 4 – слабко-хвилясті рівнини із розлогими схиловими балками, із сірими й темно-сірими легкосуглинковими лісовими ґрунтами, що сформувалися під свіжими й вологими дібровами: 5 – розчленовані останцево-яружно-балочні схили рівнини із світло-сірими, сірими й дерновими легкосуглинковими й супіщаними ґрунтами, які сформувалися під свіжими дібровами й різнотравно-злаковою рослинністю; ландшафти знижених алювіальних терасових рівнин із дерновими, лучними й болотними ґрунтами; 6 – знижені алювіальні слабкохвилясті рівнини (висока заплава) із дерновими й лучними піщаними й супіщаними ґрунтами, які сформувалися під заплавними луками та вологими дібровами; 7 – низькозаплавні слабкостічні заболочені зниження із лучно-болотними, болотними, торфово-болотними ґрунтами й торфовищами, які сформувалися під вологими луками й болотною рослинністю; лісова рослинність зеленої зони Києва


У вісімдесяті роки минулого століття налічувалось 5906 садиб, на яких було розташовано 20 тисяч дерев'яних і близько 3 тисяч кам'яних будинків. Вулиць і провулків – півтори сотні. Проживало тут близько 250 тисяч чоловік.

В 20–30 pp. містобудівне освоєння території відбувається головним чином за рахунок порівняно малопродуктивних у сільськогосподарському відношенні ландшафтів мішано-лісового типу. Продовжується і забудова ландшафтів підвищеної лесової височини на правобережжі Либіді та заплавних місцевостей, забудовуються вільні ділянки і ущільнюється забудова центральних кварталів. Відбувається реконструкція старих будинків. З початку XX ст. до 1941 р. площа міської забудови зросла в п’ять разів (9,7 тис. га). У 1921 р. в Києві було утворено ряд адміністративних районів. Крім центральної частини, виділялись Печерський, Шулявський, Солом'янський, Подільський, Деміївський райони. Ще швидше у цей час зростає загальна площа Києва. В жовтні 1923 р. уряд УРСР прийняв ухвалу про розширення території міста більше ніж в два рази за рахунок включення до міської смуги окремих територій та приміських сіл. До 1927 р. в міську смугу Києва увійшло 20 населених пунктів: Микільська та Воскресенська слобідки, Дарниця, Нивки, Відрадний, Совки, Корчувате, Мишоловка, Теличка та інші. Як наслідок, територія міської зони сягнула майже 40 тисяч гектарів, утворився зелений пояс навколо Києва, і в міську смугу увійшло 12,3 тисяч лісових насаджень. В передвоєнний час площа міста разом з зеленою зоною досягає 68 тис. га.

Під час Другої світової війни було зруйновано більше 40% житлового фонду і майже всі підприємства міста. В повоєнний період житлові та інші споруди відбудовувались швидкими темпами, вже до 1950 р. було створено більше 1000000 м2 житлової площі і відбудовано 2250 приватних будинків. У 1952 р. починається забудова нових житлових масивів: Першотравневого, Відрадного, Нивок у мішано-лісових ландшафтах підвищеної морено-водо-льодовикової рівнини. В 1967 р. був затверджений новий генеральний план розвитку міста. В основу плану, реалізація якого почалась уже в наступному році, було покладено ідею розміщення житлових масивів на намитих ґрунтах, на місці частково заболочених, малоцінних для сільського господарства територій в заплаві Дніпра, який стає головною архітектурно-планувальною віссю міста. Це дозволило зберегти придатні для землеробства землі, зробити місто більш компактним і перейти від радіальної до радіально-кільцевої структури його території. На намитих ґрунтах будуються масиви: Русанівка, Березняки, Оболонь. На пісках давньоалювіальної зниженої терасової рівнини – Лісовий, Воскресенський, Лівобережний, Комсомольський масиви. На моренно-водно-льодовиковій рівнині – Виноградар, Вітряні гори, Академмістечко та ін. Новітні технічні засоби будівництва дозволили вести забудову дуже розчленованих, крутосхилових місцевостей підвищеної лесової рівнини, частка яких в ландшафтній структурі забудованих територій міста зросла за повоєнний період від 2,5 до 7,0%. Зараз на території Києва забудовано біля 30 тис. га, тобто утричі більше ніж в передвоєнні роки [8].

Згідно із генеральним планом перспективного розвитку Києва, житлове будівництво сконцентроване головним чином на намивних ґрунтах в заплавних ландшафтах долини Дніпра. Найбільшими житловими масивами стали Троєщина, Осокорки, Лозняки та Вигурівщина. У найближчі 25–30 років виникне необхідність в пошуках територій під міське будівництво.

Ландшафтний аналіз містобудівного зростання Києва виявив певні зв'язки цього процесу з функціональними особливостями міста на різних етапах його розвитку.

Від заснування Києва до XIX ст. кожна його частина виконувала певні функції. Місто зростало залежно від придатності ландшафтів до виконання цих функцій. Торговельно-економічну функцію, пов'язану із дніпровським шляхом, виконувала нижня (подільська) частина міста, розташована у заплаві Дніпра. Розвиток верхньої частини Києва був підпорядкований адміністративній, оборонній, культурно-ідеологічній функціям, яким найкраще відповідали аграрноосвоєні ландшафти підвищеної розчленованої лесової височини [6].

В XIX і на початку XX ст. функціональні ролі частин міста поступово вирівнюються. Київ зростає переважно за рахунок ландшафтів підвищеної лесової рівнини. їхня забудова, що почалась вибірково від стародавнього центра міста, захоплює в цей період найбільш зручні ділянки в межиріччі Дніпра і Либіді на віддаль 5–7 км вздовж існуючих шляхів сполучення.

У передвоєнний час Київ набуває функцій найбільшого в Україні адміністративного, індустріального, наукового і культурного центру. При загальному значному зростанні території Києва випереджуючими темпами забудовуються менш цінні у сільськогосподарському відношенні мішано-лісові ландшафти в північно-західному напрямку і на Лівобережжі. Не забудовуються ділянки цінних лісових масивів, які набувають рекреаційних функцій.

На сучасному етапі на долю ландшафтів мішано-лісового типу припадає більше половини міської забудови. Останні 25 років інтенсивно забудовуються заплавні місцевості із перебудовою їх літогенної основи і висотного рівня. Сучасна міська забудова правобережної частини в загальних рамках збігається із конфігурацією агроландшафтної зони часів Київської Русі, за виключенням сильно розчленованих територій, що мають рекреаційну функцію. 25% забудови Києва припадає в наш час на підвищену лесову рівнину. Подальшу її забудову слід обмежити в зв'язку із сільськогосподарською цінністю її ландшафтів. Будівництво тут можна вести за рахунок реконструкцій та ущільнення вже освоєних територій і освоєння сильно розчленованих крутосхилових ділянок. Значним потенціалом для розширення міста є підвищені та терасові рівнини ландшафтів змішано-лісового типу, однак при їх освоєнні слід дотримуватись умови збереження зеленої зони. Дальша забудова заплавних ландшафтів, понад вже заплановані, недоцільна в зв'язку з їх рекреаційною та санітарно-гігієнічною цінністю.

Зараз територія Києва зростає переважно за рахунок освоєння Троєщини, Осокорків, Позняків та Вишеньок. На вільних територіях (у тому числі і на намивних ґрунтах у заплаві Дніпра) буде розташовано 57% загального обсягу будівництва, на реконструйованих територіях 38%.

При складанні перспективних планів розвитку міста в майбутньому необхідно враховувати аспекти доцільного використання ландшафтних ресурсів і збереження функцій зелених та санітарно-гігієнічних зон в умовах зростаючого навантаження на повітряний та водний басейни [22].




2. Ландшафтна структура території м. Києва: давні та сучасні ландшафти


2.1 Основи формування сучасних ландшафтно-архітектурних систем


Територія Києва розташована на важливому природному рубежі Східноєвропейської рівнини, у місці сусідства двох природно-географічних зон – змішаних лісів і лісостепової та широкої долини Дніпра. Зазначені природні категорії визначають складність і контрастність ландшафтної структури його території.

Формування сучасних ландшафтно-архітектурних систем міста відбувалося під дією природних та антропогенних чинників процесу міського формування ландшафтів. Серед них одними з найважливіших є морфолітогенні. Це означає, що такі важливі ознаки земної поверхні, як її зовнішній вигляд (рельєф, форми рельєфу) та склад гірських порід, що визначає внутрішнє наповнення земної поверхні (літологічні риси верхньої частини геологічного розрізу) чи не найбільшою мірою визначають формування тих закономірних поєднань окремих складників довкілля, що надають усій сукупності (системі) природних рис властивостей єдиного організму, чогось матеріально цілісного, або, кажучи просто-ландшафту [8].

Зазвичай, термін ландшафт вживають у двох головних його значеннях. Загальновживане трактування, що широко застосовується освіченою людиною, означає її суб’єктивну оцінку того чи іншого краєвиду, що викликає замилування переважно естетичним виглядом. У такому розумінні термін «ландшафт» асоціюється із поняттям «краєвид».

Наукове географічне значення поняття «ландшафт» означає цілісне природне утворення, складене чималою кількістю складників довкілля – рельєфом та геологічною будовою, грунтово-рослинним покривом, станом поверхневих та підземних вод, сукупністю живих організмів тощо, що безперервно обмінюються між собою потоками речовини, енергії та інформації і, таким чином, існують як єдина частка (складова частина) природного середовища – ландшафту, або природно-антропогенного середовища міста – ландшафтно-архітектурної системи.

Особливості будови міцної кристалічної основи, осадових відкладів різної щільності, складні процеси формування своєрідного рельєфу земної поверхні, про що йшлося вище, визначили загальні риси поверхні київських теренів. Орографічно, тобто, щодо перевищення одних ділянок земної поверхні над іншими, територія міста розділяється на Придніпровську височину, Поліську і Придніпровську низовини. Межі між ними в рельєфі виявляються неоднаково. Так, Придніпровська височина і Придніпровська низовина розмежовуються високим (до 100 м) стрімким правим берегом Дніпра (рис. 2.1).


Рис. 2.1. Орографічна будова території Києва


Межа між Поліською низовиною і Придніпровською височиною в орографічному відношенні не завжди простежується, у більшості випадків її проводять за літологічними ознаками – по північній межі розповсюдження характерних для цього регіону лесових порід.

Із погляду мікрокліматичних особливостей міста його ландшафтно-архітектурні системи розглядаються як діяльні поверхні із декількома рівнями. При цьому у Києві формується складний діяльний шар, у межах якого можна розрізнити чотири рівні поверхонь, що характеризують вертикальну структуру ландшафтно-архітектурних систем (ЛАС): 1 – рівень вулиць та площ, поверхонь газонів, водойм; 2 – рівень одноповерхової забудови, кущів і невеликих дерев; 3 – рівень верхньої межі дерев і дахів 3–5 поверхових будівель, що складають більшу частину старої забудови; 4 – рівень дахів 9–16 поверхових будівель сучасної забудови. В ієрархічній структурі ЛАС діяльні поверхні з вертикальним рівням: 1 – ландшафтно-архітектурних елементів і груп; 2 – ландшафтно-архітектурних груп і масивів; 3 і 4 – ландшафтно-архітектурних масивів, комплексів і систем [11].

Забудова міста вирізняється великою різноманітністю типів та форм – від одноповерхової садибної одно-, дво- та багаторядної і ареальної (релікт сільської) забудови до сучасної багатоповерхової квартально-периметральної, квартально-радіальної та вільної забудови на штучних ґрунтах. У межах Києва частково збереглися елементи давньої забудови (споруди та планувальні форми) Х-ХV століття, найкраще збереглися елементи і форми забудови XIX століття. Щодо повноти представлених типів і форм забудови різних часових зрізів, територія міста Києва є показовою для України.


2.2 Ландшафтна структура території Києва до початку активного містобудівного освоєння


Картометричний аналіз сучасної території міста Києва показав, що площа територій, підпорядкованих Київській міській адміністрації, включаючи зелені зони, складає 1318 км2, забудована територія (ландшафтно-архітектурні системи) становить 391,5 км2.

Аналіз та картометрична обробка карти відновлених ландшафтів показали, що ландшафтна структура території Києва дуже складна: у ній розрізнено 4 типи, 7 підтипів, та 46 видів урочищ.

До ландшафтів змішано-лісового (поліського) типу (а це – 39,8% усієї досліджуваної території) віднесено підвищені моренно-водно-льодовикові, знижені озерно-водно-льодовикові, знижені давньоалювіальні терасові рівнини і схили з дерново-підзолистими та дерновими піщаними, супіщаними і пилувато-піщаними ґрунтами, що сформувались під свіжими борами й суборами. Характерними рисами геосистем цього типу є загальна вирівненість поверхні, високий рівень залягання ґрунтових вод, переважання дерново-підзолистих ґрунтів на суглинкових та піщаних моренно-водно-льодовикових відкладах, піщаних озерно-водно-льодовикових і давньоалювіальних відкладах. Природна рослинність представлена переважно сосновими і дубово-сосновими лісами із наземним покривом лісового різнотрав'я або свіжими борами і суборами за класифікацією Погребняка-Воробйова [11].

Рівнинні урочища моренно-водно-льодовикової рівнини (це – 5,9% території Міста) є фоновими у північно-західній і північній частині (масиви Біличі, Новобіличі, Берковець, Пуща-Водиця, Виноградар, Вітряні Гори, Нивки, Сирець). Це – підвищені хвилясті моренно-воднольодовикові рівнини, складені пісками з прошарками оглинених пісків та валунних суглинків з дерново-середньо- і слабопідзолистими піщаними і супіщаними ґрунтами, що сформувались під свіжими борами та суборами. Моренно-зандрова рівнина складена потужною (25–30 м) товщею пісків; тут поширені еолові форми: гряди, горби, кучугури, вали тощо. Піщані підвищення мають заокруглені обриси і виположені схили в окремих відслоненнях серед пісків спостерігаються напіврозмиті залишки морени. Товщина моренних відкладів коливається в межах 2–10 м. На грядах, валах, кучугурах та інших позитивних формах поверхні з глибоким заляганням ґрунтових вод і недостатнім зволоженням сформувались переважно дерново-слабопідзолисті піщані ґрунти, які характеризуються слабкою структурою, значною водопроникністю та низькою родючістю. На слабкохвилястих і рівнинних ділянках сформувались дерново-середньопідзолисті супіщані ґрунти. Із природної рослинності тут поширені свіжі бори і субори. У першому ярусі, зазвичай, переважає сосна, у другому – у суборів – дуб і береза. Третій ярус, як правило, слабкорозвинений, у ньому зрідка зустрічаються зарості ліщини, у четвертому ярусі у борових формаціях дуже розвинуту лісове різнотрав'я та покрив із напіврозкладеної глиці, у суборах папороть-орляк, грушанка, суниця, а також кілька видів моху, глицевий опад суцільного покриву не утворює. Фрагменти лісових (борових і суборових масивів) в урочищах моренно-зандрової рівнини збереглися до нашого часу. Про їх значне поширення у давнину свідчать літописні дані та давні картографічні матеріали.

У північно-західній і західній частині міста (Святошин, Жовтневе, Борщапвка) домінують урочища знижених вирівнених озерно-водно-льодовикових рівнин, складених пісками, що підстелюються суглинками із дерново-середньо- і слабкопідзолистими, частково глеюватими, пилувато-піщаними і піщаними ґрунтами, сформованими під вологими і сирими суборами. Породи, що складають літогенну основу урочищ озерно-водно-льодовикової рівнини, різноманітні і мають мінливий характер розповсюдження у вертикальному і горизонтальному напрямах. Це переважно піски різної потужності, які містять у собі прошарки суглинків і глини. На рівнинних і підвищених ділянках слабохвилястих рівнин тут сформувались дерново – слабко- і середньопідзолисті пилувато-піщані і піщані ґрунти. У підурочищах рівнинних знижень слабкохвилястих рівнин та западин – глеюваті та глейові. Тут були розповсюджені переважно вологі субори із наземним покривом лісового різнотрав'я і широкотрав'я та сирі субори зі значними домішками берези і вільхи із наземним покривом лісового вологотрав'я.

Схилові урочища у поліських ландшафтах це – розчленовані відлогі, пологі, округлі, стрімкі і спадисті структурні та яружно-балкові схили моренно-водно-льодовикової і озерно-водно-льодовикової рівнин, складені пісками із прошарками суглинків з дерново-слабкопідзолистими та дерновими піщаними, пилувато-піщаними і супіщаними ґрунтами, що сформувались під свіжими суборами та різнотравно-злаковою рослинністю. Північна частина міста характеризується значним поширенням схилових урочищ (Вітряні Гори, Сирець, частково Куренівка) у межах структурного схилу від Придніпровської височини до заплави Дніпра, де досить поширені ерозійні процеси [14].

На ерозійну мережу (яри та балки) у ландшафтах змішано-лісового типу припадає близько 1,0% території. Це – підурочища днищ балок та ярів, вистелені опіскованими делювіальними суглинками і пісками із дерново-середньопідзолистими та дерновими глеюватими і глейовими супіщаними, глинисто-піщаними та піщано-легкосуглинковими ґрунтами, що сформувалися під вологими і сирими суборами та різнотравно-вологотравною рослинністю. Це, переважно, урочища верхів'я Сирецької балки, верхів'я Либіді, праве верхів'я Кучминого (Мокрого) яру та інших.

Слабкодреновані і безстічні зниження та западини із виположеними схилами складені делювіальними й озерними супісками і суглинками, з дерновими глейовими супіщаними і піщаними ґрунтами, які сформувалися під широкотравно-вологотравною рослинністю, березняками та вільшняками. Вони розповсюджені, переважно, у північній частині (Пуща-Водиця). Значну частину урочищ ландшафтів змішано-лісового типу займають надзаплавні тераси Дніпра та Либіді (17,6% території міста). Перша надзаплавна тераса у Києві поширена на лівому березі, її ширина сягає 10 – 13 км (масиви Троєщина, Воскресенський, Комсомольский, Дарниця). На правому березі вона поширена фрагментарно: на півночі (частково Оболонь і Мінський масив), півдні (північна частина Корчуватого, ур. Бичок); у центральній частині (вул. Антоновича) розташована перша надзаплавна тераса Либіді. Це – урочища – знижених давньоалювіальних терасових дрібнохвилястих рівнин, складених потужними товщами пісків із дерново – слабко – та середньопідзолистими піщаними і пилувато-піщаними ґрунтами, що сформувалися під сухими та свіжими борами. Поверхня тераси горбиста, досить значні її простори у минулому були вкриті піщаними кучугурами і грядами. Тераса складена потужними давньоалювіальними пісками, нижня частина терасової товщі перемитих пісків має водно-льодовикове походження. В умовах недостатнього зволоження і відносно низького рівня залягання ґрунтових вод тут сформувалися дерново – слабко- і середньопідзолисті піщані і пилувато-піщані ґрунти, зі слабкою структурністю та низькими господарськими показниками. Природна рослинність представлена тут сухими і свіжими борами у першому ярусі із сосни та наземним покривом із глицевого шару та сухотравно-злакової рослинності (із переважанням костриці овечої) у сухих борах та злаково-різнотравної рослинності у свіжих (урочище Бичок) [25].

Низькозаплавні та притерасні слабкодреновані заболочені зниження і западини з лучно-болотними, болотними, торфово-болотними ґрунтами і торфовищами під вологотрав'ям, болотною рослинністю та вільшняками поширені переважно на лівобережжі у північно-східній частині міста (Вигурівщина, Троєщина), східній та південно-східній (масиви Лісовий, Харківський), на правобережжі вони зустрічаються у північній частині (масиви Оболонь, Мінський).

Друга надзаплавна тераса займає переважно лівобережну частину (масиви Куликове, Лісовий, Биківня). На правому березі вона виявлена невеликою смугою на Подолі та Оболоні, у центрі (друга надзаплавна тераса Либіді), а також між Лисою горою і Корчуватим. Це – урочища давньоалювіальних терасових дрібнохвилястих рівнин (3,6% території міста), складених пісками з прошарками глинистих пісків та дерново – слабко – та середньопідзолистими піщаними і супіщаними ґрунтами, що сформувалися під свіжими борами та суборами. У будові тераси, крім давньоалювіальних пісків, багато верствуватих суглинків і супісків переважно делювіального генезису. Серед природної рослинності найбільш поширеними були субори із наземним покривом лісового різнотрав'я. Борові і суборові формації терас займали значну територію міста і складали одну із основних сировинних баз для містобудування, про що свідчать літописні матеріали, давні карти та роботи археологів.

Так, літописний «Шелвов бор (борок)» знаходився на надзаплавних терасах Либіді, «Городецький бор» – на надзаплавній терасі Дніпра біля північно-західної околиці с. Вигурівщина (давнє поселення Городець) тощо.

Лісостепова зона представлена ландшафтами широколистяно-лісового типу (39,4% території міста), підвищеними акумулятивно-денудаційними лесовими рівнинами і схилами з сірими, ясно – та темно-сірими лісовими суглинковими та легкосуглинковими ґрунтами, які сформувалися під свіжими дібровами, судібровами та різнотравно-злаковими формаціями. Ландшафти лісостепового типу поширені у центральній, південній і південно-західній частинах міста (Лук'янівка, Замкова Гора, Старокиивська Гора, Печерськ, Чорна Гора, Лиса Гора, Батиєва Гора, Байкова Гора, Голосіїв, Теремки).

На стрімких дуже еродованих схилах спостерігаються відслонення валунних суглинків (морени) і валунів. Особливістю будови покривних порід є широкий розвиток тут делювіальних відкладів, які представлені переважно лесовидними суглинками. На них сформувалися темно-сірі, сірі і ясно-сірі пилувато- і крупно-пилувато легкосуглинкові, іноді супіщані лісові ґрунти, що відрізняються доброю структурою та високою родючістю. Природна рослинність представлена свіжими вологими дібровами та усіма типами лісу, які утворюють групу грудів. Так, у першому ярусі свіжої грабової діброви росте дуб черещатий, а також ясен, липа, клен гостролистий. До другого ярусу входять тіньовитриваліші породи: граб, клен, в'яз, дика груша, дика яблуня й інші. У третьому ярусі (підліску) ростуть ліщина, глід, бруслина, грушанка та інші. Трав'янистий покрив (четвертий ярус) містить типові для широколистяних лісів види: фіалку, тонконіг, осоку волосисту і лісову, суниці, копитняк, кропиву, папоротеві, декілька видів моху.

Сирі грабові діброви поширені у пониззях із надмірним зволоженням, по днищах балок тощо. Тут ростуть осика, чорна вільха та вологотрав'яна рослинність [10].

Фоновими серед широколистяно-лісових ландшафтів є урочища підвищених слабкохвилястих лесових рівнин, утворених лесовидними суглинками із ясно-сірими та сірими лісовими легкосуглинковими ґрунтами, що сформувались під свіжими дібровами і судібровами (Лук'янівка, Замкова Гора, Старокиївська Гора, Липки, частково – Солом'янка, Байкова Гора). Дуже поширені вирівнені та горбисто-хвилясті лесові рівнини, складені лесовидними суглинками із сірими і темно-сірими лісовими легкосуглинковими ґрунтами, які сформувались під свіжими дібровами (Печерськ, Батиєва гора, Чорна гора, Лиса гора, Голосіїв, Китаєве).

Слабкохвилясті і горбисто-хвилясті лесові рівнини, утворені лесовидними суглинками, які підстелюються валунними з ясно-сірими, сірими й темно-сірими лісовими фрагментами глеюватими легкосуглинковими ґрунтами, що сформувались під свіжими і вологими дібровами, поширені в південно-західній частині міста (Жуляни, Теремки).

Наявність піддатливих для розмиву лесових порід та зливовий характер опадів влітку сприяли значному розвитку водної ерозії. Інтенсивні ерозійні процеси призвели до утворення значної кількості островів-останців, розділених долинами балок та ярів зі схилами різної крутизни та складною експозицією.

Урочища розчленованих відлогах, пологих, округлих, стрімких і спадистих останцево-яружно-балочних схилів лесової рівнини, складених лесовими суглинками, що підстеляються валунними суглинками і пісками із ясно-сірими, сірими й дерновими легкосуглинковими й супіщаними ґрунтами, які сформувались під свіжими дібровами й різнотравно-злаковою рослинністю поширені тільки на правобережжі: смугою вздовж Дніпра (структурний схил Придніпровської височини) та в балкових системах широколистяно-лісових ландшафтів.

Ерозійна мережа в широколистяно-лісових ландшафтах займає 1,4% території Києва. Це урочища днищ балок та ярів, врізаних в лесовидні суглинки, вистелених делювіальними та алювіально-делювіальними суглинками з сірими лісовими оглеєними і дерновими глейовими легкосуглинковими ґрунтами під широкотравно-вологотравною рослинністю і вологими та сирими дібровами. Найбільше балкових урочищ цього виду зосереджено в центральній частині міста (Кожум'яки, Гончарі, Клов, Кучмин Яр, Протасів Яр, Совки) та південній (Мишоловка, Пирогів).

Урочища слабодренованих знижень і безстічних западин з виполаженими схилами, складені делювіальними і озерними суглинками і супісками з прошарками глин, з сірими лісовими та дерновими глейовими легкосуглинковими і супіщаними ґрунтами під широкотравно-вологотравною рослинністю та вільшняками розповсюджені переважно у південно-західній частині міста (Жуляни, Теремки).

На високі й низькі заплави Дніпра та його приток припадає 15,2% території міста. Тут переважають дернові і лучні піщані і супіщані, глеюваті і глейові ґрунти під заплавними різнотравно-вологотравними луками, осокірниками та вільшняками. Домінуючими є урочища слабохвилястих високих заплав, утворених пісками з прошарками суглинків з дерновими й лучними фрагментами глеюватими і слабооглеєними піщаними, пилувато-піщаними й супіщаними ґрунтами, які сформувались під різнотравно-злаковими луками з фрагментами вологих дібров з домішками вільхи, берези, осокору (Оболонь, Поділ, Теличка, Лівобережний, Русанівка, Березняки, Осокорки).

Досить поширені також урочища слабкохвилястих низьких заплав (руслова заплава), складених пісками, слабозадернованими із слаборозвинутими дерновими глейовими піщаними й супіщаними ґрунтами (під різнотравно-вологотравними луками, береговим вологотрав'ям та шелюгою з піонерним різнотрав'ям) [10].

Слабохвилясті заплавні рівнини (заплави середнього рівня), утворені пісками з дерновими й лучними фрагментами, оглеєнними піщаними й супіщаними ґрунтами, які сформувались під вологотравно-різнотравними луками (1,9% території міста), осокорниками та вільшняками, поширені переважно у північній частині та на островах Дніпра (Оболонь, Поділ, о-ви Труханів, Долобецький, Ольжин та інші).

Дуже поширені в межах заплави еолові кучугури, дюни і гряди, складені тонкозернистими пісками, незадерновані та напівзадерновані з слаборозвинутими дерновими пилувато-піщаними ґрунтами, що утворилися під різнотравно-злаковими і піонерними рослинними угрупованнями (Оболонь, Лівобережний, Русанівка, Березняки, Осокорки та на островах).

Низькозаплавні слабостічні заболочені зниження, западини та стариці з лучно-болотними, болотними, торфово-болотними ґрунтами й торфовищами сформувались під вологотрав'ям, болотною рослинністю і вільшанниками. Урочища цього виду зосереджені переважно у північній правобережній (Оболонь) та південній лівобережній (Березняки, Осокорки) частинах Києва.

У заплавах малих річок Либіді, Нивки, Сирецького струмка, Глибочиці та інших поширені урочища низинних слабохвилястих заплав, складені пісками із прошарками суглинків і торфу, з дерновими глейовими, що підстеляються торфом, лучними і болотними, піщаними й супіщаними ґрунтами, сформованими під вологотравно-болотною рослинністю та вільшняками.

Акваторія Дніпра і його приток займає 5,6% території Міста. У районі Києва – від гирла Десни і до Трипілля – Дніпро утворив ряд островів, серед них є досить значні Венеціанський, Труханів, Долобецький та інші. Вони виникли порівняно недавно (близько 200 років тому). Так, наприклад, Труханів острів кілька століть тому був піщаним півостровом, що відокремлював течію Дніпра від гирла р. Почайни, яка протікала Подолом.

Проведений аналіз ландшафтної структури території Києва показав, що вона є досить складною і мозаїчною. У межах території міста існує певна рівновага між урочищами ландшафтів мішано-лісового типу (39,8% території) та урочищами ландшафтів широколистяно-лісового типу (39,4% території). Межа між ними має складний характер – урочища ландшафтів широколистяно-лісового типу вклинюються смугою на правобережжі з півдня до центру міста. Урочища ландшафтів мішано-лісового типу поширені в обох частинах. На Правобережжі вони займають північно-західну і північну частини Києва, на Лівобережжі – північно-східну, східну і частково південно-східну.

Урочища заплавних ландшафтів (15,2% території міста) меридіонально простягаються із півночі на південь через центр Києва. Урочища рівнин різних гіпсометричних рівнів всіх названих вище типів ландшафтів займають 57,1% всієї території. Схилові урочища поширені на 25,5% дослідженої території. Урочища днищ балок та ярів розповсюджені на 2,9% вивченої території, западини на 2,7%. Акваторія Дніпра займає 5,6% дослідженої території.


2.3 Містобудівельне освоєння ландшафтної основи Києва: етапи та тенденції


Археологічні та історичні дані свідчать, що більшість давньоруських міст виникли у центрах густозаселених землеробських регіонів. Первинною і характерною особливістю міст була концентрація у них феодальної верхівки (князів, бояр, багатих дружинників, вищих релігійних осіб тощо), основних землевласників, тісно пов'язаних із сільськогосподарським оточенням міста. На ранніх етапах цей зв'язок реалізувався через участь міського і державного керівництва у централізованому відчуженні (збір данини) і перерозподілі різноманітних продуктів, переважно сільськогосподарських [31].

Як показали історико-ландшафтні дослідження, починаючи із неоліту, коли панівною галуззю господарства стало землеробство, освоєнню у правобережній північній частині Середнього Придніпров'я підлягали, головним чином, ландшафти лісостепового типу. Найбільшу господарську вартість мали території зі складною ландшафтною структурою, найбільш сприятливою для комплексного господарства, що спостерігається у місці контакту ландшафтів лісостепового типу із ландшафтами поліського типу та заплавами. Місця для поселень у межах таких оптимальних територій обиралися із урахуванням наявності природних укріплень і рубежів, що мали виконувати оборонну функцію.

Перелічені умови, представлені у районі Києва найкращим чином, сприяли заснуванню на цій території поселень усіх археологічних культур Середнього Придніпров'я. Археологічні матеріали свідчать про наявність значного землеробського та торговельного осередку в районі майбутнього Києва вже на рубежі нашої ери. Ландшафтна приуроченість розміщення первинного ядра Києва також вказує на невипадковість вибору місця його заснування. Стародавній торговий центр Дніпровського шляху виник на високій заплаві біля підніжжя лесового плато, доповнюючись дрібними землеробськими поселеннями на лесових останцях (мисах) біля впадіння у Дніпро р. Почайни, гирло якої служило природною гаванню. Як відомо, становлення Києва як адміністративного центру почалося у середині І тисячоліття н.е. у зв'язку із виникненням першого державного об'єднання східних слов'ян та збільшенням внутрішньої й зовнішньої торгівлі по Дніпровському водному шляху. Через Київ проходить торговельний обмін між хлібним Лісостепом і мисливсько-промисловим Поліссям. Київ контролює торгівлю між районами Балтики та Чорного моря, Західною Європою та Сходом. У зв'язку із інтенсивним розвитком торгівлі на одне із чільних місць висувається реміснича функція міста. Починається поступове розширення його території, що відбувається надалі упродовж багатьох віків.

Конкретизувати закономірності і тенденції цього процесу можливо за обґрунтованою системою часових зрізів, які висвітлюють головні етапи розвитку міста та його функцій, формування ландшафтно-архітектурних систем. Для аналізу основних етапів і тенденцій містобудівельного освоєння ландшафтів території Києва було використано систему часових зрізів С.П. Романчука, Ю.В. Щура, що характеризують територіальне зростання міста із врахуванням ландшафтної структури території. Так, процес містобудівельного освоєння ландшафтів території Києва можна розглядати за такими основними етапами:

До X століття формується ядро стародавнього Києва, що на той час поділявся на верхню укріплену адміністративно-оборонну частину (Старокиївська гора) та на нижню неукріплену торговельно-ремісничу (Поділ);

З X по XII століття Київ – столиця Давньої Русі. У цей період посилюється політична роль міста, його адміністративна та ідеологічна функції, досягають розквіту ремесла, торгівля, будівництво. Київ значно розширює свої межі;

З XIII по XVII століття, у період феодальної роздрібненості, іноземних панувань, Київ майже не зростає територіально;

У період із XVIII до середини XIX століття містобудівне освоєння території відбувається шляхом, характерним для усіх великих міст цієї доби: будуються військові укріплення, адміністративні та громадські споруди, палацові комплекси;

Із середини XIX до початку XX століття, у період розвитку капіталізму, зростає значення Києва як центру внутрішньої торгівлі. Спостерігається інтенсивне збільшення населення та території міста;

Із 1918 року розвиток міста стає на рейки індустріальної (соціалістичної) розбудови. У Києві розгортається житлове, промислове, адміністративне та культурне будівництво, яке ведеться планово з впровадженням індустріальних методів;

Після 1945 року швидкими темпами були усунуті руйнування періоду війни. Сучасне будівництво посиленими темпами ведеться на нових територіях, реконструюються старі квартали міста [31].

Для унаочнення аналізу містобудівного освоєння ландшафтів території Києва, з'ясування основних етапів і тенденцій формування ландшафтно-архітектурних систем і комплексів міста для кожного часового зрізу були змодельовані ареали містобудівного освоєння (рис. 2.2).

До десятого століття ареал містобудівного освоєння ландшафтів території міста складався з дрібних полів, землеробських, культових та промислово-торгових поселень підвищеної слабохвилястої лесової рівнини та заплави Дніпра.


Рис. 2.2. Ареал містобудівного освоєння ландшафтів Києва до X століття


Межі первинного містобудівного освоєння ландшафтів підвищеної слабохвилястої лесової рівнини, складеної лесовидними суглинками із ясно-сірими та сірими лісовими легкосуглинковими ґрунтами під свіжими дібровами та судібровами, складали землеробські та культові поселення. Інше ядро містобудівельного освоєння у межах ландшафтів слабохвилястих заплав, утворених пісками із прошарками суглинків із дерновими й лучними супіщаними та піщано-легкосуглинковими (фрагментами оглеєними) ґрунтами під різнотравно-злаковими луками складав промислово-торговий осередок Подолу. Давнє ядро Києва, як відомо, складалося із двох частин – «Верхнього Міста» на підвищеній слабохвилястій лесовій рівнині та «Нижнього Міста» (Поділ) на заплаві Дніпра біля гирла Глибочиці.

До середини X століття були повністю заселені розчленовані відлогі й пологі схили та останці між верхньою і нижньою частинами міста, з'явилась необхідність в його розширенні. У середині X століття ареал містобудівного освоєння складається із одного домінуючого поля освоєння, що охоплює урочища підвищеної слабохвилястої лесової рівнини (Верхнього Міста) відлогих і пологих схилів лесової рівнини та заплави Дніпра (Поділ). В кінці X століття площа верхньої частини міста значно збільшується за рахунок забудови Міста Володимира і спорудження його укріплень, однак на цю частину міста, розташовану на лесовому плато, припадало не більше (6%) міської забудови, на схили (33%), а більше половини території (61%) займала нижня частина Міста – Поділ, розташована на високій заплаві Дніпра [8].

У ХІ-ХІІ столітті, у зв'язку з посиленням політичного і адміністративного значення міста та поширення громадського будівництва (спорудження Софійського собору, багатьох церков, монастирів палаців), збільшується верхня частина міста і створюються нові фортечні споруди – Місто Ярослава 72 га, Місто Ізяслава – 6 га, Копирів кінець – 40 га. Площа Верхнього Міста збільшується до 130 га і досягає 34% від загальної площі забудови. Водночас зростає до 180 га нижня (подільська) частина (49% території), зводяться оборонні споруди у північно-західній частині. У цей період зростає значення давньокиївської агломерації, що складалась із дрібних поселень (Берестове, Дорогожичі), монастирів (Печерський, Видубицький, Кловський, Кирилівський). Ареал містобудівного освоєння складається із основного Давньокиївського поля освоєння (Верхнє Місто – Поділ) та дрібних ядер містобудівного освоєння – поселень та монастирів. Усі дрібні поля освоєння були розташовані у межах урочищ підвищеної слабохвилястої та горбисто-хвилястої лесової рівнини, складеної лесовидними суглинками із сірими та темно-сірими лісовими легкосуглинковими ґрунтами під свіжими дібровами та грудами (грабовими дібровами) на той час вже розораними, із значним землеробським освоєнням, що свідчить про наслідування ландшафтно-архітектурними системами у процесі містобудівельного освоєння центрів землеробських ландшафтно-господарських систем. Загальна площа містобудівного освоєння у ландшафтах широколистяно-лісового типу становить 51% території (рис. 2.3).


Рис. 2.3. Ареал містобудівного освоєння ландшафтів Києва середини XII століття


Із другої половини XII століття, у результаті боротьби удільних князів за Київ, руйнування його у 1169 році, місто втрачає значну частину політичних і адміністративних функцій. Взяття Києва Батиєм у 1240 році і наступні події пов'язані з іноземним пануванням, багаторазовим руйнуванням (1416,1482, 1651,1679,1687 роки), пожежами та епідеміями, не сприяли збільшенню його території. Однак Київ залишається важливим центром розвитку економіки, культури, передової громадської думки, освіти, соціального прогресу. В цей період більша частина громадського будівництва була спрямована на відновлення та реконструкцію пошкоджених споруд і військових укріплень. Відбувається злиття дрібних ареалів освоєння підвищеної та горбисто-хвилястої лесової рівнини та загальне ущільнення ареалу містобудівного освоєння [11].

Із першої половини XVIII століття, у зв'язку із будівництвом фортеці росте і набуває адміністративних функцій нова частина Міста, що лежить у межах підвищеної горбисто-хвилястої лесової рівнини – Печерськ (рис. 2.4).


Рис. 2.4. Ареал містобудівного освоєння ландшафтів Києва початку XVIII століття


До середини XIX століття печерська частина сполучається з основним ядром Києва. Забудовується лесова рівнина навколо Печерської фортеці, вздовж долини Либіді та крутих схилових ділянок хрещатицької долини. Розширюється Нижнє Місто на правобережній високій заплаві. За цей час площа забудови зростає майже втричі, переважно за рахунок підвищеної лесової рівнини та заплави. Ареал містобудівного освоєння охоплює майже всі рівнинні і частково схилові урочища підвищеної слабохвилястої і горбисто-хвилястої лесової рівнини межиріччя Дніпро – Либідь (55,7%). Межі освоєння заплави Дніпра (Поділ) складають 44,3% ареалу освоєння.

Із кінця XVIII століття вперше починається забудова ландшафтів змішано-лісового типу знижених давноалювіальних рівнин – надзаплавних право – та лівобережних терас Дніпра. До середини XIX століття всі плоскорівнинні і пологосхилові місцевості підвищеної лесової рівнини в межиріччі Дніпра та Либіді забудовуються, і починається освоєння аналогічних ландшафтів правобережжя Либіді (Байкова гора, Забайків'я, Деміївка, Протасів яр) в результаті поля освоєння ландшафтів широколистяного типу складають 59,5% ареалу містобудівного освоєння. Поступово забудовуються ландшафти змішано-лісового типу, це переважно урочища моренно-водно-льодовикових підвищених рівнин (Шулявка, Солом'янка). Продовжується забудова знижених надзаплавних давньоалювіальних терас та високих заплав Либіді і правобережжя Дніпра. Поля містобудівного освоєння в ландшафтах змішано-лісового типу складають 8,1% від загальної площі ареалу освоєння, заплавні – 32,4%. В цей період центр міста стає багатоповерховим, збільшується кількість громадських споруд, покращується благоустрій головних магістралей, зростає кількість підприємств, установ.

Кінець XIX – початок XX століття – період активного розвитку капіталізму. В цей час проводиться інтенсивне спорудження залізниць, промислових підприємств та фабрик. Залізниці прокладаються переважно по заплавах малих річок та днищах великих балок (Либідь, Сирецька балка), а також по вододільних частинах моренно-водно-льодовикових та лесових рівнин. Триває процес забудови ландшафтів змішано-лісового типу (їх ареал освоєння збільшується до 14,6% площі ареалу містобудівного освоєння). Межі освоєння широколистяно-лісових та заплавних ландшафтів складають відповідно 58,2% і 27,2% загальної площі ареалу (рис. 2.5).


Рис. 2.5. Ареал містобудівного освоєння ландшафтів Києва кінця XIX – початку XX століття.


Після жовтневих подій 1917 року та громадянської війни 1918–1924 років Україна стає на рейки планового індустріального будівництва. Індустріалізація, розвиток науки та культури в столиці республіки, а також політика продподатків та продрозверстки на селі викликали значне посилення урбанізаційних процесів, посилюється приплив населення в місто. У цей період містобудівельне освоєння території відбувається, головним чином, за рахунок порівняно малопродуктивних в сільськогосподарському відношенні ландшафтів змішано-лісового типу. Продовжується і забудова ландшафтів підвищеної лесової височини на правобережжі Либіді та заплавних місцевостей. У 30-ті роки забудовуються вільні ділянки, ущільнюється забудова центральних кварталів. Проводиться реконструкція старих будинків. З'являються нові райони (Печерсько-Звіринецький та ін.). З початку XX століття до 1941 року площа міської забудови зросла у п'ять разів (9,7 тис. га) [3].

Ще швидшими темпами у цей час зростає загальна площа територій міського підпорядкування (ділянок перспективного зростання міста). У 1923 році в адміністративні межі Києва ввійшли 20 сільських поселень, що фактично злилися з містом, та лісові масиви (близько 20 тис. га). У передвоєнний час площа міста з зеленою зоною досягає 68 тис. га.

Під час Великої Вітчизняної війни було зруйновано більше 40% житлового фонду і майже всі підприємства Києва. У повоєнний період житлові та інші споруди відбудовувались швидкими темпами, вже до 1950 року було здано більше 1000000 м2 житлової площі і побудовано 2250 приватних будинків. У 1952 році починається забудова нових житлових масивів: Першотравневого, Відрадного, Нивок у змішано-лісових ландшафтах підвищеної морен но-водно-льодовикової рівнини (їхнє поле освоєння зростає до 52,4% від загальної площі ареалу містобудівного освоєння). Площа поля містобудівного освоєння в ландшафтах широколистяно-лісового типу складає 34,4% ареалу освоєння, частка заплавних ландшафтів знижується до 13,2%.

1967 року був затверджений новий генеральний план розвитку міста. В основу плану, реалізація якого почалася вже наступного року, було покладено ідею розміщення житлових масивів на намитих ґрунтах, на місці частково заболочених, малоцінних для сільського господарства територій у заплаві Дніпра, що стає головною архітектурно-планувальною віссю міста. Це дозволило зберегти придатні для землеробства землі, зробити місто більш компактним і перейти від радіальної до радіально-кільцевої структури його території. На намивних ґрунтах будуються масиви Русанівка, Березняки, Оболонь, Троєщина. На пісках давньоалювіальної зниженої терасової рівнини – Лісовий, Воскресенський, Лівобережний, Комсомольский масиви. На моренно-воднольодовиковій рівнині – Виноградар, Вітряні гори, Академмістечко та інші. Новітні технічні засоби будівництва дозволили вести забудову дуже розчленованих крутосхилових місцевостей підвищеної лесової рівнини, доля яких в ландшафтній структурі забудованих територій міста зросла за повоєнний період від 2,5 до 7,0%. На сьогодні на території Києва забудовано 395,1 тис. га, тобто у тричі більше, ніж у повоєнні роки. Ареал містобудівного освоєння складається із двох великих частин – правобережної та лівобережної (рис. 2.6).


Рис. 2.6. Сучасний ареал містобудівного освоєння ландшафтів Києва


Фоновими у сучасному ареалі освоєння (52,4% площі ареалу містобудівного освоєння) є урочища ландшафтів змішано-лісового типу, що розвинуті у правобережному полі освоєння та домінують в лівобережному. Урочища ландшафтів широколистяно-лісового типу зустрічаються тільки на правобережному полі освоєння і займають 24,3% ареалу містобудівного освоєння. Заплавні урочища займають центрально-вісьове положення і розвинуті в право – та лівобережній частинах на 23,2% ареалу освоєння [12].

Із розвитком будівництва на штучних ґрунтах досить значної трансформації зазнають аквальні системи. Відбувається каналізування, засипання та замивання багатьох озер, струмків і малих річок (Глибочиця, Клов, Горіхуватка й інші). Цей процес у деякій мірі компенсується створенням нових та впорядкуванням і очищенням старих ставків, озер тощо. На цей час штучні аквальні системи складають 0,1% площі ареалу містобудівного освоєння.

Згідно з Генеральним планом перспективного розвитку міста, перспективне житлове будівництво буде сконцентроване головним чином на намивних ґрунтах у заплавних ландшафтах долини Дніпра. Найбільшим житловим масивом стане Троєщина, запланована також нова забудова заплави у районі сіл Осокорки, Позняки та Вигурівщина.


2.4 Функції міста і його ландшафтів


Аналіз містобудівного освоєння ландшафтів території Києва показав, що для певних типів ландшафтів у різні часові зрізи були характерні різні планувальні форми. Характер планувальних форм забудови ускладнювався із розвитком архітектури та вдосконаленням містобудування, а також значною мірою визначався ландшафтними особливостями території.

В основу розвитку найдавніших українських міст (Києва, Чернігова, Переяслав-Хмельницького, Володимир-Волинського, Луцька, Львова, Кам'янця-Подільського й інших) закладено принципи трьохчастинної планувальної організації їхніх теренів. Більшість із них складалися із дитинця, навколишнього міста («окольного граду») та передмістя (передграддя). Центром давнього Києва Х-ХІ століття, що складався із низки поселень уздовж правого берега Дніпра (Старокиївська гора, Замкова гора, Поділ), були міста Володимира та Ярослава. Обриси потужних фортифікаційних споруд XI століття простежуються в плануванні та забудові цієї частини Києва. Планування вулиць виконано таким чином, що вони променями збираються у пучок до основних давніх виїздів у місто, його у значній мірі можна віднести до домонгольского періоду. Монументальні будівлі вказують на розташування головних ансамблів та комплексів Києва, а відомі з археологічних розкопок князівські палати Х-ХІ століття – на місце князівської резиденції та місця літописних вічевих зборів – Бабин торжок. Від центру на значній відстані знаходились монастирські комплекси (Києво-Печерська Лавра, Кловський, Видубецький, Кирилівський та інші монастирі), які створювали мальовничу панораму Міста з ріки. Такий характер планування зберігався у Києві до XV–XVII століття [12].

Інтенсивний розвиток торгівлі та ремесел у XVII столітті сприяв значному територіальному зростанню Києва переважно за рахунок навколишніх сільських поселень. В планувальних формах нових частин міста переважали ареальні та радіальні, а також застосовувались елементи регулярного планування. В одно – та двовуличні поселення вписувався торговий центр, що з'єднувався з іншими частинами Києва.

Характерні особливості розвитку структури давніх міст простежуються в планувальних формах забудови XVII–XVIII століття. Криволінійні обриси вулиць свідчать про прокладені тут колись лінії укріплень (Печерськ), але забудова відноситься до пізніших часів, переважно до XIX століття. В XVII–XVIII столітті планувальна структура Києва зберігала попередню трицентровість: Верхнє Місто, Печерськ та Поділ, причому у цей час Поділ відігравав роль загальноміського центру. Тут знаходилась головна торговельна площа із будинком магістрату. До середини XVIII століття склався ансамбль Братського монастиря із величною спорудою Академії. Чисельні монастирі та церкви пожвавлювали загальний вигляд Подолу, що на той час був оточений дерев'яно-земляними фортифікаційними укріпленнями. Для ландшафтно-архітектурного комплексу заплави Дніпра (Подолу) було характерним вільне та ареальне планування, переважала садибна забудова. Значного розвитку на той час набув також ландшафтно-архітектурний комплекс підвищеної лесової рівнини, що складався із масивів та груп Києво-Печерської Лаври, Софійського, Михайлівського та Кирилівського монастирів, їхні давні будівлі були доповнені спорудами у стилі барокко – храмами, келіями, дзвіницями, огорожами та виїздами, які значно збагатили їх пейзажно-видові властивості.

У середині XVIII століття споруджується Печерська фортеця. Навколо створюються земляні укріплення за системою Вобана та інших теоретиків бастіонних укріплень. У плануванні переважає замкнена вулична мережа, близька до радіально-кільцевої з елементами регулярного планування.

В XVIII столітті у місті з'являється регулярне планування (так зване «шахове»), що на той час вже отримало широке розповсюдження у багатьох країнах Центральної Європи.

Із кінця XVIII і на початку XIX століття в архітектурі Києва у значній мірі виявляється вплив класицизму. Поряд існують також інші течії, що використовують неоготичний та східний стилі, відображені у ландшафтно-архітектурних групах і елементах центру Києва (Печерськ) [31].

Значні містобудівні перетворення відбулися у Києві у першій половині XIX століття. Відповідно до генеральних планів, розроблених архітекторами А. Меленським, В. Гесте, В. Беретті, був створений Хрещатик, який об'єднав розрізнені ландшафтно-архітектурні комплекси підвищеної лесової рівнини. У цей час було прокладено вулиці Володимирську та Васильківську, а найбільшою новобудовою був Університет Святого Володимира (зараз – Національний університет імені Тараса Шевченка).

Після нищівної пожежі 1811 року регулярного (шахового) планування набув ландшафтно-архітектурний комплекс заплави Дніпра – Поділ.

Незважаючи на великі масштаби будівництва, доба капіталізму не залишила багато визначних пам'яток містобудівного мистецтва. Проте фонова та рядова капітальна забудова різних (за архітектурними якостями) будівлями та регулярний характер планування створюють виразні історично-своєрідні види ландшафтно-архітектурних груп та масивів (вул. Велика Житомирська тощо). У цей період міська забудова насичується промисловими, транспортними та інженерними спорудами, відбувається інтенсивне територіальне зростання. У зв'язку з територіальним ростом міста більшість монастирських та паркових комплексів увійшли безпосередньо до межі міської забудови, що значно збагатило пейзажно-видовий потенціал міста та урізноманітнило планувальні форми забудови.

За добу індустріалізації (особливо у часи перших п'ятирічок) активного розвитку зазнала система забудови невеликими масивами із регулярним плануванням (містечками), із промисловим ядром у центрі (ландшафтно-архітектурний масив Соцмістечка в Києві на лівобережній заплаві Дніпра).

Останнім часом у міському будівництві переважає система забудови масивами з вільним плануванням, переважно на малоцінних та штучних ґрунтах. Такими є сучасні ландшафтно-архітектурні комплекси заплави та терас Дніпра.

Ландшафтний аналіз містобудівного зростання Києва виявив певні зв'язки цього процесу з функціональними особливостями міста на різних етапах його розвитку. Ретроспективне ландшафтно-функціональне дослідження показало, що від заснування Києва до нашого часу кожна його частина виконувала певні функції. Місто зростало в залежності від придатності ландшафтів до виконання цих функцій. Так, первинними функціями міста були торгівельна і господарська (землеробська), а також транспортна – Дніпровський водний шлях «із варяг у греки».

Поява адміністративної функції викликала необхідність будівництва фортеці («граду»), для якої обов'язковою умовою була наявність природних укріплень. Розчленований край лесового плато із відносними висотами близько 100 м, з ярами, мисами та останцями, що височів над нижньою частиною Міста та Дніпром, був ідеальним місцем для першого городища Кия на Замковій горі (урвистий останець) і плацдармом для зростання Верхнього Міста – городище на Старокиївській горі (виступ плато) [30].

Утвердження адміністративної і оборонної функцій стимулювало інтенсивний розвиток торговельної функції на заплаві Дніпра (Поділ) та на лесовій рівнині (Бабин торжок), появу і розвиток ремісничої функції на заплаві і на лесовій рівнині.

У час феодалізму (від заснування до кінці XVIII століття) торговельно-економічну функцію, пов'язану з дніпровським водним шляхом, виконувала нижня (подільська) частина міста, розташована в заплаві Дніпра. Розвиток верхньої частини Києва був підпорядкований адміністративній, оборонній, культурно-ідеологічній функціям, яким найкраще відповідали аграрно-освоєні ландшафти підвищеної розчленованої лесової височини.

В умовах становлення і розвитку капіталізму у XIX і на початку XX століття функціональні ролі частин міста поступово вирівнюються. Київ зростає переважно за рахунок ландшафтів підвищеної лесової рівнини. їх забудова, що почалася вибірково від стародавнього ядра, захоплює в цей період найбільш зручні ділянки в межиріччі Дніпра і Либіді на віддалі 5 – 7 км уздовж існуючих шляхів сполучення.

Після громадянської війни 1918–1924 років Київ набуває функцій найбільшого в Україні адміністративного, індустріального, наукового і культурного центру. При загальному значному зростанні території Міста випереджаючими темпами забудовуються менш цінні у сільськогосподарському відношенні змішано-лісові ландшафти у північно-західному напрямку і на Лівобережжі. Вони мають переважно промислово-виробничу та житлову функції. Не забудовуються ділянки цінних лісових (борових і суборових) масивів, які набувають рекреаційних функцій.


2.5 Новітні ландшафтні утворення приміської зони


Характерною особливістю екологізації сучасних урбанізаційних процесів у світі є створення навколо великих міст значних за площами урбокомпенсаційних зон, що покликані надати можливість сучасним мешканцям міст, які тривалий час перебувають у штучно створеному, інформаційно та енергетично перенасиченому середовищі із замкнутими об'ємами, незвичними для природи прямими лініями, агресивними формами та структурами, не кажучи про забруднення повітря, ґрунтів та води, бодай на деякий час повернутися до Природи.

Одними із перших активних урбокомпенсаційних форм людської діяльності і, відповідно, використання навколишніх ландшафтів є туризм і рекреація. Зокрема це – прогулянки лісом або заплавою, масові походи вихідного дня, свята на природі, «маївки», непромислове рибальство (заради задоволення і відпочинку) та багато інших. Можна впевнено ствержувати, що массові форми туризму і рекреації є прямим наслідком урбанізації, які компенсують відокремлення людини від природного середовища.

Найпопулярнішими серед мешканців Києва, що надають перевагу активному відпочинку та туризму, є місцевості заплавних рівнин руслової заплави із луками, вільшняками та пляжами у межах Києва, першої борової надзаплавної тераси, Правобережжя (Конча-Заспа), розчленованих лесових рівнин із грабовимии дібровами – Голосіївський ліс, слабкохвилястих озерно-водно-льодовикових рівнин із борами та суборами – Пуща Водиця та ін. Ці ландшафти вимагають особливо дбайливого ставлення. На жаль, усі нормативні заходи їхньої охорони та збереження на сьогодні практично не діють або діють неефективно. Одним із найдієвіших способів їх збереження є формування свідомої еколого- та етнозберігаючої поведінки населення (у першу чергу серед учнівської та студентської молоді) через засоби масової інформації та освіту [30].

Однією з найбільш специфічних форм урбокомпенсаційного використання ландшафтів є «дачі», «дачні масиви». Треба підкреслити, що «дачі» мають вельми різноманітну урбокомпенсаційну дію. Ведення дачного господарств відбувається різними шляхами: від інтенсивного сезонного поповнення «споживчого кошика» власними продуктами харчування до суто рекреаційного використання для відпочинку і оздоровлення. Безумовно, «дачі» – одна з улюбленних кияними форм ландшафтовикористання. Вони мають неабиякий екологічний зміст, зокрема, на ділянках, де «дачні масиви» створюються із рекультиваційною метою (у долинах балок, на рекультивованих звалищах, намитих ґрунтах тощо). Найбільшими дачними масивами є Верхні і Нижні Сади, Осокорки, Вишеньки (на намивних ґрунтах в межах низької заплави Дніпра), в балці на місці рекультивованого звалища в районі сіл Крюківщина-Гатне тощо. Зараз на місці колишніх пустирів розкинулися затишні зелені оазиси.

Однак масове захоплення «дачами» – «дачний бум» – має і негативні прояви. Це трапляється у тих випадках, коли за різних обставин під «дачні масиви» відводяться ділянки малозмінених природних ландшафтів, що мають великий рекреаційний потенціал або вже традиційно використовуються населенням міста для активних форм рекреації і туризму. Як приклад, можна навести освоєння під «дачні масиви» заплави Дніпра у районі Кончі-Заспи. Навіть просте порівняння кількості «дачників» на одиницю площі та рекреаційної ємності ландшафтів заплави вказує, що для великого міста значно ефективніше зберігати такі ландшафти для активних форм рекреації і туризму.




3. Комплексні зелені зони міст: призначення та роль


3.1 Призначення, структура і статус комплексних зелених зон міст


Ліс це тип біогеоценозів, рослинний покрив якого сформований з переважанням дерев, займає площу не менше 0,01 га. із зімкнутою не менше 30%, з особливим мікрокліматом на поверхні і ґрунтовими умовами, що задовольняють вимогам населяючого його специфічного співтовариства організмів.

Серед територій, зайнятих лісовими насадженнями, особливе місце займають зелені зони міст.

Зелена зона територія за межами міської межі, зайнята лісами і лісопарками, що виконують захисні і санітарно-гігієнічні функції і є місцем відпочинку населення [14].

Лісопарк обширний природний ліс поблизу великого міста або усередині нього, пристосований для масового відпочинку, спорту, розваг і задоволення культурних потреб населення.

Ліси і насадження зелених зон покликані виконувати три основні функції: захисну, санітарно-гігієнічну, рекреаційну.

Правовий режим лісів, групи і категорії захищеності, їх господарське використовування визначені Лісовим кодексом України.

За формою господарювання і управління ліси зелених зон відносяться до лісів, що знаходяться у віданні державних органів лісового господарства. міським, закріпленим лісам і лісам заповідників.

Міськими вважаються ліси, що знаходяться в адміністративних межах міста. Лісове господарство в них ведуть підприємства і організації місцевих органів самоврядування.

Закріплені ліси це частина лісів державного значення, наданих міністерствам, відомствам, підприємствам, організаціям і установам для виконання покладених на них спеціальних задач наукових, учбових, оздоровчих і інших.

До лісів заповідників відносяться ліси, що знаходяться на виділених в установленому порядку ділянках землі, в межах яких є охороняються природні і культурно-історичні об'єкти, що представляють особливу наукову або пізнавальну цінність. Лісове господарство в них ведеться заповідниками як науково-дослідними установами.

Правовою гарантією збереження природоохоронної функції лісів служить встановлення категорій захищеності, тобто розподіл їх на групи.

Категорія захищеності встановлюється для частини лісової фундації і непокритих лісом земель цієї фундації у зв'язку з особливою захисною, водозахисною, санітарно-гігієнічною, рекреаційною, науковою, історичним або іншим спеціальним значенням для використовування переважно в одній з вказаної мети.

До лісів першої групи, що мають санітарно-гігієнічне і оздоровче значення, зокрема, відносяться:

  • ліси зелених зон міст, інших населених пунктів і промислових підприємстві, у тому числі ліси лісопаркових частин зелених зон;

  • ліси першого і другого поясів санітарної охорони джерел водопостачання;

ліси округів санітарної охорони курортів, міські ліси і лісопарки. В лісах першої групи можуть виділятися додатково особливо захисні ділянки з обмеженим режимом лісокористування. Такі ділянки виділяються державними органами лісового господарства областей і Автономної Республіки Крим на підставі матеріалів лісовпорядження або спеціальних обстежень, проведених державними лісовпорядними організаціями, і затверджуються державними обласними адміністраціями і Кабінетом Міністрів АР Крим.

Порядок виділення категорій захищеності лісів має на своїй меті визначення господарської спеціалізації лісів і забезпечення їх необхідної охорони. Разом з цим встановлення обмеженого режиму лісокористування при виділенні відповідних категорій захищеності ставить за мету збереження і інших компонентів природного середовища: вод, ґрунтів і тваринного світу. Категорія захищеності лісів є правовим поняттям екологічної ролі, яку виконують ліси як компонент природного комплексу території, сприяючого підтримці і збереженню ландшафтної і біологічної різноманітності.


3.2 Виділення і визначення розмірів зелених зон міст


Зелені зони міст виділяються на землях державної лісового Фонду, розташованих за межами міської межі з урахуванням площ зон санітарної охорони джерел водопостачання, округів санітарної охорони курортів, захисних смуг уздовж залізних і автомобільних доріг, а також заборонених смуг лісу, що захищають нерестовища цінних промислових риб. Для міст, де відсутні природні ліси і інші насадження, ліси зелених зон створюються штучно на землях, непридатних для ведення сільського господарства. Нормативні розміри загальної площі зелених зон міст встановлюють виходячи з чисельності населення міста, природнокліматичної зони і загальної лісистості території. Залежно від місцевих санітарних і кліматичних умов допускається зміна розмірів зелених зон не більш, ніж на 15% від нормативно встановлених [21].

Для міст з населенням більше 1 млн. чоловік зелені зони виділяються за окремими проектами, що розробляються науковими і проектними лісовпорядними установами і організаціями.

За цільовим призначенням зелені зони міст територіально підрозділяються на дві частини лісопаркову і лісогосподарську. Лісопаркова частина виділяється з тих, що входять в зелену зону міста лісів з естетично цінними ландшафтами. Розміри лісопаркової зони встановлюються залежно від чисельності населення міста (табл. 3.1).


Таблиця 3.1. Визначення розміру лісопаркової частини зеленої зони міста

Чисельність населення міста, тис. чол.

Розмір лісопаркової частини зеленої зони, га/1000 чол.

Понад 500 до 1000

25

Понад 250 до 500

20

Понад 100 до 250

15

До 100

10


В лісостеповій і степовій рослинних зонах при лісистості 2% і нижче лісопаркову частину складає вся площа лісів зеленої зони міста. Ліси і інші зелені насадження, що входять в зелену зону міста, повинні бути відмежований природними рубежами або просіками зі встановленими граничними стовпами.


3.3 Охорона і використовування лісів зелених зон міст


Охорона і використовування лісів зелених зон міст повинна ґрунтуватися на комплексній системі лісокористування. Така система включає лісовідні, біотехнічні і протипожежні заходи, впорядкування території для забезпечення оздоровчих і середовищезахисних функцій лісу і організації відпочинку міського населення, а також передбачає обмеження побічного користування лісом. Виконання цих задач повинне забезпечувати:

  • в лісопарковій частині збереження і формування довговічних стійкостей і естетично привабливих насаджень, придатних для організації відпочинку населення;

  • в лісогосподарській частині формування високопродуктивних насаджень, сприяючих очищенню і оздоровленню повітряного басейну міста, створенню резерву для подальшого розширення лісопаркової частини міста, задоволенню потреб в деревині і продуктах побічного користування лісом.

Територіальна організація зелених зон міст передбачає:

  • виділення місць відпочинку населення;

  • виділення ділянок, що особливо охороняються, «зон спокою» для тварин, що забезпечують підтримку нормального функціонування лісних екосистем;

  • розміщення зон розвитку лісогосподарської діяльності.

Заходи з лісоведення включають систему рубок і лісовідновлювальних робіт. Система рубок в лісах зелених зон передбачає:

  • в лісопарковій частині рубки, направлені на формування ландшафту, і санітарні рубки;

  • в лісогосподарській частині рубки догляду за лісом, санітарні рубки, лісовідновлювальні рубки, рубки реконструкції малоцінних лісових насаджень і рубки, направлені на формування естетично-цінного ландшафту [14].

Вік насаджень лісогосподарської частини зелених зон міст, намічаних для лісовідновлювальної рубки, визначають з урахуванням стану насаджень, але не нижче за клас віку, встановлений для лісів першої групи.

Лісовідновлювальні роботи повинні проводитися на лісотипологічній основі з місцевих порід дерев з урахуванням ландшафтних особливостей території, по можливості відновлюючи корені насадження, як найстійкіші до рекреаційних навантажень, а також сприяючи природному лісовідновленню.

Поблизу промислових підприємств, що виділяють в атмосферу пил і шкідливі гази, створюються лісові культури з підвищеними газостійкістю і пиловловлюючими властивостями.

Ліси зелених зон міст забезпечуються також системою протипожежних заходів.

Біотехнічні заходи включають:

  • фітопатологічний і ентомологічний захист лісу і профілактику атак шкідників і хвороб шляхом здійснення лісопатологічного нагляду і використовування засобів захисту лісу, безпечних для людини і тварин;

  • збереження і регулювання чисельності тварин за допомогою системи щорічних обліків, заходів щодо охорони і регулювання чисельності, пристрої штучних кубел для птахів і рукокрилих, введення в деревостой плодово-ягідних дерев і чагарників створення системи «зон спокою», мікрозаповідників і мікрозаповідників для залучення господарсько-цінних організмів, підтримання високої надійності функціонування лісових екосистем.

Для регулювання чисельності тварин, що завдають шкоди лісовим насадженням, допускається їх відлякування, вилов і відстріл з дотриманням заходів безпеки відпочиваючих [22].

Сінокосіння допускається тільки на спеціально відведених ділянках. В лісах лісопаркової частини не допускаються такі побічні види лісокористування, як випас худоби, промислова заготівка лікарських трав, збір красиво квітучих рослин, деревних соків, грибів, ягід, плодів, горіхів, технічної сировини, а також охота.




4. Аналіз рослинності зелених зон м. Києва


Аналіз процесу містобудівного освоєння ландшафтів показав, що на території Києва склалося 4 ландшафтно-архітектурних системи давньої та сучасної забудови, парків і лісопарків:

1 – підвищених акумулятивно-денудаційних лесових рівнин;

2 – акумулятивних моренно-водно-льодовикових і озерно-водно-льодовикових рівнин;

3 – акумулятивних давньоалювіальних терасових рівнин;

4 – знижених акумулятивних алювіальних заплавних рівнин.

У їх межах сформувалось 40 ландшафтно-архітектурних комплексів (ЛАК) та 232 ландшафтно-архітектурних масиви (ЛАМ).

Ландшафтно-архітектурна система давньої та сучасної забудови, парків та лісопарків акумулятивно-денудаційних лесових рівнин складається з 16 ЛАК та 105 ЛАМ. Вона охоплює центральну, південно-східну та східну частину міста (13,9% території).

Ландшафтно-архітектурна система давньої та сучасної забудови, парків та лісопарків акумулятивних моренно-воднольодовикових та озерно-водно-льодовикових рівнин включає в себе 8 ЛАК та 72 ЛАМ. Вона розташована у північній, північно-західній, західній та південно-західній частинах (22% території міста).

Ландшафтно-архітектурна система давньої та сучасної забудови, парків і лісопарків акумулятивних давньоалювіальних терасових рівнин складається з 7 ландшафтно-архітектурних комплексів та 26 ландшафтно-архітектурних масивів. Розташована вона переважно на Лівобережжі у північній, східній та південній частинах та на Правобережжі – у північній та центральній частинах (18% території міста).

Ландшафтно-архітектурна система давньої та сучасної забудови, парків і лісопарків низовинних акумулятивних алювіальних рівнин (заплав Дніпра) складається з 9 ЛАК та 29 ЛАМ. Вона займає центрально-осьове положення у межах Міста і має меридіональне простягання (15% території Києва). На півночі і півдні ЛАС заплавних рівнин займає досить значні простори і звужується у центральній частині.

Ландшафтно-архітектурна структура Києва є дуже складною та контрастною. Найскладнішими щодо кількості ЛАК і ЛАМ, варіантів поєднань ЛАМ і ЛАЕ, є ландшафтно-архітектурні системи давньої та сучасної забудови, парків і лісопарків, акумулятивних моренно-водно-льодовикових і озерно-водно-льдовикових рівнин та акумулятивно-денудаційних лесових рівнин. Показники мозаїчності складають тут відповідно 327 та 269 ЛАЕ 1/км2. Територія цих ЛАС характеризується також високими площинними та об'ємними показниками техногенно-урбаністичного освоєння (71% і 53%) та значними показниками комунікативності (2,71 і 1,52 1/км2). ЛАС давньої та сучасної забудови, парків і лісопарків підвищених акумулятивно-денудаційних лесових рівнин при досить високому площинному показнику техногенізації (53%) має один із найменших об'ємних показників техногенізації (17,6 м3/га) і найбільший об'ємний показник фітогенізації (9,4м3/га), що свідчить про екологічну збалансованість ландшафтно-архітектурної структури.

Простішу структуру мають ландшафтно-архітектурні системи давньої та сучасної забудови парків і лісопарків акумулятивних давньоалювіальних терасових та акумулятивних низинних алювіальних заплавних рівнин (144 та 193 ЛАЕ/км2).

Найбільш техногенно трансформованою на території Києва є ландшафтно-архітектурна система сучасної та новітньої забудови, парків і лісопарків низинних акумулятивних алювіальних заплавних рівнин. Показник ступеню містобудівного перетворення тут перевищує 47%, об'ємний показник техногенізації становить 23,68 м3/га, об'ємний показник фітогенізації найнижчий в місті – 4,45 м3/га.

Рослинність Києва та його околиць характеризується великою різноманітністю і багатством, що зумовлено розташуванням Києва на межі двох геоботанічних зон: Полісся і Лісостепу. Безумовно, рослинний покрив міста надто далекий від того первинного вигляду, яким він був у минулі епохи, бо під впливом господарської діяльності людини зазнав великих змін.

Як свідчать літописи та інші історичні документи, кілька століть тому територія сучасного міста та його околиці були вкриті суцільними непрохідними лісами. Упродовж століть ці великі лісові масиви знищувалися, вирубувалися. їхнє місце спочатку зайняли сільськогосподарські угіддя, а з їх часом змінили квартали та вулиці Києва. Проте навіть та рослинність, що збереглася, й досі дає уявлення про характер рослинного покриву, про основні закономірності його розвитку, складу та поширення.

Розподіл рослинності обумовлений, насамперед, характером ґрунтового покриву, який у межах сучасної території Києва, дуже різноманітний.

Із півночі, північного заходу та заходу до самого міста підходять великі масиви Святошинського та Пуща-Водицького соснових і змішаних лісів, що південними окраїнами лісової зони – Полісся із переважанням рослинних форм, властивих цій зоні.

На найсухіших і найменш родючих дерново-слабкопідзолистих піщаних ґрунтах з дуже незначною домішкою глинистих часточок, переважно на підвищеннях рельєфу, поширені чисті соснові ліси (бори) з рідким деревостаном із сосни звичайної (Pinus silvestris L.) та бідним трав'яним покривом. Завдяки своєму стрижневому корінню, яке глибоко проникає у грунт і досягає глибоких водоносних горизонтів, сосна мириться із бідними та сухими піщаними ґрунтами.

З деревних порід, окрім сосни, тут може рости лише береза повисла (Betula pendula Roth.), бородавчаста (В. verrucosa Ehrh.) та пухнаста (В. pubescens Ehrh.), а ґрунт вкриває незначна кількість видів, найменш вимогливих до ґрунтів – кущики вересу, брусниці та чорниці.

Отже, видовий склад рослинності борів дуже бідний і представлений найменш вимогливими до ґрунтових умов видами. На більш родючих дерново-середньопідзолистих супіщаних та глинисто-піщаних ґрунтах в понижених і краще зволожених місцях поширені мішані ліси, до складу яких, крім сосни, входять ще й листяні породи, які утворюють субори й сугрудки.

Перший тип лісу, тобто субір, формується також на бідних ґрунтах, подібних до ґрунтів борових лісів. У ньому представлені усі види деревної, кущової й мохово-лишайникової рослинності, властивої борам. Але поряд із боровими видами тут ростуть і вимогливіші види, що свідчить про кращу родючість ґрунту. Це обумовлює кращий ріст деревних порід, особливо сосни, появу, підліску і значно багатший трав'яний покрив.

На відміну від борів, де у першому ярусі росте тільки сосна, для суборів характерна вже двоярусна будова деревостану. Перший ярус тут утворюють сосна й береза, другий – більш вимоглива до ґрунтових умов порода – дуб звичайний (Quercus robur L.).

Третій ярус (підлісок) розвинений ще недостатньо і представлений, головним чином, кущами ліщини і бруслини бородавчастої. У четвертому ярусі субору, крім вересу, брусниці та чорниці, характерних для чистих соснових лісів, поширені розкішна папороть-орляк, суниця, костяниця, грушанка й інші, поряд із якими зустрічаються місця суцільного мохового вкриття.

Сугрудки, які формуються на багатших супіщаних ґрунтах, характеризуються багатством рослинних форм і складною будовою. Деревостан сугрудків, крім сосни, дуба і берези, збагачується грабом звичайним (Carpinus betulus L.), липою серцелистою (Tilia cordata Mill.), кленом гостролистим (Acer platonoides L.), які утворюють тут другий і третій яруси. У підліску, крім ліщини й бруслини, можна бачити і такі види, як крушину, бузину, калину та інші.

Трав'яний покрив сугрудка за видовим складом значно багатший від субору. Постійними видами цього ярусу, крім видів, характерних для борів і суборів, є деревій тисячолистий, лісова суниця, чина весняна і гороховидна, купина лікарська, конвалія, зірочник шорстколистий, яглиця звичайна, перлівка повисла, герань лісова та ін.

Для соснових та сосново-мішаних лісів цього району – борів, суборів та сугрудків, як і для всього Полісся, характерною рослиною є сон, представлений тут кількома видами.

Місцями у складі мішаних лісів у вигляді окремих ділянок зустрічаються невеликі березові гайки «колки», які виникли переважно на місці порубаних лісів. Такі березові гайки можна бачити у Святошині, Пущі-Водиці, біля Ворзеля, Бучі. Підлісок в таких гайках створює молода березова поросль, інколи ліщина і бруслина.

У вологих місцях, особливо там, де виходять ґрунтові води, а також по берегах річок і струмків можна спостерігати суцільні мішані зарості, утворені вільхою клейкою (Alnus glutinosa Gaertn.). Підлісок в таких вільшняках утворює калина, у сухіших місцях – ліщина, а грунт вкривають різні види папоротей, хвощі, мох. Досить поширені також образки болотні або білокрильник, калюжниця болотна, очерет, а по краях заростей – високі осоки. Такі вільшняки зустрічаються в районі Голосієво, Святошино (долина р. Нивки), Пуща-Водиці (по р. Котурці) та в інших місцях.

На знижених та заболочених ділянках Святошинського та Пуща-Водицького лісів, переважно в їхніх північних районах, у долині Ірпіня зустрічаються типові сфагнові та сфагново-осокові болота, покриті деякими видами осок, пухівками, окремими видами верб, журавлиною, росичкою. На лісово-сфагнових болотах, характерних для району, крім берези, росте ще сосна, частково багно. Поліська флора з борами та суборами в околицях Києва добре виявлена також на Лівобережжі Дніпра по його борових терасах. Цікавим у цьому плані є район Броварів, розташований на лівому березі Дніпра, за двадцять кілометрів від міста, між Дніпром та Десною, він являє собою крайню південну частину Чернігівського Полісся, що підходить аж до Києва. Цей район має ряд невисоких піщаних горбів та западин між ними, що є рештками розмитої Дніпром та Десною борової тераси, вкритої сосновим (бором) і сосново-дубовим лісом (субором), за винятком окремих найвищих частин кучугур, позбавлених деревної рослинності і вкритих лише трав'янистою рослинністюта лишайниками. До домінуючих порід – сосни й дуба в окремих місцях домішуються осокір, береза, рідше горобина, крушина, інколи груша та ін. У підліску зустрічаються кущі бруслини, ожина, рідше ліщина й шипшина, на підвищеннях верес. У трав'янистому покриві багато папороті-орляка.

Типовим лісом поліського типу в околицях Києва є також Дарницький сосновий бір, з дуже бідним трав'яним покривом на дерново-слабкопідзолистих піщаних ґрунтах борової тераси.

Цікаво, що поліська флора по піщаних борових терасах заходить далеко на південь від Києва за межі Полісся – у лісостепову і навіть степову зони.

Цілком інший характер має рослинний покрив у південно-західних та південних околицях міста, до яких прилягають ліси лісостепової зони. До лісів цієї зони відноситься Голосіївський ліс, що з півдня та південного заходу підходить до околиць міста – Національного центру виставок і ярмарок, Голосісва, Деміївки, Доброго шляху, Багринової гори, Мишоловки, Китаєва. Це типовий грабово-дубовий ліс (груд) на сірих лісових суглинках, що своїми природними особливостями належать до іншої природно-географічної зони – Лісостепу.


Таблиця 4.1. Видовий склад ярусів Голосіївського лісу

Ярус

Найбільш поширені представники ярусу

Перший деревний ярус

дуб звичайний (Quercus robur L.), ясен звичайний (Fraxinus excelsior L.), липа серцелиста (Tilia cordata Mill.), клен гостролистий (Acer platonoides L.)

Другий деревний ярус

входять більш тіневитривалі породи: граб (Carpinus betulus L.), якого інколи можна зустріти і в першому ярусі, клен польовий або паклен (Acer campestre L.), клен татарський (Acer tataricum L.), в'яз (Ulmus scabra Mill.)

Третій ярус (підлісок)

ліщина, бруслина європейська та бородавчаста (цінні гутаперченоси), глід, калина

Трав'яний покрив (четвертий ярус)

значна кількість Петрового хреста, є багато пролісків і такі цікаві форми, як зубниця цибулиста й п'ятилиста, ряст, багато різноманітних фіалок, анемона жовтцева

із довговегетуючих рослин тут звичайні і чисельні темно-зелена дерниста лісова куцоніжка, гайовий тонконіг, просянка, костриця, осока волосиста, осока лісова, маренка запашна, переліска багаторічна, підлісник, зірочник шорстколистий або лісовий, деревій тисячолистий, суниця, копитняк європейський, материнка, купена лікарська


Характер трав'яного покриву і підліску тісно пов'язаний з певними умовами рельєфу і зволоження. На найбільш підвищених і сухих місцях в підліску переважають ліщина і бруслина бородавчата. В трав'яному покриві в умовах достатнього зволоження на сірих лісових суглинках переважають зеленчук, медунка, а на схилах з кращим зволоженням – переліска. В умовах же сильного зволоження на затінених місцях (в балках лісу) пишно розвиваються папоротеві, кропива дводомна, рідше кропива київська та ін.

Голосіївський грабово-дубовий ліс є єдиним біля Києва місцем, де в невеликій кількості зберігся пролісок (Galanthus nivalis L.).

Неважко помітити, що найближче розташована до міста частина Голосіїївського лісу, на відміну від останньої частини дубово-грабового лісу, складається, головним чином, з граба. Очевидно, грабняк тут розвивався на місці вирубаного дубово-грабового лісу з кореневої порослі.

Зустрічаються подібні до Голосіївського ліси біля Теремків-І, Хотова, Феофанії. Рослинність їх у загальних рисах нагадує голосіївську.

Кілька століть тому майже вся територія Міста була вкрита такого ж типу лісами, які у північній, північно-західній та західній частинах його прилучалися до лісів поліського типу.

Ще не так давно, коли у Києві залишались незабудовані і незаймані території, у самому місті можна було зустріти чимало ділянок гаїв, характерних для лісостепової смуги.

Одним із залишків таких лісів є парк ім. Першого Травня, де збереглись ще окремі представники, лісової флори (в'яз, липа, граб, а в трав'яному покриві – медунка, пшінка, проліска та ін.), які в минулому були поширені на всій території сучасного міста. Дикої рослинності (деревної й трав'яної) у ньому залишається все менше й менше, а на її місце приходять культурні, штучні насадження, серед яких чимало представників екзотичної флори. Залишки лісів лісостепової зони можна спостерігати також у районі Видубицького монастиря, де гайок, який є частиною Ботанічного саду НАН України, має такий же характер рослинності, як і Голосівський парк ім. М. Рильського та урочище Лисої гори. Вважають, що в минулому він був пов'язаний з Голосіївським лісом.

Північніше, у районі Сирця, вже у досить окультуреному сирецькому лісі також можна побачити тих же представників лісостепової флори – дуб, граб, березу та інші породи дерев. Такий же лісок із переважанням липи, подекуди дуба, берези і в'яза можна бачити на Кирилівських горбах. Підлісок тут утворюють ліщина, бруслина бородавчата та європейська, глід та ін.

Київські висоти підносяться над Дніпром та широкою заплавою, уквітчаною численними протоками, озерами та «стариками», де природа (особливо, рослинний покрив) типова для ріки та її заплави.

Найкраще та найближче її можна спостерігати на заплавному Трухановому острові, що лежить відразу ж за головним руслом Дніпра навпроти центральної частини міста.

Тут заплава складається з сучасних алювіальних піщаних відкладів. Рослинний покрив її за видовим складом небагатий. Для зниженої прируслової частини заплави з переважанням тут бідних на поживні речовини, перемитих, слаборозвинутих дернових піщаних ґрунтів, що з року в рік підтримуються весняними водами у пухкому стані, характерними представниками деревної рослини є вербові і осокорові насадження. З вербових найбільш поширена біла верба (Salix alba L.), яку легко відрізнити по завжди опущених гілках. Значні зарості у прирусловій частині утворює шелюга (Salix acutifolia Willd.). Вербові і осокорові насадження майже безперервною смугою облямовують русло Дніпра. Під час весняної повені, що зараз, після створення каскаду дніпровських водосховищ вже не має таких масшабів, як у минулому, верби, що ростуть тут, випускають зі своїх стовбурів та гілок, занурених у воду, численне і тонке коріння, за висотою розташування якого (після спаду) води можна судити про висоту стояння весняних вод. Деякі види верб зацвітають лише після спаду води значно пізніше тих, що ростуть на підвищених формах рельєфу і не затоплюються.

Трав'яна рослинність пісків прируслової частини заплави представлена небагатьма видами псамофітів, серед яких найчисленніша келерія сиза (Koeleria glauca DC), яка утворює тут густі і щільні дернини. У незначній кількості до келерії сизої домішуються представники злакових, осок і різнотрав'я: типець борознистий, куничник наземний, мітлиця звичайна, полин польовий, гвоздики Борбашеві, осока колхідська, осока рання та ін.

Рослинний покрив центральної, трохи пониженої частини заплави з переважанням лучних супіщаних і менше суглинкових ґрунтів представлений в основному лучними (трав'яними) угрупуваннями. Тут у значній кількості зустрічаються кілька видів мітлиць, куничника, гусятник дніпровський, тонконіг лучний і вузьколистий та ін.

Знижені і краще зволожені місця заплави зайняті різноманітними осоками, серед яких найбільш поширена осока гостровидна (Carex acutiformis Ehrh.).

На підвищених і сухіших елементах рельєфу (гривах і плоских підвищеннях) зустрічаються групами молочаї, пирій повзучий, у великій кількості скрізь спостерігаються різні види гвоздик, онагра дворічна, типова для заплавних лук цибуля граниста (Allium angulosum L.) та ін.

У минулому заплава і особливо її центральна частина, за винятком заболочених ділянок, була вкрита деревною та чагарниковою рослинністю, про що свідчать її численні рештки (пеньки, повалені стовбури тощо), а також поодинокі в'язи і дуби, що збереглися досі на найбільш підвищених ділянках заплави – «гривах». По всій заплаві розкидані групами й поодиноко кущі червоної верби, обвиті часто ожиною або паразитуючою повитицею хмелевидною.

На заплавній частині межиріччя Дніпра та Десни поблизу Гористого ще й тепер зустрічаються невеликі ділянки вікових дубів і сосен, які є залишками старих лісів. На місці колишніх заплавних дібров тут у багатьох місцях залишились лише чагарникові зарості.

На піщаних відслоненнях заплави та на обмілинах, що прилягають до неї, переважають такі форми, як лещиця мурова, отруйний лікарський авран.

Понижені ділянки заплави та береги стариць, заток і проток, зайняті лучно-болотними ґрунтами, поросли типовими представниками болотяної і водяної флори: частуха звичайна або подорожникова, їжача голівка проста та багатогранна, живокіст лікарський, плакун прутовидний та верболистий, сусак зонтичний, спориш землеводний, бобівник трилистий, а в стоячих і повільно текучих водах (заплавних озерцях, затоках і протоках) селяться стрілолист звичайний і такі типові водяні рослини, як елодея – рослина занесена до нас з Північної Америки, водопериця, роголисник, пухирник звичайний, декілька видів рдеснику, заннікелія болотна, жовтеці та ін.

На поверхні води біля берегів у невеликій кількості селяться плаваючі рослини – жабурник звичайний, плаваюча спіродела багатокоренева, ряска, тілоріз алое видний та ін. На піщаному дні у деяких місцях заток досить звичайними є кущики різухи.

У найбільш зниженій і заболоченій притерасній частині заплави, збагаченій ґрунтовими водами, зустрічається вільха, лозняки сірої верби, які часто облямовують притерасні болота.

У травостої цієї частини заплави представлені угрупування типової болотяної рослинності. Такий характер має рослинність, що вкриває заплавні луки дніпровської долини, яка широкою смугою тягнеться вздовж високого київського берега.

Схожу рослинність має і заплава лівого допливу Дніпра – р. Десни, що вливається у нього на 10 км вище Києва.

Природну рослинність Києва та околиць доповнюють штучні насадження його численних парків, скверів та тінистих вулиць, які роблять Київ одним з найбільш озеленених міст світу і надають йому неповторного мальовничого вигляду.

Лише у межах забудованої частини міста площа паркових насаджень досягає 18,3 тис. га (84,4 м2 на одного мешканця), а навколишнє зелене кільце з лісовими масивами Голосієва, Пущі-Водиці та Дарниці становить біля 383 тис. га (902 м2 на 1 мешканця).

Частина зелених насаджень, як зазначалося раніше, є залишками тих природних лісових масивів, що у давнину займали більшу частину території сучасного міста. Інші парки є штучними насадженнями пізніших часів.

Перший парк у Києві був закладений у 1638 року на митрополичому подвір"ї у Голосієві митрополитом Петром Могилою. У 40-х роках XVIII століття за проектом, розробленим під керівництвом арх. Б.Ф. Растреллі, закладений Царський сад (зараз Міський сад). Парки і сквери Києва особливо масово почали створюватися лише в першій половині XIX століття, особливо після видання спеціальної урядової постанови, якою передбачався розвиток паркового господарства, розширення і захист його зелених насаджень, як важливих елементів благоустрою міста та створення у 1887 р. спеціальної міської садової комісії.

Оголошення цієї постанови було не випадковим. Воно було викликано діянням «прославлених» київських генерал-губернаторів Левашова та Анненкова, за розпорядженням яких були знищені великі площі зелених масивів району Липок та схилів Дніпра.

Одним із найстаріших і найбагатших за своїм видовим складом садів міста є Київський Ботанічний сад ім. акад. Фоміна, створений ще 1842 року на основі цінних рослинних колекцій, переданих з ліквідованого у той час Кременецького ліцею. До цього тут був пустир, який використовувався як міське звалище. У складі деревних насаджень Ботанічного саду поруч із звичайними, місцевими листяними породами значне місце посідають також різні види екзотичної рослинності. Тут можна бачити представників рослинності майже всіх природно-географічних зон земної кулі. Представники флори країн, де клімат мало чим різниться від нашого, ростуть на вільному повітрі, а рослини з тропічних та субтропічних країн зібрані у багатих оранжереях Ботанічного саду. Останні за кількістю видів набагато перевищують представників рослинності країн помірної та холодної зон, що ростуть у відкритому ґрунті.

Значно більший за розмірами є створений у роки радянської влади новий Ботанічний сад Національної Академії наук України, розташований на мальовничих схилах правого берега Дніпра у районі Звіринця, там, де в давнину, як гадають, був заповідний ліс, у якому київські князі влаштовували полювання на звірів.

Новий ботанічний сад площею біля 200 га, крім штучних насаджень, включає і грабову діброву (біля 10 га), розташовану у так званій Пролісковій лощині. Вона є залишком тих природних лісів, які вкривали більшу частину території сучасного міста, і складається з дубів 150 – 200-річного віку з домішкою граба, липи, ясена, клена та інших порід, властивих дібровам лісостепу.

Роботи, розпочаті в Ботанічному саду НАН України ще до Великої Вітчизняної війни і припинені з її початком, тепер успішно продовжуються. Інтродуковано кілька сотень видів, різновидностей і форм дерев та чагарників – представників флори всіх природно-географічних зон і країн світу, розбиті найважливіші алеї, ведеться архітектурне оформлення саду. Вже тепер у Ботанічному саду НАН України нараховується понад тисячу деревних та чагарникових порід.

Виключне місце у парковому господарстві міста посідають зелені насадження схилів Дніпра, які складаються з ряду парків, витягнутих уздовж течії Дніпра від Володимирської гірки до Печерської лаври. Разом вони становлять найбільший зелений масив міста. Цей зелений масив ділиться на кілька частин, які вважаються самостійними парками: парк Володимирської гірки, Хрещатий парк, «Міський сад» – парковий комплекс стадіону «Динамо», Марийський парк, парк Аскольдова Могила та Печерський ландшафтний парк. Він є лише мізерним залишком тих могутніх і густих грабових дібров, які у минулому вкривали дніпровські висоти і їх схили, а потім були по-варварському знищені.

У період відродження та реконструкції паркового господарства, занедбаного у минулому, у придніпровських парках були проведені великі роботи по їх розширенню і благоустрою. Парки поповнились багатьма видами нових дерев, кущів, а частково і трав'яних рослин, серед яких значне місце посідають екзотичні декоративні форми.

Серед інших паркових насаджень, якими так славиться Київ, слід назвати Зоопарк, що був створений Київським товариством любителів природи і спочатку розташовувався на території Ботанічного саду ім. акад. Фоміна. У 1913 р. зоопарк був перенесений на нову територію, де знаходиться і до нашого часу. Зазначимо, що Київський зоопарк – один з найбільших у Північній Євразії. Він розташований на площі близько 40 га. У парку налічується понад 3500 екземплярів тварин і птахів. На території парку ростуть більше 130 видів дерев та кущів, серед яких зустрічається чимало рідкісних.

Досить значну територію займає розташований проти Зоопарку парк Національного технічного університету (Київського політехнічного інституту), який за видовим складом деревних порід ще до недавнього часу займав одне з перших місць серед парків Києва. На жаль, багато досить цінних порід з різних причин загинуло або було вирубано. Але ще й тепер тут можна бачити такі досить цікаві і рідкісні у нас форми, як гінкго, кавказьку лапину, кавове дерево (бундук), цукровий клен тощо.

Зелені вулиці Києва справедливо порівнюють із тінистими алеями парків. Пірамідальними тополями, каштанами, липами, ясенолистими кленами засаджені майже всі вулиці і бульвари Києва. Ці породи дерев є основними елементами декоративного вбрання міста.

Велична і красива пірамідальна тополя у минулому була невід'ємною частиною київського пейзажу, її насаджували у найрізноманітніших місцях: на вулицях, у парках, садибах. Вони оспівані у безсмертній поемі Пушкіна «Полтава», у творах Шевченка; їх стрункими рядами був вражений і зачарований під час перебування у Києві Михайло Глінка. Проте окрім величі та краси тополиний пух під час цвітіння є причиною багатьох алергічних загострень у мешканців міста.

Особливе місце серед штучних насаджень належить каштану (Castanea mill), який надає Києву неповторного колориту. Недаремно він обраний символом міста.

Але за видовим складом деревні насадження вулиць та бульварів міста порівняно небагаті.

У Києві, як і в багатьох містах України, традиційно розвинуте квіткове оформлення. Воно культивується на теренах громадського користування, житлових кварталів, вулиць, бульварів, ділянок державних будинків. Найширше застосування мають квітники, клумби, газони та кущові насадження.

Пишна зелень прикрашає вигляд багатьох бульварів і скверів, вулиць і площ міста, доповнюючи їх архітектуру барвистими партерами і клумбами. Квіти прикрашають палісадники житлових і громадських будинків, надаючи їм привабливого і святкового вигляду.

Газонами і квітниками, деревними і кущовими насадженнями оформляються і території промислових підприємств міста. Тут партерна зелень відіграє не тільки декоративну роль, а й сприяє покращанню санітарних умов праці і створює цивілізовану обстановку на виробництві.

Красива й різнобарвна партерна зелень, якою славиться Київ, створюється комбінованим застосуванням різноманітних за своїми декоративними ознаками, екологією і біологією рослин. У практиці квіткового оформлення міста найширше застосовуються такі квітково-декоративні культури, як однорічники, багаторічники кореневі й бульбові, високорослі листяно-декоративні і низькорослі килимові рослини. Серед них, крім місцевих видів, широко використовуються і екзоти. З однорічників у квітковому господарстві найбільше поширені айстри, тютюн пахучий, левкой, петунія, цинія («майорці»), скабіоза кавказька, хризантема літня, геліотроп та ін.

Характерною рисою більшості однорічників є яскраве забарвлення їх квітів, тривалість цвітіння і краса форм. Через це однорічники здавна й широко використовуються в декоративному садівництві міста. Крім однорічників з красивими квітами, деякі види їх мають досить декоративне листя і використовуються для влаштування клумб, квітників та інших видів квіткового оформлення, як декоративно-листяні рослини. З них найбільше поширення мають амарант темно-пурпуровий (щириця), перила пурпуролиста, піретрум, цинерарія приморська.

Із дворічників серед квітників можна бачити братків, маргаритки, незабудки, бородаті гвоздики, наперстянку пурпурову та ін.

У килимовому оформленні партерів широко представлені пеларгонія, седум (очиток), цинерарія приморська, альтернантери (зелена, світло-червона, оливково-зелена, жовта та світло-коричнева), агератум, лобелія, бегонія, ехеверія, целозія («півнячий гребінець»), ахірантес та багато ін.

З бульбових та кореневих багаторічників, що прикрашують квітники й клумби бульварів та площ, найчастіше зустрічаються айстри багаторічні, півонія, адоніс («горицвіт»), вероніка широколиста, мальва, жоржини, канни, хризантеми, тюльпани, гладіолус, ірис («півники»), кермек, ромашки, бегонія та інших. Більшість згаданих трав'янистих багаторічників зимують у відкритому ґрунті по декілька років підряд без укриття або при легкому зимовому укритті. Лише деякі з них, переважно вихідці з субтропічних країн, потребують викопування на зиму своїх підземних частин (бульби жоржин, кореневища кани та ін.).

Нарешті, чільне місце у зеленому вбранні Міста і створенні барвистої зелені займають такі декоративні кущі, як спірея, жимолость, жасмін, бузок, тамарикс, бирючина, троянди, жовта акація, золотиста смородина та ін. Цінною якістю згаданих кущових рослин є їх велика декоративність.




Висновки


Таким чином, складний довготривалий процес містобудівельного освоєння та формування ландшафтно-архітектурних систем території Києва може бути висвітлений таким рядом часових зрізів: середина X ст., кінець XII ст., кінець XVII ст., середина XVIII ст., середина XIX ст., початок XX ст., середина XX ст., сучасний період.

Сучасна міська забудова правобережної частини у загальних рисах збігається із конфігурацією ареалу ландшафтно-господарських систем доби Київської Русі, окрім дуже розчленованих територій, які виконують рекреаційну функцію. Це свідчить про певний зв'язок сучасних ландшафтно-архітектурних систем і комплексів міста із давніми ландшафтно-господарськими системами та попередніми ландшафтно-архітектурними комплексами, який виявляється у територіальному збігові ландшафтно-господарських і ландшафтно-архітектурних систем, збереженні давніх ландшафтно-архітектурних елементів (валів, споруд, будинків тощо), наслідуванні сучасними ландшафтно-архітектурними масивами і комплексами попередніх планувальних форм і функцій.

На території міських біоценозів створюються зелені зони, вони створюються з метою посилення захисних та санітарно-гігієнічних функцій і є місцем відпочинку населення.

Отже, виходячи із аналізу генетико-морфологічної структури відновлених ландшафтів забудованої території Києва, для формування сучасних ландшафтно-архітектурних систем вагомим є існування певної рівноваги серед основних типів ландшафтів території міста – широколистяно-лісових і змішано-лісових. Складним і поступовим є характер межі між ними. Урочища ландшафтів змішано-лісового типу поширені у північно-західній, північній частині міста на Правобережжі (моренно-водно-льодовикові та озерно-водно-льодовикові рівнини) і займають більшу частину Лівобережжя (давньоалювіальні терасові рівнини). На їх основі утворилися новітні ландшафтно-архітектурні системи і комплекси багатоповерхової вільної забудови.

Урочища ландшафтів широколистяно-лісового типу поширені тільки на правобережжі, у центральній, південно-західній і південній частині міста, вони складають основу ландшафтно-архітектурних систем давнього ядра Києва та новітніх ландшафтно-архітектурних комплексів південно-західної і південної його частин. Особливість розміщення заплавних ландшафтів та акваторії Дніпра – смугою із півночі до півдня (фрагментарно – на півночі і півдні, вузькою смугою – у центрі міста, на Правобережжі і широкою смугою на Лівобережжі) – визначає їхню питому вагу у формуванні ландшафтно-архітектурних систем як природної планувальної осі Києва.

Аналіз рослинного покриву територій основних зелених зон міста Києва показав, що найбільш поширеними на територіях лісопарків є деревні види рослин, заплавні та зволожені місцях характеризуються видовою різноманітністю болотної рослинності, піскові ділянки представлені псамофітами.




Список використаних джерел


  1. Бочаров Ю.П., Кудрявцев О.К. Планировочная структура современного города. – М.: Стройиздат, 1972. – 243 с.

  2. Бунин А.В., Саваренская Т.Ф. Градостроительство XX века в странах капиталистического мира. Том II. 2-е изд. – М.: Стройиздат, 1979. – 412 с.

  3. Владимиров В.В., Микулина Е.М., Ярыгина З.Н. Город и ландшафт. – М: Мысль, 1986. – 238 с.

  4. Геоэкологические основы территориального проектирования и планирования / Отв. ред. Пребраженский В.С., Александрова Т.Д. – М.: Наука, 1989. – 144 с.

  5. Гутнов А.Э. Город как объект системного исследования // Системные исследования. – М.: Наука, 1977. С. 212 – 234.

  6. Давидович В.Г. Планировка городов и районов. – М.: Стройиздат, 1964. -326 с.

  7. Демек Я. Теория систем и изучение ландшафта. – М.: Прогресс, 1977. – 210 с.

  8. Дмитрук О.Ю. Урбаністична географія. Ландшафтний підхід. Ландшафтний аналіз урбанізованих територій. – К.: РВЦ Київський університет 1998. – 145 с.

  9. Евтушенко М.Г., Гуревич Л.В. Инженерная подготовка территорий населенных мест. – М.: Изд-во лит-ры по строительству, 1970. – 207 с.

  10. Ерохина В.И., Жеребцова Г.П., Вольфтруб Т.Н. и др. Озеленение населенных мест. Справочник. – М: Стройиздат, 1987. – С. 6 – 310.

  11. Зарецкий В.И. Градостроительство и охрана окружающей среды. Киев: Будівельник, 1975. – 92 с.

  12. Исаченко А.Г. Ландшафтоведение и физико-географическое районирование. – М.: Высшая школа, 1991. – 366 с.

  13. Куракова Л.И. Современные ландшафты и хозяйственная деятельность. – М.: Просвещение, 1983. – 159 с.

  14. Кучерявий В.П. Урбоекологія. – Львів: «Світ», 1999. – 359 с.

  15. Леггет Р. Города и геология. – М.: Мир, 1976. – 557 с.

  16. Линч К. Образ города. – М.: Стройиздад, 1982. – 328 с.

  17. Лихачева Э.А., Тимофеев Д.А., Жидков М.П. и др. Город – екосистема. – М.: ИГРАН, 1996,336 с.

  18. Мильков Ф.Н. Человек и ландшафт. – М.: Мысль, 1973. – 223 с.

  19. Мильков Ф.Н. Рукотворные ландшафты. – М.: Мысль, 1978. – 86 с.

  20. Николаев В.А. Проблемы регионального ландшафтоведения. – М.: Изд-во МГУ, 1979. -160 с.

  21. Перцик Е.Н. География городов /геоурбанистика/. – М.: Высш. школа, 1991. – 319 с.

  22. Пойкер Х. Культурный ландшафт: формирование и уход. – М.: Агромпромиздат, 1987. -176 с.

  23. Природа, техника, геотехнические системы./ Отв. ред. В.С. Преображенский. – М.: Наука, 1978. -151 с.

  24. Саймоне Дж. Ландшафт и архитектура. – М.: Госстройиздат, 1965. – 194 с.

  25. СНиП 2.07.01–89. Градостроительство. Планировка и застройка городских и сельских поселений. – М., 1989. – 56 с.

  26. Сочава В.Б. Введение в учение о геосистемах. – Новосибирск: Наука. Сибирское отделение, 1978. – 319 с.

  27. Ханвелл Дж., Ньюсон М. Методы географических исследований. // Физическая география. Вып. 2. – М.: Прогресс, 1977. – 386 с.

  28. Чистякова СБ. Охрана окружающей среды. – М.: Стройиздат, 1988. – 271 с.



Случайные файлы

Файл
179868.rtf
74856-1.rtf
136796.rtf
121598.rtf
114983.rtf




Чтобы не видеть здесь видео-рекламу достаточно стать зарегистрированным пользователем.
Чтобы не видеть никакую рекламу на сайте, нужно стать VIP-пользователем.
Это можно сделать совершенно бесплатно. Читайте подробности тут.