Фінансування соціально-економічного розвитку регіону (на прикладі Бабушкінського району) (164465)

Посмотреть архив целиком

Размещено на http://www.allbest.ru/

ДНІПРОПЕТРОВСЬКИЙ УНІВЕРСИТЕТ ЕКОНОМІКИ ТА ПРАВА


КАФЕДРА ФІНАНСІВ ТА БАНКІВСЬКОЇ СПРАВИ






Дипломна робота

СПЕЦІАЛІСТА

ФІНАНСУВАННЯ СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНОГО РОЗВИТКУ РЕГІОНУ(НА ПРИКЛАДІ БАБУШКІНСЬКОГО РАЙОНУ)






Студентки: Еременко Світлани Миколаївни

Спеціальність: 7.050104 “Фінанси”

Керівник дипломної

Роботи: Бикова В.Г., к.е.н.,доцент







Дніпропетровськ

2008 рік


ЗМІСТ


ВСТУП

РОЗДІЛ 1. КОНЦЕПТУАЛЬНІ ОСНОВИ ФІНАНСУВАННЯ СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНОЇ СФЕРИ В УКРАЇНІ

1.1 Необхідність державного регулювання розвитку соціальної сфери в Україні

1.2 Структура видатків місцевих бюджетів на соціальну сферу в розрізі галузей та видів діяльності

1.3 Фінансування соціальної сфери з місцевих бюджетів у відповідності з Бюджетним Кодексом України

1.4 Проблеми забезпечення соціальної спрямованості бюджету

РОЗДІЛ 2. АНАЛІЗ ВИДАТКОВОЇ ЧАСТИНИ БЮДЖЕТУ НА СОЦІАЛЬНУ СФЕРУ НА ПРИКЛАДІ БАБУШКІНСЬКОГО РАЙОНУ М.ДНІПРОПЕТРОВСЬКА

2.1 Аналіз планування видатків на соціальну сферу по місцевому бюджету

2.2 Аналіз видатків на соціальну сферу по галузях і економічному

призначенні

2.3 Аналіз порядку фінансування видатків на соціальну сферу по Бабушкінському району м.Дніпропетровська

2.3.1 Фінансування освіти у контексті соціальних видатків

РОЗДІЛ 3. ШЛЯХИ УДОСКОНАЛЕННЯ ФІНАНСУВАННЯ СОЦІАЛЬНОЇ СФЕРИ

3.1 Вдосконалення методики планування видатків на соціальну сферу з місцевих бюджетів

3.2 Додаткові ресурси зміцнення фінансової бази місцевих бюджетів, як засіб вирішення соціальних проблем регіону

    1. Напрямки реформування структури соціальних видатків та підвищення ефективності використання видаткової частини місцевих бюджетів

ВИСНОВКИ

ПЕРЕЛІК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

ДОДАТКИ



ВСТУП


Ключовими моментами забезпечення соціальної спрямованості бюджетної політики є комплексна реформа соціальної сфери, що передбачає, по-перше, взаємопов’язані зміни управління соціально-культурними галузями з істотним збільшенням обсягів фінансування, які мають бути синхронними в методологічному і в хронологічному аспектах; і, по-друге, перенесення акцентів політики доходів із соціального захист непрацездатних верств суспільства на працююче населення.

Не можна надалі зводити увесь соціальний захист лише до соціального захисту непрацездатних верств населення. У такому разі частину ВВП слід проводити через бюджет, що провокуватиме його соціальне перенавантаження.

Для цього необхідно:

- по-перше, розробити концепцію реформи та відповідних механізмів її реалізації, зокрема, із запровадженням пілотних проектів в усік галузях: освіті, охороні здоров'я, культурі і т.п.

- по-друге, розробити та затвердити в повному обсязі систему державних соціальних стандартів відповідно до закону України про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії. За останніми даними ці стандарти знаходяться в процесі розробки, а вже розроблені - просто переписані зі стандартів радянських часів.

- по-третє, забезпечити випереджаюче, порівняно з ВВП, зростання заробітної плати та поступове підвищення всіх мінімальних стандартів, але зростання мінімальної заробітної плати має випереджати темпи зростання інших мінімальних стандартів кожного періоду часу. Мінімальна заплата має бути вище за мінімальну пенсію, мінімальні допомоги.

Слід домогтися того, щоби прожитковий мінімум встановлювався в межах закону про бюджет.

Бажано запровадити моніторинг соціальної спрямованості бюджетної політики на основі розроблених критеріїв та індикаторів, причому цей моніторинг потрібно публікувати з поясненнями, з аналітичними записками.

Варто підкреслити, що соціальна спрямованість бюджетної політики визначається не стільки сумами, які виділяються на фінансування соціальної сфери, скільки тим, куди ці суми спрямовуються. Скільки б в соціальну сферу не вкладати грошей, вона всі їх використає. Наприклад, на освіту можна спрямовувати скільки завгодно коштів, але якщо за рахунок цих коштів буде фінансуватися лише елітна освіта, або якщо кошти, які виділяються з бюджету на охорону здоров'я, витрачати на підтримку елітних медичних закладів, якщо і надалі в селі утримуватимуться школи, в яких навчається 5 дітей, то про яку ефективність і соціальну спрямованість бюджетної політики може вестися мова.

Суми, які витрачаються на фінансування, відіграють роль лише допоміжних індикаторів. Витрачається недостатньо коштів на соціальну сферу, але якщо вони витрачатимуться без зміни системи управління соціальною сферою, будь-яке сумління буде марним. Кошти витрачаються не на фундаментальну науку, а переважно на освіту, охорону здоров'я і соціальний захист. Кожна послуга коштує певну суму грошей, і якщо лікарняні послуги коштують не стільки, скільки бюджет на них виділяє, то peштy хтось має доплачувати. Або плата здійснюється прозоро і офіційно, або не прозоро і невідомо за якими тарифами. Це робить держава або страхова компанія чи населення, або це робиться в тіньовому секторі. Виділяються кошти на соціальну сферу у такому обсязі , як того вона потребує, але кошти надходять безсистемно і нерівномірно.

Один з фундаторів соціальної економіки Кейнс в своїй роботі "Кінець політики невтручання держави в економіку"...підкреслював: "Важливо, щоби уряд не робив те, чим уже займаються приватні особи, немає різниці чи трохи краще, чи трохи гірше уряду це вдається, держава має братися за те, чого на цей час не робить ніхто інший". Це означає, що держава не повинна сама надавати всі соціальні послуги. Її завданням є фінансування і контроль за якістю. Відповідно левову частку надання соціальних послуг можна передати до приватного сектора, розміщуючи державне замовлення і фінансування.

Відповідно до цього посилки у сфері освіти необхідно зробити цілий ряд послідовних кроків. Високопрофесійна підготовка населення є пріоритетом державної соціальної політики будь-якої держави. Стратегія соціально-економічного розвитку України передбачає істотне підвищення якості освітнього потенціалу її населення.

Якщо держава зацікавлена в інвестиціях, то має забезпечити кваліфіковану робочу силу, інакше інвестиції не надійдуть. Але якщо інвестицій не буде і зарплата буде низькою, то ця кваліфікована робоча сила поїде за кордон, і ми зі свого бюджету, зі своїх податків будемо фінансувати економіку інших країн. Результати аналізу соціальної стратифікації населення економічно розвинутих країн свідчать про те, що найвищий рівень освіти і кваліфікації є нині основним чинником конкурентоспроможності на ринку праці та високих заробітків з метою входження до середнього класу та еліти суспільства.

Наявність багатьох дискусійних питань і програм у дослідженні механізму реалізації соціальних видатків і гарантуванні мінімальних стандартів життя, а також об’єктивна необхідність реалізації цих питань в економіці перехідного періоду зумовили вибір теми магістерської роботи.

Об’єктом дослідження у роботі є процес здійснення видатків на соціальні цілі в Бабушкінському районі м. Дніпропетровська.

Предметом дослідження є організаційно – фінансовий механізм забезпечення видатків на соціальні потреби.

Метою дослідження є підвищення ефективності використання видатків на соціальне забезпечення.

Згідно з метою дослідження в роботі були поставлені до вирішення такі завдання :

  • виявлення фінансових спроможностей системи фінансування соціально-культурної сфери, а також деструктивних процесів і форм, що обмежують можливості забезпечення життя населення на рівні, не нижчому від прожиткового мінімуму;

  • обґрунтування методичних основ формування соціального бюджету;

  • економетричне моделювання факторів, які впливають на обсяги видатків бюджету Бабушкінського району.



РОЗДІЛ 1. ТЕОРИТИЧНІ ОСНОВИ ФІНАНСУВАННЯ СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНОЇ-СФЕРИ В УКРАЇНІ


1.1 Необхідність державного регулювання розвитку соціальної сфери в Україні


Важливим показником, що характеризує діяльність держави в умовах ринкової економіки, є так звана державна квота - питома вага сукупних витрат держави у ВВП. Цей показник визначає місце держави в системі ринкових відносин і певною мірою тип ринкової моделі країни. Сама ж структура видатків держави та їхня частка у ВВП є індикаторами пріоритетності тієї чи іншої функції держави.

На сьогодні найбільшу питому вагу в бюджетах демократичних країн мають видатки на соціальні потреби, що свідчить про виняткову роль соціальної функції держави.

Розгалужена система соціальних зобов'язань стала однією з перших ознак цивілізованості суспільства, невід’ємним його атрибутом. Соціальні витрати держави стали одним із важливих факторів, які визначають рівень життя населення й добробут найменш забезпечених його верств.

Соціальний сектор як збірне поняття включає в себе політику та програми в таких сферах, як зайнятість і безробіття, підтримання достатнього життєвого рівня населення, охорона здоров'я, освіта й навчання. Соціальні видатки посідають чільне місце в структурі видатків держави. На стан соціальної сфери впливають загальна ситуація у країні, рівень податкових надходжень, зміни в доходах населення, зміни в його структурі й рівні бідності. Її слід розглядати як частину економіки, фінансів, як систему, орієнтовану на конкретного споживача.

В Україні діяльність держави в соціальній сфері має надзвичайно важливе значення для життя суспільства. Це зумовлено як різким падінням доходів переважної більшості населення при переході до ринкової економіки, так і традиційною орієнтацією громадян на одержання соціальних послуг саме від держави [9].

Обмеженість ринкових методів забезпечення гідного рівня життєдіяльності людини створює об’єктивні умови для державного втручання з метою досягнення зростання суспільного добробуту. У науковій літературі добробут суспільства розглядається як основа реального стану соціальних груп та індивідуумів у соціально-економічній структурі суспільства. Умови ринкової економіки виявляють різноманітні форми нерівномірного розподілу соціальних благ як стосовно отримання, так і стосовно використання доходів та послуг, а також суб'єктивне ставлення щодо міри задоволення потреб, рівня добробуту кожного члена суспільства. Де проходить межа між ефективним (тим, що підвищує добробут) та неефективним втручанням держави, залишається предметом гострих дискусій і суперечок, оскільки у багатьох випадках таке втручання заважає оптимальному розподілові доходів для зростання добробуту населення.

Розглядаючи державу як одного з учасників ринку, слід особливо зважати на ту обставину, що держава має певні та принципово важливі переваги перед іншими учасниками ринку, - зокрема право вилучення у рамках і на підставі закону частини доходів у формі податків у решти учасників ринку. Відповідно до цієї особливості суспільний сектор являє собою сукупність фінансових ресурсів економіки, які перебувають у розпорядженні держави. Треба зазначити, що ресурси, якими володіє держава, - це не тільки підприємства, що належать державі, а й доходи державного бюджету.

По суті, головним інструментом реалізації конституційних обов'язків держави є державні фінанси як складова частина фінансової системи країни. Бюджетна політика - це невід’ємний складник фінансової політики держави, яка орієнтується на той самий вихідний принцип регулювання руху фінансових потоків - забезпечення компромісу інтересів усіх учасників ринку, спрямованого на зростання сукупного споживання. Бюджетне фінансування соціальної сфери виступає основним складником забезпечення зростання суспільного добробуту.

Постійна трансформація економічного простору, що базується на принципах ринкової економіки, створює об’єктивні передумови для формування системи суспільної ефективності, яка передбачає еволюцію у взаємозв’язках між економічною ефективністю та соціальною справедливістю, що приведе до створення системи, в якій ці два чинники однаковою мірою сприятимуть як чистому суспільному благу, так і чистому приватному благу. До останнього часу організація економічного простору була така, що суперечності між економічними інститутами, які функціонують для забезпечення як приватних, так і суспільних благ, мали антагоністичний характер, і це, природно, не приводило до ефективного споживання ресурсів на стадії виробництва благ та зниження трансакцій них витрат на стадії обміну[6]. `

Сьогодні відбуваються об’єктивні зрушення у бік подолання цієї антагоністичної суперечності шляхом застосування суспільно орієнтованої поведінки, доцільної для індивідуума, і, зрештою, це відповідає його власним інтересам. Так, програмою діяльності уряду “Реформи заради добробуту" визначено такі головні соціальні напрями, як погашення заборгованості із заробітної плати, пенсій, стипендій та інших соціальних виплат.

Зусилля, спрямовані на подолання недосконалостей ринку, в багатьох випадках пояснюють посилення регулюючої ролі держави. Суттєвою причиною зростання частки державних видатків у ВВП також є нова роль держави у сфері соціального страхування й перерозподілу доходів за допомогою податків і трансфертів. Зусилля держави у цій галузі базуються на фінансових та етичних мотивах. Водночас слід відзначити той незаперечний факт, що практичне здійснення низки соціальних програм породжує й не передбачувані негативні побічні явища, зокрема зниження ефективності економіки.

Зростаючий обсяг фінансових ресурсів, який спрямовується на покриття суспільних соціальних видатків, робить дедалі актуальнішим питання їхнього ефективного використання, що передбачає підхід із позиції як макро-, так і мікроекономічного аналізу. Макроекономічний підхід включає в себе оцінку розподілу ресурсів на покриття суспільних соціальних видатків із погляду досягнення стійкості та збалансованості основних показників рівня суспільного добробуту, таких як ВВП і національний дохід на душу населення, рівень безробіття та зайнятості того, Не менше значення має й мікроаналіз суспільних соціальних видатків, який проводиться з позиції первинної господарської ланки, а саме домогосподарства, що передбачає оцінку механізмів формування та структури сімейного бюджету, оскільки існує тісний взаємозв’язок між видатками сім'ї на придбання соціально значущих благ і статтями державного бюджету на відповідні види видатків.

У міру диференціації середніх доходів населення визначилася тенденція до різкого розмежування секторів, які обслуговують масового, елітарного та високодохідного споживача. Однак, якщо фінансовий стан господарських суб’єктів соціальної сфери, котрі зорієнтовані на населення з високими доходами, стабільний, то більшість соціальних закладів досі розв'язують проблеми виживання, і їхній фінансовий стан дуже нестійкий.

Для поліпшення розглянутої ситуації потрібно активніше використовувати державні нормативи (стандарти), які планують гарантований мінімум витрат на охорону здоров'я, освіту, культуру, що можуть визначатися як витрати держави на надання певного набору медичних, освітянських та інших послуг із розрахунку на душу населення; при цьому повинен встановлюватися перелік кількісних і якісних характеристик послуг, які надаються населенню, тобто має визначатися мінімальний соціальний стандарт споживання соціальних послуг[5].

Практична реалізація стратегії формування соціально спрямованого бюджету об’єктивно потребує більшого фінансування з бюджетів областей відповідних видатків (наприклад, інтереси регіону, у якому переважають пенсіонери відрізняються від інтересів регіону з високим процентом дітей). Ще суттєвішим будуть відмінності у фінансових потребах адміністративно-територіальних одиниць різного рівня (наприклад, великі міста, які потребують значних поточних витрат на утримання об’єктів соціальної інфраструктури, та села, які мають потребу в інвестиціях і у створенні такої інфраструктури). Соціальна орієнтованість може практично реалізуватися за умови максимального наближення бюджетних послуг до громадян, тобто передачі права вирішувати відповідні питання то рівню державної влади, на якому можна найкраще врахувати інтереси населення. У теперішніх умовах розширення самостійності місцевих органів влади - реальний шлях зростання суспільного добробуту.

Суспільний добробут залежатиме також від правильного здійснення бюджетного регулювання міжбюджетних відносин, тобто регулювання є невід’ємним елементом цих відносин. Бюджетне регулювання - це процес збалансування доходів та видатків бюджетів різних рівнів, що входять до бюджетної системі

Отже, для зростання суспільного добробуту необхідно оптимізувати розподіл фінансових ресурсів через бюджетний механізм при наданні суспільних благ і послуг. Саме через запропонований бюджетний механізм відбуватиметься ефективний та раціональний розподіл ресурсів для задоволені потреб суспільства.

В умовах трансформації економіки у ринкову соціальна сфера - одна з найважливіших сфер життя суспільства, в якій реалізуються соціальні інтереси всіх верств населення, відносини суспільства та особи, умови праці та побуту, здоров'я та освіти, культури та відпочинку, соціального захисту.

Соціальна сфера - це сукупність галузей і видів діяльності, підприємств, фірм, закладів та установ, які мають забезпечити задоволення потреб людей у матеріальних благах, послугах, відтворенні роду, створити умови для співіснування і співпраці людей у суспільстві згідно з відпрацьованими законами і правилами з метою створення мегаполісів, розвитку масових комунікацій, зміцнення держави.

Соціальна сфера розвивається згідно із соціальною політикою, яку формує держава відповідно до умов національного, культурного і духовного життя. Сутність сучасної політики в Україні полягає в тому, що в країні будується соціально спрямована економіка, яка надасть людині все необхідне для нормального життя за європейськими стандартами; утворюється новий тип солідарності різних соціальних верств населення, свідома коаліція людей, що обрали шлях розбудови вільної демократичної держави.

Соціальна політика будь-якої держави передбачає визначення глибинних тенденцій розвитку в усіх сферах соціально-політичного життя, що обумовлюють процес розвитку соціального буття та соціальної безпеки людини і цілеспрямований вплив на них суб’єктів регулятивної діяльності. Політика такого типу мае створити необхідний економічний механізм для розв'язання суперечностей як об’єктивного, так і суб’єктивного характеру в економіці, політиці, соціальних, духовних відносинах суспільства, міжособистісних соціальних зв'язках людей, тих чи тих аспектах і тенденціях розвитку та функціонування, що впливають на соціальне буття, соціальне самопочуття та безпеку людини.

Соціальна політика - це складова загальної політики, головне завдання якої полягає в розробленні та здійсненні необхідних заходів щодо збереження і зміцнення наявного суспільного та ,державного ладу.

Соціальна політика - це система управлінських, організаційних, регулятивних, саморегулятивних заходів, дій, принципів і засад, спрямованих на забезпечення оптимального соціального рівня та якості життя, соціального захисту малозабезпечених верств населення, їх соціальної безпеки в суспільстві.

Ця політика мае сприяти створенню достатньої кількості робочих місць для трудящих, умов для одержання нових професій, підвищення кваліфікації, охороні та оздоровленню умов праці, поліпшенню медичного обслуговування і профілактичного контролю.

Згідно із положеннями соціальної політики громадянам країни мають бути надані рівні стартові можливості - зрозумілі й справедливі. Тільки соціальна справедливість сприяє солідарності громадян у суспільстві, створює передумови до соціального консенсусу, взаємодії та гармонії у повсякденному житті.

Соціальна справедливість - міра рівності (нерівності) життєвого становища людей, класів і соціальних груп, що об’єктивно зумовлюється рівнем матеріального та духовного розвитку суспільства і виявляється в матеріальних і духовних благах, які надходять у повне розпорядження людей.

В умовах переходу до ринкових відносин і одночасної гуманізації всього суспільного виробництва пріоритетного розвитку потребують насамперед ті господарські системи, які пов'язані з безпосереднім задоволенням потреб (послуг) населення і водночас виступають елементом інфраструктури ринку. До таких найважливіших функціональних підсистем соціальної сфери належать галузі соціальної інфраструктури та види діяльності (рис. 1.1.).

До складу соціальної інфраструктури входять: житлове і комунальне господарство, торгівля і громадське харчування, транспорт і зв'язок, культура і мистецтво, освіта, охорона здоров'я, охорона довкілля, соціальне забезпечення і захист населення, зайнятість і безробіття, рівень та якість життя населення, споживчий ринок, реальні доходи тощо[4].


Соціальна інфраструктура

1. Діяльність із забезпечення ефективної зайнятості населення

2. Діяльність з формування доходів членів суспільства


3. Діяльність із соціального забезпечення і захисту громадян


5. Охорона здоров'я

6. Народна освіта

7. Торгівля, громадське харчування та побутове обслуговування

8. Житлово-комунальне господарство


9. Діяльність з екологічного захисту громадян


10. Культура і мистецтво


Рис.1.1 Соціальна інфраструктура: галузі та види діяльності


Функціональна спільність цих галузей полягає в тому, що праця в них спрямована безпосередньо на людину і на суспільство в цілому. Соціальна інфраструктура все більше впливає на ефективність суспільного виробництва через головну продуктивну силу суспільства - людей, а також на формування прогресивної структури споживання.

Соціальна інфраструктура - це сфера, що безпосередньо забезпечує обслуговування різних потреб людини. Її можна характеризувати як комплекс галузей народного господарства, що виконують соціально-економічні функції обслуговування, задоволення матеріальних і духовних потреб населення, створення нормальних умов життєдіяльності.

Нині в Україні створюються нові приватні, суспільні й державні організації, що обслуговують соціальну сферу і споживчий ринок. Головним їх призначенням є врахування потреб громадян, які залежать від загальноприйнятих у суспільстві морально-психологічних норм і цінностей, і послідовне забезпечення цих потреб шляхом реформування систем соціального захисту, освіти, охорони здоров'я, забезпечення житлом, охорони довкілля, захисту прав людини та, в широкому розумінні, захисту інтересів споживачів. Ці системи поступово пристосовуються до ринкових умов, змінюючи свої функції та структуру, що, у свою чергу, сприяє досягненню основних макропоказників споживання, підпорядкованих завданням суспільного розвитку.

З метою забезпечення переходу до соціально орієнтованої ринкової економіки за останні роки створено принципово нові організаційні структури, досягнуто грошово-фінансової стабілізації та певних успіхів у боротьбі з інфляцією на засадах монетарної концепції. Водночас цей процес супроводжувався спадом виробничої діяльності, зростанням безробіття, несвоєчасною виплатою заробітної плати, пенсій, стипендій, зменшенням обсягів ВВП у легальному секторі економіки, продовженням її «тонізації» та доларизації, спадом платоспроможного попиту населення.

В Україні здійснювалися заходи для поліпшення матеріального становища населення за рахунок підвищення мотивації до праці як основного джерела доходів; проведення активної політики зайнятості;створення сприятливих умов для демографічного відтворення населення; формування пенсійного забезпечення та соціального страхування, соціальної допомоги, адресної допомоги малозабезпеченим верствам населення, соціального захисту громадян, які потерпіли внаслідок Чорнобильської катастрофи.

У загальному вигляді соціальну політику можна визначити як одну із складових загальнодержавної політики, втілену в соціальні програми та соціальну практику із задоволення соціальних потреб як сукупність різноманітних заходів, форм діяльності суб’єктів соціально-політичного життя, заходів, що відображають інтереси людини і суспільства і життєво необхідними для їхньої нормальної соціальної діяльності.

Виходячи з цього, можна визначити основні напрями соціальної політики в Україні. Це:

- підвищення добробуту за рахунок особистого трудового внеску, підприємництва та ділової активності;

- надання відповідної допомоги по безробіттю, збереження робочих місць, фахова перепідготовка осіб, що втратили роботу;

-проведення. ґрунтовної пенсійної реформи, що забезпечуватиме справедливу систему пенсійних виплат з урахуванням трудового вкладу особи;

- надання адресної допомоги найнужденнішим у грошовій та натуральній формах;

- сприяння всебічному державному захисту інтелектуального потенціалу суспільства, його ефективному використанню та примноженню;

- запобігання комерціалізації, забезпечення стабільного фінансування та державної підтримки розвитку духовної сфери, освіти, науки і культури;

- широка підтримка сім'ї, материнства та дитинства;

- проведення активної екологічної політики.

Способом реалізації соціальної політики держави є система соціального захисту та соціальних гарантій. Соціальний захист це система державних заходів щодо забезпечення достойного матеріального і соціального становища громадян. Соціальні гарантії - це система обов'язків держави перед своїми громадянами щодо задоволення їхніх соціальних потреб.

Соціальний захист економічно активного населення здійснюється за такими напрямами: по-перше, це заходи держави, пов'язані з кваліфікаційною підготовкою до трудової діяльності; по-друге, заходи, що забезпечують можливість реалізації здібностей кожного в процесі трудової та виробничої діяльності і сам процес такої діяльності; по-третє, заходи, спрямовані на створення нових робочих місць і підтримку працівників, які втратили роботу. Основними елементами системи соціальних гарантій е визнання обов'язковості загальнодоступної і безоплатної освіти, сприяння реалізації здібностей у процесі трудової діяльності, недопущення примусової праці і гарантування мінімізації втрат у зв'язку із закінченням трудової діяльності.

Існують різні підходи до реалізації соціальної політики. Соціальний підхід виходить із того, що суспільство мае гарантувати кожному громадянину доходи, не нижчі за межу малозабезпеченості, ринковий підхід - з того, що суспільство бере на себе зобов'язання тільки створити умови кожному члену суспільства для виявлення ним економічної активності та одержання доходу. В економічно розвинених країнах найчастіше комбінуються обидва ці підходи, що забезпечує результативність соціальної політики та достойний рівень життя населення.

Проблема побудови нової соціальної політики полягає не тільки в посиленні соціального захисту окремих категорій населення (пенсіонерів, студентів, інвалідів, багатодітних сімей тощо). За ринкових умов кожна працездатна людина повинна сама забезпечити добробут своєї сім'ї. Проте для побудови системи матеріального самозабезпечення необхідні належні макроекономічні передумови. Створення таких передумов - важлива складова державного регулювання соціальної політики.

Світовий досвід доводить, що створення макроекономічних передумов, які сприяють матеріальному самозабезпеченню працездатних осіб, є дуже ефективним засобом соціального захисту в країнах Західної Європи, особливо в скандинавських країнах. У більшості держав з розвиненою ринковою економікою діють гарантії щодо рівня доходів, загальнодержавні системи регулювання зайнятості, підготовки та перепідготовки кадрів, стимулюється професійна та територіальна мобільність населення та ін.

Отже, головна мета соціальної політики у соціально орієнтованій ринкової економіці - зняти всі обмеження на шляху вільної економічної діяльності, дати можливість кожному працівникові, кожному трудовому колективу одержувати доходи відповідно до свого реального внеску в збільшення суспільного багатства.

Метою соціальної політики держави є забезпечення стабільного, без заворушень і потрясінь, функціонування суспільства, досягнення суспільної та соціальної цілісності, належного рівня життєдіяльності людей, а також забезпечення кожному громадянину можливості вільно розвиватися, реалізувати свої здібності, одержувати належний дохід, поліпшувати добробут.

Звідси об’єктивно випливає необхідність державного соціального регулювання, яке мае бути спрямоване на радикальне поліпшення якості та суттєве підвищення рівня життя населення, яке включає: масштаби, характер зайнятості та умови праці; рівень освіти та професійно кваліфікованої підготовки; розмір і структуру доходів і витрат; споживання продовольчих і непродовольчих товарів, їхню якість та кількість; структуру та якість платних і безплатних послуг; забезпеченість житлом і його благоустрій; системи соціального забезпечення та соціального страхування; економічні умови життєдіяльності населення та його соціальний захист[19].

Реалізація соціальної політики та розбудова соціальної сфери згідно з пріоритетами національного, суспільного, культурного і духовного відродження обумовлюють необхідність державного регулювання розвитку соціальної сфери.

Зусилля та кошти держави обов'язково мають спрямовуватися на створення умов для розвитку галузей освіти, охорони здоров'я, науки, культури, що е вкрай необхідним для зміцнення фізичного та духовного стану громадян нашого суспільства. З допомогою всіх цивілізованих засобів впливу та налагодженої соціальної інфраструктури держава мае зосередити зусилля народу, його інтелігенції на збереженні й відновленні культурно-історичної та мистецької спадщини, розвитку в людей естетичного бачення світу, культурного самовиховання.

Кризовий стан економіки України потребує активної політики щодо заходів із соціальної підтримки населення, насамперед пенсіонерів, малозабезпечених непрацездатних громадян і їхніх сімей, а також удосконалення системи оплати праці. Без цього всі позитивні результати ринкових реформ і стабілізації виробництва будуть зведені нанівець постійним зростанням соціального напруження в суспільстві.

Бюджетна політика 2005р. і 2006р.є складовою середньо - та довгострокової бюджетної стратегії.

Основні напрямки податково-бюджетної стратегії України, що складаються з політики формування доходів та розподілу видатків бюджету на 2006-2008 рр., стануть продовженням реалізації фінансової політики держави, покладеної в основу постанови Верховної Ради України "Про основні напрями бюджетної політики на 2006 р.".

У 2006 р. зберігатиметься соціальна спрямованість видатків зведеного бюджету України як інструменту досягнення пріоритетних соціальних та економічних цілей, триватиме робота з реформування системи соціального захисту, освіти, охорони здоров'я та пенсійного забезпечення відповідно до напрямків, визначених у Програмі діяльності Кабінету Міністрів України. Поліпшення умов для соціального і гуманітарного розвитку відбуватиметься перш за все шляхом збільшення обсягів видатків на охорону здоров'я та освіту, підвищення ефективності їх використання, зокрема, через удосконалення механізму розподілу міжбюджетних трансфертів.

3 метою підвищення ролі наукової складової в бюджетній реформі було прийнято розпорядження Кабінету Міністрів України від 27 листопада 2003 р. № 729-р "Про основні напрями та організацію наукових досліджень з питань, пов'язаних із забезпеченням проведення державної фінансової політики та удосконаленням бюджетного процесу в 2005-2007 рр.".

Результати зазначених наукових досліджень було відображено в Основних напрямах бюджетної політики на 2005 р., отже, бюджетна резолюція на 2005 р. - це перший стратегічний науково обґрунтований фінансовий документ, який став базою для прогнозу показників зведеного бюджету України на 2006-2008 рр.

Одним із елементів бюджетної реформи є розгляд питання підвищення рівня децентралізації управління бюджетним процесом у напрямку переходу від 27 регіонів до 689 адміністративно-територіальних одиниць[3].


1.2 Структура видатків місцевих бюджетів на соціальну сферу в розрізі галузей та видів діяльності


Видатки бюджету класифікуються за:

1) функціями, з виконанням яких пов'язані видатки (функціональна класифікація видатків);

2) економічною характеристикою операцій, при проведенні яких здійснюються ці видатки (економічна класифікація видатків);

3) ознакою розпорядника бюджетних коштів (відомча класифікація видатків).

Функціональна класифікація видатків має такі рівні деталізації:

1) розділи, в яких визначаються видатки бюджетів на здійснення загальних функцій держави та органів місцевого самоврядування;

2) підрозділи та групи, в яких конкретизується спрямування бюджетних коштів на здійснення функцій держави та органів місцевого самоврядування.

3а економічною класифікацією видатки бюджетів поділяються на поточні видатки, капітальні видатки та кредитування за вирахуванням погашення, склад яких визначається Міністром фінансів України.

Відомча класифікація видатків бюджету визначає перелік головних розпорядників бюджетних коштів. На її основі Державне казначейство України веде реєстр усіх розпорядників бюджетних коштів.

При складанні бюджету за програмно-цільовим методом застосовується програмна класифікація видатків бюджету.

Видатки на здійснення повноважень, що виконуються за рахунок коштів Державного бюджету України та місцевих бюджетів, поділяються на:

1) видатки здійснення державних неделегованих повноважень - це видатки на забезпечення конституційного ладу держави, державної цілісності та суверенітету, незалежного судочинства, а також інші, передбачені цим Кодексом видатки, які не можуть бути передані на виконання місцевому самоврядуванню;

2) видатки здійснення делегованих державних повноважень - це видатки, які визначаються функціями держави та можуть бути передані до виконання місцевому самоврядуванню з метою забезпечення найбільш ефективного їх виконання на основі принципу субсидіарності;

3) видатки на здійснення власних повноважень - видатки на реалізацію прав, обов'язків та відповідальності місцевого самоврядування, які мають місцевий характер та визначені законодавством України.

Джерела забезпечення повноважень. Видатки на неделеговані державні повноваження виконуються за рахунок коштів державного бюджету країни. Делеговані та власні повноваження виконуються за рахунок коштів місцевих бюджетів, у тому числі трансфертів з державного бюджету України. Держава може передати видатки на повноваження, визначені Бюджетним Кодексом як делеговані, до місцевих бюджетів лише за умови відповідної передачі бюджетних ресурсів у вигляді закріплених за відповідними бюджетами загальнодержавних податків, зборів, обов'язкових платежів або їх частки, а також трансфертів з державного бюджету України. Органи влади зобов’язані планувати та здійснювати фінансування видатків на виконання делегованих повноважень з відповідних бюджетів з додержанням розподілу цих видатків, визначеного Кодексом. Забороняється планувати та здійснювати фінансування з бюджетів видатків на виконання делегованих та державних неделегованих повноважень, не віднесених до цих бюджетів Кодексом, а також здійснювати видатки на фінансування бюджетних закладів, установ і організацій одночасно з різних бюджетів упродовж бюджетного періоду.

Розмежування видів видатків по делегованих державних повноваженнях між

місцевими бюджетами здійснюється на основі принципу субсидіарності з урахуванням критеріїв повноти надання послуги та наближення її до безпосереднього споживача. Відповідно до цих критеріїв види видатків поділяються на такі групи:

1) перша група - видатки на фінансування бюджетних установ, які забезпечують необхідне першочергове надання соціальних послуг, гарантованих державою, і які розташовані найближче до споживачів;

2) друга група - видатки на фінансування бюджетних установ, які забезпечують надання основних соціальних послуг, гарантованих державою для всіх громадян України;

3) третя група - видатки на фінансування бюджетних установ, які забезпечують гарантовані державою соціальні послуги для окремих категорій громадян, або фінансування специфічних програм, потреба в яких існує в усіх регіонах України.

Видатки першої групи здійснюються з бюджетів міст, селищ, cіл у межах виділених державою бюджетних ресурсів. Видатки другої групи здійснюються з бюджетів міст республіканського та обласного значення, а також районних бюджетів. Видатки третьої групи здійснюються з бюджету Автономної Республіки Крим та обласних бюджетів. 3 бюджетів міст Києва та Севастополя здійснюються видатки всіх трьох груп[35].

Згідно Бюджетного кодексу:

Видатки на виконання повноважень, делегованих державою бюджетам міст районного значення, сіл, селищ та їх об’єднань на:

1) органи місцевого самоврядування міст районного значення, сіл, селищ

у частині виконання ними делегованих державних повноважень;

2) дошкільну освіту;

3) загальну середньо освіту (школи, дитячі садки);

4) загальну медичну допомогу (дільничні лікарні, медичні амбулаторії,

фельдшерсько-акушерські пункти та фельдшерські пункти);

5) культурно-освітні та видовищні програми (міські, сільські та селищні палаци культури, клуби та бібліотеки).

До видатків на виконання делегованих повноважень, які здійснюються з районних бюджетів та бюджетів міст республіканського (в Автономній Республіці Крим) та обласного значення, належать видатки на:

1. державне управління:

а) органи місцевого самоврядування міст республіканського і обласного значення в частині виконання ними делегованих державних повноважень;

б) районні органи місцевого самоврядування;

2. освіту:

а) дошкільна освіта (у містах республіканського та обласного значення);

б) середня освіта: загальну середню освіту (загальноосвітні школи, у тому числі школи-дитячі садки (для міст республіканського та обласного значення), спеціалізовані школи, ліцеї, гімназії, колегіуми; вечірні (змінні) школи; загальноосвітні школи-інтернати (у разі, якщо не менше 90% кількості учнів формується на тeритopiї відповідного міста чи району), логопедичні пункти; міжшкільні навчально-виробничі комбінати); заклади освіти для громадян, які потребують соціальної допомоги та реабілітації (дитячі будинки -у разі, якщо не менше 90 відсотків кількості учнів формується на території відповідного міста чи району), дитячі будинки сімейного типа, прийомні сім'ї);

в) допомогу на дітей, які знаходяться під опікою, піклуванням;

г) інші освітні програми, що делеговані державою в установленому порядку;

3. охорона здоров'я:

а) загальна медична допомога (лікарні широкого профілю, пологові будинки, станції швидкої та невідкладної медичної допомоги, поліклініки і амбулаторії, загальні стоматологічні поліклініки);

б) програми медико-санітарної освіти (міські та районні центри здоров'я і заходи пo санітарній освіті);

4. соціальний захист та соціальне забезпечення:

а) державні програми соціального забезпечення (притулки для неповнолітніх (у разі, якщо не менше 90% кількості дітей, які перебувають у цих закладах, формується на території відповідного міста чи району), районні та міські програми і заходи з питань дітей, молоді, жінок, сім'ї; територіальні центри і відділення соціальної допомоги на дому);

б) державні програми соціального захисту (пільги ветеранам війни і праці, допомога сім'ям з дітьми, адресна соціальна допомога малозабезпеченим сім'ям, виплати компенсації реабілітованим, додаткові виплати населенню на покриття витрат з оплати житлово-комунальних послуг, компенсаційні виплати за пільговий проїзд окремих категорій громадян);

в) державні програми підтримки будівництва (реконструкції) житла для окремих категорій громадян;

5. державні культурно-освітні та театрально-видовищні програми (театри, бібліотеки, музеї, виставки, палаци і будинки культури, школи естетичного виховання дітей, крім визначених у пп. а)п.5. статті 90);

6. державні програми розвитку фізичної культури і спopтy (дитячо-юнацькі спортивні школи місцевого значення; заходи з фізичної культури і спopтy, крім визначених у п.6 статті 90).

До видатків на виконання делегованих державних повноважень, які здійснюються з бюджету Автономної Республіки Крим і обласних бюджетів та бюджету Автономної Республіки Крим, належать видатки на:

1. державне управління:

а) республіканська представницька і виконавча влада Автономної Республіки Крим;

б) обласні органи місцевого самоврядування;

2) освіту:

а) загальна середня освіта для громадян, які потребують соціальної допомоги та реабілітації (спеціальні заклади освіти для дітей, які пoтpeбyють корекції розумового та (або) фізичного розвитку; загальноосвітні школи-інтернати, крім загальноосвітніх шкіл-інтернатів, визначених пп. б) п.2 статті 89); загальноосвітні санаторні школи-інтернати, дитячі будинки, крім дитячих будинків, що фінансуються з бюджетів міст обласного значення, та дитячих будинків сімейного типу і прийомних сімей);

б) заклади професійно-технічної освіти, (що перебувають у власності Автономної Республіки Крим) і виконують державне замовлення;

в) вища освіта (вищі заклади освіти І та II, III та IV рівнів акредитації що знаходяться в комунальній власності і виконують державне замовлення);

г) післядипломну освіту (інститути післядипломної освіти вчителів центри підвищення кваліфікації державних службовців республіканського та обласного значення);

д) інші державні освітні програми, виконання яких делеговано державою в установленому порядку;

3) охорону здоров'я:

а) загальна медична допомога (лікарні широкого профілю республіканського та обласного значення);

б) спеціалізовану медичну допомогу (спеціалізовані лікарні, поліклініки включаючи стоматологічні центри, диспансери, госпіталі для інвалідів Великої Вітчизняної війни, будинки дитини, станції переливання крові);

в) санаторно-курортна допомога ( санаторії для хворих на туберкульоз, санаторії для дітей та підлітків, санаторії медичної реабілітації;

г) інші державні програми медичної та санітарної допомоги (медико соціальні експертні комісії, бюро судмедекспертизи, центри медичної статистики, бази спецмедпостачання, центри здоров'я і заходів санітарної освіти, інші програми і заходи, виконання яких делеговані державою в установленому порядку;

4) соціальний захист та соціальне забезпечення:

а) державні програми соціального захисту та соціального забезпечення (дитячі заклади-інтернати; навчання та трудове влаштування інвалідів; будинки-інтернати для престарілих і притулки для неповнолітніх, крім притулків, визначених пп.a) п. статті 89);

б) програми Фонду соціального захисту інвалідів;

в) республіканські і обласні програми і заходи щодо реалізації державної

політики з питань дітей, молоді, жінок, сім’ї;

г.) інші соціальні програми, виконання яких делеговано державою в установленому порядку;

5) культуру і мистецтво:

а) державні культурно-освітні програми (республіканські та обласні бібліотеки, музеї та виставки);

б) державні театрально-видовищні програми (республіканські та обласні театри, палаци і філармонії );

в) інші культурно-мистецькі програми, що делеговані державою в вcтaновленому порядку;

6) фізичну культуру і cпopт:

а) державні програми з фізичної культури і спорту (навчально-тренувальна робота дитячо-юнацьких спортивних шкіл республіканського обласного значення, заходи з фізичної культури і спopтy);

б) державні програми з інвалідного спopтy і реабілітації (республіканський та обласні центри з інвалідного спopтy і реабілітаційні школи проведення навчально-тренувальних зборів і змагань з інвалідного спopтy[2].

До видатків бюджетів місцевого самоврядування на виконання власних повноважень належать видатки на:

1. органи місцевого самоврядування міст, сіл, селищ у частині виконання ними власних повноважень;

2. місцеву пожежну охорону;

3. позашкільну освіту;

4. соціальний захист та соціальне забезпечення:

а) програми місцевого значення з питань дітей, молоді, жінок, сім'ї;

б) місцеві програми соціального захисту окремих категорій населення;

5. місцеві програми розвитку житлово-комунального господарства та благоустрою населених пунктів;

6. культурно-мистецькі програми місцевого значення;

7. програми підтримки засобів масової інформації місцевого значення;

8. місцеві програми з розвитку фізичної культури і спopтy;

9. типове проектування, реставрацію та охорону пам’яток архітектури місцевого значення;

10. транспорт, дорожнє господарство:

а) регулювання цін на послуги метрополітену за рішеннями органів місцевого самоврядування;

б) експлуатацію дорожньої системи місцевого значення (в тому числі роботи, що проводяться спеціалізованими монтажно-експлуатаційними підрозділами міліції);

в) будівництво та утримання доріг місцевого значення;

11. обслуговування боргу органів місцевого самоврядування;

12. програми природоохоронних заходів місцевого значення;

13. фінансування інших програм, затверджених відповідною радою згідно з законодавством.

Бюджетне фінансування завдань місцевих органів влади за функціональною класифікацією можна розділити умовно на два види - забезпечення поточних видатків та інвестиції. Як правило, поточні видатки характеризуються значною соціальною спрямованістю. Як показали дослідження, місцеві бюджети здійснюють основну частину видатків на охорону здоров'я - до 90% зведених видатків, житлово-комунального господарства - до 75, освіти - до 73, культури - до 69% зведених видатків відповідного напряму.

На даний час фінансування видатків місцевих бюджетів не мае системного характеру. При постійній нестачі коштів місцеві органи влади не мають можливості здійснювати планування як поточних так і перспективних видатків на основі науково-обгрунтованих програм розвитку. Науково обґрунтовано здійснення видатків за програмно цільовим методом, окремі елементи якого сформовані на рівні загальнодержавних видатків. Для місцевих бюджетів це повинно передбачати здійснення певних видів видатків за умови наявності узгодженої програми дій у даній сфері з аналогічними програмами інших територіальних громад, а також регіональними програмами; наявністю техніко-економічного обґрунтування, прогнозу очікуваних соціально-економічних результатів втілення даної програми, загальну та поетапну вартісну оцінку, графік впровадження.

Серед основних проблем реформування видатків місцевих бюджетів слід назвати чіткий, повний та вичерпний перелік видатків, які належить здійснювати виключно з державного бюджету, з бюджетів самоврядування, делегувати з державного місцевим бюджетам, а також розподіл видатків між самоврядними бюджетами різних рівнів.

Делеговані державою повноваження необхідно розподілити між різними рівнями самоврядування. В основу розподілу доцільно покласти принципи субсидарності, тобто здійснення видатків тим рівнем, нижче за який ці видатки здійснити неможливо. У галузі охорони здоров'я до виключних (неделегованих) повноважень держави слід віднести в першу чергу наукові медичні установи, які мають значення для теоретичної науки та розвитку всієї галузі медицини, до делегованих державних повноважень, які фінансуються з обласного та районного бюджету обласні лікарні та районні лікарні відповідно. У галузі освіти - аналогічно вищі навчальні заклади, що формують науковий, творчий, управлінський потенціал мають бути виключною компетенцією держави та пріоритетним напрямом фінансування взагалі, до обласних та районних бюджетів доцільно делегувати повноваження по фінансуванню закладів освіти, які готують фахівців прикладних професій; фінансування шкільної та дошкільної освіти мае бути делеговане до міст, сіл, селищ. Критерієм розподілу навчальних закладів можуть бути рівень їх акредитації, напрями підготовки спеціалістів, склад засновників тощо. Разом з тим, перспективним напрямом є фінансування не закладів освіти як таких, а відповідних програм підготовки фахівців за напрямами, завдяки чому знизяться видатки і створиться додатковий елемент конкуренції з боку недержавних освітніх закладів.

Іншою проблемою здійснення видатків з місцевих бюджетів та обчислення нормативів відповідних видатків по делегованих повноваженням є нерівномірність та в окремих випадках дуже значна диференціація територіальних громад за показниками території, кількості та густоти населення, наявності об’єктів інфраструктури тощо. Нині місто районного значення та район у понятті функцій та повноважень практично виконують одні й ті ж самі функції, коча з точки зору рівнів бюджетної системи та організації системи місцевого самоврядування на сучасному етапі вони різні. З метою більш точного та коректного обчислення показників та нормативів видатків при проведенні реформи територіально-адміністративного устрою необхідно здійснити типологізацію територіальних громад, забезпечивши більш-менш однакові умови та підходи для спільних їх типів.

Інший аспект зменшення видатків місцевих бюджетів - процес та підхід до обчислення видатків. Пропонується перейти до нормативної системи обчислення видатків. Тобто розраховувати видатки на основі нормативів на душу населення або на споживача послуги на відміну від існуючої досі системи обчислення, яка побудована на принципі „від мережі”. Існуючий принцип полягає в тому, що кошти, які циркулюють у бюджетній сфері на місцевому рівні, тягнуться за кожною конкретною установою - школою, дитячим садком, клубом, і місцеві органи влади не зацікавлені в зменшенні існуючої інфраструктури. Навіть якщо вона повністю не використовується чи використовується неефективно, витрачаються кошти на зайвий персонал, але доки існує мережа, доти місцевий бюджет отримує хоч би які асигнування. 3а існуючої системи посилюються міжрегіональні диспропорції у видатках місцевих бюджетів: коефіцієнт варіації по сукупних видатках у 2004 р. зріс із 0,19 до 0,28; по видатках на освіту - з 0,13 до 0,21; на охорону здоров'я - з 0,14 до 0,19.

Враховуючи положення Конституції України можна сказати, що бюджетні видатки мають бути призначені не установі, а конкретному споживачеві. За цих умов депутати місцевої ради не вагатимуться щодо раціонального підходу до збиткових комунальних підприємств і навіть дитсадків та шкіл, оскільки кошти вони отримуватимуть не на кількість установ, а на кількість вихованців[35].


1.3 Фінансування соціальної сфери з місцевих бюджетів у відповідності з Бюджетним Кодексом України


Успішне здійснення соціально-економічних перетворень в Україні значною мірою залежить від тісної взаємодії центральних і місцевих органів виконавчої впади і органів місцевого самоврядування, раціонального поєднання загальнодержавних інтересів з інтересами та особливостями регіонів, ефективним використанням їхнього природно-ресурсного, трудового, науково-технічного та виробничого потенціалів.

Формування нової регіональної політики стало можливим із прийняттям Концепції державної регіональної політики, схваленої указом Президента України у травні 2001 р. Уперше за роки незалежності України на державному рівні визначено основні засади державної регіональної політики на довгостроковий період.

Слід зазначити, що, на жаль, безсистемність державної політики та діяльності у сфері регіонального розвитку стала однією з важливих причин стримування соціально-економічного розвитку держави, ускладнення умов для зміцнення позицій країни у міжнародному економічному співробітництві, повільного здійснення ринкових перетворень на місцях, виникнення та загострення багатьох соціальних, економічних, екологічних та інших проблем.

Невирішеною є проблема організації управління регіональним та місцевим розвитком. На даному етапі відсутні належні механізми координації з одного боку, центральних органів виконавчої влади між собою щодо конкретної території; з іншого - між ними та місцевими органами виконавчої влади і органами місцевого самоврядування в узгодженні цілей та пріоритетів розвитку. Немає чіткого розмежування сфер повноважень та відповідальності між цими органами. Місцеві органи влади не мають повноцінного законодавчого підґрунтя та фінансового забезпечення для виконання делегованим та власних повноважень. Тому необхідно визначити реальні шляхи підвищення ролі місцевих органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування у зміцненні потенціалу регіонального та місцевого розвитку і їхньої відповідальності за розвиток відповідних територій.

Зміцнення потенціалу регіонів повинно розглядатися не через дотації (трансферти), хоча й це необхідно робити, а, в першу чергу, через збільшення надходжень до місцевих бюджетів шляхом сприяння розвитку підприємницької діяльності, розвитку сучасних форм коопераційних зв'язків суб’єктів підприємництва тощо. Джерелом забезпечення розвитку регіонів має стати мобілізація їхнього внутрішнього потенціалу, його модернізація відповідно до вимог формування й запровадження інноваційної моделі розвитку економіки.

Проблему зміцнення потенціалу розвитку регіонів потрібно розглядати у контексті євроінтеграційного курсу України. Інтегрування України у європейські структури потребує вироблення та реалізації такої моделі взаємовідносин з регіонами й управління ними, яка б відповідала принципам регіональної політики Європейського Союзу[11].

Серед головних механізмів, що застосовуються державою для регулювання регіонального розвитку, необхідно виділити удосконалення міжбюджетних відносин. Бюджетна система України сьогодні недостатнім чином відповідає потребам регіонального та місцевого розвитку. Існує суттєва диференціація на міжрегіональному та внутрішньо регіональному рівнях як у доходах, так і у видатках місцевих бюджетів. Контрастність за сумою власних доходів становить 7,5 раза; за видатками, що враховуються при визначенні міжбюджетних трансфертів - 5,8 раза, тому кількість та якість суспільних послуг, які надаються жителям різних територій, залишається територіально диференційованою. Суттєва обмеженість у здійсненні політики реалізації місцевих інтересів породжує зменшення авторитету органів місцевого самоврядування, тому стало на часі поглиблення реформи з метою посилення самостійності місцевих бюджетів. Особливо це стосується проблем взаємодії державного та місцевих бюджетів у фінансуванні соціальної сфери.

В останні десятиріччя при оцінці рівня розвитку економіки країни на перший план почали виходити соціальні індикатори: рівень зайнятості і безробіття, динаміка реальної заробітної плати, рівень життя населення. Соціальний клімат стає визначальним у процесі формування економічної атмосфери. Фінансування соціальних заходів - основна стаття витрат бюджетів будь-якої країни, і особливо гостро це питання поста у трансформаційних економіках.

Виходячи з положень п. 3 ст. 4 Європейської Хартії місцевого самоврядування, здійснення державних повноважень, як правило, повинно переважно покладатися на органи влади, що найбільш близькі до громадян. Тим самим у більшому обсязі забезпечується врахування інтересів кожного громадянина. Тому на рівні низовик адміністративно-територіальних одиниць мае акумулюватися такий обсяг коштів, якого було б достатньо для фінансування видатків соціальної сфери.

Сьогодні в Україні загострилися проблеми фінансування соціальної сфери. Освіта, охорона здоров'я, культура, соціальний захист і соціальне забезпечення як складові державного сектора перебувають поза сферою державних інтересів. У видатках місцевих бюджетів у 2006 р. найбільшу питому вагу займала сума видатків на освіту, охорону здоров'я, культуру, мистецтво, засоби масової інформації, фізичну культуру і спорт. Зокрема по Дніпропетровській області соціальні видатки склали 62.4% від загальних видатків місцевого бюджету.

Отже, більше 60% видатків місцевих бюджетів спрямовуються на виконання державних функцій. Тобто фінансування послуг соціальної сфери передано для забезпечення регіонам, місцевим бюджетам. Але основні об’єкти соціальної сфери муніципальних утворень є суб’єктами державних інтересів і відповідно центрального управління. Тому удосконалення системи фінансування соціальної сфери - нагальна вимога часу, оскільки є проблематичним забезпечення достатнього рівня фінансування соціальної сфери саме із місцевих бюджетів через обмеженість їх коштів.

Так, до введення в дію Бюджетного кодексу місцеві органи влади не могли, з одного боку, профінансувати соціальні програми (внаслідок різниці між запланованим і отриманим обсягом коштів), а з іншого, не мали права обмежити обсяги фінансування. Внаслідок цього накопичувалися заборгованості, які або не задовольнялися взагалі, або задовольнялися шляхом проведення взаємозаліків.

З ухваленням Бюджетного кодексу державні програми соціального захисту почали фінансуватися з місцевих бюджетів за рахунок цільових трансфертів з державного бюджету. Це дало змогу підвищити відповідальність держави за фінансування соціальних програм із одночасним посиленням контролю за використанням бюджетних коштів на соціальні програми. Із затвердженням у 2002 р. Кабінетом Міністрів України Програми переходу на цільові грошові виплати громадянам (замість надання пільг) радикально змінився сам принцип соціального захисту населення та спосіб його фінансування з боку держави.

Внаслідок таких змін заборгованість місцевих бюджетів по програмах соціального захисту була практично ліквідована. Запровадження субвенцій з державного бюджету на фінансування соціальних програм значно поліпшило контроль та змусило державу здійснювати реформи у системі пільг та субсидій.

Але окремі пільги продовжують фінансуватися за рахунок підприємств, що надають відповідні послуги. Також держава не виконує законодавства в частині надання пільг і не відміняє його. Негативним у запровадженні системи субвенцій на програми соціального захисту є те, що місцеві органи влади поступово втрачають мотивацію до оптимізації видатків на соціальні програми та підвищення фективності соціального захисту.

З ухваленням Бюджетного кодексу України було введено новий для бюджетної системи нашої країни принцип субсидіарності, відповідно до якого з урахуванням критеріїв повноти надання послуг та наближення їх до безпосереднього споживача (ст. 86 Бюджетного кодексу) здійснюється розмежування видів видатків між місцевими бюджетами. Однак жодним законодавчим актом не здійснюється остаточне розмежування функцій між рівнями влади.

Міжбюджетні трансферти, що нині діють в Україні, зрівнюють можливості всіх адміністративно-територіальних одиниць в розрахунку на одиницю контингенту (в залежності від напрямку видатків), не враховуючи їх внеску у надходження до зведеного бюджету. Таким чином, зрівнялівці підлягають найважливіші напрямки видатків, серед яких: освіта, охорона здоров'я, соціальний захист та соціальне забезпечення, культура та мистецтво, фізична культура та спорт, видатки на утримання органів управління. Отже, рівень розвитку певної адміністративно-територіальної одиниці не впливає на суму отриманих нею трансфертів.

Внаслідок такого становища існує постійна загроза дестабілізації соціально-економічної ситуації з відповідними соціальними наслідками. Ця проблема негативно впливає на ефективність соціального захисту та боротьбу з бідністю. Тому необхідно продовжити пошук більш досконалих форм фінансування державник програм соціального захисту населення. Потрібна реформа моделі розподілу видаткових зобов'язань у фінансуванні соціальної сфери між державним та місцевими бюджетами. А також необхідним є внесення коректив до існуючих механізмів формування дохідної частини місцевих бюджетів[13].


1.4 Проблеми забезпечення соціальної спрямованості бюджету


Найважливішою передумовою побудови соціально орієнтованого суспільства є забезпечення соціальної спрямованості бюджетної політики, що означає такий порядок складання бюджетів, який сприяє зростанню рівня життя населення, ефективному соціальному захисту, забезпеченню гарантованих соціальних стандартів.

Показник питомої ваги соціальних видатків в загальних видатках бюджету є, хоча і основним, але не всеохоплюючим показником, що характеризує рівень соціальної спрямованості бюджету.

Забезпечення соціальної спрямованості бюджетної політики потребує адекватної оцінки впливу структури і обсягів соціальних видатків бюджетів на показники рівня та якості життя населення, а також розробки методики, що дасть змогу здійснити комплексну оцінку реального рівня соціальної спрямованості і відстежити зміни щодо її забезпечення.

Оцінка соціальної спрямованості потребує використання комплексу показників, серед яких обов'язково мають бути такі, що характеризують результати реалізації соціальних програм, їх вплив на добробут населення.

Таким чином, критерії та індикатори соціальної спрямованості бюджетної політики можна поділити на дві групи:

1) прямі, які безпосередньо характеризують обсяги і структуру соціальних видатків бюджету;

2) непрямі, які характеризують результати функціонування соціальної сфери. Вони проявляються у покращанні показників рівня життя населення - зростанні реальних доходів населення, зменшенні рівня бідності; зростанні рівня забезпечення соціальних гарантій - мінімальної заробітної плати, пенсій, соціальних допомог та виплат: деяких демографічних показників, які е чутливими до змін у соціальній сфері, а саме дитячої смертності, смертності немовлят, захворюваності на окремі веди "соціальних" хвороб тощо.

Таким чином, весь комплекс показників. що визначають соціальну спрямованість бюджету, можна представити у вигляді двох блоків:

Блок 1. Прямі показники:

1. Питома вага видатків на соціальну сферу (за окремими видами) у загальному обсязі видатків бюджету;

2. Питома вага видатків на соціальну сферу (за окремими видами) в обсязі ВВП;

3. Співвідношення видатків на соціальну сферу з видатками, що спрямовуються на розвиток економіки;

4. Співвідношення фактичних та запланованих видатків бюджету на соціальну сферу (за окремими видами видатків);

5. Співвідношення фактичного фінансування соціальної сфери (за окремими видами) та розрахованого за нормативами;

6. Співвідношення обсягів фінансування окремих галузей соціальної сфери, отриманих з різних джерел (державний бюджет (податки), система соціального страхування, кошти фізичних або юридичних осіб тощо);

7. Обсяг видатків на соціальну сферу, що припадає на одну особу;

8. Рівень забезпеченості мережею закладів охорони здоров'я, освіти,

культури.

Блок 2. Непрямі (результативні) показники:

1. Темпи зростання реальних доходів населення;

2. Рівень бідності, визначений за відносним критерієм;

3. Рівень бідності, визначений за абсолютним критерієм ;

4. Рівень розшарування населення за доходами;

5. Рівень безробіття (визначений за методологією МОП);

6. Рівень охоплення адресною соціальною допомогою бідних верств

населення;

7. Співвідношення мінімальних соціальних гарантій (мінімальної заробітної плати, пенсії, соціальних виплат) з прожитковим мінімумом;

8. Рівень дитячої смертності;

9. Рівень смертності немовлят;

10. Рівень захворюваності на окремі види "соціальних" хвороб (туберкульоз, СНІД, венеричні);

11. Рівень щеплення дітей (за окремими видами інфекцій);

12. Рівень інвалідизації населення.

Застосування запропонованого комплексу показників зможе забезпечити об’єктивнішу оцінку рівня соціальної спрямованості бюджетної політики. Для відстеження динаміки рівня соціальної спрямованості бюджету або його регіональної диференціації можна запропонувати методику обчислення інтегрального індексу, подібну до методики розрахунку інтегрального індексу людського розвитку. Пропонується дворівнева схема розрахунку інтегрального індексу соціальної спрямованості бюджетної політики: на першому рівні - розрахунок двох узагальнюючих індексів: бюджетних видатків (за показниками блоку 1) та індексу соціальних результатів (за показниками блоку 2). На другому рівні - розрахунок інтегрального індексу соціальної спрямованості бюджетної політики. Для стандартизації показників можна використовувати кращі досягнення показників соціального розвитку країн Західної Європи або штучно визначені стандарти, до яких ми прагнемо.

Застосування інтегрального індексу мае як свої перевали, так і обмеження. Перевагою є те, що він є зручним інструментом для динамічних або регіональних порівнянь, оскільки поєднує багатоаспектні характеристики результатів дії бюджетної політики та розвиток соціальної сфери. Обмеження методу полягають у тому, що інтегральний індекс сам по собі не мае реального економічного змісту і може застосовуватися лише для порівнянь у просторі або часі.

Отже, для комплексного дослідження рівня соціальної спрямованості бюджету доцільно поєднувати застосування інтегральної оцінки з аналізом за системою окремих показників, що даватиме краще уявлення про досліджувані процеси[21].



РОЗДІЛ 2. АНАЛІЗ ВИДАТКОВОЇ ЧАСТИНИ БЮДЖЕТУ НА СОЦІАЛЬНУ СФЕРУ НА ПРИКЛАДІ БАБУШКІНСЬКОГО РАЙОНУ М.ДНІПРОПЕТРОВСЬКА


2.1 Аналіз планування видатків на соціальну сферу по місцевому бюджету


Тактичне завдання бюджетного планування полягає в оптимізації структури витрат бюджету. Це завдання досить складне як в умовах фінансової стабільності у державі, так і під час фінансової кризи. Коштів завжди не вистачає, а потреби у бюджетних витратах щороку зростають. Задовольнити всі потреби в заявленому обсязі просто неможливо. для прикладу, часто заявлений головними розпорядниками обсяг додаткового ресурсу на наступний бюджетний рік, який є необхідним для виконання ними своїх функцій та реалізації державних цільових програм, удвічі перевищує прогнозний обсяг бюджетних витрат на цей самий період. Тому необхідно знаходити оптимальне співвідношення між напрямами витрат із бюджету. Зараз не існує певної математичної моделі, яка б визначала чіткі параметри оптимальності. Але, як і загалом у фінансових відносинах, є опосередковані і водночас дуже точні критерії. Це - економічне зростання і соціальна гармонія у суспільстві. Основна проблема в тому, що ці критерії певною мірою суперечать один одному. Можна досягти значного економічного зростання, але при цьому спричинити соціальне напруження у суспільстві. Або, навпаки, спрямувавши переважну частину коштів у соціальну сферу, підірвати економіку. Однак пріоритет усе-таки має належати завданням забезпечення економічного розвитку, оскільки тільки це може гарантувати реальні соціальні блага і гарантії[36].

Забезпечення оптимального розподілу бюджетних витрат ґрунтується на діяльності органів влади, які розглядають і затверджують бюджет. У свою чергу, ефективність бюджетної діяльності органів влади визначається не стільки економічними, скільки політичними чинниками. Насамперед це підхід до формування органів влади, де мають працювати професійні політики, а не представники різних галузей, регіонів, соціальних груп і політичних партій, які завжди відстоюватимуть свої корпоративні, а не загальнодержавні інтереси. Вони повинні вміти жертвувати певними сьогоднішніми потребами заради стратегічної мети. Це, звісно, повністю не гарантує оптимальної спрямованості бюджетних витрат, але дає змогу максимально до неї наблизитися. Забезпечення завдання оптимального розподілу бюджетних коштів досягається за рахунок відкритості і гласності бюджетного процесу, який у будь-якій країні завжди перебуває в центрі уваги суспільства.

Наступне завдання бюджетного планування - це забезпечення збалансування доходів і витрат, оскільки, як правило, потреба у коштах завжди перевищує наявні доходи. Збалансування може забезпечуватися трьома шляхами:

- перший, якщо немає можливості скоротити бюджетні витрати, то забезпечується збільшення доходів за рахунок введення нових податків, підвищення ставок чи розширення об’єкта оподаткування з існуючих податків;

- другий, якщо рівень оподаткування вже досить високий, то скорочуються витрати за всіма можливими напрямами;

- третій, якщо неможливо ні збільшити доходи, ні зменшити витрати, то приймається бюджетний дефіцит і визначаються джерела його покриття, тобто, як зазначалося раніше, державні позики чи грошова емісія.

При цьому, залучення державних позик є найефективнішим способом покриття бюджетного дефіциту порівняно з грошовою емісією, яка неодмінно спричиняє підвищення рівня інфляції й дестабілізацію грошового ринку. Але при цьому залучення державою коштів на внутрішньому та зовнішньому ринках капіталу спричиняє зростання обсягу державного боргу. А це, у свою чергу, означає збільшення бюджетних витрат у майбутньому на платежі з обслуговування та погашення державного боргу. Тому в короткостроковій перспективі такі запозичення є ефективним джерелом фінансування бюджетного дефіциту, але у середньо - та довгостроковій перспективі вони призводять до збільшення бюджетних витрат.

Таким чином, державні запозичення повинні здійснюватися в межах можливостей бюджету обслуговувати та погашати боргові зобов'язання держави без значного накопичення обсягу державного боргу та уникнення пікових навантажень на бюджет, пов’язаних з такими виплатами. Для цього необхідно проводити виважену та ефективну боргову політику, яка полягатиме: у виборі найдешевших та найвигідніших умов здійснення запозичень, формуванні середньострокової структури державного боргу, обов'язковому встановленні граничних меж здійснення державою запозичень та постійному контролі обсягу державного боргу відносно ВВП.

Отже, розв’язання вказаного комплексу застосування різних варіантів проекту бюджету це звичайна процедура, однак завжди необхідно знати ту межу, де необхідно зупинитись, інакше процес бюджетного планування може стати нескінченним.

Особливим завданням бюджетного планування є раціональний розподіл доходів і витрат між окремими ланками бюджетної системи, забезпечення реального збалансування кожного бюджету, рівномірного надходження доходів протягом року і своєчасного фінансування передбачених у бюджеті заходів. При цьому створюються відносно рівні умови для соціально-економічного розвитку кожної адміністративно-територіальної одиниці[35].

Слід зазначити, що, крім програмних витрат, які завжди мають конкретизовані цілі, та витрат бюджету на обслуговування і погашення державного боргу, проект бюджету завжди містить так звані бюджетні резерви - це відокремлена частина бюджетних коштів, призначена для фінансування різник непередбачених витрат держави. Непередбачені витрати можуть бути зумовлені низкою обставин. По-перше, новими потребами, які виникли в процесі виконання бюджету і не були враховані в плані та бюджеті; по-друге, необхідністю ліквідації різного роду диспропорцій в економічному і соціальному розвитку і бюджеті; по-третє, необхідністю відшкодування збитків, заподіяних стихійними силами природи майну державник підприємств і організацій. І, нарешті, по-четверте, необхідністю маневрування грошовими коштами у випадках виникнення внутрішніх касових розривів, коли надходження бюджетних коштів менші від обсягу передбаченого за їх рахунок фінансування.

Бюджетним резервам властиві певні особливості:

- широка сфера дії, що обумовлено самою суттю і значенням бюджетного фонду;

- універсальний характер, оскільки вони використовуються при виникненні додаткової потреби незалежно від сфери виробництва, галузі економіки, стадії відтворювального процесу тощо;

- глобальність масштабів свого фінансування, оскільки охоплюють усі рівні державного управління;

- центральне місце в системі фінансових резервів, що визначається місцем бюджету у фінансовій системі.

Система бюджетних резервів містить резервні фонди Кабінету Міністрів України та місцевих бюджетів.

Бюджетне планування застосовується на використанні різних методів. Узагальненим при цьому є балансовий метод, суть якого полягає в обов'язковому збалансуванні доходів і витрат. Розподіляти і споживати можна тільки те, що вироблено. Збалансованість плану економічного і соціального розвитку й удосконалення пропорцій в економіці, стійкий її розвиток створюють необхідні умови для формування і виконання збалансованого і реального бюджету. За допомогою балансового методу встановлюються правильні пропорції в розподілі бюджетних коштів між центральними, республіканськими і місцевими органами державної влади й управління з метою забезпечення їхніх потреб у фінансових ресурсах для здійснення господарського і соціально-культурного будівництва. Балансова ув'язка доходів і витрат бюджету забезпечує його стійкість, створює необхідні умови для успішного виконання як Державного, так і кожного виду місцевих бюджетів.

Розрахунки окремих статей доходів і витрат здійснюються за допомогою таких методів: прямого рахунку, нормативного, аналітичного, екстраполяції. Основою кожного з цих методів є економічний аналіз, завдяки якому визначається рівень виконання бюджетних показників за минулі періоди та чинники, що впливали на них. Головна мета цього аналізу - визначити перспективи виконання бюджету до кінця року, тобто встановити, якими будуть надходження з окремих джерел доходів і суми очікуваних витрат. Це дає змогу оцінити справжній стан економіки і його вплив на бюджет, виявити чинники, які впливають на відхилення фактичних бюджетних показників від планових, визначити тенденції піднесення (спаду) економіки країни, збільшення (зменшення) її бюджетних ресурсів. У процесі аналізу за даними попереднього періоду з'ясовуються причини неповної акумуляції грошових коштів у бюджет, установлюється ступінь ефективності використання виділених бюджетних асигнувань.

Аналіз виконання бюджету ґрунтується на звітах про виконання бюджетів, даних оперативної (щомісячної) звітності про надходження податків, зборів та інших платежів до бюджету і про фінансування витрат, а також на матеріалах обстежень, перевірок і ревізій міністерств і відомств, управлінь і відділів виконавчих комітетів і державник адміністрацій, організацій та установ.

Методи економічного аналізу широко використовуються у процесі розроблення бюджетних показників на плановий рік. Основне завдання всієї аналітичної роботи спрямоване на виявлення резервів додаткового збільшення доходів бюджету і визначення шляхів найраціональнішого використання бюджетних коштів.

Метод прямого рахунку полягає у здійсненні детальних планових розрахунків кожного елементу доходів чи витрат бюджету. Планування ведеться за алгоритмом, який відбиває формування цього показника. кошторисне планування, яке здійснюється за статтями витрат. Метод прямого рахунку є досить трудомістким, потребує значного інформаційного забезпечення, але саме він є найнадійнішим та найдостовірнішим. Тому там, де це можливо, намагаються використовувати саме його. Як правило, саме цей метод використовується при плануванні проекту бюджету на один (наступний) рік.

Нормативний метод передбачає планування окремих показників на основі встановлених нормативів. За рівнем охоплення нормативи поділяються на узагальнені й деталізовані. Прикладом узагальненого нормативу є сума витрат на охорону здоров'я в розрахунку на одного жителя. Деталізовані нормативи встановлюються, наприклад, щодо кожної статті кошторису. Нормативний метод може використовуватись як самостійний (при узагальнених нормативах), так і в сукупності з методом прямого рахунку (кошторисне планування). Однак використання лише одного цього методу не є досконалим, оскільки встановлені нормативи (особливо у галузі охорони здоров'я, освіти, соціального захисту та соціального забезпечення) потребують постійного перегляду а бюджетне планування - уточнення. Наприклад, щодо соціального захисту та соціального забезпечення обсяги надання соціальних гарантій щороку уточнюються, як уточнюються й основні критерії або показники, на основі яких вони розраховуються: заробітна плата, рівень прожиткового мінімуму на одну людину тощо. На основі цих показників розробляються обсяги різник видів соціальних допомог і гарантій населенню. Інший приклад - щодо освіти: згідно з чинним законодавством України, бюджетні витрати на освіту повинні становити не менше ніж 10 % національного доходу. Реально цей показник протягом останніх років є значно меншим, оскільки бюджетні ресурси обмежені і перерозподіляються на інші, не менш пріоритетні витрати.

Сутність аналітичного методу полягає в тому, що визначається не загальна величина того чи іншого показника, а його зміна в плановому періоді під впливом певних факторів порівняно з базовим періодом. При цьому методі дуже важливим є прогнозування динаміки показників, що визначають дію окремих факторів. Такий метод мае відносно точний характер і не потребує значних витрат часу. Він цілком припустимий у здійсненні прогнозних розрахунків і дає змогу ув'язати між собою окремі показники.

Метод екстраполяції ґрунтується на визначенні бюджетних показників на основі встановлення стійкої динаміки їх розвитку. Розрахунок бюджетних показників здійснюється на основі досягнутого в попередньому періоді рівня розвитку і його коригування на відносно стабільний розвиток країни. У процесі щорічного бюджетного планування екстраполяцію використовують як допоміжний засіб для попередніх розрахунків, оскільки цей метод має значні недоліки По-перше, він не дає змоги врахувати можливості значного збільшення чи зменшення бюджетних доходів, залежних від різних обставин у плановому році, різке зростання чи скорочення виробничих показників, зміни у податковому законодавстві, роботі податкових та інших контролюючих органів тощо, оскільки вважається, що умови попереднього періоду зберігаються незмінними в плановому році. По-друге, він негативно впливає на економне використання бюджетних коштів, оскільки їх планування здійснюється виходячи з досягнутого в попередньому році рівня.

В цілому в бюджетному плануванні застосовуються водночас повністю чи частково всі вказані методи з урахуванням реальних можливостей. Вибір методів та їх комбінування є дуже важливим у бюджетному менеджменті, оскільки забезпечує відповідний рівень планової роботи.

При плануванні видатків та доходів місцевих бюджетів у сучасній економічній науці можуть бути застосовані такі методи:

1. Програмно-цільовий метод. Суть методу полягає в у плануванні бюджету органу місцевого самоврядування на основі розробки, аналізу, впровадження програм розподілу фінансових ресурсів (бюджетних програм). Бюджетна програма - це систематизований перелік заходів. Які направлені на досягнення загальної мети у відповідності із поставленими завданнями, виконання яких передбачає здійснення фінансування із місцевого чи державного бюджету.

2. Метод „Коріння трави". В цьому випадку складається прогноз методом збору вхідних даних безпосередньо у рядових працівників, які знаходяться на найнижчому рівні ієрархічної структури, тобто у тих, які пов'язані з об’єктом прогнозування.

3. Метод „Дослідження об’єкту". Заключається в зборі даних різноманітними методами (опитування, інтерв'ю і т.п.) для перевірки гіпотези про величину надходжень для проведення передбачених фінансувань із місцевих бюджетів. Цей метод використовують при довгостроковому прогнозуванні величини фінансування завдань із місцевого бюджету (більше 5 років).

4. Метод „групова згода". Прогноз має за основу прямий та відкритий обмін думками на загальних зборах. Основною ідеєю цього методу є те, що групове обговорення можливих варіантів прогнозних показників призводить до вибору оптимального з багатьох запропонованих та розрахованих за допомогою різних методів та методик.

5. Метод „історична аналогія”. Пов'язаний з аналізом життєвого циклу подібного податку, який забезпечує фінансування відповідних видатків з місцевих бюджетів. Як правило, використовується при введенні нового виду податку.

6. Метод „Дельфі” Полягає в тому, що група експертів відповідає на питання про форми та межі фінансування на певні види видатків з місцевого бюджету. Керівник груп компілює результати досліджень даної групи та формулює нове питання, яке є новим завданням для ціеї групи експертів. Так нівелюється вплив особистностних факторів на межі фінансування певного виду видатків із місцевого бюджету.

7. Аналіз часових рядів. Ґрунтується на ідеї, що попередню історію стосовно фінансування видатків місцевих бюджетів можна використовувати для прогнозування. При прогнозуванні податкових надходжень цей метод може бути використаний лише при незмінюваних ставках та базі оподаткування.

8. Регресійний аналіз часових трендів. Встановлює пряму залежність між податковими надходженнями та часом. Це найбільш точний статистичний метод аналізу та прогнозування.

9. Метод Бокса Дженккінса. Пов’язує клас статистичних моделей з даними та пристосовує таку нову модель до часового ряду, використовуючи байєсово апостеріорний розподіл.

10. Каузальні методи. Ґрунтуються на окресленні основних та опосередкованих факторів, які впливають на об’єкт прогнозування.

11. Економетричні моделі. Описують певний вид фінансування певного сектора економіки з місцевого бюджету за допомогою системи незалежних рівнянь.

12. Макроекономічні моделі. Дають можливість визначити вплив як внутрішніх, так і зовнішніх чинників на фінансування певних видів повноважень місцевими бюджетами[35].


2.2 Аналіз видатків на соціальну сферу по галузях і економічному призначенні


В останні роки в державі закладено основи реформ міжбюджетних відносин. Здійснено більш чіткий розподіл доходних джерел між державними і місцевими бюджетами. Але, як показало дослідження, при постійному рості валової доданої вартості в Дніпропетровській області, котра зросла з 13162,8 млн.грн. в 2002 році до 21311,0 млн.грн. в 2005 році, видатки на душу населення постійно зменшуються. Індекс фізичного обсягу валової доданої вартості в розрахунку на одну особу зменшився з 116,3 у 2003р.,до 109,3 у 2005році.

Співвідношення обсягу бюджету і ВДВ - важлива економічна проблема. З розвитком ринкових відносин цей показник повинен мати тенденцію до зростання. Це зумовило підвищення ролі держави в розподільчих процесах. Проблема полягає в пошуку розумних форм і методів цього перерозподілу. Справедливим є те, що в нинішній ситуації недостатньо ефективно використовується бюджетний механізм в управлінні економікою[34].

Аналіз моделі економіки, яка формується в країні, дає підставу стверджувати, що через бюджети повинно перерозподілятися не менше ніж 40 % ВВП. Таке співвідношення буде найбільш оптимальним. Воно зумовлене соціальною спрямованістю економіки, посиленням соціальної функції державного та місцевих бюджетів, зростанням частки соціальних витрат. (У 2006р.цей показник склав всього 37,9%)[32].

Фінансова політика останніх років змінила структуру бюджетних видатків, посилилася соціальна спрямованість бюджету.

Основним результатом соціального модуля є, безпосередньо, розрахунок соціального бюджету, який побудовано на основі бюджетних методів і принципів. Але соціальний бюджет відрізняється від бюджету, що розробляється в бюджетній практиці. До особливостей розрахованого для регіону бюджету слід віднести те, що він передбачає розрахунки і прогноз видатків на соціальний захист населення і джерел на їх покриття на основі показників динаміки соціально-економічного розвитку області, демографічних прогнозів, соціальних норм і нормативів. Крім того, бюджет об’єднує майже всі соціальні видатки, включаючи видатки цільових фондів, що дозволяє виконувати комплексний, глибокий аналіз соціальних витрат, прогнозувати їх на перспективу. Витратна частина складається з витрат на охорону здоров'я, освіту, соціальний захист та соціальне забезпечення, а також витрат цільових фондів. Найбільша частина видатків Дніпропетровської області у 2002 році припадала на охорону здоров’я, ця частина складала 26,1 % у всіх соціальних витратах бюджету. Друге місце серед видатків соціального бюджету розділяли витрати на освіту, в сумі вони склали 25,9% в 2002 році. І лише трете місце займають витрати на соціальний захист та соціальне забезпечення, які склали в 2002 році 13,0 % у всіх витратах регіонального соціального бюджету. Але у 2006р. динаміка дещо змінилася. Витрати на охорону здоров’я знизилися до 20,6 %, видатки на освіту до 24,8%.Тенденцію до незначного зростання мали лише видатки на соціальний захист культуру та спорт. Структура витрат соціального бюджету показана в (таблиці 2.1. додатку А, рис.2.1. )[33].


Таблиця 2.1

Питома вага видатків на соціальну сферу Дніпропетровської області


2002

2003

2004

2005

2006

Видатки

100 %

100 %

100 %

100 %

100 %

Соціальні видатки ,в тому числі

68,1

53,3

67,4

66,1

62,3

Освіта

25,9 %

23,3 %

25,2 %

25,9 %

24,8 %

Охорона здоров’я

26,1 %

21,1 %

21,8 %

21,6 %

20,6 %

Соціальний захист

13,0 %

6,2 %

17,3 %

15,2 %

13,4 %

Культура і мистецтво

2,4 %

2,1 %

2,3 %

2,5 %

2,6 %

Фізична культура і спорт

0,7 %

0,6 %

0,8 %

0,9 %

0,9 %


Рис.2.1.Видатки бюджету області на соціальну сферу у 2002р.-2006р.


Розглянемо детальний аналіз регіонального бюджету за основними напрямками витрат у відношенні до соціальних видатків взагалі.

За розрахунками регіонального соціального бюджету області, витрати на охорону здоров'я протягом 2000 - 2004 років зросли. Так у 2000 році вони склали 295,7млн.грн., а у 2004 році складають майже в три рази більше – 639,3млн.грн. Але якщо розглянути виплати цієї частини витрат в процентах до видатків бюджету, то спостерігається падіння протягом всього періоду.(табл.2.1.) Як видно на рисунку 2.2. це значення в2000 році дорівнювало 26,1%, а в 2004 році вже 20,6%.



Рис.2.2 Динаміка питомої ваги витрат на охорону здоров'я з бюджету області


Так само як і в випадку з витратами на охорону здоров'я, відбувається падіння витрат в процентах до видатків бюджету на освіту,(рис.2.3) і зростання цих витрат в абсолютних одиницях. Витрати на освіту протягом 2001- 2004р.р. зросли майже на 308,8 млн.грн. (Додаток Б )



Рис. 2.3 Динаміка питомої ваги витрат на освіту


Видатки на соціальний захист та соціальне забезпечення включають в себе основні напрямки витрат моделі соціального бюджету, та містять:

- пільги ветеранам війни та праці;

- державна соціальна допомога малозабезпеченим сім'ям; - допомоги сім'ям з дітьми;

- інші види соціальної допомоги;

- утримання закладів соціального захисту;

- витрати на соціальні програми;

- витрати на інші заклади та заходи в галузі соціальної політики;

- витрати на житлові субсидії.




Рис. 2.4 Динаміка питомої ваги витрат бюджету області на соціальний захист


З витратами на інші види соціальної допомоги та утримання закладів соціального захисту відбувається поступове збільшення, так, наприклад, виплата компенсації реабілітованим склала 12300 грн. в 2000 році, а у2004р. збільшилася до 19054 грн., витрати на дитячі заклади-інтернати збільшилися на 2295,6 тис.грн. за період з 1999 по 2004 роки, на притулки для неповнолітніх на 726,8 тис.грн. тощо.


Рис. 2.6 Динаміка питомої ваги витрат бюджету області на культуру і фізичне виховання і спорт


Проведений аналіз розрахунків бюджету дозволяє зробити висновки про щорічне зростання майже всіх соціальних витрат. У 2000 році загальні витрати дорівнювали 774,4 млн. грн., а в 2004 році вони склали 1937,4 млн. грн., проте, при розгляді розрахованих показників як частки від загальних видатків області, спостерігається тенденція зниження соціальних витрат за рахунок випереджаючого очікуваного темпу росту економіки області .

Регіональний соціальний бюджет, використовуючи широкий спектр методів, окрім прогнозу загальноекономічних тенденцій та тенденцій в сфері соціального захисту, дозволяє також проаналізувати структуру та ефективність використання соціальних коштів. Бюджет показує, що найбільша частина витрат припадає на освіту (24,8% в 2004 році ) та на охорону здоров’я (20,6 % в 2004 році), в той час як витрати на соціальні виплати малозабезпеченим сім'ям, допомоги сім'ям з дітьми, інші види соціальної допомоги, витрати на соціальні програми та утримання закладів соціального захисту в сумі становлять близько 13,4% від загальних видатків бюджету області.

Власні видатки загального фонду обласного бюджету за 2005 рік профінансовано в сумі 512.6 млн.грн. У порівнянні з 2004 роком видатки збільшилися на 131,4 млн.грн.(на 34,5%).На виплату допомоги сім’ям з дітьми ,малозабезпеченим сім’ям, інвалідам з дитинства і дітям –інвалідам у січні – жовтні 2005року субвенції з державного бюджету перераховано в сумі 180,1 млн.грн., або 100% до потреби, що дало змогу своєчасно та в повному обсязі отримати соціальну допомогу щомісячно майже 120 тис. сімей[22].


2.3 Аналіз порядку фінансування видатків на соціальну сферу по

Бабушкінському району

фінансування видатки соціальна сфера

Аналіз видатків бюджету, їх структури дозволяє зробити висновки відносно спрямованості бюджету, його характеру. Є погляди вчених на те, що тенденції структурних змін в видатках бюджету відображають пасивну роль бюджету, оскільки має місце зменшення питомої ваги видатків на економічну діяльність, і значне зростання частки управлінських видатків, при цьому вони не враховують що видатки соціальну сферу: освіту, охорону здоров'я, культуру, спорт – опосередковано впливають на економічний розвиток держави.

Вважаємо, що висновок про необхідність посилити роль держави в інвестиційному процесі та реформувати систему фінансування державних інвестицій (капітальних вкладень) є досить актуальним. Але у визначені характеру бюджетних видатків та їх об’єму і структури соціальну сферу необхідно розглядати як частку суспільного виробництва, як нематеріальне виробництво.В умовах сучасної економіки в темпах приросту національного доходу виз-. начається частка, яка створена за рахунок соціальної сфери, причому ця частка має тенденцію збільшуватися. Сучасне виробництво може реалізувати свої функції за рахунок збільшення „людського капіталу". Одним з джерел формування даного виду капіталу є бюджет країни, бюджет області, бюджет міста, бюджет району[15].

Через бюджетне фінансування освіти, науки, охорони здоров'я, культури, фізичної культури та спорту держава забезпечує розширене та якісне відтворення робочої сили.

3 урахуванням цього підходу, по Бабушкінському району м. Дніпропетровська у першому кварталі 2006 року загальна сума видатків загального фонду Державного бюджету на утримання бюджетних установ склала 8845,0 тис. грн.; у тому числі:


- на виплату заробітної плати тис. грн.;

- 7195,7

- на виплату стипендії тис. грн.;

- 671,4

- на оплату продуктів харчування тис. грн.;

- 199,2

- на оплату комунальних послуг та енергоносіїв тис.грн.;

- 373,6

- на оплату інших витрат тис. грн.

- 105,1


З наведених вище даних видно, що видатки на оплату захищених статей видатків загального фонду Держбюджету склали 95,4% , від загальної суми видатків на утримання бюджетних установ, у т. ч. на виплату заробітної плати 81,3% , на виплату стипендії -7,6%, продуктів харчування - 2,3%, на оплату комунальних послуг та енергоносіїв - 4,2% .

Крім того було профінансовано видатків Державного бюджету на загальну суму 583,2 тис. грн., а саме такі як:

- фінансова підтримка Українського товариства глухих, Українського товариства сліпих, Союзу організацій інвалідів України та Національної асамблеї інвалідів - 44,5 тис. грн.;

- розробка нових видів протезів та обслуговування інвалідів у стаціонарах при протезних підприємствах - 71,2 тис. грн.;

- прикладні розробки в наукових установах, координація наукових досліджень у підвідомчих установах і підприємствах - 6,4 тис. грн.;

З урахуванням інших видатків сума видатків загального фонду державного бюджету за І квартал 2006 року складає 9428,2 тис. грн. За 2005 рік сума соціальних видатків склала 44076,9 тис.грн. Слід зазначити, що ці соціальні видатки мали зростаючу тенденцію протягом 2001- 2005років.( додаток В, рис. 2.7.,рис.2.8.). Лише видатки на культуру зменшувалися (2001р.-12,7тис.грн., 2004р.-3,3тис.грн.,і тільки у 2005 році вони дещо підвищилися – 5,2 тис.грн.).


Рис.2.7. Динаміка видатків бюджету Бабушкінського району на соціальну сферу у 2001р.-2005р.


Рис.2.8. Динаміка питомої ваги витрат бюджету Бабушкінського району на соціальну сферу за 2001 – 2005р.р.

Фінансування видатків здійснюється відповідним структурним підрозділом Державного казначейства.

Залишки невикористаних коштів, які знаходяться на реєстраційних рахунках загального фонду розпорядників та одержувачів коштів Державного бюджету станом на 01.04.2006 склали 457,2 тис. грн.; В основному цей залишок склався у зв’язку з тим , що строк виплати заробітної плати розпорядникам та одержувачам бюджетних коштів ще не настав, а саме це 5-7 квітня та у зв’язку з тим, що певні роботи ще не виконані.

У відповідності з постановою Кабінету Міністрів України від 06.01.2005p. №17 „Про внесення змін до Порядку виплати щомісячної грошової компенсації сум податку з доходів фізичних осіб, що утримуються з грошового забезпечення; грошових винагород та інших виплат, одержаних військовослужбовцями та особами рядового і начальницького складу” на протязі І кварталу 2006 року одночасно з виплатою грошового забезпеченні у розмірі суми податку з доходів фізичних осіб, утриманого з грошового забезпечення, здійснює виплати грошової компенсації громадянам України, які відповідно до законодавства мають статус військовослужбовців або є особами рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ, органів і установ виконання покарань, МНС, податкової міліції.

У І кварталі 2006 року по спеціальному фонду Державного бюджету надійшло коштів на загальну суму 1431,5 тис.грн., а з урахуванням залишків на початок року у сумі 619,3 тис.грн., ця сума склала 2050,8 тис.грн.

За І квартал 2006 року видаткова частина спеціального фонду Державного бюджету склала 1190,4 тис.грн.

Здійснення видатків за рахунок коштів загального та, спеціального фондів державного бюджету у І кварталі 2006 року проводилось у відповідності з Порядком обслуговування державного бюджету за видатками, затвердженого наказом Державного казначейства України від 25.05.2004р. № 89 з урахуванням постанови Кабінету Міністрів України від 17.05.2002 року №659 ,,Про затвердження переліку груп власних надходжень бюджетних установ, вимог щодо їх утворення та напрямків використання”. Крім того, у поточному році відділення в своїй роботі керувалось наказом Міністерства фінансів України від 14.06.2004 року №386 „Про внесення змін до наказу Міністерства фінансів України від 28.01.2002 року №57” та наказом МФУ від 03.02.2005p. №86 „Про внесення змін до наказу Міністерства фінансів України від 28.01.2002p. №57”

Розглянемо більш детально соціальні видатки району на протязі останніх п’яти років.

. За 2005 рік сума соціальних видатків склала 44076,9 тис.грн. Слід зазначити, що ці соціальні видатки мали зростаючу тенденцію протягом 2001- 2005років.( додаток В, рис. 2.7.,рис.2.8.). Лише видатки на культуру зменшувалися (2001р.-12,7тис.грн., 2004р.-3,3тис.грн.,і тільки у 2005 році вони дещо підвищилися – 5,2 тис.грн.).


Рис.2.9 Динаміка видатків на освіту по Бабушкінському району


Темпи зростання видатків на освіту у відносних показниках до соціальних видатків ,мають досить не значний приріст (рис.2.9.)

Рис.2.10 Динаміка питомої ваги видатків на освіту по Бабушкінському району


Видатки на культуру і мистецтво по Бабушкінському району представлені лише видатками на музичну школу району. Тенденція до зростання цих видатків є незначної, а в порівнянні з 2001роком, ці видатки навіть скоротилися (2001р- 12,7тис.грн.,а у 2005р. – 5,2тис.грн.) (рис.2.10.).У структурі видатків району вони займають найменшу частину, приблизно 0,02 % в середньому.(рис.2.11)


Рис.2.11. Динаміка видатків на культуру і мистецтва по Бабушкінському району


Рис.2.12 Динаміка питомої ваги видатків бюджету району на культуру і мистецтво


Видаткова частина районного бюджету на фізкультуру і спорт за своїми показниками є значно більшою, ніж на культури і мистецтво. З кожним роком ці видатки зростають.(.додаток В, рис.2.12.,рис.2.13) Якщо розглядати структуру цих видатків за економічною класифікацією (Додаток Л ),слід відмітити ,що за всіма показниками , згідно з кодами бюджетної класифікації , відбувалося стійке зростання всіх видатків , лише субсидії та поточні трансферти ( код 1300) з 2003р. не перераховувалися і капітальні видатки у 2003р.та 2004р відсутні, лише у 2005р. вони склали 6,0 тис.грн., тоді як у 2002р. цей показник дорівнював 33,5 тис.грн.




Рис. 2.13 Динаміка видатків району на фізичну культуру і спорт


Видатки на соціальний захист і соціальне забезпечення району займають друге місце за своїми показниками у структурі видатків району.(.додаток В , рис.2.14.,рис.2.15.).Протягом п’яти років ці видатки мають зростаючу тенденцію, лише у 2004 році цей показник дещо знизився з 8865,4тис.грн.у 2003р.,до 7002,6тис.грн. В 2005р. фінансування цих видатків з бюджету району склало 10080,6тис.грн.


Рис. 2.14 Динаміка видатків Бабушкінського району на соціальний захист і соціальне забезпечення

Рис. 2.15 Динаміка питомої ваги видатків на соціальне забезпечення по Бабушкінському району


Протягом останніх п’яти років значно зросли субсидії та поточні трансферти (код 1300)- з 10,0тис.грн. у 2001р. до 8560,382 тис.грн.у 2005р.Зросли видатки на дослідницькі розробки (код1170),у 2004р. не було виділено коштів на ці видатки, а у 2005р.вони вже склали 82,621тис.грн. Капітальні видатки (код 2000) у 2005р. скоротилися, у порівнянні з 2003р. і склали 59,782тис.грн.,але у 2004р.ці видатки взагалі були відсутні.(Додаток М).


2.3.1 Фінансування освіти у контексті соціальних видатків

Бюджетне фінансування повинне забезпечувати зростання конкурентоспроможності підприємств України за рахунок фінансування з бюджету енерго, паливно та трудозберегаючих технологій. Таке фінансування розглядається як інвестування з бюджету - капітальні видатки бюджету. З іншого боку, активна функція бюджету відображається через фінансування соціальної сфери (нематеріального виробництва). Фінансування з бюджету освіти, науки, охорони здоров'я, культури, фізичної культури та спорту повинне здійснюватися на тих же засадах, що і фінансування матеріального виробництва. Але в цьому процесі є особливості, які пов'язані зі специфічною роллю нематеріального виробництва: з одного боку, воно є сферою утворення „людського капіталу" та суспільних благ та послуг; а з іншого - сферою, яка обумовлює загальні інвестиційні потоки, оскільки в ній формується робоча сила (трудовий фонд).

Об’єми та структура бюджетного інвестування повинна визначатися факторами норми нагромадження (інвестування) та роллю бюджету в фінансових потоках. Динаміка трудового фонду та його якість визначатиме вирішення вказаної задачі. К.Єклунд вважає, що освіта стає вирішальним фактором економічного зростання .У формуванні здібності до праці як такої пріоритет має належати освіті. Інвестиції в освіту розглядаються як найбільш перспективні та корисні для суспільства[23].

Освіта отримує замовлення від суспільства та держави на підготовку робочої сили певної якості. Для виконання замовлення освіта повинна мати кошти, а також чисті інвестиції для розвитку. Інвестиції освіти, у свою чергу, будуть мати мультиплікаційний ефект, вони будуть визначати інвестиції в інших галузях суспільного виробництва. Первинним фактором у визначені інвестицій в освіті є нормативи педагогічного навантаження, які повинні відображати досягнутий рівень в розвитку економіки та суспільства.

Визначення нематеріальних інвестицій необхідно враховувати, перш за все, за динамікою та структурою контингенту учнів, потоками науково-технічної інформації. Зміни в контингенті учнів потребують змін у матеріально-технічних умовах, які призведуть до змін фондів відшкодування навчальної діяльності. Зі зростанням потоків науково-технічної інформації виникне потреба в додаткової кількості спеціалістів, підготовку яких необхідно заздалегідь планувати. Норма нагромадження (інвестування) в освіті обумовлює загальне її значення для економіки, а також макроекономічну пропорційність.

Норму інвестування в освіті можливо розрахувати за формулою:


ФВу*k +ФВВ* (1 + µb +λ,) + ФВнт' ` (1 + µb + λ)

НН осв.= -----------------------------------------------------------------* 100°/о

НДо*(1 + µb + λ )


де ННосв - норма нагромадження

(інвестування) в освіті;

ФВу, ФВВ, ФВНТ - фонди відшкодування відповідно навчальної діяльності, викладання, науково-технічної діяльності;

k, і, b- темпи приросту в освіті відповідно контингенту учнів, кількості зайнятих, фондоозброєності праці;

µ- коефіцієнт випуску продукції за працею;

λ - темп фондозберігаючого технологічного прогресу.

Підкреслимо, що динаміка контингенту учнів, інтенсивність потоків науково-технічної інформації обумовлюють як динаміку і структуру зайнятих в освіті та науці, так і динаміку, і структуру сукупної робочої сили.

Переваги будь-якої країни в нематеріальному нагромадженні (інвестуванні) обумовлюють її переваги в науково-технічному розвитку та продуктивності праці. Тому посилення ролі держави в інвестиційному процесі, в процесі реформування системи фінансування державних капітальних вкладень, слід починати з визначення об’єктивно обумовленої норми нагромадження (інвестування) в освіті. При цьому доцільно виходити з нормативів витрат навантаження за всіма видами робіт в сфері освіти, як вони складаються на даний момент часу.

Фонди навчальної діяльності включають в себе основні та оборотні фонди, які необхідні для забезпечення навчання учнів згідно навчальних планів. Фонди викладання - це фактори, які потрібні для викладацької діяльності як такої. Вони також складаються з основних та оборотних фондів. Фонди науково-технічної діяльності - основні та оборотні фонди, які забезпечують наукову діяльність.

У структурі бюджетних видатків на освіту в Україні досліджується тенденція скорочення частки видатків на потреби відтворення та розширення фондів в освіті у ВВП і в зведеному бюджеті . Таким чином, держава скорочує свій прямий вплив щодо інвестування освіти. У потоках джерел фінансування освіти зростає частка нецентралізованих коштів. Держава зможе реалізувати свою політику в освіті більш ефективніше за рахунок визначення для цілей централізованого фінансування особливо значущих напрямків її розвитку, суттєвих за ранжуванням рівнів освіти відносно їх відповідності до характеристик сфер з виробництва абсолютно суспільних благ та послуг, або рівнів близьких до абсолютного значення даних категорій. В подальшому держава повинна буде збільшувати об’єми та частку фінансування освіти з бюджету держави, оскільки з розвитком суспільства все більша частка освіти буде входити до інституту з виробництва суспільних благ[26].

Сьогодні та в майбутньому держава повинна спрямовувати інвестування освіти на основі норми нагромадження, як вона зазначена для освіти. Частка інвестування прямо здійснюється з бюджету, а друга частка - за рахунок недержавних коштів. Завдання полягає в тому, щоб спрямувати зусилля інвесторів освіти на відповідні напрями розвитку освіти в необхідному об’ємі коштів.

Основну частину видатків бюджету Бабушкінського району м. Дніпропетровська складають видатки на освіту. З 11121,1 тис.грн. у 2001році, вони зросли до 30106,5 тис.грн. у 2005 році (Додаток В).

Фінансування загальноосвітніх шкіл складає 60,3% від загальних видатків на освіту (.додаток Г). Хоча протягом 2002-2005р.р.маємо стійке зростання видатків на освіту, але, якщо розглядати виконання загальних видатків за кошторисами на загальноосвітні школи ,то можна говорити про недовиконання фактичних надходжень згідно статей бюджетної класифікації (Додаток Н) .

Фінансово-господарська діяльність загальноосвітніх шкіл здійснюється на основі єдиного кошторису доходів і видатків.

Джерелами формування кошторису є:

кошти місцевого бюджету за нормативами фінансування загальної освіти в обсязі державних стандартів освіти;

кошти, одержані за підготовку, підвищення кваліфікації та перепідготовку кадрів згідно з укладеними договорами;

  • плата за надання додаткових освітніх послуг;

  • кошти, одержані за науково-дослідні роботи;

  • доходи від реалізації продукції навчально-виробничих майстерень;

  • дотації місцевих Рад народних депутатів;

  • кредити і позики банків;

  • валютні надходження;

• добровільні грошові внески, матеріальні цінності, отримані від підприємств, установ, організацій, окремих громадян.

Видатки на загальноосвітні школи складаються з поточних ікапітальних. Поточні видатки включають:

  • оплату праці працівників;

  • нарахування на заробітну плату;

  • придбання предметів постачання та матеріалів;

  • інші.

Капітальні видатки включають:

  • капітальні трансферти;

  • придбання землі і нематеріальних активів;

  • інше.

Кошторисному фінансуванню підлягають ті заклади, які не мають реальних можливостей самостійно заробляти гроші. Комерційний розрахунок у освітніх закладах передбачає повне або часткове покриття витрат за рахунок надання платних послуг.

Прибутки (доходи) підприємств, організацій, установ, громадян у частині, що використовуються на розвиток освіти, звільняються від оподаткування в установленому порядку (в межах не менше 2%, та не більше 5% балансового прибутку підприємств). Бюджетні асигнування на освіту та позабюджетні кошти не підлягають вилученню.

В умовах дефіциту особливо важливого значення набуває жорсткий режим економії у витрачанні бюджетних коштів, у зв'язку з цим фінансування провадиться не в сумах, передбачених у кошторисах, а по мірі виконання показників по мережі, штатах, контингентах і забезпеченням видатків на заробітну плату, харчування, медикаменти, стипендії й обмеження видатків на суто господарські потреби, поточний і капітальний ремонт, придбання обладнання й інвентарю та інших видатків.

По школах - виходячи із класів-комплектів і кількості учнів, розраховують кількість навчальних ставок на вчителя, а під них встановлюється завантаженість на вчителя плюс доплати за перевірку зошитів, класне керівництво і т. д. Аналогічний порядок і по інших установах: або розрахунково, або за типовими штатами.

Основним видом навчально-виховних закладів, що здійснюють загальноосвітню підготовку на рівні державних стандартів, є середня загальноосвітня школа трьох ступенів: перший - початкова, другий - основна, третій - старша школа, які відповідно забезпечують початкову, неповну середню та повну загальну середню освіту. Для розвитку природної обдарованості дітей створюються спеціалізовані школи і профільні класи, гімназії та ліцеї. Загальноосвітні школи, спеціалізовані школи, ліцеї, гімназії у бюджетній класифікації показані в розділі 200 § 1, код 070101.

При плануванні затрат на загальноосвітні школи насамперед визначається контингент учнів, а потім кількість класів.(Додаток Ж).

Ці показники відображені у кошторисі на дві дати: 1 січня планового року і 1 вересня. Кількість учнів і класів на 1 січня беруть за фактичним станом на останню звітну дату. Кількість учнів на 1 вересня планового року визначають відповідно до плану прийому і випуску учнів, а кількість дітей, до спеціального обліку, який веде школа.

Кількість класів встановлюється по групах класів: I-IV, V-IX, X-XI і залежить від кількості учнів і наповненості класів. Наповненість класів означає число учнів, які навчаються в одному класі. Граничне наповнення для І-ІХ класів становить 40, для Х-ХІ -35 учнів.

Для розрахунку фонду заробітної плати педагогічним працівникам на рік необхідно мати такі показники:

- загальну кількість ставок на всі класи;

- число ставок на один клас;

-середню місячну ставку вчителя;

- місячний фонд заробітної плати з кожної групи класів.

Для розрахунку цих показників треба знати кількість класів на 1.01. і на 1.09. і кількість годин, встановлених навчальним планом.

Середня ставка заробітної плати вчителя і число педагогічних ставок на 1 клас розраховуються за даними тарифікаційних списків вчителів. Для цього місячний фонд заробітної плати з кожної групи класів ділиться на відповідну кількість педагогічних ставок.

Шляхом ділення педагогічних ставок на кількість класів визначаємо число ставок на один клас. Фонд заробітної плати учбово допоміжного і адміністративно-господарського персоналу визначається виходячи із типових штатів і посадових окладів (ставок).

Нарахування па заробітну плату (код 1120). Видатки з ціеї категорії витрат визначаються в обсязі 36,2°/о від загальної суми оплати праці працівників бюджетних установ, у тому числі:

- збір на обов'язкове державне пенсійне страхування -31,8%;

- збір на обов'язкове соціальне страхування -2,9 %(утому числі збір на обов'язкове соціальне страхування у разі безробіття -1,3%).

Придбання предметів і матеріалів (код 1130). Ця категорія включає закупку матеріалів, канцелярського обладнання, предметів для поточних господарських потреб, обладнання з терміном служби до 1 року, продуктів харчування, медикаментів, а також включаються витрати на товари, що надаються працівникам безкоштовно або за зниженими цінами. Видатки на відрядження (код 1140). До ціеї категорії належать видатки на оплату проїзду, добових, квартирних під час службових відряджень; оплату підйомних, проїзду і добових при переміщенні працівників; відряджень на курси і в навчальні заклади, на сесії, наради і конференції, тобто всі видатки на відрядження, що сплачуються за рахунок бюджетних коштів. Оплата послуг з утримання бюджетних установ (код 1150). Ця категорія включає плату за оренду приміщень і обладнання, транспортні послуги, послуги зв'язку, поліграфічні послуги, поточний ремонт будівель, споруд, приміщень, обладнання та інвентар, що орендуються або знаходяться на балансі, професійних послуг з бухгалтерського аудиту, юридичних послуг, послуг консультантів. Оплата комунальних послуг та енергоносіїв (код 1160). Субсидії та поточні трансфертні виплати (код 1300), з них трансферти населенню (код 1340).

Капітальні видатки (код 2000). Ця категорія включає платежі з метою придбання капітальних активів, стратегічних і надзвичайних запасів товарів.

( Додаток Д ).

Величина видатків на одного учня в загальній середній освіті по Україні коливається як абсолютних, так і в середніх показниках. Середні величини по району протягом 2001-2005 років можна простежити за даними таблиці (Додаток Ж).

Фактори, що впливають на величину витрат на одного учня, які можна назвати традиційними:

1) чисельність учнів в навчальному закладі, наповнюваність класів;

2) тип закладу;

3) місцезнаходження навчального закладу: в міському, сільському чи гірському районі;

Водночас, на величину вартості утримання одного учня в Україні впливає не тільки співвідношення інфраструктури та чисельності учнів. Оскільки загальна середня освіта фінансується з місцевого бюджету, який формується за рахунок податків на доходи громадян і прибутки підприємств, то ця величина залежить і від такого чинника, як економічний розвиток району.

Місцеві бюджети можуть бути "багаті" за умови наявності значної кількості діючих підприємств, працюючих громадян. Це дає їм можливість збільшувати фінансування закладів середньої освіти, забезпечуючи не тільки мінімальні обов'язкові витрати.

Нажаль, рівень державного фінансування є вкрай недостатнім для нормального функціонування сфери освіти. Відсутня чітко сформульована філософія фінансової політики, відсутнє стратегічне, перспективне планування, недостатнє використання методів гнучкого фінансового регулювання, переважними залишаються методи жорсткого нормативного фінансування. Керівники закладів мають незначну свободу дії, не вільні розпоряджатися своїми бюджетними та позабюджетними коштами. Відсутні форми фінансового стимулювання інноваційної діяльності, рівень нормативів є дуже низьким, передбачені норми можуть бути застосовані лише для шкіл з великою чисельністю учнів, у фінансуванні закладів переважає принцип виділення коштів на покриття мінімальних витрат (заробітна плата та комунальні послуги). В основі визначення обсягів фінансування часто лежить принцип "від досягнутого рівня", коли на потреби освіти просто виділяється певна сума з бюджету (безвідносно до потреб) та основною метою виступає не зменшити рівень фінансування минулих років[27].

З 2004 року простежити стан і динаміку фінансування середньої освіти на макроекономічному рівні не можливо (у зв'язку із зміною бюджетної класифікації).



РОЗДІЛ 3. ШЛЯХИ УДОСКОНАЛЕННЯ ФІНАНСУВАННЯ СОЦІАЛЬНОГО РОЗВИТКУ


3.1 Вдосконалення методики планування видатків на соціальну сферу з місцевих бюджетів


На нинішньому етапі розвитку фінансових відносин в Україні потребує удосконалення система управління державними фінансами для забезпечення обґрунтованості процесу розробки та реалізації фінансово-бюджетної політики держави. З метою підвищення якості надання державних послуг та ефективності використання бюджетних коштів з 2002 року почалось упровадження програмно-цільового методу планування у бюджетний процес України. Hинi відбувається подальше удосконалення формування та виконання бюджету на основі програмно-цільового методу. При цьому важливим поглиблення є застосування зазначеної методики насамперед як складової системи перспективного бюджетного планування.

Питання програмно-цільового методу планування досліджувалися переважно у працях зарубіжних вчених і тому досить актуальним є визначення науково-практичних засад подальшого удосконалення використання зазначеного методу в бюджетному процесі України не лише з огляду на міжнародний досвід, а й на особливості розвитку бюджетних відносин в Україні.

Метою запровадження програмно-цільового методу є встановлення безпосереднього зв'язку між виділенням бюджетних коштів і результатами їх використання на основі визначених цілей та результативних показників. Програмно-цільовий підхід у бюджетному процесі передбачає формування й виконання бюджету у розрізі бюджетних програм головних розпорядників бюджетних коштів, що включає визначення загальної мети кожної бюджетної програми на довгостроковий та середньостроковий періоди; цілей і завдань програми на короткостроковий період; видів та напрямів діяльності, які забезпечують реалізацію програми. Це має відбуватися на основі ретельного аналізу необхідних і можливих бюджетних ресурсів для фінансування програми у плановому та наступних роках й очікуваного результату від реалізації бюджетної програми. Вищенаведене передбачає розробку кількісних та якісних показників результативності - критеріїв оцінки та аналізу бюджетних програм щодо обсягів затрат, досягнення необхідних результатів, рівня ефективності і якості, які характеризують результати виконання програми та дають можливість здійснити оцінку використання бюджетних коштів.

Одним із важливих елементів програмно-цільового методу є паспорт бюджетної програми – документ, що визначає суму коштів, необхідної виконання бюджетної програми, законодавчі підстави її реалізації, мети. завдання, напрями діяльності, відповідальних виконавців, результативні показники та інші характеристики, на підставі яких здійснюється контроль за цільовим та ефективним використанням бюджетних коштів і аналіз виконання бюджетної програми. Паспорти бюджетних програм складаються головними розпорядниками коштів державного бюджету України, починаючи з 2004 року. Їхнє формування за кожною бюджетною програмою починається на етапі складання проекту державного бюджету України, потім за результатами виконання головний розпорядник складає інформацію про виконання паспортів бюджетних програм, яка разом зі статистичною, бухгалтерською та іншою звітністю за відповідний бюджетний період є підставою для визначення фактичних результативних показників та аналізу ефективності виконання кожної бюджетної програми, що піддягають врахуванню при ухваленні рішення щодо її подальшого фінансування у наступних бюджетних періодах[1].

У західних країнах програмно-цільовий метод використовується як ефективний інструмент розподілу бюджетних ресурсів для задоволення державних потреб. Цей метод дає змогу встановлювати чіткі пріоритети в рамках наявних бюджетних ресурсів та звітувати перед платниками податків про ефективність надання державних послуг.

Програмно-цільовий метод поширився спочатку у приватному секторі економіки розвинених країн. Аби відстежити чіткий зв'язок між ефективністю діяльності виробничих компаній і консолідованими фінансовими ресурсами, керівництво згруповувало подібні послуги у конкретні програми. Кошти, що розподілялися у державному секторі, потребували не меншої уваги. Платники податків, які "інвестують" свої податкові відрахування у державні програми, завжди розраховують на те, що найвагоміші результати будуть досягнуті за рахунок найменших витрат.

У 1907 році приватна організація "Нью-Йоркське бюро досліджень" опублікувала працю "Складання муніципального бюджету", в якій розглядалися такі елементи державного управління, як планування, складання програм та аналіз результативності. Опублікований у 1916 році урядовий документ "Елементи складання бюджету штату" зробив значний внесок у розробку бюджетування штатів США, оскільки мав на меті привнести у державні організації бюджетної сфери практичні прийоми зіставлення витрат та результатів, що застосовувалися у підприємницькому секторі. Фінансова криза 30-х років ХХ століття, пов'язана з початком "великої депресії", ще раз підкреслила значення результативного бюджетного планування. У 40-х роках минулого століття Комісія з організації законодавчої гілки США рекомендувала федеральному уряду ухвалити бюджет у розрізі функцій, напрямків діяльності та програм, який вона назвала "Бюджетом результативності". Неспроможність тогочасних бюджетів розв'язувати проблеми ефективного довгострокового планування, передусім у галузі озброєння, спонукала науково-дослідні корпорації США у середині 50-х років минулого століття вивчати нетрадиційні бюджетні ідеї, зокрема проводити поглибленіші дослідження щодо застосування програмно-цільового методу планування у бюджетному процесі.

Уперше програмно-цільовий метод до складання бюджету було застосовано у Міністерстві оборони Сполучених Штатів Америки в середині 1960-х років міністром Робертом Макнамарою, який ознайомився з особливостями цього методу в автомобілебудівній компанії "Ford". У Міністерстві оборони США програмно-цільовий метод формування бюджету дістав назву "Система планування-програмування-бюджетування". З огляду на те, що за цією методологією значна увага приділялася результативності бюджетних програм, цей підхід інколи називали "програмно-результативним бюджетуванням". За 1960-1970 роки концепція програмного бюджетування охопила всі урядові рівні США, й нині цей метод застосовується більшістю урядів штатів і муніципалітетів.

Поступово практика застосування програмно-цільового підходу при складанні бюджету набула поширення і в інших країнах. Нині, зокрема, більшість країн Європейського союзу, Австралія, Нова Зеландія та Канада активно використовують цей метод при плануванні бюджету. Слід також зауважити, що на сьогодні більшість країн Європейського союзу надає допомогу іншим країнам саме у формі програм, після здійснення яких передбачаться досягнення конкретних результатів.

Запровадження програмно-цільового методу складання бюджету України є суттєвою зміною в бюджетній ідеології, оскільки змінюється характер розроблення та реалізації фінансово-бюджетної політики - наголос переноситься із забезпечення виконання зобов'язань на забезпечення ефективності використання бюджетних коштів. З упровадженням програмно-цільового підходу до складання бюджетів реалізується принцип переходу від утримання бюджетних установ до виділення їм коштів для надання суспільних послуг. При цьому головний напрям аналізу спрямовується на програмні категорії, зокрема на цілі, завдання та показники результативності. Якщо, наприклад, до цього наголошувалося на тому, що певна бюджетна установа має визначену кількість працівників, яку необхідно забезпечити заробітною платою, то за програмного підходу до формування бюджету акцентується на тому, аби найефективніше використати обмежені ресурси для досягнення поставлених цілей та завдань. Отже, у бюджетному процесі важливе значення мають елементи аналізу порівняння видатків і досягнутих результатів, що сприяє підвищенню дієвості та ефективності державного сектору.

Таким чином, основні позитивні наслідки від реалізації програмно-цільового підходу у бюджетному процесі України полягають у тому, що підвищується якість розроблення та реалізації фінансово-бюджетної політики, прозорість бюджетного процесу, рівень бюджетного контролю та ефективності діяльності державного сектору.

Процес удосконалення використання програмно-цільового методу у бюджетному процесі України здійснюється в умовах застосування механізмів перспективного бюджетного планування, що потребує впровадження елементів стратегічного планування у діяльність головних розпорядників коштів бюджету. Планування бюджетних видатків на довго - та середньострокову перспективу має відбуватися на підставі визначених пріоритетів уряду, прогнозу бюджетних надходжень, а також виходячи із стратегічних планів головних розпорядників бюджетних коштів. Це дасть змогу узгодити політику у сфері державних фінансів у короткостроковому та середньо - і довгостроковому періодах, що дасть можливість перейти до формування бюджетної стратегії та проводити збалансованішу бюджетну політику. А це є передумовою для забезпечення сталого соціально-економічного розвитку в Україні.

Середньострокове планування видатків бюджету в умовах програмно-цільового методу включає в себе такі етапи:

1. Визначення та доведення граничних обсягів бюджетних видатків на наступні роки для кожного головного розпорядника бюджетних коштів, виходячи із загального прогнозу бюджетних надходжень та відповідно до пріоритетів, визначених урядом. Зазначені граничні обсяги можуть коригуватися щороку, аби віддзеркалити зміни динаміки прогнозних макроекономічних показників у середньостроковій перспективі (обсяг ВВП, курс національної грошової одиниці, індекс споживчих цін тощо), зміни пріоритетних напрямів політики уряду та структурні зміни у відповідних галузях. На цьому етапі визначається перелік проблемних питань, які є в галузях, оцінюються обсяги витрат на їхнє розв'язання та кількість років, за які ці питання можуть бути вирішені, здійснюється оцінка ефективності діяльності галузі та розпорядників бюджетних коштів.

2. Визначення головними розпорядниками бюджетних коштів плану своєї діяльності та обсягу необхідних для цього бюджетних коштів на середньостроковий період, враховуючи встановлені граничні обсяги. При цьому, згідно зі статтею 7 Бюджетного кодексу України, в основу діяльності розпорядника бюджетних коштів має бути покладений принцип ефективності: під час складання та виконання бюджетів усі учасники бюджетного процесу мають прагнути досягнення запланованих цілей при залученні мінімального обсягу бюджетних коштів та досягнення максимального результату при використанні визначеного бюджетом обсягу коштів. На основі пріоритетних напрямів розвитку відповідної галузі розпорядники бюджетних коштів складають стратегічні плани своєї діяльності, які визначають головну мету їхньої діяльності, цілі, завдання, перелік бюджетних програм для їхнього досягнення та очікувані результати від їх реалізації у середньостроковій перспективі.

3. Складання середньострокового прогнозу видатків бюджету в цілому, виходячи з індивідуальних стратегічних планів головних розпорядників, з використанням механізмів взаємодії та узгодження позицій Міністерства фінансів України та головних розпорядників коштів бюджету.

У процесі перспективного планування особливу увагу треба звертати на розрахунок та обґрунтування видатків тих бюджетних програм, обсяги яких можуть змінитися у зв'язку з певними змінами показників та чинників, що впливають на їхній розрахунок. Це стосується, зокрема, підвищення мінімальної заробітної плати; індексації видатків у зв'язку зі зміною індексу споживчих цін; показника обмінного курсу гривні до іноземних валют для видатків, що здійснюються в іноземній валюті; змін контингенту отримувачів пенсій, пільг, допомог та інших виплат згідно з чинним законодавством.

При середньостроковому плануванні бюджетних програм важливим також є визначення постійного чи періодичного характеру їх виконання, терміну реалізації, оцінки впливу реалізації бюджетної програми у плановому році на обсяг відповідних видатків у майбутньому, а також аналіз чинного законодавства та імовірних законодавчих змін, відповідно до яких деякі бюджетні програми у перспективі не треба буде планувати, обсяг деяких скорочувати або збільшувати, а також реалізовувати нові бюджетні програми[37].

За довгострокового, середньострокового та короткострокового планування видатків бюджету для визначення найоптимальнішого та найефективнішого розподілу бюджетних ресурсів між галузями, розпорядниками бюджетних коштів і бюджетними програмами необхідною є система моніторингу результативності бюджетних програм та результативності діяльності розпорядників бюджетних коштів.

Моніторинг результативності бюджетних програм передбачає аналіз та контроль за реалізацією бюджетних програм, оцінку економічної ефективності від використання бюджетних коштів на реалізацію бюджетної програми й досягнення запланованих цілей, виявлення проблем у ході виконання бюджетної програми і на цій основі розробку пропозицій щодо підвищення раціональності розподілу бюджетних коштів.

Прогнозний обсяг видатків на певну бюджетну програму визначається відповідно до оцінки ефективності її виконання у минулих роках, поточному році та очікуваних результатів від її реалізації у подальших роках.

Бюджетні програми можуть бути порівнянними між собою за певними ознаками: за належністю до одного головного розпорядника, галузі, одного коду функціональної класифікації, а також за напрямами діяльності. Можна, зокрема, порівнювати результати виконання бюджетних програм у різних міністерствах, у динаміці за роками тощо.

Аналіз результативності бюджетної програми передбачає порівняння фактичних показників виконання програми із запланованими (показників затрат, продукту, ефективності та якості). Важливим є також порівняння із відповідними показниками попередніх періодів, подібними програмами в інших міністерствах, встановленими стандартами та нормами.

Якщо фактичні показники продукту (кількість підготовлених спеціалістів, вилікуваних хворих, відвідувачів бібліотек) та якості (зростання кількості спеціалістів, що отримали дипломи з відзнаками, зниження рівня захворюваності на вірусні інфекції) бюджетної програми перевищують заплановані, необхідно зробити аналіз щодо доцільності подальшого імовірного підвищення її планових показників. У разі, коли показники ефективності бюджетної програми, що визначаються як відношення обсягу вироблених товарів (виконаних робіт, наданих послуг) до витрат на їхнє виробництво, значно перевищують планові, то, можливо, доцільним є визначення оптимального обсягу бюджетних ресурсів, необхідного для підтримання певного рівня ефективності даної програми, а решту бюджетних ресурсів перерозподілити на інші пріоритетні бюджетні програми.

Розглядаючи результативність бюджетних програм, необхідно постійно аналізувати можливу економію бюджетних коштів, якої можна досягти протягом запланованого періоду й використати на фінансування інших пріоритетних бюджетних програм.

Узагальнювальний показник, що характеризує результативність бюджетної програми, можна розрахувати так:

Крп = (Vзпл/Vзф)(Vпродф/Vпрод пл)(Ефф/Еф пл)(Кяк ф/Кяк пл),

де Крп - коефіціент результативності бюджетної програми;

Vзпл Vзф - відповідно планові та фактичні показники затрат, що визначають обсяг затрат бюджетних коштів на реалізацію бюджетної програми;

Vпрод пл, та Vпродф - відповідно планові та фактичні показники продукту, що визначають обсяг виробленої продукції (виконаних робіт, наданих послуг) у результаті виконання програми, зокрема кількість виробленого продукту або наданих послуг, кількість споживачів товарів (робіт, послуг);

Еф пл,та Ефф - відповідно планові та фактичні показники ефективності, що відображають кількість створеного продукту на одиницю затрат бюджетних ресурсів;

Кякп л та Кякф - відповідно планові та фактичні показники якості вироблених товарів (виконаних робіт, наданих послуг), наприклад, рівень зниження захворюваності на туберкульоз порівняно з минулим періодом; рівень збільшення кількості спеціалістів із дипломами з відзнакою порівняно з минулим роком.

Бюджетні програми за рівнем результативності можна класифікувати так:

- бюджетна програма з високим рівнем результативності (Крп > 1);

- бюджетна програма з прийнятним рівнем результативності (0,8 ≤ Крп ≤1) ;

- бюджетна програма з низьким рівнем результативності (Крп < 0,8).

Слід зазначити, що при плануванні бюджетних програм важливим чинником є рівень пріоритетності та важливості галузі, до якої вони належать. Певні бюджетні програми з не досить високим рівнем результативності можуть належати до пріоритетної галузі та бути спрямованими на вирішення важливих завдань, які стоять перед державою на даному етапі соціально-економічного розвитку.

Зважаючи на вищезазначене, обсяг бюджетних коштів для реалізації певної бюджетної програми у наступних планових періодах можна визначити так:

V nt+1=Vnt άp nt+1 Кр nt Кеп nt +1,

де V nt +1- обсяг видатків бюджетної програми у періоді t+1;

V nt - обсяг видатків бюджетної програми у періоді t;

Кр nt - коефіцієнт результативності бюджетної програми у періоді t;

άp nt t+ 1 - коефіцієнт регулювання результативності бюджетної програми для періоду t+ 1;

Кеп nt +1- коефіцієнт економічної пріоритетності бюджетної програми у періоді t+1.

Виходячи з аналізу результативності бюджетної програми, визначаються причини неефективної чи не досить ефективної її реалізації та пропонуються заходи для поліпшення організації її виконання, а також, враховуючи економічну пріоритетність ціеї бюджетної програми, оцінюються особливості реалізації зазначеної бюджетної програми у наступних планових періодах.

Воднораз після проведення аналізу результативності та пріоритетності бюджетних програм можна прийняти рішення про раціоналізацію перерозподілу бюджетних коштів між бюджетними програмами. Цей аналіз є підставою і для визначення результативності діяльності розпорядника бюджетних коштів та є основою для прийняття рішення про перерозподіл бюджетних ресурсів між розпорядниками бюджетних коштів, зокрема між розпорядниками нижчого рівня в системі головного розпорядника бюджетних коштів або навіть між головними розпорядниками бюджетних коштів.

При аналізі результативності діяльності розпорядника бюджетних коштів використовується також порівняння відповідних запланованих та фактичних показників діяльності розпорядників та галузі у поточному й попередніх періодах. Залежно від аналізу результативності діяльності певного розпорядника бюджетних коштів на етапі планування можливе прийняття рішення щодо перерозподілу бюджетних коштів від інших розпорядників на його користь у разі його результативної діяльності чи перерозподілу частки його ресурсів на користь інших розпорядників у разі його не результативної чи не досить результативної діяльності. Причому обсяг бюджетних коштів, що підлягає перерозподілу на користь інших розпорядників, залежить від кількості та обсягу фінансування програм із низьким рівнем результативності, обов'язково зважаючи при цьому на рівень їхньої економічної пріоритетності, а також на рівень пріоритетності галузі, до якої належить розпорядник бюджетних коштів.

Таким чином, обсяг видатків розпорядника бюджетних коштів на наступні планові періоди можна визначити так:

Vrp it+1= Vrp it(άрп lіt+1 Крп1іt Кеппl іt+1 + άрп2іt+1 Крп2іt Кепп2іt +.... + ... + άрпnіt+1 Крпnіt, Кеппnіt+1)Кепгіt+1,

де Vrpit+1 - обсяг видатків і-го розпорядника бюджетних коштів у періоді t+1;

Vrpit- обсяг видатків і-го розпорядника бюджетних коштів у періоді і;

Крпnіt- коефіцієнт результативності п-ої бюджетної програми і-го розпорядника бюджетних коштів у періоді t;

Кеппnіt+1 - коефіцієнт економічної пріоритетності п-ої бюджетної програми і-го розпорядника бюджетних коштів у періоді t+ 1;

άрпn- коефіцієнт регулювання рівня результативності п-ої бюджетної програми і-го розпорядника бюджетних коштів для періоду t+1;

Кепгіt+1 - коефіцієнт економічної пріоритетності галузі і-го розпорядника бюджетних коштів у періоді t+ 1.

Підбиваючи підсумки, слід зазначити, що нині в Україні певною мірою розроблено та запроваджено у процес бюджетного планування основні принципи програмно-цільового методу. Однак з метою істотного підвищення рівня державного регулювання у сфері видатків бюджету необхідне удосконалення насамперед науково-теоретичних положень та методологічних основ зазначеного методу з урахуванням як зарубіжного, так і вітчизняного досвіду. Наукове обґрунтування удосконалення методології функціонування програмно-цільового методу планування видаткової частини бюджету, безперечно, підвищить якість і збалансованість системи фінансово-бюджетного регулювання соціально-економічного розвитку держави[37].

3.2 Додаткові ресурси зміцнення фінансової бази місцевих бюджетів як засіб вирішення соціальних проблем регіону


Трансформаційні перетворення в Україні треба характеризувати як кардинальні зміни суспільного порядку, що стосуються практично усіх аспектів життя людини та держави. Однак позитивні кількісні та якісні зрушення в економічних і соціальних сферах ще не свідчать про усунення багатьох проблем, що виникають на шляху розбудови демократичної держави з ринковою економікою. За нинішнього соціально-економічного стану в Україні особливої ваги набуває посилення державного впливу на життєдіяльність суспільства, в тому числі економічну сферу, з метою забезпечення гідних умов життя людини. Тому зміст економічних перетворень в Україні має полягати в оптимальному врахуванні й забезпеченні як приватних, так і публічних інтересів в умовах формування соціально орієнтованої економіки. Це означає, що економічні процеси в усіх сферах діяльності людей мають бути підпорядковані ідеї доступності цінностей, прийнятих у державі та необхідних для задоволення інтересів усіх членів суспільства. 3 огляду на це нині є потреба у з’ясуванні напрямків розбудови і впорядкування суб’єктної структури економічної системи в умовах трансформаційної економіки та усвідомлення необхідності змін, які б спонукали суб’єктів економіки сфери виробництва суспільних благ до продуктивної діяльності. Відтак важливим є переосмислення основних засад формування та управління бюджетним сектором, безпосередньо пов'язаним з виробництвом суспільних благ.

Загальновідомо, що наявність бюджетного сектору в розвинених країнах спричинена тим, що у сфері виробництва суспільних товарів ринок виявляється неефективним, і держава значною мірою бере на себе їх виробництво, користуючись унікальним фінансовим джерелом і водночас могутнім інструментом своєї економічної діяльності - бюджетом. У результаті створюється змішана симетрична суспільно-економічна підсистема для задоволення й індивідуальних, і суспільних інтересів благами як приватного, так і суспільного призначення. Важливим для такої підсистеми завжди залишатиметься питання оптимальності співвідношення між державним і приватним сектором, тобто визначення умов розмежування й досягнення компромісу між приватним і державним секторами у сфері економіки суспільних благ, так звана проблема ринково-бюджетного трейд-офу (trade-oft). Безперечно, проблема трейд-офу ніколи не матиме остаточного розв'язання, вона актуальна для будь-якого уряду будь-якого моменту. Найскладніші завдання і найбільший тягар фінансування сфери виробництва суспільних послуг припадає на державу. Наприклад, у Великій Британії частка федерації у фінансуванні освіти становить 33%, охорони здоров'я - 100%, соціального забезпечення - 79,9%. У Франції відповідно - 62,8%, 97,8% і 91,2%. Високий рівень витрат федеральних бюджетів за цими напрямками має Австрія.

Стратегічні напрямки використання бюджетних коштів у розвинених країнах спрямовують не на зміну пропорцій галузевого і регіонального господарського розвитку та створення робочих місць, а на зміцнення конкурентоспроможності країни на міжнародних ринках, насамперед на стратегічно важливих напрямках соціально-економічного розвитку суспільства. У Канаді, наприклад, такими напрямками вважають підтримку вищої освіти, розвиток охорони здоров'я і надання соціальної допомоги (збільшення адресних допомог сім'ям із дітьми)[16].

Практика розбудови ринкового господарства в Україні теж підтверджує необхідність обрання згаданого шляху виробництва суспільних товарів, однак із урахуванням того, що перехід до ринкових відносин не повинен применшувати значення одного з найважливіших чинників зростання конкурентоспроможності національної економіки - ефективного бюджетного сектору, що має забезпечувати змогу надання територіальними громадами та їхніми об’єднанням громадських послуг рівня, не нижчого за державні мінімальні соціальні стандарти. Тому за досягнутого соціально-економічного стану в Україні, коли ступінь забезпечення населення громадськими послугами не можна визнати належним, ідеться радше не про оптимізацію бюджетного сектору, а про потребу його зміцнення до рівня, який дасть змогу забезпечити населенню належний рівень заданих стандартів.

Вибір напрямку подальшого утвердження бюджетного сектору в Україні значною мірою зумовлений рівнем людського розвитку, який за світовими стандартами далеко не оптимальний, особливо у розрізі регіонів. Цей інтегральний показник сформулювали фахівці ООН, державного комітету статистики України разом із Радою вивчення продуктивних сил НАН України. Він поєднує 9 індексів окремих аспектів життєдіяльності людей (демографічний розвиток, розвиток ринку праці, матеріальний добробут, умови проживання, стан та охорона здоров’я, рівень освіти, соціальне середовище, фінансування людського розвитку, екологічна ситуація) і дає змогу розглядати розвиток людського потенціалу як власне мету і критерії суспільного прогресу та економічного зростання, як засіб збільшення доходу, що набуває цінності лише з реальним впливом на добробут людей.

Слід зазначити, що найсильніший вплив на визначення місця регіону на єдиній шкалі індексів людського розвитку мають рівень освіти, умови проживань і матеріальний добробут населення. Рівень згаданого показника оцінки людського розвитку в Україні підтверджує, що держава ще не в змозі фінансово забезпечити в належних обсягах виробництво суспільних благ. Такий стан у фінансуванні бюджетних установ викликаний цілком об’єктивними причинами. Втім зазначимо, що на фінансове забезпечення бюджетного сектору мають вплив чинники, які певною мірою взаємовиключні.

По-перше, в умовах трансформаційної економіки, коли немає значних і стабільних темпів зростання економіки, бюджетна політика може сприяти лише утриманню досягнутого рівня виробництва суспільних благ, запобігаючи можливому зменшенню податкового тиску на недержавний сектор економіки, маючи на меті дати змогу останньому зберегти і спрямувати фінансові ресурси на розширене відтворення на інноваційній основі. Таку мотивацію фінансового забезпечення бюджетного сектору можна підтвердити офіційними статистичними даними, зокрема на початок 2004 року індекс фізичного зростання ВВП у відсот- ках до 1990 року становив лише 55%, а індекс продукції промисловості у відсотках до 1990 року - 82%.

По-друге, розвиток підприємницької діяльності та широка приватизація низки важливих об’єктів державної власності привели до того, що частина благ, які раніше були суспільними у сфері охорони здоров'я, освіти, науки, соціального забезпечення, трансформувалися у приватні. Отже, частина суспільних благ стала менш доступною, або навпаки - для окремих верств населення.

По-третє, значна частина бюджетних установ з метою поліпшення фінансового забезпечення життєдіяльності надає платні послуги населенню, підприємствам (установам) та іншим категоріям споживачів або отримує доходи від господарських операцій.

Згадані тенденції в трансформуванні суспільних послуг у приватні підтверджує офіційна статистика. . Обсяг платних послуг, що реалізували різним споживачам суб’єкти сфери освіти, охорони здоров'я та соціальної допомоги у 2004 році.

Як видно з таблиці 3.2.1 у 2004 році організації сфери освіти, oxорони здоров'я та соціальної допомоги надали послуг на 3589903,5 тис. грн., у тому числі організації з госпрозрахунковою формою фінансування господарської діяльності - на 2884809,9 тис. грн., або 80%. Найбільшу частку платних послуг надали організації сфери охорони здоров'я - понад 55%, а саме 54,6% у сфері охорони здоров'я людини. У сфері освіти найбільший обсяг платних послуг надали вищі навчальні заклади. Їхня частка у загальному обсязі платних послуг сфери освіти у 2004 році становила 73,4%. Незначну частку платних послуг, що цілком є виправданим, надали організації соціальної допомоги. Вона дорівнювала у 2004 році лише 6,5%, а в недержавному секторі - 4,1% від загальної суми послуг у сфері охорони здоров'я та соціальної допомоги. Аналіз обсягів надання послуг із соціальної допомоги населенню

у розрізі областей показав, що лише у чотирьох із них такі послуги надають на платній основі (Вінницька, Донецька, Львівська, Сумська).


Таблиця 3.1

Обсяг платних послуг, що реалізували різним споживачам суб’єкти сфери освіти, охорони здоров'я та соціальної допомоги у 2004 році

Сфера діяльності

Обсяг реалізованих

послуг, тис.грн.

у тому числі організаціями з госпрозрахунковою формою фінансування господарської діяльності

Освіта з неї:

1603836,7

1127530,6

Початкова загальна освіта

13931,0

10166,9

середня освіта

157154,9

120622,6

вища освіта

1178083,4

760795,8

навчання дорослих та інша діяльність

254667,4

235945,3

охорона здоров'я та соціальна допомога з неї:

1986066,8

1757279,3

Діяльність з охорони здоров'я людини

1959650,7

1750019,2

ветеринарна діяльність

26100,3

7187,7


Зауважимо, згадана структура платних послуг дає змогу зробити висновки про наявність у сфері освіти й охорони здоров'я та соціальної допомоги різних за формою фінансування суб’єктів: установ і організацій, які утримуються за рахунок коштів бюджетів різних рівнів; установ та організацій, які утримуються за рахунок бюджетних коштів і надходжень від надання платних послуг населенню та підприємствам (установам); недержавних організацій, діяльність яких забезпечується надходженням коштів від надання платних послуг різним категоріям споживачів. При цьому частка платних послуг останніх у загальному обсязі реалізованих послуг у ринкових цінах є значною: у сфері освіти вона становила понад 70%, а у сфері охорони здоров'я та соціальних послуг - 88,5%. А в цілому така структура платних послуг населенню згаданих сфер бюджетного сектору свідчить про початкову стадію розвитку комбінованого фінансового забезпечення бюджетних установ, оскільки лише близько третини платних послуг від їхнього загального обсягу надають державні організації сфери освіти і шосту частину - медичні заклади. Отже, з огляду на викладене можемо констатувати, що в умовах інституціональних перетворень у бюджетній сфері сформувались складні підсистеми (охорони здоров'я, освіти, культури, спорту тощо), які функціонують на різних засадах фінансового забезпечення життєдіяльності: бюджетного фінансування; фінансування на засадах бюджетозаміщення; самофінансування[3].

Зупинимося на недержавних суб’єктах економіки сфери виробництва суспільних благ, акредитованих і ліцензованих за окремими видами діяльності. Ці організації не перебувають на утриманні держави за рахунок бюджетних коштів і діють за дозволеним напрямком на комерційних засадах. Відповідно до свого функціонального призначення вони зобов'язані надавати послуги на рівні не лише мінімальних соціальних стандартів, а й значно вищому. Недержавні суб’єкти економіки можуть обирати будь-яку організаційно-правову форму (за Цивільним кодексом України (ЦКУ). Такі установи (товариства) є фінансово незалежними суб’єктами господарювання, оскільки їхня діяльність пов'язана з виробництвом суспільних благ, на які ринок виділяє ресурси.

Інша ситуація із суб’єктами бюджетної сфери, які утримуються за кошти відповідного рівня бюджетів та отримують доходи від надання послуг згідно з їхніми функціональними повноваженнями або від окремих господарських операцій.

Відповідно до норм ЦКУ суб’єкти публічного права, якими є згадані суб'єкти бюджетного сектору, можуть набувати організаційно-правової форми "установа", котру створили одна або кілька осіб (засновників), які не беруть участі в управлінні нею, шляхом об’єднання їхнього майна для досягнення мети визначили засновники, за рахунок згаданого майна. При цьому вони можуть разом зі своєю основною діяльністю здійснювати діяльність підприємницьку, якщо інше не встановлено законом і якщо ця діяльність відповідає меті для якої вони були створені, та сприяє її досягненню. Таким чином, організації публічного права за економічною природою визнаються нормами ЦКУ непідприємницькими, але з правом здійснювати господарську діяльність, що дає змогу отримувати прибуток і використовувати його на статутні потреби.

Із першою групою зазначених установ бюджетного сектору щодо кошторисної форми їх утримання особливих проблем не виникає, якщо не брати до уваги виділення державою коштів в обмежених обсягах та недосконалих норм їх витрачання. Нині тільки незначна кількість установ, підпорядкованих органам виконавчої влади (заклади дошкільної освіти, військові госпіталі, санаторії для ветеранів та інвалідів війни, медичні й навчальні заклади спеціального призначення та інші), утримується лише за рахунок коштів бюджету.

Другу групу установ бюджетного сектору, яку фінансують із двох джерел, - коштів бюджету відповідного рівня і власних надходжень від надання послуг та виконання господарських операцій, можна вважати такими, що певною мірою адаптовані до ринкових умов. Організації бюджетного сектору надають послуги за переліком, які затвердив Кабінет Міністрів України. Згідно із законодавством перелік таких послуг поділений на 2 групи: ті, які надають відповідно до функціональних повноважень бюджетних установ (доходи від яких є постійними й заплановані у бюджеті), та послуги, які не є постійними. Зауважимо, що отримання й витрачання власних коштів згаданими установами доволі жорстко регламентує законодавець. По-перше, доходи закладів і установ освіти, науки, культури, охорони здоров'я, а також архівних установ, які утримуються за рахунок бюджету, зараховують до кошторисів (на спеціальний рахунок) на утримання таких неприбуткових організацій і використовують тільки на фінансування видатків такого кошторису (включаючи фінансування господарської діяльності згідно з їхніми статутами). Водночас прирівнювання власних коштів згаданих установ та організацій до бюджетних потребує встановлення їхнього неприбуткового статусу й розширення взаємовідносин із управліннями державного казначейства. По-друге, від бюджетних установ потрібне ведення окремого обліку власних надходжень із дотриманням обов’язкових вимог щодо їх утворення і напрямів використання з відображенням у фінансовій звітності.

Підбиваючи підсумки викладеного щодо форм фінансування суб’єктів економіки різних форм власності з виробництва суспільних благ, можна дати загальну оцінку позитивних і негативних аспектів організації їхньої фінансово-господарської діяльності.

1. Діяльність у сфері виробництва суспільних благ комерційних суб’єктів господарювання недержавної форми власності залишається недосяжною і неконтрольованою у забезпеченні населення послугами на рівні, не нижчому за встановлені державою мінімальні соціальні стандарти. На нашу думку, держава, в особі вищих органів виконавчої влади або органів місцевого самоуправління, має здійснювати контроль у двох сферах діяльності таких суб’єктів економіки: а) у сфері ціноутворення, що гарантуватиме доступність до суспільних благ на платних засадах різних верств населення; б) за технологією виробництва згаданих послуг. Наприклад, майнова участь держави (органів місцевого самоврядування) у діяльності недержавного медичного закладу, послуги якого пов'язані з хірургічним втручанням в організм пацієнта. Безперечно, тут найдеться про отримання вигоди державою чи місцевими органами самоврядування, а лише про присутність, яка гарантуватиме дотримання стандартів медичної послуги, збереження інфраструктури надання окремих видів послуг тощо. Інакше кажучи, йдеться про доцільність створення суб’єктів із виробництва суспільних благ змішаної форми власності.

2. Наявність у бюджетній сфері державних установ із кошторисним фінансуванням, незважаючи на рівень їхньої ефективності, буде й надалі, оскільки вони виробляють суспільні блага, забезпечуючи надання населенню послуг за мінімальними соціальними стандартами, а також для деяких працівників державних служб, пов'язаних з гарантуванням безпеки держави (система СБУ, внутрішньої і зовнішньої розвідки, Міністерства з надзвичайних ситуацій та інші), або для соціально незахищених груп населення (бюджетні установи Міністерства праці та соціальної політики). Однак це не означає, що згадані установи позбавлені змоги вживати заходів, спрямованих на підвищення рівня фінансового забезпечення життєдіяльності, тобто надання послуг за плату.

3. Особливу увагу варто приділити адаптації більшості бюджетних підприємств до ринкового середовища. Спроби механічного вкраплення ринкових елементів у бюджетну сферу, як видно з надання державним установам можливостей у розширенні кола джерел фінансування виробництва суспільних благ, призводить до труднощів на рівні як державного управління цією сферою, так і установ - виробників суспільних благ.

По-перше, пов'язування надання платних послуг бюджетними установами з доходами, які планують у бюджеті, призводить до щорічного уточнення переліку послуг і перегляду окремих їх видів або господарських операцій щодо оподаткування (наприклад, надання майна в оренду тощо). Це ускладнює не лише процес формування його дохідної частини, а й створює труднощі для виробників суспільних благ. На нашу думку, одноразові надходження коштів від реалізації майна і навіть частина послуг, що нерегулярно надають згідно з функціональними повноваженнями установ, не узгоджені з основними принципами формування бюджету, зокрема регулярністю і повнотою отримання надходжень.

По-друге, законодавством чітко не виписана можливість або заборона створення комерційних підрозділів (унітарних підприємств) бюджетними установами з метою збільшення надходжень у вигляді пасивних доходів. Така практика виробництва суспільних благ, перебуваючи під контролем органів виконавчої влади, була б альтернативою у цій сфері комерційним суб’єктам господарювання.

По-третє, нормативно-правове забезпечення надання платних послуг бюджетними установами недостатньо адаптоване до ринкового механізму, що стримує розв'язання низки економічних проблем. Наприклад, проблем у сфері ціноутворення, яке має забезпечувати повне або часткове відшкодування витрат на виробництво послуг, потребує нових підходів до формування витрат. Зазвичай в таких випадках економісти використовують загальновживане для комерційних структур поняття операційних витрат. При цьому не завжди враховується, що перелік операційних витрат у бюджетних установах відрізняється від загальновживаного на суму амортизаційних відрахувань. Специфіка кошторисного фінансування звужує можливості у визначенні показників ефективності діяльності установи, яка надає платні послуги, тобто встановленні рівня загальної рентабельності (економічної і соціальної) за відсутності поняття чистого прибутку; при проведенні заходів щодо оптимізації структури капіталу тощо.

Викладені проблеми організації діяльності і фінансового забезпечення установ бюджетної сфери з виробництва суспільних благ свідчать, що нині визріли обставини відмови від реалізації досягнення ідеалістичної "соціальної" мети на основі "м’якої" бюджетної політики, за якої державні та комунальні установи завжди можуть розраховувати на фінансове забезпечення діяльності у повному обсязі. Це означає, що в умовах соціально спрямованої ринкової економіки доцільнішою моделлю функціонування бюджетних установ є така, яка не допускає крайнощів в організації їхньої діяльності та фінансового забезпечення, що спостерігається, наприклад, у Російській Федерації, де культивують автономізацію бюджетних установ, а природно поєднує відшкодування витрат таких установ як із бюджетів усіх рівнів, так і з надходжень від платних послуг. Позитивним у застосуванні згаданої моделі забезпечення життєдіяльності бюджетних установ є не тільки зменшення тягаря на державний та місцеві бюджети, а й те, що вона могла б надати імпульс досягненню стимулювального ефекту соціальних гарантій. Йдеться про те, що люди, наприклад, мали б вбачати сенс не лише у відкладанні коштів на старість, що звично для усіх країн із ринковою економікою, а й у вкладанні їх у збереження здоров'я, підвищення освітнього й культурного рівня[31].

Безперечно, фінансовий стан установ бюджетного сектору в Україні, діяльність яких хронічно недофінансовують упродовж десятка років, свідчить про невідповідність методів його управління ринковим, що актуалізує проблему реформування згаданого сектору. Це означає, що склались умови для заміни неефективних адміністративних методів впливу на економічні процеси у бюджетному секторі активними ринковими, що ґрунтуються на економіко-правових засадах. Головні напрями реформування бюджетного сектору економіки мають передбачати:

- структурування мережі організацій та установ відповідно до обсягів їх фінансування за рахунок бюджетних коштів (повне, часткове) з метою виділення тих, для яких доцільно зберегти нинішній статус "бюджетна установа";

- перегляд чинної організаційно-правової форми суб’єктів "бюджетна установа", які надають платні послуги й виконують господарські операції з метою визнання їх самодостатніми суспільними суб’єктами господарювання, тобто такими, де немає принципу "бюджетозаміщення". Головним принципом організації таких суб’єктів господарювання має стати поєднання бюджетного фінансування і частки майна, що належать органам виконавчої влади та/або органам місцевого самоврядування, й надходження коштів від надання платних послуг і сформованого на їх основі майна, що належить членам його колективу;

- удосконалення правового забезпечення ідентифікації отримання доходів самодостатніми суспільними суб’єктами господарювання від надання функціональних і господарських послуг та виведення порядку їх використання з-під глобального казначейського контролю. Йдеться лише про збереження контролю з боку казначейства за узгодженням корпоративних і суспільних інтересів згаданих суб’єктів господарювання, тобто дотримання встановлених пропорцій витрачання коштів на розвиток суб’єкта господарювання й задоволення матеріальних інтересів його працівників;

- вироблення для самодостатніх суспільних суб’єктів господарювання механізму комерційної діяльності зі збереженням обмеженого кола пасивних доходів (бюджетні кошти, гранти, благодійні внески, дарунки, дивіденди);

- запровадження механізму присутності органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування в комерційних суб’єктах господарювання, що діють у сфері виробництва платних суспільних благ з метою контролю за збереженням і розвитком інфраструктури їх виробництва та доступністю усім верствам населення.


3.3 Напрямки реформування структури соціальних видатків та ефективне використання видаткової частини місцевих бюджетів


Незважаючи на значну кількість слушних пропозицій та узагальнень щодо різних аспектів соціальної конверсії економіки, до останнього часу як в теоретичному, так і в методологічному контексті існують прогалини, які не дозволяють вийти на системне бачення механізму розбудови і функціонування соціальної держави. Особливо це стосується бюджету країни, видатки якого не тільки сприймаються, а й фактично е одним із основних показників спрямованості і досконалості соціальної системи.

У зв'язку з цим виникло складне у теоретичному і методологічному аспекті питання щодо поведінки держави в реалізації процесів соціального характеру стосовно їх наповнення і тривалості, механізму розгортання і розвитку Його вирішення в силу цього є досить актуальним і вимагає проведення наукових досліджень. Важливо обґрунтувати не тільки організаційно-економічний механізм забезпечення соціальної спрямованості бюджетів різних рівнів, а й шляхи та методи підготовки економічної системи до здійснення заходів із соціалізації.

Використання поняття «соціальна держава» надає підстави стверджувати, що переважна кількість адептів розбудови держави досить невиразно уявляє його зміст. Наявні тлумачення досить латентно протиставляють соціально орієнтовану економічну систему економіці, що не має чіткої соціальної орієнтації. Майже не згадується факт, що внаслідок прояву конкретних ознак соціальності в економічних відносинах будь-яка економічна система має відповідну соціальну складову. Підтвердженням цього можна вважати на закріплення Конституцією України не стільки реальної, скільки незалежної, тобто бажаної спрямованості функціонування української держави. До того ж чіткі орієнтири подібної спрямованості в Конституції України не визначені. Методологічна конструкція «соціальної держави» втілена в показниках, яким властива до останнього часу функція відтворення участі держави у забезпеченні соціально орієнтованого розвитку. Мається на увазі частка соціальних видатків у ВВП та зведеному бюджеті країни.

За даними Держкомстату України станом на початок 2004 р. загальні видатки зведеного бюджету країни склали у фактичних цінах 75792,5 млн. грн., соціальні видатки у складі яких перевищили 39691,6 млн. грн. При цьому останні розподілилися за соціально-культурними сферами таким чином: освіта - 14977,1 млн. грн., охорона здоров'я - 9708,2 млн. грн., культура і засоби масової інформації (ЗМІ) - 1481,1 млн. грн., соціальний захист і соціальне забезпечення - 12953,2 млн. грн. Видатки зведеного бюджету на соціально-культурні заходи становили у структурі зведеного бюджету 52,4%, що перевищувало їхню частку у 1992 р. на 7,3 відсоткових пункти. Проте вагомих підстав вести мову про високий рівень соціалізації українського бюджету немає, оскільки в економічно розвинених країнах з тривалим досвідом функціонування ринкової економіки з соціальною орієнтацією частка цих видатків встановилася дещо більшою. За даними Світового банку вже у 1996 р. питома вага видатків на соціальні цілі консолідованого державного бюджету Німеччини складала 68,8%, Франції - 68,7%, Австрії - 70,1%, Швеції - 56,8%, Данії - 53,5%, США- 52,1% . Якщо навіть урахувати, що ці дані відтворюють стан справ щодо двох принципово відмінних груп країн, одна з яких тяжіє до соціально орієнтованого господарства з високою часткою податкових вилучень до бюджету (Німеччина, Франція, Швеція, Данія, Австрія), а друга - до ліберальної економіки з помірним оподаткуванням і орієнтацією на самозабезпечення населення, то й тоді віднайдеться чимало аргументів до заперечення факту надання національній системі бюджетного фінансування соціальних гарантій якостей високої соціальності.

Здійснені розрахунки за індикатором частки соціальних видатків у ВВП теж підтвердили наявність проходження в економіці країни досить специфічних процесів, які слабо свідчать про прибічність реформаторів і реформ концепції соціально орієнтованої ринкової економіки. В Україні за роки незалежності частка видатків на соціально-культурні заходи і заклади взагалі коливалася в межах від 10,3% до 19%.

Наведені статистичні реалії фінансування і, звісно, функціонування вітчизняного соціально-культурного комплексу при порівнянні з високорозвиненими країнами викликають почуття явного незадоволення. За інформацією фахівців з даної проблеми, частка соціального бюджету в середньому по країнах соціальної орієнтації і достатнім економічним потенціалом сягає 25%, у тому числі в США - 21%, в Японії - біля 18%, а в 11 найрозвиненіших країнах Європи - 30% .

Якщо орієнтуватися на держави Східної Азії, до яких Україна наближається у виробництві ВВП на душу населення (3210 дол. СІІІА) за паритетом купівельної спроможності, то і тут спостерігається дисонанс у рівні соціальних видатків взагалі і за сферами зокрема, оскільки в цілому вони становлять у них 8,4% від ВВП, на соціальне забезпечення - 3,4%, освіту - 2,8% і охорону здоров'я - 2,2% від ВВП .

Логічно напрошується думка про те, що в Україні, де виробництво ВВП на душу населення поки що нижче від країн Східної Азії, держава витрачає на соціальні цілі у два рази більше коштів, ніж у цьому регіоні світу.

Таким чином, формування соціальної економіки в Україні здійснюється крізь призму бачення набуття державою ознак соціальності взяттям на себе основної частини соціальних витрат. Іншими словами, суспільству нав’язується думка, що чим більше коштів витрачатиметься на соціальні цілі і чим більше громадян отримуватимуть соціальні блага і пocлyги, тим соціальнішою буде суспільна система[16].

У реальному світі всі явища і процеси мають природу, яка балансує між суто економічним і соціальним. Кількість фінансових коштів, які держава реально здатна виділити для вирішення цілого ряду соціальних проблем у суспільстві, природно є величиною обмеженою. І готової формули щодо міри втручання держави у процес досягнення соціальних цілей розвитку немає. Тому позитивно слід сприймати критику щодо встановлення міри соціальності бюджету виключно на підставі фінансування соціального забезпечення і соціальних допомог та конструктивної позиції щодо впровадження у державі соціального спрямування такого інструментарію визначення ступеню приросту соціальності, підґрунтям якого є міра рівноваги між колективною відповідальністю суспільства за рівень життя окремої людини і особистою відповідальністю громадянина за власне соціальне становище.

Економічна наука пропонує гаму результатів досліджень із пропозиціями щодо визначення рівня соціального розвитку. Але сама методологія визначення показника, що узагальнює соціальний розвиток і виступає мірилом соціалізації бюджету, усе ще залишається простором, де зіштовхуються різні за отримуваними результатами погляди.

За всієї відмінності підходів до встановлення всеохоплюючого показника соціалізації бюджету, їх можна звести до одного, зміст якого полягатиме в агрегуванні окремих показників у комплексний із задіянням експертів-фахівців з різних напрямків розвитку. Оцінка теоретико-методологічної бази встановлення факту зрушення міри соціальності бюджету засвідчила, що при всій оригінальності наукових думок, їх поки що не можна розглядати як досконалі. Через відсутність науково обґрунтованої методології визначення міри ваги бюджетного фінансування як напрямку самозабезпечення добробуту населення, так і надання соціальної підтримки, неможливо об’єктивно і однозначно оцінити рівень соціальності і його зміну відносно минулих періодів та ще за умови, коли вони мають різні відносно один одного знаки.

Безумовно, знайти узагальнюючий показник для складних і часом взаємозаперечних явищ із соціальним підтекстом не так просто. Але труднощі не можуть слугувати підставою для заперечення об’єктивності існування такого показника. І в цьому контексті ми орієнтувалися у можливостях запровадження подібного показника на такі особливості. Оскільки перехід економіки в систему координат соціальної держави пов’язується з еволюцією усвідомлення суспільством суті стрижневого процесу власного розвитку, то і вимір соціальності слід здійснювати за обсягом ядра цього активного населення. За умови орієнтації у визначенні соціальності бюджету на ступінь укріплення чи розгортання прошарку середнього класу, тобто на тих, хто здатен через освіченість, певний культурний рівень та життєве кредо виявити себе професійно, морально і особистісно, забезпечує динамізм суспільних змін. Загальновизнано, що майнову піраміду суспільства формували 86,5% бідних, 11,2% - середнього достатку і 2,3% - заможних .На межі 2001-2002 рр. за рівнем грошових витрат 47% населення становило групу бідного населення, 38% - середньо забезпеченого і 15% - заможного. За всієї суперечливості визначення середнього заможного прошарку (віднесено населення з доходами у 150-300 грн. за наявності прожиткового мінімуму у 270-342 грн.) за умови прийняття за базу частки бідного населення на початок 2002 р. і моніторингу їх зменшення можна вести мову про вимір обсягу приросту соціалізації бюджету ∆ІC6 за формулою:


ІC6 = (∆Hбд).


де ∆Hбд - зменшення питомої ваги бідного населення.

Прирівнення зміни питомої ваги бідного населення у його загальній кількості і міри соціалізації зведеного бюджету носить достатньо обґрунтований характер (якщо виходити з того, що механізм звуження анклавів бідності поєднує у собі потенціал самозабезпечення через регулювання рівня заробітної плати у різних сферах економічної діяльності та можливості надання соціальних допомог і забезпечення соціального захисту). Через це орієнтація в соціалізацій - ній методології на зміни питомої ваги бідного населення є більш об’єктивною, ніж задіяння показників прямого зростання соціальних видатків взагалі, і витрат на соціальний захист та соціальне забезпечення зокрема. Підставою до подібного висновку слугують і результати розрахунків, наведені у таблиці 3.3.1.

Навіть поверхневий погляд на зміни тих критеріальних оцінок, які сьогодні є підґрунтям до надання характеристик соціальності не тільки зведеному, а й місцевим бюджетам різних рівнів, свідчить про відсутність у них таких ознак. Тільки у 2002 р. їх позитивна динаміка співпадала з бажаною зміною частки бідного населення. І, якщо перейти до параметрів бюджету 2003 р. за фактом його виконання, то можна кваліфікувати зростання його соціальності на 5 відсоткових пункти.

Отримані в процесі дослідження результати, звичайно, не є достатніми для повноцінного визнання соціальної структури суспільства в якості однозначно визначеного індикатора соціалізації бюджету. Для надання їй такого статусу слід було б розробити методику визначення маси середнього класу і застосовувати останню на всіх стадіях бюджетного процесу.. До того ж через надання соціальних допомог і позабюджетними фондами, виникає потреба теоретико-методологічного обґрунтування категорій «соціалізація бюджету», «соціальний бюджет» і, закономірно, інструментарію визначення рівня та глибини соціалізації бюджету зокрема, і соціального просування суспільства в цілому.


Таблиця 3.2

Оцінка змін міри соціалізації зведеного

бюджету України у 2000-2003 рр., %

Показник

2000

2001

2002

2003

Питома вага видатків на соціально-культурні заходи

загальних видатках зведеного бюджету

39,6

+6,4

+10 1

-3,7

Зміни питомої ваги видатків на соціальний захист і

соціальне забезпечення у загальних видатках зведеного бюджету

12,4

+2,6

+6,0

-3,9






Зміни питомої ваги населення із середніми на 1 особу грошовими витратами на місяць - нижче прожиткового мінімуму

87, 9

+1,1

0,6

-5,0







Система надання місцевими органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування соціальних послуг населенню потребує реформування за такими напрямками:

- зміна механізмів фінансування соціальних видатків та коригування механізмів розрахунку видатків на соціальні заходи.

Зміна механізмів фінансування соціальних видатків передбачає:

- здійснення подальшого деталізованого розподілу прав і обов'язків у фінансуванні соціальних послуг, виходячи з принципу субсидіарності між органами влади різних рівнів і органами місцевого самоврядування;

- впровадження у бюджетну практику методів оцінки результативності бюджетних витрат і якості наданих послуг;

- введення спеціального принципу співфінансування соціальних витрат, мета якого полягає у стимулюванні регіонів підтримувати певний рівень фінансування найбільш значимих витрат - на освіту, охорону здоров'я, культуру. Рівень співфінансування (з державного та місцевих бюджетів) повинен обернено пропорційно залежати від бюджетної забезпеченості регіонів (допомогу матимуть змогу отримати усі місцеві бюджети. Головна умова - надання субсидій повинно бути обумовлене виділенням регіоном своєї частки на фінансування відповідних витрат);

- розробку і впровадження моделей створення міжрегіональних соціальних проектів та їх фінансового забезпечення.

У напрямку коригування механізмів розрахунку видатків на соціальні заходи необхідно:

- здійснювати планування та фінансування видатків бюджетів усіх рівнів на заходи з соціального захисту та утримання об’єктів соціальної сфери на програмно-цільовій основі;

- оптимізувати мережу установ, організацій та закладів соціальної сфери, що фінансуються з державного та місцевих бюджетів, і чисельність їх штатів;

- розробити методологію удосконалення нормативів соціальних видатків, які повинні враховувати регіональну і місцеву специфіку розвитку. Для цього слід здійснити узагальнення реальних даних регіонів та місцевостей відносно прожиткового мінімуму, мінімального споживчого бюджету і заробітної плати, розрахувати стандартні рівні споживання харчів, медикаментів, побутових, комунальних і транспортник послуг;

- затвердити Програму розробки проекту єдиного бюджету дотаційного муніципального утворення, в якому будуть закладатися параметри соціального стандарту для дотаційних регіонів. За основу розрахунку витрат на соціальні цілі має бути взятий прожитковий мінімум, скорегований у відповідності зі змінами соціально-економічних умов. У порядку експерименту слід передбачити запровадження такого проекту;

- запровадити механізм формування державних соціальних стандартів та надання державних соціальних гарантій, визначених Конституцією та законодавством України, на основі врахування поєднаних економічних можливостей держави та місцевого самоврядування, посилення відповідальності місцевих органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування за їх дотриманням;

- започаткувати формування соціального бюджету.

Проведення реформування у сфері фінансування соціальної політики з державного та місцевих бюджетів відповідно до зазначених напрямків буде неповним і недосконалим, якщо не відбудуться відповідні зміни також у способах формування самих місцевих бюджетів. Отже, необхідним є зміцнення матеріально-фінансової основи місцевих бюджетів. Основними кардинальними заходами досягнення цієї мети є такі:

- надання статусу місцевого податку усім надходженням, які у повному обсязі надходять до місцевих бюджетів. Через управління цими надходженнями місцева влада матиме достатній вплив на економіку регіону, що позитивно позначаться і на доходах бюджету;

- впровадження механізму надання бюджетних трансфертів для забезпечення виконання делегованих функцій;

- корегування діючої формули розрахунку дохідної частини місцевих бюджетів з урахуванням підвищених потреб розвитку слаборозвинених (відсталих) і депресивних (структурно-слабких) регіонів з метою підвищення ефективності надання їм субвенцій;

- врахування таких параметрів при розрахунку обсягу міжбюджетних трансфертів: частка доходів території у доходах зведеного бюджету, рівень життя населення, екологічна ситуація;

- запровадження формульної системи розподілу державних централізованих капітальних вкладень (інвестиційних субвенцій) за встановленими критеріями;

- поступова заміна дотацій вирівнювання субвенціями на виконання конкретних інвестиційних проектів, на розвиток тих галузей. які 6 сприяли виходу регіонів з числа слаборозвинутих. У перспективі слід розглянути можливості об’єднання всіх субвенцій в єдину з наданням права місцевим органам влади самостійно розподіляти її між програмами, залишаючи місцевим бюджетам відсоток від невикористаної частини ціеї субвенції на реалізацію місцевих соціальних програм (це дасть змогу підвищити ефективність витрачання субвенцій);

- врегулювання міжбюджетних відносин між державним бюджетом та бюджетами міст районного значення, сіл, селищ.

Таким чином, для того, щоб громадяни кожної місцевості відчували себе соціально захищеними і мали рівень фінансування соціальних послуг не нижчий, ніж в середньому у країні, необхідним є подальше реформування системи фінансування соціальної політики. Зазначені шляхи реформування будуть сприяти забезпеченню на відповідному рівні потреб мешканців усіх територій.

Бюджетне фінансування завдань місцевих органів влади за функціональною класифікацією можна розділити умовно на два види - забезпечення поточних видатків та інвестиції. Як правило, поточні видатки характеризуються значною соціальною спрямованістю. Як показали дослідження, місцеві бюджети здійснюють основну частину видатків на охорону здоров'я - до 90% зведених видатків, житлово-комунального господарства - до 75, освіти - до 73, культури - до 69% зведеник видатків відповідного напряму.

На даний час фінансування видатків місцевих бюджетів не має системного характеру. При постійній нестачі коштів місцеві органи влади не мають можливості здійснювати планування як поточних так і перспективних видатків на основі науково-обгрунтованих програм розвитку. Науково обґрунтовано здійснення видатків за програмно цільовим методом, окремі елементи якого сформовані на рівні загальнодержавних видатків. Для місцевих бюджетів це повинно передбачати здійснення певних видів видатків за умови наявності узгодженої програми дій у даній сфері з аналогічними програмами інших територіальних громад, а також регіональними програмами; наявністю техніко-економічного обґрунтування, прогнозу очікуваних соціально-економічних результатів втілення даної програми, загальну та поетапну вартісну оцінку, графік впровадження.

Серед основних проблем реформування видатків місцевих бюджетів слід назвати чіткий, повний та вичерпний перелік видатків, які належить здійснювати виключно з державного бюджету, з бюджетів самоврядування, делегувати з державного місцевим бюджетам, а також розподіл видатків між самоврядними бюджетами різних рівнів.

Делеговані державою повноваження необхідно розподілити між різними рівнями самоврядування. В основу розподілу доцільно покласти принципи субсидарності, тобто здійснення видатків тим рівнем, нижче за який ці видатки здійснити неможливо. У галузі охорон здоров'я до виключних (неделегованих) повноважень держави слід віднести в першу чергу наукові медичні установи, які мають значення для теоретичної науки та розвитку всієї галузі медицини, до делегованих державних повноважень, які фінансуються з обласного та районного бюджету обласні лікарні та районні лікарні відповідно. У галузі освіти - аналогічно вищі навчальні заклади, що формують науковий, творчий, управлінський потенціал мають бути виключною компетенцією держави та пріоритетним напрямом фінансування взагалі, до обласних та районних бюджетів доцільно делегувати повноваження по фінансуванню закладів освіти, які готують фахівців прикладних професій; фінансування шкільної та дошкільної освіти мае бути делеговане до міст, сіл, селищ. Критерієм розподілу навчальних закладів можуть бути рівень їх акредитації, напрями підготовки спеціалістів, склад засновників тощо. Разом з тим, перспективним напрямом є фінансування не закладів освіти як таких, а відповідних програм підготовки фахівців за напрямами, завдяки чому знизяться видатки і створиться додатковий елемент конкуренції з боку недержавних освітніх закладів.

Іншою проблемою здійснення видатків з місцевих бюджетів та обчислення нормативів відповідних видатків по делегованих повноваженнях є нерівномірність та в окремих випадках дуже значна диференціація територіальних громад за показниками території, кількості та густоти населення, наявності об’єктів інфраструктури тощо. Нині місто районного значення та район у понятті функцій та повноважень практично виконують одні й ті самі функції, хоча з точки зору рівнів бюджетної системи та організації системи місцевого самоврядування на сучасному етапі вони різні. 3 методи більш точного та коректного обчислення показників та нормативів видатків при проведенні реформи територіально-адміністративного устрою, необхідно здійснити типологізацію територіальних громад, забезпечивши більш-менш однакові умови та підходи для спільних їх типів.

Інший аспект зменшення видатків місцевих бюджетів - процес та підходи до обчислення видатків. Пропонується перейти до нормативної системи обчислення видатків. Тобто розраховувати видатки на основі нормативів на душу населення або на споживача послуги, на відміну від існуючої досі системи обчислення, яка побудована на принципі «від мережі». Існуючий принцип полягає в тому, що кошти, які циркулюють у бюджетній сфері на місцевому рівні, тягнуться за кожною конкретною установою - школою, дитячим садком, клубом, і місцеві органи влади не зацікавлені в зменшенні існуючої інфраструктури. Навіть якщо вона повністю не використовується чи використовується неефективно, витрачаються кошти на зайвий персонал, але доки існує мережа, доти місцевий бюджет отримує хоч би які асигнування. За існуючої системи посилюються міжрегіональні диспропорції у видатках місцевих бюджетів: коефіцієнт варіації по сукупних видатках з 2000 р. зріс із 0,19 до 0,28; по видатках на освіту - з 0,13 до 0,21; на охорону здоров'я - з 0,14 до 0,19.

Враховуючи положення Конституції України можна сказати, що бюджетні видатки мають бути призначені не установі, а конкретному споживачеві. 3а цих умов депутати місцевої ради не вагатимуться щодо раціонального підходу до збиткових комунальних підприємств і навіть дитсадків, оскільки кошти вони отримуватимуть не на кількість установ, а на кількість вихованців[11].



ВИСНОВОК


Важливим моментом у реалізації соціальної політики держави повинно стати визначення і встановлення державних мінімальних стандартів, які мають зафіксувати ту межу, нижче якої не повинні бути показники обсягу та якості соціальних послуг і гарантій, що надаються державою населенню.

У багатьох випадках, коли ставиться питання про недофінансування державних соціальних зобов'язань, розміри якого свідчать про невідповідність цих зобов'язань реальним фінансовим можливостям держави, точаться розмови щодо необхідності згортання (скорочення) або відміни конкретних соціальних програм. Але така постановка питання не завжди коректна. Так, затримка у виплаті заробітної плати або допомог із безробіття, на дітей не достатня підстава для їх скорочення або зовсім відмови від них. 3 огляду на це, існують думки, що частину соціальних зобов'язань держави доцільно розглядати як певні орієнтири, які можуть бути повністю досягнуті лише при сприятливому стані економіки. Тому пропонується кількісне значення деяких державних соціальних зобов'язань визначати інтегрально. Недосягнення верхньої межі не означатиме необхідності відміни цих зобов'язань. Ще одним аргументом на користь утримання соціальних зобов'язань державою е те, що вони, хоч і не в повному обсязі, можуть реалізуватися для частини отримувачів.

На думку деяких учених-дослідників, основні причини виникнення проблеми недофінансування соціальної сфери не в тому, що стало не вистачати коштів. Особливість кризи полягає у тому, що вичерпалися традиційні джерела фінансування соціальної сфери і майже не розроблені нові (недержавні), немає достатньої нормативної бази. Концепція реформи також не враховує всієї складності розв'язання такого завдання: підвищення фінансової стабільності соціальної сфери й зростання надходжень від продажу її пocлyг, з одного боку, і необхідності забезпечення доступу малозабезпечених верств населення до життєво важливих як для окремих сімей, так і для суспільства в цілому соціальних благ, із другого.

Усе це змушує уряди країн ретельніше аналізувати причини скрутного становища й розробляти заходи, що сприятимуть установленню раціонального балансу інтересів держави, виробників і споживачів соціальних послуг. Складність при прийнятті рішень у соціальній сфері полягає у необхідності одночасного задоволення критеріїв економічної ефективності й соціальної справедливості. Тому одним із основних завдань перехідного періоду повинно стати проведення такої політики перерозподілу й соціальних гарантій, яка б не послаблювала стимулів економічної активності й при цьому підтримувала життєвий рівень усіх громадян на прийнятному рівні.

Стійка соціальна система повинна бути сумісною зі стабілізацією і не інфляційним економічним зростанням, побудована на жорсткій дисципліні відрахувань, соціальному партнерстві основних груп, поєднанні державних і приватних форм соціального захисту, інтеграції завдань соціальної політики в макроекономічну стратегію. Лише поєднання таких принципів із політичною волею надасть країні шанс (можливість) успішного реформування.

Реформування системи соціальних зобов'язань в Україні мае здійснюватися за такими основними напрямами:

- підвищення самостійності місцевих і регіональних органів влади як суб’єктів державного регулювання економіки на основі їх фінансової автономізації.

- зміна принципів призначення різних соціальних допомог їхнім реципієнтам, посилення адресності соціальної системи (надання грошової соціальної допомоги строго цільовим групам, тобто тим реципієнтам, які підтвердили, що їхні доходи не перевищують певної межі (визначеного порогового значення), наприклад, межі малозабезпеченості у розрахунку на одного члена сім’ї. Це порогове значення тісно пов'язане з можливостями бюджетів, з яких фінансується ця допомога);

- раціоналізація видатків на соціальну сферу (перегляд пільг, поширення платних послуг);

- удосконалення нормативної бази з питань, що регулюють функціонування і розвиток соціальної сфери;

- забезпечення нормативного регулювання надання платних соціальних послуг як додаткового джерела фінансування соціальної сфери.

- удосконалення практики нормативного планування бюджетних видатків за рахунок наближення нормативних витрат до реальних потреб отримувача соціальних послуг та чіткого іх дотримання на всіх етапах бюджетного процесу.



ПЕРЕЛІК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ


1.Амоша О., Удосконалення використання програмно-цільового методу в процесі управління видатковою частиною бюджету // Наукові праці НДФІ.-2004.-6(29).-С.16-24.

2.Бодров В.Г. Реформування міжбюджетних відносин та зміцнення фінансових ресурсів місцевих бюджетів. // Наукові праці НДФІ.-2004.-б(29).-С.31-33.

3.Бойцун Н., Адаптація європейського досвіду управління місцевими фінансами в Україні:(на прикладі Дніпропетровської області) // Фінанси України.-2005.-№5.-С.6-11.

4.Бюджетний кодекс України від 21 червня 2001 року. Київ АТІКА 2002.

Бюджетний кодекс України: За станом на 1 січня 2004 року. - Харків: "Одісей", 2004.96с

5.Василик О.Д., Бюджетна система України: Підручник для студентів ВНЗ/ О.Д.Василик, К.В.Павлюк;Міністерство освіти і науки України. - Київ: ЦНЛ, 2004.- 544с.

6.Василик О.Д., Гордей О.Д.Бюджетний механізм забезпечення зростання соціального добробуту.// Фінанси України,-2003,-№ 4,-С.29-34.

від 16.07.1999 р. N 996-ХІУ зі змінами N 1829-111 від 22.06.2000 р., ВВР,

7.Глущенко Ю.А., Формування місцевих бюджетів в Україні: Автореферат/Науководослідний фінансовий інститут при Міністерстві фінансів України. - 24.12.2004.Київ:НДФІ МФУ, 2004.- 15с.

8.Грідчина М.В., Фінанси (теоретичні основи):Підручник/ М.В.Грідчина, В.Б.Захожай, ін.Осіпчук Л.Л. та;Міністерство освіти і науки України. - К.:МАУП, 2002.- 280с.

9.Даневіч О.С. Заходи по удосконаленню механізму казначейского обслуговування бюджетів // Казна. – 2006. - №11-12. – С.5-9.

10.Дегтяренко З. Досвід наповнювання місцевих бюджетів // Казна. – 2007. - №4-5. – С.29-32

11. Державний комітет статистики України оприлюднює звіт про використання коштів державного бюджету у 2005 році.// Статистика України.-2006.-1.- С.121-12431.

12.Деркач М. Формування фінансової бази регіонів // Економіка України. - 2004. - № 1. - С. 12-21.

13.Добровольська Л.М. Соціальні видатки бюджету. // Фінанси України.- 2002.-№2.- С.13-18.

14.Жемеренко Е., Використання коштів місцевих бюджетів України//Фінанси України.2005.-8.- С.12-18

15.Зайчикова В., Показники оцінки фінансової самодостатності органів місцевого самоврядування.// Наукові праці НДФІ.-2005.-Випуск 3 (32).- С.47-56

16. Закон України "Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні"

17. Закон України "Про відпустки" від 15.11.1996 р. N 504/96-ВР зі змінами N

18.Закон України "Про зовнішньоекономічну діяльність" від 16.04.1991 р. N

19.Закон України "Про оплату праці" від 24.03.1995 р. N 108/95-ВР зі змінами

19.Івченко С. Досвід та проблеми обслуговування місцевих бюджетів // Казна. – 2006. - №7-8. – С.28-30.

20.Інструкція "Про відкриття аналітичний рахунків для обліку операцій по виконанню бюджетів в системі Державного казначейства", затверджена наказом Державного казначейства України від 28.11.2000 р. №119.

21.Інструкція "Про складання і виконання розпису Державного бюджету України", затверджена наказом Міністерства фінансів України від 28.01.2002 р. №57.

22.Казначейська справа: П.Г.Петрашко, О.О.Чечуліна, В.Т.Александров та ін.; За ред. П.Г.Петрашко. – Т.1. – К.: НВП “АВТ”, 2004. – 288 с.

23.Казначейська справа: П.Г.Петрашко, О.О.Чечуліна, В.Т.Александров та ін.; За ред. П.Г.Петрашко. – Т.2. – К.: НВП “АВТ”, 2004. – 496 с.

24.Конституція України, затверджена ВРУ 28.06.1996 р. № 254/96-ВР // Відомості ВРУ. - 1996. - №30.

25.Корецький М., Повноваження органів державної влади та місцевого самоврядування у сфері розподілу видаткових зобов’язань у регіонах. // Вісник економічної науки України.- 2004.-№2(6).-С.109113:

26.Корчинский В., Информационная политика горизонтального бюджетного выравнивания в Украинею.//Актуальні проблеми економіки.-2005.-№10.-С.141-149.

27.Корчинський В., Оцінка економічної ефективності бюджетного вирівнювання. // Фінанси України.-2005.-№5.-С.12-19.

28.Крамаренко Г.А. Фінансовий аналіз і планування. - Київ: Центр навчальної літератури, 2003р. – 265с.

29.Крамаренко Г.А. Фінансовий аналіз та планування. -Дніпропетровськ: Навчальний посібник, ДАУБП, 2001р. – 389с.

30.Крамаренко Г.А. Фінансовий аналіз. - Дніпропетровськ: Навчальний посібник, ДАУБП, 2000р. – 455с.

31.Крамаренко Г.А., Чорна О.Є. Фінансовий менеджмент. – Київ: Центр навчальної літератури, 2006р. – 323с.

32.Кудряшов В., Пріоритети бюджетної політики (2004 - 2005 роки)//Наукові праці НДФІ.-Київ.-2005.-Випуск 3 (32).- С.23-32.

33.Лукашинская Г.К., Метод анализа территориальних бюджетов.//Финансы.-2001.-N9.с.18-20.

34.Лук'яненко І., Системне моделювання показників бюджетної системи України: принципи та інструменти: Монографія. - Київ:ВД "Киево-Могилянська академія", 2004.- 542с.

35.Міжбюджетні відносини центру та регіонів: Матеріали міжнародної науково-практичної конференції. - 29 червня 2004 р.- Дніпропетровськ: Дн-ська облдержадміністрація, 2004.- 159с. :графіки, діаграми, таблиці, стат.

36.Мярковський А.І. Основні напрями бюджетної реформи. // Наукові праці НДФІ.-2004.-б(29).-С.132 – 139.

37.Наказ Державного казначейства України від 08.12.2006 №330 “Роз”яснення щодо застосування економічної класифікації видатків бюджету”

38.Наказ Міністерства фінансів України від 13.12.2004 №773 “Про затвердження Методичних рекомендацій зі складання мережі розпорядників коштів місцевих бюджетів всіх рівнів”

39.Наказ Міністерства фінансів України від 27.12.2001 №604 “Про бюджетну класифікацію та її запровадження”

40.Нестеренко В. Посилення контролю на стадії прийняття зобов”язань // Казна. – 2005. - №3. – С.7-8.

41 Огонь Ц., Пріоритети фінансової стабільності держави. // Вісник національного банку України.-2005.-№9.-С.12-15.

42.Особливості запровадження порядку обслуговування державного бюджету за видатками. // Казна.-2004.-№12.- С.16-18.

43.Панкевич Л. Казначейське виконання місцевих бюджетів: запровадження, досвід, проблеми // Казна. – 2006. - №11-12. – С.22-26

44.Пасічник Ю.В., Бюджетна система України та зарубіжних країн: Навчальний посібник/Міністерство освіти і науки України. - К.:Знання-Прес, 2002.- 495 с.- (Вища освіта ХХІ століття).- с.487-495.

45.Пасічник Ю.В., Бюджетна система України та зарубіжних країн:Навчальний посібник/Міністерство освіти і науки України.- 2-re вид., перероб. і доп.- Київ:3нанняПрес, 2003.- 523с.- ((Вища освіта ХХІ століття)).- 35.00; 28.00

податків перед бюджетами та державними цільовими ондами" від

46. Поддерегін А.М Фінанси підприємств. - Київ: Підручник, КНЕУ,2000р. – 625с.

47. Поддерегін А.М. Фінанси підприємств. - Київ: ідручник, КНЕУ,2004р. –

Поддерегін А.М. Фінансовий менеджмент. - Київ: Підручник, КНЕУ, 2005р. – 590с.

48.Покропивний С.Ф. Економіка підприємства. - Київ: Навчальний посібник, КНЕУ, 2001р. – 643с.

49.Положення про Державне казначейство України: Постанова Кабінету Міністрів України від 21.12.2005 №1232. // Казна. - №1-2.

50.Положення про єдиний казначейський рахунок, затверджене наказом Державного казначейства України від 26.06.2002 р. № 122.

51.Полозенко Д., Видатки бюджету на розвиток людського капіталу.//Фінанси України.2006.-4.- С.15-23.

52.Порядок казначейского обслуговування місцевих бюджетів, затверджений наказом Державного казначейства України від 04.11.2002 №205

53.Порядок обліку зобов”язань розпорядників бюджетних коштів в органах Державного казначейства України, затверджений наказом ДКУ від 09.08.2004 №136

54.Постанова Кабінету Міністрів України "Про затвердження норм та розміру відшкодування витрат в іноземній валюті на місяць працівникам дипломатичної служби, направленим у довготермінове відрядження" від 04.03.2004р. N261.

55. Постанова Кабінету Міністрів України "Про перелік та граничні обсяги витрат,пов'язаних виключно з організацією та проведенням благодійного гастрольного заходу" від 15 січня 2004 р. N 34.

56.Про бюджетну класифікацію та її запровадження. Наказ Міністерства фінансів України від 27.12.2001 р. № 604.

57.Про програму соціально-економічного і культурного розвитку міста на 2005 рік. Про міський бюджет на 2005 рік. - Дніпропетровськ: Дн-ська міська рада, 2005.- 74с.

58.Про створення внутрішньої платіжної системи Державного казначейства. Постанова Кабінету Міністрів України та Національного банку України від 15.09.1999 р. №1721.

59.Роз’яснення щодо застосування економічної класифікації видатків бюджету: Затверджено наказом ДКУ 04.11.04 № 194 // Казна.-2005 .-№3 .-С.16-24.

60.Романенко Л. Забезпечення контролю за цільовим спрямуванням бюджетних коштів // Казна. – 2004. - №10. – С.23-26.

61.Сілецький Я., Проблеми державного споживання бюджетних ресурсів // Наукові праці НДФІ.-Київ.-2005.-Випуск 4 (33).- С.182-188.

62.Соціально виважений бюджет розвитку // Соціальний захист.-2005.-9.-С.

63.Статистичний щорічник Дніпропетровської області за 2006рік. – Дніпропетровськ, 2007.- 532с.

64.Чечуліна О. Запровадження порядку обліку зобов”язань розпорядників бюджетних коштів в органах Держказначейства України // Казна. – 2004. - №11. – С.18-20.

65.Чечуліна О. Казначейське обслуговування місцевих бюджетів // Казна. – 2005. - №6. – С.28-29.

66.Чугунов І., Перспективне прогнозування і планування бюджетних показників України на 2007 - 2009 роки.// Наукові праці НДФІ.-Київ.-2005.-Випуск 3 (32).- С.9-22.

67.Чугунов І., Теоретико-методологічні засади удосконалення програмно-цільового методу планування видатків бюджету. // Фінанси України.2004.-№9.- 2004.-С.37-51.




Додаток А




Додаток Б


Склад і структура видатків на соціальну

сферу Дніпропетровської області

ВИДАТКИ

В тому числі:

2001


2002


2003


2004


Тис.грн.

Питома вага

Тис.грн.

Питома вага

Тис. грн.

Питома вага

Тис. грн.

Питома вага


1670,5


2044,7


2482,0


3104,9


Соціально-культурні заходи, в тому числі:

893,1

53,5

1381,5

67,6

1650,9

66,5

1937,4

62,4

Освіта

388,7

23,3

515,3

25,2

643,1

25,9

769,6

24,8

Охорона здоров’я

351,8

21,1

444,8

21,8

541,4

21,8

639,3

20,6

Соціальний захист

103,2

6,2

353,5

17,3

377,5

15,2

415,0

13,4

Культура

34,6

2,1

46,8

2,3

61,0

2,5

79,4

2,6

Фізична культура і спорт

11,6

0,6

17,3

0,8

22,9

0,9

28,5

0,9



Додаток В


Склад і структура видатків Бабушкінського району на соціальну сферу

 

2001

2002

2003

2004

2005

Тис.грн.

%

Тис.грн.

%

Тис.грн.

%

Тис.грн.

%

Тис.грн.

%

Соціальні видатки району в тому числі:

19538,7


22416,0


33287,9


33720,4


44076,9


Освіта

11121,1

56,9

14829,0

66,1

19609,5

58,9

21873,5

64,87

30106,5

68,3

Соціальний захист

1568,8

8,03

4798,7

21,4

8865,4

26,6

7002,6

20,8

10080,6

22,88

Культура

12,7

0,06

4,5

0,02

4,5

0,01

3,3

0,009

5,2

0,01

Фізична культура і спорт

63,2

0,32

130,5

0,6

152,3

0,45

206,2

0,61

256,5

0,58



Додаток Г


Співвідношення видатків на освіту Бабушкінського району у розрізі функціональної класифікації

 Видатки бюджету району за функціональною класифікацією

2001

2002

2003

2004

2005

Тис.грн.

%

Тис.грн.

%

Тис.грн.

%

Тис.грн.

%

Тис.грн.

%

Дошкільні заклади освіти

3074,7

27,6

4377,2

29,5

5852,8

29,8

6450,2

29,5

8312,8

27,6

Загально освітні школи, спеціалізовані школи, ліцеї, гімназії, колегіуми

6834,6

60,3

8550,2

57,7

11113,20

56,7

12761,6

58,3

17419,8

57,9

Позашкільні заклади освіти, заходи із позашкільної роботи з дітьми

293,9

2,6

430,4

2,9

575,2

2,9

692,4

3,2

918,6

3,1

Методична робота інші заходи у сфері народної освіти

56,7

0,5

62,9

0,4

107,4

0,5

115,4

0,5

140,9

0,5

Централізовані бухгалтерії

118,7

1,1

275,9

1,9

276,8

1,4

329,8

1,5

457,5

1,5

Групи централізованого господарського обслуговування

35,7

0,3

82

0,6

0


0,0

0

0,0

0

0,0

Всього

11121,1

98,9

14829,4

99,3

19609,5

98,8

21873,5

98,9

30106,5

96,9



Додаток Д


Структура видатків на освіту бюджету Бабушкінського району за економічною класифікацією (тис.грн.)

ПОКАЗНИК

Код бюджетної

класифікації

2001

2002

2003

2004

2005

Оплата праці

1110

5696

7897,3

9789,5

12201,9

16927,2

Нарахув на зп

1120

2135,9

2875,1

3459,6

4568,9

6391,8

придб предм та матер

1130

848,4

1345,5

2504,1

2431,1

2958,9

Вид.на відр

1140

1,1

1,4

0,2

1,7

2,6

Опл.ком.послуг

1160

2008,2

2070,3

2666,2

2192,1

2697,8

Досл.і розробки

1170

276,8

147,2

138,8

7,013

0

Субсід та пот трансферти

1300

57,7

9,8

13

8,2

615,9

Капітальні видатки

2000

97

482,1

1038,2

462,7

512,2

Всього


11121,1

14828,7

19609,6

21873,6

30106,4










Додаток Ж


Видатки на освіту по Бабушкінському району в залежності від кількості учнів



2001

2002

2003

2004

2005

Видатки на освіту (тис.грн.)

11121,1

14829,4

19609,5

21873,5

30106,5

Кількість учнів

24567

23962

23124

21115

19567

В розрахунку на учня

453 грн.

619 грн.

1,179 грн.

1,036 грн.

1,539 грн.















































Додаток К


Структура видатків на культуру і мистецтво бюджету Бабушкінського району за економічною класифікацією (тис.грн.)

ПОКАЗНИК

Код бюджетної

класифікації

2001

2002

2003

2004

2005

Оплата праці

1110






Нарахув на зп

1120






придб предм та матер

1130






Вид.на відр

1140






Опл.ком.послуг

1160






Досл.і розробки

1170

12,7

4,5

4,5

3,3

5,2

Субсід та пот трансферти

1300






Капітальні видатки

2000






Всього


12,7

4,500

4,500

3,313

5,177










Додаток Л


Структура видатків на фізичну культуру і спорт бюджету

Бабушкінського району за економічною класифікацією (тис.грн.)

ПОКАЗНИК

Код бюджетної

класифікації

2001

2002

2003

2004

2005

Оплата праці

1110

37.9

59.0

88,170

120,739

166,316

Нарахув на зп

1120

14.2

21.8

32,650

44,876

61,584

придб предм та матер

1130

1.5

3.1

8,303

6,550

8,0

Вид.на відр

1140

0

0

0

0

0,3

Опл.ком.послуг

1160

5.8

7.3

8,2

5,072

8,3

Досл.і розробки

1170

1.0

5.8

15,0

28,0

6,0

Субсід та пот трансферти

1300

13.0

24.0

0

0

0

Капітальні видатки

2000

0

33.5

0

0

6,0

Всього


63,2

130,5

152,3

206,2

256,5










Додаток М


Структура видатків на соціальний захист і соціальне забезпечення

бюджету Бабушкінського району за економічною класифікацією (тис.грн.)

ПОКАЗНИК

Код бюджетної

класифікації

2001

2002

2003

2004

2005

Оплата праці

1110

167,9

321,000

387,291

491,995

805,470

Нарахув на зп

1120

63,0

118,200

139,811

185,921

301,160

придб предм та матер

1130

41,8

120,598

201,650

174,869

185,885

Вид.на відр

1140

14,1

24,500

22,917

22,787

24,220

Опл.ком.послуг

1160

9,3

50,560

72,207

58,044

61,035

Досл.і розробки

1170

1,7

6,757

13,5

0

82,621

Субсід та пот трансферти

1300

10,0

4143,846

7794,280

147

8560,382

Капітальні видатки

2000

0

13,200

233,789

0

59,782

Всього


1568,8

4798,7

8865,4

7002,6

10080,6










Додаток Н


Виконання загальних видатків за кошторисом на загальноосвітні школи з бюджету Бабушкінського району за період 2002-2005р.р. ( тис.грн.)


КЕК

2002


2003


2004


2005


План

Викон.


План

Викон.


План

Викон.


План

Викон.


Всього в т.ч.


14828,7

14713,9

-114,8

19609,6

19297,3

-312,3

21873,6

21856,0

-17,6

30106,4

29760,4

-346,0

Оплата праці

1110

7897,3

7865,2

-32,1

9789,5

9789,5


12201,9

12201,1

-0,8

16927,2

16908,6

-18,6

Нарахув на зп

1120

2875,1

2844,8

-30,3

3459,6

3459,6


4568,9

4564,2

4,7

6391,8

6354,0

-37,8

придб предм та матер

1130

1345,5

1345,5


2504,1

2504,1


2431,1

2422,4

-8,7

2958,9

2826,0

-132,9

Вид.на відр

1140

1,4

1,4


0,2

0,2


1,7

1,6

-0,1

2,6

2,5

-0,1

Опл.ком.послуг

1160

2070,3

2036,0

-34,3

2666,2

2666,2


2192,1

2190,8

-1,3

2697,8

2646,2

-51,6

Досл.і розробки

1170

147,2

145,8

-1,4

138,8

136,2

-2,6

7,013

5,578

-1,435

0

0


Субсід та пот трансферти

1300

9,8

9,8


13,0

13,0


8,2

8,2


615,9

598,5

-17,4

Капітальні видатки

2000

482,1

473,4

-8,7

1038,2

1014,4

-23,8

462,7

462,1

-0,6

512,2

424,6

-87,6

К слайду№2. Найбільша частина видатків Дніпропетровської області у 2002 році припадала на охорону здоров’я, ця частина складала більш 26%у всіх соціальних витратах бюджету. Друге місце серед видатків соціального бюджету розділяли витрати на освіту, в сумі вони склали майже 26% в 2002 році. І лише трете місце займають витрати на соціальний захист та соціальне забезпечення, які склали в 2002 році 13,0 % у всіх витратах регіонального соціального бюджету. Але у 2006р. динаміка дещо змінилася. Витрати на охорону здоров’я знизилися до 20,6 %, видатки на освіту до 24,8%.Тенденцію до незначного зростання мали лише видатки на соціальний захист культуру та спорт.

К слайду№3. За розрахунками регіонального соціального бюджету області, витрати на охорону здоров'я протягом 2000 - 2004 років зросли. Так у 2000 році вони склали 296 млн.грн., а у 2004 році складають майже в три рази більше – 640 млн.грн. Але якщо розглянути виплати цієї частини витрат в процентах до видатків бюджету, то спостерігається падіння протягом всього періоду. Як видно на рисунку 2 це значення в2000 році дорівнювало 26 %, а в 2004 році вже 20%.

Кслайду№4. Видатки на соціальний захист та соціальне забезпечення включають в себе основні напрямки витрат моделі соціального бюджету, та містять:

- пільги ветеранам війни та праці;

- державна соціальна допомога малозабезпеченим сім'ям; - допомоги сім'ям з дітьми;

- інші види соціальної допомоги;

- утримання закладів соціального захисту;

- витрати на соціальні програми;

- витрати на інші заклади та заходи в галузі соціальної політики;

- витрати на житлові субсидії.В порівнянні з 2000р.у 2004р.витрати бюджету на соціальний захист збільшились меньш чим на 1%

К слайду№5. . За 2005 рік сума соціальних видатків склала 440770 тис.грн. Слід зазначити, що ці соціальні видатки мали зростаючу тенденцію протягом 2001- 2005років. Лише видатки на культуру зменшувалися (2001р.-13,0тис.грн., 2004р.-3,0тис.грн.,і тільки у 2005 році вони дещо підвищилися – 5,0 тис.грн.).

К слайду№6. Найбільшу питому вагу мають видатки на освіту .Протягом 2001-2005рр.ці видатки мали тенденцію до зростання .Структура видатків на освіту за економічною класифікацією теж має тенденцію зростання.В порівнянні з 2001р.у 2005р.видатки на освіту зросли майже втричі.

К слайду№6. При плануванні затрат на загальноосвітні школи насамперед визначається контингент учнів, а потім кількість класів.

Ці показники відображені у кошторисі на дві дати: 1 січня планового року і 1 вересня. Кількість учнів і класів на 1 січня беруть за фактичним станом на останню звітну дату. Кількість учнів на 1 вересня планового року визначають відповідно до плану прийому і випуску учнів, а кількість дітей, до спеціального обліку, який веде школа.

Кількість класів встановлюється по групах класів: I-IV, V-IX, X-XI і залежить від кількості учнів і наповненості класів. Наповненість класів означає число учнів, які навчаються в одному класі. Граничне наповнення для І-ІХ класів становить 40, для Х-ХІ -35 учнів.

Для розрахунку фонду заробітної плати педагогічним працівникам на рік необхідно мати такі показники:

- загальну кількість ставок на всі класи;

- число ставок на один клас;

-середню місячну ставку вчителя;

- місячний фонд заробітної плати з кожної групи класів.

Для розрахунку цих показників треба знати кількість класів на 1.01. і на 1.09. і кількість годин, встановлених навчальним планом.

Середня ставка заробітної плати вчителя і число педагогічних ставок на 1 клас розраховуються за даними тарифікаційних списків вчителів. Для цього місячний фонд заробітної плати з кожної групи класів ділиться на відповідну кількість педагогічних ставок.

Шляхом ділення педагогічних ставок на кількість класів визначаємо число ставок на один клас. Фонд заробітної плати учбово допоміжного і адміністративно-господарського персоналу визначається виходячи із типових штатів і посадових окладів (ставок).

К слайду№7. Видатки на соціальний захист і соціальне забезпечення району займають друге місце за своїми показниками у структурі видатків району.(.додаток В , рис.2.14.,рис.2.15.).Протягом п’яти років ці видатки мають зростаючу тенденцію, лише у 2004 році цей показник дещо знизився з 8865,4тис.грн.у 2003р.,до 7002,6тис.грн. В 2005р. фінансування цих видатків з бюджету району склало 10080,6тис.грн.

Заходи щодо коригування механізмів розрахунку видатків на соціальні потреби:

  • Здійснювати планування та фінансування видатків бюджетів усіх рівнів на програмно-цільовій основі;

  • Скоригувати мережу установ організацій та закладів соціальної сфери що фінансується з державного та місцевих бюджетів, і чисельність їх штатів;

  • Запровадити механізм формування державних соціальних гарантій визначених Конституцією та законодавством України;

  • Впровадження механізму надання бюджетних трансфертів для забеспечення виконання делегованих функцій.

ВИСНОВОК:

Реформування системи соціальних зобов’язань в Україні має здійснюватися за такими основними напрямами:

  • Підвищення самостійності місцевих і регіональних органів влади як суб’єктів державного регулювання економіки на основі їх фінансової автономізації;

  • Раціоналізація видатків на соціальну сферу(перегляд пільг. Поширення платних послуг);

  • Удосконалення нормативної бази з питань, що регулюють розвиток соціальної сфери;

  • Надання платних соціальних послуг як додаткового джерела фінансування соціальної сфери.


Размещено на Allbest.ru


Случайные файлы

Файл
151230.rtf
146121.doc
10100-1.rtf
25960.doc
73255.rtf