Католицька культова архітектура України XIV-XVIII століть (144890)

Посмотреть архив целиком

План


Вступ

1. Історичні передумови розвитку латинського зодчества на Україні

1.1 Історія виникнення та функціонування католицизму на Україні

1.2 Художні традиції католицьких культових споруд

2. Католицьке культове будівництво в добу середньовіччя

2.1 Готика на Україні

2.2 Ренесансне культове зодчество та ренесанс

3. Розвиток католицької культової архітектури на Україні в XVII-XVIII століттях

3.1 Будівнича діяльність католицьких чернечих орденів

3.2 Бароко на Україні

Висновки

Список використаної літератури



Вступ


Закінчилося ХХ століття - століття злету людського генію і найбрутальніших злочинів, століття світських відкриттів і засилля неправди, століття розквіту ідей демократії та сваволі тоталітарних режимів. Яким воно було для України? Воно увійшло до її історії двома світовими війнами, кривавими переворотами, голодомором, концтаборами, етноцидами, Чорнобилем. Людство вже переступило поріг нового тисячоліття, а у нашій пам’яті ще живе відлуння жахів минулого.

Історія, як відомо має властивість повторюватися, і тому, потрібно обов’язково знайти відповідь на питання: "Чому?"

Чому сталося так, що після елінської і римської культури, після Ренесансу, та епохи гуманізму мешканці освідченої Європи, до складу якої без сумніву належить Україна, стали авторами найганебніших і найдикіших в історії людства вбивств та актів вандалізму?

А може цю відповідь найдоцільніше шукати не в історії, а в людських душах? І комунізм і фашизм починався однаково і у людей забирали Бога. Його замінювала ерзац-ідеологія, в якій Богові, та й зрештою, і людській душі місця не було. Мета одна: створення людини-гвинтика, людини-"зомбі". Людини, яка не має моральних засад, людини, яка мислить примітивними колективними категоріями і не спроможна мислити самостійно, людини, якою легко маніпулювати.

Одним із найефективнішим засобом досягнення цієї мети було знищення духовного світу людини, через фальшування історії, руйнацію храмів, спалення книг, картин, ікон, предметів культу, яку б духовну і мистецьку цінність вони не мали.

Це спричинило не тільки незнання свого минулого і культурної спадщини, а й певне викривлення свідомості і людина бачить тільки те, що її примусили бачити, і не хоче помічати очевидних речей, які не співпадають з її обмеженим світоглядом.

Ми, сучасні українці, живемо вже у третьому тисячолітті і саме нам судилося стати свідками і учасниками неймовірних подій: воскресіння і відродження християнської духовності в Україні.

Розташовані на перетині релігійно-культурних впливів християнського Сходу і Заходу, землі України створили неповторну культурну палітру, яка відображає різноманітність її духовного життя, що глибоко відобразилося в історії і ментальності нашого народу.

Цей, такий промисловий феномен єдності у різноманітності є вирізняючою рисою католицизму на українських землях. Багатовікова присутність католицьких громад на Україні забезпечила зв’язок нашої національної культури з культурою Західної Європи.

Характерним для України є те, що християнство тут народилося в контексті не роз’єднаної ще Церкви, і гостре усвідомлення українською нацією свого права на суверенність, нерозривно пов’язане з боротьбою за визнання своєї національної ідентичності, - це два виміри історії українського народу. Це наклало своєрідний відбиток на культуру нашої країни ще з часів Київської Русі.

Святіший Отець Йоан Павло ІІ у промові до українських єпископів, які прибули з візитом до ad Cinuna Apostolonum (звітна подорож) до Риму 25 березня 1999 року, сказав: "На вашій землі багатство Католицької церкви виявляється в різних обрядах; візантійська і латинська традиції, які співпрацюють з вірменською, хоча ця остання не дуже численна, зливаються в одному прославляючому співі, котрий Наречена-Церква, подорожуючи землею, безустанно співає своєму небесному Нареченому-Христові. Більше того, ця численність у єдності є гордістю Церкви, а якщо ця риса притаманна християнській спільності, то вона є ідеальним вихідним пунктом для людського суспільства, яке теж покликане будувати спільноту, шануючи і зберігаючи розмаїтість культурних елементів".



1. Історичні передумови розвитку латинського зодчества на Україні


1.1 Історія виникнення та функціонування католицизму на Україні


Древні перекази сповіщають, що на київські узгір’я прийшов, мандруючи з Синопу до Риму, апостол Господній - учень Ісуса Христа і брат першого римського єпископа апостола Петра - Андрій, якого народна традиція нарекла Первозванним. Літописець Нестор так описує цю подію: "Сказав він (апостол Андрій) учням своїм, які були з ним: "Бачите ви сі гори? Так от, на сих горах возсіяє благодать Божа, і буде город великий, і церков багато воздвигне Бог." І зійшов він з гори і благословив їх і поставив хрест. І поклонився Богу, і спустився з гори сеї, де опісля постав Київ, ї рушив по Дніпру вгору.

Визначне місце у справі християнізації українських земель, без сумніву, належить святим братам Кирилу та Мефодію. Ці апостоли слов’ян походили з грецького листа Солуня. У 850 - 860 рр. вони вирушили з християнською місією, під час якої відвідали землі хозарів, які мешкали, між іншим, і на теренах теперішнього Криму. Там, згідно з переказами, вони знайшли мощі святого папи Климента. У 860 році проповідуючи Боже Слово, як підтверджують дослідники, Святі Брати відвідали і інші землі України-Русі. Однак, більш вагомим для християнізації Русі було укладення Кирилом слов’янської азбуки та спільний переклад на слов’янську мову Євангелія, Діяння Апостолів, Псалтиря та деяких інших літургійних текстів. Проповідуючи у Великій Моравії та Панонії у 864 - 867 рр. Кирило та Мефодій пристосували до слов’янської дійсності візантійський церковний обряд, який ще стали називати слов’янським обрядом.

Оскільки успіхи в християнізації слов’янських народів викликали неспокій і суперечки німецької ієрархії, то Святі брати вимушені були у 867 році вирушити до Риму, щоб Вселенській Архірей папа Адріан ІІ розсудив суперечку - чи можна використовувати в богослужінні слов’янську мову? Такий захист слов’янської літургії і переконлива аргументація на її користь не залишила сумнівів у Святого Отця щодо слушності їхньої справи. Папа апостольською владою затвердив новий обряд у Вселенській Церкві, символічно жертвуючи принесені літургійні книги на вівтарі базиліки Св. Петра. Тоді ж папа рукоположив Св. Мефодія у єпископи як пастиря Маравської дієцегії. Разом з ним папа рукоположив на присвітерів інших слов’янських християн.

У столиці західного християнства Святі Брати перебували протягом двох років - аж до смерті святого Кирила. Його тіло досі спочиває у римській базилиці Св. Клімента. Слід зазначити, що біля саркофагу з його тілом є написи різними слов’янськими мовами як данина вдячності Апостолові слов’ян. Серед них є таблиця з написом українською мовою.

Кирило-мефодієвське християнство почало проникати з сусідніх слов’янських країв на західні землі України-Русі вже у Х столітті. Не виключено, що перші єпископи на Волині були пов’язані з ієрархічною структурою Церкви Моравської держави, тобто дотримувались традиції Святого Мефодія. Історики припускають, що слов’янські літургії в деяких частинах західно-руських околиць відправлялися як згідно з візантійською, так і римсько-католицькою обрядовістю.

Отож, сам світанок українського християнства зв’язаний із діяльністю Апостолів Слов’ян - Святих Кирила та Мефодія, яскраво засвідчує про споконвічні органічні зв’язки Церкви в Україні з Константинополем та Римом, з духовністю християнського Сходу та Заходу.

Перші контакти України-Русі з Західною Католицькою Церквою сягають початків державного життя цих земель. Руські володарі, розпочинаючи справу християнізації своєї країни, звертали свій погляд як на Схід, так і Захід. Перша християнка на Київському престолі, свята рівноапостольська княгиня Ольга, після хрещення Олена, яку на Заході називали Helena Russorum Regina (Олена Королева русів), у 959 році посилала посольство до імператора Оттона І з проханням прислати пастиря і духовних учителів для Русів.

В 977 році папа Бенедикт VII вперше в історії України вислав своїх послів до князя Ярополка. Ймовірно, йшлося про заснування католицької ієрархії на цих землях. Однак, сильна на той час опозиція зі сторони язичників, змусила відкласти на той час справу впровадження християнства.

Офіційне хрещення Русі, яке відбулося у 988 році за часів Святого рівноапостольського князя Володимира (980 - 1015), як знаємо з переказів, сталося після "вибору віри", тобто обряду. В часи цих роздумів київський князь посилав своїх послів також і до "німців" , тобто латинських католиків. Політичні умови сприяли прийняттю східного християнсва "від греків", тобто Візантії. Цей факт, однак, не перешкодив дотриманню добрих відносин із християнським Заходом. В цьому ж таки 988 році до Києва прибули - згідно з Ніконівським литописом - "посли з Риму від папи та принесли мощі святих".

Це був акт привітання, який Апостольський Престол передавав новому християнському правителеві Європи.

Наступник Святого Володимира, князь Святополк, заручившись підтримкою свого тестя, польського короля Болеслава, всіляко сприяв своїм католицьким підданим. Німецька хроніка Тітмара повідомляє, що тоді майже ціла країна підтримувала католицьку Церкву. Одним з проявів свідомості спільності у вірі з католицьким світом Заходу була поширена тоді практика укладання шлюбів між пануючою тоді київською династією Рюриковичів і західноєвропейськими королівськими династіями. Київського князя Ярослава Мудрого називали "тестем Європи", тому що його дочки були одружені з володарями багатьох європейських країн: Швеції, Норвегії, Польщі, Угорщини, Німеччини і Франції.

Як засвідчують деякі історичні хроніки, вже на початку Х століття, разом із проникненням на Україну християнства, розпочинається організація латинської церковної ієрархії на Русі. Так, відомо, що на українські землі аж до Бугу і Стиру сягала у Х століття Празька дієцезія. Перша християнка на Київському престолі, свята княгиня Ольга, у 959 році звернулася до імператора Оттона І з проханням прислати на Русь єпископа і місіонера. Таке призначення отримав монах з Майнцу Лібуцій, який був формально першим латинським єпископом Києва. Однак він так і не прибув до своєї дієцезії і тому через рік після цього призначення у 961 році помер. В цьому місці слід зазначити, що формально латинська Римсько-католицька ієрархія на Русі з’явилася раніше, ніж було призначено з Константинополя східного митрополита грецького обряду Михайла. Наступник Лібуція єпископ Адальберт (961-981) започаткував контакти між Руссю і Апостольським Престолом.

Якийсь час на князівському дворі Володимира Великого гостив Св. Бруно Боніфатій з Кверфорту, який як місіонер поїхав проголошувати Боже Слово серед степових народів. Римська мартирологія називає Св. Бруно Episcopus Ruthenorum (єпископ русинів). Пізніше у 1642 році, київський єпископ Флоріан Уфторийський привів з Риму мощі Святого Бруно-Боніфатія, які збереглися в парафіяльному костелі в Клевані на Волині. У 1021 році прибув на Русь єпископ Олексій, болгарин за походженням, якого на прохання князя Ярослава прислав папа Бенедикт VIII. Він був фактично першим єпископом, який, прибувши на українські землі, організував душпастирську опіку над місцевими католиками. Тому 1021 рік часто подається істориками, як дата заснування римсько-католицького руського єпископства. Однак, через зміну політичної ситуації, яка потягнула за собою антикатолицьку реакцію, Олексій вимушений був покинути свою паству. Треба зазначити, що католики були спочатку переважно вихідці із Західної Європи, котрі оселилися на Русі. Серед них були купці, міщани, наймані воїни-варяги. Тому католицизм на Русі називали варязькою, німецькою або латинською вірою. З часом цю групу поповнили новонавернені місцеві русини. Для надання душпастирської допомоги українським католикам на Русь прибули місіонери з орденів домініканців і францисканців. Крім цього, католицькі місії на Русь з половини ХІІІ століття посилали єпископи з кафедри у місті Любуші. Довгий час після того, як єпископ Олексій вимушений був покинути Київ, на землях України не було жодного римсько-католицького єпископа.

Тільки у 1232 році папа Григорій ІХ висвятив єпископа для Русі-Герарда з місцевості Опатіо. Після смерті його наступника Готарда у 1257 році руську єпископську кафедру, згідно з розпорядженням папи Олександра IV, передано любушським єпископом.

Через спустошення періоду татаро-монгольської навали, коли релігійне життя українських католиків не могло нормально розвиватися, ця ієрархічна юрисдикція була лише формальною. Під час правління єпископа Стефана стало помітним прагнення відділення самостійного українського єпископату з-під влади любушських єпископів. Тому папа Йоан ХХІІ у 1321 році призначив монаха-домініканця Генріха незалежним єпископом Київським. Прийнято вважати, що від цього часу фактично бере свій початок Київська дієцезія.

Навіть після офіційного розколу у християнстві київські князі підтримували зв’язки з католицьким Заходом. Особливо це було помітно за правління князя Ізяслава. 17 квітня 1075 року папа Григорій VII вислав до нього лист - це перший відомий історичний документ Апостольського Престолу, надісланий до України.

Цікаво, у ньому Святий Отець звертається до Ізяслава як до короля Русі, а його дружину називає королевою. Припускається, що перед тим Ізяслав, перебуваючи у Римі визнав зверхність Святого Престолу над своєю країною і прийняв з папських рук королівський вінець. Папа в листі зазначив, що він гостив у себе також Ярослава, сина Ізяслава, що приїхав до Риму "Поклонитися мощам Святого Петра".

Незважаючи на те, що прислане з Візантії духовенство переважно вище, з усіх сил намагалося прищепити українським християнам ворожість до "латинян", вмовляючи навіть, що на Заході немає істинної віри, у свідомості православного населення Київської Русі західні католики були передусім братами у вірі і сповідниками того самого єдиного Бога. Київський літопис ХІІ століття містить оповідання про христові походи західно європейського лицарства. Хрестоносців, що поклали голови, визволяючи Єрусалим, невідомий український літописець прирівнює їх до святих.

В часи занепаду київського престолу центр державного життя перенісся на галицько-волинські землі. З огляду на їх територіальне положення, контакти з католицьким Заходом постійно підтримувались і розширювались. Припускається, що дружинники згадуваного у "Слові о полку Ігоревім" князя Ярослава Осмомисла (1157 - 1187) брали участь у походах лицарів-хрестоносців. Творець могутності Галицько-Волинської держави князь Роман Мстиславович (1199 - 1205), який прийняв титул "Самодержця Русі", з молодості виховувався в римсько-католицькому оточенні при дворі польського короля Казимира Справедливого. Достовірно відомо, що він був жертводавцем-благодійником бенедектинського монастиря в Єрфурті. Про це згадують тогочасні хроніки, називаючи його Romanus nex Ruthenorum (Роман король Русинів).

У 1207 році папа Інокентій ІІІ написав Другий відомий в історії лист на Україну. Скероване до українського народу апостольське послання ''Universis per Ruthenian constitutis'' привезла на Україну папська місія, очолювана легатом Григорієм. Святіший Отець не вважав, що Русь внаслідок церковного розколу відокремлена від Католицької Церкви і тому закликав русинів зміцнити єдність з Апостольським престолом.

За правління князя Данила Галицького (1245 - 1264) зв’язки України із Заходом ще більше зміцнюються. Однією з причин такої політики була потреба протидії татаро-монгольським завойовникам, від влади яких залежать галицько-волинські правителі. Можна вважати, що з 1247 року Данило перебував у канонічній єдності з Римом, а Церква у його державі визнавала верховенство єпископа Риму. Черговим кроком до зміцнення зв’язків з католицьким Заходом була коронація Данила Романовича у 1253 році в містечку Дорогочині (тепер територія Польської республіки). Папський легат Опізо від імені Святішого Отця Інокентія IV одягнув на скроні українському володареві корону, про що Галицько-Волинський літопис залишив таку згадку: "Так він прийняв вінець від Бога, від Церкви святих апостолів, і від престолу святого Петра, від отця свого Никентія". Несприятливі політичні обставини призвели до послаблення унії Церкви в Галицько-Волинській державі з Апостольським Престолом.

Останній володар на галицькому престолі Болеслав Юрій ІІ Тройденович (1323 - 1340) походив з католицької родини мазовецьких князів. Прийнявши православ’я і ставши галицько-волинським володарем, він надалі підтримував, впроваджуючи західноєвропейські моделі життя, наприклад, магдебурзьке право. Це сприяло оселенню у його володіннях численних колоністів з Заходу, які додатково зміцнювали позицію Римсько-Католицької Церкви на Україні.

Отож, всупереч стереотипним уявленням про те, що впливи Католицької Церкви на українських землях пов’язані з політичною активністю сусідніх держав, таких як Польща, Угорщина, Литва, історичні факти переконливо доводять, що початки католицизму мають тут глибокі автохтонні корені. Місцеві володарі, серед яких часто були члени пануючих династій, дбали і опікувалися своїми католицькими підданими і підтримували єдність з Апостольським Престолом у Римі. Навіть після офіційного розриву у 1054 році Константинополя з Римом Київська Церква не сприйняла болісного розколу у християнстві і всіляко засвідчувала свою єдність із Західною Церквою.

Після ослаблення влади руських володарів у XIV столітті українські землі потрапили у сферу впливів сусідніх держав: Литви, Польщі та Угорщини. Власне тоді - у другій половині XIV століття - тут постають латинські дієцезії. На підставі інформації польського єпископату папа Григорій ХІ видав 13 лютого 1375 року буллу "Debitum Pastoralis offici", в якій зазначалося:

  1. Сім церков підносяться до гідності єпископських осередків: Галич, Перемишль, Володимир, Холм, Луцьк. Турів, Київ.

  2. У єпископа Любуського відкликаються всі права, які йому належали за звичаєвою традицією або на основі права.

  3. Галицьку латинську церкву піднесено до гідності митрополії, якій підпорядковуються Перемишльська, Володимирська та Холмська єпархії.

  4. Всі ці церкви проголошуються незміщеними й Апостольському Престолу належить право призначення для них ординаріїв.

  5. Польському єпископату доручається, щоб він, здобувши відповідні інформації, запропонував кандидатів на єпископів цих церков.

Так, з благословення папи Григорія ХІ і при підтримці польського єпископату на українських землях в 1375 році постала римсько-католицька церковна ієрархія.

Фактично з цієї знаменної події, почалося регулярне католицьке храмобудування на території України. Повільно, крок за кроком, в період 1400 - 1404 роках постала і отримала фінансове забезпечення Київська римсько-католицька єпархія. В 1411 році в Києві, який налічував лише тоді три тисячі мешканців на узгір’ї, званому Киселівка, відремонтували і значно розбудували дерев’яний костьол в ім’я Св. Миколая, що був одночасно і парафіяльним, і кафедральним. Зараз тяжко з’ясувати, коли саме був зведений цей перший католицький храм у Києві, однак ще в 1396 році володар міста князь Володимир Ольгердович висловлювався про опіку над костьолом та монастирем домініканців. В 1411 році його син Омелько Володимирович підтвердив власною грамотою фінансову підтримку на користь домініканського конвенту та костьолу Святого Миколая. Тоді і було закладено і резиденцію єпископа.

Більш активне будівництво католицьких храмів велося на землях, які належали до західних регіонів України-Русі: наприклад, на Галичині будували храми в романських традиціях, завезених з Великоморавської держави. Основною характерною особливістю такого будівництва є те, що храми на Галичині та прилеглих землях будувалися з каменю або (рідше) цегли – плінфи, в той час як в центральній Україні храми були в основному дерев’яні. В результаті чого часто знищувались через пожежі і не дають уявлення про свою архітектуру та стилістику. Активне культове будівництво велося в першу чергу в єпископських осередках: Галичі, Перемишлі, Холмі, Луцьку, Турові, Володимирі, Києві, Львові.

На початку XV століття на територію України-Русі здійснювали спустошливі напади залишки Золотої Орди. Так у 1416 році монголо-татари знищили Київ, звівши нанівець багаторічну працю римсько-католицького єпископа Михайла Трески, та вщент зруйнувавши Київський кафедральний костьол.

Вкрай негативно позначилися на розвитку католицизму в Україні міжусобні війни. Після смерті великого князя литовського Вітаутаса в 1430 році на Україні спалахнула справжня громадянська війна між прихильниками Свидригайла та Сигізмунда Стародубського. В збройному протистоянні за литовський трон хіба не вперше після Кревської унії (1385) використовувались релігійні мотиви. 28 серпня 1412 року папа Йоан ХХІІІ оголосив буллу "In eminenti specula", на підставі якої Львівська єпархія була піднесена до рангу архієпархії і столицею нової митрополії визнавався Львів замість Галича. Відтепер, на наступні 386 років, Київська єпархія увійшла до складу Львівської митрополії. В свою чергу це спричинило значне пожвавлення духовного та культурного життя у Львові, та піднесення культового будівництва у найкращих європейських традиціях.

У середині XV століття польський король Казимир ІV Ягелончик (1447 - 1492) з метою подальшої централізації влади впроваджує в життя держави адміністративні реформи, в результаті яких в Україні до початку ХVІ століття були утворені шість воєводств: Берзьке (Холмщина і Підляшшя), Брацлавське, Волинське, Галицьке, Київське, Подільське. Відтепер було чітко встановлені кордони єпархії, в осередках яких стали виникати великі католицькі приходи, а також утворювалися нові парафії в містах Чернігові, Чуднові, Овручі, Житомирі, Кам’янці-Подільському, що також сприяло піднесенню культового будівництва.

В 1471 році воєводою київським було призначено Мартина Гоштольда, який до того часу вже заснував францисканський монастир Тикочині і тепер привіз монахів цього ордену до Києва. Існують дані, що в кінці ХV століття на території князівського замку (сучасна Флорівська гора), тоді званого литовським існувала католицька каплиця. Однак, місто в 1482 році було захоплено, пограбовано, і майже вщент спалено військами кримськотатарського хана Менглі-Герея.

І все ж Київ, незважаючи на руїну, що несли татари (в період 1450 - 1586 рр. на Волинь, Поділля та Брацлавщину скоєно 86 набігів), постійно відбудовувався, люди намагалися відновлювати його колишню славу торгово-промислового та культурно-релігійного центру. Очевидно, вже до 1494 року (рік затвердження за Києвом Магдебурзького права) у місті знову існувала католицька громада і душпастирську працю тут виконували місіонери-домініканці або францисканці.

Територіально католицькі дієцезії співпадали з православними єпископствами. До Львівської метрополії також увійшло єпископство в Сереті (Молдавія). Так що територіально, католицька церква на Україні була однією з найбільших у Європі. Землі Закарпаття, які перебували у сфері впливів Угорського Королівства, входили у склад Трансільванської дієцезії, заснованої ще у 1009 році. Відомо, що в той час виникали парафії в селах Бобове, Ардієво, Дідове, Зміївка, Іванівка, Велика Бігань, Сюрте, та Чорнотисів. З 1346 року, терени Закарпаття увійшли до Егерської дієцезії. На цей час тут вже було понад п’ятдесят католицьких парафій


1.2 Художні традиції католицьких культових споруд


Архітектура, принесена на терени України-Русі з прийняттям християнства, у православному обряді була носієм східних візантійський традицій. Разом із візантійським духовенством на Русь прибули будівничі, які керували будівництвами церков. Вона впровадили на Русі техніку цегляної та кам’яної кладки стін, побудову склепінь та купольних покриттів. Набув розповсюдження архітектурний стиль візантійського зодчества - хрестово-купольний храм. Цей тип храму утворився у Візантії приблизно до середини ІХ століття в період розквіту візантійського мистецтва так званого "Македонського Відродження" і до середини ХІ століття майже повністю витіснив базилікальні храми. Але на теренах Західної Європи, починаючи з ранньохристиянського періоду, тип "базиліка" міцно закріпився як основний тип храму і з плином часу набував тих чи інших стилістичних рис.

В первісному варіанті базиліка була винайдена римськими архітекторами і застосовувалась як громадська споруда (basilike - з грецької - царський дім). Класичним прикладом базиліки може слугувати, збудована у 430 - 440 рр. у Римі, базиліка Санта-Марія Маджоре. Ще в дороманський період базилікальний тип, розповсюдився по майже всій території Західної Європи. Спочатку на території сучасної Німеччини, Франції, Італії, з часом і на Східну та Північну Європу.

На території сучасної Франції та Німеччини базиліка набули форм букви Т або видовженого латинського хреста. Починаючи з Х століття просторова структура храму збагачується введенням другого поперечного нефу та других західних хорів. Стеля у дороманських храмах була пласкою та дерев’яною, але в деяких випадках застосовувалось і склепіння, наприклад, у капеллі Карла Великого в Аахені, що збудований за взірцем храму Сан Вітале в Равенні.

Ця споруда - центрична, у плані має форму восьмикутника. Внутрішній простір довжиною близько 15 метрів, поділяється на поверхи галерею, над якою височіє купол. За взірцем капеллі Карла Великого збудовано ряд храмів типу "ротонда" у Східній Європі, наприклад, на території Великоморавської держави. Слід відзначити, що культова архітектура Великоморавської держави мала величезний вплив на ранню християнську архітектуру України-Русі, зокрема Галицько-Волинського князівства. На початку ХІ століття найперше на територіях, що прилягають до Середземного моря з’являються перші романські споруди. Найбільш древні пам’ятки мають характерну кладку з великих грубо тесаних каменів. Фасади споруд часто прикрашались пласкими рельєфами та фальшивими глухими аркадами.

Тим часом, у Європі романський стиль активно розвивався і в ХІІ столітті досяг свого найбільшого розвитку. До того часу остаточно склався тип організації внутрішнього простору та об’єму в цілому. Саме в романський період в основному визначилися ті характерні особливості Латинського храму, дотримання яких стало каноном у західному культовому зодчестві.

Романський план базується на простих геометричних співвідношеннях. Бічний неф має половину ширини головного нефу і тому на кожний квадрат плану головного нефу, припадає два елементи бічних нефів. Між двома пілонами, навантаженими склепінням головного нефу, повинен розташовуватися пілон, що бере на себе тягар склепіння тільки бічного нефу.

Апсида має багатий декор, часто прикрашена "сліпими" арками, інколи розташованими в декілька ярусів. Горизонтальне членування головного нефа утворюється аркою і поясом вузьких високих вікон. В романських храмах інтер’єр прикрашений живописом, збагачений накладками, ліпними "лопатками", профільованими виступами, архітектурно обробленими колонами і пілонами.

Романська колона зберігає класичне ділення на три частини. Поверхня колони часто прикрашена орнаментом. Капітель спочатку дуже проста по формі (у вигляді перевернутої піраміди або куба) поступово збагачується різноманітнішими рослинними мотивами, зображеннями тварин та фігур.

Пілони також, як і колони, мають тричастинний поділ на базу, стовбур та капітель. В ранній період вони ще дуже масивні, а надалі полегшуються шляхом зміни пропорцій.

Зовнішній вигляд романських церков відповідає її внутрішньому вирішенню. Це архітектура простих за формою блоків, іноді значних розмірів з невеликими вікнами. Вікна робилися вузькими не тільки з конструктивних міркувань, а тому, що в них вставлялися скляні шибки тільки в готичний період.

В романській архітектурі існувало два основних композиційних типи храмових споруд. Це повздовжні у плані споруди, іноді дуже прості, прямокутної форми з апсидою, приєднаного до східної сторони, або базиліки; більш рідкими є круглі у плані будівлі з регулярно розміщеними апсидами.

Основна технічна проблема романіки полягала в перекритті внутрішнього простору храму, яке здійснювалося спочатку за допомогою циліндричних склепінь та куполів, а пізніше шляхом використання хрестових склепінь. В результаті простого об’єднання об’ємів виникали різноманітні композиції. Домінуюче положення займає об’єм головного нефу з напівкруглою апсидою, з одним, або декількома поперечними нефами. Різноманітного типу башти розміщують по-різному, як правило, дві з них встановлюються на фасаді; а третя, чотири- або восьмигранна, - над перетином головного і поперечного нефів. Найбільше уваги приділялося західному фасаду, котрий прикрашався архітектурними деталями, а не рідко й порталом із скульптурним рельєфом. Також, як і вікна, портал через значну товщину стін утворюється уступами, в закутки яких встановлювались колони, а іноді і складні фігури. Частина стін над дверним виступом називалась тимпаном і часто була прикрашена багатим рельєфом. Верхня частина фасаду розчленована аркатурним фризом, лопатками та глухими аркадами, бічним фасадам приділялось менше уваги. Висота романських церков збільшується в процесі розвитку стилю так, що висота головного нефу від підлоги до поверхні склепіння досягає зазвичай двократної ширини нефу.

Назва нового стилю утворилася від латинської назви міста Риму, так як стиль цей виникає в областях, що в минулому входили до складу Римської імперії. Романська архітектура продовжує розвиток античної християнської культури.

В становленні нового стилю брали участь всі культурні народи Європи. Так, як Україна-Русь на зорі романської культури в Х столітті тільки прийняла християнство, то елементи романського стилю прийшли туди досить пізно і не набули широко розповсюдження. Найбільш близькою до романського стилю була архітектура стародавнього Галицького князівства. Галицькі храми - ротонди стали першими християнськими храмами Європейського зразка на теренах України-Русі.

Завезений на територію Галицької держави у другій половині ХІІ століття з Великоморавії романський стиль побутував тут у вигляді церков-ротонд.

Як свідчать археологічні дослідження, першою ротондою на Галицьких землях була ротонда у Перемишлі, збудована у Х - першій половині ХІ століття. Цей храм знаходився поряд з князівським палацом, мав круглу форму й одну апсиду. До перших пам’яток ротондального типу слід віднести відкриті у 1882 році вченими-археологами Л. Лаврецьким та І. Захарієвичем на Залужницькій височині у Карповім Гаю, фундаменти так званого Полігону. План фундаментів поданий І. Захарієвичем, показав форму багатокутника. При повторному дослідженні було зроблено висновок: найвірогідніше це споруда культового призначення, тобто, ротонда.

У 1959 році Галицько-Волинська археологічна експедиція за участю М. Каргера розкопала фундаменти храму у с. Побережжя. Його план показав, що це класична ротонда-квадрифолій (ротонда-багатогранник), М. Каргер зробив детальний план храму-ротонди, з якого можна зробити висновок: аналогії галицьким храмам-квадрифоліям слід шукати насамперед на території Чехії, де такого роду споруди з’явилися значно раніше, ніж в інших країнах. Однією з найбільш ранніх є ротонда Святого Віта у Празі. План її фундаментів - кругле в плані приміщення діаметром 13 м, до якого з чотирьох боків прилягають апсиди. У першій половині ХІІ століття зведено храм такого самого типу у Празі, це ротонда Святого Яна на Забродні, а також ротонду Петра і Павла у Ржепоріє під Прагою, яка датується серединою ХІІ століття.

Близькі за планом галицьким ротондам споруди у Польщі; костьол Діви Марії у Кракові, збудований у Х столітті та костьол в Яку ХІІІ століття.

Яскравим прикладом галицької архітектури є існуюча нині з деякими перебудовами ротонда в Горянах. Вона має зовні у плані круглу форму, а в середині - шість півкруглих заглиблень. Одне з цих заглиблень розібране десь у середині ХІV століття для проходу в прибудований тоді ж квадратний притвор.

Напівкруглі внутрішні заглиблення мають сферичне склепіння, над яким височіє низький підбанник шестикутної форми. Стіни підбанника нахилені до середини будови. Підбанник вінчає баня, яка в нижній частині шестигранна, а в горі, до перебудови 1912 року, була сферичною. Горянська ротонда у нижньому ярусі мала четверо вікон: у східній частині помітні сліди замурування вікна. Ймовірно було вікно і в західній частині ротонди, де пізніше зробили двері для прибудованого притвору. У верхньому ярусі збереглися всі шість вікон, тільки колишнє романське півкругле завершення трохи змістилося у бік трикутної та прямокутної форм. Всередині ротонда розписана фресками ХІV століття та більш ранніми, які повністю збереглися. Фрески виконані, ймовірно, майстрами з Північної Італії у проторенесансній манері. На східній стіні нефа знаходяться розписи ХV століття виконані в техніці "ель секко" в манері тірольської та чеської живописних шкіл. Реставрація фресок розпочата 1932 року продовжена та закінчена 1960 - 1962 років. Науковці довго сперечалися з приналежності Горянської ротонди до тієї чи іншої середньовічної архітектурної школи. Угорські дослідники відносять її до передроманської доби і датують Х - ХІ століттями. Чеський вчений І. Краль висуває гіпотезу про початок будівництва ротонди ще в ІХ столітті, в період Великоморавської держави та про візантійські впливи на її стилістику.


2. Католицьке культове будівництво в добу середньовіччя


2.1 Готика на Україні


Кінець ХІV - перша половина ХV століть - один з найбільш цікавих періодів в історії архітектури України. Саме в цей час на землі західної України проникає новий європейський архітектурний стиль - готика.

Колискою готичного стилю була Франція, де ще у ХІІІ столітті вона з’явилась при перебудові монастиря Сен-Дені в Іль де Франс.

Готичний храм, зберігши ту саму форму базиліки, набув нової конструкції склепіння, основою якого стала каркасна система з нервюрами. Нервюри сходяться в пучки на опорних стовпах, на яких концентрується все навантаження перекриттів.

На перший погляд важко розібратися в складній композиції фасаду собору, що вражає перенасиченістю деталей, майстерно витесаних з каменю. Тут і величезні стрілчасті портали, схожі на ніші, скомпоновані так, що підсвідомо хочеться увійти у храм, і величезне, кругле вікно - роза над ними, немов затягнуте камінною павутиною, прозорі галереї і високі витягнуті доверху вікна і масивні стовпи-лопатки, що тягнуться від ярусу до ярусу і незвичайні башти; складні, немов кристалічні будови, що підняли свої шпилі на десятки метрів.

Але чим більше ми вдивляємося у всі ці деталі, що нібито вирізьблені не з каменю, а з якоїсь незвичайної твердої матерії, тим чіткіше усвідомлюємо собі задум архітектора - створити споруду, котра незважаючи на свої великі розміри, не тисне на людину своєю масивністю, а відволікає її від оточуючої сірості буденного життя; розбудити і приголомшити її свідомість, направити її думки до неба.

Архітектура перестала бути каменем і інертною матеріальною масою, вона як би летіла в гору…Ad majorem Dei glorian… (для більшої слави Божої). Були максимально зменшені членування конструкцій і товщина опор, котрі виконувалися у вигляді пучків колон. Стіни між колонами полегшені за рахунок великих вікон з різнокольоровими скляними композиціями - вітражами. Інтер’єр готичних храмів наповнений повітрям і казковим світлом від вітражів. Для готичного стилю характерна стрільчата арка. Склепіння будувались із системи арок, що перетинаються в декількох напрямках, виділених гуртами і нервюрами - потовщеними кам’яними гуртами. Навантаження від склепінь передавались на контрфорси, що виходили назовні, а розпір склепінь - на аркбутани, похилі підпорні арки, що мають вигляд ребер. Глуха романська стіна перетворилась на ряд вузьких простінків та великих вікон, масивні об’єми романського стилю змінив кам’яний каркас.

Готика - період розвитку монументальної скульптури. Скульптура почала вкривати увесь храм. У скульптурному декорі панують сюжети із Священного писання, та життя святих. Постаті статичні, у фронтальних позах. Поступово скульптура відокремлюється від стіни, набуває округлого об’єму.

У живописі місце фресок зайняв вітраж - живопис із шматочків скла, а згодом живопис по склу у свинцевій обводці.

Готичні собори будували по півтора століття, і башти часто так і залишались не добудованими. Ранній період готики відноситься до початку ХІІ століття. Яскравим його представником є собор Нотр-Дам в Парижі. Розквіт готичного стилю відноситься до кінця ХІІ - ХІІІ століття. І в ХІV - ХV столітті настає його завершальний етап, - період так званої прикрашеної готики.

В кінці ХІV століття після монголо-татарської навали поступово відновлюється будівництво на українських землях, насамперед на території Волині та на Галичині, які найменше потерпали від нападів. Тут зростають міста, розвиваються ремесла і торгівля. В міста прибувають численні поселенці, переважно німці, які принесли в архітектуру нові стильові риси. Частина Західної України входила тоді до складу Польщі, там будувалося багато католицьких костьолів в готичному стилі. Визначною рисою готичного стилю для країн Центральної Європи є цегляне будівництво на ряду з кам’яним. На тлі мурованих з червоної цегли стін вивищувалися білокам’яні різьблені портали.

В Україні готика також набуває національних рис. Так, наприклад, нервюрні склепіння нагадують за формою хрещаті, нефи як правило однієї висоти; часто вони мають чотири опорних стовпи, які несуть склепіння, так, як це практикується у хрестово-купольних храмах. Щодо невеликих однонефних костьолів, то вони майже нічим не відрізняються від українських традиційних храмів, лише відсутність бань та наявність гостролуких вікон і контрфорсів свідчить про їхній готичний характер.

Серед кульових споруд заслуговують на увагу: Кафедральний костьол у Львові (ХІV-ХV століть), Дрогобичі (ХV століття), Вижницях (1400 рік), Рогатині (ХVстоліття). Вирішальну роль у формуванні нового стилю відіграв Львівський кафедральний костьол. Його заклали на початку шістдесятих років ХІV століття, а завершили в вісімдесятих роках ХV століття. Серед будівничих цього храму відомі Нічко, Йоахіш Гром, Амброзій Рабіш, одним з найтурботливіших опікунів будівництва в міських актах зазначено Петра Штехера.

Об’ємну композицію костелу вирішено завдяки двом головним складовим: пресбітеріуму (вівтарній частини) та корпусу нав-молитовного залу.

Пресбітеріум у плані прямокутний витягнутий з полігональним закінченням зі сходу. Він об’єднує три прямокутні травеї, орієнтовані в поперечному напрямі та одну п’ятикутну. Кожній з них відповідає окремо кожне прясло склепіння. Ззовні між пряслами встановлено склепіння. У поперечному розрізі поперечне розв’язання обумовлює структуру фасадів. Ступінчаті контрфорси є вертикальними ритмічними елементами. На рівні нижнього уступу проходить поземний карниз, що обіймає не тільки площини контрфорсів, а й усіх фасадів будівлі в цілому. Він позначає початок високих, стрільчато завершених віконних отворів. Вінчає стіни пресбітеріуму, невеликого виносу гзимс. Такий тип вівтарної частини називають у наукових колах терміном "капличний хор". Його появу слід пов’язувати з побудовою в 1243 - 1248 роках капелли Сан-Шапель у Парижі. А у Центральній Європі таке архітектурне рішення була застосоване в будівлях австрійських та наддунайських майстрів при побудові домініканських та французьких монастирів. Завдяки цьому новий об’ємний тип усталився в архітектурі середньовіччя. Створені на початку ХІІІ століття жебрацькі ордени вважали за найголовніше проповідь серед міської людності, тож вони були першими ченцями, монастирі яких поставили не у віддалених від людських осель місцевостях, а безпосередньо в містах. Костьол мав бути спланований так, щоб у ньому міг розміститися монастирський хор і значна кількість вірних. Витягнутий "капличний хор" як найкраще відповідав цим вимогам.

На час заснування Львівської кафедри "капличний хор" був поширений у Чехії та Польщі.

"Капличний хор" львівської кафедри наслідували як у самому Львові, так і в цілому на Україні. Точною копією його став хор Львівського францисканського костьолу Святого Христа, збудованого в кінці ХІV - на початку ХV століття та у парафіяльному костьолі міста Дрогобича, збудованого в кінці ХІV - на початку ХV століття. Тут бачимо ті самі ознаки кафедрального стилю; витягнутий план, підвіконний гзимс, високий інтер’єр. Щоправда співвідношення висоти й ширини інтер’єру (1:2), трохи менше ніж у Львові (1:2,5).(іл.1,2,3,4)

Тенденція пом’якшувати пропорції помітна у храмах Кам’янця-Подільського. Кафедральний костьол, збудований у ХV столітті має пресбітеріум з пропорційним співвідношенням у розрізі 1:1,5. Подібні вирішення спостерігаються в кам’янецьких костьолах жебрущих орденів - домініканському і францисканського, збудованих у ХV столітті. У кафедральному костьолі Перемишля (кінець ХV століття) та парафіяльному костьолі в Переворську (середина ХV століття). Перші ознаки видозміни стилю відповідно до місця всіх уподобань можна побачити вже в архітектурі костелу в Рогатині, забудованого у середині ХV століття. У плані тут скорочено число травей до трьох та знижену загальну висоту споруди. Риси видозміненого "капличного хору" помітні у фарних костьолах другої половини ХV століття - першої половини ХVІ століття це храми у Новому Місті, Куликові та Фельштині. Другою складовою частиною Львівської кафедри є корпус нав. У плані це близький до квадрата прямокутник. Внутрішній простір поділений чотирма стовпами на три нави, однакові за височиною, але бічні майже вдвоє вужчі за середню. Таке вирішення називається зальним. Але повного ефекту зали, тобто рівноцінного в обох напрямках поперечному і повздовжньому простору не утворилося, бо опори сполучені між арками і це вносило елементи руху. Зальні вирішення простору храму відомі ще з романських часів, але особливої популярності набули в період готики. Їх поширенню сприяло будівництво храмів домініканським та францисканським орденами. Зала відповідала проголошуваній ними ідеї рівності людей перед Богом. При однієї височині інтер’єру слухані в головних і бічних навах перебували в більш-менш сприятливих умовах, аніж скажімо, при базилікальному розрізі.

Тип чотириопорної зали найбільше поширився у Чехії, наприклад, костьоли у Їглаві, Прахотицях, Двурі Карловим, Кутній Горі, Жатці, Славоницях та ін. Каталізатором такої об’ємності став забудований у 1352 році Карлом ІV костьол Діви Марії у Нюрнберзі.

На територію України цей архітектурний тип дійшов через Польщу, точніше через територію так званої Малопольщі, де на той час переважаючим просторовим розв’язанням храму була базиліка. Це було однією з принципових відмінностей від архітектури Західної України.

Вплив Львівського корпусу нав позначився більшою мірою не в прямому його повторенні, а у вирівнюванні чотириопорної структури. На основі її створені пам’ятки, декотрі з яких не мають прямих аналогій у центральноєвропейській готичній архітектурі. Корпус нав костьолу у Дрогобичі багато чим схожий на Львівський, проте у східних травлях нав зроблено емпори (другий ярус); внаслідок цього простору єдність інтер’єру порушено і корпус візуально "скоротився", пресбітеріум навпаки "витягнувся".

Чотири опори кафедрального костьолу в Кам’янці-Подольському своєю масивністю більше нагадують суцільну стіну з арками призначеними для проходу в бічні нави. Середня частина вища од бічних, але вікон немає. Зовні дахи нижчих нав підходили під самий низ головної. Отже, при базилікальному розв’язанні інтер’єру зовнішній вигляд споруди лишається таким, як і вигляд звичайної зали. Так утворено псевдобазилікальну композицію. Чотириопорні зали поширилися на терені правобережної України. Так збудовані францисканські костьоли у Самборі кінця ХV століття вплив описаного розв’язання відчувався навіть у ХVІІ столітті - домініканський та кафедральний костьоли в Києві. Другим, але значно менш поширеним типом є загальний розріз із шістьома опорами. Найяскравіший зразок такого корпусу - костьол у Рогатині. Всі опори круглої у плані форми, мають капітелі та базу, внутрішній простір рідкісно цілісний. Проте залишені міжнавові арки зорієнтовують його до вівтаря. Шестиопорними залами є храми у Перемишлі (кафедральний) та в Переворську (Бернардинський).

Наведені приклади спонукають до певних узагальнень щодо особливостей католицької культової архітектури на Україні кінця ХІV століття - першої половини ХV століття.

Розквіт кафедральної готики в Україні припадає на часи правління короля Владислава ІІ Ягайла (1386 - 1434). Найпомітнішою ознакою її є сполучення витягнутого "капличного хору" з компактним зібраним об’ємом нав. При цьому останньому створюється, як правило. на основі центричної фігури квадрата, або фігур близьких до нього. Цікаво, що центричний план корпусу переважив на землях з давньою православною традицією: в Україні, Білорусії, Литві, тут названий тип у католицькому будівництві посідав чільне місце, його не було у сусідніх землях, наприклад у Польщі.

Дещо не типовою для "адаптованої" української готики є каплиця Святого Мартина в Мукачево збудована у ХІV столітті. Кам’яна, однонефна, базиліка з граненою абсидою та на невеликою округлою башточкою з гостроконечним завершенням. З усіх сторін стіни костьолу укріплені масивними контрфорсами. Портал оформлений стрільчастою аркою та прикрашений вікном - розою.

В стінах вузькі стрільчасті вікна. В бічних фасадах вмуровані плити з епітафіями, багато з них датовано. В каплиці збереглися розписи датовані ХІV століттям. Каплиця відноситься до типово центрально європейської готичної школи і збудована ймовірно будівничими з Угорщини.

В цілому готика, як конструктивна стильова система, не набула широкого розповсюдження в українській архітектурі, вона проявилася головним чином в архітектурних деталях. Це пояснюється не тільки тим, що у будівництві культивувався центральнокупольний тип храму, але й також тим, що коли українські землі звільнилися від монголо-татарської навали і з’явилася можливість розпочинати будівництво, готика як стильова система вже віджила у країнах Західної та Центральної Європи.


2.2 Ренесансне культове зодчество та ренесанс


На початку XV століття в Італії в місті Тосканні, де ще повністю не щезла антична спадщина виникало нове явище в мистецтві - ренесанс, в більш вузькому значенні цього слова - відродження античного мистецтва. В XV столітті ренесанс поволі розповсюджується по всій Італії. Для нього характерні місцеві особливості, тому у Франції він інший, ніж у Венеції або в Римі. Але найбільшої різноманітності набув ренесанс, розповсюджуючись по всій Європі.

Архітектура займає провідне місце в ренесансній художній творчості. В цей період споруджуються будівлі, масштабною міркою яких стає людина. Суттєво змінюється характер монументальної архітектури, і на відміну вертикальному вирішенню простору, який відповідав ідеям середньовічної схоластики. Нові форми розвиваються в ширину. Ренесансна архітектура характеризується простотою та спокоєм об’ємів, форм і ритмів.

Ренесансні будівлі справляють враження статичних завдяки нашаруванню горизонтальних поверхів. Від античної архітектури ренесанс переймає ордерну систему. Колона, пілон, пілястра, архітрав, архівольт та склепіння є тими основними елементами якими користується ренесанс, при вирішення архітектурних композицій. Використовуються різноманітні ордери, котрі найчастіше стоять у ряд у відповідності з так званим взаємним підпорядкуванням - від найтяжчого доричного в нижній частині до найбільш субтильного коринфського зверху. Стіна знов набуває свого первісного тектонічного значення.

Дуже важливим є зміна характеру простору. Замість летючого і натхненного готичного простору з’являється раціональне візуально чіткими межами. На місці напружених готичних ламаних ліній, використовуються суворі, в більшості випадків, прямокутні форми. Основні геометричні фігури та тіла в ренесансній архітектурі - квадрат, прямокутник, куб і куля. Від початку і через весь період Ренесансу проходить принцип художнього індивідуалізму вільного використання античних форм.

Для ренесансних споруд крім традиційних матеріалів використовуються нові. Традиційний камінь в основному у ранній період використовується у вигляді кам’яних блоків, оброблених різноманітними техніками. Він використовується в конструкціях та в елементах оформлення. Все більш важливим матеріалом стають будівельні розчини. Практично Ренесанс - період панування штукатурки в архітектурі. Розчин використовується не тільки у кладці, але і у вигляді гладкої штукатурки, сграфітто, руста та для створення деяких інших архітектурних елементів. Цегла як і раніше залишається традиційним матеріалом, конструктивним та декоративним. Ренесанс відзначається характерним чергуванням матеріалів та кольору, широко використовується кольорові матеріали: теракота, майоліка та глазурована цегла. Виробами з цих матеріалів легко надати будь-якої форми, що дозволяла створювати різноманітні елементи та деталі архітектурного оформлення серіями.

В XVІ столітті частіше, ніж настінний живопис, у вбранні інтер’єрів використовуються ліпні прикраси, спочатку білі, а пізніше тоновані та позолочені. В значній кількості використовуються залізо, особливо як конструктивні деталі, які забезпечують міцність за допомогою тяг та затяжок.

Мідь, олово та бронза використовуються в декоративних цілях. З дерева конструюються "стропила" карнизів та стелі, котрі мають кесони складної форми. В деяких випадках з дерева виконуються і склепіння, наприклад циліндричні з люнетами.

Конструктивне рішення склепінь і куполів залишається основною технічною та художньою задачею. Дуже поширені глухі склепіння та купола, які залишають багато місця для розписів. При спорудження склепінь використовувався як античний, так і середньовічний досвід. Взірцем для наслідування вважався римський Пантеон. При цьому ренесанс намагається перебороти масивність та просте нагромадження об’ємів і для полегшення конструкцій в системі склепінь застосовуються різноманітні додаткові елементи, які залишаються відкритими та інколи трактуються як деталі художнього рішення (наприклад, затяжки). Часто використовується купол на вітрилах, раніше відомий у храмі Святої Софії в Константинополі. Але справді новим стає включення в систему високого барабана, перехідного циліндричного елементу, який встановлювали між "вітрилами" та куполом.

До найбільш типових ренесансних склепінь відносяться: циліндричний з люнетами, замкнутий, лотосовидний "дзеркальний". Для коридорів та арочних галерей застосовувалося хрестове склепіння без ребер.

Друга половина XVІ- перша половина XVІІ століття - це найнеспокійніший період в житті України. Починаючи від Люблінської унії 1569 року, коли Литва об’єдналася з Польщею в одну державу - Річь Посполиту, внаслідок чого українські землі - Київщина, Волинь, Брацлавщина, що входили до складу Литви, були загарбані польськими феодалами, почалася активна боротьба українського народу проти соціально-політичного та національного гніту. Це був час безперервних зовнішніх і внутрішніх війн, час героїчних дерзань і могутніх творчих поривань.

Загальне пробудження до активного суспільного життя змінило погляд на споруду, що стала втіленням ідейних переконань, виразом глибоких духовних проявів, патріотичних устремлінь. У нових історичних умовах зодчество набувало нового змісту, оновлюючи свою конструктивну систему та пластично-декоративні засоби. Це була ренесансна архітектура, що стала закономірним етапом у поступальному розвиткові національних будівельних традицій. Вироблені нею ознаки нового стилю відповідали за характером складній системі ренесансного стилю в архітектурі інших країн: чітка симетричність, ордерність, горизонтальність членування на поверхи, багатство декоративного оздоблення фасадів.

Ренесансна архітектура України спиралася на міцну основу раніше вироблених норм будівельної техніки, функціональних вимог, типів споруд. Саме вони стали вихідними у її подальшому поступі. Ренесанс утверджується в українській архітектурі під знаком творчого злиття мистецьких здобутків європейської культури з національними традиціями на грунті соціально-політичного та культурного розвитку України.

У тогочасній архітектурі України важливе місце займала оборонне будівництво. Що ближче до південних степів, то густішала мережа твердинь Поділля, Червоної Русі, Волині, нарешті, Придніпров’я.

На Україні часто використовувалась традиційна фортифікаційна система з земляними валами, глибокими ровами та дерев’яними стінами, якщо іншого матеріалу не було.

Водночас на території України будується фортеці, над спорудженням яких на запрошення Речі Посполитої працюють іноземні спеціалісти, втілюючи останні досягнення європейського фортифікаційного мистецтва. Гійом Левассер де Боплан, "перший капітан артилерії та інженер короля", у 1635 році проектував замок в Кременчуці та фортецю Кодак над Дніпром. У 1646 році він керував будівництвом цитаделі в Новгорі-Сіверському, багато працював над поліпшенням укріплень Бара. Італієць Андреа дель Акба споруджував фортецю у Бродах, француз Ніколя Дюбуа займався фортифікацією Збаража, а Павло Щасливий виходець з Італії, на рубежі XVІ- XVІІ століть будував замок у Жовкві. Численні приватні замки на території України були магнацько-шляхетськими резиденціями, більшою чи меншою мірою вони були збудовані по європейському типу оборонних споруд. Ренесансні будівельні традиції в них втілювались найшвидше і найповніше. Ці замки подекуди ставали адміністративними осередками, а згодом перетворювались на нові міста (Жовква, Старокостянтинів, Вишневець, Чорторийськ, Корець та інші). Авторитетом для створення таких замків була, зокрема, Італія.

Розвиток ренесансних форм у замках простежується від використання в них окремих декоративних елементів та домінування їх по всій споруді. Все ж у цілому їх стиль визначився системою оборони. В сувору одноманітність замку вносили пом’якшення декоративні аттики, як у завершенні башт Луцька, Острога, Бережан, Добромиля, Старого Села. В останньому мотив аттики доведений до класичної завершеності, так само як різьблене обрамлення вікон та порталів з фронтонами та напівколоннами - у Язлівці, Свірхи, Білому Камені. Згодом, у оздобленні замків широко поширився руст, для підкріплення могутності споруди (замки в Черлениці, Збаражі, Золочеві, Підгірцях). Під впливом Вавеля та житлової архітектури Львова поширюється мотив аркадних галерей. Аркадами оточувалися замкові двори по периметру в один, або два яруси (в Бережанах, Олиці, Дубно, Старому Селі, Мукачевому).

Слід зазначити, що в кожному магнацькому замку за польського панування функціонував католицьких храм, костьол або каплиця. В цілому його стильове вирішення визначалося системою оборони. Так, наприклад костьол Меджибізького замку носив готичні риси, що відповідало традиційній середньовічній конструкції замку. Ренесансний характер тут мають лише два житлових будинки в східному куті з двома ярусами амбразур внизу.

Крім замків, оборонну роль виконували численні храми, монастирі, церкви, костьоли, синагоги. Навколо них зводились фортифікаційні споруди; високі вали, огородженні частоколом і оточені глибокими ровами. Кам’яні храми будувались з обов’язковим врахуванням оборони. Великі монастирські ансамблі мали вигляд справжніх фортець, наприклад бернардинський монастир в Заславі, збудований близько 1604 року, домініканський монастир у Старокостянстинові на Поділлі, побудований у 1612 році бернардинський монастир у Сокалі на Львівщині. Кармелітський монастир у Теребовлі (1635 рік) на Тернопільщині, не зважаючи на те, що був збудований в добу Пізнього Ренесансу, зберігав у будівельній структурі давні традиції. Його мури з наріжними круглими баштами, та конусоподібним завершенням мали архаїчний вигляд.

Визначне місце в історії розвитку ренесансної архітектури в українському мистецтві належить групі львівських пам’яток: Успенській церкві, Вежі Корнятка, каплиці трьох святителів, які утворюють унікальний ансамбль на Руській вулиці переважна більшість зодчих, які працювали у Львові, були вихідцями з Північної Італії та італійських кантонів Швейцарії, з округи Комо, черз що їх прозвали "комасками". Вони виховувались на архітектурі Ломбардії та Венеції, що відзначалася архаїчністю; в ній довго затримались форми північноіталійської готики, а також зберігались відгуки романської та візантійської архітектурної традиції. Тим часом у Східній Європі поволі складалися принципи нового, ренесансного стилю, що не відмежовувався від інших стилів. Таке співіснування різних за часом і характером форм було опановане комасками і сприяло їх сприйняттю будівельною традицією українських земель.

Крім комасків, у Львові та інших містах галичини працювали вихідці з інших міст Італії. Серед них видатними архітекторами були Петро Барбон з італійського міста Барбони, околиці Падуї та Паоло Домінічі з Риму, якого у Львові прозвали Павло Римлянин. Переважну кількість будівничих складали ремісники. Значна їх частина входила в заснований у Львові в 1572 році мулярський цех, де поступово склалася особлива будівельна традиція.

За проектами Павла Римлянина збудовані у Львові монастир та костьол Бенедиктинок (1596 рік), ансамбль, в якому головною рисою залишається оборонність, не став високим ренесансним досягненням через стильовий розлад: в цій споруді відчутні відголоси готики, а в декоруванні вежі і монастиря елементи маньєризму. За проектом костьол - тринефна базиліка з акцентом на центральному нефі - мав стати найгармонічнішою спорудою. Проте замовник - бернадинська капітула, ймовірно, не погодилася з проектом архітектора. Капітула воліла бачити емоційну та декоративну пишноту, відповідні тогочасній атмосфері контрреформації, а римська доріка з її ясною логікою та мужньою простотою видалася їй малоефективною.

Незгода між архітектором і замовниками закінчилася розривом: з 1643 року будівництво продовжував Амброзій Прихильний. Фасад доповнився високим декоративно-скульптурним щитом у стилі фламанського маньєризму і трьома скульптурами у нішах другого ярусу, що збагатило його, але водночас позбавило стильової єдності і справжньої монументальності. Автором доповнень, ймовірно, був архітектор і скульптор із Вроцлава Андрій Бемер, який на той час працював над будівництвом вежі для ратуші. Така сама вежа з’явилася тоді біля бернардинського костьолу, що дає підстави визначити її авторство і наводить на думку, що саме Андрій Бемер продовжував будівництво костьолу після смерті Павла Римлянина у 1618 році.

Римський храм Іль Джезу використовувався не тільки єзуїтами. Їх пропагувала контрреформація в сакральній архітектурі, і щоразу взірець пристосовували до місцевих умов. Хоч Вінницькій єзуїтський колегіум з монастирем споруджувався одночасно з Львівським в 1610 році, проте Вінницькій колегіум і домініканський монастир залишилися типовими оборонними спорудами, справжніми фортецями, обнесеними мурами і бойовими вежами.

Більшість католицьких храмів на рубежі XVI - XV століть були збудовані за консервативними схемами у численних містах, містечках та селах. У цих храмах переважав готичний тип, однонефний, з високим дахом, позбавлений продуманої системи декоративних прикрас, але з практично вираженою обороноздатністю. Це храми в селі Скелівка - XVI століття, Куликів - XVI століття, Свірж - 1546 рік. Броди 1596 року, Бережани - 1600 року, віща - 1600 року, Білий Камінь, Теребовля 1635 року.

Високим втіленням ренесансних ідей, прагнення до ясного членування архітектурної маси, до простої гармонії став фарний костьол у Жовкві збудований у 1606 - 1618 роках. Творцем цього храму був Павло Щасливий; після його смерті споруду закінчував Амброзій Прихильний. Жовківський костьол відзначає чітка тектоніка і чистота архітектурних форм. Це базиліка за планом - латинський хрест з куполом на середохресті, що належить до поширених в Італії ренесансних храмів типу христовокупольних з розвинутим нефом, що зближує його з типом українських п’ятидільних одноверхих церков. Храм здіймається на підвищенні; призначений був для кругового обходу, чому сприяє мотив спарених післястрів, що ритмічно членують масиви стін і дорійський фриз, яким оперезано весь об’єм. Споруда виконана у великомасштабних пропорціях. Але в жовківському костьолі не збережено стильової чистоти: в ньому присутні портал і апсида, що було характерним для творчого почерку комасків, тісно зв’язаних з ломбардським зодчеством. Храм у Жовкві мав служити пантеоном слави, родинним мавзолеєм, що показує емблематика фризу - вершники та орли. В цій емблемі виражена легендарно-геральдична тематика родини Жолкевських та Гербуртів і монументально-героїзований характер споруди.

Одним із маловивчених сторін української ренесансної архітектури є хрещаті костели, що з’явилися в католицькому культовому зодчестві з першої половини XVIІ століття.

Ймовірно, першим на українських землях однонавним храмом з двома симетричними каплицями обабіч, є парафіяльний костьол у Ліську, збудований, приблизно, 1539 року. У плані, це прямокутник, без виділеного пресбітеріуму, до якого прилягають квадратові каплиці, що разом творять поперечну вісь, доконечну при хрещатій композиції. Таке розв’язання унікальне не тільки для України, а й для сусідньої Малопольщі.

Храм збудував Петро Кміта, на той час краківський воєвода та великий маршалок коронний. Придворний достойник міг собі дозволити побудувати оригінальну споруду, його зв’язки з австрійським королівським двором дають можливість припустити, що майстрів для цього запрошено з Австрії.

Близько семидесятих років XVI століття до однонавових костелів у Фельштині та Куликові, зведених у першій половині цього століття, добудованих, як і в Ліську, по дві бічні квадратові в плані каплиці, для сполучення з навою зроблено широкі стрільчасті отвори в стінах. Та попри це, внутрішні простори їх лишилися ізольованими.

Риси подібні до Ліська виявляє також костьол у Дунаєві (1585 рік). Це однонавова, однопросторова споруда з двома виокремленими бічними каплицями, ускладнена гранчастою формою пресбітеріуму та вежею на західному фасаді. Будував її львівський Ян Димитр Соліковський - у традиціях Австрійських північних земель, де також були популярні "чисті зали".

На початку XVIІ століття однонавовий костьол з двома каплицями усталюється в архітектурі як сформований архітектурний тип. Так збудовано костьол у Тулиголовах у 1600 році, та деякі інші храми. Можна виділити дві тенденції в подальшій еволюції цієї структури; перша спрямована на розвиток каплиць як самостійних об’ємів, а друга – навпаки, на злиття їх із основною масою будинку й створення таким чином нової хрестоподібної цілості.

Перша з них може бути представлена костьолом у Бережанах (1600 рік). У плані - це однонавовий корпус із невиділеним присбітеріумом. До нього з боків прилягають дві двоярусні каплиці, східна частина яких повторює форми вівтаря. Як в інтер’єрах, де обидва яруси каплиць розкриваються широкими арками всередину, так і ззовні це цілком автономні об’єми, що відіграють у загальному просторовому розв’язанні пам’ятки значну роль. Проте вже в спорудженому у 1610-1620 роках костьолі в Бігці (майстри Варфоломей та Ян Косьба) спостерігаємо повернення до усталеного зразка: квадратові каплиці відкриваються в храм високими арками. Крім того, вони підведені під один каприз з усім обсягом костелу, тому справляють враження трансепта.

Перехідну форму від споруд Гербуртів до вказаного розв’язання у Мостиськах ( приблизно 1600-1620-ті роки): при подібності планувисочина каплиць менша за височину самого храму.



3. Розвиток католицької культової архітектури на Україні в XVII-XVIII століттях


3.1 Будівнича діяльність католицьких чернечих орденів


Характерною ознакою Католицької Церкви на Україні було зростання кількості чернечих орденів. Найперше досягли українських земель - так звані "ордени жебраків" - тобто ті, що утримувалися з милостині - ордени доміканців та францисканців. Відразу після свого утворення в ХІІІ столітті вони послали своїх ченців-місіонерів на Русь. Власне ці ордени в значній мірі причетні до встановлення і розвитку місцевих структур Римсько-Католицької Церкви. Від самого початку Апостольський Престол надав їм широкі повноваження, які іноді перевищували навіть компетенції папських легатів. Особливо слід підкреслити роль ордену домініканців, який вже в 1612 році мав самостійну руську провінцію Святого Яцека. Слід зазначити, що у 1648 році домініканці налічували 50 осередків, а в 1772 році - вже 62.

Монахи-францисканці від початку свого утвердження на українських землях мали самостійний руський вікаріат, залежний безпосередньо від генералу ордену. Після поділу орденів в 1517 році на дві течії - францисканців конвентуальних і францисканців обсервантів (або ж бернардинців); обидва керунки мали свої окремі організації на Україні; францисканську руську провінцію непорочного Зачаття Пресвятої Діви Марії і бернардинську руську провінцію святого Антонія з Падуї. В 1619 році цілком відділився від францисканців орден капуцинів, який також мав декілька своїх монастирів на Україні, котрі належали до польської провінції. До цих же "орденів жебраків" відносяться й кармеліти, від яких свого часу відділилися кармеліти босі. До польської провінції босих кармелітів належали монастирі в Бердичеві, Кам’янці-Подільському, Львові, Вишнівці, Старому Загорові. Натомість орден кармелітів від 1687 років мав окрему руську провінцію Святого Йосифа. Досить скромно був представлений орден августинців, що мав свої монастирі у Львові, Залозцях, Затурцях і Жидачеві. Слід зазначити, що до Краківського монастиря августинців вступив відомий український духовний письменник, автор знаменитого панагирика на честь гетьмана Петра Сагайдачного, домашній учитель родини воєводи Адама Киселя - о. Касіян Сакович. У Кракові він був настоятелем костьолу, що належав до цього ордену.

Крім "орденів жебраків", на Україні засновувались й інші чернечі спільноти. Так особливого розповсюдження набув орден Тринітаріїв, який займався викупленням християнських в’язнів з неволі, особливо турецької та татарської. Постійна загроза нападів на українські землі зі сторони південно-східних сусідів створила необхідні умови для реалізації покликання монахів-тринітаріїв. У 1688-1752 роках вони організували 18 походів, під час яких викупили 437 чоловік з рук мусульман. Особливим шпитальним орденом, заснованим у ХVI столітті Святим Йоаном Божим, були отці боніфрати. Ченці у своїх шпиталях, опікувалися хворими і набули слави як знавці лікарських рослин, їхні осередки на Україні містилися у Львові та Луцьку. Декілька монастирів на Україні належали ордену паулінів, що в ХVIІ - ХVIІІ століттях переживав велике піднесення. На Ясній Горі в Ченстохові (Польща) вони були хранителями чудотворної ікони Матері Божої, так званої Чорної Мадонни. Тільки єдиний монастир у Львові мав орден театинців, які в 1664 році прибули сюди, щоб заопікуватися місцевою вірменсько-католицькою спільнотою.

На особливу увагу заслуговує діяльність ордену єзуїтів або Товариства Ісусового, який прибув на Україну, коли поряд з драматичним занепадом Православної Церкви помітний був загальний зріст протестантських течій. Ставлячи собі за мету поширювати в таких умовах католицизм, єзуїти перш за все звернули увагу на стан освіти. У 1582 році єзуїтів запросив до Львова місцевий архієпископ Йоан Дмитро Суліковський. Єзуїтські монастирі виникають і в інших українських містах: Луцьку, Кам’янці-Подільському, Вінниці, Фастові та інших. Разом з монастирями закладалися школи-колегії.

Хоча система освіти базувалася на європейському схоластичному методі з латинською мовою викладання, однак траплялися також випадки ведення єзуїтами "слов’янських шкіл", в яких також вчили по-українськи (так було в Луцьку). З єзуїтської академії виник перший на наших землях. Львівський Університет в 1661 році.

До тимчасової ліквідації ордену в 1773 році єзуїти тримали в своїх руках все шкільництво Речі Посполитої. Крім піднесення рівня науки, вони активно включалися до місіонерської праці; проводячи душпастирство в найбільш небезпечних умовах. Так, на початку XVII століття в українські степи регулярно висилялася єзуїтами missio ucrainensis для проголошення Слова Божого і уділення Святих Таїнств позбавленим релігійної опіки християнам. Значні заслуги має цей орден в справі укладення Берестейської унії. Натхненниками укладення міжцерковного поєднання, результатом якого стала Греко-Католицька (уніатська) церква, були монахи-єзуїти: Петро Скарга, Бенедикт Гербест і Антоніо Поссевіно. Справі зміцнення унії на Україні служила проведена єзуїтами реформа чернечого життя, яка фактично була заснуванням на нових началах греко-католицького ордену отців-василіан.

На ниві освіти відзначився також шкільний орден піярів, що мав монастирі у Львові, Межирічі Корецькому, Золочеві. Цей орден брав участь в прогресивному реформуванні шкільництва у середині XVIIІ століття. Окрему групу монаших спільнот становили отці комуніяни (від лат. Communio - спільнота) і отці місіонери. Завданням цих священичих об’єднань було підвищення душпастирського рівня духовенства і поглиблення релігійності віруючих шляхом проведення парафіяльних місій. Серед жіночих орденів, що діяли на Україні слід згадати про відповідники вже згадуваних чоловічих орденів. Це домініканки (Львів, Жовква), кармелітанки (Львів), кармелітанки босі (Львів), бернардинки (Дубно, Львів). Крім цього діяв жіночий орден бенедиктинок (Львів), а також сестер Святого Духа (Львів). Типово жіночими були ордени бригідок (Львів, Луцьк, Самбір, Сокаль) та шариток (Броди, Городок, Львів, Житомир).

На Закарпатті ще в середньовіччі спостерігається активний розвиток католицького чернечого життя. Одним з його осередків було м. Берегово. Першими в межах міста заснували свою обитель лицарі ордену тамплієрів, потім на їхньому місці поселився лицарський орден Святого Йоана. Жінка короля Лайоша Великого королева Єлизавета передала монастир отцям домініканцям. З її іменем пов’язане також заснування у берегові в 1370 році францисканської спільноти.

На перелом XІV-XV століть припадає заснування францисканського монастиря у Виноградові. Свої осередки на Закарпатті мали пустельники-паулінки. Їхні монастирі були у Виноградові, Тячеві, Кішбергу, Горянах.

Римо-католицькі чернечі ордени на протязі всієї своєї діяльності на Україні, вели активну будівничу діяльність. Практично, починаючи з другої половини ХІІ століття можна спостерігати значне пожвавлення католицького культового будівництва на території західних земель України.

Одною з перших таких споруд вважається закладений в 30-ті роки XVII столітті. Костьол місіонерів у Львові. Невеликих розмірів, збудований із цегли та каменю. Однонефний, в плані складається з прямокутного основного об’єму, більш вузької та видовженої напівкруглої апсиди та квадратного притвору. Двоскатний дах нефу утворює щипці на західному і східному фасадах. По обох сторонах притвору, по рівень карнизу, симетрично розташовані невеликі приміщення.

Храм відрізняється гармонійністю архітектурних форм та об’ємів, витриманий в пізньоренесансній манері, хоча, можна прослідкувати окремі готичні риси - стрільчастої форми вікна. Перекритий хрестовими склепіннями з розетками на перетині вузьких пучків в нефі. Відсутність на споруді пілястрів та інших членуючих елементів надає їй суворого вигляду. Єдиним декором є консольний фриз під масивним карнизом та профілюючі обрамлення стрільчатих вікон.

Іншим раннім пам’ятником монастирського будівництва на Львівщині є комплекс Францисканського монастиря у містечку Городок. Закладений, приблизно у XVI столітті (1419 рік). В його комплекс входять келії та костьол.

Костьол належить до пізньоренесансних споруд у периферійному варіанті. Це однонефна споруда з напівкруглою апсидою, та циліндричним перекриттям, декор на поверхні стін майже відсутній. Корпус келій - цегляна одноповерхова споруда, коридорної системи з прямокутним внутрішнім подвір’ям. Перекриття коридорів циліндричне з розпалубками, приміщення - хрестові та плоскі.

У 1390 році у Луцьку був заснований монастир отців домініканців. Спочатку він був дерев’яний. Перші кам’яні будівлі збудовані тільки на початку XVIIІ століття. На сьогоднішній день комплекс монастиря являє собою стильові риси як бароко так і раннього класицизму.

Іоана Хрестителя костьол XVI-XVII ст базилікального типу, тринефний з масивною баштою на західному фасаді. Збудований з каменю та цегли. Складається з квадратного у плані чотиристовпного основного об’єму, видовженого хору з граненою апсидою та квадратної башти. Між баштою і північним нефом прибудована напівкругла башта з кам’яними сходами, яка веде на хори та верхні поверхні. Стіни укріпленні контрфорсами. Неф та хор перекриті одним дахом, чотириярусна башта (четвертий ярус восьмигранний) завершена куполом з ліхтарем.

Храм споруджувався в два етапи. До першого відноситься хор та бічне приміщення, до другого основний тринефний об’єм. В архітектурі ранньої частини, яка датується 1530 - 1565 роки збереглися елементи готики. До них належать зірчасті склепіння хору з камінними нервюрами, стрільчасті вікна та арки, готичні двері бокового приміщення, яке перекрите циліндричним склепінням. До цього ж періоду відноситься і ліплений декор на склепінні головного нефу.

Притвор перекритий циліндричним склепінням, другий ярус башти на рівні хору - хрестовим.

Історично склалося так, що будівництво католицьких костьолів і монастирів на теренах центральної та центрально-східної України тісно пов’язані з діяльністю монаших місіонерських орденів. Саме місіонерами-домініканцями був збудований перший собор Святого Миколая на Подолі у Києві. В 1623 році монахи-францисканці отримали від родини Сулімовських ланку землі між містом і замком на правому березі Дніпра, де збудували монастир та церкву в ім’я Успіня пресвятої Діви Марії. На жаль, цей осередок християнства був знищений козаками в 1648 році. На початку XVII століття францисканці з’явилися ще в декількох містечках Київської єпархії, де також збудували свої храми. Після 1643 року в місті Батурині з’явилася єпископська резиденція та костьол в ім’я Святого Варфоломія, спалений козаками в 1648 році.

У 1635 році князь Ярема Вишневецький запросив францисканців до свого міста Лубни, де на його кошти був збудований монастир на храм в ім’я св. Михайла, де збереглася чудотворна ікона Божої матері. В 1648 році костел було знищено. В 1638 році послідовники святого Франциска прибули до Фастова, де їм було віддано єпископом Соколовським монастир і костьол. Невдовзі при монастирі був відкритий колегіум. В 1648 році війська Богдана Хмельницького пограбували і спалили костьол і учбовий заклад.

Наприкінці XVIIІ століття з’явилися представники ордену капуцинів. Перший свій храм вони побудували в містечку Брусилів близько 1790 року, де зберігалася чудодійна ікона Божої Матері. Другий храм монахи збудували у Старокостянтинові в ім’я Іоанна Христителя.

Великий вклад у храмове будівництво зробили монахи ордену кармелітів "босих". Ще на початку XVII століття в 1627 році вони оселилися в місті Бердичеві в замку-фортеці на правому високому березі ріки Гнилоп’яті. В 1634 році монахи збудували "нижній" підземний костьол в ім’я Пресвятої Діви Марії. Поступово розширяється площа укріплень, монастирські споруди оточуються валом та ровом. Але не зважаючи на ці заходи безпеки в 1648 році фортеця була взята військами Богдана Хмельницького. В 1687 році через, часті набіги, кармеліти змушені покинути укріплення, і виїхати за межі України. Повернулися місіонери лише в 1717 році і залишилися в місті як здавалося назавжди. Старі стіни фортеці ремонтуються, посилюється артилерія, збільшується гарнізон. В 1739 році розпочинається будівництво великого надземного костьолу. Для потреб будівництва в сусідньому селі Бистрик були збудовані великі цегляні заводи, а з Поділля привозився камінь.

Для будівництва були запрошені архітектор та інженер Ян де Вітт, та архітектор Григорій Тарнавський. Після закінчень храм був розписаний італійським художником В. Фредиріче. В 1799 році храм був реконструйований, дах накрили мідними пластинами. Значні реставраційні роботи проводились в 1810-1816 роках.

Споруда храму представляє собою тринефну, шестистовпну, однокупольну базиліку з трансептом в стилі бароко. Головний вхід вирішений у вигляді широких напівкруглих в плані сходів. В оздобленні фасадів використаний коринфський ордер. Інтер’єр костьолу багато прикрашений мармуром, позолотою,. Різьбленням по дереву та фресками. В ньому домінує високий відкритий підкупольний простір.

"Нижній" костьол заглиблений в землю і представляє собою тринефний, шестистовпний, склепінчастий зал з окремими камерами-криптами.

До костьолу приєднаний цегляний з додаванням каменю, двоповерховий корпус келій з двома триярусними баштами-дзвіницями симетрично розташованими по обом сторонам фасаду споруди. Келії прямокутні за планом з величезним замкнутим внутрішнім двором, в якому знаходився невеликий монастирський сад. Внутрішнє планування коридорне з одностороннім розташуванням приміщень. Фасади, які входять в внутрішній двір ритмічно розділені двома ярусами вікон з напівциркульними склепіннями. В корпусі розташовані келії, ризниця, трапезна, бібліотека, шпиталь та кухня.

Існував ще один корпус монастиря, вхідний, який зберігся частково. Збудований у другій половині XVIIІ століття, під час укріплення і розширення фортеці і слугував головним воротам монастиря. В цілях збільшення воріт розміщувалися великі подвійні чавунні ворота.

Трохи раніший пам’ятник католицької храмової архітектури можемо розглянути в селі Стара Котельня (Житомирська область). Це костьол Антонія Падуанського, будівництво якого завершено в 1786 році. Храм знаходиться на схід від давньоруського городища біля засипаного оборонного рову.

Костьол в стилі бароко представляє собою цегляну, тринефну, чотиристопну базиліку з п’ятигранним пресбітерієм та прямокутними сакристіями, з гвинтовими дерев’яними сходами (такі самі гвинтові сходи по бокам головного входу ведуть хори). Центральний неф перекритий напівциркулярними склепіннями. Фасади прикрашені спареними пілястрами іонічного ордену та гірляндами в капітелях, арка головного входу фланкірована тосканськими колонками. Споруд опоясує розвинутий багато профільний карниз.

Костьол огороджений цегляною огорожею з ворітьми та трьох пролітною дзвіницею.

Заснований у 1624 році Домініканський монастир, також ,спочатку входив до складу оборонного комплексу Мури, оточеного товстими стінами з бійницями та кутовими баштами займав північно-західну частину. Споруди монастиря спочатку були дерев’яними, а в 1760 році на їх місці був збудований цегляний костьол з келіями. Пам’ятник складається з костьолу, які примикають до нього келій та оборонної стіни з кутовою баштою.

Костьол цегляний, в плані прямокутний, тринефний, шестистовпний з прямокутними сакристіями. До нього прилягають келії. Фасади костьолу та келій вирішені в стилі бароко. В інтер’єрі збереглися фрагменти настінного живопису XVIIІ століття. Перекриття напівциркульне з розпалубками. На хори ведуть гвинтові сходи. Під приміщенням знаходяться крипта.

Келії збудовані близько 1765 року, цегляні, подібні у плані, двоповерхові, разом з костьолом утворюють внутрішнє подвір’я. Північні фасади келій завершені арочними фронтонами. Внутрішнє планування коридорне з одностороннім розміщенням кімнат. В келіях перекриття плоске балочне, в коридорах - напівциркульні склепіння з розпалубками. Башта і стіни носять оборонний характер. Стіни оснащені бійницями, башта - цегляна квадратна у плані споруда з заокругленими кутами, на високому розширюючомуся цоколі укріплена контрфорсами, перекрита напівциркульним склепінням.

Єзуїтський монастир у Вінниці збудований 1610 - 1617 роках. В комплекс входять костьол, колегіум келії. Костьол в стилі бароко, цегляний, прямокутний в плані, з баштою-каплицею на південному фасаді, тринефний, восьмистовпний, з криптою. На жаль, після пожежі 1778 року споруда була пристосована під гімназію в результаті чого був видозмінений головний фасад.

Колегіум - цегляна двоповерхова П-подібна в плані споруда з несиметричними бічними крилами. Південна його стіна укріплена контрфорсами. Фасади в стилі бароко. Північний завершується фігурним фронтоном прикрашеним декоративними вазами.

Перші згадки про костьоли на Волині належать до ХV століття. Найдавніші з них збудовані у ХV-ХVI століттях - невеликі за розмірами будівлі, котрі за об’ємно - просторовою структурою можна класифікувати як однонавні безверхі храми. Апсида, як правило, напівциркульна у плані, рідше - прямокутна, з одним або двома симетрично розміщеними приміщеннями різниці та паламарні.

Всі давні костьоли Волині були орієнтовані на схід. У храмах ХVIІ- ХVIІІ століттях цей канон досить часто порушувався в залежності від містобудівельної ситуації, форми ділянки забудови та інших факторів.

Протягом ХVIІ століття число костьолів збільшується у порівнянні з попереднім часом.

Найбільш поширеною об’ємно-просторовою схемою монастирських, колегіальних та кафедральних костьолів були тринефні базиліки з трансептом або без нього та двома баштами у західній частині храму, котрі завершували бічні членування нартексу. Вівтарям та навам відповідали напівциркульні апсиди.

З цієї великої групи за основними особливостями розміщення башт відносно площини фасадів та за формою головного фасаду у плані можна відмітити кілька підгруп.

В одну з них входять костьоли з двома фланкуючими баштами на західному фасаді, причому башти виступають з площини фасадів не більш як на половину своєї ширини, а західний фасад у плані прямолінійний.

Найбільш раннім храмом, який відповідає цим критеріям, є величина первісно барочна будівля КОСТЬОЛУ СВ. ПЕТРА І ПАВЛА МОНАСТИРЯ ЄЗУЇТІВ у місті Луцьку, яка найповніше відповідає римському храму Іль Джезу. Будівництво було розпочате ще у 1604 році. У 1616-1620 роках воно продовжилось під керівництвом італійського архітектора єзуїта Джакомо Бріано. Протягом XVII - XVIII століттях та ХІХ столітті костьол та монастир неодноразово зазнавали руйнувань, пожеж та відбудов у таких значних об’ємах, що відновлювальні роботи тривали по кілька років, а участь в них брала велика кількість архітекторів, мулярів та інших фахівців. У 1620-1632 роках та у 1650-1665 роках тут працював Мацей Маік; у 1646 році - Бенедикт Моллі; у 1692-1694 роках та у 1697-1700 роках - Войцех Глазовіч; у 1729 - 1730 роках - павло Гіжицький; у 1765-1766 роках та у 1783 - 1784 роках - Міхал Соболевський; у 1781 році - Йозеф Умінський.

Петропавлівський костьол у Луцьку - тринефна восьмистовпна базиліка з трансептом та куполом над геометричним центром нефу. Башти західного фасаду в четвертому ярусі мають ідентичну циліндричну форму; в нижніх ярусах плани їх різні: східна - восьмигранна, західна - квадратна. Головний фасад має чітку двоярусну композицію; його членують пілястри, карнизи, ніші. Другий ярус відповідає ширині центрального нефу; його увінчує трикутний фронтон, в тимпан якого вписано сегментну арку.

Особливість планувально-просторової структури костьолу-влаштування критого обходу зовні бічних нефів, які сполучаються з нартексом та з бічними приміщеннями тридільної вівтарної частини. Первісно він мав вигляд високої відкритої аркади.

До цієї групи належить КОСТЬОЛ СВ. АНТОНІЯ колишнього монастиря ордена піарів у селі Великі Межиричі (Корецькі) в Рівненській області, збудований у 1702-1725 роках за проектом архітектора В. Ленартовича. Головний (південний) фасад будівлі, який замикає перспективу однієї з центральних вулиць цього населеного пункту, фланкують дві квадратні у плані башти; вони на два яруси підносяться над високим основним об’ємом костьолу. Між баштами вкомпоновано фронтон примхливої форми.

За планувально-просторовою структурою костьол у Великих Межиричах - тринефна чотиристовпна базиліка. До центрального нефу примикають рівні йому за висотою бічні. Опорним елементом тут служать масивні пілони складної форми у плані. На пілони спираються подвійні підпружні арки, які несуть циліндричне склепіння з розпалубками. Ця система бере початок з часів античності, продовжуючи традицію римських базилік.

До "баштової" групи можна також віднести КОСТЬОЛ СВ. ВІТАЛІСА монастиря єзуїтів у місті Острозі. Будівництво було розпочате ще у 1626 році за проектом невідомого автора. У 1631-1632 роках на запрошення фундаторки єзуїтського костьолу Анни Ходкевич будівництво продовжує Джакомо Бріано. Невдовзі його було відкликано до Італії. З 1634 році місце Бріано посів Бенедикт Моллі. В Острозі він запропонував новий проект і його втілював до 1648 році. Під час визвольної війни (1648-1654 роках) у 1649 році костьол був спалений. Анна Алоїза Ходкевич намагалась відновити споруду. Вона знову звертається до Бенедикта Моллі. Відремонтований костьол простояв до 1821 року і був знищений пожежею.

Острозький костьол Святого Віталіса являв тринерфну шестистовпну базиліку з однією напівциркульною в плані апсидою. Центральний та бічні нефи в плані було перекрито системою підпружних арок та хрещатих склепінь. Головний фасад мав типову для барокових костьолів композицію. Його членували підлястри коринфського ордеру, а високий триярусний фронтон, також оздоблений пілястрами, карнизами та кам’яними вазами, фланкували дві двоярусні башти.

Всі названі храми відрізняються висотою та кількістю ярусів у баштах, формою фронтонів, вкомпонованих між баштами, які акцентують центральну вісь головного фасаду, формою башт у плані, пластичним оздобленням головного фасаду та іншими деталями, але принципово композиційна схема західної частини будівлі залишається майже однаковою.

Меншого поширення набули костьоли XVII - XVIII століть, де композиція західної частини споруди є такою, де фланкуючі башти зовсім не виступають з площини фасадів або навіть трохи заглиблені відносно однієї з них.

Прикладом першого варіанту слід назвати бароковий КОСТЬОЛ СВ. ТРІЙЦІ (колегіальний) у місті Олика Волинської області, збудований у 1635-1640 роках за проектом італійських архітекторів Б. Моллі та Я. Маліверна.

Це велика за розмірами (36х19 м) тринерфна восьмистовпна базиліка з нартексом, рівноширокою центральному нефові напівкруглою апсидою та хором - просторим критим обходом навколо апсиди. В основу вирішення головного фасаду покладено схему фасаду церкви Іль Джезу. Нижній ярус фасаду оздоблено пілястрами коринфського ордену і завершено антамблементом. Верхній ярус фасаду, рівний за шириною центральному нефові, розчленовано пілястрами меншого масштабу; в центрі його вміщено велике ліпне панно. Завершує фасад трикутний фронтон. Фланкуючі башти-дзвіниці, як окремо визначені об’єми, з’являються лише на рівні верхнього ярусу. Вони мають вигляд квадратних у плані одноярусних об’ємів, що гармонійно пов’язані з членуванням фасаду. Кожна грань башт прорізана наскрізним великим отвором. Завершують башти невисокі чотиригранні намети з ліхтариками.

Другий варіант - заглиблення башт відносно одного з фасадів - відображено з композиції головного фасаду КОСТЬОЛУ СВЯТИХ ІОАКИМА ТА АННИ у місті Володимирі-Волинському (1752 рік). У цій тринефній двостовпній пізньобароковій базиліці фланкуючі башти-дзвіниці "відступають" від площини головного фасаду в даному випадку завершують фронтони різних модифікацій.

Одним з ранніх прикладів такого типу є КОСТЬОЛ СВЯТОГО ЙОСИПА колишнього монастиря кармеліток у місті Дубно (1660 року). Головний фасад цієї тринефної чотиристовпної ранньобарокової базиліки було вирішено у простих логічних формах ордерної системи (оздоблення фасаду знищено у 1960-1970 роках). Розвинений карниз ділив фасад на два яруси; розміщення пілястр відповідало внутрішній тринефній структурі. Другий ярус фасаду, рівний за шириною центральному нефові, увінчував трикутний фронтон; плавна крива з’єднувала його з кутами фасаду. До цієї ж групи належить КОСТЬОЛ МОНАСТИРЯ КАПУЦИНІВ у місті Острозі, збудований у 1758 році за проектом придворного архітектора князів Сангушко - італійця Павла Антоніо Фонтана. Немає сумніву в тому, що первісно костьол, особливо його головний фасад, мав типове пізньобарочне пишне оздоблення. На жаль, воно було спрощене, майже повністю знищене під час перетворення костьолу на православну церкву в 1867 році і зараз залишились лише убогі сліди його декору. Головний фасад храму поділено карнизом на два яруси; плоскі лопатки, котрі членують фасад, відповідають внутрішній тринефній структурі. Вхід головного фасаду підкреслює головну вісь та велика ніша над входом прикрашена профільованим обрамленням. Центральну частину другого ярусу фасаду завершує простий трикутний фронтон, а кути його підкреслені двома невисокими обелісками на стовпчиках квадратного січення.

Без детальних досліджень неможливо встановити, наскільки спотворено первісний вигляд костьолу, однак враховуючи ім’я автора - Фонтана, безперечно, він належав до найбільш визначних барокових споруд Рівненщини і Волині в цілому.

До другої половини XVIIІ століття належить АНСАМБЛЬ ЄЗУЇТСЬКОГО КОЛЕГІУМУ (Тернопільської області) у місті Кременці (1731-1743 роках). Основу ансамблю становить великий базилікально-хрестовокупольний за своєю системою костьол із заокругленими виступами на фасадах стін трансепту.

Центральний підкупольний простір перекритий великими півсферичним куполом на восьмигранному барабані. Бокові нефи поділено на окремі просторові осередки - капели. Східний фасад розчленований пілястрами іонійського ордера з карнизами складного профілю, розкрепованими по першому і другому поверхах. Фасад вінчають невеликий розірваний фронтон і дві бокові башти-дзвіниці, які завершуються пірамідальними верхами. Справа і зліва до будівлі примикають крила корпусів колегіуму, що утворюють перед костьолом парадний двір з терасою. На кутах корпусів поставлені восьмикутні у плані вежі, композиційно пов’язані з будівництвом костьолу.

В архітектурі кременецького ансамблю відчутно позначився вплив архітектури західноєвропейського бароко. Це виявилось у трактуванні силуетів башт і особливостях вирішення внутрішнього простору.

Динаміка та багатство архітектурних форм, внутрішня пружність та витонченість деталей, які характеризують пізньобарочні будівлі Європи, притаманні значною мірою групі костьолів, збудованих на Волині у другій половині XVIII столітті. Найбільш виразно особливості архітектури цього періоду відбились у будівлях костьолів з двома фланкуючими баштами або без них, але зі складною у плані криволінійною площиною головного фасаду.

Найраннішим серед них є КОСТЬОЛ МОНАСТИРЯ ДОМІНІКАНЦІВ у селі Старий Чорторийськ, створений у 1741 році за проектом архітектора П. Гіжицького. Це тринефна восьмистовпна базиліка з нартексом і розвиненим трансептом. Основний стилістичний акцент зосереджено на композиції головного фасаду. Площина його у нижньому ярусі має складну форму у плані: центральний та бічні нефи відображено трьома сегментно увігнутими кривими. Разом з розвиненими карнизами, пілястрами, обрамленням вікон створюється насичене пластичне оздоблення фасаду.

Можна прослідкувати певну еволюцію, зміну акцентів на складових частинах головного фасаду. Башти дзвіниці з домінуючих об’ємів у костьолах попереднього періоду в даному випадку перетворились на другорядні рудиментарні елементи. Вони низькі, одноярусні, виконують підпорядковану роль у загальній структурі головного фасаду. Натомість фронтон, котрий раніше доповнював композицію, розвинувся, перетворився на основний елемент його оздоблення. Він "розірваний", тридільний, причому бічні "крила" повернуті під кутом до площини фасаду, розміщені набагато нижче центральної частини.

Найвизначнішим зразком архітектури бароко на Волині є ПАРАФІЯЛЬНИЙ КОСТЬОЛ РІЗДВА БОГОРОДИЦІ в селі Новий Загорів (Воля Загоровська), збудований у 1780 році. Як і в інших пізньобарокових храмах, засоби архітектурної виразності сконцентровані на головному (західному) фасаді. Центральна його частина, яка відповідає центральному нефові цієї тринефної чотиристовпної базиліки, по всій висоті у плані опукла. М’яко заокруглені кути головного фасаду в нижньому ярусі ще пом’якшені пучками пілястр. Композицію фасаду істотно доповнюють розвинені масивні, пластично довершені волюти, які фланкують центральну частину другого ярусу фасаду. Другий ярус також завершує антаблемент, центр його увінчує фронтон химерної форми, а кути - кам’яні барочні вази.

Можна припустити, що пишний пізньобарочний фронтон первісно увінчував центральну частину головного фасаду КОСТЬОЛУ МОНАСТИРЯ БЕРНАРДИНЦІВ у місті Луцьку, збудованого у 1752-1755 роках за проектом П. Гіжицького. Будівля являє собою велику за розмірами (58х28 м) тринефну восьмистовпну базиліку з вузьким нартексом, трансептом, тридільною вівтарною частиною та сакристєю.

Перетворення костьолу на православну церкву викликало капітальну перебудову, яка проводилась у 1876-1880 роках: над перетином центрального нефу і трансепту зведено купол, а над другим ярусом головного фасаду - одноярусну дзвіниць, також перекриту куполом.

Приєднання Волині до російської імперії після другого та третього поділів Польщі (1793, 1795 роках) ознаменувалось закриттям переважної більшості католицьких костьолів та скасуванням монастирів. Їх маєтки та будівлі було передано у відання православної церкви. Католицькі храми перебудовуються.

Таким чином, в архітектурі XV - XVIII століть важливим фактором залишається оборонний. Поширюється будівництво монастирів-фортець, які крім охоронного набувають і культурно-освітнього значення. Вони стають важливими осередками, в який накопичується духовні і матеріальні багатства. Тут відкриваються школи, друкарні, бібліотеки, лікарні, розгортається боротьба проти католицизму, який у XVII - XVIII століттях особливо посилив свій вплив. Католицькі ордени та магнати проводять будівництво костьолів та кляшторів. У XVIII столітті посилюється вплив форм і композиційних прийомів архітектури костьолів і на православні споруди.


3.2 Бароко на Україні


Витоки архітектури бароко беруть свій початок в зодчестві пізнього Ренесансу. У творчості таких майстрів як Палладіо та Віньола, що намагалися продовжити та розвинути класичні традиції, але в найбільшій мірі - в творчості Мікеланджело який рішуче виступав проти класичних загальновизнаних норм, поступово формуються принципи, спираючись на які майстри другої половини XVI століття заклали основи архітектури бароко. Відхід від гармонійних взірців Високого Відродження до більш піднесеного, героїзованого образу, введення в архітектуру яскраво вираженого емоційного начала, зростання елементів репрезентивності в палацових та культових спорудах, ускладнення і динамізація просторової композиції, підвищено пластичне трактування архітектурних мас та форм - всі ці принципи, що зародилися в зодчестві пізнього Відродження, набули в результаті, найбільшого розвитку в архітектурі бароко.

Процес зародження та розвитку принципів бароко знайшов своє найбільш повне і послідовне втілення в архітектурі Риму XVI- поч. XVII століть.

Нові громадські задачі, що виникли перед майстрами римського зодчества пізнього Відродження, визначали характер трактування різноманітних типів світських і культових споруд. Палаццо і вілли в якості житла визначного сановника чи магната, розраховані на численну свиту, пишні прийоми та святкування, відтепер компонуються як цілісні ансамблі, в свою чергу є елементами міського або палацово-паркового ансамблю. Таким є наприклад, перший взірець палацу нового типу - палаццо Фаркезе; такими ж є два шедеври Віньоли - вілла папи Юлія ІІІ та замок Капрарола.

Особливо яскраво наростання барочних тенденцій відобразилось в одному з пізніх творах Виньоли - проект першого єзуїтського храму - церкви Іль Джезу у Римі, який став взірцем для храмових споруд у всіх католицьких країнах. Зовнішня об’ємна композиція храму втрачає свою цілісність. Віньола різко виділяє головний фасад (власне барочні ознаки були підсилені в його остаточному варіанті архітектором Джакомо делла Порта) як основний, найбільш визначний елемент об’ємної композиції і розчленовує його у відповідності не стільки зі структурою внутрішнього простору, скільки з масштабом вулиці - прийом, який має велике містобудівне значення. Така композиційна побудова зовнішніх об’ємів храму стала згодом традиційною в архітектурі бароко.

Новаторство Віньоли полягало також в прагненні максимального об’єднання простору інтер’єра храму. Поділ на нефи, по суті, зникає: центральний неф сильно розширюється, трансепт, що має незначні бічні виступи, зливається з ним, бічні нефи замінюються двома рядами невеликих капелл, в результаті чого підкупольний простір разом з вівтарною частиною стає домінуючим в інтер’єрі.

Ці особливості надають єзуїтському храму патетичних рис, які протирічать життєстверджуючому гуманістичному ідеалу втіленому в центричних та базилікальних культових спорудах Високого Відродження.

Одним з перших архітекторів нового стилю був К. Мадерна (1556 - 1629) котрому доручили добудувати собор Святого Петра у Римі. Продовжувачем його справи став знаменитий скульптор Д. Л. Берніні (1598 - 1680 роки) котрий прославився вже своїм проектом головного вівтаря в соборі Святого Петра, розташованого в центрі величезного внутрішнього простору собору, під куполом, який створив Мікеланджело. Згідно з проектом Берніні, над вівтарем виросла ціла споруда, величезні двадцятишестиметрові бронзові колони, що підтримують розкішний балдахін. Згодом цей прийом з успіхом використовували барокові архітектори по всій Європі в тому числі і в католицьких храмах України.

Берніні є автором блискуче вирішеної колонади, що по овалу окреслює площу перед собором Святого Петра. За допомогою прийому ілюзорної перспективи, вже раніше використаної ним при створенні Царських сходів у Ватикані, собор здалеку здається меншим, ніж насправді є, довго залишається одного й того ж розміру, а потім раптово "виростає" до величезних розмірів.

В цілому, стиль бароко переймає ренесансну техніку будування. Часто використовується цегла та штукатурка. Зазвичай, товстим шаром штукатурки вкривається масивна стіна, викладена з цегли та каменю. Поверхня стін ззовні і зсередини багато прикрашена архітектурними деталями, виконаними з того ж таки матеріалу.

Досвідчені майстри - штукатури створюють багату палітру архітектурних барочних форм та деталей, тому архітектура бароко інколи також називають "штукатурною архітектурою".

Важливим засобом організації простору знову стає склепіння, але вже в новому осмисленні. Барочні простори перекриті різноманітними типами склепінь: замкнутими, вітрильними, хрестовим та куполом. Але дуже часто зустрічаються й нові типи склепінь, які утворюються складними склепінчастими перетинами, котрі могли споруджувати тільки досвідчені будівничі.

У стилю бароко існує два направлення. Розвиток архітектури в сторону все більшої складності об’ємів і просторів, взаємоперетину різноманітних геометричних форм. Ефект впливу на глядача досягається чергуванням різноманітних вигнутих і увігнутих ліній, округлих форм, звивистих ліній і площин, назріванням напруги, створенням багатої гри світлотіней, кольорових контрастів, активним використанням живопису та скульптури.

Ілюзія руху простору та форми є ознакою, так званого радикального направлення в бароко. Одночасно з ним свій розвиток одержує і бароко класичного направлення.

Класичне направлення походить із традицій ренесансу, ідеї якого розвиваються теоретично та практично. Не дивлячись на відмінності, обидва направлення єдині в намаганні створити величезні простори, що мають потужний вплив на людські почуття та емоції.

На протязі XVII та XVIIІ століть направлення існують паралельно, з деякою перевагою одного чи іншого в окремих країнах. Одним із найяскравіших представників динамічного бароко був Ф. Бороміні (1599 - 1667 роки), винахідливий архітектор, сучасник і художній противник Берніні. На основі складних планувальних рішень він формує складну просторову систему, створення якої, власне, і представляло собою виникнення нового динамічного направлення. Вершинами творчості Бороміні є університетська церква Сан Іво в Римі. Бороміні збагатив барокову архітектуру багатьма оригінальними ідеями.

Динамічне бароко відносно швидко досягає вершини свого розвитку і вже в кінці XVII століття приходить у Римі в занепад. Центр динамічного бароко переходить на північ Італії.

Північна Італія як центр динамічного бароко кінця XVII століття дала світу неперевершені взірці цього стилю у архітектурі церкви Сен Лоренцо (1666 рік) і Палаццо Каріньяно в Турині. Ці споруди були спроектовані знаменитим туринським архітектором 70-х років XVII століття Г. Гваріні (1624 - 1683 роки). Із Італії бароко розповсюджується по всій Європі, де проіснувало на протязі тривалого часу, аж до половини XVIIІ століття, причому в обох напрямах. Динамічний напрям став поширеним у Австрії, в Баварії та чеських землях. Помірний напрям панував у Франції, Німеччині та Англії.

Серед країн православно-слов’янського регіону мистецтво бароко набуло найвищого розквіту саме в Україні.

На відміну від західноєвропейського і російського, українське бароко - не аристократичний стиль. Якщо, і є в ньому певні елітарні мотиви, то лише в літературі, всі інші види барокового мистецтва мають безпосередній зв’язок з народною творчістю і народною свідомістю.

Блискучими пам’ятками українського бароко стали кам’яні церкви. Пафос боротьби і перемоги козацької доби викликав до життя справжні архітектурні шедеври. Гармонійність і пишність, подеколи бундючність форм, розмаїття мальовничих композицій найкраще відповідали естетичним смакам українців. Приваблювала в бароковому стилі динамічність, експресивність, внутрішня напруга, що здатні були вразити, збудити уяву. Українських архітекторів вабили декоративні можливості бароко, єдність споруди з довкіллям. Українських козацький собор органічно вписується у картину духовних пошуків європейського бароко.

Щоб краще зрозуміти особливість українського барокового храму порівняємо два типи собору; бароковий - п’ятиверхий і давньоруський - тридільний, прямокутний у плані, бо вони є найпопулярнішими типами сакральних споруд в Україні.

Давньоруський храм - будова цілком раціональна; має обличчя (фасад), спину (апсиди) його простір має початок і кінець, складається з функціонально диференційованих частин (місце для хрещення, для віруючих, для духовенства тощо).

Бароковий український храм - однаковий з чотирьох боків. Кожен, хто спробує обійти Миколаївський собор у Ніжині чи Георгієвський у Видубицькому монастирі, відчуватиме, що весь час обертається навколо осі. Це, на думку мистецтвознавців, є переживанням неподільної єдності конечного і безмежного, безкрайності, складності всього сущого.

Піднесеність, схвильованість, фольклорна життєрадісність, але й загадковість, незрозумілість характерні також для таких шедеврів барокової архітектури, як Спасо-Преображенська церква у Сорочинцях, Катериненська церква у Чернігові, Всехсвятська церква на Економічних воротах у Києво-Печерській лаврі, Покровський собор у Харкові.

Отже, головною особливістю українських барокових храмів є те, що вони не мають ні головних, ні другорядних фасадів, вони - як скульптура, мають розглядатися з усіх боків. Тому красу українських барокових храмів важко збагнути з проекції чи малюнку, їх треба бачити в натурі, обійти навколо. Вони вражають дивною гармонією, зачаровують інтимністю та задушевністю. Національні риси українського бароко виявилися не лише у типах споруд, а й у віртуозному опануванні прийомів цегляної кладки, соковитому декорі.

Принісши новий стиль на українські землі, католицька церква, сама дотримувалася бароко європейського зразка. Особливо це було відчутно на західних землях України. Іншими були замовники, смаки і вимоги, іншими були й архітектори - переважно іноземці.

Католицькі монастирі та храми особливо інтенсивно будквалися на Галичині, Волині, Поділлі та Правобережжі.

В цих спорудах домінував стиль пізньобарокової архітектури Італії, а також Польщі та Австрії, що продовжує розвиватись на початку XVIIІ століття, коли українське духовенство приймає унію і католицька церква міцно тримає в своїх руках громадське життя. В ту пору у Львові було близько 25 тисяч жителів і 40 костьолів та католицьких монастирів.

Орден єзуїтів - метою якого була боротьба з рефомістськими течіями, став основним носієм барокової культури у Європі. І тому, закономірним є те, що першою храмовою спорудою, яка мала ознаки цього стилю, став Львівський єзуїтський костьол, який хоч і мав ренесансну основу, в результаті став цілком бароковим. Нормативом наслідування для нього служив римський храм Іль Джезу. В тім, орієнтування на нього не було категоричним, оскільки будівничі вільно пристосували костьол до місцевих потреб.

Будівництво костьолу (1610 - 1636 роки) проводилося згідно з установками італійського архітектора-єзуїта Джакомо Бріано, під керівництвом муляра ченця-єзуїта Валенти Депціуса. Бріано одночасно керував спрудженням єзуїтських храмів у Луцьку та Острозі, проте жодного з них не закінчив. Його замінив у 1634 році Бенедикт Моллі.

ЛЬВІСЬКИЙ ЄЗУЇТСЬКИЙ КОСТЬОЛ будувався за цілеспрямованою програмою. В ньому втілювалася нова римська просторова система з вийнятково інсцеанізованим інтер’єром, підпорядкуванням ритму каплиць бічних нефів головному вівтарю. Творився новий фасад, масштабне вирішення якого перевершувало все, що раніше будувалося у Львові. У фасаді використано класичну структуру у вигляді двоярусної ордерної куліси, що склалася в Італії в другій половині XVI століття, з використанням поєднуючих валют та членуванням по горизонталі й вертикалі системою карнизів та пілястрів корінфського ордеру. У фасаді підкреслене враження могутності й драматичної напруги, посилене виступаючими порталами та заглибленими нішами.

ЛУЦЬКИЙ ЄЗУЇТСЬКИЙ КОСТЬОЛ найповніше відповідав римському прототипові. Розпочате у 1604 році будівництво здійснював до повного довершення єзуїт Матвій Маїк. Бенедикт Моллі в Острозькому єзуїтському костьолі заперечив усе те, що Бріано зробив раніше в Острозі і зробив проект, який втілював до 1648 року.

Вищим досягненням Бенедикта Моллі було спорудження костьолу Святої Трійці в Олиці у 1635 - 1640 роках. Хоч у характері двох храмів Острога і Олики багато спільного передусім у фасадах, все ж вони відмінні від Іль Джезу введенням двох веж, що надало їх цілком барокового вигляду. Моллі в Олиці припустився також стильової строкатості, звівши до купи готичні елементи введенням заокругленого хору в тринавову базиліку, містичну експресивність у декорації інтер’єра та ренесансній конструкції.

Високий художній рівень, що визначився у 30-40-х роках на цих об’єктах, мав вирішальний вплив на спорудження багатьох католицьких храмів на Україні. Найдосконалішим відбиттям впливу Іль Джезу стали Львівський костьол монастиря босих кармеліток (1644 рік) та костьол в Комарно (1656 рік) на Львівщині. Можна сказати, що на них вичерпувалась програма піввікової еволюції, яка завершила період ренесансу і наближалась до межі нової доби - бароко.

Автором першої споруди був Джованні Баттіста Джізлені, який виявив у ній повну залежність від римської церкви Святої Сусанни - твору Карло Модерни.

Своєрідним каталізатором європейського та українського направлення стилю бароко є Львівський греко-католицький СОБОР СВЯТОГО ЮРА. Будувався він з 1732 - 1770 рік, на місті заснованого ще в ХІІІ столітті заміського монастиря. Проект собору розроблений у 1744 році видатним архітектором XVIIІ століття Б. Меретином. По його смерті (1759 рік) роботи продовжив С. Фессінгер. У 1765 - 1780 роках майстрами Білостоцьким та Онуфрієм зводиться огорожа з брамою, а в 1865 році завершується будівництво двохярусної дзвіниці. Поставлений на вершині пагорба ансамбль, що домінує в ландшафті міста, складається з собору та монастирських келій, палацу митрополитів, що стоять навпроти входу в собор, а також тераси з парадними сходами. Всі споруди вирішені в єдиному стилі пізнього бароко.

Подібно до костьолу домініканців, собор святого Юра має центрично об’ємо-планувальну композицію. Проте її своєрідність полягає в явній орієнтації на побудову, властиву українським хрещатим багатоверхим храмам, а також у розрахунку на круговий огляд споруди, що відрізняється від сприйняття католицьких храмів, де основна увага зосереджується на вирішенні головних фасадів. Поєднання традиційних рис у властивих для бароко плавно вигнутими поверхнями стін, архітектурним і скульптурним декором надають споруді особливої цінності.

Зорове полегшення архітектурних мас знизу в гору, досягнуто пірамідальністю загального силуетного вирішення, перевагою вертикальних елементів у тектоніці зовнішніх стін. Архітектурні і скульптурні деталі - карнизи, капітелі пласких пілястрів, ажурні парапети, кругла скульптура - виготовлені з природного каменю на високому художньому рівні. Майстерно виконана скульптура головного фасаду має смислове значення: фігурки крилатих геніїв на сходах (скульптор М. Філевич) уособлюють християнські чесноти, біля порталу розміщені постаті василіанських святих - Афанасія і Лева, аттик увінчаний скульптурою, що зображає покровителя храму - Святого Юра. Скульптури святих виконані талановитим майстром XVIIІ століття І. Пінзелем, а також кінна композиція "Юрій змієборець" належить до шедеврів барокової пластики.

Мистецькі принципи бароко в соборі Святого Юра проведені більш послідовно і високоталановито. Маси енергійно розчленовані я к по вертикалі, так і по горизонталі. Бурхлива гра вертикальних ліній крепованих пілястрів, їх різні розміри і масштаб, величезна висока баня з тонкообробленими пілястрами, втопленими панелями, балюстради та вази вибагливої форми і нарешті скульптури порталу і фронтону головного фасаду створюють образ споруди, яка нагадує цілісну скульптуру.

Новаторським типом споруд бароко були центричні храми. Овальний у плані центральний неф мав костьол монастиря взутих кармеліток (1651 - 1677 роки), перебудований у ХІХ столітті в культурно-освітницький заклад Оссолінських. Яскравим взірцем цього типу споруд і справжнім шедевром архітектури пізнього бароко з властивими йому динамічними і пластично ускладненими формами є ДОМІНІКАНСЬКИЙ КОСТЬОЛ У ЛЬВОВІ. Його почали зводити в 1749 році за проектом Яна де Вітте на місці старого готичного храму. Будівництво керували місцеві зодчі М. Урбаник та К. Мурадович. Скульптурне оформлення фасаду завершив у 1764 році С. Фессінгер.

Після пожеж в 1766 та 1768 роках костьол відбудовується, а в 1865 році біля головного фасаду над входом до монастиря з’являється запроектована Ю. Захаревичем стилізована барокова двоярусна дзвіниця. Реставрація інтер’єру (оздоблена штучним мармуром, установлення вітражів, фарбування та позолота) проводилися в 1905 -1914 роках.

В основі об’ємно-планувальної композиції храму лежить овальний центральний неф, що переходить у тамбур потужної еліптичної бані (розміри в осях 31,54х16,35). Новий об’єм домінує над пресбітерієм, притвором і шістьма бічними каплицями. Це дозволило створити яскраво освітлений багатоярусний інтер’єр головним організовуючим елементом якого є вертикалі спарених колон, ніби підтримуючих величезну чашу бані, карнизи емпори з витонченими рокальними решітками і виразні за пластикою дерев’яні позолочені скульптури. Внутрішній простір організовано під впливом уславлених європейських зразків, зокрема, віденських храмів святого Карла Боромея та Святого Петра, першої тертини XVIIІ століття. Проте Львівських храм без сумніву відрізняється своєрідністю, яка полягає в поєднанні статичного за характером палладіанського ордера з динамічними формами площин головного фасаду, криволінійним розірваним фронтоном, увінчаний експресивною скульптурою.

В кращих традиціях барокової архітектури вирішений невеликий однонефний КОСТЬОЛ СВЯТОГО АНТОНІЯ, поставлений на пагорбі біля старовинного Глинянського шляху у Львові. Збудований у 1718 році цегляний, прямокутний у плані з квадратними каплицями з обох боків. Фасади та інтер’єр споруди і підходи до неї оформлені у вигляді гарних двомаршових сходів зі скульптурою Мадонни (скульптор С. Фессінгер), вирішені в єдиному стилістичному ключі.

Такою ж єдністю стилю відзначається комплекс монастиря тринітаріїв з КОСТЬОЛОМ СВЯТОГО МИКОЛАЯ. Хвилястий контур фронтону повторюються у завершеннях корпусу монастиря і кам’яної огорожі з невеликою брамою. Будівництво цього базилікального за структурою храму з широким центральними вузькими бічними нефами приписується за одними джерелами італійському архітекторові Ф. Плацеді, а за іншими - ченцеві тринітарського ордену К. Гранацькому з Любліна. Інтер’єр вирізняється багатством художнього впорядкування: ліпниною на поверхні напівциркульного склепіння, дерев’яною скульптурою (С. Фессінгер), перенесеним з кафедрального собору чудовим мармуровим вівтарем, виконаним у 1595 році в майстерні Львівського скульптора Г. ван Гутте.

До композиції фасадів деяких храмів XVII-XVIIІ століть включалися вежі, характерні для культової архітектури епохи бароко ряду країн Центральної Європи. Двовежний фасад було створено в процесі перебудови у КОСТЬОЛІ СВЯТОГО МИХАЙЛА, в укріпленому монастирі ордену босих кармелітів. Костьол заснований у 1634 році, мабуть, архітектором італійського походження Я. Покоровичем у вигляді шестистовпної баліки без виступаючої вівтарної частини. В 1835 - 1939 роках архітектор А. Вондрашка зводив північну вежу за зразком австро-чеських культових споруд XVIIІ століття, але тільки в 1906 році по закінченні другої вежі й барочних верхів (архітектор В. Галицький) костьол набув нинішнього вигляду. В 1703 році інтер’єр був розписаний італійським художником В. К. Педеретті, та його учнем Б. Мазуркевичем. До початкового етапу будівництва відносять головний вівтар з колонами з чорного мармуру який приписують львівському скульптору XVII століття О. Прохенковичу.

Аналогічну композицію має львівський КОСТЬОЛ МАРІЇ МАГДАЛИНИ. Найдавніша його частина - видовжений хор з гранчастою абсидою, була закладена в 1600 році архітекторами Я. Годним та А. Келарем. Тринефний базилікальний об’єм добудований у 1654 році архітектором М. Урбаником. Тоді ж з’являються скульптури на головному фасаді, виконані С. Фессінгером. Барокове вирішення веж датується 1870 роком. У вівтарній частині зберігся рідкісний для Львова ліпний триптих XVII століття, який приписують А. Келарю.

Фасад у вигляді вежі мала також СВЯТОДУХІВСЬКА ЦЕРКВА, що будувалася в 1722 - 1729 роках для домініканців.

Оригінальний напівкруглий фасад з двома фланкуючими вежами має КОСТЬОЛ СВЯТОЇ УРСУЛИ, збудований наприкінці XVII століття, можливо, архітектором голландського походження Тільманом ван Гаменером. Особливо виразною, майже скульптурною пластикою відмічений стрімкий вежовий фасад КОСТЬОЛУ САКРАМЕНТОК, будівництво якого розпочалося в 1743 році, як вважають за участю Б. Меретина.

Типовим взірцем невеликого барокового храму, поширеному в XVII-XVIIІ століттях став КОСТЬОЛ СВЯТОЇ СОФІЇ. Прямокутний в плані, має доповнений граненою апсидою простір нефу. Суворий фасад пом’якшують плавні лінії розвинутого барокового фронтону, статуї у нішах.

До найкращих взірців барокової архітектури львівської школи відноситься ВОЗНЕСЕНСЬКИЙ КОСТЬОЛ в місті Золочеві. Збудований близько 1731 - 1763 років тринефний, одноярусні бічні нефи оточують хор з напівциркульною у плані апсидою. Архітектуру головного фасаду вирішено в стилі пізнього бароко. Споруда має чітку вертикальну побудову. Нижній ярус оформлений пілястрами іонічного, верхній - коринфського ордерів. Соковиту пластику фасаду підкреслюють глибокі напівциркульні ніші заповнені скульптурою, розвинені карнизні тяги, білокам’яна різьба. Головним висотним акцентом являється башта, розміщена в північно-західному куті. Невеликий балкон з кованою бароковою решіткою підкреслює центральний вхід. Стовпи в центральному нефі декоровані парними пілястрами, що підтримують розкрептований антамблемент. Лінія пілястр продовжують падуги, які членують склепіння нефів на окремі прясла. Кожне прясло перекрите склепінням подвійної кривизни. Вузькі бічні нефи мають циліндричні склепіння з розпалубками. В цілому пам’ятник справляє враження композиційної цілісності, стильової єдності та характерної барокової динамічності.

Як окремий витвір барокового храмового будівництва можна розглянути КОСТЬОЛ СВЯТОГО ЙОСИПА ТА ВОЗДВИЖЕННЯ замку в Підгірцях.

Костьол в стилі бароко італійського зразка, збудований у 1752 - 1766 роках за проектом архітектора Ц. Романуса, являється невід’ємною частиною замкового ансамблю в Підгірцях. Споруда ротондального типу перекрита куполом. Головний фасад виділений чотирнадцятиколонним портиком коринфського ордену, завершеним антамблементом та фронтоном. Портик завершує аттик, на якому розташовані вісім скульптурних фігур із вапняку, роботи С. Фессінгера та Лебласа. З цього ж матеріалу витесані архітектурні деталі капітелі та бази колон. В 1765 - 1766 роках інтер’єр костьолу був оформлений художником Л. Смуглевичем, який виконав тільки частину розписів. Закінчували розписи художники Дем’ян, Костянтин із Жовкви, а також, Гургилевич і Витанецький зі Львова. Різьблені дерев’яні лави, рами, хори виконані скульптором М. Твардовським за малюнками Л. Смуглевичем. Характерною особливістю цього храму є те, що в ньому спостерігаються класицистичні стильові ознаки.

До одних з найцікавіших пам’яток галицької школи бароко належить ХРЕСТОВОЗДВИЖЕНСЬКИЙ КОСТЬОЛ у Берездовцях. Збудований в 1771 році за своїм планувальним та архітектурним рішення ідентичний збудованому архітектором Меретином костьолу в селі Годовиця. Кам’яний, однонефний перетин нефу та скороченого трансепта утворюють просторовий хрест. По вісі західного та східного фасадів розташовані низький притвор та невелике приміщення. Плану та фасадам споруди надані барочні пластичні форми, завдяки заокругленню прямих кутів. Головний фасад декорований пілястрами коринфського ордеру і розкрептований розвинутим карнизом. Його завершує барочний фронтон з декоративними кам’яними вазами. На верхівці даху розташована ажурна сигнатурка. Неф та трансепт перектриті циліндричними склепіннями з розпалубками, притвор на північне приміщення - хрестовими, центральний об’єм - еліпсовидним куполом без барабану. Архітектурний декор інтер’єру складається зі спарених пілястр коринфського ордену, які підтримують розвинутий антамблемент, неглибоких ніш в простінках між вікнами.

Поряд з головним фасадом розташована кам’яна трипролітна дзвіниця, стилістично пов’язана з архітектурою споруди.

Окремо можна виділити, як цікавий приклад синтезу архітектурних форм XVI-XVIIІ століть КОСТЬОЛ СВЯТОГО АНТОНІЯ у Корці. Закладений у 1533 році як ренесансна споруда у 1706 році був перебудований в результаті чого отримав барочний декор. Споруда зального типу, орієнтована на схід, однонефна з заокругленою східною стіною апсиди. З півночі та півдня до неї прилягають об’єми ранішої будови, які утворюють каплиці.

В інтер’єрі неф розділений подвійними підпружними арками на дві частині, які перекриті зірчастим склепінням. Південна каплиця перекрита куполом з розвинутим барочним ліхтарем, дах ззовні декорований пластично оформлений люкарнами, стіни завершені розкрептованим карнизом з сегментальним заломом над люнетами бічних граней. Західний, північний та південний фасади оформлені бароковими фронтонами. В інтер’єрі збереглися фрагменти настінного темперного живопису XVIIІ століття.

До взірців подільської барочної школи належить КОСТЬОЛ СВЯТОГО ФЛОРІАНА ШАРОГО на Вінниччині. Це тринефна чотиристовпна базиліка, головний фасад якої завершує бароковий фронтон.

В інтер’єрі збереглися 14 горельєфних композицій, в східній частині дерев’яні поліхромні скульптури XVIIІ століття, а також різьблена кафедра того часу. На склепіннях та стінах зберігся живопис виконаний художником А. Тенчинським. Головний вхід на територію храму вирішений у вигляді трипролітної арки, завершеної барочним фронтоном, в тимпані якого у ніші встановлена поліхромна скульптура.

До того ж типу споруд належить КОСТЬОЛ НЕПОРОЧНОГО ЗАЧАТТЯ ДІВИ МАРІЇ - це тринефна восьмиствовпна базиліка, перекрита системою хрестових склепінь, з двома баштами на фасаді. У Володимирі-Волинському костьол Послання Апостолів збудований 1718 - 1755 роках Архітектором М. Радзиминським. Пам’ятник барочної архітектури Волині.

Орієнтований на схід, цегляний, однонефний с трансептом та двома триярусними баштами (четверик на восьмириках) на західному фасаді. Перекриття костелу напівциркульні з розпалубками на підпружних арках.

Троїцький костьол у М. Берестечко на Волині, збудований у другій половині XVIIІ століття. Фасади та інтер’єри виражені в стилі бароко. Незвичним є те, що одна із зовнішніх стін костьолу мала фреску, яка зображувала битву під Берестечком.

Костьол являє собою кам’яну, тринефну з трансептом базиліку, чотиристовпну з п’ятигранною вівтарною частиною. Споруда хрестова у плані. Головний фасад фланкований чотириярусними баштами - дзвіницями. Стіни членовані пілястрами і лопатками, розділені на два яруси широким карнизом. Центр головного фасаду завершується трикутним фронтоном. В інтер’єру на стінах та склепіннях збереглися фрагменти розписів, які ймовірно належали пензлю У. Прагтля, ліпні позолочені деталі. Зліва до вівтарної частини прибудовано двоповерхову укріплену контрфорсами споруду, справа до бічного фасаду - невелику квадратну в плані каплицю, завершену граненим шатром та ліхтариками. До головного фасаду прилягає тамбур.

Дзвіниця стоїть окремо на південь від костьолу. Кам’яна, прямокутна в плані, двоярусна. Нижній ярус, глуха стіна, членована розкрептованими рустованими пілястрами, що чергуються з пласкими нішами з напівциркульними завершеннями обрамленими архівольтами з замковими каменями. Другий ярус - три наскрізні відкриті арки, прикрашені рустованими пілястрами на п’єдесталах. В середині арок ліпні кронштейни, які підтримують балку для дзвонів. Дзвіниця має двоскатний дах, прикрашена фігурним барочним фронтоном.

Останнім католицьким храмом збудованим в бароковому стилі на Україні став КОСТЬОЛ СВЯТОЇ ТРІЙЦІ в селі Лещин на Житомирщині. Споруду закладено наприкінці XVIIІ століття, а завершено у 1805 році.

Костьол являє собою тринефну базиліку з низькими бічними нефами. Головний фасад, розчленований горизонтальним рустом вирішений в доричному ордері. Фасад фланкований спареними пілястрами, що спираються на цоколь і несуть доричний антамблемент, і завершений трикутним фронтоном з декоративними вазами на кутах. Симетрична композиція головного фасаду посилена масивними приземистими обелісками, закріпленими на кутах барокових нефів. Центральний неф має великі прямокутні вікна, бічні нефи - напівциркульні. Перекриття головного нефу - напівциркульне склепіння з розпалубками, бічних нефів - хрестове склепіння. Інтер’єр виконаний в іонічному ордері. Споруда являє собою синтез барокового та класичного стилів.

Стиль бароко в католицькій храмовій архітектурі набув найбільшого розповсюдження на Україні. Основна маса храмів, а особливо, на західних землях до кінця XVIIІ століття носила ознаки барокового стилю. В бароковий декор вбиралися навіть готичні та ренесансні костьоли, утворюючи тим самим своєрідний синтез різних стильових напрямків.

Православна церква також сприйняла новий стиль, давши тим самим потужний поштовх для розвитку як православної культової архітектури, так і світському бароковому будівництву; громадські споруди, палаци, житлові будинки.

Саме на основі принесеного католицькою церквою європейського бароко виріс український варіант цього стилю, який досяг високих мистецьких вершин і на подив освіченій Європі, переродився в національне культурне явище.



Висновки


Опрацювавши відповідну літературу, провівши вивчення та аналіз збережених та втрачених пам'яток католицького культового зодчества на території України у XIV-XVIII століттях, ми приходимо до таких висновків.

Католицькі культові споруди, в тому числі храми, монастирі та ротонди були і продовжують бути предметом дослідження в українських та зарубіжних архітекторів і краєзнавців.

Узагальнивши досвід попередніх досліджень за представленою тематикою і результати власних досліджень, можемо констатувати, що католицька культова архітектура України XIV-XVIII століть має ряд яскраво виражених національних особливостей.

Композиційна і образно-планувальна структура збережених пам'ятників католицького культового зодчества на Україні свідчить, що всі вони являють зразки європейської культової архітектури, в першу чергу – Чехії та Польщі. Особливістю цих споруд є індивідуальний підхід при вирішенні проблем організації внутрішнього простору, інтер'єру і системи елементів, що формували пластику екстер'єру, в результаті чого не один з представлених католицьких культових храмів не можна віднести до чистих зразків стилю або школи зодчества. Нами здійснена спроба систематизації і класифікації католицьких культових споруд на Україні в XIV-XVIII століттях за типологічною, об'ємно-планувальною та стилістичною ознаками, визначення специфіки їх формотворення.

Всі описані пам'ятки католицької культової архітектури на території України XIV-XVIII століть умовно розділені на три основні групи.

До першої групи належать готичні костьоли Західної України. Саме цей регіон після монголо-татарської навали отримав безпосередню "підтримку" з країн Західної Європи, а згодом і пережив процес швидкого піднесення будівництва. В Україні готика набуває самобутніх, національних рис. Так, нервюрні склепіння нагадують за формою хрещаті; нефи, як правило, однієї висоти, часто вони мають чотири опорних стовпи, які несуть склепіння, так, як це практикується у хрестово-купольних храмах. Що ж до невеликих однонефних костьолів, то вони майже нічим не відрізняються від українських тридільних храмів, лише відсутність бань та наявність гостролуких вікон і контрфорсів свідчить про готичний характер споруд.

Другу групу пам'яток представляють католицькі культові споруди доби Відродження. Загальне пробудження до активного суспільного життя змінило погляд на споруду, що стала втіленням ідейних переконань, виразом глибоких духовних проявів, патріотичних устремлінь.

У нових історичних умовах зодчество набувало нового змісту, оновлюючи свою конструктивну систему та пластично-декоративні засоби. Ренесансна архітектура стала закономірним етапом у поступальному розвиткові національних будівельних традицій. Вироблені нею ознаки нового стилю відповідали за характером складній системі ренесансного стилю в архітектурі інших країн: чітка симетричність, ордерність, горизонтальність, членування на поверхи, багатство декоративного оздоблення фасадів. Ренесанс утверджується в українській архітектурі під знаком творчого злиття мистецьких здобутків європейської культури з національними традиціями на грунті соціально-політичного та культурного розвитку країни.

Третя група творів католицького культового зодчества сформувалася під впливом європейської архітектури бароко. Тут самобутні, притаманні лише національній школі зодчества риси, розкрилися найповніше.

Художні образи монументальних споруд цього часу, в яких позначилися риси бароко, у порівнянні із західноєвропейськими зразками, були більш привітними. В них немає намагання урочистою піднесеністю утвердити зверхність над людиною. Значною мірою це пояснюється тим, що в основі архітектури католицьких культових мурованих споруд, які створювалися професійними будівничими, лежали народні естетичні уявлення, властива народному будівництву цільність архітектурної форми.

Культові споруди посідали чільне місце в монастирських ансамблях. Їх величний, виразний силует, гармонійне поєднання з навколишньою природою були особливо помітні в забудові міст.

Пам'ятки католицького культового зодчества на території України II половини XVII- XVIII ст.ст. милують око вибагливістю форм та мажорністю образів. Вони відбили загальне піднесення національної культури після перемоги в народно-визвольній боротьбі, яка стала поштовхом для розвитку культури і мистецтва.

Отже, розглянуті пам'ятки та наявний матеріал дає можливість зробити висновок, що у загальному розвиткові архітектури в XIV- XVIII століттях на Україні у контексті європейських процесів еволюції архітектурних стилів та форм існували певні національні особливості, що виявили самобутній шлях розвитку і своєрідність католицького культового зодчества на теренах нашої держави.



Список використаної літератури


  1. Асеев Ю.С., Архітектура Древнего Києва. К., 1982 р. 362 с.

  2. Искуство стран и народов мира. Архітектура. Живопись. Скульптура. Графика. Декоративное исскуство. Краткая художественная енциклопедія: Т.1-5., М. 1962-1981.

  3. Історія українського мистецтва, Т.1-6 К.


Случайные файлы

Файл
121690.rtf
148085.rtf
10736.rtf
1989-1.rtf
150183.rtf




Чтобы не видеть здесь видео-рекламу достаточно стать зарегистрированным пользователем.
Чтобы не видеть никакую рекламу на сайте, нужно стать VIP-пользователем.
Это можно сделать совершенно бесплатно. Читайте подробности тут.