Методика роботи над усвідомленням поняття іменник (115466)

Посмотреть архив целиком

ЗМІСТ


ВСТУП

РОЗДІЛ 1. Лінгводидактичні основи вивчення іменника

1.1 Сутність та лексико–граматичні ознаки іменника

1.2 Система вивчення іменника у початкових класах

РОЗДІЛ 2. Методичні передумови формування понять про іменник на уроках рідної мови

2.1 Організація і зміст експериментального дослідження

2.2 Перевірка експериментального дослідження

ВИСНОВОК

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

ДОДАТКИ



ВСТУП


Подальше входження України у світовий освітній простір супроводжується суттєвими змінами в педагогічній теорії і освітній практиці. Основна засада, на якій «ґрунтується загальна орієнтація навчальної та виховної роботи – скерованість на розвиток особистості» [29, 3]. Такий підхід потребує перегляду змісту початкової освіти та пошуку нових педагогічних технологій. Це дасть змогу уникнути авторитарних способів передачі знань учням, оскільки суб’єктами пізнання вони можуть стати лише тоді, коли освіта для них стане життєвою потребою.

Провідна мета початкового етапу навчання української мови полягає насамперед у мовленнєвому розвитку школярів. Відповідно до Державного стандарту початкової загальної освіти «українська мова як навчальний предмет будується за такими трьома змістовими лініями: мовленнєвою (комунікативною), лінгвістичною (мовною), соціокультурною, які прони-зуються діяльнісною» [19, 2], що і забезпечує формування практичних вмінь й навичок, передбачених програмою з мови.

Мовленнєва (комунікативна) змістова лінія, як основна, передбачає розвиток усного і писемного мовлення учнів, набуття ними елементарних знань про особливості висловлювань, зумовлені їх комунікативними завданнями, ситуацію спілкування. Мовною (лінгвістичною) основою формування в учнів початкових класів умінь зв’язно висловлюватися є «вивчення функціонування мовних одиниць у складі зв’язного висловлювання (тексту)» [38, 47].

У процесі вивчення мовного матеріалу, визначеного програмою початкового курсу української мови, значна увага має приділятися ролі мовних засобів у побудові зв’язних висловлювань. Цьому сприяють різні вправи і завдання на спостереження, вибір, заміну мовних явищ. Значення цього процесу у формуванні особистості неодноразово підкреслювали психологи, педагоги, методисти. Так, К.Д. Ушинський наголошував, що «уміння бачити предмет з різних боків, у різних ракурсах, ситуаціях є надзвичайно важливим для особистості» [4, 12].

Дидактичні дослідження [4; 16; 26; 40; 48 та ін.] показують, що на початковому етапі навчання цю важливу якість можна розвинути у всіх дітей, здійснюючи роботу з розвитку мовлення, причому не лише на спеціально відведених уроках, а й у процесі вивчення фонетичного, орфографічного, граматичного та лексичного матеріалу. Побудова висловлювань різних типів є як результатом, так і засобом удосконалення спостережливості, розвитку уяви, узагальнення сприйнятого.

У психолого-педагогічній літературі [68] підкреслюється нерозривний зв’язок розвитку мовлення дітей з розумовим розвитком. К.Д. Ушинський наголошував, що «розвивати мовлення окремо від думки неможливо» [31, 17]. Саме тому в роботі з розвитку зв’язного мовлення важливою складовою є психолого-педагогічна концепція розвивального навчання, що знайшла своє відображення у працях Л.С. Виготського, П.Я. Гальперіна, В.В. Давидова, Л.В. Занкова та інших [7, 96]. У їхніх працях знаходимо визначення основних критеріїв розвивального навчання, характеристику факторів, які забезпечують інтелектуальний розвиток молодших школярів, аргументовану оцінку готовності учнів до оволодіння прийомами мовленнєвої діяльності.

Визначаючи психолого-педагогічні передумови формування умінь зв’язно висловлюватись, необхідно брати до уваги вчення Л.С.Виготського про «зону найближчого розвитку» [68, 137], яка засвідчує хід процесів, що характеризуються станом становлення, дозрівання. Цей рівень досягається в результаті вирішення тих завдань, які дитина не може виконати самостійно, але може розв’язати з допомогою вчителя, у процесі колективної діяльності всього класу.

Важливе місце у навчанні учнів початкових класів відводив розвитку мовлення М.І. Жинкін. У своєму дослідженні учений підкреслював, що «будь-який твір учня дев’яти-десяти років свідчить про значно більші можливості дітей аналізувати сприйняте, ніж передавати його у тексті» [73, 12]. Це дозволяє стверджувати, що уміння будувати зв’язне висловлювання може бути сформоване у всіх учнів з урахуванням індивідуальних особливостей.

У сучасній психолінгвістиці розкриваються механізми і закони сприймання та побудови текстів. Мовлення, на думку О.О. Леонтьєва, є сукупністю мовленнєвих дій, кожна з яких має свою мету, підпорядковану діяльності в цілому. У свою чергу мовленнєва дія передбачає постановку мети (хоча і підпорядкованої загальній меті діяльності), планування і здійснення плану, зіставлення мети і результату. У рамках мовленнєвої діяльності мовленнєва дія співвідноситься з поняттям «уміння», яке психологи та дидакти (Л.С. Виготський, П.Я. Гальперін, І.Я. Лернер та ін.) розглядають як здатність учнів свідомо виконувати певну діяльність шляхом творчого використання знань у знайомих чи нових умовах [38, 47].

Для успішного навчання молодших школярів будувати зв’язні висловлювання методисти радять проводити таку роботу:

а) вивчення теоретичних основ аналізу тексту;

б) організація мовленнєвої практики молодших школярів, створення мовленнєвих ситуацій на уроках рідної мови;

в) формування умінь аналізувати і складати відносно короткі усні і письмові навчальні тексти для того, щоб розвивати в учнів оперативну пам’ять [55, 109].

Іменник, як ніяка інша частина мови, сприяє розширенню і конкретизації словника молодших школярів, надає висловлюванням точності та змістовності. Учні найчастіше вживають слова на позначення предмета та особи. Неточність у вживанні іменників у мовленні дітей зберігається навіть після ознайомлення з цією частиною мови та пояснюється невмінням використовувати їх багатозначність та синоніміку.

Ця проблема є безперервним процесом, що потребує ретельного дослідження, вивчення і розв’язання. Якщо вчені займались питаннями навчання молодших школярів будувати зв’язні висловлювання загалом, то питанням вживання іменників у системі розвитку мовлення і збагачення словникового запасу учнів конкретно не займався ніхто і вони залишились нерозв’язаними. Така актуальність даної проблеми, з одного боку, та недостатнє її вивчення, з іншого, й зумовило вибір теми дослідження.

Об’єкт дослідження – процес вивчення іменника як частини мови.

Предмет дослідження – методичне забезпечення даного процесу.

Мета дипломної роботи – дослідження особливостей опрацювання іменника на уроках української мови у початковій школі.

Завданнями дослідження є:

1. Опрацювання стану дослідження проблеми у лінгвістичній літературі.

2. З’ясування особливостей формування загального поняття про іменник та аналіз етапів вивчення іменника у початковій школі.

3. Окреслення граматико-стилістичної роботи при вивченні іменника.

4. Окреслення системи вивчення іменника у початкових класах.

5. Експериментальна перевірка методики особливостей вивчення іменника в початковій школі.

Гіпотеза дослідження: якщо методично забезпечити виконання програмових вимог до вивчення іменника, вікові та психологічні критерії засвоєння іменника як частини мови, то ефективність засвоєння граматичних категорій іменника буде більш ефективною, що забезпечить збагачення та активізацію словникового запасу молодших школярів.

Методи дослідження:

  • теоретичні: аналіз та узагальнення наукової інформації з проблеми дослідження; аналіз, синтез, узагальнення і систематизація теоретичних та практичних даних; моделювання у процесі виконання вправ;

  • практичні: спостереження за навчально-виховним процесом; бесіди з вчителями, учнями початкових класів; виконання вправ на вироблення вмінь і навичок в учнів; проведення цікавих завдань-ігор на виявлення знань про іменник.

Теоретичне значення дипломної роботи полягає в обґрунтуванні системи вивчення іменника у початкових класах, виявленні ролі іменників у збагаченні, уточненні й активізації словникового запасу молодших школярів.

Практичне значення дослідження визначається обґрунтуванням системи вправ, спрямованих на засвоєння лексико-граматичних категорій іменника як частини мови учнями початкових класів.

Структура дослідження, визначена метою та завданнями, складається зі вступу, двох розділів, висновків, списку використаних джерел.



РОЗДІЛ 1. Лінгводидактичні основи вивчення іменника


1.1 Сутність та лексико-граматичні ознаки іменника


У морфологічну структуру мови в її широкому розумінні входять парадигми відмінюваних частин мови (іменників, прикметників, займен-ників, числівників і дієслів) та морфемна структура усіх частин мови, тобто всіх класів слів, як змінних, так і незмінних.

Кожна відмінювана частина мови має свої характерні парадигматичні мікросистеми, які створюють систему парадигм даної частини мови. Отже, існують окремі системи парадигм іменників, прикметників, займенників, числівників та дієслів, що в своїй сукупності складають загальну морфологічну парадигматичну систему мови [77, 63]. У кожну парадигму входить не лише система флексій (закінчень), а й певна кількість варіантів основ, які сполучаються з одними й тими ж флексіями.

Іменник називає предмет і відповідає на питання хто? що? У граматиці предметом вважається все, про що можна запитати хто це? або що це? Отже, предмети — це не тільки назви людей (робітник, співачка), тварин (кінь, ворона), конкретних речей (сонце, книжка), а й назви опредмечених дій (засідання, облік), ознак (компетентність, краса), абстрактних понять (совість, доброта) і т. п. [53, 46].


Случайные файлы

Файл
185160.rtf
54999.rtf
166155.rtf
101593.rtf
74586-1.rtf




Чтобы не видеть здесь видео-рекламу достаточно стать зарегистрированным пользователем.
Чтобы не видеть никакую рекламу на сайте, нужно стать VIP-пользователем.
Это можно сделать совершенно бесплатно. Читайте подробности тут.