Використання елементів стилізації форм рослинного і тваринного світу у розвитку навичок декоративно-орнаментального малювання учнів початкових класів (112144)

Посмотреть архив целиком

35



Міністерство освіти і науки України

Тернопільський національний педагогічний університет

імені Володимира Гнатюка


Кафедра образотворчого,

декоративно-прикладного мистецтва,

дизайну та методики їх викладання





ДИПЛОМНА РОБОТА


Використання елементів стилізації форм рослинного і тваринного світу у розвитку навичок декоративно-орнаментального малювання учнів початкових класів



виконала студентка 31 групи

факультету підготовки

вчителів початкових класів,

заочного відділення

Дяків Ольга Богданівна


науковий керівник

Цибулько Михайло

Богданович



Тернопіль 2009


ЗМІСТ


Вступ

Розділ 1. Теоретичні основи декоративно-орнаментального малювання

    1. Характерні ознаки декоративно-прикладного мистецтва

1.2 Граматика та семантика українського декоративно-прикладного мистецтва

1.3. Особливості стилізації форм рослинного і тваринного світу

Розділ 2. Методика використання прийомів стилізації на уроках декоративно-прикладного мистецтва

2.1 Використання елементів стилізації на уроках декоративного мистецтва

2.2 Організація та зміст експериментального дослідження, аналіз його результатів

Висновки

Список використаних джерел

Додаток


Вступ


Актуальність дослідження. Проблеми перебудови нашого суспільства нерозривно пов'язані з вирішенням завдань формування творчої особистості. Адже „саме така особистість є справжнім творцем історії, оскільки весь шлях, який пройдено людством,  це безперервний процес творіння” [10, 19]. Народно-мистецька творчість дає людині можливість актуалізувати свої потреби, інтереси, здібності, знаходити форми прояву індивідуальної активності. Творче самовираження „сприяє усвідомленню особистісної ваги, емоційному розкріпаченню, зростанню впевненості у собі” [1, 52]. У зв'язку з цим все більшої практичної значущості набуває залучення учнів до творчої діяльності засобами народного мистецтва, створення необхідних умов для формування творчої активності школярів.

На сучасному етапі розвитку освітньо-виховної системи нашої держави постала проблема усунення гострих суперечностей між досягненням багатовікового народу і незадовільним застосуванням його у навчанні і вихованні дітей. Фактично прогресивні народно-мистецькі традиції й національні звичаї духовно-морального, демократичного, господарсько-трудового, дидактичного, культурно-естетичного характеру були приречені на забуття. Щоб подолати дані негативні явища, необхідно внести кардинальні зміни у виховання підростаючих поколінь. Безперечно, що національна школа, яку відроджуємо в Україні завдяки відновленню повноцінної української державності зобов'язана мати адекватну їй систему виховання, побудовану на кращих зразках народно-мистецького досвіду.

Особливе занепокоєння нині викликає відсутність у більшості школя-рів усвідомлення себе як частини народу, співвіднесення своєї діяльності з інтересами нації. Зарадити справі може створення такої системи народної освіти, яка виховувала б національно свідомих громадян України. Наукові дослідження переконливо доводять, що дитина повинна знаходитись під постійним виховним впливом матеріальної і духовної культури й мистецтва свого народу. Це потрібно, найперше, для найповнішого розкриття природних схильностей дитини і розвитку її здібностей.

Однак сучасна етнокультурна ситуація в Україні така, що діти не залучаються з раннього віку до мистецтва свого народу, бо не знаходяться під прямим формуючим впливом української культури. Не використовують повною мірою своїх дидактичних і розвивальних можливостей заклади народної освіти, хоча протягом останніх років і відбулися значні зрушення в українському шкільництві у плані застосування кращих взірців народного мистецтва, у т. ч. декоративно-прикладного, у навчальному процесі почат-кової школи.

Народне декоративно-прикладне мистецтво є унікальним у вирішенні завдань як художнього, так і особистісного розвитку, громадського і духовного становлення підростаючого покоління. Це зумовлено не тільки природою сприймання цього виду образотворчого мистецтва, а й тим, що вже в молодшому шкільному віці образотворча діяльність стає однією з найдоступніших і емоційно-захоплюючих форм творчості.

Ознайомлення школярів з декоративним малюванням у структурі образотворчого мистецтва є важливою проблемою теорії і практики. З огляду на значущість теми, її актуальність у плані розвитку учнів і була обрана тема дипломної роботи, що стосується вивчення особливостей декоративно-прикладного мистецтва та його місця у мистецькій освіті й образотворчій діяльності молодших школярів.

Об’єктом дослідження є декоративно-прикладне мистецтво як об’єкт образотворчої діяльності учнів.

Предмет дослідження – методика ознайомлення молодших школярів з прийомами стилізації форм рослинного і тваринного світу.

Мета дослідження – теоретично обґрунтувати і експериментально перевірити методику ознайомлення молодших школярів з прийомами стилізації рослинних і тваринних форм декоративно-прикладного мистецтва.

Гіпотеза дослідження: найефективнішим методом ознайомлення учнів початкових класів з прийомами стилізації рослинних і тваринних форм є петриківський розпис.

Відповідно до поставленої мети та гіпотези дослідження визначені завдання дослідження:

  1. Розкрити сутність та види декоративно-прикладного мистецтва.

  2. Вивчити питання граматики та семантики українського орнаменту.

  3. Виділити і обґрунтувати значення занять декоративно-прикладним мистецтвом для естетичного та культурного розвитку школярів.

  4. Визначити вплив експериментальної методики на результативність навчального процесу.

Для розв’язання поставлених завдань і перевірки гіпотези використано адекватні авторському задуму методи дослідження.

Теоретичні методи дослідження: аналіз, порівняння, синтез, система-тизація, класифікація та узагальнення теоретичних даних, представлених у педагогічній, психологічній та методичній літературі, вивчення та узагаль-нення передового педагогічного досвіду.

Емпіричні методи дослідження: педагогічне спостереження, педаго-гічний експеримент, якісний і кількісний аналіз результатів експерименту.

Практична значущість дослідження полягає у розкритті системи роботи вчителя з формування навичок образотворчої діяльності молодших школярів при ознайомленні з творами декоративно-прикладного мистецтва і прийомами стилізації.

Дипломна робота складається із вступу, двох розділів, висновків, списку використаної літератури, додатків.


Розділ 1. теоретичні основи декоративно-орнаментального малювання


    1. Характерні ознаки декоративно-прикладного мистецтва


Народне декоративно-прикладне мистецтво — одна із форм суспільної свідомості і суспільної діяльності. Це широка галузь мистецтва, яка худож-ньо-естетично формує матеріальне середовище, створене людиною. До нього належать такі види: декоративно-прикладне, монументально-декоративне, оформлювальне, театрально-декораційне тощо.

Декоративне мистецтво зародилось у первісному суспільстві, коли людина жила в умовах родового ладу, а засоби для існування добувала примітивними знаряддями. Тоді діяльність могла бути тільки колективною. Відсутність складних трудових операцій призводила до того, що всі члени колективу мали одні й ті ж обов'язки, опановували одні й ті ж трудові навички. Розподіл праці проходив таким чином: праця чоловіків (мисливство) і праця жінок (приготування їжі, виготовлення одягу, ведення домашнього господарства).

Спільна праця зумовлена спільною власністю на знаряддя праці, землю, продукти колективного виробництва. Майнової нерівності ще не було. Народне мистецтво створювалось у сфері колективного матеріального домашнього виробництва. У ньому відбивалися риси первісної свідомості людини, міфологічний характер спілкування з природою. Знаряддя праці, зброя, одяг, житло повинні були передусім бути зручними, магічними, щоб ніщо, ніякі ворожі сили не перешкоджали людині жити і працювати.

Пам'ятки кожної конкретної епохи показують, як люди навчились працювати з природними матеріалами і що з них виготовляти, яку силу надавати їм за допомогою символів-знаків (орнаменту) і що робило звичайні речі побутового призначення творами мистецтва. На всіх етапах історичного розвитку твори народного мистецтва, залишаючись невід'ємною частиною матеріальної культури, водночас є важливою галуззю духовної культури народу. Основи художнього, духовного, естетичного в них невіддільні від утилітарного. Їхня єдність обґрунтовує глибоку життєву правду народного мистецтва [45, 103-104].

Починаючи з первіснообщинного суспільства і впродовж наступних віків люди удосконалювали домашнє виробництво речей, які задовольняли побутово-життєві потреби. Поступово шліфувались технічно-художні засоби, які формувались колективним досвідом, передавались із покоління в покоління, перевірялися практикою. Людина навчилася виконувати багато процесів праці, створюючи предметний світ: тканини, посуд, меблі тощо [88, 67]. Величезним здобутком пізнавально-трудової діяльності було те, що людина почала добирати, підготовляти й опрацьовувати потрібну сировину. Дрібне ручне виготовлення готових виробів при відсутності внутрівиробничого поділу праці називається ремеслом. Історичний розвиток ремесел зумовлений зміною соціальної формації. Відповідно до різних історичних етапів суспільного виробництва та розподілу праці ремесла були домашніми, на замовлення і на ринок.

Домашнім ремеслом називається виробництво виробів для задоволення власних потреб господарства, членами якого вони виготовлені. Ці ремесла ще не відокремилися від головних галузей господарської діяльності. Домашнє ремесло — невід'ємна частина натурального господарства — збереглося і в окремих галузях в період капіталізму [13, 24-25]. Наприклад, займаючись мисливством, скотарством, землеробством, люди паралельно виготовляли дрібні ремісничі вироби. Поглиблення суспільного поділу праці зумовило появу розвиненіших видів ремесел, вони почали відділятися від основного заняття людей. Так виникли ремесла на замовлення і на ринок.

У ремеслах художня робота стає головним видом діяльності майстра, тут скоріше вдосконалюється майстерність, виникають нові, трудомісткі види художньої діяльності, зростає кількість ремісничих спеціальностей та звужується спеціалізація ремісників. Уже в давньосхідних рабовласницьких державах ІІІ—І тис. до н. е. були ремісники, які працювали на замовлення: ковалі, будівельники, столярі, зброярі, ткалі, золотарі тощо. Виготовлення кераміки, тканин, декоративних виробів із металу, каменю досягло високого рівня в Єгипті, Ассирії, Ірані, Китаї, Індії, в античних рабовласницьких державах Греції і Риму [56, 34]. Уже в цю епоху поряд із речами широкого вжитку виготовлялися предмети розкоші, доступні лише панівній верхівці.

В умовах більш високого рівня розвитку продуктивних сил при феодалізмі ремісники отримали ширші можливості для вдосконалення свого фаху. Виникли нові галузі ремесел, звужувалася спеціалізація ремісників, робилися своєрідні відкриття, винаходи. Китай, Індія, Іран, Японія, країни Середньої і Передньої Азії, Європи славилися виготовленням художніх предметів побуту (посуд, тканини, килими, холодна і вогнепальна зброя, лицарський обладунок, вози, меблі, ювелірні прикраси, культові предмети тощо). До скарбниці світового мистецтва увійшли китайські та японські лаки, різьблення на дереві, вироби з ниток, китайська порцеляна, індійські тканини і металеві вироби, іранські і туркменські килими та ін. [43, 27].

Високого художнього рівня досягли художні ремесла у східних слов'ян (метал, кераміка, різьблення на дереві тощо). Декоративно-прикладне мистецтво слов'янського населення на території майбутніх російських, українських і білоруських земель — грунт, на якому розвинулася самобутня культура Київської Русі [86, 13]. Давньоруські ремісники дотримувалися багато-вікових традицій східнослов'янського мистецтва, творчо осмислюючи найкращі здобутки світового мистецтва. Їх оригінальну художню творчість засвідчують збережені пам'ятки, літописні дані та описи іноземців, які за рівнем художнього ремесла ставили Русь на друге місце після Візантії.

У Київській Русі переважали домашні ремесла. Пов'язані із сільським господарством, вони відігравали роль допоміжного заняття. Селяни самі виготовляли різні вироби, полотна, сукна, взуття тощо для власних потреб. Феодали отримували цю продукцію селянського ремесла у вигляді повинностей [56]. У господарствах феодалів також виготовляли вироби. Ремісники працювали і в княжих, боярських та монастирських дворах.

Розвиток торгівельно-грошових відносин сприяв кількісному зростан-ню ремісників, поселенню їх в містах та невеличких містечках. Вже за часів Київської Русі виділилися три основні категорії ремісників: сільські, вотчинні та міські. Сільські ремісники обслуговували певну територіальну групу сільського населення (наприклад, ковальські, кушнірські ремесла). Вотчинні ремісники феодально залежали від поміщиків, князів, бояр, монастирів. їхня праця була примусовою. У містах, містечках поселялись ремісники, що виготовляли вироби на замовлення, на ринок. Вони мали кращі умови праці, були кваліфікованими [46, 13-14]. Як сільське, так і міське ремесло поєднувалось із землеробством. Зростання міст, розвиток торговельно-виробничих відносин стали тими важливими факторами, котрі активізували процеси відокремлення ремесла від сільського господарства, сприяли поглибленню професійної майстерності ремісників, збільшенню кількості ремісничих спеціальностей.

Розвиток товарного обміну привів до того, що виготовлення виробів на продаж стало основним заняттям окремих ремісників, посилилися процеси відокремлення ремесла від землеробства. На основі домашніх ремесел виникли ремісничі організації. Натуральне господарство, вузькість внутрішнього ринку, утиски з боку державної адміністрації зумовили необхідність єднання міських ремісників. В XI—XII ст. в містах Західної Європи, а також Київської Русі поступово виникали і поширювалися їхні корпорації — цехи. Вони об'єднували майстрів однієї чи кількох спеціальностей з метою захисту їхніх інтересів від дрібних виробників [88, 22-23]. Конкретно-історичні умови позначилися на специфіці цехів, що утворювались на Україні. Тут цехова система виробництва поширилась у XIV—XV ст. У Києві існували цехи ковалів, золотарів, кравців, кушнірів, шевців. Відомі різні за профілем цехи у Луцьку, Чернігові та ін. [86, 11].

У 1425 р. у Львові діяли 9 цехів (ковалів, шевців, кравців, лимарів, кушнірів), а наприкінці XV ст.—14 цехів об'єднували ремісників понад 50 професій. Цехове ремесло бурхливо розвивалось у містах, які здобули так зване магдебурзьке право,— у Києві Львові, Полтаві, Чернігові, Новгороді-Сіверському, Житомирі, Бердичеві, Ніжині, Кременці, Кам'янці-Поділь-ському. Цехові організації відігравали позитивну роль у житті як міських, так і сільських ремесел ранньої епохи феодалізму. Вони сприяли піднесенню художнього рівня виробів, розширенню їх асортименту. У цехових статутах визначалося, які саме і скільки виробів будуть виробляти; їхні розміри, форми, колір тощо; кількість майстрів і підмайстрів, їхні права; розмір внесків майстрів до спільної кари; кількість робітників та учнів, яких мав право тримати майстер, строки учнівства; розмір заробітної плати підмайстрам та учням; правила прийому нових членів у цехи; кількість сировини, інструментів і матеріалів; тривалість робочого дня, штрафи за порушення статутів і т. ін. [22, 152]. У цехах панівне становище посідали майстри, їм підпорядковувались підмайстри й учні. За виконанням статутів слідкували обрані на загальних зборах цехових майстрів (братчанах) старшин — цехмістри. Кожен цех мав свої прапори, знаки, грамоти тощо.

Важливо, що при вступі майстрів до цеху ретельно перевіряли їхні знання, вміння зробити «шедевр» — взірець певного виробу [6, 51]. Відбувалися своєрідні іспити-конкурси майстрів. Це, безперечно, сприяло вдосконаленню ремісничої майстерності. У містах працювали позацехові майстри — партачі. Вони жили переважно на передмісті, були обмежені у своїй діяльності, не мали права продавати власні вироби на міському ринку. Це було причиною конкурентних сутичок. Цехові і позацехові майстри зазнавали утисків з боку володарів міст. Глибокі соціальні суперечності посилювали боротьбу проти феодальної системи.

Проникнення у ремісниче виробництво нових відносин зумовлене як економічними змінами, так і рівнем розвитку ремесел. Із поглибленням поділу праці від окремих ремісничих професій відгалужувалися нові спеціальності [57, 331]. Так, серед ремісників-текстильників виділилися ткачі, полотнярі, шерстяники, прядильники (ниткарі), сукновали і постригачі сукна, мотузники, канатники тощо; серед деревообробників — бондарі, теслярі, колісники, різьбярі, ґонтарі, каретники, кошикарі, ситники і т. ін. Із зростанням попиту на ремісничі вироби з боку міського і сільського населення, ускладненням і диференціацією самого ремесла поглиблювалося майнове розшарування цехових і позацехових ремісників. Більш заможні майстри перетворювалися на дрібних підприємців і скупників. В умовах зародження капіталістичних відносин цехова, замкнена за визначеними обмеженнями організація гальмувала ремісниче виробництво.

Вільніші можливості для діяльності, не такі обмежені, як у цехових майстернях, мали сільські і міські домашні промисли, тобто дрібне ручне товарне виробництво. Воно існувало в умовах натурального господарства, де із наявної сировини виготовляли вироби на продаж. Власниками промислів були представники майже всіх прошарків населення України — міщани, селяни, козаки, купці, шляхта і т. ін. Серед домашніх промислів найбільшого поширення набули текстильні, шевські, кравецькі, кушнірські [86, 57-58]. Селяни традиційно вирощували у своїх господарствах льон і коноплі, стригли вівці, із наявної сировини виготовляли тканини інтер'єрного й одягового призначення для себе і на продаж.

У XVI—XVII ст. на основі ремесел і домашніх промислів зародилася нова, більш висока форма виробництва — мануфактура. Капіталістичне підприємство ґрунтувалося на ремісничій техніці й поділі праці. Ця стадія розвитку промисловості історично передувала великій машинній індустрії. Процес звуження ремісничих спеціальностей тривав (часто виконувалась тільки одна операція). Дещо полегшувались трудомісткі роботи, удоскона-лювались інструменти тощо. Шляхи виникнення мануфактур були різними [6, 71-72]. Дрібні промисли (майстерні) зміцнювались, розширювались, поступово переростали у більші виробничі заклади з поділом праці. Окремі виробники підпорядковувались представникам торгового капіталу, який проникав у всі сфери господарства у зв'язку з розвитком торгово-грошових, капіталістичних відносин. Ці процеси відбувалися в умовах феодалізму, де панувала кріпосницька система.

За характером виробничих відносин на Україні можна виділити три типи кріпосних мануфактур: казенні, вотчинні (поміщицькі) й посесійні [86, 36]. Наприклад, відомими були казенна мануфактура по виробництву шовкових виробів — Катеринославська; посесійні сукняні мануфактури — Глушківська і Ряшківська; поміщицька мануфактура, де вироблялись фарбовані і тонкі сукна, у с. Платкове Стародубського повіту на Чернігівщині та ін. Найпоши-ренішими були ткацькі мануфактури. Крім ткацьких мануфактур, на Україні у XVII—XVIII ст. користувались визнанням мануфактурні вироби — посуд, скло, шкіряні і под. У XVIII ст. зросла кількість мануфактур, вони розширювали виробництво, але повільно впроваджувалися нові технічно-технологічні відкриття. Ручне виробництво творче, приховує у собі таємниці справжньої краси, критерії якої в народному мистецтві вироблялися віками.

Наявність місцевої сировини, людей, які опанували традиційні навички праці, виготовляючи певні вироби, давала змогу розширювати виробництво, впроваджувати деякі нові технологічні методи, полегшувати ручну працю за допомогою машин [56, 42]. Отже, закономірно, в історичній послідовності тривав розвиток народного декоративного мистецтва у таких формах, як домашнє й організоване виробництво: у цехах, майстернях, мануфактурах.

Зародження і розвиток мануфактур на Україні відбувалися у XVI—XVIII ст. за кріпацтва. Перша половина XIX ст.— це період розкладу і кризи феодально-кріпосницької системи. У цей час складалися нові, більш прогресивні капіталістичні відносини. Із подальшим розвитком дрібних промислів, кріпосницької мануфактури і товарно-грошових відносин визрівали умови для переходу до капіталістичної мануфактури — фабрики [6, 34-35]. Виробництво очолив великий капітал, формуючи капіталістичні відносини між його учасниками.

З переходом до наступного, більш прогресивного способу виробництва зростала роздрібненість виробничих операцій, зумовлюючи деградування професійної майстерності, занепад творчої основи в процесі праці. На Україні дрібні промисли набули характеру капіталістичних мануфактур, де на другий план усунулося віками нагромаджене рукотворне мистецтво ремесла. Знижувалася вартість художньої продукції. Перехід від мануфактури до фабрики відкинув з ручну вмілість майстра, а за тим технічним переворотом руйнувалися суспільні відносини виробництва. Капіталістична конкуренція підірвала економічний грунт традиційних центрів народних промислів, а зменшення попиту на вироби призвело до звуження їхнього виробництва, а подекуди до занепаду [22, 16].

Таким чином, народне декоративне мистецтво України розвивалось у двох основних формах — домашнє художнє ремесло й організовані художні промисли, пов'язані з ринком [86, 42-43]. Ці дві форми йшли паралельно, тісно переплітаючись між собою і взаємозбагачуючись, кожна історична епоха вносила свої зміни. Природні багатства України, вигідне географічне і торговельне положення сприяли розвиткові домашніх ремесел та організо-ваних художніх промислів. Як уже зазначалося, перехід від мануфактур до капіталістичних фабрик, промислового виробництва у XIX ст. негативно позначився на дальшому розвиткові художніх промислів, основа яких — традиційна художня рукотворність.

Типологія декоративно-прикладного мистецтва ґрунтується на різних принципах класифікації: за матеріалом — камінь, дерево, метал, скло та ін.; за технологічними особливостями — ткацтво, вишивка, плетіння, в'язання, розпис тощо; рідше за функціональними ознаками — меблі, посуд, прикраси, одяг, іграшки. У декоративно-прикладному мистецтві застосовується близько 20 матеріалів та ще більше різновидів. Крім цього, існує понад 100 головних технік і технологій художньої обробки [5, 15-16]. Усе це дає вагомі підстави стверджувати, що художні ремесла і промисли є найбільшою і найбагатшою галуззю художньої творчості. Для її повноцінного морфологічного аналізу ніяк не обійтися без диференціації на види, роди і жанри.

Декоративне мистецтво (естетичне освоєння життєвого середовища) складається із монументально-декоративного, театрально-декораційного, оформлювального, декоративно-прикладного і художнього конструювання [57, 27]. Як бачимо, сусідами декоративних видів є також види архітектури і види образотворчого мистецтва. Вони певною мірою визначають межі декоративно-прикладного мистецтва. З одного боку, в його прикладній галузі виступають об'ємно-площинні принципи побудови форми, аналогічно художньому конструюванню й архітектурі, а з другого — у декоративній області мають місце зображальні принципи. У тематичних, фігуративних творах вони близькі до образотворчих видів.

До прикладної галузі декоративно-прикладного мистецтва відносимо ужиткові твори об'ємно-просторової форми, виготовлені переважно з твердих і тривких матеріалів, в яких доцільність і виразність конструкції поєднані з декором: дерево, камінь, кістка і ріг. Їх обробляють технікою різьблення, точіння та ін. [64, 59].

Декоративна галузь ужитково-прикладного мистецтва має значну перевагу художніх засад оздоблення над утилітарними і складається із видів-технік. Для зручності останні групуємо за домінуючими виражальними ознаками [6, 23-24].

  1. Поліхромна група: ткацтво, килимарство, вишивка, батік, вибійка, бісер, писанкарство, емалі, розпис (дерево, кераміка, скло та ін.).

  2. Монохромна група: інкрустація, випалювання, чернь, гравіювання.

  3. Пластична: різьблення, тиснення, карбування, пластика малих форм.

  4. Ажурно-силуетна група: кування і слюсарство, просічний метал, скань, мереживо, витинанки, ажурно-силуетна пластика.

Між групами немає чіткої межі. Тому твір-інкрустація, твір-вибійка можуть мати не лише монохромні, а й поліхромні особливості, твір-різьблення — монохромні, пластичні й ажурні, вишивка трапляється монохромна (біла по білому чи навпаки) й ажурна (мережка, вирізування, виколювання), а витинанки — барвисті і неажурні. У загальній масі таких творів з відхиленням небагато і вони не спростовують групування видів.

Між прикладною і декоративною галузями є проміжна — декоративно-прикладна, що поєднує в собі ужиткові і функціональні якості об'ємно-просторової конструкції та художню експресію відповідного декору [11]. Вона підпорядковується аналогічним морфологічним концепціям.

Таким чином, декоративно-прикладне мистецтво з його багатством матеріалів, декоруючих технік, помножених на функціональні типи побутових предметів утворює надзвичайно розгалужену морфологічну систему, для аналізу якої необхідно насамперед скористатися низкою розроблених естетичних категорій: вид, рід, жанр, твір.

Види декоративно-прикладного мистецтва — головна структурна одиниця типології. Це — художнє деревообробництво, художня обробка каменю, художня обробка кістки й рогу, художня кераміка, художнє скло, художній метал, художня обробка шкіри, художнє плетіння, в'язання, художнє ткацтво, килимарство, вишивка, розпис, батік, писанкарство, фото-фільмодрук, вибійка, випалювання, гравіювання, різьблення, карбування, художнє ковальство, скань, просічний метал, витинанки, мереживо, виготов-лення виробів з бісеру, емалі, а також меблів, посуду, хатніх прикрас, іграшок, одягу, ювелірних виробів. Усі вони відносяться до декоративно-прикладного мистецтва, як частина до цілого, мають відповідні спільні риси і своєрідні ознаки [22, 36-37]. Кожен з видів унікальний за специфікою матеріалів і технологічним процесом обробки, за художньо-композиційними закономірностями структури образів.

Одні види широко функціонують у сфері побуту і загалом у візуальній культурі, наприклад, художній метал, дерево, кераміка, ткацтво. Інші, такі, як мереживо, батік, вироби з бісеру, писанки, навпаки, мають порівняно вузьке функціональне середовище. Звідси морфологічна структура у першому випадку поширена, а в другому — звужена (або цілком відсутня). Поширення відбувається методом уведення додаткових, проміжних диференційних одиниць — підвид, підгрупа тощо. Так, підвиди в кераміці ґрунтуються на якісних характеристиках матеріалів (майоліка, фаянс, фарфор, кам'яна маса, шамот) та технологіях виготовлення; підвиди в обробці дерева — це техніки його обробки (різьбярство, столярство, токарство, бондарство). Інколи вони становлять значні самостійні галузі художньої творчості із своєрідними засобами виразності 6, 76.

Рід — наступна сходинка класифікації, торкається найзагальніших особливостей та ознак виробів, їхніх функціональних відмін. Рід — категорія, що виникла у літературознавстві, але нині успішно застосовується і в інших видах мистецтва, набуваючи загально-естетичного значення. Як свідчить практика, один майстер, наприклад столяр, не може з однаковим умінням виготовляти меблі, транспортні засоби, музичні інструменти, іграшки тощо. Тому відбувається вузька спеціалізація за родами художньої творчості [22, 62]. Отож, у декоративно-прикладному мистецтві родові відміни найкраще виражені у видах-матеріалах з найбільшою структурою виробів: дерево-обробництво, метал, кераміка, скло, обробка шкіри, плетіння. Родові форми мають тут узагальнений функціональний характер виробів, наприклад, меблі, посуд, знаряддя праці, культові предмети, іграшки, прикраси та ін. (обробка дерева); посуд, начиння, зброя, культові предмети, прикраси тощо (метал); посуд, іграшки, керамічні прикраси. Однакові родові форми, що різняться за матеріалами, інколи об'єднуються дослідниками для зручності аналізу і викладу теми у нові види декоративно-прикладного мистецтва функціональ-ного спрямування — посуд, іграшки, прикраси, меблі і т. ін.

Поняття жанру склалося у типології більшості видів мистецтва. У морфології декоративно-прикладного мистецтва також є необхідність введення аналогічної категорії для визначення менших внутрішніх структур-них одиниць функціональної форми предметів та їхнього призначення [88, 31-32]. Але вираз «жанр вази, дзбанка, миски чи горнятка» звучить непри-родно. Тому доцільно означувати твори відповідною типологічною групою.

Типологічна група — це порівняно стале поєднання однотипних предметів, де тип виступає як абстрактний узагальнений зразок предметів [22]. Наповнення типу локальними та індивідуальними особливостями перетворює його в конкретний твір. Порівняно із видами декоративно-прикладного мистецтва і родами творів, типологічні групи є класифікацій-ною категорією третього порядку. Якщо в образотворчих видах мистецтва жанрова структура творів ґрунтується на тематичних принципах, то у декоративно-прикладних типологічні групи мають конструктивно-функціо-нальну концепцію. Вони розкривають певну функціональну композиційну спільність групи предметів (творів). Кожна така типологічна група творів декоративно-прикладного мистецтва вирізняється сукупністю деяких зовнішніх, формотворчих ознак, що сприяють її розпізнанню.

Типологічна група — форма історично мінлива, її динаміка залежить від соціальних змін. У сфері типології форм відчутні реальні тенденції до об'єднання і роз'єднання окремих типологічних груп, підгруп і типів [57]. Із змінами традиційного народного побуту наприкінці XIX—на початку XX ст. поступово занепали професійні художні ремесла, народні промисли, із творчого процесу вибули десятки функціональних груп і типів виробів: порохівниці, кресала, ярма, дерев'яний посуд, дукачі, ґердани тощо. У наш час є випадки відродження давніх типологічних груп, виникають нові: мінігобелени, серветки, накидки на телевізор, хлібниці, цукерниці тощо. Таким чином, кожна історична епоха має свою типологію груп, і навпаки, типологія груп виробів є своєрідним дзеркалом епохи.

Художній твір (виріб) — становить останню, четверту сходинку типологічної структури декоративно-прикладного мистецтва. Це особливий соціально-культурний предмет, який відбиває художньо-духовну концепцію та має утилітарну цінність [40, 19]. Якщо художня концепція відсутня або деформована, твір не належить до мистецтва.

Твори декоративно-прикладного мистецтва перебувають під впливом духовної наповненості часу. Чим більший вік твору, тим його духовна наповненість сильніше збуджує наші естетичні почуття. Можна навести чимало прикладів, коли предмет-твір, знайдений археологами, мало чим відрізняється від теперішнього виробу.

Одним з найяскравіших видів мистецтва, які здавна поширені в Україні, є декоративний розпис. Чимало видатних майстрів українського декоративного розпису здобули своєю працею світову славу [12]. І ні технічний прогрес, ні нові матеріали та технології не зможуть знецінити, применшити того, що створене людським талантом упродовж століть. Навпаки, люди нового тисячоліття ще більшою мірою потребуватимуть справжнього мистецтва, живого і неповторного.

Декоративний розпис передбачає сюжетні зображення й орнаменти, які створюються засобами живопису на стінах та інших частинах архітектурних споруд, а також на ужиткових предметах [86, 4]. Останнім часом декоративний розпис виконують також на папері, полотні, картоні й експонують на художніх виставках як твори станкового мистецтва. Твори декоративного розпису виконують олійними, темперними, гуашевими, акварельними фарбами та керамічними барвниками з подальшим випалюванням у керамічних печах.

Декоративний розпис є традиційними видом мистецтва, який здавна поширений в Україні. Він і в наші дні займає чільне місце у творчості народних художників [11, 32]. Ще в часи розквіту Київської Русі народні майстри прикрашали декоративним розписом інтер'єри та екстер'єри будівель, хат, житла князів та знаті, предмети домашнього вжитку, дитячі іграшки, зброю, музичні інструменти тощо.

Протягом багатьох століть у різних регіонах України формувалися місцеві школи декоративного розпису зі своїм характером виконання орнаментальних мотивів, здебільшого рослинних: квітів, дерев, стебел, плодів тощо. Чимало майстрів малюють у своїх композиціях звірів, птахів, людей, пейзажі та складні композиції, у яких різні орнаментальні мотиви поєднуються із зображенням тварин та людей. Звірі, птахи, рослини, квіти є своєрідними: як реальними, так і народженими творчою уявою та фантазією народних художників.


    1. Граматика та семантика українського орнаменту


Граматика українського декоративно-прикладного мистецтва ґрунтується на прийомах композиції і засобах виразності мистецького твору. Прийоми композиції розвивались і збагачувались у практичній діяльності багатьох поколінь народних майстрів, цехових ремісників та професійних митців. У різних народів і в різні епохи виникали свої композиційні прийоми, що відповідали завданням декоративно-прикладного мистецтва свого часу. Одні прийоми композиції, проіснувавши певний час, відходили у забуття разом з ідейними концепціями, котрі їх генерували, на зміну приходили нові. Іншим судилося тривале функціонування протягом багатьох тисячоліть завдяки гнучким варіативним властивостям.

До головних композиційних прийомів відносимо ритм, метричність, симетрію, асиметрію, статику і динаміку [45, 131-132].

Ритм — властивість, характерна для багатьох явищ природи, життя людини (ритми обміну речовин, серцебиття, дихання і т. ін.). Ритмічність, повторюваність окремих рухів, циклів характерні для процесів праці, а тому втілюються у матеріальній формі її продуктів. Як відображення закономірностей реального світу, ритм увійшов до всіх видів мистецтва, став одним з необхідних засобів організації художньої форми. У музиці, танці він виявляється як закономірне чергування звуків або рухів, В архітектурі, образотворчому і декоративному мистецтві відчуття ритму створюється чергуванням матеріальних елементів у просторі. Час у такому ритмі замінено просторовою протяжністю, часова послідовність — просторовою.

Ритм як композиційний прийом декоративно-прикладного мистецтва — це повторення елементів об'ємно-просторової і площинно-орнаментальної форми та інтервалів між ними, об'єднаних подібними ознаками (тотожними нюансами і контрастними співвідношеннями властивостей тощо). Він буває простий і складний. Простий ритм — рівномірне повторення однакових елементів та інтервалів в об'ємно-просторовій та орнаментальній структурі — називається метричним. Один із прикладів метричного порядку – рівномірне розташування «дармовисів» на гуцульсь-ких виробах з дерева.

Прийом ритмічності може ґрунтуватися не тільки на величині й послідовності елементів, йому можуть підпорядковуватися пластичність, фактура, тон, колір тощо. Складний ритм ґрунтується на поєднанні (накладанні) простих. Кількість комбінацій при цьому безмежна, але протяжність ритмічних структур має кількісні межі. Ритмічна зміна виявляється як мінімум у трьох елементів (наприклад, трикомпонентність в орнаменті). Однакові елементи починають складатися у метричний ряд, коли їх три і більше, в противному разі вони сприймаються як самостійні одиниці [14, 51-52]. Відчуття самостійності елементів, що становлять ряд тектонічної структури, переборюється остаточно при переході їх кількості через межу, встановлену правилом Міллера (7 ±2). Збільшення ряду підвищує його виражальну силу, однак надмірна довжина втомлює. Монотонність зростає швидко, коли ритмічний порядок простий, акценти ритму активні.

Метричний і ритмічний композиційні прийоми побудови форми поширюються також на геометричні тіла і подібні тектонічні структури, в побудові яких немає ознак ряду. Так, поверхні сферичну і циліндричну можна розглядати (кожну зокрема) як підпорядковані метричному порядкові. Всі їхні ділянки тотожні одна одній на всій протяжності, перебувають в однакових умовах і мають одну і ту ж кривизну. Коло, квадрат і всі правильні багатокутники належать до яскраво виражених метричних форм, а криві конусного перерізу (еліпс, овоїд, парабола, гіпербола) і спіралі — до ритмічних фігур. Конус і піраміда метричні по горизонталі й ритмічні по вертикалі. Форма об'ємно-просторових предметів та орнаментальних мотивів подібна до відповідних геометричних тіл і криволінійних фігур [46, 159].

Якщо для метричних композиційних структур характерна спокійна монотонність, врівноваженість, то ритмічні відзначаються різною частотою — сповільненою і зростаючою. Важливе значення для ритму має напрям. Ритмічна організація композиційних елементів (наприклад, взаємне розміщення орнаментальних мотивів на площині) може здійснюватися в одному, двох або чотирьох напрямках (сітчаста композиційна схема орнаменту).

Об'ємна і площинна тектонічна структура творів декоративно-приклад-ного мистецтва ґрунтується на явних і прихованих ритмах, які сильно впливають на емоції людини в процесі художнього сприйняття. Ритм відби-ває і монотонний спокій, і легке хвилювання, і стрімку бурхливу рішучість.

Симетрія як композиційний прийом — це чіткий порядок у розташуванні, поєднанні елементів, частин відповідної тектонічної структури творів декоративно-прикладного мистецтва [74]. Принцип симетрії зустрічається у природі (наприклад, кристали, листочки, квіти, метелики, птахи, тіло людини тощо). Симетрія вносить у мистецькі твори порядок, закінченість, цілісність, асоціюється з вольовою організацією форми і декору.

Відомі три типи симетрії. Перший — найпоширеніший — так звана дзеркальна симетрія. Фігури або зображення, розміщені в одній площині, діляться лінією на однакові частини аналогічно відображенню у дзеркалі. Цим типом симетрії наділені більшість об'єктів рослинного і тваринного світу, а також людина. В орнаментах і декоративних зображеннях застосовуються різновиди дзеркальної симетрії: дві стрічкові структури, три сітчасті, п'ять розеткових. Другий тип симетрії — трансляція або перенесення — відрізняється простотою. Симетричні фігури, котрі суміщаються на площині одна з одною, можуть переноситися вздовж однієї або двох осей, утворюючи в першому випадку сім стрічкових орнаментальних структур, сімнадцять сітчастих і чимало розеткових. Третій тип симетрії застосовується для об'ємних тіл обертання. Симетрична фігура переміщується рівномірно щодо осі, перпендикулярної до центру основи, крутиться навколо неї, залишаючись все ж у межах кривої. Симетрію такого типу називають циклічно-обертовою. Від кількості циклів суміщення фігури самої з собою (протягом повного оберту) залежить різновид циклічно-обертової симетрії: 3-го порядку, 4-го порядку, 5-го порядку і т. д. Приклади цієї симетрії можна знайти в природному середовищі (квіти ірису, троянди, шишки, морські зірки) та найбільше їх серед продукованих людиною предметів (посуд та інші вироби, виготовлені технікою бондарства, токарства і гончарства) [73, 112-113].

Математично точна симетрія рідко зустрічається і в природі, і в творах мистецтва. Якщо відхилення від ідеальної симетрії невеликі, така композиційна структура називається дисиметрією [9, 45]. Порушення симетрії може застосовуватись з метою посилення виразності форми та її гострішого емоційного впливу на людину.

В орнаментальних дзеркально-симетричних композиціях є чітко виражений центр (крім стрічкової і сітчастої відкритої структур) [80, 144].

Асиметрія — це відсутність жодної симетрії. Асиметрія відбиває невпорядкованість, незавершеність. За своєю суттю вона індивідуальна, тоді як симетрія ґрунтується на типологічній спільності. Їй підпорядковуються твори, наділені симетрією даного типу. Наприклад, розеткові композиції з центральною променевою симетрією (дерев'яні різьблені тарелі, розеткові витинанки, мереживо тощо). Побудову асиметричної форми можна зрозуміти лише сприйнявши структуру цілком, а симетричну композицію можна — і за фрагментом рапорту. Досить побачити лише чверть килима із дзеркальною двохвісною симетрією, щоб уявити його загальний вигляд.

У композиції декоративно-прикладного мистецтва симетрія й асиметрія є важливими прийомами організації цілісної форми. Динаміка та її протилежність статика (врівноваженість) діють на емоції, визначаючи характер сприйняття декоративно-прикладної форми предмета. Контраст відношень утворює динаміку («зоровий рух» у напрямку переважаючої величини). Це однаковою мірою стосується і об'ємних, і площинно-орнаментальних форм [16, 32-33]. Слабка динаміка пов'язана із нюансними відношеннями елементів. Тотожні відношення величин форми за трьома координатами характеризують статичну структуру. Композиційний прийом динаміки і статики ґрунтується не тільки на вимірних величинах форми, а й на співвідношеннях інших властивостей (ажурності, тону, кольору, фактури).

Народні майстри та професійні художники вибірково застосовують у своїх творах різноманітні засоби емоційно-художньої виразності, а саме: фактуру, текстуру, колір, графічність, пластичність й ажурність. Три перших цілком залежать від природних властивостей матеріалу та його технологічної обробки [88, 76]. Так, фактура, текстура і колір дерева, з якого зроблений предмет, можуть викликати неоднакові чуттєві емоції при користуванні цим предметом. Це будуть відчуття легкості або вагомості, досконалої вишуканості, довершеності або лаконічної простоти, звичної буденності.

Фактура — спосіб подачі, формування поверхні твору. Загалом її поділяють на природну і технологічну [3, 43]. До природної належить фактура поверхні, котра не зазнала обробки, наприклад, природна фактура кори дерева, рогу оленя, каменю та ін. Технологічну фактуру дістають в процесі відповідної обробки матеріалів (різання, тесання, кування, карбування, шліфування) або виготовлення самих творів (плетіння, ткання, вишивання тощо).

Широта спектра фактури залежить від кількості й величини виступаючих ятів щодо обсягу поверхні. Перша межа фактури відповідає такій будові поверхні і, коли елементи фактури за своєю величиною легко сприймаються зором як самостійні елементи. Однак з наступним збільшенням фактурні елементи можуть перейти у членування форми. Друга межа — така поверхня форми, яка при наближенні «рельєфу» гладкої фактури до нуля фактично дає поліровану дзеркальну хто. Тому розрізняють рельєфну, дрібнорельєфну, шорстку і гладку фактури [46, 152]. Рельєфну фактуру мають твори з гостро вираженою пластикою поверхні, зокрема, плетені вироби з рогози, соломи і т. ін. Дрібнорельєфна фактура характеризується слабкою пластикою поверхні (ткані, в'язані, вишивані твори і под.). Шорстку фактуру мають здебільшого нешліфовані вироби з дерева, металу, каменю. Гладку фактуру утворюють поверхні твердих матеріалів після шліфування, полірування, лакового покриття (поліровані поверхні деяких виробів з дерева, каменю і металу).

У творі декоративно-прикладного мистецтва може застосовуватися одна, дві фактури і більше. Їх поєднують переважно за законом контрасту: рельєфну і шорстку, дрібнорельєфну і гладку, шорстку і гладку (дзеркальну). Так, у художньому деревообробництві гуцулів зустрічається контрастне зіставлення різьблених гладких площинних вів орнаменту з вибраним «цьоканим» тлом (дрібнорельєфна фактура). На шорсткій поверхні подільської задимленої кераміки добре читаються лискучі візерунки, утворені технікою «гладження» (контраст фактур) [5, 56].

Текстура — природний візерунок зверхні розрізу деревини, деяких мінералів, рогу тощо, утворений різноманітними шарами матеріалу. Вона буває простою і складною, навіть примхливою, малюнок — малим або великим, слабо або чітко вираженим [72, 74]. Якщо на деревині й розі він буває з відповідною тональною розтяжкою у межах одного, двох сусідніх кольорів, текстура мінералів зустрічається у багатоколірному і широкому тональному поєднанні. Композиційно вмотивована і добре виявлена текстура на площині надає твору особливої декоративності й оригінальності, а передусім позбавляє необхідності у додаткових орнаментальних оздобах.

Колір (забарвлення) у творах декоративно-прикладного мистецтва (зважаючи на широкі функціональні можливості — прикладні—декоративно-прикладні—декоративні) має неоднакову міру застосування [45]. Якщо в прикладних творах його значущість другорядна, зводиться переважно до відповідного забарвлення матеріалу (природний колір дерева, каменю, металу і т. ін.), то в декоративних творах, передусім тканинах, килимах, вишивках, різноманітні колірні поєднання врають важливу роль у композиції. Знання об'єктивних закономірностей традицій символіки та суб'єктивних особливостей сприйняття допоможе правильно розв'язувати композиційні завдання. Розрізняють кольори ахроматичні (безбарвні) і хроматичні (мають відповідне забарвлення).

Колір у композиції декоративно-прикладного мистецтва може виконувати комунікаційну (поділ, акцентування, об'єднання та інша організація візуальної функції), пізнавальну (кольорові символи і знаки, кодування) і найважливішу – зображальну функції [48, 19]. Остання активно впливає на художню образність творів та естетичні почуття. Поліхромність найбільш характерна для килимарства, вишивання та розпису.

Графічність — позитивна якість композиції творів декоративно-прикладного (переважно декоративних зображень, орнаментів тощо) як таких, що елементами і трактуванням нагадують графіку або мають з нею спільні засоби лінії, точки, плями, силуети і т. ін. [39, 33]. В орнаментальних композиціях графічність виражається вишуканим поєднанням ліній, точок і плям. Інколи довільна пляма набуває впорядкованого силуету.

Силует — це узагальнене, площинне, однотонне зображення людини, тварин, рослини або предмету, що нагадує їхню тінь [4, 142]. У декоративно-прикладному мистецтві силуетом як графічним виражальним засобом користуються в інкрустації художніх виробів з дерева, при створенні витинанок, виготовленні з металу флюгерів, окуття дверей тощо. Силует лаконічний, як лаконічна тінь, відкинута предметом, але в цьому лаконізмі є своєрідна привабливість і зачарування.

Силуетний підхід у розв'язанні композиції потребує виняткової майстерності у доборі головного і пожертви другорядними, дрібними деталями. Виражальна скупість силуету спонукає майстра до винахідливості й пошуків чітких, легкозрозумілих форм, передусім профільних. Не тільки узагальненість і натяк характерні для силуету, не менш важливими є відповідна рівновага площин, особливості конфігурації абрису, що відбивається в поєднанні різких, колючих, плавних і м'яких контурів. Силуетну виразність композиції часто зустрічаємо в тематичних творах, зокрема в трактуванні елементів емблем, символів, алегорій тощо.

Пластичність (від гр. — моделювання з м'яких матеріалів, ліплення)— специфічна позитивна якість художньої виразності творів декоративно-прикладного мистецтва, особливий вияв краси через спосіб трактування форми, яка характеризується м'якістю, плавністю, співрозмірністю ліній, силуету, площини, вишуканістю руху і т. ін. [14, 51]. За аналогією скульптури, пластичність у декоративно-прикладному мистецтві поділяється на рельєфну і об'ємно-просторову. У деяких техніках різьблення, тисненні, карбуванні, зерні пластичність виступає як конструктивна основа. В інших видах декоративного мистецтва пластика має факультативний характер і лише підсилює виразність твору. Окремий різновид становить пластика малих форм, що фактично виходить із засад скульптури, застосовує різні матеріали, наприклад, дерев'яні й керамічні іграшки, сирні забавки і под. Пластичність інколи може поєднуватися із графічністю або ажурністю, при цьому досягається синтетична виразність форми і декору.

Ажурність (від— отвір, просвіт) — специфічна позитивна якість творів декоративно-прикладного мистецтва, в яких площинні або об'ємні форми мають наскрізні отвори. їх різноманітне поєднання може утворювати своєрідну декоративність [46, 157]. Ажурність як композиційний засіб виразності характеризується контрастом площини (сітки) і просвітів, створює ефектне враження романтичності, чарівності, піднесеності. Основною композиційною прикметою художності таких видів декоративних творів, як витинанки, мереживо, скань, посічний метал, ажурне різьблення в дереві і кістці, є ажурність. Декоративні елементи ажурності можна інколи зустріти у вишивці (мережка), плетених виробах з рогози, лози та інших природних матеріалів, у деяких видах порцелянового посуду, що уподібнюється плетінню. Розрізняють три випадки ажурності: 1) світло крізь отвори утворює тло для візерунку; 2) просвіти отворів є мотивами декору і 3) отвори закриті підкладкою і не пропускають світла (так звана «сліпа ажурність»).

Крім граматики і функціонально-ужиткової інформації, пов'язаної із безпосереднім використанням творів декоративно-прикладного мистецтва, у них зберігаються семантичні засоби – відомості національної, соціальної, магічної, образної орієнтації. Основні носії широкого спектру інформації — композиційні елементи форми твору (знак, символ, метафора, алегорія, емблема) та оздоблення [27]. Усі ці елементи є семантичними засобами, мають переважно зображальну структуру, а закономірності їх поєднання нагадують синтаксис. Метафора, знак і символ — тісно пов'язані між собою функціональним змістом.

Метафора (від гр. — перенос) — художній засіб літературного походження, ґрунтується на подібності явищ, предметів дійсності. Метафора вживається для підсилення смислу художнього образу творів декоративно-прикладного мистецтва за допомогою подібного предмету, зображального мотиву тощо [48, 37]. Так, віднайдені необхідні образні риси в природі або в художній спадщині переносяться до структури твору. Згодом метафора, що міцно входить у традицію творчості, стає художнім символом.

Символ (від гр. — знак, прикмета, ознака) у вигляді намальованого елемента, знака або предмета об'ємно-просторової форми, виступає замість певних конкретних чи абстрактних понять, використовується для збереження та передачі інформації, естетичних цінностей. Він не відбиває дійсних явищ, предметів, а позначає їх умовно без жодного натяку на достовірність чи подібність до дійсного. «Символ може містити у собі у згорнутому вигляді багатоманітність ціннісних значень, інформаційних та експресивних смислів, які в процесі сприйняття символу людиною розгортаються в її свідомості в естетичні уявлення і насолоди» [89, 131].

Художній символ використовувався у ранніх формах культури (антична, середньовічна) [81, 113]. У різні епохи символи змінювали своє значення. Наприклад, вуж у стародавні часи мав охоронне значення, а в християнській міфології та мистецтві став символом гріха, зла і обману.

Найважливішими метафорами і символами у давньоруському декоративно-прикладному мистецтві були джерело, криниця, річка, чаша, рослини, зокрема квіти, голуб, горлиця, сокіл, яструб, орел, лев, леопард, вовк, змія, вуж, що у народній інтерпретації відповідно символізували втамування духовної спраги, долю, смерть, вічне цвітіння, невмирущу красу, любов, сум, смуток, сонце, небо, владну силу, царя звірів, силу, безстрашність, геройство. У церковній традиції ці символи відповідно позначали оберег, вчення Христа, райський сад, чистоту, невинність, політ пророчої думки, торжество світла над темрявою, злість, заздрість, ворожість, жорстокість, зло, лукавство, підступність, обман, темні сили

Художній символ відрізняється від інших семантичних засобів, зокрема від художнього знака. Якщо перший наділений багатозначністю (полісеман-тичністю), то другий має переважно одне, основне значення [56]. Наприклад, художньо вирішені монограми, клейма, печатки, вказівні знаки завжди несуть однозначну інформацію. У знака розрізняють «невласний» (функціональний) і «власний» зміст, тобто його фізичні властивості (розмір, конфігурація, колір, розрізнюваність). Твір декоративно-прикладного мистецтва може існувати як знак завдяки неподільності «власного» «невласного» змісту. Вживання знака або кількох знаків надає виразності творам та узагальненої структури художнім образам.

Уже в ранніх формах художньої культури та в древніх цивілізаціях знаки-обереги і знаки-печатки (родові символи) набули культового, магічного і символічного значення.

Різновидом символу є атрибут (від. лат – приписаний, наділений) -
конкретний предмет, тісно пов'язаний із життям і діяльністю особи, а тому до
дається до її іконографії як розпізнавальний знак. Атрибут переважно зображається із постаттю, а окремо від неї набуває значення символу. Розрізняють атрибути загальні (наприклад, пальма — атрибут святих мучеників) та індивідуальні [57, 64]. Наведемо найважливіші атрибути з творів античного мистецтва: Мельпомена, Прометей, Де метра, Посейдон, Бик — Європа, Шкіра лева – Геркулес, Терези — Феміда тощо.

Найважливіші атрибути з християнської іконографії – це ягня, ангел, вежа, віл, лук, орел, лев, Ісус Христос, вінок троянд, вуж, апостоли і святі, колесо, три хлібини, Церква [81].

Як бачимо, внаслідок перебудови світогляду і заміни античної міфології християнською зазнають зміни й атрибути. У зрілому середньовіччі вони все частіше набували значення символів, надаючи творам декоративно-прикладного мистецтва таємничої загадковості.

Алегорія (від гр. — іносказання) — один із семантичних засобів, символ якого полягає в тому, що в конкретних художніх образах виступають умовні зображення абстрактних понять (персоніфікація) [6, 134]. Так, алегорія мудрості, добра, миру, природи, весни, літа може бути показана умовно за допомогою символів персоніфікації, атрибутів, емблем, поєднаних у відповідну структуру твору. Алегорія міфологічного походження найбільшого поширення набула у середньовічних творах декоративно-прикладного мистецтва, зокрема гобеленах, меблярстві, керамічних розписах та ін. «При значній зовнішній конкретності алегорія дуже рідко характеризується психологічною глибиною, індивідуальністю характеру, вона переважно є холодною, «бездушною», тому що відбиває свій зміст, головним чином, завдяки супроводжуючим її аксесуарам».

Емблема (від гр. — оздоба) — семантичний засіб композиції, що часом заступає символ. Основа емблеми — вираження цілого за його характерною, але разом з тим простою частиною, елементом чи атрибутом. Вона зображає предмети, знаки або постаті символічного характеру [12, 23]. В античній мозаїці на підлозі емблемою називали поле із фігуративними зображеннями. У наш час розрізняють емблеми міжнародні, державні, військові, спортивні, виробничі. Наприклад, білий голуб — міжнародна емблема миру. Емблеми як декоративні та інформаційні елементи інколи вводять у твори декоративно-прикладного мистецтва для надання їм відповідного смислового відтінку.

Таким чином, група семантичних засобів композиції творів декоратив-но-прикладного мистецтва приховує у собі всі етапи історичного розвитку людства: і знаки різних культур, і середньовічні символи релігійно-канонічного тлумачення, і символи народнопоетичного осмислення, і сучасні символи, алегорії та емблеми варіативного спрямування тощо.


    1. Особливості стилізації форм рослинного і тваринного світу


Стилізація в декоративно-прикладному мистецтві створює в ужиткових творах органічну єдність міри, доцільності й гармонії, прекрасного та утилітарного. Водночас вона сприяє логічно вмотивованому використанню відповідних законів об'ємного і площинного формотворення, допомагає авторам досягти в творах художньої довершеності.

Стилізація — композиційний принцип, що полягає у навмисному наслідуванні творів декоративно-прикладного мистецтва попередніх епох, країн, стилів, напрямів, шкіл. Порівняно з підробкою, фальсифікацією творів давнини, стилізація не приховує своєї вторинної інтерпретації відповідних художніх ознак стилю. Вона може мати характер поверховий, частковий (з елементами «цитування» декору), або поглиблений, що проникає у структуру й архітектоніку форми та оздоблення виробу [3, 63]. Стилізація у декоративно-прикладному мистецтві відома з часів середньовіччя, однак найбільшого поширення набула в останні століття (неоготика, неокласицизм, неоромантизм та ін.). До різновиду сучасної стилізації необхідно віднести фольклоризм — наслідування художниками-професіоналами і самодіяль-ними майстрами традиційних творів мистецтва 5, 31.

Протягом тисячоліть у декоративно-прикладному мистецтві відбувався процес освоєння щораз нових матеріалів і технік, вдосконалювалася техніка (інструменти, технологія виготовлення і т. ін.), збагачувалася система художніх засобів виразності, що вплинуло на формування естетичних засад, відкриття конкретних закономірностей стилізації [81, 102].

У верхньому палеоліті (остання ступінь давньої кам'яної доби) людина навчилася обробляти найдоступніші природні матеріали: камінь, кістку, дерево, виготовляти необхідні вироби з глини (ліпну кераміку), плести і ткати. Долаючи опір матеріалу, вона опанувала різноманітні форми (утилітарно-доцільні і декоративні), поступово набувала естетичного досвіду. Стилізована форма виготовлених знарядь стала пластичною реалізацією людської думки, ідеї, замислу, відповідала естетичному смакові, котрий лише формувався. Відчуттям правильної форми, пропорцій (співвідношення об'ємів), ритму, динаміки, симетрії, умовності позначені знаряддя праці, предмети побуту і культу, зокрема, «жезли», списометалки та інші предмети з кістки, оздоблені об'ємною фігуративною пластикою і ритованим орнаментом за принципом вільного заповнення поля. Так, пласка, ланцетоподібна кістка (печера Лалінд, департамент Дордонь, Франція) гравійована засічками, довгими, прямими лініями, що поєднані на основі правильного інтервалу повторення і ритму, є водночас зразком композиції стрічкової схеми. Ще виразніший ритм і динаміка стилізації виявлені у декорі палеолітичного знаряддя (печера Істюріц, департамент Нижні Піренеї, Франція): геометричний орнамент у вигляді кружалець, спіралей, прямих і хвилястих ліній, гострих кутів, складених один за одним, тощо. З цього ж погляду не менш цікаві браслети і фігурки пташок, виготовлені з ікла мамонта (Мезинська стоянка, Чернігівщина), ритовані зигзагоподібним та меандровим орнаментом [56, 79-80]. У мисливських палеолітичних племен зигзагоподібний і меандровий орнамент відбивав, напевно, прагнення людини втримати і зберегти за допомогою магічних знаків «силу і доброту».

У цю епоху зародився прийом стилізації (спрощення, узагальнення) реальних форм. Первісний майстер, створюючи пластичні зображення риб, пташок, кінських голів, надавав їм «геометричних пластичних символів». Однією з причин появи і значного поширення умовних, узагальнених зображень у палеоліті та в наступні епохи було зближення фігуративної й орнаментальної форм мистецтва.

Помітного розвитку стилізація досягла в неолітичну добу. Приблизно у другій половині VII тис.—першій половині VI тис. до н. є. люди опанували різноманітні місткі форми, які на початку генезису були функціональними та імітативними. У VI тис. до н. е. майстри Стародавнього Сходу запровадили керамічний розпис, спочатку лінійний, монохромний, а згодом поліхромний, насичуючи його плямами, знаками, фігуративними зображеннями. Поряд з існуючим декором виникли нові композиційні схеми орнаменту (сітчаста, розетова), які, мабуть, запозичені в техніках плетіння, ткацтва, різьблення, інші стали наслідком освоєння геометричних рослинних форм природи, результатом практичного та чуттєвого досвіду людини (найперша стрічкова схема, паралельне поєднання кількох ліній у довжину з певним інтервалом між ними). Сітчаста схема — найпростіше перехресне поєднання ліній, ямок та інших мотивів, що утворюють пряму або скісну сітку; розетова — похо-дить від кола, спіралі, концентричного розміщення ямок з центром посере-дині. Ці схеми стали ґрунтом для розвитку наступних орнаментальних схем.

У період неоліту виникли цікаві скульптурні форми ритуальних місткостей у вигляді тварин, птахів і риб (з каменю і глини). Напевно, у них зберігали жертовну кров звіра, якого представляє місткість (оленя, ведмедя, бика тощо). Композиційно цей посуд відзначається граничним лаконізмом пластичної форми, пов'язаної з тотемними уявленнями 56, 71.

Процес розвитку стилізації в первісному декоративно-прикладному мистецтві відбувався нерівномірно. В той час як кераміка періоду Самарри (Межиріччя, V тис. до н. е.) різноманітна за формою, випалена, поливана (тарілки, миски, заїдки, горщики), орнамент сітчастої схеми імітував плетіння, стрічкові поліхромні композиції поєднували складні зооантропо-морфні мотиви, розетові схеми в центрі містили «свастику», квадрат-розету, кераміка неолітичних племен на території України характеризувалася одноманітними горщикоподібними формами, орнамент творив смугасті композиції у вигляді ямок, заглиблених прямих, хвилястих і зигзагоподібних ліній, трикутних та прямокутних площин, вкритих наколками [81, 35]. Лише згодом землероби правобережного Придніпров'я урізноманітнили форму кераміки, розвинули стрічкову композицію орнаменту до вишуканих спіральних мотивів та фігуративних зображень.

Таким чином, майстри неоліту вже виготовляли основні форми побутового посуду та ритуальної пластики, застосовували найважливіші композиційні схеми орнаменту (вільне заповнення, стрічкова, рідше сітчаста, розетова).

До появи швидкообертового гончарного круга розписна кераміка Стародавнього Єгипту і Стародавнього Близького Сходу переважно повторювала форми кам'яного посуду. Розпис виконувався білою фарбою по теракотовому черепку, пізніше червоною фарбою на білому тлі. Декор наносився за принципом вільного заповнення поверхні різноманітними елементами (фігурки людей, тварин, умовне природне оточення). Згодом у композиції розпису помітне виділення центру, групування подібних елементів зображення, поділ декору (у межах одного виробу) на смуги геометричного орнаменту і зображення 57, 143.

Носії егейської культури майстерно витесували з каменю вази, різьбили декоративні зображення на перснях, печатках, виготовляли вироби із бронзи, золота й срібла. Найбільшого визнання заслуговують різноманітні за формою розписні вази, амфори, піфоси, збанки і под. В їх чарівному, тонко виконаному живописному декорі можна виділити кілька композиційних схем: спірально-меандрова стрічка, спіральна сітка, що майже суцільно вкриває форму, вільно розташоване зображення гілок квітів, представників морських глибин, напрямлене розташування рослинних мотивів, що неначе ростуть від дна, огортаючи форму вази. Ритуальний посуд скульптурного характеру — у вигляді тварин, птахів, фігурок людей — побутував переважно в узагальнених формах.

Декоративно-прикладне мистецтво класичної Греції зводилося до багатоярусної стрічкової системи. Стрічки орнаментів були різної ширини, чітко відокремлені одна від одної, відрізнялися напруженістю ритму і характером мотивів: вкриті сіткою трикутники, ромби із точками посередині, а також чимала кількість меандрових варіантів. Інколи горизонтальні стрічки ділили на квадратні й прямокутні поля, які заповнювали розетами, листочками, узагальненими силуетами птахів, тварин, людей. У VII ст. до н. е. вази вперше почали розписувати основними широкими стрічками за рахунок зменшення кількості малих [48].

У «золотий вік» Римської імперії виникли нові оригінальні форми побутових виробів, стінки яких шліфували, різьбили, оздоблювали холодним золоченням і заплавкою у зовнішню поверхню скла дрібних скляних скалок, листочків, барвистих квітів і т. ін.

Система сучасних стилізаційних закономірностей має чітку ієрархію: загально-художні композиційні закони, які відбивають об'єктивні закономір-ності вальної дійсності, композиційні закони, що діють локально в окремих видах мистецтва; композиційні прийоми факультативного характеру. Завершують систему засоби виразності і семантичні засоби [9, 48]. Система ґрунтується на об'єктивних законах, співзвучних відповідним законам природи і суспільства. Вони діють у багатьох видах мистецтва, тому називаються головними, а саме: закони традиції, цілісності і техніки.

Для досягнення стилізаційної цілісності інколи вдаються до групування елементів, тобто об'єднання окремих деталей форми, мотивів орнаменту у більші частини форми або рапортні одиниці візерунку. Людина водночас може сприймати обмежену кількість елементів (не більше семи). Якщо їхня кількість переходить цю межу, у свідомості миттєво проходить об'єднання їх у групи 12, 52.

У стилізації творів декоративно-прикладного мистецтва, окрім головних законів діють закони масштабу, пропорційності та контрасту []. Порівняно із головними вони мають вужче застосування у системі мистецтв, однак у декоративно-прикладній композиції без них не обійтися.

Орнаментальне мистецтво можна звести до таких видів: рослинний орнамент, що складається з елементів рослинного світу; геометричний орнамент, елементами якого є рисочки, кружечки, квадратики, трикутники; фігурні орнаменти, в основу яких покладено ритмічне чергування постатей людей, фігур птахів, тварин або комах; мішані орнаменти.



Розділ 2. Методика використання прийомів стилізації на уроках декоративно-прикладного мистецтва


2.1. Використання елементів стилізації на уроках декоративного

Мистецтва


Особливості організації і проведення уроків декоративно-прикладного мистецтва ґрунтуються на психолого-педагогічних закономірностях сприйняття і створення дитячого малюнка і розвитку навичок образотворчої діяльності у молодшому шкільному віці.

У даний віковий період вчені виявили значну складність цієї форми чуттєвого пізнання дійсності. З одного боку, у відтворенні цілого незнайомого предмета дитина передає лише своє загальне «враження від цілого»: «щось діряве» (решітка) або «таке, що коле» (конус). Перебуваючи «під владою цілого», діти наче не вміють виділяти складові його частини. На цю «владу цілого» звертають увагу й багато інших авторів, що вивчали дитячі малюнки. Вони пояснюють такі факти нібито нездатністю дитини у молодшому шкільному віці до пізнавальної аналітичної діяльності, бо в неї, мовляв, надто яскраво виражена емоційність [18, 63].

Проте факти, які здобули інші дослідники (О.Я. Савченко [75] та ін.) доводять, що діти не тільки вміють виділяти певну характерну ознаку, а й спираються на неї, упізнаючи цілий предмет. Наприклад, усі предмети і навіть безформні грудочки глини з витягнутими «носиками» діти 6-ти років називали «гусятками». Позначене пунктиром зображення дзьоба в початому малюнку давало змогу цим дітям впізнати птаха. Обмацавши чоловічий годинник у мішечку, молодші школярі правильно називали цей предмет. Як розпізнавальну ознаку («Як ти взнав?») вони виділяли звичайно «стовпчик з коліщатком» (завод у годинника старого зразка), тобто спиралися на одну з частин предмета. Проте, вибираючи потім серед розкладених на столі предметів «такий самий», переважна більшість молодших школярів називала не плоский круглий компас, що відповідав своєю величиною і формою зразку, а металевий кубічної форми будильник. Це також годинник, хоч він не тільки інший за формою, а й не має саме тієї деталі, за якою дитина розпізнавала годинник.

У цьому факті чітко виступає діалектичне відношення в сприйманні цілого та його частин. Коли пізнають частини, з'являється образ цілого предмета з його назвою («годинник»). За тим дитина вибирає серед усіх запропонованих їй предметів саме годинник, причому окремі частини предмета, навіть його форма, втрачають своє сигнальне значення. Це свідчить про неправомірність альтернативної постановки питання: ціле чи частина є опорою для сприймання дитиною предмета [48, 71]. Його розв'язують по-різному залежно від того, який предмет сприймає дитина: знайомий чи незнайомий, яку частину виділяє для його пізнавання: характерну (хобот у слона) чи неспецифічну для даного об'єкта.

У продуктивності образотворчої діяльності величезне значення має дія, до якої вдаються у молодшому шкільному віці при сприйманні предмета [73, 96-97]. Дітям важко правильно сприймати малюнок. Адже навіть найпростіший малюнок, на якому зображено хоча б два предмети, зображає їх у певних просторових зв'язках. Осмислити ці зв'язки потрібно для того, щоб розкрити взаємовідношення між частинами малюнка і сприйняти зображення як щось ціле. Тому сприймання дітьми малюнка здавна використовували для визначення загального розумового розвитку дитини. Так, психолог А. Біне ввів це завдання в складену ним вимірювальну «шкалу розуму». При цьому він, а потім В. Штерн встановили, що є три рівні (стадії) сприймання дитиною малюнка. Перша — стадія перелічення (або, за Штерном, предметна), характерна для дітей від 2 до 5 років; друга — стадія опису (або дії), що триває від 6 до 9—10 років; третя — стадія тлумачення (або відношень), властива дітям 11—15 років [47, 88].

Визначені стадії дали змогу розкрити еволюцію процесу сприймання дитиною складного об'єкта — малюнка, і побачити, що діти в процесі розумового розвитку переходять від фрагментарного сприймання, тобто пізнавання окремих предметів, між собою не пов'язаних, до виявлення спочатку їх функціональних зв'язків (що людина робить), а потім до розкриття більш глибоких відношень між предметами і явищами: причин, зв'язків, обставин, цілей.

На найвищому рівні діти витлумачують малюнок, вносячи свій досвід, свої судження в те, що зображено. Вони розкривають внутрішні зв'язки між предметами, осмислюючи зображену на малюнку ситуацію. Проте перехід до цього вищого рівня розуміння не можна пояснити віковим дозріванням. Дослідження показали, що особливості опису малюнка залежать насамперед від його змісту, знайомого або малознайомого дитині, від структури, динамічності чи статичності сюжету [89, 107].

У молодших школярів провідну роль у передаванні виражальних якостей і особливостей предметного оточення відіграє колірна композиційна образотворча діяльність, в якій головна практична орієнтація в роботі на площині зводиться до площинних форм вираження і трактування тривимірного простору засобами зображення та передаванням перспективних явищ на елементарному рівні [2, 214-217].

Методика роботи в початкових класах ґрунтується на широкому використанні ігрових форм. Виходячи з вікових особливостей дітей, у використанні фарб перевага надається гуаші і акварелі. Як графічні матеріали у початкових класах не бажано використовувати кольорові й прості олівці, гумку. Фломастером пропонується користуватися лише як графічним (а не малярським) матеріалом.

Організовувати роботу дітей слід таким чином, щоб вона велася на окремих аркушах паперу (не в альбомах), розмір, пропорції і форма яких обумовлюється характером завдання. Чим молодші діти, тим частіше в роботі з ними треба використовувати кольоровий і тонований папір. Це економить час та сили дітей, привчає їх до колірної виразності поверхні [71, 67].

Застосовуваний у процесі навчання молодших школярів метод роботи ґрунтується на імпровізаційному стилі роботи народних майстрів, який узгоджується з імпровізаційною природою і емоційним характером дитячої творчості. Так, із самого початку навчання необхідно стимулювати виконання художньої роботи без попереднього контуру, наприклад, пензлем «від плями», крейдою, тушшю, ножицями тощо. Такий метод сприяє збереженню безпосередності образотворчої діяльності; добре розвиває моторику руки, культуру зображення; розвиває чуття характеру силуетної форми, цілісне, емоційне бачення; допомагає подолати властиву дитячому малюнку статичну форму зображення, переважну увагу до деталей, виховує культуру сприйняття, здатність до художнього узагальнення.

Структурно-змістовий аналіз навичок образотворчої діяльності молодших школярів показує, що, виходячи із проблеми володіння технікою та прийомами образотворчої діяльності, знати основні правила організації робочого місця, користування художніми матеріалами та інструментами, гуашшю та пензлями, тушшю і графічними інструментами (фломастером, кульковою ручкою, підгостреною паличкою, м’яким олівцем, пластиліном чи глиною та стеками у ліпленні [34, 49].

Також навички образотворчої діяльності включають уявлення про різні види образотворчої діяльності, роботу в кольорі графічними матеріа-лами та інструментами, ліплення, аплікацію і витинанку як види художньої роботи з папером), послідовність роботи в малюнку, ліпленні, роботі з папером, навички в користуванні названими матеріалами і інструментами [67]. В роботі гуашшю також вміти користуватися загостреною паличкою для продряпування деталей по вологому шару фарби.

Вказані навички містять також навички вільної (розкутої) швидкої роботи в різних видах образотворчої діяльності (одразу в матеріалі та без попереднього контуру олівцем); в роботі з папером: складання, прорізування та вирізування простих силуетних форм.

Що стосується образотворчих навичок роботи з кольором, то учні повинні вміти отримувати похідні кольори змішуванням основних, світлі і темні відтінки додаванням білої та чорної фарб, теплі і холодні відтінки кольорів додаванням головного теплого та головного холодного; на елемен-тарному рівні вміти виразити кольором певний характер образу [82, 49].

У плані форми діти повинні мати сформовані навички образотворчої діяльності у таких сферах, як відображення основних геометричних форм та видів і типів ліній, складових частин в будові людини, птахів, тварин, будівлі, взаємозв’язку основної форми та частин, виражальних можливостей лінії та силуетної форми, симетрії як засобу гармонізації форми. Також діти й підлітки на різних рівнях повинні вміти проводити лінії різного виду графічними інструментами, пензлем; від руки малювати округлі форми силуетом та лінією (фарбами — пензлем та пальцем, а також графічними інструментами та матеріалами); спостерігати, порівнювати і підставляти нескладні форми та їх частини за характером та розмірами; передавати основний, узагальнений характер форми силуетом або лінією у зображенні на площині, чи в об’ємі у ліпленні; на елементарному рівні створювати певний за характером образ засобами лінії [34, 44].

У плані композиційної образотворчої діяльності діти повинні вміти повністю заповнювати площину аркуша за допомогою великого зображення (крупним планом) та рівномірного розташування зображуваних елементів, мати елементарне уявлення про узгодження форми і декору, а також свідомо вибирати положення аркуша паперу залежно від форми об’єкту зображення.

Загальна схема уроків декоративного малювання багато в чому схожа з схемами уроків малювання з натури і на теми. Відзначимо специфічні особливості уроків декоративного малювання.

Уроки орнаментального малювання в 1 класі починаються з малювання узору в смузі за таблицею, вивішеною на дошці. На цьому уроці ознайомлюємо учнів з побудовою рапорта узору, з ритмом — чергуванням форми і розмірів. Урок проводиться послідовним методом, учні малюють вслід за вчителем [5, 78].

Після малювання узору в смузі малюємо в квадраті, прямокутнику, колі, трикутнику і в овалі, тобто узори, обмежені зі всіх боків і вміщені в геометричну форму. Часто на початку навчання дається завдання скласти узор в одній з наведених геометричних форм. Дуже цікаво проходять уроки, коли дається спеціальне завдання оздобити узором певний предмет: закладку в книгу, тарілку, ріжок хустки, тацю, підкладку під чорнильницю, шарф, рукавичку тощо [23, 115].

При малюванні узорів завжди корисно давати завдання: для чого буде складено узор, яку частину предмета він оздоблюватиме. Спочатку узори складають з геометричних фігур, і дітям дають поняття про ритм, про рапорт. Пояснюємо учням, як утворюється узор. Для ознайомлення з побудовою узорів і з метою запобігання помилкам при побудові рапорта доцільно застосовувати на уроках метод аплікації. Він полягає в тому, що до уроку заготовляють з тонкого паперу велику кількість фігур, смужок, які під час пояснення змочують водою і приклеюють до дошки.

Перевага цього методу полягає в тому, що на очах учнів переставляють фігури і вони бачать: 1) як з одних і тих самих фігур можна скласти різні узори; 2) як при порушенні ритму узор не виходить; 3) як порушення розмірів форми призводить до помилок в побудові узору [42, 37].

Метод аплікації дає змогу швидко переміщати фігури. Щоб пояснити чергування кольорів, фігури треба заготовити з кольорового паперу. Вчитель приклеює на дошці фігури і розповідає про симетрію узору і про повторення елементів (форма, колір). Фігури для аплікації вчитель вирізує розміром від 3 до 15 см, а стрічки від 5 мм і ширші.

Після малювання з таблиць переходимо до побудови узорів. З метою перевірки знань учнів, для закріплення навичок правильного розміщення елементів узору, ми пропонуємо учням вирізати вдома з кольорового паперу геометричні фігури такого розміру, щоб вони легко розмістились в шкільному зошиті, і даємо завдання скласти узор: 1) з великих і маленьких кружків; 2) з кружків і квадратів однакового розміру (показуємо зразки). В клас учні приносять свої роботи приклеєними.

Складаючи узор в квадраті, пояснюємо композицію кутів і центра. Узор в трикутнику ділиться на 2—3 частини, а також на 6 частин, залежно від величини і форми узору. В прямокутнику проводимо 1-2 осі симетрії.

Після малювання узорів з геометричних фігур переходимо до вивчення узорів з рослинних форм. Тут треба ознайомити учнів із стилізацією форми. Прийоми стилізації форми пояснюємо на зразках народної творчості, в яких видно, як природна форма квітів, листків, ягід змінюється, переробляється. Вчитель розповідає про декоративне трактування, основою якого є спостереження і вивчення природи [32, 68]. Спостерігаючи квітку, запозичуємо для узору її загальну форму, будову, те, як вона тримається на стеблі — волошка тримається на стеблі прямо, дзвіночок схиляє голівку і т. д. Природна форма переробляється, передається схематично, спрощується. При стилізації форми рослини спів відношення окремих її частин не завжди зберігаються. Щоб урізноманітнити і збагатити узор, пропорції часто змінюють, але загальний характер форми завжди зберігають.

Незважаючи на декоративне трактування узорів, можна легко зрозуміти, що лягло в основу вивчення, яка рослина перероблялась (волошка, гвоздика, соняшник, горобина). В наш час в орнаменті появились гілки лавра, дуба, голуби тощо.

В декоративному мистецтві завжди зображаються перероблені форми, і учні повинні знати, якщо зображення є копіями природних форм, то це вже не буде декоративне трактування. Крім того, майже ніколи не передається об'єм зображуваної форми. Природне забарвлення предметів в узорі не зберігається [41, 102].

Оволодівши способом передавання об'єму, учні часто застосовують його в малюванні орнаментів при зображенні прапорів, стрічок і навіть квітів. Іноді таке трактування форми можна дозволити, хоч воно й не характерне для орнаментального малювання.

Під час малювання узорів для шпалер іноді можна запропонувати дітям скласти узор для бордюра. З малювання узору на смузі починається малювання узорів в школі, і діти добре знають як будувати узор, а тому в 5-му класі, де вивчаються узори нескінченні, незамкнені, можна малювати бордюр для шпалер; досвід дітей 3-го класу значно багатший, ніж учнів першого, через те в бордюрах розробляються більш складні узори.

Наведемо приклад методичної послідовності виконання елементів петриківського розпису на уроці образотворчого мистецтва (див. додаток А). При цьому враховувалося, що порядок виконання декоративного малюнка є наступним:

1) попередній збір матеріалу за завданням вчителя;

2) попереднє вивчення об'єктів, форма яких повинна бути декоративно перероблена в малюнках;

3) виконання декількох варіантів декоративної переробки різних елементів орнаменту;

4) виконання схемного, робочого ескізу декоративного малюнка в чверть альбомного листу;

5) лінійна побудова малюнка на основі робочого ескізу і попередніх нарисів і зарисовок;

6) завершення роботи в кольорі (аквареллю або гуашшю) [5, 46-47].

На першому з двох уроків, що відводяться для виконання декора-тивного малюнка, учні виконують нариси з натури, зразки декоративної переробки різних елементів орнаменту, робочий ескіз і лінійна побудова малюнка. На другому уроці композиція декоративного малюнка остаточно уточнюється і завершується в кольорі.

Під час самостійної роботи школярів вчитель постійно стежить за тим, щоб вони творчо підходили до складання композиції малюнка, до процесу декоративної переробки форм рослинного і тваринного світу. З цією метою педагог аналізує перед всім класом найвдаліші варіанти, концентруючи увагу дітей на конкретних елементах малюнка (витонченість ліній, вдале чергування графічних плям, красиве поєднання колірних відтінків, компактна, цільна композиція і т. п.). Іноді вчитель пропонує школярам виконати додаткові зразки декоративної переробки форм рослинного і тваринного світу, що інтерпретуються в творчому малюнку, вимагає докладного, продуманого промальовування одного або декількох робочих ескізів [47, 51].

Одночасно вчителю слід весь час стежити за тим, щоб по ходу роботи над декоративним завданням школярі широко використовували знання, уміння і навички, набуті на уроках малювання з натури і на теми. Важливо також, щоб діти якомога частіше зверталися до мотивів, окремих декоративних елементів, використовуваних в народному декоративно-прикладному мистецтві [16, 28].

Програмою з образотворчого мистецтва передбачається малювання узорів і декоративних елементів. Учні виконують узори в смузі, квадраті, крузі на основі декоративної переробки рослинних, геометричних форм, форм тваринного світу (листя дерев, чагарників, кольорів, грибів, кругів, трикутників, півнів і т. д.). В процесі виконання декоративної роботи використовується лінія симетрії, чергування елементів (ритм).

У І класі на протязі першого півріччя декоративні малюнки учні виконують за зразками, а в другому півріччі та в інших класах — самостійно, творчо. Учитель повинен додержувати правил: даючи завдання намалювати орнамент, слід пояснити, для чого він призначений. Від функції орнаменту залежатиме його розмір, композиція, колір, спосіб виконання та ін. Наприклад, орнамент у смужці придатний для оздоблення тканин, одягу і т. д.; у прямокутнику — килимів, шкатулок; у квадраті — хусток, наволочок; у колі, овалі — посуду, круглих шкатулок тощо. В орнаменті для вишивання хрестиком форма квітів зводиться до прямих ліній, квадратів, прямокутників, трикутників, а для вишивання гладдю зображення виконується плавними лініями [74, 124].

Найважливішою закономірністю орнаменту є ритмічне й симетричне чергування елементів (ритм і симетрія). Під час побудови малюнка учнів потрібно навчити користуватися допоміжними лініями.

У школі спочатку вивчають орнамент у смузі, як найбільш простий. Намітивши верхню і нижню межі смуги, ділять її на рівні частини і в кожній частині поміщають елементи орнаменту. Орнаменти у смузі мають багато симетрій. Учнів можна познайомити з трьома їх основними видами.

До першого виду симетрії орнаментованих смуг належать такі, які мають елемент, що повторюється, і вісь перенесення. Уздовж осі елементи розміщуються на певній відстані один від одного. У другому виді симетрії фігури розміщено з обох боків від осі перенесення і мають однаковий напрям. У третьому виді елементи розміщені у протилежних напрямах і утворюють дзеркальне відображення [82, 49].

Орнамент, побудований діленням кола на рівні частини, називається розета. Орнамент в трикутнику ділиться на 2-3 частини або на 6 частин, залежно від величини і форми орнаменту. Широкого застосування у побуті набули необмежені (сітчасті) орнаменти, які прикрашають шпалери, тканини та інші предмети.

Малювання необмежених орнаментів проводиться після малювання їх у замкнутих фігурах. Для рівномірного заповнення площини орнаментом спочатку малюють сітку. Сітка ставить кожен елемент на своє місце, надає орнаменту ритмічності. Сітка заповнюється у горизонтальному і вертикальному напрямках, в шаховому порядку, з пропуском одного або більше рядків сітки, по діагоналі тощо. Таблиці з варіантами розташування орнаментів вивішують на дошці [17, 58].

Останнім часом усе ширше застосовуються декоративні композиції, складеш на основі вільного ритму і асиметрії. При відсутності строгої послідовності якийсь загальний ритм у таких композиціях все-таки є.

Розглянемо послідовність роботи над декоративним малюнком, до якої потрібно привчити учнів:

1) завдання вчителя або задум, на основі чого здійснюється попередній збір матеріалів (листків дерев, фотографій);

2) попереднє вивчення об'єктів, форма яких має стати основою малюнка [5, 125-126].

Прийоми стилізації форми показуємо на зразках народної творчості, у яких природна форма квітів, листків, ягід змінюється, переробляється. Тут не передаються об'єм моделі, гра світлотіні, дрібні деталі, а рослинна чи тваринна форма зображається узагальнено, навіть схематично.

В українському орнаменті часто використовується малюнок квітки з п'ятьма пелюстками, квітки дзвіночка чи тюльпана, що після переробки постають немовби в розрізі. Використовується і зображення соняшника, середина якого є колом або овалом з насінням у вигляді трикутничків або квадратиків. Навколо — невеликі заокруглені пелюстки. Колір під час декоративної переробки природних форм береться насичений, локальний;

3) виконання схеми робочого ескізу декоративного малюнка у зменшеному розмірі;

4) лінійна побудова малюнка на основі робочого ескізу і попередніх начерків та замальовок. Тут розв'язується завдання передачі руху, ритму, відтворення форми елементів;

5) ескіз тонального вирішення: одні елементи будуть світліші, інші — темніші, світлий елемент на темному тлі або навпаки [6, 38-39];

6) ескіз кольорового вирішення. Колір елементів орнаменту може бути зовсім інший, ніж колір природної форми до її декоративної переробки. Слід добирати такі поєднання кольорів, які б відповідали задуму. Орнаменти доцільно вирішувати у світлих і яскравих кольорах, які викликають радісний настрій у глядача;

7) остаточне виконання орнаменту: ретельне промальовування деталей і вирішення їх у кольорі. Працювати аквареллю над орнаментом слід починати від тла композиції, перейшовши на темніші місця й закінчивши світлими [21, 154-155].

Для ознайомлення з будовою орнаментів і для запобігання помилкам доцільно застосувати метод аплікації. Заготовлені з кольорового паперу елементи орнаменту на фланелеграфі або на дошці чи аркуші паперу переставляють, і учні бачать, що з одних і тих самих елементів можна скласти різні орнаменти; при порушенні ритму і розмірів елементів орнамент не виходить. Учні теж можуть вирішувати композицію орнаменту за допомогою аплікації.

Слід звернути увагу на поняття «візерунок» і «орнамент». Візерунок передбачає вільну композицію всіх елементів. Орнамент — це візерунок, у якому елементи ритмічно повторюються, чергуються.

Наведемо фрагменти уроків із застосуванням прийомів стилізації та уроках декоративного мистецтва у початкових класах.

Тема. Складання орнаменту в смужці

Мета: навчити складати орнаменти з використанням хвилястої лінії.

Художні матеріали: олівець, гуаш, тоновий папір.

Обладнання уроку: зразки орнаментів, дитячі роботи.

Хід уроку

Підготовчі вправи: креслення у повітрі хвилястих ліній.

Учні вже малювали орнамент з ліній та оформляли закладку до книжки. Нове завдання ще більше вдосконалить навички декоративної роботи.

На початку уроку вчитель показує дітям різні орнаменти:

Який це орнамент? З яких елементів він складається? Як скласти орнамент у смужці?

Сьогодні, — продовжує вчитель, — ми теж будемо малювати орнамент у смужці, але розмістимо його елементи на хвилястому стебельці. Такі орнаменти характерні для народної творчості, зокрема вишивки, килимів, різьблення.

Учитель показує зразки вишивок, килимів, народного розпису, а також пропонує учням розглянути малюнок підручника. Потім практично пояснює завдання. На дошці він зображує хвилясту лінію і навколо неї розміщує елементи (квіти, ягоди, листочки). Закінчивши пояснення, вчитель проводить разом з учнями справи на креслення в повітрі хвилястих ліній. Після цього учні малюють гуашшю на великому аркуші цупкого тонового паперу.

Тема. Малювання орнаменту для доріжки

Мета: розвивати навички складання орнаментів.

Художні матеріали: гуаш, тоновий папір.

Обладнання уроку: кольорові фото вишивок, дитячі роботи.

Хід уроку

Урок можна розпочати з читання оповідання «Доріжка». Це робить хтось із учнів. Учитель після : читання проводить бесіду.

Доріжки, як і килими, скатерті, серветки чи вишиті рушники, потрібні для того, щоб зробити житло затишним, красивим. Доріжка може бути виткана з шерстяних ниток, нею застеляють-підлогу в кімнаті. Ткані доріжки прикрашають рослинним або геометричним орнаментом. Є ще і вишивані доріжки — вони схожі на рушники, ними застеляють стіл, поличку тощо.

За допомогою епідіаскопа вчитель демонструє фото, показує дитячі роботи. Учні малюють гуашшю на тоновому папері.

Тема. Орнамент у смужці з рослинних і геометричних елементів.

Мета: дати поняття про геометричний орнамент і повторити вивчене про рослинний орнамент; розвивати навички складання ритмічних візерунків у смужці шляхом повторення і чергування; розвивати почуття краси, естетичний смак.

Художні матеріали: папір, олівець, акварель.

Ілюстративний матеріал: предмети, прикрашені орнаментом (глечик, рушник), малюнок змішаного орнаменту, з рослинних і тваринних елементів, таблиця з деталями рослинних і геометричних елементів, дитячі малюнки орнаментів.

Хід уроку

Підготовчі вправи: креслення похилих ліній, що йдуть у протилежних напрямах.

Учні вже малювали візерунки, що складалися з рослинних чи геометричних елементів. На цьому уроці їм доведеться поєднати ці елементи в одному узорі, тобто намалювати змішаний орнамент. На початку вступної бесіди вчитель запитує, які в учнів вдома є речі, оздоблені декором. У ході бесіди показує глечик, розписаний рослинним, та рушник, оздоблений геометричним орнаментами.

З яких елементів складений орнамент? (З квітів, листя, стебел).

Як називається такий орнамент? (Рослинний).

Тепер подивіться на рушник і на вишиту на ньому декоративну прикрасу. Які елементи утворюють його?

(Геометричні лінії, геометричні фігури).

Отже, маємо два різні орнаменти: на глечику — рослинний, а на рушнику — геометричний. А ось у цьому орнаменті поєднано і рослинні, і геометричні елементи.

Учитель показує на малюнку відповідний візерунок та аналізує його будову, колір, після чого демонструє на таблиці окремі елементи рослинного та геометричного характеру, з яких можна скласти кілька різних візерунків, комбінуючи довільно елементи. Корисно показати крейдою на дошці або фломастером на папері, як можна з одних і тих же елементів складати різні орнаменти. Учитель дає учням завдання самостійно скласти змішаний орнамент. Діти малюють спочатку олівцем, а пізніше аквареллю. У кінці уроку вони влаштовують виставку робіт, яку спільно обговорюють. Учитель повинен відзначити роботи тих учнів, які не запозичили зразків а таблиці, а створили самостійні композиції.

Для занять у вільну хвилину вчитель пропонує з цих же елементів скласти іншу композицію і виконати її гуашшю на тонованому папері, а пізніше цим візерунком прикрасити папку для малюнків.


2.2. Організація та зміст експериментального дослідження, аналіз його результатів


Дослідно-експериментальна робота проводилася у 4-х класах Голо- гірської СЗШ І-ІІ ступенів Золочівського району Львівської області. Загалом експериментальним дослідженням було охоплено 46 учнів початкових класів. Педагогічним експериментом було охоплено 24 школярі.

Робота проводилася у три етапи протягом 2007-2009 рр.

На першому етапі (І семестр 2007–2008 н. рр.) здійснено аналіз науково-методичної літератури з обраної проблеми, визначено методо-логічні та теоретичні основи дослідження, його об'єкт, предмет, мету й основні завдання, уточнено гіпотезу, розроблено методику констатуючого експерименту.

На другому етапі дослідження (ІІ семестр 2007  2008 н. рр.) прове-дено констатуючий експеримент, визначено та обґрунтовано педагогічні умови і розроблено методику формування творчих здібностей учнів молодшого шкільного віку засобами петриківського розпису.

На третьому етапі дослідження (2008–2009 н. рр.) проведено формуючий експеримент, здійснено аналіз і узагальнення одержаних даних, сформульовано основні висновки дослідження, підготовлено відповідні методичні рекомендації.

Власне експериментальне дослідження було проведене за такої послі-довності: на констатуючому етапі проведено діагностику стану сформова-ності в учнів контрольного та експериментального класів умінь виконання петриківського розпису та виявлено майже однаковий рівень таких умінь.

На формуючому етапі експерименту з учнями експериментального класу проводилася цілеспрямована робота з поглибленого формування умінь і навичок виконання петриківського розпису; при цьому учні контрольного класу навчалися за традиційною методикою; на узагальню-вальному етапі експерименту виявлялася ефективність проведених занять шляхом порівняння навчальних досягнень учнів контрольного та експери-ментального класів у галузі виконання петриківського розпису.

Наведемо приклад методичної послідовності виконання елементів петриківського розпису на уроці образотворчого мистецтва (див. додаток А). При цьому враховувалося, що порядок виконання декоративного малюнка є наступним:

1) попередній збір матеріалу за завданням вчителя;

2) попереднє вивчення об'єктів, форма яких повинна бути декора-тивно перероблена в малюнках;

3) виконання декількох варіантів декоративної переробки різних елементів орнаменту;

4) виконання схемного, робочого ескізу декоративного малюнка в чверть альбомного листу;

5) лінійна побудова малюнка на основі робочого ескізу і поперед-ніх нарисів і зарисовок;

6) завершення роботи в кольорі (аквареллю або гуашшю).

На першому з двох уроків, що відводяться для виконання декора-тивного малюнка, учні виконували нариси з натури, зразки декоративної переробки різних елементів орнаменту, робочий ескіз і лінійна побудова малюнка. На другому уроці композиція декоративного малюнка остаточно уточнюється і завершується в кольорі.

Під час самостійної роботи школярів вчитель постійно стежить за тим, щоб вони творчо підходили до складання композиції малюнка, до процесу декоративної переробки форм рослинного і тваринного світу. З цією метою педагог аналізує перед всім класом найвдаліші варіанти, концентруючи увагу дітей на конкретних елементах малюнка (витонченість ліній, вдале чергування графічних плям, красиве поєднання колірних відтінків, цільна композиція і т. п.). Іноді вчитель пропонує школярам виконати додаткові зразки декоративної переробки форм рослинного і тваринного світу, що інтерпретуються в творчому малюнку, вимагає докладного, продуманого промальовування одного або декількох робочих ескізів.

Одночасно вчителю слід весь час стежити за тим, щоб по ходу роботи над декоративним завданням школярі широко використовували знання, уміння і навички, набуті на уроках малювання з натури і на теми. Важливо також, щоб діти якомога частіше зверталися до мотивів, окремих декоративних елементів, використовуваних в петриківському розписі.

Наведемо фрагменти і конспекти уроків із застосуванням прийомів виконання петриківського розпису в експериментальному класі.

Тема. Зображення на площині казкових квітів Петриківки.

ІI. Робота над темою уроку.

1. Вступна бесіда.

Ви чули про Петриківку? Це село на Дніпропетровщині. Велике, славне село, яке зачаровує світ своїми мальвами і жоржинами, соняхами і рясною червоною калиною. Не тими, що на городі чи в саду, а мальованими — на дерев'яних тарелях, скриньках, вазах, колисках, столах, просто на папері. "Ці квіти дихають Україною", — говорять наші земляки, розкидані долею по далеких континентах. Такі дивоквіти — зі степового села в Подніпров'ї.

У давні часи в багатьох селах жінки розмальовували печі, виводили узори над вікнами й дверима, щоб хата була чепурною. Славилася розписами й Петриківка. Згодом мальовані квіти й годували бідняків: "мальовки" продавали на базарі. Але життя змінювалося, забувались візерунчасті скрині. Ніде стало малювати квіти. Проте петриківський розпис, як чарівна вишня, розгорнувся новими гілками, знайшов нові шляхи, — не пропала краса, а ще пишніше розцвіла.

Найкращими петриківськими розписами вважаються роботи Тетяни Пати, Ярини Пилипенко, Надії Білокінь, Параски Павленко, Федора Панка, Марфи Тимченко, Палагеї Глущенко та багатьох інших.

2. Перегляд зразків робіт майстрів петриківського розпису.

3. Практична діяльність учнів.

Для опанування техніки петриківського розпису необхідно оволодіти такими типами мазків: "гребінчик", "зернятко", "горішок" та "перехідний мазок".

Візьміть аркуш паперу, вмочіть у фарбу кінчик мізинця і швидко накладіть фарбу в різних його місцях. Це ягідки. Потім пензликом вималюйте пелюстки майбутніх квітів.

Скористайтесь й методом "перехідного мазка". Для цього пензель умочуйте послідовно в кілька різних фарб, і пелюстки квітів, листочки вийдуть багатоколірними. Заокруглені пелюстки поєднують з гострокінцевими.

Промалюйте тоненькі лінії на пелюстках квітів, зафарбованих суцільним кольором: це створить враження, що квіти пульсують життям.

Після того, як намальовано основні квіти композиції, домалюйте дрібніші деталі: пагінці, листочки, пуп'янки, а завершіть виноградними вусиками.

Тема. Малювання композиції "Подарунок для бабусі" (кухонна дощечка).

ІI. Робота над темою уроку.

1. Вступна бесіда.

Пригадайте, що подарувала Червона Шапочка своїй бабусі.

Що було зображено на кухонній дощечці? (Демонструється кухонна дощечка).

Як називається узор, який має довільну композицію? (Візерунком.)

А якщо узор утворюється шляхом ритмічного повторення, чергування елементів? (То він називається орнаментом).

То який узор зображений на цій дощечці?

Художник в узорі може намалювати такі елементи, яких у природної квітки немає. Така переробка природних форм називається декоративною або стилізованою.

2. Перегляд демонстраційного матеріалу (з коментарем учителя).

3. Поетапне виконання композиції вчителем.

4. Практична діяльність учнів.

Конспекти уроків з формування прийомів виконання петриківського розпису див. у додатках.

Навчання петриківському розпису розпочиналося із простих вправ. Виконувалися елементи, з яких утворювалися всі малюнки. Найпростішим і найпоширенішим елементом петриківського розпису було «зернятко». Елемент називається так тому, що подібний до зернятка яблука, груші тощо. За допомогою тільки «зернятка» можна намалювати різноманітні квіти, листя, птахів, складні пейзажі тощо. Досвідчені художники виконують малюнки без олівця, тримаючи весь малюнок у пам'яті. Діти теж виконували розпис одразу фарбами.

Ми не вважали помилкою, якщо хтось спочатку робив рисунок олівцем, намічаючи основні елементи, потім менші і насамкінець — зовсім дрібні. Але перед тим як почати малювати якусь композицію, виконувалися підготовчі вправи. До найпростіших з них належало малювання «зернятка» по вертикалі, по горизонталі, під кутом, по колу. При цьому ми намагалися, щоб «зернятка» були одного розміру, однаково віддалені одне від одного. Після цього учні малювали «зернятка» різних розмірів. У подальших розписах використовувалися елементи, що складалися із «зерняток» різних розмірів — від маленьких до великих.

Для виконання мазка «зернятко» (рис. 1) ми брали м'який акварельний пензлик з ворсинок хутра білки з гострим кінчиком і акварельну, гуашеву чи темперну фарбу, яку розводили водою в окремій невеличкій посудині. Фарба повинна бути доволі густою, щоб мазок вийшов виразним із чітко окресленні
контуром. Набравши на пензлик фарбу, робимо на папері відбиток. Спочатку дотикаємося до паперу гострою частиною пензлика, а потім притискуємо п'ятку, тобто найширшу частину пензлика. Щоб збільшити розмір мазка, потрібно після гострого вусика кілька міліметрів протягнути пензлик
і тоді притиснути п'яткою. Для виконання більших за розміром мазків можна використовувати більші пензлики.


Рис. 1. «Зернятко» - мазок звичайний


Мазки, які поставлені поряд і починаються з потовщення, а закінчу-ються гострим вусиком, називають «гребінчиком». Його робили натиском пензлика і закінчували легким дотиком. Під час виконання них вправ мазки спочатку не були акуратними, чіткими та виразними, тому ми повторювали їх виконання багато разів. Що більше учні повторювали підготовчих вправ, тим більшою була ймовірність того, що учнівський розпис буде досконалим.

Вправляючись, мазки учні розміщували за вертикаллю, горизонталлю, під кутом, по прямій по колу. Після того, як учні досягнули достатньо високого рівня виконавської майстерності цього елемента, виконувалися прості квіти, наприклад, ромашка, листки, колоски тощо.

Наступним кроком було засвоєння малювання мазка «кривеньке зернятко» (рис. 2). «Кривеньке зернятко» — це мазок дуже подібний до «зернятка». Він широко використовувався для малювання пелюсток квітів, листя, пуп'янків та інших елементів орнаменту. Цей мазок виконувався так: на пензлик набираємо фарбу, притискуємо кінчик пензлика до паперу, трохи протягуємо легким поворотом ліворуч чи праворуч і знову притискуємо п'яткою пензлик до аркуша. Вправа ця доволі проста у виконанні, але щоб досягти впевненості, слід повторювати елемент багато разів.

Учні виконували мазки «кривенькі зернятка» однакового розміру, розмістивши їх по прямій лінії, потім розміщували їх паралельно одне до одного. Далі малювали їх різними за розміром — від маленьких, поступово пропорційно збільшуючи їх до великих. Дуже важливою вправою було малювання «кривеньких зерняток», розміщених по колу та в інших композиційних співвідношеннях. Вправу учні виконували до часу досягнен-ня впевненості рухів руки, чіткості та краси елементів.


Рис. 2. «Кривеньке зернятко»


Дуже корисно було виконувати ці елементи без допомоги олівця, одразу фарбами: це допомагало удосконаленню творчої уяви, умінню передбачити всю композицію в пам'яті, реалізувати свій задум поступово на папері, починаючи з основних великих елементів розпису і поступово переходячи до маленьких елементів розпису. Виконанням цієї вправи завершувалося малювання простих квітів з листками, пуп'янків тощо.

За допомогою «кривеньких зерняток» і «зерняток» ми утворювали «горішок». «Горішок» складається із двох «кривеньких зерняток», які поставлені один напроти одного, із заповненням порожнього місця між ними одним, двома або трьома «зернятками». Утворений елемент за формою був дуже подібний до лісового горіха.

Наступним методичним етапом було удосконалення техніки малювання мазка «кривеньке зернятко»

У цій вправі ми продовжували вдосконалювати навички малювання різних елементів (колосок (рис. 3), пуп'янки (рис. 4), квіти), застосовуючи виключно «кривеньке зернятко». Було бажано спробувати повторити співвідношення «кривеньких зерняток». Але ще краще, якщо учні створять свої елементи, які складаються із «кривеньких зерняток». Це можуть бути пелюстки квітів, листя, колоски і пуп'янки. У багатьох випадках потрібно від гострого кінчика мазка до розширеної його частини протягнути на папері певну віддаль. Ця віддаль залежить від величини мазка, який може бути завдовжки від 4,5 міліметрів до 2-3 і більше сантиметрів. Чіткий контур, плавна лінія, виразний насичений контур мазка й елементів розпису, які за його допомогою утворюються, будуть характеризуватимуть, наскільки досконало виконана вправа.