Поетична спадщина Адама Міцкевича (73374)

Посмотреть архив целиком













Дипломна робота

Поетична спадщина Адама Міцкевича



1. Проблема „Адам Міцкевич і Україна” в українській літературній критиці


Творчі зв’язки української літератури з поезією і публіцистикою Адама Міцкевича є предметом зацікавлення літературознавців ще з кінця ХІХ століття, коли вперше цю проблему поставив у 1885 році Іван Франко у статті „Адам Міцкевич в українській літературі”. Галицькі літературні діячі кінця ХІХ – початку ХХ століття були добре обізнані з польською культурою, з творчістю польського поета зокрема, проблеми, теми і мотиви творів якого були їм дуже близькі. „Вплив Міцкевича на нашу інтелігенцію, з моменту його першого виступу аж до наших днів, був далеко більший, безпосередніший і триваліший вже хоча б тому, що мова творів Міцкевича зрозуміла для інтелігентних українців не тільки в Галичині”, – зауважував І.Франко у своїй статті. [384]. Український письменник-літературознавець вказує на вагоме значення творів А.Міцкевича не тільки на сучасний момент, але і у майбутньому, коли у всій повноті розвинуться ті здорові зерна, „які геній польського пророка сіяв у численних поколіннях українського народу” [390]. Франко окреслює роль і значення творчості А.Міцкевича у загальнолюдській художній культурі: „Адам Міцкевич, без сумніву, найбільший поет польської нації і один з найгеніальніших людей, яких видало людство” [ ; 256]. Творчість А.Міцкевича розглядається І.Франком і в інших статтях. І.Франко завжди знав і переймався чужими болями і проблемами. Зокрема його дуже хвилювала краща в польській літературі кінця ХІХ ст. Аналізуючи літературні явища і процеси, що відбуваються. Франко намагався звернути увагу на період розквіту польської літератури в статті „Сучасні польські поети” (1899): „Час більше-менше від 1820 – до 1848 р. – се була доба великого розцвіту польської поезії… Можна сказати сміло, що тоді польська поезія уперше вийшла в повнім блиску на європейську рівню і була домінуючим, найважливішим об’явом у духовному житті нації. Чуття і думки, які розбуджувала вона, робилися національною євангелією; гарячіші голови вважали своїм обов’язком не тільки любити і пестити їх але переводити їх у життя. Національна політика розвивалася під впливом національної поезії [ ; 385]. Одним із таких поетів, поезія яких виливала на політику і культуру був, на думку Франка, А.Міцкевич. Його особистість і його творчість український критик ставив за взірець найвищого служіння нації сучасним українським і польським митцям слова. Франко особливо підкреслював, що А.Міцкевич не тільки словом, але й ділом доводив свої творчі та життєві стремління, інакше „великим національним поемам відповідали такі зусилля, як повстання 1831 р., конспірації в Галичині [ ; 385].

І.Франко дав високу оцінку і багатьом творам А.Міцкевича, які сам перекладав. Особливої уваги, на його думку, заслуговує „політично-сатирична поема”, яку він називав у перекладі „Петербург”. Ця поема, на думку перекладача, – „одна з найвизначніших творів Міцкевича, яка показує нам його епічний талант, його бистроумність, його сатиричний хист [ ; 304]. І.Франко підкреслював той факт, що ця поема мала величезний вплив на задум поеми Т.Шевченка „Сон”. У „Вступному слові” Франко зазначив, що для перекладу він підібрав переважно епічні твори, оскільки вважає, що „Міцкевич удачею свого таланту визначний епічний поет”. Правда, в подальшому Франко вказує і на такі риси автора поеми „Петербург”, які дозволяють бачити в нього і явні ознаки видатного лірика, оскільки його поема „не має одноцільної епічної основи”, в ній змальовано „не так, може, живу дійсність, як радше стан душі, настрій, погляди та враження автора” [ ; 304]. До творчості А.Міцкевича Франко звертався, здійснюючи типологічне порівняння творів Т.Шевченка і великого польського поета. Так, образ Перебенді в однойменній поемі Шевченка критик розглядає у контексті польської романтичної традиції, творчості Міцкевича зокрема. Порівнюючи „Велику імпровізацію польського поета і „Перебендю” усі „Переднє слово [До видання: Шевченко Т.Г. „Перебендя”]”, Франко спробував обґрунтувати вплив Міцкевичевого образу на центрального персонажа поеми Шевченка, а також образів кобзарів у поетів „української школи”.

Рецензуючи чотиритомне видання творів А.Міцкевича, І.Франко високо ставить сонети поета, захищаючи їх від критики К.Козьмяна, які той критикував із позицій застарілих семантичних оцінок: „З жалем і усмішкою читаємо сьогодні подібні оцінки таких перлин всесвітньої поезії, як „Кримські сонети” [ ; 29]. В статті „Поет зради”, яку Франко написав значно пізніше, він взяв собі в союзники цього „псевдокласика”, пославшись на його негативну оцінку поеми А.Міцкевича „Конрад Валенрад”. В 1897 році Франко публікує цю статтю німецькою мовою. Вона відразу викликала різкі, навіть дещо несправедливі відгуки. До сьогодні стаття викликає інтерес дослідників, породжує різні припущення і тлумачення. Зокрема О.Забужко доводить, що не була „етапна” стаття і не тільки через те, що автор „ознаменував нею розрив з польськими радикалами, для котрих польські національні інтереси під час виборів 1897 р. виявилися цілком у дусі Міцкевичевої етики” щодо української сторони, – ширше, це був розрив із польським громадянством взагалі, зрада-бо польських колег і однодумців стала для Франка, тим ударом, після якого він сповна так до кінця життя і не оправився [ ; 94]. Однобічність Франкових оцінок, на яку звертають увагу багато франкознавців, проявилася в тому, що він „поставив у один ряд образи-типи зрадників „особистих” які керуються виключно особистими, егоїстичними мотивами і „зрадників” – патріотів, котрі вважали, „що свою гарячу любов до рідного краю можуть доказати тільки зрадою ворогам своєї батьківщини”, як це вчинила Гражина. Але ж називати „зрадою” виступ проти ворогів свого краю неправомірно” [ ; 53]. Франко у цій статті суперечить своїй власній позиції, що „для політики наші приватні моральні закони не писані” [ ; 167], що „війна має все і всюди свої права” [ ; 244], допускаючи обман противника як правомірний і моральний „воєнно-тактичний прийом”. „Вважаючи, що межі індивідуальної і групової (політико-державної, військової) „моралі” не збігаються, І.Франко разом з тим застерігав від їх повного розриву і протиставлення, від безоглядного застосування політиці принципу: „Мета виправдовує засоби”, відстоюючи інший моральний постулат: „Чиста справа вимагає чистих рук”. Тому Каменяр відкидав звинувачення у „валенродизмі”, яке висували проти нього деякі польські політики, вважаючи ніби він як публіцист і вчений-соціолог і політолог „впихається між поляків, щоб боротись „проти всього, що... полякам може служити захистом і користю” [ ; 54].

Творчість А.Міцкевича вивчали українські романтики П.Гулак-Артемовський, Л.Боровиковський, М.Костомаров, та ін., які знали творчість польського поета і творчо використовували його поетичний спадок: „... вони вчилися уважно ставитися до традиції, творчо використовувати народні пісні та легенди” [ ; 21]. Вони перекладали твори А.Міцкевича і деякі образи і мотиви знайшли свою поетичну рецензію у їхній творчості. Так, П.Гулак-Артемовський, перекладаючи „Пані Твардовські” Міцкевича, створив свій власний оригінальний твір. Для українських поетів О.Шпигоцького і Л.Боровиковського переклади та переспіви творів А.Міцкевича є водночас і першими спробами писати в новому романтичному стилі. Через студіювання творчості поета і перекладацьку діяльність Л.Боровиковський прийшов до написання таких оригінальних творів, як „Козак”, „Палій”, „Розставання” та ін. Хлопець з балади „Розставання”, що „хоче на полі шукати долі”, і герой балади „Козак”, що „хоче весь світ під коліно зломить, побить, потопить у Дунаї” – всі вони своїм нестримним потягом до подвигу до мандрів виразно нагадують безстрашного бедуїна із „Фариса”.

М.Костомаров проявляв постійний інтерес до творчості польського письменника, зокрема до „Книги польського народу і польського пілігримства”, яка надихнула його на власну працю „Книга буття українського народу”. Ця праця М.Костомарова була ідеологічною програмою діяльності Кирило-Мефодіївців. Костомаров часто цитує Міцкевича, ставить окремі його поезії епіграфами до своїх творів („Кремуцій Корд” та ін.).

Звернення до творчості А.Міцкевича української письменниці, поетеси, літературного критика – Лесі Українки, пояснюється її працею над статтею „Заметки о новейшей польской литературе”, яка була надрукована в журналі „Жизнь” за 1901 р. У статті авторка наводить багато уривків з польської поезії, цитуючи Яна Касировича, Адама Асника в перекладі на російську мову. Стаття Лесі Українки про польську літературу показує глибоке розуміння письменницею розвитку польської літератури, її напрямків і естетичних шукань. Поряд з позитивними оцінками творів Б.Пруса, Є.Ожешко, А.Асника, поетеса ставить поетів, які були органічно близькими їй – Міцкевича, Словацького, Конопницьку. У 1893 р. вона пише „На мотив з Міцкевича” поезію, яка є варіацією на тему „Непевності” Міцкевича. Рядки цього вірша стали епіграфом до твору Лесі Українки. Крім того, зближує українську поетесу з А.Міцкевичем й трактування завдань поезії, її суспільної ролі, що виражене в образі Вайдельта з „Конрада Валленрода” і в „Давній казці” української авторки. Творчі зв’язки Лесі Українки і А.Міцкевича стали предметом аналізу польського дослідження В.Пйотровського, який у статті „Леся Українка і Адам Міцкевич” прагне зупинитись на деяких спірних, найменш висвітлених питаннях типології творчості і обох поетів.


Случайные файлы

Файл
63905.rtf
134790.rtf
70665.rtf
168920.rtf
160867.rtf




Чтобы не видеть здесь видео-рекламу достаточно стать зарегистрированным пользователем.
Чтобы не видеть никакую рекламу на сайте, нужно стать VIP-пользователем.
Это можно сделать совершенно бесплатно. Читайте подробности тут.