Образ України у творчості Тараса Шевченка (73255)

Посмотреть архив целиком

Мiнiстерство освiти України

Одеський державний унiверситет

iменi І.І. Мечникова






Бондар Артем Олександрович


Фiлологiчний факультет

(заочна форма навчання)

кафедра української лiтератури



Образ України

у творчостi Тараса Шевченка


Дипломна робота






Науковий керiвник

********************












ЗМІСТ

  1. Титульна сторiнка.

  1. Вступ. С.2-10.

  1. Роздiл I. Україна як iсторичний момент у творчостi Кобзаря. С.11-32.

  1. Роздiл II. УКРАЇНА ЯК ПРЕДМЕТ ЛІРИЧНОГО ПЕРЕЖИВАННЯ ПОЕТА.С.33-46.

  1. Висновки. С.47-50.

  1. Примiтки. С.51.

  1. Список використаної лiтератури. С.52-53

  1. Змiст. С.54.




















ВСТУП





Уже для багатьох поколiнь українцiв - i не тiльки українцiв-Тарас Григорович Шевченко означає так багато, що сама собою створюється iлюзiя, нiби ми все про нього знаємо,все в ньому розумiємо, i вiн завжди з нами, в нас. Та це лише iлюзiя. Шевченко як явище велике й вiчне - невичерпний i нескiнченний. Волею iсторiї вiн ототожнений з Україною i разом з її буттям продовжується нею, вбираючи в себе новi днi i новий досвiд народу, вiдзиваючись на новi болi й думи, стаючи до нових скрижалiв долi. Вiн росте й розвивається в часi, в iсторiї i нам ще йти i йти до його осягнення. Ми на вiчнiм шляху до Шевченка…

Тараса Шевченка розумiємо настiльки, наскiльки розумiємо себе - свiй час i Україну в ньому. Але, щоб краще зрозумiти його як нашого сучасника, траба повністю осягнути його як сучасника людей, проблем, суспiльства XIX столiття. Вiн сам приходить у наш день. Але й ми повиннi йти у його час. Лише так мiж нами й ним буде глибше взаєморозумiння.

Ми щиро запхоплюємося високим образом Кобзаря, його громадянською принциповiстю i моральною чистотою, почуттям соцiальної i нацiональної справедливостi, вiдданiстю правдi i свободi. Та чи можемо сповна уявити собi, що за цим стояло,скiльки це вимагало душевних сил i боротьби, скiльки це коштувало мук i болю, скiльки для нього треба було прозрiнь думки i висоти духу? Щоб це уявити, треба добре знати не лише самого Шевченка, а й його епоху, атмосферу життя суспiльства, його сучасникiв. А також конкретний контекст полiтичного, iдеологiчного, культурного життя Росiйської iмперiї середини XIX столiття, в якому поставало i утверджувалося нове, шевченкiвське самоусвiдомлення України.

Коли поглянути на ставлення росiйської громадськостi i журналiстики 30-50-х рокiв XIX столiття до України та вiдроджуваної української лiтератури, то впадає у вiчi строкатiсть i суперечливiсть картини оцiнок, мiркувань, прогнозiв. Вона не вкладається в апрiорну схему, до якої десятилiттями вдавалася спрощувальна, заспокiйлива думка: мовляв, прогресивнi сили росiйської громадськостi пiдтримували зусилля українцiв, а реакцiйнi - їм перешкоджали. Насправдi все було складнiше, драматичнiше i заплутанiше.

Росiйська громадськiсть першої половини XIX столiття перебувала значною мiрою в полонi упереджень i елементарного незнання iсторичних, культурно-традицiйних, мовних та iнших аспектiв процесу вiдродження української лiтератури - як провiщення нацiонального вiдродження взагалi. Багатьом здавалося, що це - пуста витiвка окремих оригiналiв або iнтриганiв, яка не спирається на якусь традицiю чи грунт. Вiдоме висловлювання Вiссарiона Бєлiнського про те, що нiбито лише возз'єднавшись iз Росiєю, Україна вiдчинила дверi освiтi й цивiлiзацiї. Таке довiльне мiркування цiлком суперечило iсторичним фактам, якi свiдчили про прямо протилежне - i про високий рiвень освiченостi й культури в Українi ХVII-XVIII столiть, i про визначальну роль українських просвiтителiв, культурних i церковних дiячiв в iсторичному життi Росiї XVII-XVIII столiть, в пiднесеннi її культури i мистецтва, в передачi iй культурних iмпульсiв Європи. (А проте це висловлювання було прямо-таки канонiзоване в роки сталiнщини-хрущовщини-брежнєвщини й покладене в основу державної мудростi щодо розумiння iсторiї українсько-росiйських вiдносин). Українським культурним дiячам доводилося знову й знову - кожному поколiнню наново! - нагадувати iгнорантам очевиднi, але забутi або вперто замовчуванi факти й iстини: про те, що український народ - прямий спадкоємець культури Київської Русi, що в нього були, крiм багатющого народного мистецтва, i витончене професiйне - драма, поезiя, архiтектура, музика, живопис доби барокко, фiлософiя i релiгiйно-полемiчна лiтература, видатнi мислителi, художники, композитори: повнокровна i самобутня культура, що мала всi пiдстави для дальшого розвитку. Пiд цим кутом зору i поява великого Шевченкового феномена була не несподiванкою, а, навпаки, закономiрнiстю. Це добре пiдкреслив ще Микола Костомаров: «Поезiя Шевченка - законна, люба донька давньої пiвденноруської поезiї, тiєї далекої вiд нас поезiї, про яку здогадливо можемо судити з творiв Ігоревого спiвця».1

В добу, що безпосередньо передувала Шевченковiй, лiтература i громадська думка України значною мiрою були обтяженi не тiльки провiнцiалiзмом,а й сервiлiзмом, вiрнопiдданством, зумовленими колонiальним становищем, нацiональним гнiтом. Секрет цього своєрiдного явища трохи пiзнiше добре розкрив Пантелеймон Кулiш: «Суспiльство, пiдпавши пiд чужоплемiнну владу, неминуче деморалiзується, доки беззавiтно не визнає в нiй охоронних засад благоустрою або не повстане проти них зi всiєю енергiєю вiдчуження»2 І згодом вiронопiдданськi елементи українського суспiльства не раз сиавали опорою i оплотом загальноросiйської реакцiї, а неволя України - важкою гирею на ногах суспiльно-полiтичного прогресу, що нiби пiдтверджувало пророкування чеського будителя Карела Гавлiчка-Боровського: «Малорусь-Україна-це постiйне прокляття, котре самi над собою проголосили її гнобителi. Так над ними мститься пригноблена воля України. Доки не буде направлена кривда, зроблена українцям, доти неможливий справдi мiжнародний спокiй»

Слово «Україна»-одне iз найчастiш вживаних у поезiї Т.Шевченка. Почуття саможертовної любовi до Вiдчизни висловлено з такою силою пристрастi, що до них важко вiдшукати аналогiй.

Але водночас подвiйно (соцiально i нацiонально) пригнiчене становище України могло стати i стало - у творчостi Шевченка передовсiм - джерелом величезної революцiйної енергiї.

Саме тому, що в Українi, яка ще пам'ятала часи козацтва, яка ще спiвала про недавню волю i про «Катерину, вражу бабу», що уярмила «степ широкий, край веселий»,-особливо гостро вiдчувалися страхiття крiпацтва i особливо сильний був протест проти нього,-саме тому (а не тiльки через обставини особистої долi) Шевченко досягнув у викриттi крiпосного ладу (всiх його аспектiв) такої пристрастi й глибини, що важко когось поставити поряд з цим оглядом.

Саме тому, що самодержавство було не лише запереченням загальнолюдського демократичного iдеалу, а й нацiональної традицiї самоврядування, трунарем нацiональної свободи України,-Шевченко вiдважився на такi слова про «помазаника Божого», на якi нiхто ще не вiдважувався, i таврував монархiв з таким гнiвом i сарказмом, до яких пiдносилися хiба що Петефi i Гюго. Але Петефi i Гюго глумилися з монархiв тодi, коли їхнi народи вже повстали проти них, а Шевченко - тодi, коли переважна частина громадськостi, навiть лiберальної, ще не могла говорити про своїх земних владик iнакше, як з вiрнопiдданчим дрожем. Шевченкова поезiя-безперестанний суд над усяким деспотизмом узагалi.

Саме тому, що Шевченко був вiдданим сином поневоленого народу i прагнув його визволення, вiн так щиро перейнявся долею iнших пригноблених народiв царської Росiї i нiякi забобони чи бар'єри не стримували його братнiх почуттiв. Задовго до того, як склалася концепцiя загальноросiйської революцiйної демократiї в нацiональному питаннi (що вiдбивала погляди не лише росиiйських революцiонерiв, а й тою чи iншою мiрою i прогресивних дiячiв усiх народiв Росiї), Шевченко в поемi «Кавказ»затаврував царську Росiю як тюрму народiв i солiдаризувався з тими, хто не хотiв скоритися; сказав про бiль, сльози i гнiв усiх жертв царизму. І боротьба його власного народу, i боротьба кавказьких горцiв органiчно включалася в його загальну поетичну картину i полiтичну концепцiю боротьби людства за свободу i гiдне життя.

Нiколи i нi в чому не пiдносив Шевченко свiй народ над iншими, взагалi не шукав у ньому рис, якi були б властивi лише йому i бiльш нiкому. Вiн був не нацiоналiстом чи iнтернацiоналiстом, а просто Людиною в родовому значеннi цього слова,-при тому, що був сином свого часу i свого народу, подiляв їхнi вади в малому, але у великому, значному йшов на цiлу епоху попереду. Знав свiй обов'язок перед уселюдською сiм'єю народiв, але мав мужнiсть i тiй сiм'ї народiв нагадати про її вселюдський обов'язок перед своєю знеславленою нацiєю, без рiвноправного утвердження якої свiт буде неповний i несправедливий, отже, i не матиме виправдання перед совiстю й розумом. Не про гординю чи самозвеличення йшлося, не про суперництво з кимось, а про правду i справедливiсть.

Велика любов прозiрлива i вимоглива. Вона може породжувати i гнiв, i сором. Шевченко - творець в українськiй лiтературi, в духовному життi України того могутнього i нещадного духу нацiональної самокритики, того нацiонального сорому, який завжди є потребою i передумовою великого нацiонального руху, всякого нацiонального вiдродження. Такi мотиви знайомi багатьом лiтературам свiту, а особливо лiтературам народiв, якi зазнавали нацiонального гноблення, переживали катастрофу чи занепад i якi пiднiмалися на велику справу нацiонального вiдродження. Разючи аналогiї до цих мотивiв Шевченка знайдемо у творчостi Беранже, Гюго, у Лессiнга, Шiллера, Гейне, Займе, iнших нiмецьких поетiв-демократiв пмершої половини XIX столiття, у Герцена, Чернишевського, Салтикова-Щедрiна, В.Курочкiна. Але найбiльше - у поетiв нацiонально-визвольної боротьби: Мiцкевича, Петефi, Хосе Мартi, Христи Ботєва…


Случайные файлы

Файл
105297.rtf
60905.rtf
2468-1.rtf
112789.rtf
156654.doc




Чтобы не видеть здесь видео-рекламу достаточно стать зарегистрированным пользователем.
Чтобы не видеть никакую рекламу на сайте, нужно стать VIP-пользователем.
Это можно сделать совершенно бесплатно. Читайте подробности тут.