Судове врегулювання та вирішення господарських спорів (36286)

Посмотреть архив целиком

35



ЗМІСТ


ВСТУП

РОЗДІЛ І. ЗАГАЛЬНІ ЗАСАДИ ОРГАНІЗАЦІЇ ТА ЗДІЙСНЕННЯ СУДОЧИНСТВА В ГОСПОДАРСЬКИХ СУДАХ

    1. Правова сутність господарських судів та їх місце у судовій системі України

    2. Компетенція господарських судів при вирішенні господарських спорів

    3. Принципи господарського судочинства та форми судового процесу

    4. Право на звернення до господарського суду та його суб'єкти

РОЗДІЛ ІІ. Порядок здійснення судових процедур при вирішенні господарських спорів

2.1 Основні інститути, що застосовуються при врегулюванні та вирішенні господарських спорів

2.2 Стадії господарського судочинства

2.3 Вирішення господарських спорів місцевими судами

2.4 Способи врегулювання господарських спорів без винесення рішення

РОЗДІЛ ІІІ. Проблеми врегулювання та вирішення господарських спорів у судовому процесі та шляхи їх вирішення

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

ДОДАТКИ


ВСТУП


Актуальність теми. Аналізуючи проблеми правового регулювання вирішення господарських спорів в Україні, слід відмітити, що на сучасному етапі розвитку ринкових відносин діяльність органів державної виконавчої влади, органів місцевого самоврядування та й самих суб’єктів господарювання не завжди належним чином сприяє становленню цих відносин, що призводить до порушення прав та охоронюваних законом інтересів суб’єктів господарювання.

Зрозуміло, що прийняті закони ніколи не бувають цілковито узгоджені з практикою їх застосування. Саме практика коригує правові відносини та об’єктивно спонукає вносити зміни і доповнення до чинного законодавства.

Як свідчить практика, положення чинного законодавства не завжди сприяють відновленню у громадян порушених прав та охоронюваних інтересів.

Чимало проблем судової практики у господарських спорах зумовлені недоліками законодавства, яке регулює такі відносини. Суспільні відносини на сьогодні вже вимагають перегляду нормативно-правової бази їх регулювання. Адже недосконалість законодавства породжує і недосконалу судову практику. Тому забезпечення захисту господарських прав та вирішення пов’язаних із ними проблем має стати спільним завданням органів законодавчої виконавчої та судової влади.

Практичне застосування виконаного дослідження полягає у розширенні методологічної бази господарсько-правових галузевих досліджень, зокрема, у застосуванні міждисциплінарних підходів до пізнання сутності господарсько-правових явищ. Одержані результати можуть бути використані: в подальших теоретичних дослідженнях при визначенні основних напрямів подальшого розвитку теорії господарського права в цілому та формуванні його загальної частини (зокрема, дослідження та моделювання юридичних засобів, спрямованих на забезпечення суспільного господарського порядку); у доопрацюванні та удосконаленні чинного господарського та цивільного законодавства як в частині загальних положень про угоди/правочини, договори та договірні зобов`язання, так і в частині правового регулювання окремих видів господарських договорів; у практиці правозастосування з метою подолання існуючих проблем та методичних рекомендацій.

Мета і завдання дослідження. Мета даного дослідження полягає у науково-теоретичному та практичному аналізі правової природи господарського процесу, глибокому аналізі його сутності, осмисленні основних інститутів господарського судочинства, а також в аналізі судової практики господарського процесу України.

Для досягнення мети були поставлені наступні завдання:

- визначити правову природу господарського процесуального права;

- проаналізувати сутність, принципи та функції господарського процесу;

- дати аналіз судових актів господарського суду;

- розглянути стадії господарського процесу;

- зробити огляд перегляду судових рішень в апеляційному, касаційному порядку та за ново виявленими обставинами;

- провести дослідження питань пов’язаних з виконанням рішень, ухвал, постанов господарського суду;

- зробити аналіз практики врегулювання спорів на стадіях судового процесу.

Об'єкт та предмет дослідження. Об'єктом дослідження є правова природа господарського процесуального права, його предмет та метод, а також правові основи господарського судочинства, які мають визначальне значення для здійснення господарського процесу.

Предметом дослідження є аналіз правових основ господарського процесу, характеристика його форм та стадій здійснення. Огляд практики врегулювання спорів на стадіях господарського процесу, значення цього процесу для вирішення господарських спорів.

Методологічна основа дослідження. Методологія науки дає можливість наукового пояснення поняття, сутності та значення господарського процесу на сучасному етапі розвитку правосуддя в Україні. Системній метод вживався при аналізі різних понять. Застосування діалектичного методу дало можливість проаналізувати становлення господарського процесу в Україні як складний динамічний процес, в якому завдяки виникненню і розв’язанню внутрішніх суперечностей здійснюється перехід до нового якісного стану судової системи. Методом порівняльно-правового аналізу досліджувалися питання пов’язані з пізнанням рішень, ухвал, постанов господарського суду. Застосування системного методу дало змогу проаналізувати стадії господарського процесу в Україні. На підставі методу прогнозування формувалися пропозиції щодо вдосконалення господарського процесуального законодавства. Окрім загальних методів використовувалися і спеціальні, до яких належить історичний метод соціологічних досліджень



РОЗДІЛ І. ЗАГАЛЬНІ ЗАСАДИ ОРГАНІЗАЦІЇ ТА ЗДІЙСНЕННЯ СУДОЧИНСТВА В ГОСПОДАРСЬКИХ СУДАХ


    1. Правова сутність господарських судів та їх місце у судовій системі України


Система господарських судів засновується на загальних принципах і положеннях судоустрою і судочинства, як і для судів загальної юрисдикції. Господарські суди здійснюють судову владу шляхом вирішення господарських та інших справ, віднесених до їх ведення. Вони мають свою компетенцію, а порядок їх судочинства — свою специфіку, встановлену Господарським процесуальним кодексом України. Звідси випливає правова сутність господарських судів як спеціалізованих судів у рамках системи судів загальної юрисдикції, які здійснюють правосуддя у сфері господарських відносин. Правова сутність господарського суду, визначена насамперед Законом України «Про господарські суди», яким закріплено, що правосуддя в господарських відносинах здійснюється господарськими судами.

Господарський суд є незалежним органом у вирішенні всіх господарських спорів, що виникають між юридичними особами, державними та іншими органами, а також у розгляді справ про банкрутство.

Організація і діяльність господарського суду визначаються Конституцією України, Законом України "Про судоустрій", Законом України “Про господарські суди”, Господарським процесуальним кодексом України, іншими законодавчими актами України, а також міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.

Господарські суди є спеціалізованими судами в системі судів загальної юрисдикції. Господарські суди становлять єдину триланкову систему спеціалізованих судів, яку складають:

- місцеві господарські суди;

- апеляційні господарські суди;

- Вищий господарський суд України.

Місцевими господарськими судами є господарський суд Автономної Республіки Крим, господарські суди областей, міст Києва і Севастополя.

Місцеві господарські суди є судами першої інстанції.

Президент України за поданням Голови Вищого господарського суду України може утворювати інші місцеві господарські суди (міські, міжрайонні, спеціальних (вільних) економічних зон тощо).

Завдання суду полягає в правильному і своєчасному розгляді та вирішенні господарських справ. Особливістю даного виду процесу є те, що це спори переважно між юридичними особами, на відміну від інших видів процесів, в яких одна із сторін, як правило, фізична особа. Порядок і строки розгляду справи, провадження окремих судових дій, прийняття рішення по справі також суттєво відрізняються від порядку та строків провадження в цивільному й кримінальному процесах.

Господарські суди сприяють економічним перетворенням у державі, формують конкурентне-спроможне середовище для суб’єктів господарювання усіх форм власності шляхом реалізації конституційного принципу їх захисту. Господарські суди є також важливим інституційним засобом реалізації державної політики, їх діяльність невід’ємна від дій законодавчої та виконавчої гілок влади, приймаючи рішення у кожній конкретній господарській справі, вони здійснюють державну оцінку законності чи протиправності конкретних дій суб’єктів господарювання і спрямування їх у правове русло.

Здійснюючи правосуддя, господарські суди безпосередньо сприяють позитивним економічним перетворенням у державі, формуванню конкурентного середовища для суб’єктів господарювання всіх форм власності. Діяльність господарських судів стала важливим інституційним засобом реалізації державної економічної політики, оскільки, приймаючи рішення у господарських справах, вони здійснюють оцінку законності конкретних дій суб’єктів господарювання і спрямовують їх у правове поле, їх рішення сприяють наповненню державного бюджету.

Підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб’єкта підприємницької діяльності, мають право звернутися до господарського суду згідно з встановленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів, а також для вжиття передбачених Господарським процесуальним кодексом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.

Господарським судам підвідомчі:

- справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні господарських договорів, у тому числі щодо приватизації майна, та з інших підстав, крім:

спорів про приватизацію державного житлового фонду;

спорів, що виникають при погодженні стандартів та технічних умов;

спорів про встановлення цін на продукцію (товари), а також тарифів на послуги (виконання робіт), якщо ці ціни і тарифи відповідно до законодавства не можуть бути встановлені за угодою сторін;

спорів, що виникають із публічно-правових відносин та віднесені до компетенції Конституційного Суду України та Адміністративних судів;

інших спорів, вирішення яких відповідно до законів України та міжнародних договорів України віднесено до відання інших органів;

- справи про банкрутство;

- справи за заявами органів Антимонопольного комітету України, Рахункової палати з питань, віднесених законодавчими актами до їх компетенції;

- справи, що виникають з корпоративних відносин у спорах між господарським товариством та його учасником (засновником, акціонером), у тому числі учасником, який вибув, а також між учасниками (засновниками, акціонерами) господарських товариств, що пов'язане із створенням, діяльністю, управлінням та припиненням діяльності цього товариства, крім трудових спорів.


1.2 Компетенція господарських судів при вирішенні господарських спорів


Підвідомчість – усталена законом сукупність повноважень господарських судів з розгляду та вирішенню справ, віднесених до їх компетенції [35].

Підвідомчість справ господарським судам встановлюється Господарсько-процесуальним кодексом України. Її норми базуються на положеннях Конституції України та Закону України “Про господарські суди”, відповідно з якими до ведення господарських судів відноситься розгляд всіх господарських спорів, що виникають між юридичними особами, державними та іншими органами. Тим самим розмежовується компетенція господарських судів та інших органів, у тому числі судів загальної юрисдикції. Саме необхідністю такого розмежовування і обумовлена у першу чергу важливість проблеми визначення підвідомчості справ.

Спроба визначити критерії розмежування компетенції господарських судів та судів загальної юрисдикції була розпочата в роз’ясненнях Вищого Господарського Суду України № 02-5/62 від 08.02.1996 р. “Про деякі питання підвідомчості та підсудності справ арбітражним судам” [29]. А саме коли в законодавчому акті підвідомчість спорів визначена альтернативно: суду чи господарському суду, або говориться про вирішення спору в судовому порядку, господарському суду слід виходити з суб’єктного складу учасників спору та характеру правовідносин, які визначені Законом України “Про господарські суди” та Господарським процесуальним кодексом України. При цьому слід мати на увазі, що відповідно до Цивільного процесуального кодексу при з’єднанні кількох пов’язаних між собою вимог, одні з яких підвідомчі суду, а інші – господарському суду, всі вимоги належать розгляду в суді, незалежно від статусу учасників спору.

Таким чином, критеріями, що визначають підвідомчість справ господарському суду, є:

1) характер спірного правовідношення;

2) суб’єктний склад учасників спору.

Характер спірного правовідношення є важливим критерієм віднесення справ до господарського суду [43]. Господарському спору, переважно, підвідомчі економічні спори, що виникають з цивільних правовідносин. В даному випадку маються на увазі відносини, що регулюються цивільним законодавством. Коло цих відносин визначено в ЦК України.

Економічні спори, що виникають з адміністративних правовідносин, тобто відносин, заснованих на адміністративному чи іншому владному підпорядкуванню одної сторони іншій, також підвідомчі господарському суду. Учасниками адміністративних правовідносин можуть бути державні органи та органи місцевого самоврядування, що виконують по відношенню до інших осіб управлінські, контрольні або засновані на іншому владному підпорядкуванні функції.

Суб’єктний склад учасників спору дозволяє більш точно розмежувати підвідомчість між двома органами судової влади: судами загальної юрисдикції і господарськими судами. До кола суб’єктів спорів, які розглядаються господарськими судами відносяться:

1) юридичні особи, тобто організації, які володіють відокремленим майном, можуть від свого імені набувати майнові та особисті немайнові права і нести обов’язки, бути позивачами та відповідачами у суді;

2) громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи та у встановленому порядку набули статус суб’єкта підприємницької діяльності;

3) у випадках, передбачених законодавчими актами України, в господарський суд мають право також звертатися державні та інші органи, громадяни, що не є суб’єктами підприємницької діяльності;

4) держава України, коли вона виступає в якості учасника відносин господарського обігу;

5) державні органи, органи місцевого самоврядування, прокурор, коли їм надано право приймати участь в господарському процесі з метою захисту майнових інтересів держави;

6) іноземні організації, організації з іноземними інвестиціями, міжнародні організації, іноземці, особи без громадянства, що здійснюють підприємницьку діяльність.

Види підвідомчості справ господарським судам. В залежності від того, чи відносить закон вирішення певної категорії справ до ведення виключно яких – небудь одних органів чи кількох різних органів, підвідомчість підрозділяється на виключну та множинну. Так, справи про банкрутство віднесені до виключної підвідомчості господарських спорів. Майнові спори між громадянами та між організаціями, а також між громадянами та організаціями мають множинну підвідомчість, так як можуть вирішуватися як державними (загальної юрисдикції, господарськими), так і третейськими судами. Множинна підвідомчість в залежності від засобу вибору з декількох юрисдикційних органів, яким справа підвідомча по закону, можуть підрозділятися на договірну, імперативну та альтернативну [47].

Договірною є підвідомчість, що визначається взаємною згодою сторін.

Імперативною є підвідомчість, при якій справа розглядається кількома юрисдикційними органами у визначеній законом послідовності. Наприклад, встановлений законом для окремих категорій спорів порядок досудового врегулювання.

Альтернативною є підвідомчість за вибором особи, що захищає свої права. У відповідності з традиційним трактуванням правил альтернативної підвідомчості зацікавлена у вирішенні спору особа має право за власним бажанням звернутися до будь-якого з органів, зазначених в законі.

Основні категорії справ, підвідомчих господарським судам. В ст. 12 Гоподарського процесуального кодексу зберігається перелік справ, підвідомчих господарському суду: 1) справи по спорам, що виникають при укладанні, зміні, розірванні та виконанні господарських договорів, а також по спорам про визнання недійсними актів за вимогами, зазначеними в законодавстві; 2) справи про банкрутство; 3) справи за заявами органів Антимонопольного комітету України, рахункової палати – з питань, віднесених законодавством до їх компетенції.

Даний перелік не є вичерпним, так як господарському суду підвідомчі і інші господарські спори, що задовольняють загальними критеріям підвідомчості [29]. Наприклад:

- у відповідності із Закону України “Про охорону навколишнього природного середовища” від 25.06.1991 р. органам прокуратури надається право звертатися в господарський суд з заявами про припинення екологічної небезпечної діяльності суб’єктів господарювання;

- у відповідності до Закону України “Про селянське (фермерське) господарство” від 20. 12. 1991 р. господарським судам підвідомчі спори, пов’язані з наданням додаткових земельних ділянок селянському (фермерському) господарству, після його створення; про припинення діяльності селянського (фермерського) господарства; про викуп для державних та суспільних потреб земель селянського (фермерського) господарства;

- спори, пов’язані з примусовим розпуском (ліквідацією) об’єднань громадян, накладанням стягнень на об’єднання громадян, вирішуються господарським судом на загальних підставах за заявою легалізуючого органу чи прокурора (ст.ст. 28 – 31 Закону України “Про об’єднання громадян” від 16. 06. 1992 р.;

- спори про визнання недійсними рішення обласних, Киівської та Севастопольської міських державних адміністрацій про повернення у власність релігійним організаціям культурних будівель або майна підвідомчі Вищому господарському суду України (Роз’яснення від 29.02.96 № 02-5/109 “Про деякі питання, що виникають при застосуванні Закону України “Про свободу совісті та релігійних організацій”).

Виключенням із загальних правил підвідомчості спорів господарським судам складають наступні категорії спорів:

- господарським судам не підвідомчі спори, що виникають за згодою стандартів та технічних умов; спорів про встановлення цін на продукцію (товари), а також тарифів на послуги (виконання робіт), якщо ці ціни та тарифи у відповідності з законодавством не можуть бути встановлені за згодою сторін;

- не можуть оскаржуватися у господарському суді акти ревізій, документальних перевірок, дії посадових осі, здійснені в процесі або в результаті перевірок (п.2.2. Роз’яснень Вищого господарського суду України № 02-5/62 від 08ю02.96);

- у випадках, коли спір за участю громадянина-підприємця виник не у зв’язку з підприємницькою діяльністю, він розглядається у загальному суді;

- на підставі Закону України “Про охорону навколишнього середовища” від 25.09. 1991 р. не підлягають розгляду господарськими судами справи в галузі охорони навколишнього природного середовища, якщо одна із сторін знаходиться за межами України;

- спори про припинення випуску друкованих засобів масової інформації, вилучення тиражу або окремої її частини; оскарження відмови у державній реєстрації друкованого засобу масової інформації або рішення про припинення випуску; заміна засновника (складу засновників); вимог громадян, юридичних осіб та державних органів про спростування опублікованої інформації підвідомчі загальним судам (ст.ст. 18, 19, 20, 37 Закону України “Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні”) від 16. 11. 1992 р.;

- у відповідності з ч.1 ст. 26 Закону України “Про режим іноземного інвестування” від 19. 03. 1996 р. спори між іноземними інвесторами та державою з питань державного регулювання іноземних інвестиції і діяльності підприємств з іноземними інвестиціями підвіжомчі судам загальної юрисдикції, а не господарським судам, якщо інше не передбачено міжнародними договорами України;

- у відповідності з ч. 4 ст. 32 Закону України “Про об’єднання громадян” рішення про примусовий розпуск всеукраїнських та міжнародних об’єднань громадян на території України приймається Конституційним Судом України.

Підвідомчий господарським судам спір може бути переданий сторонами на вирішення третейським судом (арбітражем), крім спорів про визнання недійсними актів, а також спорів, що виникають при укладанні, зміні, розірванні та виконанні господарських договорів, пов’язаних із задоволенням державних потреб (ст. 12 ГПК).

Підсудність справ господарським судам. Підсудність – відношення підвідомчої господарським судам юридичної справи до ведення певного господарського суду [42].

На відміну від підвідомчості, за допомогою якої розмежовуються повноваження на вирішення юридичних справ між різними юрисдикційними органами, підсудність розмежовує компетенцію у тій же галузі, але між різними судами. В залежності від роду належних вирішенню справ та від території, на якій діє той чи інший суд, розрізняють підсудність родову, або предметну, та територіальну, або місцеву.

Родова підсудність справ допомагає визначити, суд якого рівня системи господарських судів повинен прийняти конкретну справу до свого провадження в якості суду першої інстанції в залежності від предмету спору. Всі справи, підвідомчі господарським судам, підсудні місцевим господарським судам (ст. 13 ГПК).

Територіальною є підсудність справи суду в залежності від території, на яку розповсюджується юрисдикція даного суду. За її допомогою розмежовується компенсація однорідних судів. Як правило, територіальна підсудність підрозділяється на загальну, альтернативну (за вибором позивача), договірну, виключну та підсудність за зв’язком справ.

Загальна підсудність визначається місцезнаходженням відповідача. Так, згідно ст. 15 ГПК справи по спорам, що виникають при укладанні, зміні чи розірванні господарських договорів, справи по спорам про визнання договорів недійсними розглядаються господарським судом за місцезнаходженням сторони, зобов’язаної за договором здійснювати на користь іншої сторони певні дії, а саме: передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити кошти і т.п.

Справи по спорам, що виникають при виконанні господарських договорів і з інших підстав, а також справи про визнання недійсними актів розглядаються господарським судом за місцезнаходженням відповідача.

Справи про банкрутство розглядаються господарським судом за місцезнаходженням боржника [35].

Альтернативною є підсудність, при якій справа може розглядатися одним з декількох вказаних в законі судів за вибором позивача.

Справи по спорам за участю декількох відповідачів розглядаються господарським судом за місцезнаходженням одного з відповідачів за вибором позивача.

Виключною є підсудність, що припускає розгляд певних категорій справ лише судами, вказаними в законі:

- віднесені до підсудності господарського суду справи по спорам, що виникають з договору перевезення, в яких одним з відповідачів є орган транспорту, розглядаються господарським судом за місцезнаходженням цього органу;

- справи по спорам про право власності на майно, або про витребування майна з чужого незаконного володіння, або про усунення перешкод в користуванні майном розглядаються господарським судом за місцем знаходження майна;

- справи по спорам, в яких відповідачем є вищий або центральний орган виконавчої влади, Національний банк України, Рахункова палата, Верховна Рада Автономної Республіки Крим, обласні Київська і Севастопольська міські державні адміністрації, а також справи, матеріали яких зберігають державну таємницю, розглядаються господарським судом міста Києва (ст. 16 ГПК).

Договірною є підсудність, що встановлюється за згодою сторін. Мається на увазі, що сторони по справі можуть укласти письмову згоду, в якій визначають той господарський суд, в якому визначать той господарський суд, якому вони нададуть на розгляд та вирішення господарський спір. При цьому сторони не можуть змінити як родову, так і виключно територіальну підсудність.

Незважаючи на відсутність прямої вказівки в господарському процесуальному законі, в якості особливого виду територіальної підсудності може бути виділена підсудність за зв’язком справ. Підсудність за зв’язком справ припустима, наприклад, у випадку вступу у справу третьої особи, що заявляє самостійні вимоги на предмет спору. За змістом ст. 26 ГПК позови третіх осіб , що заявляють самостійні вимоги на предмет спору, підсудні суду, який вирішує справу, в яку ступає третя особа [3].

Справа, прийнята господарським судом до свого провадження із збереженням правил підсудності, повинна бути ним розглянута за суттю і втому випадку, коли в процесі розгляду справи вона стала підсудною іншому господарському суду ( ст. 17 ГПК).

Якщо справа не підсудна даному господарському суду, матеріали справи направляються господарським судам за встановленою підсудністю не пізніше п’яти днів з дня надходження позовної заяви чи винесення ухвали про передачу справи. В цьому випадку, якщо після відводу суддів неможливо розглядати справу в господарському суді, до підсудності якої відноситься справа, Голова Вищого господарського суду України чи його заступник мають право витребувати будь-яку справу, що є в провадженні місцевого господарського суду, і передати його на розгляд в інший місцевий господарський суд.

Таким чином, загальними засадами правосуддя у господарських спорах Закон визначає підвідомчість та підсудність справ господарським судам, здійснення судами господарського процесу при вирішенні господарських спорів, визначає його процесуальні форми та стадії. Особливої уваги при розгляді проблеми господарського судочинства заслуговують господарські спори або спори з господарських правовідносин, їх сутність, правова характеристика та категорії, що знайшли своє відображення в наукових працях відомих вчених. Але, незважаючи на юридичне закріплення в законодавчих нормах, дані складники господарського процесу мають в собі ряд неврегульованих елементів, що перешкоджають ефективному здійсненню правосуддя у господарських справах.


1.3 Принципи господарського судочинства та форми судового процесу


Система науки господарського процесуального права взагалі збігається із системою господарського процесуального права як галузі права, та є базою для системи навчальної дисципліни.

Принципи господарського процесуального права — це його фундаментальні положення, основоположні правові ідеї, які визначають таку побудову господарського процесу, що забезпечує винесення законних та обґрунтованих рішень. Значення принципів господарського процесуального права полягає в тому, що вони є орієнтиром у нормотворчої діяльності при вдосконаленні господарського процесуального законодавства; дозволяють господарському суду забезпечити правильне уяснення господарського процесуального законодавства та вірне його застосування згідно з дійсним змістом. Принципи знаходяться у певному взаємозв’язку, зумовленому різними факторами. Система принципів — сукупність усіх принципів господарського процесуального права, їх взаємозв’язку та взаємозумовленості. В юридичній науці існують різні погляди на систему принципів, їх кількість, підстави їх класифікації. Найпоширеним є поділ принципів господарського процесуального права за об’єктом регулювання на дві групи: судоустрою та судочинства[43].

Принципи господарського процесуального права виявляються як в окремих нормах загального змісту, так і в процесуальних нормах, які містять гарантії реалізації на практиці загальних правових приписів.

Принципи судоустрою, організаційні принципи, які визначають устрій господарських судів: здійснення правосуддя лише судом; незалежність суддів і підкорення їх тільки Конституції України і законові; гласність розгляду справ; державна мова судочинства; рівність учасників господарського процесу перед законом і судом; обов’язковість виконання рішень суду.

Принципи судочинства — принципи функціональні, які визначають процесуальну діяльність суду й учасників процесу: диспозитивність; доступність судового захисту прав і загальних інтересів; рівноправність сторін господарського процесу; змагальність; свобода надання ними своїх доказів і доведення перед судом їх переконливості; об’єктивна істина.

Всі ці принципи знаходяться у взаємозв’язку, трапляється, що один і той самий принцип виступає і як організаційний, і як функціональний. Тому твердження, що немає тільки організаційних або функціональних принципів, правдиве, і такий поділ є досить умовним.

Особливе місце серед принципів господарського процесу займає принцип законності. Законність є основним принципом, притаманним для всієї системи українського права і, зокрема, господарського процесуального права. Господарський процес є формою захисту прав. Законність у діяльності господарських судів означає повну відповідність всіх судових рішень і процесуальних дій суддів і учасників процесу, які здійснюються при вирішенні спорів, нормам матеріального і процесуального права. Цей принцип включає вимогу до суддів правильно застосовувати норми матеріального права і здійснювати процесуальні дії, керуючись законодавством України про судочинство в господарських судах. Коли міжнародними договорами України встановлено інші, ніж законом, правила, застосовуються правила міжнародного договору. У разі відсутності законодавства, що регулює спірні відносини, господарський суд застосовує законодавство, яке розглядає подібні відносини, а за відсутності такого законодавства господарський суд виходить із загальних засад та змісту законодавства.


    1. Право на звернення до господарського суду та його суб'єкти


Порушення прав та законних інтересів осіб є підставою для виникнення у сторін спору та необхідності його вирішення.

Спір як суспільне явище є протиріччям, різними думками двох або декількох осіб щодо певного явища чи предмету. Спори можуть бути різними: політичними, суспільними, сімейними, трудовими. Але серед усіх спорів особливе місце займають правові, предметом яких є права та обов’язки суб’єктів правовідносин [43].

Господарські спори – це різновид правових спорів, вони виникають в процесі здійснення господарської діяльності.

Вперше в законодавчих актах України зазначений термін було використано у ст. 1 Закону України “Про арбітражний суд”. Проте зміни змісту цього поняття були неминучими внаслідок принципової трансформації економіки та права України. Водночас чинне законодавство України визначення поняття цього терміну не містить. І сучасна доктрина, як і раніше, не містить єдиної думки з цього приводу.

Свого часу в радянській літературі велась масштабна дискусія з приводу визначення поняття спору про право. Одна група авторів, грунтуючись на етимологічному розумінні спору, визначала його як “розбіжність”, “суперечність”. Крім того, існували концепції спору і як “перешкоди в здійсненні права”, і як “правопорушення”.

Докладну критику свого часу було надано І. Зайцевим, який пропонував розуміти під правовим спором конфлікт між особами з приводу прав та обов’язків у матеріальних відносинах. З огляду на чинне законодавство, ця точка зору найбільшою мірою відповідає сутності взаємин сторін, що вступають у спори.

В юридичній конфліктології під конфліктом прийнято розуміти протиборство двох або кількох суб’єктів, спричинене протилежністю (несумісністю) інтересів, потреб, систем цінностей або знань. При цьому для визнання конфлікту юридичним досить, щоб правовими ознаками володів хоча б один елемент [46].

Слід зазначити, що категорія “конфлікт” дає змогу розглянути спір як комклексне значення, яке може мати в підгрунті для своєї появи розбіжності, суперечності сторін з приводу певних матеріальних прав та обов’язків, та водоночас, не зводиться до них (на відміну від концепції “протиріччя”); може мати основою порушення права, але не зумовлене ним безпосередньо; може охоплювати всі прояви поведінки сторін у спорі – як активне сперечання, так і ухилення від виконання обов’язків, але не ототожнюється з ними; і врешті-решт, конфлікт може мати місце і за реальної наявності правовідносин сторін, якщо вони є лише правопорушенням.

З урахуванням цього, спір про право визначається як конфлікт осіб, що вступили в нього з метою впливу на матеріальні права та обов’язки учасників. Господарський спір також є юридичним конфліктом, різновидом спору про право. Питання полягає в тому, чи притаманні господарському спору специфічні ознаки, що відмежовують його від інших правових спорів та які ці ознаки.

Такі науковці, як Т. Абова, В. Тадевосян та І. Побірченко вважають конституційною ознакою господарського спору його господарську сутність.

Д. Притика, наголошуючи на потребі поширення в ході судово-правової реформи юрисдикції арбітражних судів на усі конфлікти за участю юридичних осіб та громадян-підприємців, на спори про визнання недійсними усіх актів державної виконавчої влади та інших органів, справи про банкрутство та встановлення фактів, що мають юридичне значення, також обмежує її (юрисдикцію господарських судів) господарською сферою.

Висновок про нерозривність понять “господарські відносини” та “господарські спори” випливає і з тексту ст. 1 Закону України “Про арбітражний суд”.

Однак, сутність господарського спору обумовлюється сутністю господарської діяльності. Згідно із Законом України “Про ліцензування певних видів господарської діяьності”від 13. 09. 2000 р. господарська діяльність - це будь-яка діяльність, у тому числі підприємницька, юридичних осіб, а також фізичних осіб – суб’єктів підприємницької діяльності, пов’язана з виробництвом (виготовленням) продукції, торгівлею, наданням послуг, виконанням робіт [3].

Отже, основний критерій визначення полягає у функціональній спрямованості діяльності. Раніше законодавець при визначенні господарської діяльності використовував критерій характеру діяльності (Закон України “Про зовнішньоекономічну діяльність”). Господарською визнавалася діяльність, яка мала товарний характер. Нині діяльність, пов’язана з виробництвом (виготовленням) продукції, торгівлею, наданням послуг, виконанням робіт, що, однак, не виключає можливості виступати об’єктами таких відносин різні матеріальні та нематеріальні блага.

До таких відносин насамперед можна віднести відносини юридичних осіб, а також фізичних осіб – суб’єктів підприємницької діяльності, пов’язані із здійсненням благодійності, безоплатної фінансової допомоги, відносини з соціальних, екологічних питань, деяких аспектів природокористування та ін., які не підлягають під поняття виробництва (виготовлення) продукції, торгівлі, надання послуг, виконання робіт, а разом з ними і відносини з оподаткування суб’єктів з цих питань.

Як суспільне явище спір є протиріччям, викликає різні думки про декілька або одне явище, предмет. Спори можуть бути самими різноманітними: політичними, суспільними, сімейними, трудовими і т.п. Серед усіх спорів особливе місце займають правові, предметом яких є права та обов’язки суб'єктів правовідносин.

Цілком зрозуміло, що в ході реалізації таких правовідносин виникають правові спори. На думку О. Бринцева назвати такі спори господарськими, виходячи з нормативного визначення господарської діяльності, не можна, оскільки вони виникають під час діяльності, що не є господарською. Це означає, що такі спори згідно з чинним законодавством, не можуть бути підвідомчими господарським судам, оскільки останнім підвідомчі лише господарські спори. Крім того, внаслідок свого суб’єктного складу, вони не підвідомчі і судам загальної юрисдикції. Це зводить дилему або до конструювання ще одного поняття для визначення таких спорів з подальшим визначенням їх підвідомчості, або до визнання недоцільності включення господарської сутності спору у визначення поняття господарського спору. При цьому слід зауважити, що річ не у визначенні дефініції господарської діяльності, адже і раніше існувало широке коло відносин відповідних суб’єктів, які не охоплювались господарськими відносинами та в ході реалізації яких виникали спори.

Перший варіант вирішення дилеми не може бути визнаний доцільним, оскільки в разі його прийняття слід було б визначити окрему категорію спорів для кожної окремої категорії відносин суб’єктів залежно від сутності прав та обов’язків сторін у таких відносинах – господарські, благодійні, екологічні та ін [35]. Одним з ідеалів правової держави, до якого слід прямувати, є універсальність регулювання суспільних відносин.

До того ж в окремих випадках правовідносини господарського та іншого характеру, які спричинили конфлікт, можуть бути пов’язані так тісно, що однозначно визначити, які саме відносини становлять сутність спору, неможливо.

На думку В. Яркова, правильним є другий варіант вирішення цієї дилеми. Господарську сутність не слід включати до ознак спору. Взагалі, визначати окремі категорії правових спорів через сутність діяльності, під час якої вони виникають, з подальшим визначенням особливого порядку вирішення їх неправомірно. Сутність прав та обов’язків учасників спору не повинна бути підставою для встановлення будь-яких особливостей у захисті цих прав. Сумнівним є твердження авторів про те, що спрощення та прискорення процедури розгляду господарських спорів, порівняно зі спорами, що розглядаються судами загальної юрисдикції, зумовлене потребою у захисті інтересів цивільного обігу під час господарської діяльності. З рівності прав усіх людей, проголошеної ст. 21 Конституції України, випливає недопустимість встновлення будь-яких привілеїв та обмежень у засобах захисту прав.

Отже, в правовій державі слід взагалі відмовитись від категорії господарський спір, визнати існування лише спорів про право та гарантувати кожному право на вирішення їх судовою владою держави в однаковому для всіх порядку.

Визначаючи господарську сутність спору, слід звернути увагу на позитивні та негативні сторони його виникнення. Так, вчені І. Побирченко та В. Тадевосян відмічають в ньому позитивний момент, вказуючи, що правовий спір сприяє встановленню чіткості і визначеності у взаємовідносинах спірних сторін. З іншого боку він свідчить про неврегульованість взаємовідносин контрагентів. Для того, щоб усунути її, необхідно розв’язати виниклий спір. Тому завдання господарників та юристів сьогодні полягає в тому, щоб попередити спори, а при виникненні – оперативно вирішувати, самими сторонами, без звернення до господарського суду.

Незважаючи на різноманітність думок щодо визначення сутності господарського спору, більшість науковців додержуються давно встановленої класичної позиції з цього приводу. А саме, господарські спори є різновидом правових спорів, що виникають в процесі здійснення господарської діяльності, самостійним інститутом господарського права або іншими словами протиріччям двох або декількох осіб про права та обов’язки в господарських правовідносинах [29].

Спори з приводу господарських правовідносин частіше всього виникають в результаті правопорушень по укладеним договорам. Але вони можуть породжуватись у випадку заподіяння позадоговірної шкоди, незаконного привласнення чужого майна, розходжень при укладанні договорів, порушеннях прав суб’єктів підприємницької діяльності неправомірними рішеннями органів влади і управління, при заборгованості підприємств та організацій.

В залежності від змісту, сутності господарських спорів їх можна розділити на кілька категорій. Раніше, в умовах Радянського Союзу, вони розмежовувались на три групи:

1) переддоговірні, до яких відносились спори, пов’язані з примушуванням укладати договір, про умови договору, про зміни та його розірвання;

2) майнові, що випливають з відшкодування збитків, сплати неустойки, віндикації речі і т.п.;

3) немайнові.

Слід відмітити, що термін “переддоговірні спори” на цей час залишився в Декреті Кабінету Міністрів України від 23.01.1993 р. ” Про державне мито”, але судова практика відмовилась від нього. Всі вказані види спорів в статистичній звітності господарських судів є спорами про укладання, зміну, розірвання договорів та визнання їх недійсними. Тобто вся група спорів характеризується по окремим видовим характеристикам [47].

Виходячи з цього, всі господарські спори можна розділити на три великі групи, категорії:

1) договірні;

2) майнові;

3) немайнові.

Поряд з цим розмежуванням спори за загальним предметом розподіляються і на більш мілкі групи за спеціальними ознаками.

Так, договірні спори поділяються на:

а) спори про укладання договорів, їх умовах;

б) зміну договорів;

в) розірвання договорів;

г) визнання договорів недійсними.

Ще більш розгалуженою є категорія майнових спорів за видовими ознаками, а саме:

а) про віндикацію майна;

б) про стягнення збитків;

в) про постачання недоброякісної, некомплектної продукції, товарів;

г) за розрахунками і т.п.

Немайнові спори однорідні. Серед них займають важливе місце справи про недійсність актів відповідних органів, про порушення антимонопольного законодавства і т.п.

Розмежування спорів за категоріями та видами має важливе значення для правильного визначення держмита, надання належних доказів, здійснення певних процесуальних дій. Крім того, статистичні дані по категоріям та видам спорів дають можливість мати явну уяву про характер господарських правопорушень, розповсюдженості деяких з них, про стан укладання договорів і договірної дисципліни. Це дозволяє приймати відповідні заходи по усуненню правопорушень та інших недоліків в господарській діяльності.

Учасники господарського процесу становлять самостійний інститут господарського процесуального права. Учасники господарського процесу — це суб’єкти, дії яких можуть сприяти правильному і швидкому розгляду спору, захисту прав і інтересів, що охороняються законом, господарюючих суб’єктів. За змістом господарського процесуального законодавства особами, які беруть участь у справі, вважаються ті учасники процесу, що безпосередньо зацікавлені в результаті справи, беруть участь у процесі від свого імені, здатні впливати на його перебіг, оскільки наділені певним комплексом прав, які надають їм таку можливість. Правовий стан кожного учасника процесу визначається тими функціями, які вони виконують у ході розгляду й вирішення спору і метою, яку вони переслідують.

Всіх учасників господарського процесу залежно від правового стану можна поділити на кілька груп. Перша група — господарські суди (судді), які безпосередньо вирішують конкретну справу. До другої групи відносяться учасники господарського процесу, яких закон визначає особами, що беруть участь у справі. Такими є сторони (позивач і відповідач), треті особі, які заявляють самостійні вимоги на предмет спору, треті особи, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору, прокурор, державні та інші органи, які виступають на захист чужих інтересів у силу покладених на них законом функцій. Третю групу становлять особи, які сприяють здійсненню правосуддя, нормальному ходу вирішення. Вони не є учасниками господарського спору, закон визначає їх як інших осіб, які беруть участь у справі. Це посадові особи та інші працівники підприємств, установ, організацій, державних та інших органів, коли їх викликано для дачі пояснень з питань, що виникають під час розгляду справи, судові експерти, перекладачі, представники та інші.

Норми господарського процесуального права досить чітко визначають правові гарантії та правовий стан кожного з учасників господарського процесу, їхні процесуальні права й обов’язки. Склад учасників зумовлений завданням господарського судочинства. Кожен учасник господарського процесу наділений законом певними правами і обов’язками згідно з метою його участі у процесі. Серед всіх учасників господарського процесу виокремлюються особи, без яких процес по конкретному спору неможливий. Обов’язковими учасниками господарського процесу є господарський суд (суддя) — основний, головний та обов’язковий учасник, який здійснює судову владу (на нього законом покладено завдання розгляду і вирішення спорів) і сторони. Участь у процесі інших осіб не є обов’язковою, склад їх залежить від обставин кожної справи. Загальною підставою участі в господарському процесі для всіх осіб, які беруть участь у справі, виступає наявність процесуальної правосуб’єктності. Господарська процесуальна правосуб’єктність виникає з моменту державної реєстрації організації як юридичної особи, громадян — як суб’єктів підприємницької діяльності без створення юридичної особи, а для державних та інших органів — з моменту їх створення і наділення відповідною компетенцією. Неюридичні особи і громадяни, які не мають статусу суб’єкта підприємницької діяльності, набувають господарської процесуальної правосуб’єктності лише у випадках, прямо передбачених законом. Господарська процесуальна правосуб’єктність — це здатність безпосередньо чинити процесуальні дії, здійснювати свої процесуальні права й обов’язки. Громадяни реалізують господарську процесуальну правосуб’єктність самостійно або через своїх представників, а організації, державні та інші органи — через свої колегіальні чи одноособові органи, або через належним чином уповноважених представників.

Господарський суд виступає як головний і обов’язковий суб’єкт господарського процесуального правовідношення, права й обов’язки якого не суперечать правам та обов’язкам інших учасників процесу. На ньому лежить обов’язок максимальної реалізації прав та обов’язків інших учасників господарського судочинства. Суддя господарського суду в господарському процесі користується всіма необхідними правами по виявленню дійсних обставин справи, встановленню прав і обов’язків сторін, які випливають зі спірного правовідношення. Процесуальний стан судді господарського суду закріплений діючим законодавством і характеризується його керівною роллю в процесі та широким колом повноважень, спрямованих на захист прав і інтересів, які охороняються законом, суб’єктів господарської діяльності. Чинне законодавство не лише наділяє суддів господарського суду повноваженнями, які необхідні для здійснення правосуддя, але і забезпечує гарантії цієї діяльності. Судді незалежні, незмінні, у своєї діяльності користуються лише законами та іншими нормативно-правовими актами, не відповідальні перед іншими гілками державної влади. Вимоги судді господарського суду обов’язкові для всіх підприємств, організацій і посадових осіб. Суддя здійснює важливі повноваження на всіх стадіях процесу. Суддя місцевого господарського суду розглядає справу і вирішує спір одноособово, залежно від категорії і складності справи, її може бути розглянуто колегіально у складі трьох суддів. Перегляд в апеляційному та касаційному порядку здійснюється колегією суддів відповідних судів. Права судді, якими він наділений для здійснення своїх повноважень, не закріплені в одній конкретній статті, а сформульовані у ряді певних статей, у першу чергу в Конституції України, в Законі України “Про судоустрій України” і Господарському процесуальному кодексі України. Суддя одноособово вирішує питання про прийняття позовної заяви, має право відмовити у її прийнятті або повернути її. Для правильного і своєчасного вирішення спору суддя на підготовчій стадії має право виконувати широке коло повноважень, невичерпний перелік яких містить ст. 65 ГПК. За певних умов суддя може залучити до участі у справі іншого, належного відповідача, витребувати документи і матеріали, необхідні для вирішення спору, призначити судову експертизу, вжити заходів щодо забезпечення позову, прийняти рішення з господарського спору, здійснювати інші дії, передбачені Господарським процесуальним кодексом України. Важливого значення у забезпеченні об’єктивності та неупередженості судді при розгляді справи набуває ст. 20 ГПК, яка встановлює підстави і регламентує процедуру відводу або самовідводу судді. Суддя не може брати участь у розгляді справи, якщо він є родичем осіб, які задіяні в судовому процесі, або встановлено інші обставини, що викликають сумнів у його неупередженості. Суддя, який брав участь в розгляді справи, не може брати участі у новому розгляді справи у разі скасування рішення, ухвали, прийнятої за його участю. Відвід судді можуть заявити сторони та прокурор, який бере участь у судовому процесі. Відвід повинен бути мотивованим, заявлятися у письмовій формі до початку вирішення спору. Після цього заявити відвід можна, якщо про підставу відводу сторона чи прокурор дізналися після початку розгляду справи по суті. Задоволення заяви про відвід судді або її відхилення здійснюється головою господарського суду або його заступником. Питання відводу заступника голови вирішує голова господарського суду. Якщо голова господарського суду прийняв справу до свого провадження, питання про його відвід вирішується президією Вищого господарського суду України. Про відвід судді, голови господарського суду, його заступника виноситься ухвала в триденний строк з дня надходження заяви про відвід. Посилання представника на те, що підставою відводу судді є незадоволення суддею позовних вимог заявника з іншої справи або що інший суддя вже вирішує аналогічну справу і ознайомлений з обставинами справи, яка розглядається, тому він скоріше розгляне спір по суті й винесе справедливе рішення, не можуть викликати сумніву в неупередженості судді. Законодавство передбачає вичерпний перелік підстав для відводу або самовідводу судді господарського суду. Цей перелік не підлягає розширеному тлумаченню. Сторонами в господарському процесі є особи, між якими виник спір з матеріального правовідношення. Особи, які можуть бути позивачами і відповідачами у господарському процесі, зазначені в ст. 1 ГПК, а саме підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб’єкта підприємницької діяльності (підприємства та організації), а у випадках, передбачених законодавством України, також державні та інші органи, громадяни, що не є суб’єктами підприємницької діяльності. Стаття 2 ГПК серед осіб, які звертаються до господарського суду з позовними заявами, виокремлює підприємства та організації із заявами про захист своїх прав та охоронюваних законом інтересів; державні та інші органи — у випадках, передбачених законодавством; прокурорів та їхніх заступників — в інтересах держави; а також Рахункову палату — в інтересах держави у межах повноважень, що передбачені Конституцією та законами України.

Позивачами є підприємства, установи, організації та громадяни — суб’єкти підприємницької діяльності, що подали позов або в інтересах яких подано позов про захист порушеного чи оспорюваного права або інтересу, який охороняється законом. Відповідачами є підприємства, установи, організації і громадяни — суб’єкти підприємницької діяльності, яким пред’явлено позовну вимогу.

Вже зазначалося, що підприємства та організації, які є сторонами в господарському процесі, повинні мати статус юридичної особи. Згідно зі ст. 23 Цивільного кодексу України юридичними особами визначаються організації, які мають відокремлене майно, можуть від свого імені набувати майнових та особистих немайнових прав, нести обов’язки бути позивачами і відповідачами в господарському суді й третейському суді. Статус юридичної особи не залежить від її форми власності або організаційно-правової форми. Статусу юридичної особи організація набуває з моменту її державної реєстрації та припиняється з моменту виключення з державного реєстру. Таким чином, статус юридичної особи дозволяє організації виступати в господарському процесі як позивачем, так і відповідачем. Відповідачами й позивачами в господарському процесі можуть бути громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб’єкта підприємницької діяльності, який, як і статус юридичної особи, виникає з моменту державної реєстрації і припиняється з моменту відміни державної реєстрації і виключення з державного реєстру.

Звідси висновок: зазначені особи можуть бути позивачами і відповідачами в господарському процесі лише за умов їхньої юридичної легалізації. Сторонами господарського процесу, згідно з діючим законодавством, можуть бути також іноземні юридичні особи.

Що стосується випадків, коли сторонами (позивачами і відповідачами) виступають державні та інші органи, громадяни, що не є суб’єктами підприємницької діяльності, вони повинні бути прямо зазначені у законодавчих актах.

Позивач і відповідач виступають як суб’єкти спірного матеріального правовідношення, однак доки не прийнято рішення з приводу їх прав і обов’язків, господарський суд виходить із наявності спірного права (передбачення його) у однієї сторони та обов’язків (передбачення такого) у другої сторони. Тому обидві сторони господарського процесу (позивач і відповідач) — це тільки передбачувані суб’єкти спірного матеріального правовідношення, яке буде предметом розгляду в господарському процесі[3].

Позивач — це особа, яка передбачувано є володарем спірного права або інтересу, що охороняється законом, і яка звертається до господарського суду за захистом, оскільки вона вважає, що її право порушено або необґрунтовано оспорюється відповідачем. Слід зазначити, що оскільки позовна заява подається особою або в її інтересах, на захист особи з матеріально-правового відношення, тому, коли від позову відмовляється особа, яка подала позов в інтересах іншої, остання має право вимагати розгляд справи по суті, але коли відмовляється від позову особа, в інтересах якої він поданий, це тягне за собою залишення позову без розгляду, за виключеннями, встановленими законодавством.

Відповідач — це особа, яка, за ствердженням позивача, є або порушником його прав, або необґрунтовано, на думку позивача, оспорює його права і яка внаслідок цього притягується до відповіді за позовом і проти неї порушено справу.

Сторони користуються рівними процесуальними правами. Рівність правових можливостей сторін полягає в тому, що вони мають однакові можливості по використанню процесуальних засобів свого захисту.

Стаття 22 ГПК встановлює права й обов’язки сторін, відповідно до якої вони мають право:

знайомитися з матеріалами справи, робити з них витяги, знімати копії;

брати участь у судових засіданнях;

подавати докази;

брати участь у дослідженні доказів;

заявляти клопотання;

давати усні та письмові пояснення господарському суду;

наводити свої доводи та міркування з усіх питань, що виникають у ході судового процесу;

заперечувати проти клопотань і доводів інших учасників господарського процесу;

оскаржувати судове рішення господарського суду;

а також користуватися іншими процесуальними правами, наданими їм Господарським процесуальним кодексом України.

Не існує прав без обов’язків, тому законодавство передбачає, що сторони зобов’язані добросовісно користуватися належними їм процесуальними правами, виявляти взаємну повагу до прав і охоронюваних законом інтересів другої сторони, вживати заходів до всебічного, повного та об’єктивного дослідження всіх обставин справи.

Сторони, окрім загальних прав (для обох сторін), мають також виключні права (для кожної сторони окремо). Так, позивач вправі до прийняття рішення по справі змінити підставу або предмет позову, збільшити (за умови дотримання досудового врегулювання спору, у випадках, передбачених ГПК в цій частині) або зменшити розмір позовних вимог, відмовитись від позову. Відповідачеві належить право визнати позов повністю або частково. Але процесуальні дії позивач і відповідач здійснюють під контролем господарського суду. Господарський суд не приймає відмови від позову, зменшення розміру позовних вимог, визнання позову відповідачем, якщо ці дії суперечать законодавству або порушують чиї-небудь права й охоронювані законом інтереси. У таких випадках суд розглядає спір по суті[2].

Законодавством передбачена можливість участі у справі кількох позивачів чи відповідачів, так звана процесуальна співучасть. У цьому випадку кожний із позивачів або відповідачів щодо іншої сторони виступає самостійно.

Стаття 24 ГПК передбачає можливість залучення до участі у справі іншого відповідача або заміну неналежного відповідача. Господарський суд за наявності достатніх підстав має право до прийняття рішення залучити за клопотанням сторони або за своєю ініціативою для участі у справі іншого відповідача. Таке залучення з ініціативи господарського суду може здійснюватися незалежно від додержання порядку досудового врегулювання, клопотання сторін з цього питання може бути задоволено лише за умови вжиття досудового врегулювання спору, у випадках, передбачених законодавством.

Маючи на увазі, що іншого відповідача можна залучити як співвідповідача поряд із первісним відповідачем, таке залучення — один із прикладів процесуальної співучасті.

Коли інший відповідач притягується замість первісного, мова йде про заміну неналежного відповідача. Господарський суд, встановивши до прийняття рішення, що позов подано не до тієї особи, яка повинна відповідати за позовом, може за згодою позивача, не припиняючи провадження у справі, допустити заміну первісного відповідача належним. Про залучення іншого чи заміну неналежного відповідача виноситься ухвала, і розгляд справи починається заново. Всі попередні дії, які здійснював неналежний відповідач, не мають правового значення. Заміна відповідача можлива лише при розгляді справи судом першої інстанції.

Від заміни неналежного відповідача слід відрізняти процесуальне правонаступництво. Заміна в господарському процесі особи, яка є стороною або третьою особою, іншою особою (правонаступником) називається правонаступництвом. Процесуальне правонаступництво передбачає правонаступництво в матеріальному праві, яке можливо при зміні осіб зобов’язання, при переході прав кредитора до іншої особи на підставі закону.

Процесуальне правонаступництво в українському господарському процесі обмежене лише одним випадком, що закріплено у ст. 25 ГПК, тобто у разі вибуття однієї зі сторін у спірному або встановленому рішенням господарського суду правовідношенні внаслідок реорганізації підприємства чи організації. Господарське процесуальне законодавство не бере до уваги те, що правонаступництво може мати місце внаслідок уступки вимоги, переведення боргу, смерті громадянина — суб’єкта підприємницької діяльності. Хоча згідно з роз’ясненнями Вищого арбітражного суду України в господарському процесі має застосовуватись процесуальне правонаступництво, яке випливатиме із зазначених матеріально-правових відносин (переведення боргу, уступка вимоги), все ж ці питання потребують чіткого законодавчого врегулювання.

На відміну від заміни неналежного відповідача, правонаступництво можливо на будь-якій стадії господарського процесу. Про правонаступництво суддя вказує в рішенні або ухвалі. Всі дії, вчинені в процесі до вступу правонаступника, є обов’язковими для нього. Процесуальне правонаступництво завжди є загальним: універсальний правонаступник продовжує брати участь у процесі правопопередника за повним обсягом його процесуальних прав та обов’язків, незалежно від того, чи є правонаступництво в матеріальному праві універсальним або сінгулярним. Види правонаступництва в матеріальному праві мають значення лише як його підстава, тоді як заміна неналежного відповідача не передбачає будь-якого матеріально-правового зв’язку між особами, які змінюють один одного[35].

Багатосуб’єктність матеріальних відносин зумовлює необхідність участі третіх осіб у господарському процесі. Господарське процесуальне законодавство передбачає два види третіх осіб, які заявляють самостійні вимоги на предмет спору і які не заявляють самостійних вимог на предмет спору.

Предмет спору — матеріальний об’єкт, з приводу якого виникає спір між позивачем і відповідачем. Треті особи із самостійними вимогами на предмет спору мають правовий зв’язок зі спірним матеріальним правовідношенням, з предметом спору. Треті особи без самостійних вимог на предмет спору мають більш опосередкований зв’язок з позивачем та відповідачем. Суб’єктами правовідношення, які знаходяться під впливом спірного матеріального правовідношення, що є предметом розгляду в господарському суді, потрібна процесуальна гарантія від можливого прямого або побічного обмежування його прав і законних інтересів, вони повинні й мають можливість взяти участь у справі.

Треті особи, які заявляють самостійні вимоги на предмет спору, можуть вступити у справу до прийняття рішення господарським судом, подавши позов до однієї або двох сторін за умови вжиття заходів досудового врегулювання спору, у випадках, передбачених законодавством (ст.26 ГПК). З позовної заяви третьої особи із самостійними вимогами справляється державне мито. Про прийняття позовної заяви та вступ третьої особи у справу господарський суд виносить ухвалу. Треті особи, які заявляють самостійні вимоги на предмет спору, користуються всіма правами і несуть усі обов’язки позивача.

Третіх осіб із самостійними вимогами слід відрізняти від співпозивачів, які можуть вступити в процес одночасно з порушенням справи. Вимоги співпозивача завжди спрямовані до відповідача за первісним позовом, вимоги ж третьої особи із самостійними вимогами можуть бути звернені як до позивача або відповідача, так і одночасно до обох. До того ж вимоги співпозивачів завжди між собою пов’язані, тоді як вимоги третьої особи із самостійними вимогами і позивача (співпозивача) обов’язково мають взаємовиключний характер.

Треті особи, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору, можуть вступити у справу на стороні позивача або відповідача до прийняття рішення господарським судом, якщо рішення з господарського спору може вплинути на їхні права або обов’язки щодо однієї зі сторін. Їх може бути залучено до участі у справі також за клопотанням сторін, прокурора або з ініціативи господарського суду [3]. У заявах про залучення третіх осіб і заявах третіх осіб про вступ у справу на стороні позивача або відповідача зазначається, на яких підставах цих третіх осіб належить залучити або допустити до участі у справі.

Вступ таких третіх осіб у справу або залучення їх до участі у справі проводиться незалежно від вжиття ними заходів досудового врегулювання спору зі сторонами. Питання про допущення або залучення третіх осіб до участі у справі вирішується господарським судом, який виносить з цього приводу ухвалу.

Треті особи, які не заявляють самостійних вимог, користуються процесуальними правами і несуть процесуальні обов’язки сторін, крім права на зміну підстави і предмета позову, збільшення чи зменшення розміру позовних вимог, а також на відмову від позову або визнання позову.

Ухвали про прийняття позовної заяви та вступ третіх осіб, які заявляють самостійні вимоги на предмет спору, у справу та про допущення або залучення третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору, не можуть бути оскаржені — це не передбачено Господарським процесуальним кодексом України.

Серед учасників господарського процесу законодавство окремо визначає прокурора. Прокурор може вступити у справу на будь-якій стадії її розгляду для представництва інтересів громадянина або держави, подати апеляційне, касаційне подання, а також подання про перегляд за нововиявленими обставинами. З цією метою прокурор може звернутися до господарського суду з позовом в інтересах держави або громадянина. У ст. 2 ГПК зазначено, що господарський суд порушує справи за позовними заявами прокурорів та їхніх заступників, які звертаються до господарського суду в інтересах держави. Правовий стан прокурора в господарському процесі визначається Господарським процесуальним кодексом України і Законом України “Про прокуратуру”.

Справи, стосовно яких прокурор має право порушувати справу в господарських судах, в законі не визначені. Тому прокурор повинен сам визначити, чи є порушення державних інтересів в кожному конкретному спорі.

У разі прийняття господарським судом позовної заяви, поданої прокурором в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, зазначений орган набуває статусу позивача.

Про свою участь у вже порушеній справі прокурор повідомляє господарський суд письмово, а в судовому засіданні — і усно.

Згідно зі ст. 5 ГПК прокурор (його заступник) мають право звертатися до господарського суду без ужиття заходів досудового (претензійного) врегулювання. Позовна заява прокурора має відповідати вимогам ГПК. Декретом Кабінету Міністрів України “Про державне мито” прокурора звільнено від сплати державного мита при поданні позовної заяви до господарського суду.

Питання про взаємовідносини в господарському процесі прокурора, який подав позов, і особи, в інтересах якої цей позов подано, є важливим. Прокурор, що подав позовну заяву, несе обов’язки і користується правами позивача, крім права на укладення мирової угоди. Відмова прокурора від поданого ним позову не позбавляє позивача вимагати вирішення спору по суті. Відмова позивача від позову, поданого прокурором в інтересах держави, не позбавляє прокурора права підтримувати позов і вимагати вирішення спору по суті.

Серед учасників господарського процесу важливу роль відіграють особи, що сприяють здійсненню господарським судом правосуддя в господарських відносинах. У господарському процесуальному законодавстві вони становлять правовий інститут — інші учасники процесу. Роль і можливості таких учасників різні, але всі вони сприяють розгляду справи.

В господарському процесі можуть брати участь посадові особи та інші працівники підприємств, установ, організацій, державних та інших органів, коли їх викликано для дачі пояснень з питань, що виникають під час розгляду справи. Господарський суд вправі викликати таких осіб як у процесі підготовки справи до розгляду, так і під час її розгляду [3].

Ці особи зобов’язані з’явитись до господарського суду на його виклик, сповістити про знані ними відомості та обставини у справі, подати на вимогу господарського суду пояснення в письмовій формі. Поряд з обов’язками законодавство надає таким особам певні права: право знайомитись з матеріалами справи, давати пояснення, подавати докази, брати участь в огляді та дослідженні доказів.

Але слід звернути увагу, що хоча пояснення посадових осіб та інших працівників підприємств, установ, організацій, державних та інших органів відповідно до ст. 32 ГПК є одним із засобів доказування, ці особи не є свідками. Та взагалі, в українському господарському процесуальному законодавстві немає інституту свідків, але дійсність потребує його наявності та детальної правової регламентації.

Для роз’яснення питань, що виникають при розгляді справи і потребують спеціальних знань, господарський суд призначає судову експертизу, й у господарському процесі може брати участь судовий експерт. Права, обов’язки та відповідальність судового експерта визначаються Господарським процесуальним кодексом та Законом України “Про судову експертизу”. Проведення судової експертизи має бути доручено компетентним організаціям чи безпосередньо спеціалістам, які володіють необхідними для цього знаннями.

Судовий експерт зобов’язаний за ухвалою господарського суду з’явитися на його виклик і дати мотивований висновок щодо поставлених перед ним питань. Висновок робиться у письмовій формі й повинен відповідати вимогам ГПК.

Судовий експерт, оскільки це необхідно для дачі висновку, має право знайомитися з матеріалами справи, брати участь в огляді та дослідженні доказів, просити господарський суд про надання йому додаткових матеріалів.

Важливою гарантією забезпечення об’єктивної діяльності судового експерта є його право відмовитись від дачі висновку, якщо наданих йому матеріалів недостатньо або якщо він не має необхідних знань для виконання покладеного на нього обов’язку.

Другою гарантією такого забезпечення є відвід судового експерта. Сторони і прокурор, який бере участь у господарському процесі, мають право заявити відвід судовому експерту, якщо він особисто, прямо чи побічно заінтересований у результаті розгляду справи, якщо він є родичем осіб, які беруть участь у господарському процесі, а також з мотивів його некомпетентності. Відвід повинен бути мотивованим, заявлятися у письмовій формі до початку вирішення спору. Заявляти відвід після цього можна лише у випадку, коли про підставу відводу сторона чи прокурор дізналися після початку розгляду справи по суті. Питання про відвід вирішується суддею, який виносить з цього приводу ухвалу.

Перекладача в господарському процесі слід також віднести до інших учасників, які сприяють здійсненню правосуддя в господарських відносинах. Але його статус у господарському процесуальному законодавстві не врегульований[43].

До учасників господарського процесу відносяться також представники сторін і третіх осіб. Інститут представництва у господарському суді має важливе значення для господарського процесу в справах захисту суб’єктивних прав і законних інтересів сторін і третіх осіб, оскільки сприяє повному здійсненню їхніх процесуальних прав і обов’язків.

Представництво в господарському процесі — це діяльність представника при розгляді справи в судовому процесі, що здійснюється від імені особи, яку представляють з метою досягти для неї найбільш сприятливого рішення, а також для надання допомоги в реалізації своїх прав. Діяльність представника в господарському процесі складається з юридичних дій, які йому доручає здійснити особа, що він представляє. Таким чином, представництво в господарському суді — це правовідношення, в силу якого одна особа (судовий представник) здійснює процесуальні дії в межах наданих йому повноважень від імені та в інтересах особи, яку він представляє (сторони, третьої особи), внаслідок чого безпосередньо для останнього виникають права й обов’язки.

Справи в господарському суді через представників можуть вести як організації, так і громадяни. Справи юридичних осіб у господарському суді ведуть їх органи, що діють у межах повноважень, наданих їм законодавством та установчими документами, через свого представника. Керівники підприємств та організацій, інші особи, повноваження яких визначені законодавством або установчими документами, подають господарському суду документи, що посвідчують їхнє посадове становище.

Представниками юридичних осіб можуть бути також інші особи, повноваження яких підтверджуються довіреністю від імені підприємства, організації. Довіреність видається за підписом керівника або іншої уповноваженої особи та посвідчується печаткою підприємства, організації. Повноваження сторони або третьої особи від імені юридичної особи може здійснювати її відособлений підрозділ, якщо таке право йому надано установчими або іншими документами.

Громадяни можуть вести свої справи в господарському суді особисто або через представників, повноваження яких підтверджуються нотаріально посвідченою довіреністю.

Обсяг повноважень представника залежить від повноважень особи, яку представляють, і від того, яки повноваження ця особа надала представнику. Тому процесуальні права й обов’язки представника визначають, виходячи з обсягу прав та обов’язків тієї особи, яку він представляє, і в межах повноважень, які закріплені в довіреності. До того ж у представника відсутні самостійні процесуальні права й обов’язки. Враховуючи це, не можна вважати представника самостійним учасником господарського процесу.

Отже, господарські суди сприяють економічним перетворенням у державі, формують конкурентне-спроможне середовище для суб’єктів господарювання усіх форм власності шляхом реалізації конституційного принципу їх захисту. Господарські суди є також важливим інституційним засобом реалізації державної політики, їх діяльність невід’ємна від дій законодавчої та виконавчої гілок влади, приймаючи рішення у кожній конкретній господарській справі, вони здійснюють державну оцінку законності чи протиправності конкретних дій суб’єктів господарювання і спрямування їх у правове русло.


РОЗДІЛ ІІ. ІІОРЯДОК ЗДІЙСНЕННЯ СУДОВИХ ПРОЦЕДУР ПРИ ВИРІШЕННІ ГОСПОДАРСЬКИХ СПОРІВ


2.1 Основні інститути, що застосовуються при врегулюванні та вирішенні господарських спорів


До основних інститутів у врегулюванні та вирішенні господарських спорів варто віднести:

- процес доказування;

- систему запобіжних заходів;

- процесуальні строки;

- застосування ново виявлених обставин, мирових угод та ін.

Доказування — складний процес, який охоплює розумову і процесуальну діяльність його суб’єктів з обґрунтування якого-небудь положення і виявлення якогось знання на підставі дослідженого.

Суб’єктами доказування в господарському процесі є суд та особи, що беруть участь у справі; інші особи, які беруть участь у справі, а саме посадові особи та інші працівники підприємств, установ, організацій, державних та інших органів — коли їх викликано для дачі пояснень з питань, що виникають під час розгляду справи; судові експерти, які, будучи учасниками процесу доказування, надають допомогу в досягненні мети доказування, але не мають обов’язку доказувати які-небудь обставини по справі.

Процес доказування, як і вся процесуальна діяльність у цілому, регламентований законом. Процесуальна форма доказування в господарському суді — це система правил доказування, врегульована законодавством, яка є універсальною, імперативною і підпорядкованою принципам господарського процесу.

Доказування в господарському процесі можна розділити на два види:

1) доказування відносно окремих юридичних фактів, як правило, для здійснення певної процесуальної дії. Об’єктами доказування при цьому є обставини, які належить установити згідно з вимогами найчастіше господарського процесуального законодавства;

2) доказування відносно всієї справи. Об’єкт доказування по справі в цілому є предметом доказування [3].

У процесуальній теорії традиційно під предметом доказування розуміють сукупність фактів, які мають матеріально-правове значення, встановлення яких необхідне для винесення судом законного й обґрунтованого рішення по справі.

Всі юридично значущі факти, які складають предмет доказування, визначають фактичний склад по справі, що формується, виходячи з підстав вимог і заперечень сторін та норм матеріального права. Саме норми матеріального права визначають, які обставини треба встановити для вирішення певної категорії справ. Підстави вимог і заперечення осіб, які беруть участь у справі, конкретизують предмет доказування по справі. Слід звернути увагу на те, що в процесі розгляду справ предмет доказування може дещо змінюватися в силу права позивача на зміну підстав або предмет позову, можливості подання зустрічного позову, а також інших обставин.

Факти (обставини), які включені в предмет доказування, належать доказуванню в суді, але з цього є виключення. Згідно зі ст. 35 ГПК є три види фактів, які не потребують доказування:

визнані господарським судом загальновідомими;

преюдиційні;

презумпційні.

Загальновідомість факту може бути визначена господарським судом за наявності двох умов: про факт знає широке коло осіб і він повинен бути відомим складу суду, який розглядає справу.

Преюдиційний (prejudiciеlis), тобто такий, що відноситься до попереднього судового рішення, означає визначеність деяких фактів, які не потрібно доказувати знову. Преюдиційні факти:

встановлені рішенням господарського суду ( іншого органу, який вирішує господарські спори) під час розгляду однієї справи, факти не доводяться знову при вирішенні інших спорів, в яких беруть участь ті самі сторони;

вирок суду з кримінальної справи, що набрав законної сили, є обов’язковим для господарського суду при вирішенні спору з питань, чи мали місце певні дії та ким вони вчинені;

рішення суду з цивільної справи, що набрало законної сили, є обов’язковим для господарського суду щодо фактів, які встановлені судом і мають значення для вирішення спору.

Презумпція (praesumptio) — визнання факту юридично вірогідним, достовірним, доки не буде доведено протилежне. Презумпційні факти — факти, які відповідно до закону вважаються встановленими, не доводяться при розгляді справи. Таке припущення може бути спростовано в загальному порядку[45].

Згідно зі ст. 32 ГПК України доказами в господарському процесі є будь-які фактичні дані, на підставі яких господарський суд у визначеному законом порядку встановлює наявність чи відсутність обставин, на яких ґрунтуються вимоги й заперечення сторін, а також інші обставини, які мають значення для правильного вирішення господарського спору. Ці дані встановлюються такими засобами:

письмовими і речовими доказами;

висновками судових експертів;

поясненнями представників сторін та інших осіб, які беруть участь у судовому процесі.

В процесі доказування засобами встановлення обставин, які мають значення для справи, є судові докази. Судові докази — поняття, яке поєднує в собі два тісно взаємозв’язаних елементи: фактичні дані як зміст доказів і засоби доказування як процесуальна форма. Відомості про факти можуть бути отримані судом лише за допомогою передбачених законом засобів доказування (письмові, речові докази та інші).

Таким чином, судовими доказами в господарському процесі є відомості, які можуть підтвердити наявність або відсутність обставин, що мають значення для вирішення справи та отримані у встановленому законом порядку передбаченими засобами доказування[3].

Допустимість доказів — це встановлена законодавством вимога, яка обмежує застосування конкретних засобів доказування, або вимога, яка передбачає обов’язок застосування конкретних засобів доказування при встановленні визначених фактичних обставин справи при здійсненні доказування в процесі розгляду певної справи у порядку господарського судочинства. Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Допустимість доказів означає, що суд обмежений нормами права при виборі засобів доказування. Правило допустимості доказів, на відміну від правила належності, застосовується тільки в тих випадках, коли законодавством встановлені певні вимоги щодо оформлення правовідносин або тих чи інших дій. Допустимість доказів носить загальний і спеціальний характер. Загальне правило допустимості полягає в тому, що в процесі доказування можуть використовуватись тільки засоби доказування, які передбачені законом. Спеціальні вимоги встановлені законом щодо необхідності застосування певних доказів або заборони посилання на який-небудь доказ. Застосування правила допустимості доказів носить для господарського суду обов’язковий характер, тому що його порушення може призвести до прийняття незаконного та необґрунтованого рішення.

Відповідно до Господарського процесуального кодексу України особа, яка має підстави побоюватись, що подача потрібних для неї доказів стане згодом неможливою або утрудненою, а також підстави вважати, що її права порушені або існує реальна загроза їх порушення, має право звернутися до господарського суду з заявою про вжиття запобіжних заходів до подання позову.

Запобіжні заходи включають: 1) витребування доказів; 2) огляд приміщень, в яких відбуваються дії, пов’язані з порушенням прав; 3) накладення арешту на майно, що належить особі, щодо якої вжито запобіжні заходи, і знаходиться в неї або в інших осіб.

ГПК України передбачено, що запобіжні заходи вживаються до моменту звернення до суду з позовною заявою з метою попередження та збереження доказів правопорушення. Заявник повинен подати відповідну позовну заяву протягом десяти днів з дня винесення ухвали про вжиття запобіжних заходів. Після подання відповідної заяви вжиті запобіжні заходи не припиняються, а діють вже як заходи забезпечення позову.

Отже, за своєю правовою природою запобіжні заходи - це заходи, спрямовані на збереження відповідних доказів та на запобігання правопорушенню з метою якнай­швидшого реагування на протиправні дії, а заходи до забезпечення позову за своїм змістом застосовуються як гарантія реального виконання рішення суду.

Заява про вжиття запобіжних заходів повинна містити обставини, якими заявник обґрунтовує необхідність вжиття запобіжних заходів. Такі обставини мають узгоджуватися з приписами, а також підтверджуватись відповідними доказами, витребування й оцінка яких здійснюється господарським судом за загальними правилами про докази. Зокрема, заявник має подати докази, достатні для впевненості в тому, що його право порушується або невідворотно буде порушено[42].

Чинне законодавство не містить прямих вказівок щодо місця розгляду відповідної заяви. Вона розглядається господарським судом, в районі діяльності якого належить провести ці процесуальні дії. Отже, у вирішенні зазначеного питання слід виходити з того, який саме запобіжний захід заявник вважає за необхідне вжити: тобто якщо йдеться про витребування доказів, про огляд приміщень або про накладення арешту на майно, заява має подаватися до місцевого господарського суду, в районі діяльності якого знаходяться відповідно докази, приміщення або майно, стосовно яких належить провести певні дії.

У разі обґрунтованої вимоги заявника заява про вжиття запобіжних заходів розглядається лише за його участю без повідомлення особи, щодо якої просять вжити запобіжні заходи.

Ухвала про вжиття запобіжних заходів виконується негайно в порядку, встановленому для виконання судових рішень.

Запобіжні заходи припиняються у разі:

1) неподання заявником відповідної позовної заяви;

2) відмови господарським судом у прийнятті позовної заяви;

3) невиконання позивачем вимог, що має наслідком повернення позовної заяви;

4) винесення господарським судом ухвали про скасування ухвали про вжиття запобіжних заходів.

Наукове пізнання будь-якого процесуального моменту з метою з'ясування основ здійснення господарського судочинства передбачає розгляд процесуальних строків, що представляють собою найважливіші якісні характеристики й орієнтири не своєчасне вирішення господарського спору. Формування процесуальних строків відбулось враховуючи практику судового розгляду та розвиток господарського судочинства на Україні. Ефективність захисту порушених прав та законних інтересів підприємств, організацій, установ та громадян-підприємців у сфері економічної, підприємницької діяльності в порядку господарського судочинства істотно залежить від часового фактора, тобто швидкості розгляду спору. Значення фактора часу усе більш зростає в умовах ринкової економіки, коли важливого значення набуває швидкість оборотності коштів. У цій ситуації господарські суди зобов'язані забезпечити не тільки правильне, але і своєчасне вирішення господарських спорів, що надходять до них.

Встановлення в законодавчому порядку строків для процесуальної діяльності господарського суду та здійснення процесуальних дій сторонами й іншими учасниками господарського процесу є гарантією забезпечення швидшого відновлення порушених прав або охоронюваних законом інтересів підприємств, установ, організацій. Швидке вирішення спорів вносить визначеність у господарські відносини, сприяє ліквідації заборгованості, прискорює оборотність коштів.

Процесуальний строк — це встановлений законом або судом проміжок часу, протягом якого повинна або може бути здійснена та чи інша процесуальна дія або закінчена певна частина провадження по справі.

За загальним правилом, закріпленим у господарському процесі можна поділити на види:

строки, встановлені законодавством для господарського суду та для осіб, які беруть участь у справі;

строки, які визначені господарським судом, — для осіб, які беруть участь у справі, та для осіб, які не беруть участь у справі.

Процесуальні строки для здійснення процесуальних дій визначаються:

точною календарною датою;

зазначенням події, яка повинна неминуче відбутися;

періодом часу, упродовж якого може бути вчинена дія[3].

Закінчення процесуального строку пов’язане з його закінченням. Це правило встановлює граничну межу строку, до якої може бути або повинна бути здійснена певна процесуальна дія.

Встановлені законодавством або призначені господарським судом процесуальні строки мають дотримуватися всіма учасниками господарського процесу. Разом із тим господарське процесуальне законодавство передбачає можливість відновлення та продовження процесуальних строків.

Позов — це вимога позивача до відповідача про захист свого права або законного інтересу, яка подана через господарський суд (Додаток А). Позов є процесуальним засобом захисту інтересів позивача, яким спір передається на розгляд господарського суду. Позов займає важливе місце серед інших інститутів господарського процесу і є важливим процесуальним засобом захисту порушеного або оспорюваного права, який здійснюється шляхом подання позову та розгляду його по суті в засіданні господарського суду.

Господарське процесуальне законодавство закріплює право кожної заінтересованої особи звернутися в господарський суд з вимогою про захист свого порушеного або оспорюваного права й законного інтересу. Господарський суд розглядає спір про права, якщо такого спору немає, не може бути й позовного провадження господарського процесу.

Подання позову відбувається шляхом подання позовної заяви у письмовій формі в господарський суд. У позовній заяві заінтересована особа (передбачуваний носій спірного права) викладає свої вимоги другій особі (передбачуваному порушнику права позивача) як відповідачу. Правова природа позову як процесуального захисту якраз і полягає в тому, щоб господарський суд прийняв позовну заяву у визначеному процесуальному порядку, перевірив законність і обґрунтованість цієї матеріально-правової вимоги однієї особи до другої, які стають сторонами процесу і між якими іде спір про права.

Таким чином, позовом у господарському процесі слід вважати спірну правову вимогу однієї особи до іншої, яка випливає з матеріально-правового відношення, заснованого на юридичних фактах і поданого до господарського суду для розгляду й вирішення у суворо визначеному процесуальному порядку.

Ново виявлені обставини. Відповідно до ГПК України та судової практики підставою для перегляду справи можуть бути юридичні факти, які одночасно мають такі ознаки: передбачені нормами права і спричиняють виникнення, зміну або припинення правовідносин; мають істотне значення для вирішення справи, тобто такі фактичні дані, які спростовують факти, покладені в основу судового рішення; існували на момент звернення до суду з позовом і під час розгляду справи судом; не могли бути відомі ані особі, яка заявила про це, ані суду, в провадженні якого перебувала справа[2].

Не можуть бути ново виявленими обставини, встановлені на підставі доказів, які не своєчасно подані сторонами справи. Оцінюючи належність фактів, суд має виходити із загальних положень оцінки доказів. В разі, якщо нововиявлені обставини пов'язані із виявленням фактів протиправних діянь (завідомо неправильний висновок експерта, завідомо неправильний переклад, надання фальшивих документів або речових доказів чи вчинення по даній справі злочинних дій), такі факти повинні бути встановлені в визначеному процесуальним законодавством порядку (кримінальному або адміністративному). Тобто має бути рішення відповідного органу про притягнення до відповідальності (приміром, вирок або постанова суду) або постанова уповноважених органів про встановлення факту протиправних діянь та звільнення особи від відповідальності.

При скасуванні рішення, вироку, ухвали, постанови суду по іншій справі або постанови іншого органу слід ураховувати, що скасування такого акта може бути визнано нововиявленою обставиною лише у тому випадку, коли, по-перше, суд обґрунтовував це судове рішення цим актом чи виходив із вказаного акта, по-друге, якщо вже прийнято новий акт, протилежний за змістом скасованому, або коли саме скасування акта означає протилежне вирішення питання.

До нововиявлених обставин може бути віднесено рішення Конституційного Суду України в разі визнання певного положення нормативного акта таким, що суперечить Конституції України.

Таким чином, перегляд справ за нововиявленими обставинами дає «другий шанс» багатьом програним справам та ставить під загрозу вже отримані рішення в найвищих судових органах держави. Відтак, не варто нехтувати вмінням вдало використовувати всі процесуальні прийоми.

Незважаючи на те, що мирова угода в господарському процесі є новелою для нашого законодавства, такий інститут досліджувався ще в радянській юридичній літературі. Так, мирові угоди поділялись на досудові й судові. Досудова мирова угода являє собою звичайний, як правило, цивільно-правовий договір, у силу якого сторони припиняють між собою зобов’язання, трансформуючи його в нове, матеріальне, частіше за все шляхом взаємних поступок. При невиконанні такої угоди однією зі сторін друга має право звернутись за захистом своїх порушених прав з позовом до суду.

Судова мирова угода відрізняється від досудової тим, що вона укладається тоді, коли між сторонами вже виник спір на підставі певного зобов’язання, і з метою вирішення такого спору сторони приходять до рішення укласти іншу угоду. Таким чином, укладання досудової мирової угоди, на відміну від судової не вирішує спір між сторонами. Навіть незважаючи на те, що затверджуючи мирову угоду, суд не розглядає справу по суті, а в ухвалі про припинення провадження в справі встановлює факт існування між сторонами спору, який вже вирішено. Тому кожна із сторін судової мирової угоди позбавляється права звертатись до суду з таких самих підстав.

Слід зазначити, що інститут мирової угоди притаманний не лише господарському процесу, а й цивільному, провадженню справ про банкрутство тощо. Причому в кожному названому випадку такий інститут має свої особливості.

Нормативне визначення мирової угоди в Україні існує лише стосовно укладання мирової угоди при провадженні справи про банкрутство. Так, мирова угода визначається як домовленість між боржником і кредитором (групою кредиторів) про відстрочку та (або) розстрочку платежів або припинення зобов’язання за угодою сторін[43].

Мирову угоду в господарському процесі можна визначити як одну з форм прояву свободи в реалізації сторонами господарського процесу своїх прав, що проявляється в укладенні між ними угоди про заміну зобов’язання, на підставі якого й виник спір, іншим зобов’язанням з метою врегулювання такого спору. Відповідно до ГПК, мирова угода затверджується ухвалою суду, якою одночасно припиняється провадження у справі.

Таким чином, мирова угода – це спосіб вирішення судового спору “миром”, без винесення судового рішення.


2.2 Стадії господарського судочинства


Вирішення розгляду справи по суті в засіданні господарського суду — основна стадія процесу. Її значення полягає в тому, що саме при розгляді й вирішенні спору в судовому засіданні реалізується основне завдання господарського суду — захист прав і охоронюваних законом інтересів організацій і громадян-підприємців.

Судовий розгляд відбувається в засіданні господарського суду, протягом чого суд безпосередньо досліджує докази і встановлює фактичні обставини, на підставі яких виносить законне й обґрунтоване рішення. На стадії судового розгляду найбільш повно виявляються основні принципи господарського процесу: законності, незалежності господарського суду і його суддів, рівності сторін, змагальності, гласності та інші.

Місцеві господарські суди розглядають у першій інстанції усі спори, підвідомчі господарським судам.

Господарським судам підвідомчі справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні господарських договорів та з інших підстав, а також у спорах про визнання недійсними актів з підстав, зазначених у законодавстві, крім:

спорів, що виникають при погодженні стандартів та технічних умов;

спорів про встановлення цін на продукцію (товари), а також тарифів на послуги (виконання робіт), якщо ці ціни і тарифи відповідно до законодавства не можуть бути встановлені за угодою сторін;

інших спорів, вирішення яких відповідно до законів України, міждержавних договорів та угод віднесено до відання інших органів[49].

Справи у місцевих господарських судах розглядаються суддею одноособово. Будь-яку справу, що відноситься до підсудності цього суду, залежно від категорії і складності справи, може бути розглянуто колегіальне у складі трьох суддів.

Господарський суд порушує справи за позовними заявами:

підприємств та організацій, які звертаються до господарського суду за захистом своїх прав та охоронюваних законом інтересів;

державних та інших органів, які звертаються до господарського суду у випадках, передбачених законодавчими актами України;

прокурорів та їх заступників, які звертаються до господарського суду в інтересах держави;

Рахункової палати, яка звертається до господарського суду в інтересах держави в межах повноважень, що передбачені Конституцією та законами України.

З метою забезпечення правильного і своєчасного вирішення господарського спору суддя вчиняє в необхідних випадках такі дії по підготовці справи до розгляду:

1)вирішує питання про залучення до участі у справі іншого відповідача та про виключення чи заміну неналежного відповідача;

2) виключає з числа відповідачів підприємства та організації, яким не було надіслано пропозицію про досудове врегулювання спору у випадках, передбачених АПК України;

3) викликає представників сторін (якщо сторони знаходяться у тому ж населеному пункті, що й господарський суд) для уточнення обставин справи і з'ясовує, які матеріали може бути подано додатково;

4) зобов'язує сторони, інші підприємства, установи, організації, державні та інші органи, їх посадових осіб виконати певні дії (звірити розрахунки, провести огляд доказів у місці їх знаходження тощо), витребує від них документи, відомості, висновки, необхідні для вирішення спору, чи знайомиться з такими матеріалами безпосередньо в місці їх знаходження;

5) вирішує питання про призначення судової експертизи;

6) провадить огляд і дослідження письмових та речових доказів у місці їх знаходження;

7) вирішує питання про визнання явки представників сторін у засідання господарського суду обов'язковою;

8) вирішує питання про виклик посадових та інших осіб для дачі пояснень по суті справи;

9)вирішує питання про розгляд справи безпосередньо на підприємстві, в організації;

10)вирішує питання про вжиття заходів до забезпечення позову;

11) вчиняє інші дії, спрямовані на забезпечення правильного і своєчасного розгляду справи[31].

Спір має бути вирішено господарським судом у строк не більше двох місяців від дня одержання позовної заяви.

Спір про стягнення заборгованості за опротестованим векселем має бути вирішено господарським судом у строк не більше одного місяця від дня одержання позовної заяви.

У виняткових випадках голова господарського суду чи заступник голови господарського суду має право продовжити строк вирішення спору, але не більш як на один місяць.

Про продовження строку вирішення спору виноситься ухвала.

Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення десятиденного строку з дня його прийняття, а у разі, якщо у судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення, воно набирає законної сили після закінчення десятиденного строку з дня підписання рішення, оформленого відповідно до ГПК.

У разі подання апеляційної скарги або внесення апеляційного подання рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційною інстанцією.

Для виправлення помилок, допущених судом при розгляді й вирішенні спорів, закон передбачає спеціальний етап перевірки законності та обґрунтованості рішень, ухвал, постанов, який містить самостійні стадії: перегляд судових рішень у апеляційному порядку; перегляд судових рішень в касаційному порядку.

Розгляд справи судом першої інстанції не завжди забезпечує безпомилковість рішень. Перегляд судом апеляційної інстанції рішень місцевого господарського суду, які не набрали законної сили, — найбільш зручний і швидкий спосіб перевірки законності та обґрунтованості судових рішень. Це нова, раніше невідома українському законодавству, стадія не лише у господарському, а і й цивільному та кримінальному процесах.

Провадження в апеляційної інстанції — самостійна стадія, яка, вирішуючи загальні завдання господарського процесу, має власні специфічні цілі. Головною метою є перевірка законності й обґрунтованості рішень місцевого господарського суду, з тим щоб не допустити набрання законної сили та виконання помилкових судових рішень. Контроль суду апеляційної інстанції за діяльністю суду першої інстанції має свої особливості. Він здійснюється в специфічній формі — шляхом винесення судом апеляційної інстанції постанов з кожної розглянутої справи.

Суд апеляційної інстанції перевіряє правильність судових рішень з фактичної та правової сторін, за наявними у справі й додатково поданими доказами, в оскарженій та неоскарженій частинах. Він не зв’язаний доводами апеляційної скарги і зобов’язаний перевірити законність та обґрунтованість рішення місцевого суду у повному обсязі. Згідно з Указом Президента України від 11 липня 2001 р. № 511(«Про утворення апеляційних судів та затвердження мережі господарських судів України») в Україні створено Дніпропетровський, Донецький, Київський, Львівський, Одеський, Севастопольський та Харківський апеляційні господарські суди[11].

Отже, апеляційне провадження як стадія господарського процесу — це сукупність дій суду апеляційної інстанції та осіб, які беруть участь у справі, що здійснюються з метою перевірки законності та обґрунтованості судових рішень місцевих господарських судів, які не набрали законної сили й повторного розгляду справи по суті.

Апеляційна скарга подається, а апеляційне подання вноситься протягом десяти днів з дня прийняття рішення місцевим господарським судом, у разі, якщо у судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частину рішення — з дня підписання рішення. Відновлення пропущеного строку подання апеляційної скарги (подання) можливе протягом трьох місяців з дня прийняття рішення місцевим господарським судом.

Господарське процесуальне законодавство вказує, куди треба оскаржити рішення суду першої інстанції, яке не набрало законної сили. Перегляд за апеляційною скаргою або поданням рішення місцевого господарського суду здійснює апеляційний господарський суд, повноваження якого поширюються на територію місцезнаходження відповідного місцевого господарського суду. Території, на які поширюються повноваження апеляційних господарських судів України, визначені Указом Президента України від 11 липня 2001 р. № 511 «Про утворення апеляційних судів та затвердження мережі господарських судів України».

Сама апеляційна скарга (подання) подається через місцевий господарський суд, який розглянув справу. Останній у п’ятиденний строк надсилає одержану скаргу (подання) разом зі справою відповідному апеляційному господарському суду.

Апеляційна скарга (подання) на рішення місцевого господарського суду розглядається у двомісячний строк з дня надходження справи разом з апеляційною скаргою (поданням) в апеляційну інстанцію [3].

Особа, яка подала апеляційну скаргу (подання), має право відмовитися від неї до винесення постанови. Апеляційний господарський суд має право не приймати відмову від скарги, якщо це суперечить законодавству або порушує чиї-небудь права й охоронювані законом інтереси. Про прийняття відмови від скарги (подання) апеляційний господарський суд виносить ухвалу, якщо рішення місцевого господарського суду не оскаржене іншою стороною.

Повноваження суду апеляційної інстанції — це сукупність його прав на здійснення встановлених законом процесуальних дій відносно рішення, яке не набрало законної сили, що перевіряється за апеляційною скаргою (поданням).

Апеляційна інстанція за результатами розгляду апеляційної скарги (подання) має право:

залишити рішення місцевого господарського суду без змін, а скаргу (подання) — без задоволення;

скасувати рішення повністю або частково і прийняти нове рішення;

скасувати рішення повністю або частково і припинити провадження у справі або залишити позов без розгляду повністю чи частково;

змінити рішення.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та надсилається сторонам у справі в п’ятиденний строк з дня її прийняття.

Постанова апеляційної інстанції може бути оскаржена у касаційному порядку.

Провадження у касаційній інстанції є самостійною стадію господарського процесу, призначеною для перевірки законності судових рішень господарського суду, які набрали законної сили. Це нова стадія господарського процесу.

Вищий господарський суд України є касаційною інстанцією у системі спеціалізованих господарських судів. Він переглядає за касаційною скаргою (поданням) рішення місцевих господарських судів і постанов апеляційних господарських судів.

Провадження у касаційній інстанції як самостійній стадії господарського процесу це — сукупність процесуальних дій, які починаються і розвиваються між господарським судом касаційної інстанції та особами, які беруть участь у справі, з метою перевірки судових рішень місцевих та апеляційних господарських судів, що набрали законної сили, а у визначених господарським процесуальним законодавством випадках — перевірки постанов Вищого господарського суду України.

Право касаційного оскарження рішень і постанов господарських судів першої та апеляційної інстанцій, які набрали законної сили, є правом на порушення діяльності суду касаційної інстанції з перевірки зазначених судових актів.

Об’єктом касаційного оскарження можуть бути лише рішення місцевого господарського суду, які набрали законної сили, постанови апеляційного господарського суду, а у випадках, передбачених законодавством, — постанови Вищого господарського суду. Ухвали місцевого або апеляційного господарського суду можуть бути оскаржені у касаційному порядку у випадках, передбачених Господарським процесуальним кодексом і Законом України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом». Касаційні скарги на ухвали місцевого або апеляційного господарських судів розглядаються у порядку, передбаченому для розгляду касаційних скарг на рішення місцевого господарського суду, постанову апеляційного господарського суду[9] .

Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, касаційна інстанція на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Вона не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові господарського суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати нові докази або додатково перевіряти наявні докази. У касаційній інстанції не приймаються і не розглядаються вимоги, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції.

Касаційна скарга (подання) подається (вноситься) до Вищого господарського суду України через місцевий чи апеляційний господарський суд, який прийняв оскаржуване рішення чи постанову протягом одного місяця з дня набрання ними законної сили. Місячний строк подання касаційної скарги (подання) встановлений законом, тому він не може бути продовжений чи змінений. За клопотанням особи, яка подає скаргу (подання), Вищий господарський суд України може відновити пропущений строк касаційного оскарження, визнавши причину пропуску поважною.

Місцевий або апеляційний господарський суд, який прийняв оскаржуване рішення або постанову, зобов’язаний надіслати скаргу (подання) разом зі справою до Вищого господарського суду України у п’ятиденний строк з дня її надходження.

Касаційна скарга (подання) розглядається у двомісячний строк з дня надходження справи разом із касаційною скаргою (поданням) до Вищого господарського суду України.

За наслідками розгляду касаційної скарги (подання) суд приймає постанову. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та надсилається сторонам у справі у п’ятиденний строк з дня її прийняття.

Вищий господарський суд України надсилає касаційну скаргу (подання) разом зі справою до Верховного Суду України у десятиденний строк з дня надходження скарги (подання).

Провадження з перегляду Верховним Судом України постанови Вищого господарського суду України порушується за згодою не менше п’яти суддів Верховного Суду України і розглядається протягом місяця з дня надходження касаційної скарги чи касаційного подання.

Постанова Верховного Суду України є остаточною і оскарженню не підлягає, надсилається сторонам у справі в п’ятиденний строк з дня її ухвалення. Вказівки, що містяться у постанові Верховного Суду України, є обов’язковими для суду першої інстанції під час нового розгляду справи.


2.3 Вирішення господарських спорів місцевими судами


Місцеві господарські суди розглядають у першій інстанції усі спори, підвідомчі господарським судам. Господарським судам підвідомчі справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні господарських договорів та з інших підстав, а також у спорах про визнання недійсними актів з підстав, зазначених у законодавстві, крім:

спорів, що виникають при погодженні стандартів та технічних умов;

спорів про встановлення цін на продукцію (товари), а також тарифів на послуги (виконання робіт), якщо ці ціни і тарифи відповідно до законодавства не можуть бути встановлені за угодою сторін;

інших спорів, вирішення яких відповідно до законів України, міждержавних договорів та угод віднесено до відання інших органів;

Господарський суд порушує справи за позовними заявами:

підприємств та організацій, які звертаються до господарського суду за захистом своїх прав та охоронюваних законом інтересів;

державних та інших органів, які звертаються до господарського суду у випадках, передбачених законодавчими актами України;

прокурорів та їх заступників, які звертаються до господарського суду в інтересах держави;

Рахункової палати, яка звертається до господарського суду в інтересах держави в межах повноважень, що передбачені Конституцією та законами України[3].

Прокурор, який звертається до господарського суду в інтересах держави, в позовній заяві самостійно визначає, в чому полягає порушення інтересів держави, та обґрунтовує необхідність їх захисту, а також вказує орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах.

Суддя, прийнявши позовну заяву, не пізніше п'яти днів з дня її надходження виносить і надсилає сторонам, прокурору, якщо він є заявником, ухвалу про порушення провадження у справі, в якій вказується про прийняття позовної заяви, призначення справи до розгляду в засіданні господарського суду, про час і місце його проведення, необхідні дії щодо підготовки справи до розгляду в засіданні.

З метою забезпечення правильного і своєчасного вирішення господарського спору суддя вчиняє в необхідних випадках такі дії по підготовці справи до розгляду:

1) вирішує питання про залучення до участі у справі іншого відповідача та про виключення чи заміну неналежного відповідача;

2) виключає з числа відповідачів підприємства та організації, яким не було надіслано пропозицію про досудове врегулювання спору у випадках, передбачених АПК України;

3) викликає представників сторін (якщо сторони знаходяться у тому ж населеному пункті, що й господарський суд) для уточнення обставин справи і з'ясовує, які матеріали може бути подано додатково;

4) зобов'язує сторони, інші підприємства, установи, організації, державні та інші органи, їх посадових осіб виконати певні дії (звірити розрахунки, провести огляд доказів у місці їх знаходження тощо), витребує від них документи, відомості, висновки, необхідні для вирішення спору, чи знайомиться з такими матеріалами безпосередньо в місці їх знаходження;

5) вирішує питання про призначення судової експертизи;

6) провадить огляд і дослідження письмових та речових доказів у місці їх знаходження;

7) вирішує питання про визнання явки представників сторін у засідання господарського суду обов'язковою;

8) вирішує питання про виклик посадових та інших осіб для дачі пояснень по суті справи;

9) вирішує питання про розгляд справи безпосередньо на підприємстві, в організації;

10) вирішує питання про вжиття заходів до забезпечення позову;

11) вчиняє інші дії, спрямовані на забезпечення правильного і своєчасного розгляду справи,

Спір має бути вирішено господарським судом у строк не більше двох місяців від дня одержання позовної заяви. Спір про стягнення заборгованості за опротестованим векселем має бути вирішено господарським судом у строк не більше одного місяця від дня одержання позовної заяви. У виняткових випадках голова господарського суду чи заступник голови господарського суду має право продовжити строк вирішення спору, але не більш як на один місяць. Порядок ведення засідання визначається суддею, а в разі розгляду справи трьома суддями - суддею, головуючим у засіданні. При вирішенні господарського спору по суті (задоволення позову, відмова в позові повністю або частково) господарський суд приймає рішення. Рішення викладається у письмовій формі та підписується всіма суддями, які брали участь у засіданні. У разі розгляду справи трьома суддями суддя, не згодний з рішенням, зобов'язаний викласти у письмовій формі свою окрему думку, що приєднується до справи [2].

Господарський суд, приймаючи рішення, має право:

1) визнати недійсним повністю чи у певній частині пов'язаний з предметом спору договір, який суперечить законодавству;

2) виходити за межі позовних вимог, якщо це необхідно для захисту прав і законних інтересів позивачів або третіх осіб з самостійними вимогами на предмет спору і про це є клопотання заінтересованої сторони;

3) зменшувати у виняткових випадках розмір неустойки (штрафу, пені), яка підлягає стягненню зі сторони, що порушила зобов'язання;

4) стягувати у доход Державного бюджету України із сторони, що порушила строки розгляду претензії, штраф у розмірі, встановленому законодавством або у відповідності до законів, що регулюють порядок досудового врегулювання спорів у конкретних правовідносинах;

5) стягувати в доход Державного бюджету України з винної сторони штраф у розмірі до ста неоподатковуваних мінімумів доходів громадян за ухилення від вчинення дій, покладених господарським судом на сторону;

6) відстрочити або розстрочити виконання рішення. Рішення господарського суду ухвалюється іменем України і складається із вступної, описової, мотивувальної І резолютивної частин:

Прийняте рішення оголошується суддею у судовому засіданні після закінчення розгляду справи.

За згодою сторін суддя може оголосити тільки вступну та резолютивну частини рішення, про що зазначається у протоколі судового засідання.

Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення десятиденного строку з дня його прийняття, а у разі, якщо у судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення, воно набирає законної сили після закінчення десятиденного строку з дня підписання рішення. У разі подання апеляційної скарги або внесення апеляційного подання рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційною інстанцією.


2.4 Способи врегулювання господарських спорів без винесення рішення


Визнання позову - заявлена відповідачем згода з позовними вимогами, які як правило, тягне за собою винесення рішення про задоволення позову. Мотивами визнання позову можуть бути необґрунтовані заперечень відповідача і переконання в справедливості вимог відповідача, повністю чи частково відмова відповідача від приналежного йому суб’єктивного права на користь позивача, небажання продовжувати спір.

Визнання позову: відповідач припиняє матеріально-правовий спір з позивачем, забезпечуючи позивачу виграш процесу (Додаток Б)[31].

Визнання позову буває різним по формі і змісту. По формі це: або окрема заява відповідача, підшивається до матеріалів справи, або запис в протоколі судового засіданні, підтверджуючого підписом відповідача. По змісту воно може бути повним чи частковим, простим чи кваліфікованим. При частковому визнанні позову матеріально-правовий спір зберігається в тій частині вимог позивача, яка відкидається відповідачем. Просте визнання - згода з пред’явленим позовом без будь-яких застережень. Кваліфіковане робиться завжди з застереженнями, що не дозволяє рахувати вимоги позивача безспірним. Наприклад, відповідач признає наявність між ним і позивачем договору позики, але стверджує, суму, що вимагає, він повернув, не отримав від позивача зустрічного розпису. Суд вправі не прийняти визнання позову, якщо воно протирічить закону або порушує права і охоронювані інтереси інших осіб. Визнання позову оцінюється судом в сукупності зі всіма які маються в справі матеріалами із врахуванням вияснених в судовому засіданні обставин справи. Процес у такому випадку не зупиняється, справа розглядається по суті з винесеним рішенням. В судовому рішенні повинна міститься оцінка визнання позову. В основу задоволення позову воно може бути лише при відсутності сумнівів в його правомірності. Свою незгоду з признанням позову суд повинен мотивувати.

Мирова угода - розпорядча дія сторін по взаємному врегулюванню матеріально - правового спору на взаємоприйнятних умовах і припинення збудженої судом справи. Зустрічне волевиявлення сторін базується при цьому на взаємних поступках, оскільки вони самі визначають об’єм суб’єктивних прав, що реалізуються по досягнутій згоді. А саме позивач, не маючи достатніх доказів в підтвердженні заявлених вимог, може засобами мирової угоди з відповідачем отримати більшу частину матеріального блага, залишивши будь-яку долю відповідачу, хоча при нормальному розвитку процесу міг відмовитись від позову. Одночасно сторони розпоряджаються і процесуальним засобами захисту своїх прав, добиваючись припинення процесу в розрахунку на виконання досягнутої мирової угоди, яка заміняє собою рішення суду.

Мирова угода може заключати сторони того матеріально-правових відносин, з приводу якого виник спір, що розглядається судом. Це й позивач, відповідач і треті особи, які мають самостійні вимоги на предмет спору (доля предмету спору вирішується подібні згоди). Не може узгоджуватися мирова згода третіми особами, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору, прокурором та іншими суб’єктами, які пред’явили позов в захист прав позивача. Детальніше роз’яснення по питанню вирішення судом всіх моментів, пов’язаних з мировою угодою, подано в постанові № 10 Пленуму Верховного Суду СРСР від 1 грудня 1983 р. “О применении процесуального законодательства при рассмотрении гражданских дел в суде первой инстанции”. Суду запропоновано в залежності від характеру спору в необхідних випадках сприяти закінченню справи шляхом узгодження сторонами мирової угоди. “Можливість вирішення спору узгодженням мирової угоди повинна виявитись і в процесі підготовки справи до судового розгляду, а також в стадії виконавчого провадження[12].

У випадку заяви позивача і відповідача про те, що вони бажають заключити мирову угоду по збудженому між ними цивільно-правовому спору, суд роз’яснює їм наслідки затвердження мирової угоди” (Додаток В, Д) [23] . Умови мирової угоди можуть бути викладені в окремому спільному документі сторін, адресованому суду. Ця згода підшивається до матеріалів справи, про що робиться відмітка в протоколі судового засідання. Якщо сторони заключають мирову угоду, знаходячись в залі судового засідання, умови згоди заносяться в протокол судового засідання; позивач і відповідач повинні підписати його. Суд чи суддя, що розглядає справу роз’яснює сторонам наслідки узгодження мирової угоди, про що також робиться запис в протоколі судового засідання. Суд контролює цю важливу розпорядчу дію сторін і вправі не затверджувати мирову угоду, якщо вона протирічить закону чи порушує права і охороняючи законом інтереси інших осіб. Неприпустимо, наприклад, затвердження мирової угоди, коли її умови порушують трудові права громадян (замість поновленні на роботі адміністрація погоджуються прийняти позивача на роботу з узгодженням нового трудового договору) чи в обхід закону направлені на звільнення осіб від матеріальної відповідальності за збитки, причинені при виконанні ними трудових обов’язків. Шляхом узгодження мирової згоди сторони не вправі змінювати розмір відшкодування за шкоду, спричинену здоров’ю при виконанню трудових обов’язків, а також розміру аліментів, встановлених законом. Не може стверджуватись мирова угода по справам про встановлення батьківства.

Відмовляючи у твердженні мирової угоди, суд чи суддя виносить ухвалу, в якій викладаються мотиви відмови. У цьому випадку справа повинна бути розглянута по суті з винесенням рішення. Окрема ухвала виноситься і у випадку затвердженні мирової угоди, одночасно суд чи суддя припиняють провадження по справі. Справа по такому позову не може бути почата знову. Питання, які торкаються мирової угоди, вирішується судом (суддею) в нарадчій кімнаті.

Забезпечення позову - це діяльність суді чи суду по застосуванню передбачених законом мір, гарантуючих реальне виконання майбутнього рішення по справі в тому випадку, якщо позов буде задоволений. Забезпечення позову допускається у будь-якому становищі справ, якщо неприйняті міри забезпечення може бути ускладнить чи зробить неможливим виконання рішень суду. Міри по забезпеченню позову приймаються судом чи суддею по заяви клопотанню осіб, які беруть участь у справі, чи по своїй ініціативі. Прохання осіб, які беруть участь у справі, про забезпечення позову може бути як письмовою так і усною (наприклад, позивач вправі вказати про це в позовній заяві, заявити в ході судового засідання клопотання, звернутись до судді чи суду з окремою заявою про забезпеченню позову). Будь-яких спеціальних вимог до виконання такого прохання закон не передбачає. Суддя одноособово вирішує питання про забезпечення позову в момент порушення цивільної справи і їх стадії підготовки, а також в ході судового розгляду, якщо справа розглядається не в колегіальному складі. При колегіальному розгляді справи клопотання про забезпечення позову можливе лише по порушеній справі. Тому при залишенні зави без руху прохання про залишення позову не може бути розглянуто і фактично залишається без розгляду. Заява про забезпечення позову вирішується суддею чи судом, який розглядає справу, в той же день без повідомлення відповідача та інших осіб, які беруть участь по справі. Така оперативність необхідна, оскільки відповідач може анулювати предмет спору (продати, сховати, привести в непридатність і т.д.). З приводу забезпечення позову виноситься ухвала суду (судді), яке виконується для виконання рішень суду. Після винесення ухвали суду негайно передається судовому виконавцю виконавчий лист для виконання, здійснюючого по загальним правилам [3].

Мірами по забезпеченню позову можуть бути:

· накладення арешту на майно чи грошова сума, яка належить відповідачу і знаходиться у нього чи у третіх осіб. В необхідних випадках майно чи грошова сума повинна вилучатись негайно;

· заборона відповідачу здійснювати скоєння певних дій (наприклад, заборона окремо проживаючому батькові забирати дітей з дитсадка);

· заборона іншим особам передавати майно відповідачу чи виконувати по відношенню до нього їх зобов’язання призупинення реалізації майна у випадку пред’явленню позову про звільнення його від арешту (так як майно, передане для реалізації в комісійний магазин, знімається з продажу);

Призупинення стягнення по виконавчому листі, оспорюваному боржником в судовому порядку, якщо таке оспорювання допускається законом (так, виконавчий напис нотаріуса, виданий на стягнення заборгованості по квартплаті, може бути оскаржений у позовному порядку, коли боржник не згідний з розміром суми, яка підлягає утриманню). В необхідних випадках може бути допущена декілька видів забезпечення позову. Допускається заміна одного виду забезпечення позову іншим. Питання про заміну видів забезпечення позову вирішується в судовому засіданню. Особи, які беруть участь у справі, повідомляються про час і місце засідання, однак неявка не являється перешкодою розгляду питання про заміну видів забезпечення. При забезпеченню позову про стягнення грошової суми відповідач вправі у міру допущених мір забезпечення внести на депозитний рахунок витребувану позивачем суму. [49].

Прийняті міри забезпечення позову можуть бути відмінені судом. Це питання також вирішується в судовому засіданні з повідомленням осіб, які беруть участь в справі, про час і місце засідання, однак неявка не являється перешкодою для розгляду питання. Новою ухвалою суд відміняє дію тої міри забезпечення позову, припиняючи тим самим дію першочергової ухвали. Оскільки ухвала про заміну виду забезпечення позову або про відмову забезпеченню позову можуть бути порушені інтереси інших сторін, подача приватної скарги чи протест на них призупиняє виконання ухвали. Першочергово прийняті міри забезпечення позову зберігають свою дію до тих пір, поки вище стоячий суд не залишить без змін нову ухвалу. Подача скарги або винесення протесту на всі інші ухвали на всі інші ухвали по питанням забезпечення позову не призупиняють виконання ухвали. Якщо ухвала про забезпечення позову було винесено без повідомлення особи, яка подала скаргу, строк для подачі скарги обчислюється з дня відомого дня, коли йому стало відомо ця ухвала. Закон допускає можливість оскарження всіх ухвал по питанням забезпечення позову не випадково, тут суттєво порушуються матеріальні інтереси сторін, кожна з сторін може понести збитки із-за несвоєчасних чи неправомірних дій суду. Забезпечення захисту інтересів позивача, цивільне процесуальне законодавство одночасно надає відповідачу право на відшкодування збитків, спричинених йому забезпеченням позову. З цією ціллю суд чи суддя, допускає надання забезпеченню можливих для відповідача збитків. Відповідач після вступу у законну силу рішення, яким в позові відмовлено, вправі вимагати від позивача відшкодування збитків, спричинених йому мірами по забезпеченню позову, допущені по проханню позову.

Отже, порядок здійснення судових процедур при вирішенні господарських спорів регламентується особливістю процедур процесу доказування, строковості вирішення та подання, стадій судочинства, основних аспектів порушення провадження, винесення рішення, порядку набрання чинності. Таким чином, система господарських правовідносин дає змогу правомірному та детальному вирішенні спорів суб'єктів господарської діяльності.


РОЗДІЛ ІІІ. ПРОБЛЕМИ ВРЕГУЛЮВАННЯ ТА ВИРІШЕННЯ ГОСПОДАРСЬКИХ СПОРІВ У СУДОВОМУ ПРОЦЕСІ ТА ШЛЯХИ ЇХ ВИРІШЕННЯ


Господарський процесуальний кодекс зберігає сукупність норм, що регулюють господарський процес, а саме передбачає собою досудове врегулювання господарських спорів; підвідомчість та підсудність спорів господарським судам; учасники судового процесу; докази; судові витрати; процесальні строки; подання позову; порушення провадження по справі та підготовка матеріалів для розгляду в першій нстанції; забезпечення позову; вирішення господарських спорів в першій інстанції; перегляд судових рішень в касаційному порядку; перегляд судових рішень Вищого господарського суду України Верховним Судом України; перегляд рішень, ухвал, постанов господарського суду за поновленими обставинами; виконання рішень, ухвал, постанов; провадження у справах за участю іноземних підприємств, організацій.

Аналізуючи проблеми правового регулювання вирішення господарських спорів в Україні, слід відмітити, що на сучасному етапі розвитку ринкових відносин діяльність органів державної виконавчої влади, органів місцевого саморядування та й самих суб’єктів господарювання не завжди належним чином сприяє становленню цих відносин, що призводить до порушення прав та охоронюваних законом інтресів суб’єктів господарювання [43].

Зрозуміло, що прийняті закони ніколи не бувають цілковито узгоджені з практикою їх застосування. Саме практика коригує правові відносини та об’єктивно спонукає вносити зміни і доповнення до чинного законодавства. Як свідчить практика, положення чинного законодавства не завжди сприяють відновленню у громадян порушених прав та охоронюваних інтересів.

Так, ст. 5 нині діючого Господарського кодексу України, визначає, що спори, які виникають з договору перевезення та договору про надання послуг зв’язку, можуть бути передані на вирішення Господарського суду лише за умов додержання встановленого порядку їх досудового врегулювання. Цілком обгрунтованою є вимога щодо договору, заснованого на державному замовленні. У цьому пріоритетному випадку захищаються державні інтереси, і деталізація можливого вирішення спору в досудовому порядку очевидна. Але яку особливість законодавці знайшли в договірних відносинах про надання послуг з перевезення чи надання послуг зв’язку, крім втрати оперативності вирішення спору Господарським судом [43].

Вбачається також певна невиваженість при внесенні змін до ГПК України.

Раніше правова норма передбачала, що у разі визнання боржником претензії і неперахування ним коштів заявник через 20 днів з дня отримання претензії боржником міг звернутися з платіжною вимогою до банку боржника про безспірне списання боргу. Такий порядок був доцільним, оскільки на поточному рахунку могли знаходитись грошові кошти і це давало можливість задовольнити вимоги кредитора. Цей порядок лише у виняткових випадках спонукав кредиторів звертатися до Господарського суду про зміну способу задоволення вимог, передбачену ГПК, що в подальшому покладалося на державну виконавчу службу [47].

На перший погляд, у цьому є логіка: виконавча служба покликана діяти згідно із Законом України “Про виконавче провадження”. Проте, якщо звернутися до аналізу практики, то він засвідчить, що державні виконавці, враховуючи їхні обмежені штати, перевантаженість, відсутність транспортних засобів, нерідко порушують строки виконавчого провадження, необгрунтовано ухвалюють постанови про неможливість виконання рішень, щов подальшому стає цілком достатньою підставою для судового оскарження. Все це спостерігалося ще до внесення змін до ГПК. Можна лише уявити, якою може бути якість виконавчого провадження, коли на виконавців додатково лягла велика кількість визнаних претензій. Та, крім цього, треба мати на увазі, що тепер усі рішення Господарського суду також виконуються державними виконавцями [42].

Слід звернути увагу й на статтю 59 ГПК України. Арбітражний процесуальний кодекс безальтернативно вимагав від відповідача не пізніше ніж через три дні після отримання ухвали господарського суду про порушення провадженні по справі надати відзив на позовну заяву. Ст. 59 ГПК визначає, що відповідач має право після одержання ухвали надіслати відзив. Отже, по-перше, за змістом правової норми відповідач може надати відзив, а може і не надати. По-друге, ГПК не встановлює строку надання відзиву, оскільки це випливає з альтернативного права; отже, відповідача може погоджуватись чи не погоджуватись з позовними вимогами іншими законним засобами. Однак, річ у тому, що консерватизм суддів у застосуванні правових норм дається взнаки і вони постійно ухвалою вимагають від відповідачів надсилати відзив на позовну заяву, посилаючись формально на обов’язковість виконання вимог суду з можливим подальшим застосуванням санкцій. Вищому господарському суду України слід звернути увагу на таку практику й надати відповідні роз’яснення.

Потребує певного доопрацювання ч. 2 ст. 74 ГПК, де йдеться про порядок ведення засідання. У правовій нормі підкреслено, що суддя оголошує склад суду та роз’яснює учасникам судового процесу їхні права та обов’язки. Але ж при цьому, якщо йти за змістом статті, порушуються вимоги інших правових норм ГПК. Адже цілком логічно, що спочатку суддя (колегія суддів) має впевнитися, чи є учасники процесу, чи мають вони стосунок до конкретної справи, чи наділені вони повноваженнями представників сторін або інших учасників судового процесу, і лише після такої процедури оголосити склад суду та роз’яснити учасникам процесу їхні права та обов’язки [35].

Незрозумілим є визначення, передбачене ГПК, як одна з підстав залишення позову без розгляду, якщо громадянин відмовився від позову, який було подано в його інтересах прокурором.

За змістом статті невідомо, у якому статусі виступає громадянин як учасник судового процесу при вирішенні господарського спору.

У розумінні статті 1 ГПК право на звернення до суду має лише фізична особа, яка набула статусу суб’єкта підприємницької діяльності без створення юридичної особи. Якщо ж це громадянин як фізична особа, то за положеннями, передбаченими ГКП, вона позбавлена права на звернення з позовом до господарського суду і може звертатись лише до місцевого суду загальної юрисдикції. Можливо, мова йде про громадянина як кредитора у справах про банкрутство: тоді це має бути конкретизовано у правовій нормі.

Цілу низку питань викликає внесена до ГПК стаття 81-1. У частині першій правової норми записано, що у судовому засіданні, а також при огляді та дослідженні письмових або речових доказів у місці їх знаходження складається протокол. Тобто правова норма мала б визначати вимоги до змісту будь-яких видів протоколів як процесуальних документів. І разом з тим за подальшими текстом визначені лише вимоги до змісту протоколу судового засідання.

Водночас зазначена стаття ГПК надає Господарському суду право на здійснення аудіо-чи відеозапису судового засідання. Сам факт такого дозволу є позитивним моментом судочинства на сучасному етапі розвитку технологій, але правова норма констатує таке право, не пердбачивши процесуального порядку застосування технічних засобів, але за певних умов може спровокувати зазначених засобів (посилання на відеозапис, монтаж і т.п.). Щоб не допустити подібного, необхідно ці вимоги виписати на зразок тих, що закладені у Кримінальному процесуальному кодексі України і апробовані багаторічною практикою досудового слідства та судового розгляду кримінальних справ [43].

Чинним процесуальним кодексом передбачено укладання мирової угоди сторін. Саме судова практика підтвердила необхідність застосування при вирішенні господарських спорів мирової угоди, оскільки АПК не передбачав цього, хоча фактично під різними назвами господарські суди не застососували таку форму вирішення спорів. І знову ж таки законодавець не подає вимог щодо змісту мирової угоди, а це на практиці призводить до невизначеності: сторони укладають мирову угоду, як кому заманеться, а суд звертає увагу тільки на те, чи не обмежені права сторін судового процесу.

За результатами розгляду справи важливого значення набуває прийняте судом рішення про вирішення господарського спору по суті. При цьому ст. 82 ГПК наголошує, що у разі розгляду справи трьома суддями, суддя не згодний з рішенням, зобов’язаний викласти у письмовій формі свою окрему думку, яка згодом приєднується до справи [49].

Як свідчить судова практика, ця вимога була внесена до АПК ще 13.05.97 і за аналогічним змістом перенесена до ГПК. Однак ні у 1997, ні у 2001 році не внесені уточнення, які б узгоджувалися із ст. 22 ГПК про право сторін на ознайомлення з матеріалами справи. Але за відсутністю посилань у правовій нормі необхідно розуміти, що окрема думка не оголошується з прийняттям рішення по суті спору, а це обмежує права сторін.

Потребує також уточнень ст. 85 ГПК щодо оголошення рішення набрання ним законної сили.

Відповідно до оголошеної правової норми рішення Господарського суду набирає законної сили після закінчення десятиденного строку: в одному випадку – з дня його прийняття, тобто після оголошення судом рішення у повному обсязі після закінчення розгляду; в іншому, якщо за згодою сторін оголошені тільки вступна та резолютивна частини рішення, - з дня його підписання; іншими словами з дня підписання повного тексту рішення.

Якщо взяти до уваги, що судді надається ще п’ять днів на підготовку судового рішення після дня вирішення спору, то постає питання: як визначити день його підписання (сторона, яка може бути незгодна з рішенням і хоче звернутись зі скаргою до Апеляційного суду, повинна чекати, телефонувати, приїжджати та брати копію рішення під розписку). Не всі сторони перебувають за місцезнаходженням Господарського суду; вони мають повертатися за юридичною адресою, готувати апеляційну скаргу, обгрунтовуючи її додатковими доказами, що також потребує часу, після чого знову їхати до місцевого Господарського суду зі скаргою, аби він переслав матеріали. На все це потрібен додатковий час, якого може не вистачити для вчасного заернення до Апеляційного суду [35].

Є особливе питання, яке потребує уточнення та приведення його у відповідність з цілою низкою правових норм ГКП. Йдеться про види підсудності справ господарським судам залежно від наведених у кодексі підстав. Якщо виходити з положень статей 15 та 16 ГКП, ними передбачені територіальна та виключна підсудності. Однак зазначений перелік не узгоджується з іншими правовими нормами кодексу, які передбачають не тільки таке поняття, як предмет спору, а й такий вид підсудності, як предметна підсудність.Звернімося хоча б до статей 26, 27, 80, 104, 111-7, 111-10, у яких визначено предметну підсудність. Сам факт наявності таких неодноразових законодавчих визначень спонукає до внесення до інституту підсудності також предметної підсудності.

Слід звернути особливу увагу на передбачений ст. 111-17 ГПК порядок перегляду постанов Вищого господарського суду України Верховним Судом України у касаційному порядку, який визначає, що перегляд має місце при згоді хоча б одного судді на засіданні колегії у складі трьох суддів Верховного Суду України. Це не що інше, як пряме порушення конституційного права суб’єктів господарських правовідносин на судовий захист. Чому, власне, вирішення питання, порушити чи не порушити розгляд скарги (подання), має залежати не від закону, а від згоди чиновника, хай навіть найвищого рангу, тоді як ст. 8 Конституції України – це найвища судова інстанція, рішення якої є остаточним і оскарженню не підлягає. То ж як у державі в цьому випадку мають бути захищені порушені права та охоронювані законом інтереси, якщо законодавчо закріплена чиновницька воля [29].

Викладене торкається лише невеликої частки тих положень Господарського процесуального кодексу України, які можуть і повинні стати предметом широкого обговорення з метою подальшого вдосконалення його норм.

У процесі діяльності господарюючих суб’єктів між ними, між ними і державою в особі відповідних органів виникають, функціонують та припиняються численні відносини. Ринковий механізм, як і будь-яке інше складне явище, не може розвиватися без зіткнень, конфліктів, що призводять до суперечностей між суб’єктами господарської діяльності.

Такі суперечності між підприємствами, організаціями, державами та іншими установами називаються господарськими спорами. Чинне законодавство дозволяє господарюючим суб’єктам, щоб вони в досудовому порядку вжили заходів щодо врегулювання господарських спорів з іншою стороною.

Відповідно до загальної теорії права досудовий або претензійний порядок врегулювання спорів – це сукупність заходів, які підлягають здійсненню стороною, права якої порушено, для безпосереднього вирішення спору , що виник, зі стороною, яка є порушником майнових прав чи інтересів[3].

Деякі автори вважають, що досудове врегулювання господарських спорів - це сукупність заходів, здійснених підприємствами та організаціями, права яких порушені, для безпосереднього вирішення спорів, що виникли, з підприємствами та організаціями, які порушили майнові права та інтереси, до звернення з позовом до господарського суду[4].

Вирішення спору в досудовому порядку, іншими словами, це вирішення спору за допомогою інституту претензії.

Претензія – це письмовий документ, що надсилається особою, яка вважає, що її права та законні інтереси порушені, до порушника з вимогою відновити ці права та інтереси буз втручання юрисдикційних органів.[3].

Метою досудового врегулювання господарських спорів є усунення або запобігання негативного впливу на господарську діяльність з боку контрагентів. Добровільне задоволення претензійних вимог забезпечує найбільш швидке відновлення порушених прав кредитора. В цьому полягає позитивний аспект досудового порядку врегулювання спорів. Такий порядок є позитивним і для добросовісного боржника, оскільки позбавляє його додаткових витрат на судові видатки.

Досудовий порядок господарських спорів регулюється Господарським кодексом України, Господарським-процесуальним кодексом України, Цивільним кодексом України та іншими нормативно правовими актами.

Але, порядок досудового врегулювання спорів не поширюється на спори: про визнання договорів недійсними; спори про визнання недійсними актів державних та інших органів, підприємств і організацій, які не відповідають законодавству і порушують права та охоронювані законом інтереси підприємств і організацій; спори про стягнення заборгованості за опротестованими векселями; спори про стягнення штрафів Національним банком України з банків та інших фінансово-кредитних установ; спори про звернення стягнення на заставлене майно[3].

Досудове врегулювання господарських спорів, як стверджують науковці, має свої переваги та недоліки

Недоліки [47]:

- відсутність можливості отримання акта преюдиційного характеру: ухвали чи рішення суду, в яких безпосередньо встановлюються факти, що мали місце при виникненні певних правовідносин, наприклад, договірних, і, відповідно, дається юридична оцінка вчиненим діям (резолютивна частина рішення);

- немає жодної гарантії на позитивне вирішення конфлікту (за статистикою всього лише 5% спорів вирішуються в досудовому порядку);

- ймовірно, що винна сторона не відповість у встановлений законом термін на претензію або просто проігнорує її. Це дасть їй можливість затягнути вирішення спору й виграти мінімум 2-3 місяці до звернення до суду;

- претензійний порядок дасть винній стороні можливість спотворювати обставини справи, перекручувати факти на свою користь, давати неповний перелік документів, приховувати обставини справ й ухилятися від відповідальності;

- визнання або навіть часткове визнання претензії ще не свідчить, що вимоги будуть виконані.

Переваги:

- за умови досудового врегулювання спору немає потреби сплачувати державне мито, витрати на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу, у разі необхідності і витрати на проведення експертизи. До того ж за результатами розгляду справи в суді можлива сплата первинної суми, наприклад, штрафу, що визначався договором або рішенням контролюючого органу;

- судовий розгляд у першій інстанції може зайняти 2-3 місяці й більше, крім того, не виключено, що боржник-відповідач буде оскаржувати рішення суду першої інстанції в апеляційному порядку, а ця процедура може зайняти ще кілька місяців. Та й отримання рішення суду, яке набрало законної сили - ще не вирішення проблеми, оскільки його ще треба виконати, а цим займаються відділи державної виконавчої служби. Тому від подання позовної заяви до суду до фактичного виконання отриманого рішення можуть минути роки.

- сторони вільні в обранні зручного часу та місця для обговорення та знаходження консенсусу. Більше того, все може бути вирішено за допомогою телефонного зв’язку, інтернету, факсу тощо.

Отже, в контексті господарського судочинства досудове врегулювання спору має як переваги, так і недоліки. Тому, досудове врегулювання господарських спорів доцільно застосовувати лише тоді, коли суб’єкт господарювання впевнений в добросовісності свого контрагента.

Крім того, на сьогодні перед господарськими судами при вирішенні корпоративних спорів постають численні правові проблеми, пов’язані з нечіткістю або і відсутністю правового регулювання правовідносин у цій сфері.

Після скасування державної монополії на засоби виробництва набули поширення підприємства, засновані на власності фізичних та/або юридичних осіб. Внаслідок цього почали виникати нові, невідомі радянській правовій науці, відносини, зокрема, відносини, пов’язані із заснуванням підприємств недержавних форм власності та з реалізацією управлінських і майнових прав засновників, учасників, акціонерів цих підприємств. Такі відносини, запозичивши іноземну термінологію, ми почали називати корпоративними (від терміна «корпорація», під яким розуміються недержавні компанії (підприємства)).

Природно, між учасниками корпоративних відносин (як і будь-яких інших суспільних відносин) виникають суперечки, для вирішення яких сторони звертаються до суду. До 2007 р. ці спори, залежно від складу сторін (фізичні чи юридичні особи), розглядались загальними судами (якщо хоча б одним учасником спору є фізична особа) та господарськими судами (якщо всі учасники спору є юридичними особами). Це породжувало не лише різну практику застосування законодавства при вирішенні таких спорів, але і спричиняло конкуренцію судових рішень, коли, наприклад, щодо одних і тих само рішень загальних зборів господарського товариства загальними та господарськими судами виносились протилежні рішення.

З метою усунення таких явищ було прийнято Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо визначення підсудності справ з питань приватизації та з корпоративних спорів» від 15 грудня 2006 р. (набув чинності 23 березня 2007 р.), яким було внесено зміни до ст. 12 ГПК України. Відповідно до цих змін усі спори, що виникають з корпоративних відносин, підвідомчі господарським судам. Але, як свідчить судова практика вирішення корпоративних спорів, на сьогодні перед господарськими судами при вирішенні корпоративних спорів постають численні правові проблеми, пов’язані з нечіткістю або і відсутністю правового регулювання правовідносин у цій сфері.

Непорозуміння починаються вже у визначенні корпоративних відносин і корпоративних спорів. І якщо до внесення вказаних змін до ст. 12 ГПК України ця проблема мала здебільшого теоретичний характер, то тепер вона перетворилась на практичну: адже саме від розуміння сутності корпоративних відносин та їх меж залежить визначення підвідомчості спорів.

Як зазначається у ст. 167 ГК України, під корпоративними відносинами маються на увазі відносини, що виникають, змінюються та припиняються щодо корпоративних прав. Як свідчить практика, з корпоративними правами мають зв’язок різні правовідносини. Часом договірні відносини також справляють вплив на реалізацію корпоративних прав. Наприклад, відносини з обліку прав власності на іменні цінні папери. До господарських судів звертаються акціонери з позовами щодо визнання недійсними записів у реєстрі власників іменних цінних паперів, про визнання права власності на акції та зобов’язання реєстратора зареєструвати особу в системі реєстру власників іменних цінних паперів та іншими вимогами. Суддя, який вирішує питання про прийняття такої справи до розгляду, повинен визначитись, чи належить такий спір до корпоративних, оскільки від цього залежить підвідомчість та підсудність даного спору.

Ще одним прикладом є договори, пов’язані з обігом акцій. Позаяк акції посвідчують корпоративні права, виникає питання щодо можливості віднесення спорів, що виникають з таких договорів, до корпоративних. Нетривіальною є також проблема розмежування корпоративних та трудових спорів у спорах про визнання недійсними рішень загальних зборів товариства про прийняття (звільнення) голови правління, членів наглядової ради інших органів товариств. Ця проблема ускладнюється ще й тим, що почасти вимоги про визнання недійсними рішень загальних зборів про призначення (звільнення) керівників об’єднуються з вимогами про визнання недійсними наказів про прийняття на роботу (звільнення з роботи) та про поновлення на посаді. Особливо у тих випадках, коли такі справи у першій інстанції розглядались загальними судами.

У судів також склалась неоднакова практика щодо розгляду спорів про стягнення із учасників фондового ринку штрафів, накладених уповноваженими особами Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку.

Проблема визначення належності спорів до корпоративних та їх підвідомчості є найгострішою, але вона не єдина. Досі суди припускаються помилок у спорах про визнання недійсними рішень загальних зборів господарських товариств. Причиною цього є відсутність у законодавстві чітко прописаних підстав визнання недійсними рішень загальних зборів. Неоднаковою є практика визнання недійсними рішень загальних зборів у випадках, коли порушення їх скликання мали наслідком неявку акціонера на збори. Доцільно було б у законодавстві передбачити, які саме порушення порядку скликання і проведення загальних зборів можуть бути підставою для визнання у судовому порядку їх рішень недійсними.

Невідповідність окремих норм ЦК України, ГК України та ЗУ «Про господарські товариства» спричиняють неоднакове застосування господарськими судами законодавства при вирішенні корпоративних спорів. Це стосується питань виключної компетенції загальних зборів, питань, рішення з яких приймаються кваліфікаційною більшістю голосів та інші.

Мають місце і окремі проблеми процесуального характеру. Так, згідно з ЗУ «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо визначення підсудності справ з питань приватизації та з корпоративних спорів» від 15 грудня 2006 р. господарським судам стали підвідомчі справи за участю фізичних осіб, які не є суб’єктами підприємницької діяльності. Але до ст. 21 ГПК України, що дає визначення сторін господарського судового процесу, відповідні зміни внесені не були.

Потребують вирішення також проблеми, пов’язані із застосуванням господарськими судами ухвал про забезпечення позовів, а саме: відповідності заходів забезпечення позовів позовним вимогам, недопущення втручання судів у виробничо-господарську діяльність господарських товариств, винесення ухвал, які порушують права та законні інтереси осіб, котрі не є учасниками спорів.

Отже, слід зауважити, що чимало проблем судової практики у спорах зумовлені недоліками законодавства, яке регулює дані відносини. Суспільні відносини на сьогодні вже вимагають перегляду нормативно-правової бази їх регулювання. Безумовно, нині назріла проблема у прийнятті певних законів, більш деталізованого регулювання потребують і власне відносини в господарських товариствах. Адже недосконалість законодавства породжує і недосконалу судову практику. Тому забезпечення захисту прав та вирішення пов’язаних із ними проблем має стати спільним завданням органів законодавчої виконавчої та судової влади.



ВИСНОВКИ


Отже, практичне застосування виконаного дослідження полягає у розширенні методологічної бази господарсько-правових галузевих досліджень, зокрема, у застосуванні міждисциплінарних підходів до пізнання сутності господарсько-правових явищ. Одержані результати можуть бути використані: в подальших теоретичних дослідженнях при визначенні основних напрямів подальшого розвитку теорії господарського права в цілому та формуванні його загальної частини (зокрема, дослідження та моделювання юридичних засобів, спрямованих на забезпечення суспільного господарського порядку); у доопрацюванні та удосконаленні чинного господарського та цивільного законодавства як в частині загальних положень про угоди/правочини, договори та договірні зобов`язання, так і в частині правового регулювання окремих видів господарських договорів; у практиці правозастосування з метою подолання існуючих проблем та методичних рекомендацій.

Загалом, питання вирішення проблем врегулювання та вирішення господарських спорів стосується не лише законодавчо-судової гілки владних відносин, а й в певній мірі власне відносин суб'єктів господарювання, їх суспільно-менталітетного розуміння стосунків між собою. Адже в першу чергу спір між суб'єктами господарювання в наш час виникає саме через фінансово-матеріальні непорозуміння, ініціаторами яких є вони самі. Саме тому, господарський процес на рівні законодавчої та судової влади покликаний на врегулювання спірних відносин.



СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ


1. Конституція України.– К.: Право, 1996. – 128 с.

2. Господарський кодекс України від 16.01.2003 р.// Голос України. - 14 березня 2003 р.

3. Господарський процесуальний кодекс України. – К., 2002.

4. Цивільний кодекс України від 16.01.2003 р. // Голос України. - 12, 13 березня 2003 р.


Закони, положення, конвенції

5. Закон України Про авторські права і суміжні права від 23.12.1993 р. № 3792 – XII // “ЛІГА – ЗАКОН”.

6. Закон України Про виконавче провадження від 21.04.1999 р. № 606 – ІV // “ЛІГА – ЗАКОН”.

7. Закон України Про господарський суд від 04.06.1991 р. № 1142 – XII // “ЛІГА – ЗАКОН”.

8. Закон України Про державну виконавчу службу від 24.03.1998 р. № 202/98 – ВР // “ЛІГА – ЗАКОН”.

9. Закон України Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні від 16.11.1992 р. № 2782 – XII // “ЛІГА – ЗАКОН”.

10. Закон України Про ліцензування певних видів господарської діяльності від 13.09.2000 р. № 01 – 8/493 // “ЛІГА – ЗАКОН”.

11. Закон України Про обєднання громадян від 16.06.1992 р. № 2460 – XII // “ЛІГА – ЗАКОН”.

12. Закон України Про охорону навколишнього середовища від 25.06.1991 р. № 1264 – XII // “ЛІГА – ЗАКОН”.

13. Закон України Про підприємства в Україні від 27.03.1991 р. зі змінами і доповн. // “ЛІГА – ЗАКОН”.

14. Закон України Про режим іноземного інвестування від 19.03.1996 р. № 93/96 – ВР // “ЛІГА – ЗАКОН”.

15.Закон України Про свободу совісті та релігійні організації від 23.04.1991 р. № 987 – XII // “ЛІГА – ЗАКОН”.

16. Закон України Про селянське (фермерське) господарство від 20.12.1991 р. № 2009 – XII // “ЛІГА – ЗАКОН”.Закон України Про судоустрій від 07.02.2002 р. № 3018 – ІІІ // www.rada.kiev.ua

17. Декрет Кабінету Міністрів України Про державне мито від 12 січня 1993 р. зі змінами та доповненнями // “ЛІГА – ЗАКОН”.

18. Рекомендації про порядок ведення претензійної та позовної роботи на підприємстві, в установі, організації, Затверджені наказом Міністерства юстиції України N 2 від 15.01.96 р. // “ЛІГА – ЗАКОН”.

19. Роз’яснення Президії вищого арбітражного суду України від 01.04.1994 р. “Про деякі питання практики вирішення спорів, пов’язаних з відшкодуванням шкоди” // Збірник роз’яснень Вищого арбітражного суду України. – К., 1998.

20. Роз’яснення Верховного Суду України № 02 –5 /611 від 23.08.94 р. “Про застосування заходів запобіжного позову” // “ЛІГА – ЗАКОН”.Роз’яснення Вищого арбітражного суду України № 02-5/422 від 10.12.96 р. “Про судове рішення зі змінами і доповненнями” // www.rada.kiev.ua

22. Роз’яснення Вищого господарського суду України № 02 – 5/62 від 08.02.1996 р. “Про деякі питання підвідомчості та підсудності справ арбітражним судам” // “ЛІГА – ЗАКОН”.

23. Роз’яснення Вищого господарського суду України № 02 – 5/109 від 29.02.1996 р. «Про деякі питання, що виконуються при застосуванні запобіжних заходів» // «ЛІГА – ЗАКОН».

24. Роз’яснення Вищого апеляційного суду України № 02 – 5/612 від 23.08.1994 р. “Про деякі питання практики застосування ст. 80 та 81 АПК України” // “ЛІГА – ЗАКОН”.

25. Постанова Пленуму Верховного суду України № 11 від 29.12.76 р. “Про судове рішення ”зі змінами і доп. // www.rada.kiev.ua

26. Рішення Конституційного суду України у справі за конституційним поданням Вищого арбітражного суду України і Генеральної прокуратури України щодо офіційного тлумачення положень ст. 2 Арбітражно-процесуального кодексу України від 08.04.1999 // ОВУ. – 1999. - № 15. – С. 614.

27. Витяг з Постанови Верховного суду України 24.12.2002 “Перегляд рішення за нововиявленими обставинами здійснюється тим судом першої інстанції, який прийняв це судове рішення, незалежно від того, що воно було предметом перегляду в апеляційному та касаційному порядку // “Бухгалтерія”. – 2003. - № 26 (545). – С. 28.

28. Інформаційний лист Вищого арбітражного суду України від 10.05.2000 р. Про деякі питання практики застосування у вирішенні спорів окремих норм чинного законодавства // www.rada.kiev.ua

Інша література:

29. Абрамов Н.А. Хозяйственно-процессуальное право Украины: Учебное пособие. – Х., 2002. – 255 с.

30. Васильев С.А. Хозяйственное судопроизводство Украины: Учебное пособие. – Х., 2002. – 367 с.

31. Вирішення господарських спорів. Застосування норм матеріального права в роз’ясненнях і листах Вищого господарського суду України. Укл. В.Е. Беляневич. / За заг. Ред. Д.М. Притики – К.: Юстініан, 2002. – 640 с.

32. Гражданское право. Учебник. Часть I. Издание третье, переработанное и дополненное. / Под ред. АП. Сергеева, Ю.К. Толстого.—М.: ПРОСПЕКТ, 1998. — 632 с.

33. Добровольский А.А. Исковая форма защиты права / Изд-во ЛГУ, 1965, - С. 10

34. Кораблева М.С. Защита гражданских прав: новые аспекты // Актуальные вопросы гражданского права / Под ред. М.И. Брагинского; Исследовательский центр частного права. Российская школа частного права. – М.: Издательство «Статут», 1998. - 464 с.

35. Кройтор В.А. Защита прав и интересов в суде. – Х.: “Еспада”, 2000. – 526 с.

36. Кузнецова Н.В. Гражданское право (Общая часть): Учебное пособие в схемах. 76 с. М.: ИМПЭ им. А.С. Грибоедова, 2001. 

37. Предпринимательское право Украины. Учебник / Под ред. к.ю.н. Р.Б. Шышки - Харьков, 2001. - 759 с.

38. Притика Д.М., Титов М.І., Щербина В.С. та ін. Арбітражний процес: Навч. посібник. – ч.1 і 2.- Харків, 1999. – 395 с.

39. Притика Д. Арбітражний процес: Навч. посібник. – Х., 2001. – 426 с.

40. Притика Д.М. Арбітражний процес: Законодавство та практика застосування. – Х., 1999. – 541 с.

41. Саніахметова Н.О. Підприємницьке право: Навч. Посібник. – К.: АСК., 2001. - 838 с.

42. Хозяйственное право. Учебник / Под ред. д-ра юрид. наук В.К. Мамутова - Донецк, 2003. - С. –217 –244.

43. Бринцев О. Господарська сутність правового спору. Кваліфікуюча ознака чи данина минулому? // Господарське право. – 2001. – 3. – С. 16-18.

44. Бояринцева М.А. Проблеми теорії та практики вжиття запобіжних заходів //Вісник господарського судочинства. – 2003. – 4. – С. 209-213.

45. Грек Б. Застосування у господарському процесі запобіжних заходів // Юридичний журнал. – 2003. – 9. – С. 122-125.

46. Новицкий В. Проблемы применения встречного иска в хозяйственном процессе // Господарський процес. – 2003. – 10. – С. 44-47.

47. Осадчій І. Забезпечення позову в господарському процесі: потреба вдосконалення // Юридичний журнал. – 2003. – 12. – С. 120-123.

48. Степанова Т. Проблеми подання позовних заяв та участі прокурорів у господарському судочинстві // Господарський процес. – 2003. – 12. – С. 12-15.

49. Шеремет О. Господарське законодавство: формування та зарубіжний досвід // Господарське право. – 2003. - № 4. – С. 41-46.


ДОДАТКИ


Додаток А


До Господарського суду ____________

(найменування суду)

Кредитор: _________________________

Код ЄДРПОУ_____________________

Поштова адреса: ___________________

_________ рахунок N ___ в _________

Боржник: __________________________

Код ЄДРПОУ: ___________________

Поштова адреса: ___________________

_________ рахунок N ___ в _________


ЗАЯВА

про порушення справи про банкрутство


Рішенням Господарського суду _____________________(найменування суду) від "___" ______________ 20__ р. у справі за позовом (вказати позивача)до (вказати відповідача)про (вказати предмет позову)на користь нашого підприємства з Боржника має бути стягнуто _______ грн.

Для виконання зазначеного рішення "___" ____________ 20__ року було видано наказ господарського суду. Наказ було пред'явлено до виконання у встановленому відповідним чинним законодавством України порядку. Так, (виклад обставин, які підтверджують неплатоспроможність боржника, з зазначенням суми боргових вимог кредитора, а також строку їх виконання, розміру неустойки (штрафів, пені), реквізитів розрахункового документа про списання коштів з банківського або кореспондентського рахунку боржника та дату його прийняття банківською установою боржника до виконання; надати докази того, що сума підтверджених вимог перевищує суму в триста мінімальних розмірів заробітної плати; надати докази обґрунтованості вимог кредитора).

На підставі вищенаведеного, керуючись, ст. 6, 7, 11 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом", ст. ст. 2, 41, 12 Господарського процесуального кодексу України,

ПРОШУ:

Порушити провадження у справі про банкрутство ______________.

Додатки:

1. Додати рішення суду, господарського суду, які розглядали вимоги кредитора до боржника; копію неоплаченого розрахункового документа, за яким відповідно до законодавства здійснюється списання коштів з рахунків боржника, з підтвердженням банківською установою боржника про прийняття цього документа до виконання із зазначенням дати прийняття, виконавчі документи (виконавчий лист, виконавчий напис нотаріуса тощо) чи інші документи, які підтверджують визнання боржником вимог кредиторів.

2. Документ, що підтверджує сплату витрат на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу.

3. Документ, що підтверджує відправлення Боржникові заяви та доданих до неї документів.

4. Документ, що підтверджує сплату державного мита.


"___" __________ 2009р. _________ (підпис керівника)


Додаток Б


До ______________ міськрайонного суду

_________________області


Климова Анатолія Миколайовича,

який проживає за адресою:

вул. Шевченка, буд. 273, кв. 145,

м. ___________ _____________ обл.,

поштовий індекс _____


Заява

про визнання позову


У проводженні ______________ міськрайонного суду ______________ області знаходиться справа №2-132/05 за позовом Федоренко Анни Андріївни до мене про стягнення боргу в сумі 1500 гр.


Користуючись своїм правом, передбаченим ч. 1 ст. 174 Цивільного процесуального кодексу України, я повністю визнаю заявлені нею вимоги і не заперечую проти ухвалення судом рішення про задоволення її позову.


____”___________200__р. _____________Климов А.М.



Додаток В


До_______________________районного

(міського)суду ___________________

_________________________________

(п.і.б. позивача та відповідача)


Заява

про затвердження мирової угоди


Ми, _____ (п.і.б. сторін) сторони за позовом ___ (найменування справи) уклали мирову угоду, згідно з умовами якої позивач _____ (п.і.б. позивача та обов'язки, які він бере на себе з метою мирного вирішення спору).

Відповідач ____ (п.і.б. відповідача та його обов'язки).

Просимо затвердити мирову угоду, а провадження у справі припинити.

Наслідки припинення провадження у справі в зв'язку з укладенням мирової угоди, передбачені ст. 206 Цивільного процесуального кодексу України, нам роз'яснені і зрозумілі.


Дата Підписи сторін



Додаток Д


До ________ районного суду м.___________

адреса:_______________________

Позивач: Особа_1, проживаю за адресою:__________________, тел.:_________________

Відповідач: Особа_2, проживає за адресою:________________, тел.:______________


ЗАЯВА

про визнання мирової угоди


Ми, Особа_1 та Особа_2, сторони по цивільній справі за позовом Особи_1 до Особи_2 про визнання договору купівлі-продажу квартири недійсним, уклали мирову угоду, відповідно до умов якої і з метою мирного врегулювання спору:

- позивач приймає на себе наступні зобов'язання - (вказати ці зобов'язання);

- відповідач приймає на себе наступні зобов'язання - (вказати ці зобов'язання).

Просимо суд визнати мирову угоду, а провадження по справі закрити.

Наслідки визнання мирової угоди, передбачені ст. 175 ЦПК України, нам роз'яснені і зрозумілі.


Підписи сторін:

______________________ /Особа_1

______________________ /Особа_2/


Дата



Случайные файлы

Файл
3275.rtf
64258.rtf
14222.rtf
157805.rtf
29457.rtf