Міжнародне економічне право (35917)

Посмотреть архив целиком

Зміст


Вступ 2

1. Поняття та система принципів МЕП 3

2. Основні принципи МЕП 4

3. Юридична сила і функції принципів МЕП 14

Висновки 16

Список використаних джерел 17



Вступ


Прогресуюча інтенсифікація розширення і поглиблення різноманітних економічних відносин між народами, державами і континентами обумовила появу і стрімке формування порівняно нової галузі сучасного міжнародного права - міжнародного економічного права. Як поняття, воно являє собою сукупність принципів і норм, які регулюють різноманітні економічні відносини, що носять міжнародний характер. Цей об'єкт дуже складний за структурою тому, що він охоплює торговельні, транспортні, виробничі, валютні, кредитні, науково-технічні та інші господарські відносини. До складу суб'єктів міжнародного економічного права входять як держави, так і різноманітні юридичні та фізичні особи.

Найбільш важливими є міждержавні економічні відносини, хоча останнім часом усе більше і більше розширюються економічні відносини за участю приватних юридичних і фізичних осіб.

Принципи міжнародного економічного права за своєю юридичною природою засновуються і випливають із змісту основних принципів сучасного міжнародного права. Найбільш наочно це виявляється при аналізі таких принципів, як принцип суверенної рівності держав, принцип співробітництва держав, принцип сумлінного виконання міжнародних зобов'язань, принцип невтручання у внутрішні справи держав та ін.



1. Поняття та система принципів МЕП


Система принципів міжнародного економічного права включає дві їх групи:

основні (загальні) принципи міжнародного економічного права;

спеціальні принципи міжнародного економічного права.

До основних (загальних) принципів міжнародного економічного права належать принципи, які одночасно є загальними принципами міжнародного права в цілому. Найважливішими з них є:

принцип суверенної рівності держав;

принцип співробітництва держав;

принцип невтручання у внутрішні справи держави;

принцип сумлінного виконання міжнародних зобов'язань.

Серед спеціальних принципів міжнародного економічного права можна виділити:

принцип недискримінації;

принцип (режим) найбільшого сприяння;

принцип національного режиму;

принцип взаємної вигоди;

принцип преференційного режиму.

Принцип недискримінації в його юридичному розумінні означає зобов'язання не погіршувати для певної країни своїх нормально діючих, загальних для усіх інших країн умов.

Принцип (режим) найбільшого сприяння з юридичної точки зору означає зобов'язання держави надавати державі-партнерці (звичайно, на основі взаємності) пільгових (найбільш сприятливих) умов, які діють або можуть бути введені для будь-якої третьої країни. Сфера застосування режиму найбільшого сприяння визначається в конкретному застереженні в тому чи іншому міжнародному договорі.

Принцип національного режиму, зафіксований у деяких міждержавних угодах, передбачає, як правило, прирівнювання, на основі взаємності, в правах іноземних юридичних і фізичних осіб до власних національних суб'єктів [5, с. 52].

Принцип взаємної вигоди є одним з тих, яким найчастіше керуються у міжнародних економічних відносинах. Його застосування дозволяє учасникам міжнародних економічних відносин домогтися справедливого розподілу вигод і зобов'язань.

Принцип преференційного режиму означає торговельні пільги, насамперед, щодо митних зборів, які діють поміж окремими державами або серед групи держав. Особливість преференційних пільг полягає в тому, що вони застосовуються лише щодо тих країн, яким їх надано, і не поширюються на інші країни.

Принципи МЕП є основоположними засадами або базовими правилами здійснення міжнародної економічної діяльності. Знаходячи своє закріплення у міжнародно-правових документах, вони визначають закономірності правового регулювання міжнародних економічних відносин.


2. Основні принципи МЕП


Принципу суверенної рівності держав наука достеменно не встановила. Науковці виводять окремі елементи принципу із звичаїв, які функціонували понад три тисячі років тому.

Історично принцип суверенної рівності склався і розвивався на основі двох нормативно-правових начал: поваги суверенітету всіх держав та їх рівноправності у міжнародних відносинах. Обидва правові начала вважаються базовими в інституті міжнародної правосуб'єктності щодо визначення статусу держави як суб'єкта міжнародного права. Саме це дає підставу багатьом ученим розглядати його як «двоєдиний принцип» або традиційно — як два окремі принципи.

Тут варто йти за практикою, а не всупереч їй. Практично обидва правові начала міжнародно-правового статусу держави у середині XX ст. оформилися в один принцип міжнародного права. Як правові начала принцип поваги державного суверенітету і принцип рівноправності держав сформувалися ще в період буржуазних революцій [3, с. 198].

Статут ООН (п. 1 ст. 2) закріплює його вже як один принцип: «Організація заснована на принципі суверенної рівності всіх її Членів». Згодом існування цього принципу підтверджується Декларацією про принципи міжнародного права, що стосуються дружніх відносин та співробітництва між державами відповідно до Статуту ООН 1970 р. У Заключному акті Наради з питань безпеки та співробітництва у Європі (1975) також ідеться про один принцип, щоправда, в дещо розширеному формулюванні: принцип суверенної рівності, поваги прав, властивих суверенітету. Тлумачення принципу суверенної рівності держав розкривається в Підсумковому документі Мадридської зустрічі представників держав — учасниць Наради з питань безпеки та співробітництва у Європі 1983 р.. Підсумковому документі Віденської зустрічі НБСЄ 1989 р.. Паризької хартії для нової Європи 1990 р. та інших документах.

На сьогодні принцип суверенної рівності держав надає останнім такі права: 1) право кожної держави на юридичну рівність; 2) право на територіальну цілісність; 3) право на свободу і політичну незалежність; 4) право вільно вибирати і розвивати свої політичні, соціальні, економічні та культурні системи; 5) право встановлювати свої закони та адміністративні правила; 6) право визначати і здійснювати на власний розсуд свої відносини з іншими державами відповідно до міжнародного права; 7) право змінювати кордони згідно з міжнародним правом мирним шляхом і за домовленістю; 8) право належати або не належати до міжнародних організацій; 9) право бути чи не бути учасником двосторонніх або багатосторонніх міжнародних угод; 10) право бути чи не бути учасником союзних договорів; 11) право на нейтралітет [4, с. 58].

Зазначеним правам кореспондуються відповідні обов'язки держав, а саме: поважати правосуб'єктність інших держав виконувати добросовісно й сповна свої міжнародні зобов'язання, жити в мирі з іншими державами, не нав'язувати групових правил поведінки іншим державам тощо.

Таким чином, принцип суверенної рівності держав функціонально забезпечує: а) оптимальне співвідношення їхніх прав та обов'язків; б) статус держав як суб'єктів міжнародного права; в) засади правомірного прийняття рішень; г) основні засади правового регулювання міждержавних відносин.

Аналіз правового змісту принципу дає також підставу для висновку, що він визначає порядок участі держав у вирішенні міжнародних проблем, які торкаються їхніх законних інтересів.

Принцип суверенної рівності держав не слід ідеалізувати, тобто виходити за межі його теперішнього нормативного забезпечення. Правова норма (а особливо, коли йдеться про принцип) має братися такою, якою вона є на період застосування.

Нині рівність держав за міжнародним правом більшою мірою стосується рівності в застосуванні права, а не в його створенні. Адже очевидно, що, як правило, великі держави в основному здійснюють правотворчі функції у сфері роззброєння, встановленні режиму космічного простору, розв'язанні інших глобальних проблем сучасності. Ясна річ, такої норми, що забороняла б іншим державам брати участь у вирішенні вказаних проблем, немає.

Більше того, існує інша норма, яка сформульована в Хартії економічних прав та обов'язків держав (1974) так: «Усі держави є юридичне рівноправними і як рівноправні члени міжнародного співробітництва мають право повністю і ефективно брати участь у міжнародному процесі прийняття рішень». Але правова активність різних держав є різною. Це приводить до того, що окремі держави наділені більшим обсягом прав і, відповідно, несуть більше обов'язків, тим часом як інші — меншим. На практиці складається ситуація різних юридичних можливостей [1, с. 188].

Певну різницю закріплено й самим міжнародним правом, як, наприклад, статус постійних членів Ради Безпеки ООН.

Не однаково активно держави беруть участь в укладанні міжнародних договорів. Одні держави пов'язані зобов'язаннями, що випливають із сотень міжнародних договорів, інші уклали не більше десятка міжнародних угод. Саме тому Міжнародний суд ООН констатував це як нормальне правове становище: «Суб'єкти права в будь-якій правовій системі не обов'язково ідентичні за обсягом своїх прав». Коли йдеться про рівність держав, то слід також мати на увазі юридичне рівні потенційні можливості щодо розв'язання питань у неврегульованих сферах міжнародних відносин. Фактично такі можливості далеко не рівнозначні.

Історія становлення принципу невтручання є досить тривалою і неоднозначною. Вона характеризується зростанням зацікавленості в ньому та цілковитим ігноруванням, досягненням певних результатів і повною втратою набутого. Саме на прикладі принципу невтручання можна побачити певну різницю між просто нормою міжнародного права і принципом.


Случайные файлы

Файл
23719-1.rtf
108947.rtf
141668.rtf
130374.rtf
28056.rtf




Чтобы не видеть здесь видео-рекламу достаточно стать зарегистрированным пользователем.
Чтобы не видеть никакую рекламу на сайте, нужно стать VIP-пользователем.
Это можно сделать совершенно бесплатно. Читайте подробности тут.