Розвиток етичних знань в Україні у середині XVII – XVIII століття (185429)

Посмотреть архив целиком














Контрольна робота

на тему:

Розвиток етичних знань в Україні у середині XVIIXVIII ст.



Бароко, яке програмно культивувало оригінальність і неповторність творчого почерку, а також обов'язок зберігати вірність традиціям свого народу, породило велику кількість національних та індивідуальних художніх шкіл, часто непорівнянних за своїми формальними ознаками, але єдиних за втіленими в них морально-етичними та філософськими поглядами. Етичні вчення бароко, тісно пов'язані з усіма сферами суспільного життя епохи, розвивалися у двох взаємозв'язаних руслах: теоретичному та практичному.

Теоретична етика окреслювала принципові положення ментальності своєї доби. Основними її проблемами були: місце людини у світі, найвищі людські цінності (або "остаточна мета людини"), свобода волі й міра відповідальності людини за свої вчинки. Практична етика давала конкретні рецепти, як найкраще розпорядитися власною долею, щоб і на землі досягти блага. В руслі практичному розроблялися системи виховання "людини-героя", вивчалися основні критерії оцінки людської "досконалості" та міра її досяжності в реальному житті.

Видатні наукові відкриття, зроблені європейськими вченими наприкінці XVI — у XVII ст., докорінно змінили погляд на будову Всесвіту. Геліоцентрична ідея Коперника, розроблена Галілеєм, Дж. Бруно і Кеплером, привела до висновку про множинність світів і безмежність Всесвіту, в якому Земля є не центром, а тільки маленькою часточкою. Винахід телескопа і мікроскопа відкрив перед людьми існування безмежно далекого і безмежно малого. Дослідження Галілеєм, Гюйгенсом і Ньютоном проблем швидкості, інерції, незалежності дії сил та ін. довели, що досконалість полягає не в незмінному, а в мінливому. Потрясіння, викликане в суспільстві XVII ст. новими відкриттями, знайшло втілення в мистецтві та літературі.

Універсальне значення наукових відкриттів XVII ст. полягало не тільки в можливості їх практичного застосування, а й у тому, що вони принципово міняли світоглядні засади суспільства.

Наука виправила, а де в чому й заперечила наївні свідчення органів чуття. Видимість явища більше не ототожнювалася з його сутністю, людина вперше проникла в таємниці природи. Земля виявилася позбавленою свого центрального розташування у Всесвіті. Разом із Землею втрачає свою небувалу значимість і людина як вінець і мета творчої енергії природи. Людський рід і людська доля у співвідношенні з величчю Всесвіту раптово втратили ту важливість, яку вони мали, коли їх розглядали зблизька, і для самої людини. Всі людські цінності виявилися нетривкими й відносними.

Нове вчення розвінчувало людський рід, виводило його з ейфорії безперечної досконалості. Люди трагічно сприйняли свою "ницість" і недосконалість як природної істоти. У новому безмежному світі людина відчула себе самотньо і незатишно. Перед новою філософією постала нагальна потреба дати нове трактування місця людини у Всесвіті, пояснити її зв'язок з усією природою і знайти те особливе, чим людина все-таки відрізняється від усього, що її оточує.

Розглядаючи питання про місце людини у світі, як європейські, так і українські мислителі схилялися до того, що людина є мікрокосмом у макрокосмі Всесвіту. Таким чином, людина є невід'ємною часточкою природи, підпорядковується усім законам останньої, які встановлюють порядок і взаємини частин.

Проте якщо в житті природи, яка оточує людину, діє тільки атрибут протяжності, то сутнісною основою людини є ще один субстанційний атрибут, а саме — мислення. Так людина стає незвичайною часточкою Всесвіту, обдарованою свідомістю і розумом, що споріднює її з самим Богом. Мислителі бароко, поставивши собі за мету проникнути в сутність кожного явища, намагаються пояснити природу людської душі.

Торкаючись цього питання, Феофан Прокопович зазначав: "Вона (людина) є зменшена частинка того видимого і невидимого світу, оскільки має в собі щось і від тілесної неодухотвореної, і від живої матерії, і від чуттєвої людської субстанції, крім того, і те, що мають самі духи. Тому дуже правильно назвали її давні філософи мікрокосмом, тобто малим, або взятим у меншому вигляді,

Різні частини людської душі, наділені різною природою, бувають між собою як у повній злагоді, так і у великій ворожнечі, але існувати можуть тільки разом. Людина теоретиками бароко розглядається як єдність протилежних і протиборчих природ, які стають причиною постійних внутрішніх конфліктів особи із самою собою. Виходячи з цього, виховання барокової "героїчної особи" спрямовується на те, щоб навчити її знаходити розумний компроміс між бажанням і спонуканням кожної часточки душі, не заперечуючи жодної з них (на відміну як від попередніх епох, так і від класицизму, які надавали перевагу вибору однієї з крайніх позицій, наприклад духовності й служінню Богові, виконанню громадянського обов'язку тощо).

Трактуючи людину як істоту, підпорядковану законам природи, мислителі бароко ставлять питання про те, як ця залежність впливає на внутрішній світ людини. Дослідники історії та теорії української культури окресленої доби звертають увагу на те, що професори Києво-Могилянської академії не тільки визнавали, а й активно пропагували ренесансову в основі ідею "свободи волі", в той час як теоретики європейського бароко майже не торкалися її.

Річ у тім, що коли західноєвропейська філософія на початку XVII ст. уже практично вийшла з рамок теології й знайшла собі самостійний предмет, в Україні цей процес тільки починався. Не слід забувати, що видатні мислителі, вихідці з Києво-Могилянської академії, були насамперед служителями культу, а вже потім вченими, філософами, викладачами. Вони розглядали питання свободи волі не тільки щодо природи, а й щодо Бога, як засадничу проблему християнської антропології, а відтак і релігійної моралі. Водночас вони вперше у практиці православного богослов'я намагалися довести принципову можливість раціонального пізнання Бога.

"Свобода вчинків людини, — стверджував Г. Кониський, — є не інше, як сам вільний вибір волі або здатність вибирати, що стосується мети". В даному випадку мова йде не про конкретну особисту мету людини, яка може бути досягнена або змінена, а про остаточну моральну мету. Такий акцент вносить у теорію моралі момент відповідальності людини за власну долю і за свої вчинки не тільки перед Богом у потойбічному житті, а й перед собою та суспільством на землі і свідчить про те, що українські богослови у другій половині XVII ст. працювали над творенням нової православної антропології. Відповідальність за вчинки перед суспільством різко змінює акценти в системі моральних цінностей і висуває на перший план не стільки віру в Бога і страх перед гріхом, скільки виконання громадянського обов'язку і дотримання індивідом традицій та смаків його оточення.

Визнаючи свободу волі в теологічному аспекті, професори Києво-Могилянської академії не поширювали її автоматично на незалежність вчинків людини від її власної природи і суспільства. "Під самовластям, — зазначав Феофан Прокопович, — ми розуміємо ту властивість розумної душі, зокрема волі, яка, коли є всі умови для діяння, може діяти або не діяти, робити те чи інше". Таким чином, Ф. Прокопович передбачав наявність необхідних для можливості здійснення вчинку умов. А це вже цілком співзвучно з теорією бароко, в якій людина розглядається як часточка природи, необхідно включена до ланцюга світової детермінації. У цьому універсальному зв'язку люди, як і всі інші істоти, прагнуть зберегти і відстояти себе поміж людьми та явищами, що їх оточують.

Якщо людина вільна стосовно Бога у виборі добра або зла, але не вільна стосовно природи, то слід визначити, в чому саме полягає її залежність, до якої міри вона необхідна і чи можливо її якимось чином зменшити чи уникнути. Західноєвропейській філософії властиве ототожнення волі з людським розумом. Тим самим міра свободи залежить від того, наскільки людина осягнула і усвідомила закони природи (свобода в межах пізнаної необхідності). Щоправда, ототожнюючи волю і розум, Б. Спіноза залишав деяку різницю між ними в дусі Ляйбніцевих чітких і нечітких рецепцій. Таким чином, розум поширюється і на підсвідомі, нечіткі, чуттєві ідеї. Тому потенційно воля, як і розум, обмежена.

Українські філософи, визначаючи взаємозв'язок і взаємозалежність розуму (інтелекту) та волі, послідовно розмежовували їх. Відтак розглядалося питання не тільки про свободу волі, а й про свободу розуму. "Адам, — писав Стефан Калиновський, — погубив... свою свободу настільки, наскільки довів її до мізерного стану, тому що до того (як він согрішив) володар-розум владно керував доброчинністю і приструнював її своїм кивком, але він втратив цей привілей". Воля не є вільною щодо розуму. Акт волі — це втілення "практичного" рішення розуму.

Таким чином, розум приймає рішення не одноразово, а проходячи декілька стадій, оглядаючи всі можливі варіанти. Розум сприймає об'єкт або факт, аналізує його, виводить висновки і пропонує їх волі для здійснення вчинку. Проте ситуації можуть бути неоднозначними, і тоді розум пропонує волі два протилежні рішення, оцінюючи їх з огляду "блага" для людини. В такому випадку воля не просто керується вказівкою розуму, а вибирає. Інтелект надає волі "свободу протиріччя" за індиферентності судження, яке їй пропонується. Як зазначав С. Калиновський, "суб'єктом свободи є воля, розум же випереджає волю, як дорадник, але не управляє нею, як повелитель"; "розум, — писав Сильвестр Кулябка, — це здатність, з допомогою якої хтось керує собою, рухає себе куди хоче і як хоче". Інтелект може впливати на волю морально, створюючи перед волею образ блага, тим самим вдосконалюючи моральний статус волі, яка, пізнавши благо, дістає всі необхідні передумови для вчинку.


Случайные файлы

Файл
144627.rtf
72282-1.rtf
103762.rtf
line_a2.doc
63280.rtf




Чтобы не видеть здесь видео-рекламу достаточно стать зарегистрированным пользователем.
Чтобы не видеть никакую рекламу на сайте, нужно стать VIP-пользователем.
Это можно сделать совершенно бесплатно. Читайте подробности тут.