Історія митної справи в Україні (145180)

Посмотреть архив целиком















Контрольна робота:

Історія митної справи в Україні


Зміст


1. Зародження митно-тарифних відносин в Україні

2. Митно-тарифна система за Козацької держави

3. Митна політика Російської імперії



1. Зародження митно-тарифних відносин в Україні


Становлення митної системи як чинника розвитку держави залежить від взаємодії як об'єктивних, так і суб'єктивних факторів. Оскільки організація митної системи - це складова політики держави і частина економічної системи, то її реформування відбувається у відповідності до еволюції економіки в цілому. Зі зміною типів і форм державності змінювалась і митна політика, що відповідно відбивалось на ролі митних органів у системі регулювання державою економічних процесів.

Історія розвитку митної системи в Україні починається з IV-V століття до нашої ери, коли у містах Причорномор'я почалося стягнення податків за просування через чужу територію. З появою скіфської держави на початку VII ст. до н.е. митно-тарифні відносини отримали новий імпульс розвитку в зв'язку з встановленням торговельних відносин скіфів з Ольвією, Херсонесом та іншими містами. Традиційними товарами торгівлі скіфів з грецькими колоніями на Чорноморському узбережжі на довгі роки залишалися зерно, хутра, мед та ін.

З появою та розвитком Київської Русі (ІХ-ХІІ), де основними джерелами фінансування були сплата данини, плата за судочинство, штрафи та мито, митно-тарифні відносини набрали характеру системності. Тому більшість дослідників митних відносин схиляються до того, що зародки митної системи в Україні з'явилися в даний період. Заморська торгівля складала основу економічної системи Київської Русі, оскільки один із найбільших світових товаропотоків "із варяг у греки" проходив через Київ по Дніпру, перетинав Чорне море і закінчувався в Константинополі - центрі торгівлі. Не випадково, що однією з перших угод, укладених князем Олегом, була угода з Візантією (911 рік), за якою купцям з Київської Русі створювалися надзвичайно сприятливі умови: "... и да творять куплю, яко же им надобе, не платяче мьіта ни в чем же". Таким чином, у Київській Русі мито означало податок, що сплачувався за перевезення товарів, перегін худоби через кордони певних територій. Існувало мито "сухе" - при сухопутному перевезенні товарів і "водяне" - при перевезенні товарів по воді.

Поняття митниці стосувалось митних дворів, застав із збору тамги або мита. Митна грамота дозволяла особі, общині, монастирю запроваджувати від свого імені торги. Так, митниця або митні двори в Київській Русі були одним із органів публічної влади держави. Основними функціями їх були: нанесення клейма на товари (тим самим держава брала на себе відповідальність за якість товарів допущених до публічних торгів); стягнення збору за допуск даного товару до продажу на внутрішньому ринку; здійснення митного контролю за товарами, що надходять з-за кордону, і товарами, що вивозяться за кордон.

З початком періоду занепаду Київської Русі, спричиненого міжнародними війнами (друга половина XI ст.), став домінувати принцип "каждьій да держит вотчину свою", започаткований на Любичському з'їзді князів у 1097 році, тобто кожен став проводити індивідуальну митну політику, яка відповідала його інтересам. Створювались митні застави на кордонах князівських вотчин, на яких купці повинні були сплачувати відповідні податки, а то й просто побори, основними з яких були проїзне та торгове мито.

Слід зазначити, що аналогічні процеси відбувалися і в Західній Європі, де подрібнення феодальних монархій призвело до створення великої кількості митних застав, які перешкоджали розвитку зовнішньоекономічних відносин. Практично мито за своєю економічного суттю виконувало функції не стільки податку, скільки побору, так як сплачувалось не з товару, а з людей за право в'їзду на дану територію.

Основним видом проїзного мита стало нарахування та сплата податку за провезення товару через певну територію. Із того, що знаходилось на возі чи човні, стягувалася голошапна - від 0,5 до 6 грошей у різних місцевостях. З людей, що супроводжували товар, іноді збиралися костки - по 1 грошві з душі. При поверненні купця

3 його людьми після розпродажу товарів із них подекуди стягувався різновид гол общини - колачі - по 0,5 гроша з людини. В залежності від розміру мита в сажнях виник різновид мита - посажене. Якщо торговець об'їжджав митну хату (заставу) для того, щоб ухилитися від сплати мита, стягували подвійний штраф із возу - промитний, а з купця як особистості - додатковий штраф (заповідь).

Мостовщина і перевіз стягувалися при проїзді по мосту або при користуванні перевозами, але вже не митниками, а перевізниками і мостовщиками, під приводом поліпшення мостів і перевозів брали з пішохода по 0,5 гроша, з кінного по 1 грошу, із воза - від 2 до

4 грошей, а на зворотному шляху - по 2 гроші. Торгові мита були більш різноманітні. Замит стягувався не з воза, а з ціни товару - із карбованця вартості товару по 1 грошу - і надавав право торгувати цим товаром. Явка - збір із крамаря по 1-3 гроші за пред'явлення товару на заставі. Комірна - за оренду комори на гостинному дворі (від 1 до 4 грошей за тиждень). Стягувалися також інші збори і мита.

Завоювання земель Київської Русі татаро-монголами привело до укорінення слова "тамга", яке означало в тюркських народів знак, клеймо, що проставлялось на майні, яке належало роду. Одержання ханських ярликів супроводжувалося збором, який став називатися в росіян тамгой. Незабаром так стали називатися мита, що стягувалися при торгівлі на ринках і ярмарках. Від слова "тамга" було утворене дієслово "тамжить", тобто оподатковувати товар митом, а місце, де товар "тамжпли", стало називатися таможнею (митницею).

За українсько-литовської доби і польського періоду власної державності Україна не мала, і на її території у відповідності до підпорядкування діяло митне законодавство Литви чи Польщі. Митне законодавство Литви характеризувалось наявністю великої кількості ставок, що часто змінювались, та жорсткими санкціями стосовно до тих, що намагалися обійти митні застави, серед яких виділялись за значимістю Київ, Чернігів, Чорнобиль. Так, якщо в Чернігові ставки мита в даний період складали 2 гроша з одного в'юка товару та 3 гроша з возу, то в Києві мито було значно вищим - ЗО грошей з возу. Розвитку торгових відносин перешкоджали багаточисельні внутрішні мита: "замит" (привіз товару для продажу або грошей для закупки товару); "явка" (повідомлення про наміри реалізувати товари); "гостинне" (при оренді приміщень); "вагове" (при визначенні ваги товару).

Внутрішні мита стягувалися з усіх привезених на продаж товарів. Це правило не поширювалося на необхідні власнику предмети споживання. У деяких випадках особливими жалуваними грамотами звільнялися від сплати мита особи духовного звання, монастирі, жителі нових міст і окремих місцевостей, а також люди, що зробили послуги державі або князівству.


2. Митно-тарифна система за Козацької держави


За часів Козацької держави з метою створення сприятливих умов для торгівлі видавались спеціальні універсали про охорону особи, товарів, майна купців. При цьому українським купцям надавались окремі привілеї при продажу товару, зокрема звільнення від торгового мита. Іноземні ж купці повинні були сплачувати ввізне мито, а також провізне мито за транзит та право складування товарів. Але з метою стимулювання торгівлі, іноземним купцям дозволялося після сплати двох відсотків ввізного мита вільно продавати свої товари на території України. Вивізне мито складало 2 відсотка від вартості товару. Така ставка мита була однією з найменших у Європі, що стимулювало товаропотік через територію України.

Разом з тим існувала і досить жорстка система покарань у випадках реалізації іноземними купцями товарів при посередництві українських купців, що мали пільги, а саме: всі товари конфісковувались митними чиновниками, при цьому половина товарів надходила до гетьманської скарбниці, а половина безпосередньо митникові, що активізувало роботу митних органів.

Таким чином, у період правління Богдана Хмельницького митні відносини реформувались у державну структуру, яка функціонувала з метою захисту ринку України, а митні збори від зовнішньої торгівлі ставали одним із основних джерел поповнення державної казни. Прикордонне мито стягувалось безпосередньо військовим збирачем мита "екзактором", або через орендарів - відкупників, які брали на себе функції митниці. Автор записок про подорож на Схід Європи в 16531656 роках Павло Алепський констатує даний факт так: "Хмельницький віддає на відкуп усю митну плату з купців на кордонах своєї держави, а також прибутки з меду, пива, горілки за 100 тисяч динарів (червінців) утримувачам митниць. Цього стає йому на витрати на цілий рік". -

Б. Хмельницький намагається проводити багатовекторну політику міжнародного визнання України як держави. У 1649 році підписується Угода з Туреччиною, за якою Туреччина надавала українським купцям право вільно ходити по Чорному морю й безмитно торгувати в турецьких володіннях, а також Угода про безмитну торгівлю з Росією, яка дозволяла без сплати мита реалізовувати російські товари в Україні, а українські в Росії. Як описує Д. Дорошенко, якщо гетьману вдавалося добитися значних успіхів у зборі податків з населення, то "для самого українського уряду залишилось як головне джерело прибутків до державного скарбу мито з привізного краму й посередні податки з меду, пива і горілки".

Впорядковуючи митну справу, Б. Хмельницький універсалом від 28 квітня 1654 р. доручив організувати митну службу на кордонах України (турецькому і московському). За товар, який вивозився, гетьманська адміністрація стягувала митний податок у формі евекти (лат. Evectus - який вивозиться), а за товар, який ввозився, стягувався митний податок у формі індукти (лат. Inductus - запроваджений).

Митна політика Козацької держави ґрунтувалася на попередніх митних постановах, однак не повністю скопійованих, а періодично вводились зміни відповідно до потреб української торгівлі. Важливим було те, що мито платили тільки чужоземні купці, за часів же польської влади індукту та евекту сплачувати зобов'язані були також і місцеві купці. Причому, як вже зазначалось вище, заборонялось українським купцям брати на своє ім'я товар чужоземного купця під загрозою конфіскації. Скасовувались також всі колишні звільнення від мита для чужоземних купців "щоб і найменша шкода скарбові нашому військовому не була".

Відзначалися особливостями і торговельно-митні відносини Запорізької Січі, яка володіла територією, на якій проживали у Середньому Подніпров'ї між Гетьманською Україною, Литвою, Польщею, Росією, з одного боку, та Кримом і Туреччиною з іншого. Володіючи значною частиною "водного шляху з варяг у греки", запорожці фактично контролювали торгівлю між Польщею. Литвою, Україною і Південною Росією у XVI - XVIII ст.

За допомогою митного регулювання торгівля давала великі доходи запорізьким торговцям і в цілому Війську Запорізькому. Це сприяло пожвавленню господарського життя, розвиткові торгівлі і зростанню виробництва продуктів на експорт. Головними місцями торгівлі і збирання мита запоріжців з татарами були Січ, Перекоп, Кафа, Козлів, з поляками Умань, Корсунь, Лисянка, Торговиця, з росіянами - Стародуб, Миргород, Хорол, Лубни, Ромни.

Митні збори стягувались з запорізьких козаків, насамперед, з торгівлі на ринках. Щоб брати мито з покупців, на всіх запорізьких територіях були особливі начальники - військові кантаржії (від турецького "кантар" - вага). Вони стежили за точністю міри і ваги, визначали ціну на товар, збирали мито у військову скарбницю.

Важливим джерелом прибутків у запорізьких козаків було також "мостове" мито, тобто митна плата з проїжджих купців, торговців і чумаків за перевіз через річки. Плата від різних возів і в різний час була різною. Збиралась також певна плата за безпеку в дорозі, тобто за конвоювання з метою охорони. Наприклад, з порожнього воза на Микитинській заставі бралось по копійці, з навантаженого - від 2 до 10 копійок. Плата за охорону купця до місця збуту його товару значно перевищувала плату за перевіз. Це можна пояснити більшими економічними витратами митних чиновників на таку послугу, а також тим, що вона пов'язувалась з певним фізичним та економічним ризиком не тільки для покупця, а й для самих охоронців. Для стягнення мита на переправах існувала окрема старшина військових чиновників, що складалась з шафарів, підшафарів, писарів, підппсарів.

Розуміючи, що зовнішня торгівля є важливим джерелом доходів Уряд Російської імперії приймає у 1653 році Торговий статут. У відповідності до нього, всі види мита з продавців товарів були трансформовані в єдине карбованцеве мито в розмірі 5% з обороту товарів, для солі - 10% від ціни. На рибу і хутровину були встановлені особливі мита. Іноземні купці були зобов'язані платити мито в розмірі 6% із ціни товару на внутрішніх митницях і 2% колишніх мит на прикордонних митницях при вивозі товарів.

Після введення в 1667 році Новоторгового статуту мита стали стягуватися монетами, золотом) ' і "єфимками". Новоторговий статуї значно змінив митні ставки при ввезенні іноземних товарів - вони збільшилися у 4 рази.

Оскільки в економічній теорії домінували ідеї меркантилізму, то кожна із країн базувала свою економічну систему на жорсткій політиці стосовно імпорту товарів. У законодавчому порядку було встановлено правила перевезення товарів через державний кордон, а для здійснення контролю над перевезенням товарів і нарахуванням митних зборів було створено спеціальні державні заклади - митниці. Усяке порушення правил, встановлених законодавчими актами щодо перевезення товарів та цінностей через кордон, одержало назву "контрабанда", а винні у скоєні таких дій підлягали покаранню.

Тому, перше десятиліття XVIII століття ознаменувалось посиленням протекціоністських тенденцій у митній політиці Російської імперії, які були спрямовані, перш за все, на підтримання щойно зароджених мануфактур. У 1712 році на сухопутній межі Росії була відновлена відкупна система при стягуванні митних платежів. У відповідному указі було зафіксовано, що вона вводилася для поповнення грошової скарбниці.

В 1714 році Петро І заборонив ввезення в Україну панчіх, золотих та срібних ниток, дорогоцінних матеріалів, шовкових тканин, цукру, фарб, полотна, столової білизни, тютюну, карт і сукна з метою змусити українців купувати ці товари тільки в Росії, а не у західноєвропейських виробників, як було раніше.

Одностороння фіскальна спрямованість російської митної політики в міру формування національної промисловості поступово вирівнювалася. Так, з 1723 року запроваджувався наступний механізм оподаткування ввізним митом імпорту: якщо у вартісному співвідношенні внутрішнє виробництво якогось товару досягало 25% імпортованого аналогу, то мито складало четверту частину ціни останнього, якщо третину - третю частину, якщо половину то відповідно 50%, якщо перевищувало то - 75%: "Арифметичний" масштаб для оподаткування товарів митом був покладений в основу загального митного тарифу 1724 року. Наприклад, залізо, парусина, стрічки, голки, віск оподатковувалися митом у розмірі 75% ціни; полотнина і оксамит - 50% ціни; вовняні тканини і зброя - 25% ціни. З товарів, вироблених не в країні, стягувалося помірне мито - від 4 до 10%. Експортні товари оподатковувалися 3%-вим митом, крім промислової сировини і напівфабрикатів, необхідних для фабрик (наприклад, пряжа вовняна і льняна). Стосовно до них застосовувалося, по суп, заборонне мито.

В 1724 р. було прийнято за наказом Катерини І "Покровительський митний тариф", згідно з яким товари, що ввозилися іноземними купцями, обкладались митом, у свою чергу національні товари вивозилися без перешкод.

Мито на закордонні товари сплачувалось тільки золотом та сріблом. Воно було настільки велике, що інколи складало 3/4 від вартості виробів, які вироблялись в Російській імперії (парусина, залізо, віск, та ін.), а також на деякі предмети розкоші. В той же час товари, які не вироблятись на російському ринку, оподатковувались 25% імпортним митом. Імпортне мито також було диференційовано, наприклад, на необроблену шкіру мито становило 25%, а з обробленої 6%.

Таким чином, високі ставки мита були запроваджені стосовно українських товарів: так, на льняну пряжу і необроблену шкіру мито сягало 37%, а знову дозволені до ввезення в Росію горілка і тютюн оподатковувались 30% митом - крім того, що при вивозі потрібно було сплачувати ще й гетьманську евекту.

Разом з тим, щоб усунути реальну небезпеку зменшення митних доходів, Росія підписала торговельні договори з Англією (1726 р) і Прусією (1728 р) про встановлення з даними країнами режиму митного взаємосприяння. А у 1731 році був впроваджений Митний тариф, який замінив явно протекціоністський тариф 1724 року і значно полегшив умови імпорту іноземних товарів. Відповідно до нього було встановлено 20% мито стосовно тих товарів, які вироблялися у Російській імперії, а інші товарні групи при імпорті оподатковувалися - 10% ставкою. Відпускні мита були скасовані майже за всіма статтями митного тарифу. Таким чином, із виданням тарифу 1731 року фактично була залишена протекціоністська система Петра І.

У середині XVIII століття в Російській імперії стягувалися 17 різних видів митних податків. Процедура огляду товарів і запису в книгах була дуже складною і відповідно все це серйозно перешкоджало розвитку зовнішньої торгівлі. Найважливішими заходами в сфері митно-тарифних відносин стала ліквідація митних обмежень усередині країни. У 1753-1754 роках внутрішні мита, а також усі 17 "дріб'язкових митних зборів" були замінені однаковим митом у розмірі 13 копійок із карбованця вартості на кордонах держави, які стягувалися як при вивезенні, так і при ввезенні товарів. У 1754 році було видано табель нормальних цін, на основі якого розраховувались нові збори.

На відміну від "єфімочного" мита, яке стягувалося відповідно до тарифу 1731 року в золотій валюті, 13% -ве мито сплачувалося російськими грошима, що надзвичайно ускладнювало роботу митних чиновників. Суперечливість такого порядку була очевидна. Однак вона могла бути переборена лише шляхом загального перегляду тарифу 1731 року.

Відповідно до нового тарифу 1757 року розмір митного оподаткування при ввезені фабрично-заводських виробів встановлювався в залежності від наявності національного виробництва. При цьому митна ставка підвищувалася одночасно з підвищенням ступеня обробки сировини. Ввезені товари оподатковувалися 17,5-25% -вим "єфімочним" митом, а також "внутрішнім" митом. У сумі це складало 30-33% від вартості товару, імпортованого в країну.

Реформа 1753-1757 років принесла державній скарбниці значний прибуток. Так, якщо при імператриці Єлизаветі митні платежі складали понад 900 тисяч карбованців, то на початку царювання Катерини II прикордонні митниці дали скарбниці понад 2 мільйони карбованців.

Слід зауважити, що крім фіскальної функції реформи, які відбувалися у сфері митно-тарифних відносин в Російській імперії, реалізовували й політичні цілі. Розуміючи, що підґрунтям автономії України є можливість самостійного збирання коштів в держави}' скарбницю та незалежне їх використання, російський уряд почав проводити політику економічної експансії стосовно України.20 грудня 1753р. було видано указ імператриці Єлизавети про ліквідацію в Російській державі всіх внутрішніх митниць і стягнення ними мита і зборів (всього 16 видів). Було встановлено єдину ставку внутрішнього мита - "с привозного и отвозного товара" - 13 коп. з кожного рубля його вартості. Єдине мито було впроваджено в Україну 18 січня 1754 року. При закордонних операціях на українсько-російському кордоні сплачували особливе мито в російську казну, але якщо той самий вантаж необхідно було вивозити через російські порти, то потрібно було сплачувати ще раз мито - від 5% до 10% від вартості товару - обов'язково золотом.

15 липня 1754 р. іменним указом Єлизавети фактично було зруйновано митну систему України, відмінені митні збори у вигляді індуїсти та евекти, які збирались для української скарбниці. Гетьман К. Розумовський спробував відстояти права та норми незалежності

України, закріплені Угодою між двома державами 1654р. Російський дипломат Бестужев-Рюмін переконав імператрицю, що створені митниці будуть збирати значно більше, ніж отримував гетьман від індукти, мита, і тому російська казна не втратить, якщо Україні буде повернуто суму, яку вона мала від щорічної індукти. Єлизавета задовольнила матеріальні претензії гетьмана виплатою Україні з митних зборів по 50 тисяч рублів щорічно. Зрозуміло, що це стало "мізерною" економічною компенсацією в порівнянні з політико-правовими втратами країни - знищення одного з основних елементів державної автономії України - самостійної митної системи.

На наш погляд, доцільно акцентувати увагу на тому, що власна митна система була однією з складових, на якій базувалася незалежність державного існування України." Московський уряд усе ж таки трактував Україну як окрему державу... Про це свідчать такі факти: по-перше, протягом ста років після договору 1654 р. Україна існувала і трактувалася як незалежна від Москви автономна державно-господарська одиниця з окремими від Москви господарською системою і політикою, самостійними торговельними шляхами, закордонними ринками збуту й привозу; по-друге: між Україною та Москвою існував

державний кордон, прикордонні митниці (до 1754 p), збиралося мито з московських купців нарівні з чужоземними, а з другого боку заборонялося українським купцям вільно торгувати в московській державі" Таким чином, з другої половини XVIII століття і до поновлення державності в Україні (після створення Української Народної Республіки в листопаді 1917 року) митна справа на території України (малоросі) регулювалась виключно законодавством Російської Імперії.


3. Митна політика Російської імперії


Водночас митний тариф 1757 року виявився не практичним. Мита продовжували стягуватися як металевою валютою, так і російськими "ходячими грошима". Численна і зайва деталізація статей, відповідно до яких проводилося митне оформлення однорідних товарів, ускладнювало застосування тарифу.

Тому в основу нового митного тарифу, який був опублікований 1 вересня 1766 року, були покладені такі принципи: по-перше, всі імпортні товари, що у Росії не вироблялися, завозилися безмитно; по-друге, під помірний податковий тиск попали товари, національне виробництво яких знаходилось в стадії зародження; по-третє помірними були також ввізні мита на матеріали та сировину для вітчизняного виробника; по-четверте, готові вироби оподатковувались більш високим митом в порівнянні з напівфабрикатами; по-п'яте, імпортні товари, виробництво аналогів яких існувало в країні, оподатковувались порівняно високим 30% митом. Експортне мито, як правило не перевищувало 5% ціни товару. При цьому сировинний експорт попадав під підвищене митне оподаткування, в порівнянні з вивозом готової продукції. Таким чином, прийняття митного тарифу 1766 року підтверджувало реалізацію політики вільної торгівлі.

В 1782 році було прийнято новий митний тариф, який відповідав даній моделі зовнішньоекономічної політики. В ньому практично були відсутні статті про заборонене мито. Більшість товарів при ввезенні оподатковувалось 10% митом. Велика кількість товарів була звільнена від оподаткування експортним митом. В 1796 році, митний дохід країни складав 7 млн.500 тис. руб., а в 1802 році митні надходження до державного бюджету країни становили 8 млн.750 тис. руб.

Митно-тарифна політика Російської імперії в першій половині початку XIX століття базувалася на реалізації меркантилістичних, фіскальних та протекціоністських функціях. При розробці тарифної політики враховувалось, що західні країни були зацікавлені в експорті сировинних товарів з Росії, а відповідно на національному ринку підвищувався, але не задовольнявся попит як на товари споживання, так і на товари промислового призначення (машини, обладнання). Але головною функцією, яку виконували митні органи, була фіскальна.

В даний період було прийнято два митних тарифи - 1811 та 1819 pp. Відповідно до першого, високими ставками мита оподатковувались французькі товари. Другий, навпаки, вважається самим помірним в митній історії Російської імперії, так як практично зняв заборон}' на ввезення та вивезення товарів.

Зростання обсягів світової торгівлі на рубежі XIX століття в цілому вплинуло на розвиток зовнішньоекономічних зв'язків як цілих регіонів, так і окремих країн. В економічній теорії почали домінувати положення теорій "порівняльних" та "абсолютних" переваг, які обстоювали безперешкодний обмін товарами і послугами. За 50 років (1810-1860 pp) зовнішньоторговельний оборот Росії збільшився майже в 3,5 рази.

Разом з тим, митна політика Російської імперії відображала протекціоністські тенденції. Це пов'язано з тим, що молода російська промисловість не могла конкурувати із західними товарами (особливо англійськими). Наприклад, відповідно до Митного тарифу 12 березня 1822 р. було заборонено вивіз 21 найменування товару та ввезення 300 найменувань. Основними положеннями були:

низьке мито на товари, що необхідні для Росії, виробництво яких можливе в країні;

звільнення від мита іноземних товарів та продуктів, які не виробляються в країні, але в яких є потреба;

заборона ввозу товарів, які можуть конкурувати з російськими. Митний тариф 1822 року частково припинив ввезення імпортних

товарів на територію Російської імперії, тобто національна промисловість не конкурувала з іноземними виробниками, що забезпечило існування активного торгового балансу. Почала розвиватися внутрішня бавовняно-паперова промисловість. Однак заборонний митний тариф знизив попит на російську сировину, підвищив ціни на споживчі товари, сприяв зростанню контрабанди. Тариф 1822 року потім неодноразово переглядався (1824 p., 1825 p., 1830 p., 1831 p., 1836 р., 1838 p. та 1841 p).

Але, не зважаючи на очевидний протекціоністський митний тариф Росії на початку XIX століття, окремі регіони через географічне розташування почали функціонувати як центри прикордонної торгівлі. Так, Одеса стала одним із важливих морських портів після введення в 1816 р. пільгового митного тарифу, що зумовило звернення військового губернатора Херсонського краю графа Ланжерона до Петербурга щодо заснування порто-франко в Одесі. Під порто-франко або вільним портом розумівся морський порт, а інколи і велика прилегла до нього територія. В межах даної території ввіз і вивіз будь-якого товару або інших предметів здійсняються без дотримання митних формальностей і звільнюються від сплати мита і митних зборів, якщо вони направляються для виробництва і споживання в межах порто-франко.

Разом з тим слід зазначити, що крім позитивних тенденцій з розширення зовнішньої торгівлі в даному регіоні відбулося й накопичення негативних сторін - втрати фіскального характеру, контрабанда та ін. Спочатку режим порто-франко було введено терміном на ЗО років, але потім він двічі корегувався та продовжувався - в 1848 і 1854 роках.

Новий митний тариф Російської імперії було затверджено 18 жовтня 1850 року. Він дозволив ввезення 64 із 89 товарів, заборонених попереднім тарифом, що значно послабило протекціоністську направленість митної політики, початок якої було покладено в 1822 р.

Початок другої половини XIX ст. негативно відобразився на митно-тарифних відносинах. Це проявилося у першу чергу у різкому скороченні митних доходів. В умовах затяжної Кримської війни 1853-1856 pp. та підписання Паризького договору, в результаті якого Росія втратила не тільки південно-західну частину Бессарабії, але й вихід на Дунай, значно погіршилось стратегічне положення Росії на Чорному морі, що в свою чергу вплинуло на різке скорочення обсягів зовнішньої торгівлі. В даній ситуації митна політика Росії почала орієнтуватися на модель "вільної торгівлі", що проявилося у зменшенні митних ставок перш за все на сільськогосподарську продукцію, чавун, залізо, бавовну.

В 1864 р. у Міністерстві фінансів було створено департамент митних зборів з метою контролю митної системи, що значно вплинуло на поповнення державної казни за рахунок цих платежів. Подальший розвиток митної системи спрямовувався на виконання митними службами, перш за все, фіскальних функцій.10 листопада 1876 р. було прийнято рішення про так звані "золоті мита", тобто митні збори почали справлятись тільки в золотій валюті. Митницям дозволялось крім російської золотої монети приймати іноземну валюту (золото), купони від білетів внутрішніх державних "металевих" позик, білети Державного банку, іноземні банківські білети, які розмінювалися на золото. Основні завдання, що вирішувалися при цьому, - це скорочення ввозу іноземних товарів, забезпечення активного торговельного балансу, поповнення золотовалютного резерву країни. Але даний захід призвів до негативних наслідків - спочатку відбулося підвищення цін на іноземні товари, а потім через відсутність конкуренції зросли ціни і на товари внутрішнього виробництва. Тому з часом ця система була відмінена.

З приходом в 1881 р. нового царя Олександра III, митно-тарифна політика Російської імперії змінилась в бік протекціонізму. В наступному десятиріччі ставки мита щорічно переглядались і кожен раз в сторону збільшення. Піком протекціоністської політики стало прийняття в 1891 р. митного тарифу. Розповсюджуючись на галузі, які до цього не попадали під дію тарифних регуляторів, він посилив ефект захисту (а в деяких випадках це було адекватно забороні ввезення іноземних товарів) і для галузей, які були під "митною парасолькою". Слід зауважити, що аналогічної політики на той час дотримувалися США та Німеччина. При цьому митні бар'єри в США були значно вищими, ніж в Російській імперії, хоча в Росії вони охоплювали більш різноманітний асортимент товарів.

Механізм дії митного тарифу мав певні особливості, а саме:, прийнятий митний тариф 1891 р. вважався мінімальним. Як доповнення до нього, шляхом додатків створювався максимальний тариф. В 1893 р. даний механізм був зафіксований в Законі "Про подвійний митний тариф". Відповідно до даного законодавчого акту, товари із країн, які відмовили Росії в наданні пільгових умов для ввезення чи транзиту товарів, оподатковувались митом, яке на 15-20% перевищувало звичайні ставки.

Все це призвело до того, що наприкінці XIX століття митні платежі займали друге місце в непрямих прибутках держави. Якщо прямі податки в 1897 році становили 101,4 млн. руб., то непрямі - 596,4 млн. руб. При цьому надходження мали наступну структуру. Найбільшою статтею доходної частини державного бюджету був акциз на алкоголь 280,1 млн. руб., який був на 50% більше, ніж прямі податки, іншими складовими акцизного збору були: цукровий - 55,5 млн. руб., нафтовий - 22,8: тютюновий - 35,3; сірниковий - 7,1 млн. руб. Друге місце займали митні податки - 195,6 млн. руб.

Головними предметами митного оподаткування були: чай - 28,1 млн. руб.; бавовна - 24,1 млн. руб.; машини - 91 млн. руб.; вина - 4 млн. руб.; вовна - 3,2 млн. руб.; фрукти - 3,1 млн. руб.; риба - 2 млн. руб.

Серед непрямих податків митний податок займав перше місце після акцизу на алкоголь, у той час як останній указ з 34,5% у 1884 року до 25,7% у 1894 році. Державні прибутки в Російській імперії збільшилися за 11 років із 706 266 до 1 155 786 тисяч руб., тобто на 63,3%, непрямі податки - на 205 090 тисяч руб. (54,5%), митний прибуток - 84 148 тисяч руб. (84,4%).

У першому десятилітті XX століття намітилася депресія в промисловому виробництві, але з 1909 року Російська імперія вступила в смугу промислового підйому. Це позначилося на організації митної справи, головним завданням якої як і раніше залишалася реалізація фіскальної функції.

Митний тариф 1903 року, який почав діяти в 1906 році, був ще більш протекціоністським, але в перші ж роки його існування багато статей цього тарифу були скасовані або замінені.

Збільшення експорту в період 1900-1913 років на 212% позначилося і на рості митних прибутків. Якщо в 1893-1897 роках загальна сума прибутків складала щорічно 174 мільйона руб., у 1898-1902 роках-218 мільйонів, у 1903-1907 роках - 239 мільйонів, у 1908-1912 роках - 306 мільйонів, то в 1913 році - 370 мільйонів руб.



Случайные файлы

Файл
169328.rtf
CBRR1638.DOC
168361.rtf
27355-1.rtf
82454.rtf