Історичні етапи розвитку психології (129564)

Посмотреть архив целиком

Зміст


Вступ

  1. Перший етап – філософської психології

  2. Другий етап – філософської психології

  3. Третій етап – наукової психології

Висновок

Список використаної літератури


Вступ


Історичний етап розвитку психології – тривалий процес боротьби різних поглядів і концепцій, пошуку свого місця серед інших наук. Тому знайомство з найважливішими психологічними теоріями дає змогу краще зрозуміти предмет психології і методи дослідження психіки.

Питання про місце психології в системі наук завжди було і залишається предметом гострих дискусії. Від відповіді на нього залежать можливості використання психологічних даних в інших науках, розуміння того, наскільки правомірно використовувати їх здобутки в психології. Місце, яке відводилося психології в системі наук у різні історичні періоди, свідчило і про рівень розвитку психологічних знань, і про загально філософську спрямованість самої класифікаційної схеми. У цій схемі психологія завжди була саме тим компонентом, який переконливо показував неспроможність усіх лінійних класифікаційних схем. Жодна наука не переходила з однієї рубрики в іншу стільки разів, як психологія.

В історії психології, психологічній науці, яка займається дослідженням процесу встановлення психологічних знань і уявлень, можна знайти три основних підходи до визначення рамок та етапів розвитку психології:

- відповідно до першого підходу, психологія має довгу передісторію і коротку історію, яка починається з другої половини XIX століття (Г. Еббінгауз);

- представники другого підходу (М.С. Роговін та ін.) вважають, що розвиток психологічної думки має бути розподілений на три етапи (донаукової (міфологічної), філософської і наукової психології);

- згідно з третім підходом (культурологічним), розвиток психологічної науки повинен розглядатися в контексті розвитку людської культури взагалі. До цього підходу належать вчинокова концепція в історії психології, розроблена українським вченим В.А. Роменцем.

Згідно остатнього підходу, етапи розвитку виокремлюються за історичними епохами – отож, можна говорити про психологію Міфологічного періоду, психологія Античності, психологія Середньовіччя, психологію Відродження, психологію епохи Бороко, психологію Просвітництва, психологію Сцієнтизму (останньої епохи, що бере початок у XIX ст., у якій, до речі, живемо й ми – її назва походить від латинського «scientia» - наука, і відбиває ту рушійну силу, яку має наука у сучасній культурі).

Запропонований останнім підходом поділ історії психології має сенс, бо психологія кожної історичної епохи мала суттєві відмінності, робили цілком певні акценти на тих чи інших психічних явищ. Так психологічна думка від Міфологічного періоду до епохи Середньовіччя робила наголос на ситуативних феноменах, від епохи Відродження до епохи Просвітництва – на мотиваційних, а у XIX- XX ст. – на феноменах дії та післядії. Ситуація, мотивація, дія та післядія є компонентами вчинку як осередку (пояснювального принципу) психології.


Перший етап – філософської психології


Найперші з відомих нам уявлень про душу відносяться до архаїчного суспільства (міфологічний період) і можуть бути позначені терміном анімізм. Анімістичні уявлення про душу наближали її до повітря, тобто пов’язували її з матерією. Міфологічне уявлення про душу, було цілком підкорене уявленню про фатум, невідтворність заздалегідь визначеної долі, протистояти якій було марною справою. Вирішальною характеристикою свідомості людини був синкретизм – первісне злиття людини зі світом та суспільним оточення.

Явища сновидінь, екстазу, сомнамбулізму, смерті, летаргічного сну, викликаючи стійкий подив у первісної людини, були причиною виникнення уявлень про існування душі поряд з її тілом. Згодом окремі психічні здатності і душа у цілому уособлюються в образах міфології (Псюхе, Мнемозіна, Лента, Гіпнос та ін.), що є несвідомою проекцією фантазії. Проектовані назовні властивості людини шліфуються віками й тисячоліттями, набувають пластичного виразу в казках, анекдотах, історіях, легендах, сказаннях.

Побачити незвичайне і до цього прикувати свою увагу – початок пізнання психічного в його інобутті. В давнину люди покланялись предметам саме незвичайної форми. Емоції подиву, страху вимагає відповідних образів, щоб звільнити людину від її обтяжливості. В образах фантазії відображається те, що здійснюється в самій людині. Якщо припустити, що спочатку привертає увагу незвичайна форма, то уявлення душі у вигляді зірки, вогню і т.п. слід вважати первісним. Душа ,як олюднений двійник тіла – вища її міфологічна форма. Образ души як двійник тіла – такий поступальний розвиток первісних уявлень про душу.

Суб’єктивна, емоційна реакція на проектовані несвідомо образи, не втрачаючи з ними зв’язок, саме через них стає предметом усвідомлення і через фантастичність образів фіксується в психічному.

Фантастичне та емоціональне об’єктивують та збуджують один одного, чим замикається порочне коло їхнього зв’язку. Його прорив здійснюється завдяки споконвічній гетерогенності фантазії та емоцій. Завдяки зв’язаності з тілом образи фантастичного мають тяжіння до зовнішніх у відношенні до тіла подій. З’являється функція посередника між фантазією та тілом, яку здійснює емоція. Предмет фантазії за своїми якостями тепер неповинен бути чужим властивостям живого. Існує безліч зовнішніх предметів, що мають ці властивості. Це викликає багатоманітність форм, в яких може бути виражено душу.

Жива істота і неживий предмет стають особливими формами виразу однієї і тієї ж душі. Вона виноситься за тіло і поза ним веде своє існування – екстеріоризація душі, протилежний процес – інтеріоризація душі, входження в її тіло, інкарнація. Уявлення про метемпсихоз (переселення душі) є похідним від уявлення по екстеріоризацію та інтеріоризацію.

Якщо душа переходить з одного тіла в інше, останнє повинно змінюватися, щоб бути відповідним душі. Такі метаморфози тіла мають висхідну і низхідну, деградуючу лінію і свідчать про метаморфози душевних властивостей.

Переселення душ і метаморфози наближають людину до стану досконалості, де душа і тіло будуть життєво адекватні одне одному. У своїх безкінечних інкарнаціях душа вбирає в себе незлічене багатство світу. Зміст душі зливається з ним. Душа через себе відображає цей світ, виступає знаряддям, яке здійснює відображення всього світу. Світи різних інкарнацій – різні світи. Досконала повнота розкриття світу – лише в людському образі душі. В цьому випадку душа і світ єдині. Виникає вчення про індивідуалізоване, точніше – специфіковане бачення світу, де душа виступає органом цього бачення.

У русі до перед звичайної досконалості душа повинна пройти шлях героїзму, наближаючись до божественного образу ідеалу краси і могутності.

Розклад міфологічної психології полягає найбільше в її неспроможності розкрити творчу активність людини. Творчість була незрозумілою для всієї стародавньої філософії. У міфологічній психології душа виступає у вигляді образу тіла та його частин.

  1. Другий етап – філософської психології


Античність є першою історичною епохою розвитку людства; саме в цей часу у зв’язку з диференціацією форм культурної творчості міфологічна психологія трансформується у філософську. Існування психології в надрах філософії обумовлювало застосування у психологічних дослідження суто філософських методичних засобів. У розвитку уявлень про душу на зміну анімізму прийшли атомізм Демокрита, Епікура (вчення про те, що душа, як івсі речі, складається з атомів – але її неможливо помацати, бод уже круглі та вогняні атоми вислизають з рук) та спіритуалізм Платона (вчення про духовну природу душі). Душа відповідає від духу, занурюючись у матеріальний світ, про те вона пам’ятає свою істину – ідеальну – природу, і кожен акт пізнання є насправді актом спогаду істинного буття.

Теоретично орієнтована філософська психологія епохи Середньовіччя вбавила в людині образ і подобу Вищої істоти – Бога. Тільки спираючись на зв’язок з божественним світом людська душа отримує силу. Античність і середньовіччя, розглядаючи ситуацію (сукупність умов) людського життя, вже одержують феномен протистояння людини долі (конфлікт між зовнішнім і внутрішнім аспектами ситуації). Загострення цього конфлікту спричинило звернення психології Відродження до внутрішнього світу людини, до тих мотивів, якими визначаються її діяння. Людина Відродження вважала себе центром світу і свою мотивацію – непереможною силою. Антропоцентрична переорієнтація епохи Відродження перенесла наголос у твердженні про подібність людини до Бога на належність їй божественних якостей. Подальші епохи спроектували це самовпевнене уявлення.

Метафізична психологія вчить, що наука існує як нематеріальний субстрат, або ж що психіка з її свідомістю матеріальна. Метафізик – психолог становить дуже абстрактно питання про те, що таке душа, не досліджуючи її реальної діяльності, поведінки, насамперед, практичного зіткнення її зі світом. Те, що перебуває поряд, не помічається (своєрідна сліпота людського розуму). Всі сили души переносяться в її невидиму сутність. Предмет дослідження такої психології – пізнавальна діяльність людини, загальний смисл естетичних та естетичних категорій.

Філософська психологія розробляє питання про походження змісту психічного: чи є він іманентним душі, чи є він відображенням зовнішнього світу, що в психіці властиве їй самій, що є відображенням зовнішнього світу? Ідея про первинні та вторинні якості в образах нашого пізнання є еклектичною спробою розв’язати це питання. З одного боку, тут розвивається лінія Демокріта – Локка, з іншого – Берклі – Фіхте. Берклі відкриває повність можливість такого дуалістичного підходу до пізнання, вважаючи, що й первинні якості є похідними від пізнавальних здатностей людини.


Случайные файлы

Файл
166252.rtf
146561.rtf
CBRR4251.DOC
141792.rtf
183856.rtf




Чтобы не видеть здесь видео-рекламу достаточно стать зарегистрированным пользователем.
Чтобы не видеть никакую рекламу на сайте, нужно стать VIP-пользователем.
Это можно сделать совершенно бесплатно. Читайте подробности тут.