Політичні партії в Україні та їх основні типи (118039)

Посмотреть архив целиком

Харківський інститут економіки ринкових відносин та менеджменту














Контрольна робота

з дисципліни «Політологія»













Лубни 2008 рік


1. Політичні партії в Україні та їх основні типи


В Україні існує два основних типи політичних партій: пропрезидентські, орієнтовані на європейський розвиток держави, вступ до ЄС, НАТО та інших організацій, та проросійські, орієнтовані на розвиток зв’язків з Росією та Білоруссю.

Політичні партії України на даний момент умовно можна поділити за такими напрямами: комуністичний (лівий) - Комуністична партія України (КПУ), Соціалістична партія України (СПУ), Селянська партія України (СелПУ); соціально-ліберальний (лівоцентристський) - Ліберальна партія України (ЛПУ), Соціал-демократична партія України (СДПУ), Народно-демократична партія України (НДПУ); неоконсервативний (правоцентристський) - Народний Рух України (НРУ), Українська республіканська партія (УРП), Християнсько-демократична партія України (ХДІГУ); націоналістичний (праворадикальний) - Українська національна асамблея і Українська національна самооборона (УНА-УНСО), Українська консервативна республіканська партія (УКРП), Організація українських націоналістів в Україні (ОУН), Соціал-національна партія України (СНПУ), Конгрес українських націоналістів (КУН).

Ліві сили відстоюють збереження Рад народних депутатів як політичної основи держави; скасування інституту президентства; змішану економічну систему зі збереженням пріоритету державної і колективної форм власності, адміністративного контролю за розподілом продукції і цінами, адміністративних методів боротьби з тіньовою економікою; безплатну медицину і освіту; конфедеративні відносини України з республіками СНД, утворення єдиного простору й об'єднання збройних сил.

Ліві виступають проти міжнародних фінансових корпорацій як таких, що пропонують руйнівний для української економіки варіант реформування, а також проти купівлі-продажу землі, приватизації колгоспно-радгоспної власності. Серед лівих існують розбіжності стосовно міжнародної орієнтації: одні виступають за оновлений союз, інші - за тісну співпрацю в рамках СНД, а також щодо конституційного процесу і антикризових заходів.

У попередній Верховній Раді лівий блок був найчисельніший і включав фракцію «Комуністи України за соціальну справедливість і народовладдя», соціалістичну фракцію, а також значну частину групи «Аграрники». Цей блок виступав як опозиція реформістському курсові Президента.

Соціально-ліберальний напрям також строкатий за ідеологічними орієнтаціями. Одна його частина орієнтується на стратегічне партнерство з Росією і країнами СНД, висуває ідею двомовності та подвійного громадянства, федеративного устрою України, інша обстоює ті самі погляди, що й націонал-демократи. Пріоритетними завданнями для соціал-лібералів є рішуче здійснення економічних реформ як основи для поліпшення добробуту людей і зміцнення державності. Вони розглядають державу як інструмент забезпечення правових умов для гідного життя і безпеки людини, а не як найвищу цінність.

У попередній Верховній Раді України цей напрям репрезентували групи «Реформи», «Єдність», Міжрегіональна депутатська група.

До неоконсервативного напряму належать націонал-демократичні, християнсько-демократичні сили. їхній консерватизм виявляється в прагненні поєднати національно-культурні традиції з сучасними реформами. Крім цього, на відміну від деяких соціально-ліберальних угруповань, партії неоконсервативного напряму послідовніше орієнтуються на інтеграцію з економічними і військовими структурами Заходу та вихід із СНД.

Ще одна відмінність між ліво- і правоцентристськими силами полягає в тому, що останні більше акцентують увагу на проблемах державності, ніж реформуванні існуючого суспільного ладу, на пріоритеті національного підприємництва над іноземним (хоч ці пріоритети в певних ситуаціях, якщо їх не конкретизувати, можуть набувати антиреформістського спрямування).

Політичні сили консервативного спрямування ще не сформувалися, оскільки немає соціально-класової структури, яка б сповідувала цінності європейського консерватизму (власності, сім'ї, релігії, чіткого порядку). Тому часто консерватизм українських партій тяжіє до консервування віджилих структур і способів взаємодії.

У попередній Верховній Раді України неоконсерватори були репрезентовані фракціями «Державність» і «Народний Рух України». Вони мали прихильників у інших фракціях, зокрема в «Реформах», «Центрі»,

Націоналістичний напрям - найбільш строкатий ідеологічно. Якщо УНА-УНСО твердо стоїть на позиціях інтегрального націоналізму, то КУН сповідує погляди демократичного націоналізму з елементами соціал-демократії у соціально-економічних проблемах.

Проголошення пріоритетності прав нації над правами особи, розуміння нації як етнічної категорії, антикомунізм і анти лібералізм, орієнтація на власний шлях розвитку, глибоке відмежування від Росії, а також обмеження впливів «ліберального» Заходу, протекціонізм щодо національного виробництва, забезпечення могутності держави шляхом збереження ядерної зброї - ось істотні риси ідеологічних орієнтацій цього напряму.

Що стосується типології, за організаційною структурою, то більшість партій в Україні мають характер масових та «партій виборців». Останній тип більш характерний для партій соціал-ліберальної орієнтації.

За характером внутрішньої субординації в Україні виділяються декілька видів централізованих партій: з авторитарним управлінням, з авторитарно-демократичним управлінням, з демократичним управлінням. До першого виду належать партії націоналістичного спрямування (УНА, УНСО, СНПУ), в яких домінує авторитарний стиль управління, напіввійськова дисципліна, роль представницьких органів має декоративний характер. До другого виду відносяться КУН і УРП, де голова партії, а також партійний апарат концентрує значно більше владних повноважень, ніж представницькі органи. Децентралізовану структуру, яка передбачає рекомендаційний характер рішень вищих органів, мали партії соціал-ліберального спрямування, зокрема колишня ПДВУ. Сучасна політична партія повинна мати гнучку децентралізовану структуру, легалізовану партійну платформу і фракції, які б стимулювали внутріпартійну конкуренцію. Платформу треба розуміти як наявність у партії певних ідейних розбіжностей, а фракцію - як їх організаційне оформлення. Фракційна діяльність в українських партіях поки що відсутня. В українській політологічній думці з'явилися ідеї, спрямовані на радикальне оновлення організаційної структури партії. Суть цих ідей зводиться до того, щоб передбачити у партії наявність різних рівнів членства:

  1. члени партії, які не мають владних амбіцій, але підтримують партію фінансами та ідеями;

  2. симпатики, що готові виконувати конкретні партійні завдання;

  3. члени партії, які визначили свій майбутній статус у виконавчих структурах;

  4. члени партії, що пов'язують свій майбутній статус із представницькими органами (депутати парламенту та місцевих органів влади). Така організаційна структура може забезпечити реалізацію як владних амбіцій, так і громадських прагнень політичної особи.

Метод» і засоби діяльності політичних партій поступово еволюціонують від переважно авангардистських до переважно парламентських. Проте в діяльності багатьох партій (не тільки лівої і правової орієнтації) дуже часто використовуються позапарламентські методи боротьби (демонстрації, страйки, пікети, мітинги). Політичним організаціям більш потрібні радикалізм та популізм, аніж центризм. І тому не дивно, що часто гору беруть ідеологічні принципи та дешевий популізм, а не бажання конструктивної співпраці.

Юридичний статус українських партій регулюється Законом України «Про об'єднання громадян», що визначає політичну партію як об'єднання громадян - прихильників певної загальнонаціональної програми суспільного розвитку, головна мета яких - участь у виробленні державної політики, формуванні органів влади, місцевого та регіонального самоврядування. Проте цей Закон має ряд суттєвих недоліків, які гальмують розвиток багатопартійності в Україні. Зокрема, він не визначає механізму формування органів влади на партійній основі; закріплює хибний принцип «загальної департизації», згідно з яким заборонене членство партіях не тільки працівникам силових структур, органів суду і прокуратури, що є цілком природним, а й президентові, працівникам органів виконавчої влади, заборонено також створювати політичні організації в органах місцевого та регіонального самоврядування; у Законі відсутня стаття про фінансування політичних партій згідно з результатами виборів.

Нині в Україні назріла потреба прийняти закон про політичні партії, який закріпив би партійний принцип формування органів державної влади, передбачив новий механізм втрати правового статусу партіями (якщо наприклад, партія не бере участі у виборах протягом п'яти років, порушує конституцію і закони держави), а також принцип інформаційної реєстрації замість реєстрації дозволу.

За територіальною ознакою парти в Україні переважно національні, оскільки закон забороняє утворення партій регіональних та наднаціональних. Проте хоч партії і мають національний статус, поширення їх місцевих організаційних структур має чітко виражену регіональну спрямованість.






Чтобы не видеть здесь видео-рекламу достаточно стать зарегистрированным пользователем.
Чтобы не видеть никакую рекламу на сайте, нужно стать VIP-пользователем.
Это можно сделать совершенно бесплатно. Читайте подробности тут.