Формування системи сімейної медицини в Україні (94259)

Посмотреть архив целиком

Зміст


Вступ……………………………………………………………………………….. 2

1.Завдання міської поліклініки 3

2.Завдання та зміст роботи сімейного лікаря 4

Висновки 15

Список використаних джерел 16



Вступ


За твердженням ВООЗ, первинна медико-санітарна допомога – центральна функція й основна ланка системи охорони здоров'я будь-якої країни. Згідно з стратегією Всесвітньої організації охорони здоров'я "Основи політики досягнення здоров'я для всіх в Європейському регіоні" (“Здоров'я-21”) передбачено, зокрема, забезпечити до 2010 р. наявність в 90% країн Європейського регіону служби сімейних лікарів та медичних сестер, які є основною складовою інтегрованої первинної медико-санітарної допомоги. Завдання, які визначено у стратегії Всесвітньої організації охорони здоров'я "Здоров'я - 21" знайшли своє відображення у Концепції розвитку охорони здоров’я населення України, затвердженій Указом Президента України [2, с. 11].

Останнім часом питанням впровадження сімейної медицини приділяється пильна увага з боку Уряду та міністерства. В Україні визначився стратегічний напрямок розвитку первинної медико-санітарної допомоги, заснований на моделі загальної практики сімейної медицини. В правильно організованій системі лікарі загальної практики прямо чи опосередковано можуть контролювати 70 – 80% загальних витрат на охорону здоров’я, при витратах на їх власну діяльність приблизно 20%. На рівні первинної медичної допомоги починається і закінчується приблизно 90% всіх випадків медичних втручань [2, с. 12]. Сімейний лікар – це спеціаліст, що не просто надає медичну допомогу, й організовує надання медичної допомоги своїм пацієнтам на вторинному і третинному рівнях. Тобто всі медичні послуги пацієнт одержує у свого сімейного лікаря або за його направленням.



1. Завдання міської поліклініки


Поліклініка – спеціалізований лікувально-профілактичний заклад, що надає ПМД хворим, які не потребують госпіталізації, здійснюють заходи із запобігання, виявлення, лікування та їх ускладнень [7, с. 32].

Поліклініки бувають:

  • об’єднаними з лікарнями і самостійними;

  • за віком обслуговуваного контингенту – для дорослих і дітей;

  • за місцем знаходження – міські та сільські;

  • за адміністративним розподілом – районні (центральні), обласні, республіканські.

За функціональним призначення розрізняють:

- лікувально-діагностичні, консультативно-діагностичні поліклініки при медичних і науково-дослідних інститутах, обласних і республіканських лікарнях.

Діяльність міських і районних поліклінік лікувально-діагностичного профілю будується за дільничним принципом.

Центром запобігання захворюваності були і залишають поліклініки. Їхня роль у діагностиці, лікуванні і особливо в профілактиці захворювань залежить від стратегії економічного та соціального розвитку країни.

Завдання, які стоять перед поліклінічними закладами: надання кваліфікованої допомоги населенню та проведення профілактичних заходів у районі їх діяльності. Надання цієї допомоги повинне здійснюватися як у поліклініці, так і в домашніх умовах.

Для вирішення цих завдань поліклініка організовує і здійснює:

- надання першої невідкладної допомоги хворим при гострих раптових захворюваннях і травмах;

- виявлення захворювань;

- своєчасну госпіталізацію пацієнтів, яким потрібне стаціонарне лікування;

- експертизу непрацездатності хворих, видачу лікарняних листків та трудових рекомендацій;

- направлення на лікарсько-трудову експертизу пацієнтів зі стійкою втратою непрацездатності [7, с. 33].

Крім цього персонал поліклініки повинен проводити санітарно-просвітню роботу, регулярно здійснювати обстеження населення.


  1. Завдання та зміст роботи сімейного лікаря


За останні декілька десятиліть в структурі амбулаторно-поліклінічної ланки пріоритетного розвитку набувала спеціалізована медична допомога, що певною мірою стримувало розвиток первинної медико-санітарної допомоги (ПМСД), особливо на рівні організації роботи дільничного терапевта. Внаслідок цього поступово відбувалася передача в компетенцію інших спеціалістів багатьох оздоровчих, профілактичних, лікувально-діагностичних функцій та лікувальних маніпуляцій, які складають його базову підготовку, відносяться до об’єму первинної лікарської допомоги, що надається при дитячих та хірургічних хворобах, вагітності, пологах, жіночих захворюваннях, захворюваннях нервової системи, очей, вуха, горла та носу, дерматологічних захворюваннях, при професійній патології, онкологічних, психічних та інших захворюваннях.

Внаслідок цього поступово скоротився об’єм медичної допомоги, що надається населенню дільничним терапевтом, певною мірою зменшилась його відповідальність за здоров’я пацієнта. Престиж дільничного терапевта серед населення та медичних працівників поступово знизився, його конкурентоспроможність в сучасних умовах також знизилась, а поширеною точкою зору стало усвідомлення, що до дільничного терапевта треба йти тільки за лікарняним. Поступово сформувалося усвідомлення, що звернення пацієнта до дільничного терапевта не завжди є ефективним, але і звернення до “вузьких спеціалістів” не набрало регулярності і поширеності і стало епізодичним.

Пацієнт поступово почав відчувати незадоволення медичною допомогою – його ніхто довго не хоче слухати, у лікарів постійно не вистачає часу, в пошуках медичної допомоги пацієнт призвичаївся до думки, що найбільш оптимальним є самостійне вирішення до якого спеціаліста йому потрапити, вистоюючи довгі черги, одержуючи багато рекомендацій та рецептів на ліки і не знаючи напевне, що з ними робити, у якій послідовності їх приймати. Якщо ж пацієнт приймав рішення про необхідність звернення до приватного спеціаліста, то у переважній більшості випадків це асоціювалося із усвідомленням необхідності значних фінансових витрат, але не було впевненості у отриманні кваліфікованих рекомендацій щодо ефективного лікування.

Поступово гостро назріло проблемне питання необхідності якихось змін у медичній справі: “так далі не має бути”, усвідомлює кожен пацієнт, – “треба щось робити”.

Добре відомо, що в світі ще не існує всеосяжної та універсальної, ідеальної системи охорони здоров’я, але слід констатувати, що в Україні на теперішній час сформувалося соціальне замовлення суспільства на створення в структурі первинної ланки охорони здоров’я лікаря особливої категорії, який би міг відігравати роль авторитетного професіонала на первинному рівні, який би задовольняв медичні потреби широкого діапазону, тобто сімейного лікаря.

А хто такий сімейний лікар? Чим він відрізняється від дільничного терапевта поліклініки? А може це земський лікар, що був у ХІХ віці, а навіщо необхідні такі лікарі у ХХІ столітті?” - ось далеко неповний перелік питань, що виникають у свідомої людини, яка на якихось етапах свого життя стає пацієнтом.

Значні успіхи в галузі медицини були досягнуті завдяки поглибленню наукових знань і спеціалізації практичної медицини. Однак поглиблення наукових уявлень щодо причин та механізмів розвитку захворювання само по собі не допомагає конкретному пацієнту. Охорона здоров’я, як система збереження і поліпшення здоров’я людей опинилась перед небезпекою втрати гуманістичних основ медицини, оскільки в умовах поширеного обґрунтованого усвідомлення населенням ефективності підвищення вузької спеціалізації медичної допомоги у потенціального пацієнта поступово наростає відчуття безпорадності на етапі необхідності первинного звернення за наданням медичної допомоги.

Велика кількість лікарів, бурхливий розвиток вузькоспеціалізованої медичної допомоги поступово призвели дільничного лікаря до відчуття та усвідомлення знеособлення своєї особистої відповідальності за здоров'я конкретного хворого та членів його сім'ї. Без спеціалізації прогрес в медицині неможливий, але в той же час “вузька” спеціалізація веде до свого роду “апаратної медицини”, втрати лікарем відчуття поваги до його особистого лікарського мислення і переконання щодо домінування технічного аспекту у його діяльності. Врешті решт, утворилась така ситуація, коли поступово зникло уявлення, що в найближчому оточенні людини, яка стала пацієнтом, немає лікаря, який несе відповідальність як за його здоров'я, так і за здоров'я членів його сім'ї протягом всього життя.

Одна з основних вимог, на якій акцентує увагу Всесвітня організація охорони здоров'я - це фізична доступність медичної допомоги населенню. Відповідно до засад "Європейської політики з досягнення здоров'я на XXI століття", на рівні ПМСД державою повинна бути забезпечена безперервність медичної опіки [5, с. 26]. Це означає надання лікувально-діагностичної допомоги пацієнту у будь-який час, включаючи нічний та святкові дні, а також забезпечення нагляду за пацієнтами, які виписались із стаціонарів для продовження лікування за місцем проживання. Передбачається також надання невідкладної медичної допомоги хворим у тяжкому стані. Всім цим вимогам відповідає концепція надання медичної допомоги на засадах сімейної медицини, яка для будь-якого пацієнта та членів його сім'ї є фізично доступною, безперервною та невідкладною. Про це свідчить досвід цивілізованих країн світу.

У зв’язку з цим виникла необхідність у формуванні якісно нової схеми надання ПМСД населенню та якісно нового спеціаліста – лікаря загальної практики, або сімейного лікаря, повноваженнями якого було б вирішення більшості медичних питань одночасно із наданням кваліфікованих рекомендацій з питань соціальної, правової, профілактичної і реабілітаційної допомоги.


Случайные файлы

Файл
5549-1.rtf
144449.rtf
160247.rtf
13173-1.rtf
ref-17629.doc




Чтобы не видеть здесь видео-рекламу достаточно стать зарегистрированным пользователем.
Чтобы не видеть никакую рекламу на сайте, нужно стать VIP-пользователем.
Это можно сделать совершенно бесплатно. Читайте подробности тут.