Загальні захворювання глотки (91364)

Посмотреть архив целиком

Зміст


I.Вступ

2.1.Травми та опіки глотки

2.2. Фарингіти

2.3. Лепторихоз

2.4.Тонзилити (ангіни)

2.5. Захворювання мигдаликів

III.Висновки

Використана література


Вступ


Виокремлення оториноларингологіх у самостійну дисципліну почалось із середини XIX сторіччя. До цього викладання та лікування не багатьох відомих тоді вушних хвороб входило переважно в курсі хірургії, а захворювання верхніх дихальних шляхів — терапії. Підставою для об'єднання хвороб вуха, горла і носа-була анатомо-топографічна єдність цих органів, їх фізіологічний взаємозв'язок, а також уведення в практику ендоскопічних методів дослідження ЛОР органів. Ось тільки окремі, основні, віхи становлення оториноларинголога. У 1841 р. німецький лікар Ф. Гоффманн (F. Hoffmann) запропонував оглядати глибокі ділянки вуха, носа і горла за допомогою дзеркала, в центрі якого у вигляді невеличкого кружальця була зчищена амальгама. Пізніше вюрцбурзький лікар Трьольч (A. F. Troltsch) на основі цього дзеркала створив лобовий рефлектор. У 1854 р. іспанський співак, один із найвидатніших викладачів співу професор Паризької консерваторії і Королівської академії музики в Лондоні М. Гарсія запропонував метод непрямої ларингоскопії. Застосовуючи гортанне дзеркало, М. Гарсія вивчав фізіологію голосу співаків. Методику огляду гортані, розроблену М. Гарсія, уже через рік почали застосовувати лікарі. Невдовзі було запропоновано методику задньої (1859), а потім передньої та середньої риноскопії.

Якщо характеризувати розвиток оториноларингології в Україні в цілому, то слід зазначити появу фундаментальних робіт, починаючи з 20 —30-х років. С.М. Компанієць, О.М. Пучковський, О.С. Коломійченко роз­робляють питання діагностики та лікування гнійних отитів і пов'язаних з ними внутрішньочерепних ускладнень. М.Я. Харшак створює школу оториноларин-гологів-онкологів. Г.С. Тромбицький, М.Ф. Пітенко та С.М. Компанієць активно працюють над питаннями крайової та професійної ЛОР патології. Великий внесок у вивчення етіології, патогенезу, епідеміології, діагностування та лікування склероми дихальних шляхів зробили праці М.М. Волковича, В.Г. Дроботько, Л.О. Зарицького, В.П. Ярославського, О.М. Пучковського, С.В. Михайлівського.

У 1924 р. починає видаватися «Журнал вушних, носових та горлових хвороб». У 1930 р. у Харкові було організовано науково-дослідний інститут отоларингології, який проіснував 25 років. Тут вивчалися проблеми тон­зиліту, фізіології і патології носа, профілактики та лікування глухоти та приглухуватості. У 1960 р. відбулося відкриття Київського науково-дослідного інституту отоларингології. Ініціатором цього і директором інституту до 1974 р. був член-кореспондент АН України, лауреат Ленінської премії, професор О.С. Коломійченко (мал. 3). Його на цьому посту змінив лауреат Державної премії України професор О.І. Циганов. З 1985 р. інститут очолює заслужений діяч науки України, член-кореспондент АМН України, професор Д. І. Заболотний.

За даними на 2000 р., в Україні працює 3655 оториноларингологів і функціонує близько 8600 ЛОР-ліжок.

Оториноларингологія — клінічна дисципліна, що вивчає морфологію, фізіологію і патологію вуха, верхніх дихальних шляхів та суміжних з ними ділянок. Назва її походить від чотирьох грецьких слів: otos — вухо, rhinos — ніс, laryngos — гортань і logos — вчення. Скорочено, за першими літерами слів, що позначають основні розділи, спеціальність називають ОРЛ, або ЛОР. Оториноларингологія вивчає норму і патологію більшості аналізаторів: слухового, вестибулярного, нюхового та смакового. Без нормальної діяльності цих аналізаторів різко звужуються професійні можливості, знижується працездатність, порушується моральний стан людини. Характеризуючи огориноларингологію, потрібно зазначити, що це насамперед хірургічна спеціальність, у рамках якої виконується великий діапазон операцій: на вусі, у порожнині носа, на при носових пазухах, у глотці, гортані, трахеї.


2.1. Травми та опіки глотки


Ушкодження глотки поділяють на зовнішні та внутрішні. Внутрішні частіше зустрічаються в мирний час і виникають унаслідок потрапляння у природні шляхи або проходження сторонніх, тіл (кістки, уламки скла, дрібні дитячі іграшки) через них. Зовнішні ушкодження часто зустрічаються у воєнний час. їх поділяють на колоті, різані, забійні, вогнепальні. Вогнепальні, в свою чергу, бувають кульовими та осколочними, а залежно від ходу ранового каналу — сліпими, наскрізними, дотичними.

Поранення глотки також поділяють на ізольовані (самостійні) і комбіновані та на проникні і непроникні. Внутрішні ушкодження частіше є ізольованими, а зовнішні — комбінованими, оскільки ушкоджуючи предмет травмує тканини шиї, обличчя (ніс та приносові пазухи, очну ямку, гортань, хребет, судини і нерви шиї).

Внутрішні поранення глотки можуть бути незначними (садно на слизовій оболонці) або значними з ушкодженням усіх шарів стінки та проникненням ранового каналу до парафарингеального простору, що буває значно рідше. Анамнез хворих із внутрішніми травмами глотки досить характерний: проковтування стороннього предмета. Скарги на дискомфорт та біль у горлі, іноді хворий чітко локалізує місце ушкодження. Під час огляду виявляють садна, крововиливи на слизовій оболонці глотки, пізніше на місці поранення виникає запальний процес — нагноєння з утворенням абсцесу або флегмони та реактивним збільшенням реґіонарних лімфатичних вузлів.

Зовнішні травми глотки, як правило, характеризуються важчим перебігом, ніж внутрішні, за рахунок травмування тканини сусідніх ділянок, судин та нервів, що призводить до порушень дихання та мови, кровотеч і парезів. Наслідком потрапляння крові в дихальні шляхи є розвиток аспіраційної пневмонії. У подальшому у зв'язку з приєднанням запалення тканин шиї та можливим поширенням гнійного процесу на клітковину середостіння стан хворого стає значно важчим і хворий може померти. У разі зовнішніх травм глотки проводять не лише оториноларингологічне обстеження, але й рентгенологічне, що дає можливість визначити поширеність зони ураження, локалізацію сторонніх тіл/ положення уламків кісток.

Лікування хворих із внутрішніми ушкодженнями глотки починають з видалення сторонніх тіл, після чого призначають антибактеріальну терапію, щадну дієту, полоскання глотки дезінфекційними розчинами.

За наявності зовнішніх травм глотки насамперед неї обхідно ліквідувати загрозу життю хворого. Кровотечу, зупиняють шляхом тампонад и носової частини глотки, перев'язування судин у рані, а за необхідності — шляхом перев'язування зовнішньої сонної артерії. У разі, поранень, що досягають гортані, може виникати утруднення дихання внаслідок як самого поранення, так і наступного набряку та запалення. У таких випадках про­водять трахеостомію. Після цього виконують хірургічне оброблення рани з видаленням уламків кісток та сторонніх тіл. Іноді травми супроводжуються розладами ковтання, що може призвести до потрапляння їжі в дихальні шляхи і в подальшому — до розвитку аспіраційної пневмонії.

З метою запобігання розвитку цих ускладнень хворому вводять шлунковий зонд. За наявності зовнішніх травм пацієнтам необхідно вводити протиправцеву сироватку. Якщо в стінці глотки сформувалися гнійні абсцеси, їх розтинають через порожнину глотки або використовують зовнішній підхід.

Опіки глотки бувають термічними, хімічними, електричними, променевими. Звичайно вони поєднуються з опіками порожнини рота, інших відділів верхніх дихальних шляхів, стравоходу та шлунка. Хімічні опіки є наслідками нещасних випадків у побуті або на виробництві чи виникають у разі спроб самогубства.

Термічні опіки звичайно виникають під час ковтання гарячої їжі, частіше рідини, іноді в разі потрапляння в порожнину глотки гарячої пари або повітря. Хімічні опіки є результатом ковтання концентрованих розчинів кислот або лугів, нашатирного спирту.

Опіки, що обмежені лише порожнинами рота та глотки, звичайно не несуть значної небезпеки, на відміну від опіків, які поширюються на гортань, трахею, стравохід, шлунок. Важкість стану хворого в разі хімічних опіків залежить від кількості, концентрації речовини та тривалості дії на тканини. Кислоти та луги мають різні механізми ушкодження тканин організму. Кислоти віднімають воду в білків, що призводить до їх зсідання й утворення щільного струпу. Луги обмиляють жири і глибоко проникають у тканини, що робить опіки лугами більш небезпечними для життя хворих.

У разі термічних. Та хімічних опіків клінічне виділяють три ступені змін у тканинах:

І ступінь — еритема.

II ступінь — утворення пухирів.

III ступінь — некроз.

Опіки І ступеня характеризуються катаральним запаленням слизової оболонки глотки і закінчуються повним одужанням без утворення рубців. У разі некротизації слизової оболонки виникають рубцеві складки, що не порушують-еластичності всієї стінки органа. Якщо , некроз поширюється і на м'язовий шар, еластичність і моторика стінок порушуються.

Клініка опіків характеризується появою в перші години болю в глотці, що посилюється під час ковтання. Якщо опік поширюється на гортань та трахею, можуть виникати порушення дихання.

За наявності опіків І ступеня загальний стан хворого страждає мало, уражена слизова оболонка гіперемована, поверхневі шари епітелію відшаровуються на 3-тю—4-ту добу. Опіки II ступеня характеризуються важчим загальним станом за рахунок значної інтоксикації, що найбільше виражена на б-ту —7-му добу, в період відділення-некротичних мас. Рубці утворюються поверхневі, без порушення функції органа.


Случайные файлы

Файл
168859.rtf
21108-1.rtf
92654.rtf
180965.rtf
74240-1.rtf




Чтобы не видеть здесь видео-рекламу достаточно стать зарегистрированным пользователем.
Чтобы не видеть никакую рекламу на сайте, нужно стать VIP-пользователем.
Это можно сделать совершенно бесплатно. Читайте подробности тут.