Українська культура 1980–90-х років (71183)

Посмотреть архив целиком













Контрольна робота на тему

Українська культура 1980 – 90тих років



Пік постмодернізму на Заході припав на 80ті роки, а зараз він переходить із розряду "сьогодення" в розряді минулого, своєрідної класики, хоча нічого нового на зміну йому не прийшло; більш того, складається враження, ніби постмодернізм втягує в свою орбіту нові сфери культурної свідомості. Центр художньої постмодерністської творчості з регіонів, де сьогодні переважає стабільність, пересувається в зони негараздів, що дедалі зростають, тобто на схід Європи, у держави колишнього Радянського Союзу.

Радянська людина жила у такому світоустрої, де протилежні речі розглядаються як речі ідентичні. Наприклад, диктатура розглядалася як найвища форма демократії, працьовитість — як користолюбність і т.д. Перед нами саме така реальність, де втрачається наша здатність розрізняти добро і зло, істину й фікцію. Для колишніх соціалістичних країн проблема "загубленої реальності", кризи цінностей — першорядна. Якщо західна філософія теоретично доводила неможливість існування бінарних опозицій свідомості, то у нас саме життя змішало їх.

Уперше термін "постмодернізм" зародився в літературознавстві, але поступово захопив власну сферу духовності й активно застосовується філософами та культурологами у ха­рактеристиці сучасності. У 80х роках пост­модернізм із суто американського явища стає міжнародним. Постмодернізм притаманний і Україні; посуті, це стан сучасної культури, з його ідеями заперечення універсального детермінізму, раціоналізму, класичних цінностей.

Відмітною рисою сучасного мистецтва є відмова від локального, зорієнтованого в цілому на місцеву специфіку художнього менталітету й відчуття себе частиною загального процесу. Завданням для України сьогодні є визначення своєї ідентичності, свого місця та голосу в за­гальнолюдському культурному розвиткові другої половини XX ст. Тому позитивним є все те, що сприяє активізації діалогу культур України та Заходу.

Важливий культурний феномен 80х років — "вітер свободи", що розкрив двері Заходу для митців зі Сходу, відкриває нові перспективи перед обома партнерами. Йдеться про усвідомлення єдності світової культури. І такою спільною основою з мистецтвом Заходу є мистецтво авангарду, що розвивалось в Україні та Росії між 1910—22 рр. й стало однією із фундаментальних основ сучасного світового мистецтва.

Тимчасова 70-літня ізоляція українського мистецтва в "залізній клітці" колишнього СРСР від закономірностей згаданого процесу тільки підтверджує, що говорити про мистецтво України не можна поза контекстом найважливіших тенденцій світової культури. За цими законами розвитку воно у спотвореній формі, але всеж розвивалося в період ізоляції, і з подвійною силою "вибухнуло" після розпаду Союзу. Українське мистецтво зараз шукає шляхів інтегрування до європейського культурного простору.

Однак перш ніж інтегруватися з ним сучасна Україна мусить пережити стадію глибокого й об'єктивного самопізнання. На відміну від Європи, у нас не існує науково вірогідної і обґрунтованої картини мистецької історії України XX ст., в котрій були б адекватно представлені різні течії, тенденції у взаємному зівставленні. З огляду на це, а також враховуючи реалії української художньої культури, її нинішній стан та соціальний контекст, специфіку сучасної суспільної свідомості в нашій країні, неможливо прийняти ідею механічної інтеграції українського мистецтва у світовий художній контекст. Абсурдними наголошуються будьякі спроби нав'язати нашій художній практиці концепцію "актуального" шляху, розвитку завдань і цінностей, виходячи із західної ситуації.

Західна людина структурована зовсім іншим способом. Вона здатна терпіти агресію сучасного мистецтва. Не розуміє, але терпить... Проведено довгу й важку роботу, щоб західний представник середнього класу змирився з тим, що в одному з головних музеїв країни виставлений унітаз, який представляє "нетлінне мистецтво". Сучасна людина нашої країни не реагує на сакральність такого типу. Така експлуатація функцій сакрального на Заході є частиною економічних відносин, а в нашому суспільстві абсолютно не спрацьовує. Людина орієнтована на традиційні сакральні цінності. Навіть молодь сьогодні не так вже рветься дивитись авангард, не кажучи вже про сучасне мистецтво, а охочіше знайомиться зі старим мистецтвом.

Втома нації від потрясінь, революцій, утопій, постійних зусиль зберегти свою традиційнонаціональну культуру призводить до того, що радикальні образи сучасного мистецтва не сприймаються.

Необароко у контексті українського менталітету. Сучасний стан суспільства, світосприйняття людини, суперечності кінця XX століття знайшли відображення в концепціях постмодернізму. Паралельно на Заході ведуться пошуки інших визначень характеру та "ключових понять" епохи. Широкий резонанс отримала, зокрема, концепція необароко, сформульована іспанським філософом Хав'єром Робертом де Бентосом та італійським дослідником О. Калабрезе. На їхню думку, сучасне суспільство схильне не до цілісного, а до фрагментованого сприйняття, до пантеїзму й динаміки, до багатополярності й плюралізму, що є типовим для бароко. Барокові за своєю суттю, як підкреслював К. Відаль, визначення, що їх надали 80м рокам Ж. Бодрійяр ("система симулякрів"), Г. Дебор ("суспільство спектаклю"), Ж. Баландьє ("театрократія"), Ж. Липовецький ("імперія ефемерного"). Це відчуття театральної примарності, бурлескності, неавтентичності життя, яке особливо виявилось у 80х роках, пов'язується західними філософами з необароковим світосприйняттям.

Якщо для західної культури з її сильними традиціями раціоналізму, детермінізму, логізму, які критикуються постмодернізмом, необароко неавтентичне, то для української культури бароко взагалі є істотним шаром народної традиції, рідної стихії, звертаючись до якої сучасне мистецтво України отримує зовсім інше звучання. Декоративний експресіонізм "необароко" — одна з найвиразніших стильових ліній образотворчого мистецтва 80х років. Це відчутно в полотнах Ю. Луцкевича, П. Гончара, О. Бородая, А. Захарова, Н. Стороженка і ще десятків митців. Звернення до українського бароко, до кольору українських художників "Вольової групи" не є декларацією національного початку, а становить собою ускладнену постмодерністську гру. Зокрема, новий український живопис прикметний бароковою ірраціональністю.

Сучасний етап у розвитку українського мистецтва, починаючи з 80х років, можна назвати необарочним.

Омар Калабрезе в книзі "Епоха необароко", яка вийшла в 1987 році, наголошує, що саме термін "необароко" точніше та глибше характеризує сучасний менталітет людини, дух часу, смак епохи, ніж поняття "постмодернізм". "Дух необароко" — це підвищення ролі таких форм творчості та соціальної поведінки, для яких характерні втрата цілісності, глобальності, впорядкованої систематичності, та акцентування замість цих якостей нестабільності, неоднозначності, змінюваності. Калабрезе аналізує, як універсальні ключові поняття барокового смаку виявляються в сучасних умовах. Для системи культури типу бароко характерне зміщення центру, посилення тиску на контур, тобто "робота на межі".

"Роботою на межі" автор вважає, наприклад, експериментування з лінією, перспективою в образотворчому мистецтві пізнього Ренесансу, маньєризму, бароко. За такими "граничними" варіюваннями точки зору, ракурсу, кута зображення вгадується вже саморуйнування перспективи. Та ж сама логіка простежується в сучасній культурі, яка постійно випробовує еластичність межі видів та жанрів мистецтва. Перехід межі між мистецтвом та життям — одна з основних тенденцій мистецтва XX ст., яку ми детально аналізували на прикладі концептуального мистецтва, попарту. Втручання побутових речей у сферу художньої діяльності, яке у 20х роках викликало сенсацію, сьогодні вже нікого не дивує. Це виявляється і в зміщенні жанрів, взаємоперехрещенні різноманітних видів мистецтв, в архітектурі, скульптурі.

Як приклади "тяжіння до межі" Калабрезе розглядає спроби максимального підвищення або, навпаки, зниження порогу сприйняття часу та рухів у моментальній фотографії (зупинена мить) або під час прискореного та уповільненого теле й кінознімання. Кардинально змінюється сам характер сприйняття часу.

Одна з ознак цього — тотальне осучаснення всіх продуктів культури в людській свідомості під впливом телебачення. Для учнів немає відчутної історичної дистанції між А. Шварценегером та міфологічними героями античності — Геркулесом, Одіссеєм, Ксеною, які стають суперменами сучасних серіалів.

В епоху "тотальної візуалізації" дистанція між минулим та сучасним, будьяка хронологія зводяться до нуля: "все абсолютно синхронне".

Об'єкти, які потрапляють у сферу необароко, набувають властивості бути завжди тут, а "тут" означає всю історію в цілому, недиференційовано, причому йдеться не тільки про актуальність збігу часів, але й "спілкування можливого з реальним".

Мистецтво минулого розглядається як склад готових матеріалів. Фрагменти вириваються з контексту, та при цьому цінується зламаність, випадковість їх форми. Цікаво, що такою ж логікою керується телеглядач, коли натискає кнопки дистанційного управління багатоканального телевізора й перескакує з однієї програми на іншу, — він ніби створює з випадкових фрагментів якесь нове мозаїчне ціле.

Естетика фрагмента порушує централізованість порядку, переключає увагу з центру на периферію.


Случайные файлы

Файл
19340-1.rtf
97329.rtf
64359.rtf
55134.rtf
142300.rtf




Чтобы не видеть здесь видео-рекламу достаточно стать зарегистрированным пользователем.
Чтобы не видеть никакую рекламу на сайте, нужно стать VIP-пользователем.
Это можно сделать совершенно бесплатно. Читайте подробности тут.