Морально-естетична культура та спілкування (70515)

Посмотреть архив целиком

План


  1. Вступ

  2. Інформаційно-семіотичне розуміння культури

  3. Морально-естетична культура спілкування

  4. Модернізм як духовний метод (література, мистецтво, архітектура)

  5. Мова як символічний код культури. Культурні сценарії спілкування

Висновок

Список використаної літератури


Вступ


Складні процеси відбуваються сьогодні у вітчизняному мистецтві. Ламаються стереотипи псевдореалізму, не витримують критики колишні й новітні кон'юнктурні теми, зникає старий ходульний герой з його удаваним пафосом і не менш удаваним романтизмом. Йде пошук нової образності, що ґрунтується на перетвореній тематиці та оновленому герої, на принципово інших виражальних засобах. В усіх видах мистецтва спостерігаємо елементи модернізму й постмодернізму, художній авангард минулого та сучасного стає предметом пильної уваги й зацікавленості суспільства.

Не завжди, зрозуміло, ці процеси є виправданими й сприйнятливими, але вони закономірні у наш час відродження й омолодження суспільства, культури, мистецтва. Через художні експерименти авангарду здійснюється розрив із застарілими канонами минулого, забезпечується адаптація до майбутнього. У пост класичних інтонаціях сучасної естетичної свідомості вчувається нове світо-відношення, менталітет епохи модернізму й постмодернізму. З'являється нова публіка, що сприймає твори за допомогою синтезу філософії, науки і мистецтва, шляхом синестезії Слова, Звуку, Кольору. Естетика авангарду формує авангардну людину - таку, що живе майбутнім як теперішнім, сучасним як пост історичним. Авангард, вже за визначенням, крокує тільки вперед; як Орфей, він не може дивитись назад, у минуле. Хто озирнеться, той втратить кохану - або перетвориться у "соляний стовп" (як дружина Лота), "засолиться" у часі й просторі. Особливо це важливо для наших часів, коли всі ми проходимо через "мертву зону", коли нема вороття:


1. Інформаційно-семіотичне розуміння культури


Формування культурології як самостійної наукової дисципліни в XX ст. було у значній мірі намаганням подолати різноманітність уявлень про культуру і побудувати її загальну теорію. Розробка цих теоретичних поглядів відбувалася у двох основних напрямках.

Один з них адаптаціонизм — розглядає культуру як специфічно людський спосіб взаємодії з оточуючим середовищем. Центральне місце в поясненні культурних явищ відводиться тут діяльності. В руслі цього напрямку розвивається функціональна концепція культури, що веде початок від Б. Малиновського, який розглядав культуру як породжену суспільством систему способів задоволення потреб. До цього напрямку відноситься і марксистська теорія культури.

Другий напрямок — ідеаціонизм пояснює культуру як галузь ідеального, яка містить наслідки духовної творчості людини. Визначаючим началом тут є лише окрема обмежена сфера духовної творчості — головним чином наука і мистецтво (так звана «висока культура»). Саме тут створюються символи, ідеї, цінності, в контексті яких люди сприймають і розуміють дійсність, будують своє буття у світі.

Позиції адаптаціонизму та ідеаціонизму на протязі останнього часу поступово зближуються. Основою, на якій відбувається це зближення, є інформаційне—семіотична концепція культури.

Вихідним моментом інформаційно-семіотичного підходу до культури є адаптаціоністська теза про способи та наслідки людської діяльності. Діяльність — це спосіб існування людини. Специфіка людського образу життя, яку покликано фіксувати поняття культури, пов’язана насамперед з особливостями людської діяльності. Проте не всі дії людини є людською, розумною діяльністю. Коли ми дихаємо, приймаємо їжу або реагуємо на полум'я, то наші дії нічим не відрізняються від дій тварин. Особливостями людської діяльності є: по-перше, свідома постановка мети; по-друге, метапокладання діяльності. Таким чином, людина колись навчилась діяти, щоб жити, тепер вона живе, щоб діяти.

Постійне формування все нових і нових завдань і засобів діяльності призводить до того, що люди поступово занурюються в штучно створений ними світ. В цьому відношенні культура протистоїть «натурі» — природі. «Культурне» — означає штучно створене, відмінне від того, що дане природою, утворилось природним шляхом, без втручання людини. Створюючи культуру, люди відділяються від природи і створюють нове позаприродне середовище буття (іграшки та книги, одяг і меблі, скло і бетон, звуки музики та електричне світло). Сліди людського впливу має навіть те, що ми їмо та п'ємо, навіть повітря, яким ми дихаємо. Людство живе ніби на межі двох світів — існуючого незалежно від нього світу природи та світу матеріальної культури. Продукти та наслідки людської діяльності, штучно створені людиною предмети і явища називають АРТЕФАКТА МИ (від лат. arte — штучний, factus — виконаний). Артефактами — феноменами культури — є виготовлені людиною речі, народжені нею думки, винайдені та використані нею засоби та способи дії. Культура включає в себе не тільки те, що знаходиться поза людиною, але й зміни, які вона виконує в самій собі, в своїм тілі, в своїй душі, у власній фізичній та духовній зовнішності. Отже, культура є світ людської діяльності або світ артефактів — це її найперша, але недостатня для розуміння її сутності характеристика. Культура являє собою світ смислів. Людина — творіння природи і всі її закони зберігають свою силу у її діяльності так само, як і у будь-яких природних явищах і процесах. Ніхто не може відмінити їх або порушити. Все, що створює людина, виникає у відповідності з об'єктивними законами розвитку природи. У чому ж тоді різниця між предметами культури і творіннями природи?
Явища природи розглядаються у їх власному, незалежному від людини бутті, і мають якусь об'єктивну, властиву їм характеристику і окрім неї ніякої іншої визначеності вони не мають. Артефакти — предмети культури, на відміну від явищ природи мають подвійну визначеність. З одного боку, у них, як і у природних явищ, також є об'єктивна визначеність, тобто їх можна розглядати як реальність, яка існує сама по собі, окремо від людини. Але з іншого боку, артефакти мають ще її іншу суб'єктивну визначеність. У них втілено те, що називають «смислом», «звичаєм».


2. Морально-естетична культура спілкування


Моральна культура особи включає: культуру моральної свідомості, культуру моральних почуттів і культуру моральної поведінки. Ці складові характеризують рівень засвоєння і реалізації моральності кожної конкретної соціальної особи.

Спілкування є мірилом (дзеркалом) моральної культури людини. Моральна культура спілкування, зокрема, включає: знання культурних моделей поведінки (загальних зразків, етикетних правил, стратегій) і уміння їх адекватно використовувати в кожній конкретній ситуації спілкування.

Будь-який людський контакт виникає за умов певного культурного середовища, учасники спілкування займають ті чи інші соціальні позиції. Моделі поведінки, які визначаються загальнокультурними установками і соціальною роллю, утворюють соціокультурну матрицю спілкування. Ця матриця і дає нам готові форми поведінки. Коли учасники спілкування вступають у формалізований контакт у звичайній, часто повторюваній ситуації, їм не доводиться винаходити способи поведінки; вони мають можливість використовувати готові правила етикету і стратегії спілкування, адаптуючи їх для даного випадку (наприклад, використовуючи готові форми привітань, запропонованих культурною традицією, найбільш доречні у даний момент, конкретизуючи звертання називанням імені того, до кого звертаються).

Якщо ж ситуація і правила поведінки учасників не визначені одночасно традицією і правилами соціальної гри, пристосування доводиться виробляти самостійно. Ці пристосування неминуче будуть включати в себе і етикетні моделі, і відпрацьовані стратегії, але як поодинокі моменти цього нового, не стандартизованого пристосування. Можна сказати, що, пристосовуючись, людина виробляє стратегію, придатну для даної конкретної ситуації спілкування. Моральна культура спілкування особи в тому й виявляється, що на основі знань загальних культурних моделей поведінки особистість може виробляти нові зразки поведінки, застосовувані до нестандартної конкретної ситуації, адаптуючи вже відоме й усталене (тривале) до нового, нетипового.

Вироблення і втілення стратегій спілкування передбачає врахування психологічних закономірностей спілкування і цілий ряд умінь. Тут ми лише перерахуємо найважливіші з них: уміння координувати свою поведінку з поведінкою партнера на рівні психофізичної взаємодії (враховується сила голосу, швидкість реакцій тощо), інтелектуальних операцій (врахування кмітливості співбесідника, його тезаурус тощо), уміння давати зворотній зв'язок, не викликаючи захисних реакцій, забезпечувати психологічну підтримку, здійснювати самопрезентацію. Всі ці вміння входять до структури комунікативних здібностей.

Отже, моральна культура спілкування особи являє собою, з одного боку, знання і володіння культурними інструментами спілкування і моральними нормами поведінки, які вироблені в ході суспільно-історичної практики і прийняті в тій соціокультурній групі, до якої належить людина. З другого боку, це розвинені комунікативні здібності людини, вміння створювати гармонійне спілкування.

Знання і виконання оптимальних моделей поведінки в конкретних, заздалегідь відомих, ситуаціях стосунків людей, тобто виконання етикету, є невід'ємною частиною культури морального спілкування, в цілому моральної культури сучасної особистості. Етикет, з одного боку, полегшує спілкування і взаєморозуміння між людьми, з іншого — зберігає гідність кожної особистості, сприяє гуманізації людських стосунків.


Случайные файлы

Файл
55546.rtf
25403.rtf
29781.rtf
93528.rtf
1980.rtf




Чтобы не видеть здесь видео-рекламу достаточно стать зарегистрированным пользователем.
Чтобы не видеть никакую рекламу на сайте, нужно стать VIP-пользователем.
Это можно сделать совершенно бесплатно. Читайте подробности тут.