Європейське бароко (70063)

Посмотреть архив целиком

Зміст


1. Академізм і бароко в Європі

2. Мистецтво бароко

2.1 Італійська барокова школа

2.2 Іспанське бароко

2.3 Фламандське і голландське бароко

Список використаних джерел


1. Академізм і бароко в Європі


Академізм в образотворчому мистецтві - це напрямок, що склався в художніх академіях 16-19 століття і заснований на догматичному походженні зовнішнім формам класичного мистецтва. Академізм сприяв систематизації художньої освіти, закріпленню класичних традицій, що їм перетворювалися, однак, в систему "вічних" канонів і розпоряджень. Вважаючи сучасну дійсність невартої "високого" мистецтва, Академізм протиставляв їй позачасові і позанаціональні норми краси, ідеалізовані образи, далекі від реальності сюжети (з античної міфології, Біблії, древній історії), що підкреслювалося умовністю й абстрагованістю моделювання, кольору і малюнка, театральністю композиції, жестів і поз. Будучи, як правило, офіційним напрямком у дворянських і буржуазних державах, академізм звертав свою ідеалістичну естетику проти передового національного реалістичного мистецтва.

Академізм виник у кінці 16 століття в Італії. Болонська школа, декларувавши правила наслідування мистецтву античності і Високого Відродження, а також французькому академізму 2-й половини 17-18 століття (Ш. Лебрен і ін.), що засвоїла ряд принципів і прийомів класицизму, послужила зразком для багатьох європейських і американських художніх академій. У 19 столітті академізм (очолюваний А. Кановой в Італії, Д. Енгром у Франції, Ф. А. Бруні в Росії), спираючи на вихолощену традицію класицизму, вів боротьбу з романтиками, реалістами і натуралістами, але сам сприймав зовнішні сторони їхніх методів, перероджуючись в еклектичне салонне мистецтво. Під ударами реалістів (у т.ч. російських передвижників) і буржуазно-індивідуалістичної опозиції академізм розпадався і лише почасти зберігся в кінці 19 століття й у 20 столітті в ряді країн, головним чином в обновлених формах неокласицизму.

Термін "Академізм" розуміється і більш широко - як будь-яка канонізація, звертання в непорушну норму ідеалів і принципів мистецтва минулого. У цьому змісті говорять, наприклад, про академізм деяких шкіл елліністичної і давньоримської скульптури (канонізувавших спадщину давньогрецької класики) чи ряду художників новітнього часу, намагавшихся відродити концепції історично зживши себе шкіл і напрямків.

Бароко - один з чільних стилів у європейській архітектурі і мистецтві кінця XVI - середини XVIII століть. Бароко затвердилося в епоху інтенсивного додавання націй і національних держав (головним чином абсолютних монархій) і одержало найбільше поширення в країнах, де особливо активну роль грала феодально-католицька реакція. Тісно пов'язане з аристократичними колами і церквою, мистецтво бароко було покликано прославляти і пропагувати їхню могутність. Разом з тим обмежувати бароко рамками контрреформації і феодальної реакції безпідставно. У мистецтві бароко знайшли непряме відображення й антифеодальний протест і національно-визвольні рухи народів проти монархічної тиранії, що вносили в нього часом струмінь демократичних бунтарських устремлінь. Бароко втілило нові представлення про єдність, безмежність і різноманіття світу, про його драматичну складність і вічну мінливість, інтерес до реального середовища, до навколишнього людини природній стихії. Бароко прийшло на зміну гуманістичній художній культурі Відродження і витонченому суб'єктивізму мистецтва маньєризму. Відмовивши від властивих класичній ренесансній культурі уявлень про гармонію і строгу закономірність буття, про безмежні можливості людини, його волі і розуму, естетика бароко будувалася на колізії людини і світу, ідеальних і почуттєвих початків, розуму і влади ірраціональних сил. Людина в мистецтві бароко з'являється багатоплановою особистістю, зі складним внутрішнім світом, втягнутою у круговорот і конфлікти середовища.

Для мистецтва бароко характерні грандіозність, пишність і динаміка, патетична піднесеність, інтенсивність почуттів, пристрасть до ефектних видовищ, сполучення ілюзорного і реального, сильні контрасти масштабів і ритмів, матеріалів і фактур, світла і тіні. Синтезу мистецтв у бароко, що носить усеосяжний характер і торкається практично всіх шарів суспільства (від держави й аристократії до міських низів і почасти селянства), властиво урочиста монументально-декоративна єдність, що уражає уяву своїм розмахом. Міський ансамбль, вулиця, площа, парк, садиба стали розумітися як організоване художнє ціле, що багатообразно розгортається перед глядачем. Палаци і церкви бароко завдяки розкішній, вигадливій пластиці фасадів, неспокійній грі світлотіні, складним криволінійним планам і обрисам придбали мальовничість і динамічність і як би вливалися в навколишнє простір. Парадні інтер'єри будинків бароко прикрашалися багатобарвною скульптурою, ліпленням, різьбленням; дзеркала і розписи ілюзорно розширювали простір, а живопис плафонів створювала ілюзію разверзнутих зводів.

В образотворчому мистецтві бароко переважають віртуозні декоративні композиції релігійного, міфологічного чи алегоричного характеру, парадні портрети, що підкреслюють привілейоване суспільне становище людини. Ідеалізація образів сполучається в них з бурхливою динамікою, несподіваними композиційними й оптичними ефектами, реальність - з фантазією, релігійна афектація - з підкресленою чуттєвістю, а нерідко і з гострою натуральністю і матеріальністю форм, що граничить з ілюзорністю. У творах мистецтва бароко часом включаються реальні предмети і матеріали (статуї з реальними волоссям і зубами, капели з кіст і т.п.). У живописі великого значення набувають емоційне, ритмічне і колористична єдність цілого, часто невимушена воля мазка, у скульптурі - мальовнича плинність форми, відчуття мінливості становлення образа, багатство аспектів і вражень.

Епоха бароко відзначена повсюдно підйомом монументального мистецтва і декоративно-прикладного мистецтва, тісно взаємозалежних з архітектурою. У першій половині XVIII в. бароко еволюціонує до граціозної легкості стилю рококо, співіснує і переплітається з ним, а з 1770-х рр. повсюдно витісняється класицизмом.


2. Мистецтво бароко


2.1 Італійська барокова школа


Рим був центром розвитку нового мистецтва - бароко - на рубежі XVI-XVII ст. Італійське бароко виявило себе переважно в архітектурі. Архітектори включали в ансамбль не тільки окремі споруди і площі, а й вулиці. Початок і кінець вулиць були неодмінно позначені якимись архітектурними (майданами) або скульптурними (пам'ятниками) акцентами. Обеліски і фонтани, поставлені у точках збігання променів-проспектів (вперше в історії містобудівництва застосовується трипроменева система вулиць, які розходяться від майдану) і в їхніх кінцях, створюють майже театральний ефект далекосяжної перспективи.

Замість статуї в центрі майдану височить обеліск або фонтан, рясно оздоблений скульптурою.

Раннє бароко не створило нових типів палаців, вілл, церков, але надало їм різних декоративних елементів. Інтер'єри ренесансних палаццо перетворилися на анфіладу пишних покоїв, багато уваги майстри бароко приділяли внутрішньому двору, палацовому саду. Гроти, балюстради, скульптури, фонтани прикрасили парки, декоративний ефект посилився і розташуванням усього ансамблю терасами на крутих схилах.

У період зрілого бароко (з другої третини XVII ст.) палаццо оформляються ще пишніше - і щодо головного фасаду, і ще більше з садового боку. Бічні крила будинку висуваються й утворюють курдонер (почесний двір).

У храмовій архітектурі зрілого бароко спостерігаються надзвичайна пишність, мальовничість фасаду, але й інтер'єр церкви як місця театралізованого обряду католицької служби становить собою синтез усіх видів образотворчого мистецтва (а з появою органа додається і музика). Скульптура тісно пов'язана з архітектурою, у бароко часом не можна відокремити роботу архітектора від роботи скульптора. Придворний скульптор і архітектор римських пап, який поєднав у собі обидва таланти, Джованні Лоренцо Берніні (1598-1680 рр.), був автором багатьох творів, завдяки яким католицька столиця і набула барокового характеру. Але головний його витвір - це грандіозна колонада собору св. Петра й оформлення величезного майдану біля цього собору. Глибина майдану - 280 м; у центрі височіє обеліск, фонтани обіч нього підкреслюють поперечну вісь, а самий майдан утворено могутньою колонадою з чотирьох рядів колон тосканського ордера 19 м заввишки, що утворює строге за рисунком незамкнене коло, на зразок розкритих обіймів, як говорив сам Берніні.

Берніні звертався до античних і християнських сюжетів у скульптурі. Але в його "Давиді" немає ясності і простоти скульптур кватроченто, немає класичної гармонії Високого Ренесансу. Це войовничий плебей: його тонкі губи вперто стулені, маленькі очі зло звужені, тіло майже обернуто навколо своєї осі.

Берніні став творцем барокового портрета - парадного, театралізованого, декоративного, який, проте, відображав реальне обличчя (портрети герцога д' Есте, Людовіка IV).

У живопису Італії на рубежі XVI-XVII ст. виникло два голових напрями: болонський академізм і зв'язаний з ім'ям найвидатнішого художника Італії XVII ст. Караваджо (Мікеланджело Мерізі да Караваджо, 1573-1610 рр.) - караваджизм.

Брати Караччі заснували у Болоньї "Академію настановлених на шлях істини", в якій художники навчалися за спеціальною програмою. Вона стала прообразом усіх європейських академій майбутнього. Один з її засновників Аннібале Караччі прагнув облагородити натуру відповідно до класичних норм. Образи його, абстрактні й риторичні, відповідали духові офіційної ідеології і тому були визнані.


Случайные файлы

Файл
128829.rtf
177028.rtf
138729.rtf
logika.doc
22174-1.rtf




Чтобы не видеть здесь видео-рекламу достаточно стать зарегистрированным пользователем.
Чтобы не видеть никакую рекламу на сайте, нужно стать VIP-пользователем.
Это можно сделать совершенно бесплатно. Читайте подробности тут.