Україна кінця XIV - першої половини XVI ст. (60829)

Посмотреть архив целиком

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

КИЄВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ТЕХНОЛОГІЙ І ДИЗАЙНУ

Кафедра Українознавства











Контрольна робота №6

з історії України

На тему:

Україна кінця XIV-першої половини XVI ст.”



Виконав: студент

Групи ЗМС 04

Кириченко О.Є.

Залікова книжка № 020011

Перевірив:





Київ - 2005


До середини XIV ст. кращі часи Галицько-Волинського князівства залишилися позаду. Боярська опозиція, апологети якої знову підняли голову після смерті Данила, ординське іго і постійні напади іноземних завойовників, наростання процесів феодальної роздробленості, що об'єктивно були неминучими супутниками суспільно-економічного поступу в той час, все це привело до того, що Галичина і Волинь поступово потрапили під владу Польського королівства і Великого князівства Литовського.

Так припинила своє існування горда і сильна Галицько-Волинська держава. Після занепаду Києва саме Галицьке-Волинське королівство на ціле сторіччя продовжило існування державної організації на українських землях і фактично було головним політичним центром для всього південно-західного краю. Таким чином українські землі зазнали розчленування.

Захоплення Закарпаття Угорщиною було здійснене в 2- й половині XIII ст.. На захопленій території залишився колишній адміністративний розподіл на 4 жупа (згодом комітету, району), на чолі, яких стали крупні угорські феодали. Яки проводили політику посилення феодального гніту; роздачі українських. земель угорським феодалам, введення з 1351 р. кріпацтва, безконтрольного панування феодалів над селянами (суд, покарання і ін.).

З XIV ст. починається наступ католицизму: роздача землі католицьким церквам, стягування податі ( десятина), будівництво костьолів і монастирів.

Відбувається переселення у Закарпаття угорських селян і витіснення українців в гірські необжиті райони. У результаті такої політики виникає загострення класової боротьби, виступи населення за національну мову і традиції, неприйняття католицизму і ін..

Буковина, що входила до складу Галицько-Волинського князівства, була в середині XIVст. завойована Угорщиною, а з 1359 р., коли зі складу Угорщини виділилося Молдавське князівство, Буковина увійшла до його складу спочатку на правах автономії, а з середини XV в. як звичайна адміністративна одиниця Молдавії (на її території утворилися Чернівецька і Хотинська області Молдавії). З середини XV ст. стало зустрічатися назва „Буковина” (територія лісу буку). В 1-й половині XIVст. Буковина разом з Молдавією потрапила під владу Туреччини.

Усередині XIV ст. починається розпад Золотої Орди, спричинений внутрішніми суперечками. Внаслідок чого утворюється Кримське ханство. З перших днів свого існування країнські землі були головним об’єктом нападів агресивних кочовиків. Ситуація в Україні ускладнилася, коли в 1475 р. Кримське ханство перейшло під турецький протекторат. З того часу кримські татари, залучаючи на свій бік дрібніші племена , почали регулярно нападати на українські землі. Вони нападали майже щороку, а коли були в Криму неврожаї, голод чи епідемії , то робили це кілька разів на рік. Татарські наїзники займалися насамперед людоловством та работоргівлею. Работоргівля для їх була важливим джерелом прибутків. За словами М. Грушевського. Україна поповнювала своїми кращими, здебільшого молодими і часто письменними людьми, ”трохи не весь світ тодішній.” За підрахунками вітчизняних і польських істориків, до кінця XVст. на українські землі було вчинено 41 татарський напад і забрано в полон майже 220тис.чоловік(всього українського населення 3,7 млн. чол.). У XVI ст. втратили полоненими і вбитими понад 350 тис. осіб. Український народ усвідомив потребу в захисті потребу в захисті південних кордонів. Так у XVст. В південних степах з’являється новий стан – клас українського суспільства – козацтво, яке починає боротися з татарськими нападниками.

Після війни 1351-1352 рр. між Польщею і Литвою, за Галицько-Волинські землі, Галичина залишилась під владою Польщі, а Берестейщина і Волинь перейшли до Литовської держави.

Поставши в середині XIII ст., Литовська держава поступово посилює свій вплив і розширює територію. Так, за князя Гедиміна (1316-1341 рр.) вона захоплює значну частину Білорусі, а його сини Ольгерд і Кейстут приєднують Чернігово-Сіверщину (1357-1358 рр.), Поділля (1363 р.), Київщину (1362 р.), пізніше син Кейстута Вітовт (1392 -1430 рр.), захоплює південноукраїнські степи аж до Чорного моря в районі Одеси. Українські і білоруські землі складали 9/10 території литовської держави. Відтепер історія українських земель стає пов'язаною з історією феодальної Литви. Причина швидкого захоплення цих земель пояснювалась їх ослабленням під золотоординським ярмом. Тому багато князівств добровільно входили до складу Литви, намагаючись союзом з нею забезпечити свої землі від натиску Тевтонського ордена і монголо-татарського ярма.

Приєднання в другій половині XIVст. більшості українських земель до складу Великого князівства Литовського не спричинило спочатку помітних змін в їхньому політико –адміністративному устрої. Як і раніше, існували великі політичні об`єднання – Київська і Волинська землі, кордони яких майже повністю збігалися з політичними кордонами “удільних князівств Давньоруської держави”. Така сама ситуація склалася й на Поділлі. Після входження його до складу Литви тут сформувався уділ литовських князів Каріотовичів. У Чернігівській землі приходом литовців до влади виникло кілька невеликих за розмірами удільних володінь. На приєднаних до Литовської держави територіях великий князь Ольгерд посадив князювати своїх синів і племінників. Землі вважались власністю литовської великокнязівської династії Гедиміновичів. Уся повнота влади у Великому князівстві Литовському була зосереджена у руках великого князя. Система прямого взаємозв'язку між військовою службою і землеволодінням давала можливість великому литовському князеві мати значне військо і контролювати фактично всі ресурси держави. Водночас вони зберегли певну автономію, а також давні місцеві традиції і звичаї. Таке становище українських земель було зумовлено , очевидно тим, що великий князь литовський, як стверджує літопис ,”увійшов у приязнь з місцевими феодалами.” Руські князі і бояри укладеними з великим князем угодами зобов’язувалися служити йому як васали, а той, у свою чергу , обіцяв послідовно й неухильно додержуватись колишніх прав і звичаїв, що сформувалися на окупованих землях, і боронити їх від татар. „Старе - не міняємо, нове - не упроваджуємо” - був такий принцип правління литовських князів. Хоча слід визнати, по-перше, що з XVI ст. на українських землях діяли Литовські статути — кодекси середньовічного права Великого князівства. По-друге, попри те, що власне литовські землі становили приблизно лише одну десяту всієї держави, литовці не асимілювалися у східнослов'янському етносі, а навпаки, чимдалі посилювали централістські тенденції.

Провідну роль серед руських земель в другій половині XIVст. і до початку 70-х років XVст. знову починає відігравати Київське князівство, яке з приходом литовців і звільнення від іга Золотої Орди вступає в смугу певного державного відродження. В цей час в Київському князівстві виявляються суперечливі тенденції суспільно-політичного процесу . З одного боку, київська земля в 1362р., після завоювання її литовським князем Ольгердом, втратила статус династичної спадщини Рюриковичів, а з іншого, - незважаючи на залежність від Литви, вона мала широку автономію.

Справді, київський князь, залишаючись васалом великого князя литовського, фактично зберігав за собою всю повноту верховної влади (законодавчої, судово-адміністративної, господарсько-фінансової військової): йому підлягали старости, він командував військовими контингентами всіх повітів, до нього апелював суд намісників ; мав право надавати земельні володіння. Водночас литовські правителі все-таки внесли ґрунтовні зміни до адміністративно-політичного устрою Київської землі. Велике князівство Литовське відрізнялося від давньої Київської держави насамперед вищим рівнем централізації. Влада в ньому була повністю сконцентрована в руках великого князя. Такий централістський лад Литва запровадила і в межах підвладного їй Київського князівства. Іншою важливою особливістю „новизни ”на Русі було позбавлення верховної влади українських князів династії Рюриковичів і заснування нової правлячої, литовської, династії - Гедиміновичів. ). Одним із основних зовнішньополітичних завдань Литовської держави була боротьба з Золотою Ордою. Значною подією стала перемога литовсько-українсько-білоруського війська над татаро-монголами на Синіх Водах у 1362 р. Фактично татаро-монгольське іго на українських землях було ліквідоване за часів правління Вітовта, (1392— 1430 рр.). Але виникла реальна загроза з боку Тевтонського ордену, що зробив з території В. Прусії, Латвії, Естонії у 1340 - 1410 рр. більше 100 крупних походів на слов'янські землі і Московського князівства (після перемоги у битві на Куліковому полі у 1380 р. виріс його авторитет серед українського і білоруського населення Великого князівства Литовського, а авторитет литовського князя Ягайло — союзника Мамая, впав). Все це зумовило для Литви вибір союзника в особі Польщі, яка до того ж потрапила в залежність від Угорського королівства.

В серпні 1385 р. у м. Крево було підписано угоду про об'єднання (унію) між Великим князівством Литовським і Польським королівством. Литовський князь Ягайло одружується з польською королівною Ядвигою, переходить в католицьку віру, проголошує католицтво єдиною релігією для населення Литви і стає польським королем. Значення унії подвійно. З одного боку, позитивне - допомогла об'єднаним силам в 1410 р. в Грюнвальдськой битві розбити Тевтонський орден, з іншою — негативне, тому що вона забезпечила посилення польської експансії на територію Великого князівства Литовського. (роздача українських земель польським феодалам, передача казни Великого князівства Литовського на потреби Польщі, насильне розповсюдження католицизму і ін.); Це не могло не викликати відсіч литовських феодалів на чолі з князем Вітовтом. Тому в 1392 р. у м. Острові підписується компромісна угода, за якою Польща визнавала Вітовта довічним правителем Литви. В 1398 р. він був проголошений королем литовським і руським. Тим самим фактично було відмінено Кревську унію. Продовжуючи політику централізації, Вітовт ліквідує Волинське, Подільське та Київське князівства, тим самим фактично скасувавши колишню автономію українських земель.


Случайные файлы

Файл
26567-1.rtf
zapiska.doc
15402.doc
97314.rtf
27815.rtf




Чтобы не видеть здесь видео-рекламу достаточно стать зарегистрированным пользователем.
Чтобы не видеть никакую рекламу на сайте, нужно стать VIP-пользователем.
Это можно сделать совершенно бесплатно. Читайте подробности тут.